За Мазепу молись, Україно

Іван Шпиталь, письменник

1708-1709: тріумф і трагедія. Пушкін та Шевченко: випробування Україною. Іван Мазепа та Петро І у світлі літературних джерел. Уроки Батурина і Полтави

Кто опишет
Негодованье, гнев царя?
Гремит анафема в соборах,
Мазепы лик терзает кат.
О. Пушкін. "Полтава"

Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении.
О. Пушкін. Примітка 26 до "Полтави"

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив?
Т. Шевченко. "Іржавець"

Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила…
Одна тілько й зосталася
В Батурині хата…
Т. Шевченко. "Великий льох"

Частина перша

Триста літ! Цілих триста літ московський імперіалізм тріумфує з приводу переможної баталії під Полтавою та принагідного ("ізмєна Мазєпи") вигублення царським військом у 1708-1709 роках десятків тисяч, а в роках подальших - мільйонів "ізмєнніков".

Іван Мазепа

Триста літ! Цілих триста літ Україна мужньо зносить всю гіркоту поразки українсько-шведських сил у нещасливій спробі Мазепи вирвати свій народ із лабет Московського ханства. Тяжкі-претяжкі фізичні втрати українців, страхітливі масштаби Руїни, яка настала після Полтавської битви. Але якими одиницями виміру обчислити моральні кривди, що їх Україна так само мужньо зносить упродовж оцих трьох підневільних століть?!

Йдеться про Еверести брехні, нагромаджені за триста літ довкола батуринсько-полтавських та подальших подій ідеологічними жерцями білоцарської, а особливо - комуно-більшовицької імперій. Триста літ Правда Історії перевернута з ніг на голову. Триста літ шовіністично-імперська ідеологічна челядь потужно працює на звеличення московської мілітарної сили та безсоромне вихваляння катів України, її найжорстокіших мордувальників із одночасним брутальним оскверненням імен не тільки найвірніших Україні лицарів-патріотів, істинних захисників її Державної Свободи, а й цілого народу українського - як "народа-ізмєнніка"!! Еверестам брехні московської - як побутової, так і грубо твореного "наукового" фальсифікату - вже не страшні ніякі "московські пожари"!

Потугами незліченної ідеологічної орди, немовби велетенською кам'яною скелею, придавлено Історичну Справедливість. І де той герой, той Геракл-справедливець, який властивими йому надзусиллями підважить оту гнітючу скелю брехні та допоможе Правді Історії випростатись на повен зріст?!

Гм.. на повен зріст! Чи не забагато ти, небораче, хочеш? Пишу ці слова, а мені наче вчувається стражденний голос Василя Симоненка: "Сотні літ наруга і тортури // Мертвих повертають у гробах". Це біль Національний. І жаль превеликий, що навіть в Україні сьогоденній, начебто вже й незалежній, не спостерігається особливих поривів до утвердження у свідомості нинішнього покоління українців почуття правоти, непереможної моральної вищости наших предків, які робили відчайдушні спроби вирватися з царської кабали!

Триста літ зробили (і роблять!) свою чорну справу: у численних енциклопедіях, довідниках, шкільних і вишівських підручниках та посібниках, у незліченних історичних розвідках та художніх творах (за винятком праць окремих совісних дослідників та неупереджених майстрів красного письменства) московсько-імперський мілітаризм гіперболічно героїзовано, а український патріотизм, українську героїку та звитягу, безприкладну відданість Україні прибито до ганебного стовпа: "ізмєннікі"!!

Які ж сни додивляється Україна на незалежній печі, якщо вона й сьогодні така загальмована, така заморожена, така байдужа до потоптаної чести своїх найвеличніших синів-подвижників, із саможертовности яких і постала наша нинішня свята Незалежність?!!

Ми такі толерантні, такі делікатні у ставленні до інших народів, у пошануванні їхньої чести та гідности, що ладні десять разів самопринизитися, аніж один раз, хай навіть не бажаючи того, образити ту саму честь та гідність в неукраїнцеві. Ми такі чуйні та чулі, що дуже тонко вловлюємо та розрізняємо, де "небесний коваль кує", а де "жаба й собі" ніжку підставляє (див.: Літературна Україна. - 2008. - 4 вересня). Іншими словами, ми завжди поспішимо запевнити світ у тім, що, для прикладу, хамство нобелівського лауреата Йосифа Бродського відносно України та українців ("брехня Тараса", "плюнуть, что ли, в Днипро", "подавитесь вы жмыхом" - перли із вірша "На независимость Украины") не має, мовляв, нічого спільного з позицією нації, до якої він, україноненависник Бродський, належить коренями. Авжеж, не має. І Пушкінову цнотливість, яко Хеопсову духовну піраміду, ми поспішимо захистити від закидів на адресу генія з боку "провінційної мурахи", яка дерзнула вилізти на вершечок цієї піраміди (Див.: Літературна Україна. - 2008. - 4 грудня). Хоч кому не відомо, що сам Олександр Пушкін, правду кажучи, ніскілечки не відзначався аж надто високою толерантністю. І то не тільки у ставленні до окремих його сучасників, пошанованих в'їдливими епіграмами, а й до цілих народів ("кичливый лях", "бежали робкие грузины", "черкесы, как и все, дикие (! - І. Ш.) народы…" Або це:

Паситесь, мирные народы!
Вас не разбудит чести клич!
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь!

Традиційна московська, питомо імперська національна нетактовність, образлива для інших великодержавницька зверхність!

Таким духовним нездоров'ям ніколи не відзначалися українці. Індивідуалістичність українця ніколи не перебувала в конфлікті з "чужою" особистістю. І це пречудово! Це наша моральна перевага. На неї звернув увагу Микола Костомаров. На відміну від нетерпимости та "замкнености" великоросів, "південноруси з давніх-давен звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям і з іншими нахилами… Південноруси, що отримали нову віру од греків, не засвоїли зрослої у Греції ворожости до західної церкви… Особи князівського роду йшли до шлюбу з особами владних домів католицького сповідання… Цей дух терпимости, відсутність національної зарозумілости перейшов згодом до характеру козацтва й лишився в народі до сьогодні. До козацького товариства міг приходити будь-хто; і його не питали, хто він, якої віри, якої нації" (Костомаров Н. И. - Две русские народности. - К.-Х., 1991. - С. 47-48).

Ще раз повторимо: пречудово! От би до всього цього українцям ще й побільшеного уміння самозахищатися та бажання відстоювати Історичну Справедивість перед московським зухвальством! Чи вже ж нам байдужа наша національна честь та гідність?!! "Доки, Господи, лукаві // Хваляться, доколи // Неправдою?" (Шевченко). Неправдою, тяжкоболісною для українства, нафталіном кон'юнктури пересипана-перетрушена геть уся історія взаємин українців і москвинів (росіян). І що обурює: процес консервації цієї неправди триває й нині! І мало кого в Україні він мучить, як мав би мучити усе суспільство, для якого Честь України повинна була б бути понад усе!!

Дорогоцінний приклад активної реабілітації Правди Історії, висвітлення минулого у спосіб максимального наближення до об'єктивности подає хіба що газета "День" - видання, яке твориться потужними інтелектуальними силами. "День" порушує теми й проблеми, які мають всеукраїнське звучання, відзначаються кардинальним переосмисленням історичних подій, грубо фальсифікованих свого часу на догоду білоцарській, а потім комуно-більшовицькій імперії.

Такими, для прикладу, є публікації під рубрикою "Україна Incognita" на теми Переяслава-1654: "Робили те, чого не бажали". Реальність і міфи Переяславської ради". Автор - Юрій Райхель (День. - 2009. - №№ 14 і 19. - 30 січня та 6 лютого).

Глибоким пошануванням Правди Історії перейняті публікації "Дня", присвячені подіям 1708-1709 років. Можливо, колись буде оцінено належним чином благородну ініціативу "Дня" та Національного музею історії України, які запропонували оголосити в Україні 2009 рік Роком Івана Мазепи. Адже "тема Мазепи", на переконання головного редактора "Дня" Лариси Івшиної, не тільки ще не вичерпана, але й має величезний потенціал подальшої наукової, дослідницької розробки. Причому цей не повністю розкритий потенціал важливий не тільки для вчених, бо йдеться не лише про те, що ми говоримо, а й про те, як ми говоримо про Мазепу. "Чортополох", який розрісся у сприйнятті Мазепи частиною суспільства, є небезпечним, через те треба формувати точні знання. Правдиві знання про Мазепу та мазепинців, про геноцид українців 1708-1709 років та подальших десятиліть - це оздоровчі ліки для суспільства, національна свідомість якого досі залишається тяжко ураженою наркотиками історичного фальсифікату. Ось чому рубрика "Рік Мазепи" в газеті "День" стала постійною, а вміщувані під нею матеріали свідчать не тільки про компетентний фаховий рівень, а й про належність їхніх авторів до табору безоглядних українських патріотів. Такими високими критеріями професійної совісности та охайности в дослідженнях вітчизняної історії позначені публікації кандидата історичних наук Василя Кононенка "Очі всіх на тебе уповають". Іван Мазепа та Петро І у світлі історичних джерел" (День. - 2009. - № 15. - 31 січня), співробітника редакції Ігоря Сюндюкова "Упокорення на крові. Що відбувалось на лівобережних українських землях 300 років тому" (День. - 2009. - № 20. - 7 лютого) та інші.

Та спитаймо: чи рубрика "Рік Мазепи" дуже зарясніла в інших патріотичних виданнях? (Про жовто-чорну бульварну пресу й мови немає). Тим часом кайдани стереотипів брудним і отруйним гаддям ("Мазепа - зрадник українського народу)" і досі оповивають і здушують озлиденілі душі й ледачий розум невиправних малоросів.

Дикою азійщиною часів монголо-татарської навали війнуло 13 листопада 2008 року у залі Верховної Ради України (ВРУ), коли перший віце-спікер Олександр Лавринович, який свого часу в'їхав у політику на хребті Народного руху, тільки під кінець засідання (та й то неохоче) згадав про пропозицію вшанувати пам'ять жертв батуринської трагедії: їй того дня виповнилося 300 років. Депутати розходилися, обговорюючи на ходу якісь свої, як видно, аж надто важливі, справи. Тому головуючого почули тільки одиниці. Парламентське хамство виказало себе широкоформатно: на всю Україну, на весь світ! Та й нічого дивного: у ВРУ не бракує, як бачимо, гідних нащадків зрадників Носа та Ґалаґана. Он скільки їх, парламентських "носів" - гачкуватих, угнутих, печерицеподібних - стирчить сьогодні в законодавчих кріслах, демонструючи класичні зразки зради новітньої: парламентсько-політичної!

Частина друга

Стан масової свідомости українців в аспекті сприйняття подій 1708-1709 років та подальших десятиліть і століть, а також у сприйнятті конкретно образів Івана Мазепи та Петра І є проблемою тяжкою, породженою трьома століттями цілеспрямованої дезорієнтації суспільства у спосіб грубого спотворення справжніх історичних подій. До цієї тяжкогріховної, аморальної справи активно долучалися формувальники та промивальники суспільної свідомости - як державці, дипломати, історики, філософи, так і церковні ієрархи, публіцисти, літератори. Вплив останніх на свідомісну деформацію, на зміщення акцентів в оцінках дій історичних постатей, причетних до Батурина та Полтави, особливо сильний і сталий.

Лорд Байрон, автор поеми "Мазепа"

Пушкін. Хто з росіян (та й малоросів - колишніх і сьогоденних) не повірить своєму кумирові, слово якого своїм художнім блиском впливає передусім на серце, а не на розум, на емоційне, а не на мисленнєве сприйняття?! Чи можуть бути у сприйнятті російського патріота образи Мазепи та Петра іншими, аніж такими, якими Пушкін окреслив їх у "Полтаві"? Перший поет Росії однаково високопарно-недосяжний як у звеличенні Петра І - по суті, несамовитого деспота й самодура, - так і в приниженні та знеславленні українського гетьмана Івана Мазепи. Ось на яких разючих протиставленнях будуються ці образи. Петро - цілковита ідилія, ікона благочестя, непорочно зачатий вождь нації, найвищий зразок Пращура для наслідування геть усіма наступними царями й царятами!

Во всем будь пращуру подобен,
Как он - неутомим и тверд,
И памятью, как он, незлобен.
("Стансы")

Петро І - бог війни. Він часто бенкетує з приводу перемог москалів у пагубних війнах ("Пир Петра Первого", "Полтава"). І кожного разу поет неодмінно підкреслює благодушність та великодушність царя.

Пирует Петр. И горд, и ясен,
И славы полон взор его.
И царский пир его прекрасен
При кликах войска своего.
В шатре своем он угощает
Вождей своих, вождей чужих,
И славных пленников ласкает,
И за учителей своих
Заздравный кубок поднимает.

Заслуговує на ціле спеціальне дослідження моральність ціни Петрових перемог, зокрема й Полтавської баталії, і ми про це скажемо нижче, хоч би й побіжно. Тепер же привертаємо увагу читача до пушкінської мазепофобії.

Не многим, может быть, известно,
Что дух его неукротим,
Что рад и честно, и бесчестно
Вредить он недругам своим;
Что ни единой он обиды,
С тех пор, как жив, не забывал,
Что далеко преступны виды
Старик надменный простирал;
Что он не ведает святыни,
Что он не помнит благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.

Пушкін не втомлюється навішувати на Мазепу однотипні ярлики: "гетьман-злодій".

Издавна умысел ужасный
Взлелеял тайно злой старик
В душе своей.
Донос на гетмана-злодея
Царю Петру от Кочубея.
Но где же гетман? Где злодей?
Куда бежал от угрызений
Змеиной совести своей?
И где ж Мазепа? Где злодей?
Куда бежал Иуда в страхе?

На таких ось поетичних перлах-стереотипах виховувалась Московщина і далі виховується нинішня Росія - від дитячого садка до Державної думи.

Тяжкий-претяжкий камінь несправедливости звалив Пушкін на українську душу. Той камінь - поема "Полтава". Жаль превеликий, але доводиться визнати неспроможність геніального поета піднятися до розуміння української справи. Визнання того, "что независимой державой Украине быть уже пора", - то позиція Мазепи. Сам же Пушкін на таке переконання не спромігся. Право московського заліза та азійського варварства, випадкову мілітарну перевагу москалів під Полтавою Пушкін поставив вище природного права українців на власну державну свободу. У воєнній поразці України в 1708-1709 роках Пушкін не побачив моральної правоти, моральної вищости українців, нездоланности їхнього духу. Так само, як він не став духовним братом Міцкевича (див. "Клеветникам России"), не знайшов у собі співчуття до справедливої боротьби кавказьких народів за Волю (див. "Кавказский пленник"). Пушкін не став українським Байроном, як став у ті самі часи великим прихильником визволення Греції англійський лорд - той самий гнаний світом блукалець, який у поемі "Мазепа" висловив щонайглибші симпатії до України та її гетьмана. Можливо, тому, що Україна в очах багатьох європейських авторитетів завжди мала достатньо підстав для порівняння її з античною Грецією (Й. Г. Гердер та ін.). Вольтер же у праці "Історія Карла ХІІ" назвав Україну такою, що завжди була націлена на свободу, натхнена свободою!

У Бєлінського (безумовно, блискучого знавця літератури світової) Байрон викликав безмежне захоплення. "В поезії Байрона, - писав критик, - насамперед, обійме вашу душу жахом здивування колосальна особистість поета, титанічна сміливість та гордість його почуттів і думок". Тим часом Байронове світобачення України, й зокрема Мазепи, несамовитому Віссаріонові виявилося не до шмиги. У статті, присвяченій Пушкіновій "Полтаві", Бєлінський явно збивається на політичні манівці: "Байрон у своїй сповненій енергії та величі поемі, названій іменем Мазепи, зобразив цю особу історично неправильно, але оскільки він у цьому зображенні був вірний поетичній істині, то із його Мазепи вийшла особа колосально-поетична: там ми бачимо одну із тих титанічних осіб, яких у такому достатку народжував глибокий дух англійського поета…" (Белинский В. Г. Избранные сочинения. - М.-Л.: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1949. - С. 618).

Хоча й із великим запізненням, подякуймо лордові Байрону від чулого до Правди українського серця за його, Байрона, справді титанічну сміливість та гордість його почуттів і думок. Іншими словами, за те, що дивився на Україну не очима Пушкіна, як співця московського імперіалізму, а очима трибуна людства, провісника гуманности, пристрасного прихильника усього високого й морального.

У славослів'ї на адресу царя Пушкін безбережний. Він розкошує у царстві мови, ним витвореної, укермованої, піднесеної до зразків класичних, у царстві звуків, народжених великим майстром, і, з усього видно, навіть не задумується над тим, що чим голосніше він славить Петра і його воїнство, тим тяжчого болю та образи завдає українцям, так люто мордованим московським деспотизмом і самодурством.

Те саме й з Мазепою: що більше негативу знаходить поет для гетьмана, то тяжчої кривди завдає українцям. Адже Мазепа - не просто гетьман, не серійний московський васал, яких обирали на чорних радах у спосіб підкупу московським золотом, плетіння інтриг та принизливими посулами чинів, рангів, станів (боярство тощо). Мазепа - не одинак-бунтар, у якому Петро І бачив "не более как возмутившегося своего подданного, изменника" (за Бєлінським), а сам Бєлінський - лише "ницість інтригана", авантюриста, якого у його антимосковських намірах підтримала старшинська купка таких самих авантюристів-сепаратистів та "невелика кількість обдурених козаків", як мовиться в примітці до "Кобзаря" 1989 року. Ні, Мазепа - цілковите протиставляння й рішуче протистояння України ідеї самодержавної єдности Московського царства (потім імперії). Мазепа - символ української нації, її вождь, її державницька надія, її знамено - знамено національної ідеї! Помисли і вчинки Мазепи цілком органічно узгоджуються з цією ідеєю - доленосною в історії усіх народів світу! Адже, як писав російський філософ і мораліст Володимир Соловйов, учень українського філософа Памфила Юркевича, "народність є позитивною творчою силою, і кожен нарід має право на незалежне від інших народів існування і на свобідний розвиток своїх національних здібностей. Народність - це найголовніший чинник природньо людського життя, і розвиток національної свідомости є великим успіхом в історії людства. Національна ідея як політична справедливість, во ім'я якої обороняються і визволяються народності малосилі фізично й пригнічені, має високе моральне значіння і заслуговує високої похвали, поваги, симпатії. ...Національний егоїзм, себто стремління одного народу утвердити себе коштами інших народностей для панування над ними, - є повним викривленням і каліченням національної ідеї… Душити й ковтати інші народності для власного насичення є справою тільки зоологічного інстинкту, ділом не людським і безбожним як для окремої особи, так і для цілого народу" (Цит. за: Шелухин Сергій. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936. - С. 86).

Освічена Європа високо цінувала та поважала одну з найхарактерніших рис української ментальности - прагнення до свободи, до вільного розвитку своїх національних здібностей: L'Ukraine a tonjours aspir? ? la Liberte. У 1685 році в Едінбурзі вийшла книжка про українських козаків, у якій мовиться: "Україна - це край, населений свободолюбивою нацією козаків… Козаки України дуже закохані в свободу і не зносять нічийого ярма" (за Шелухиним).

Пушкін справедливо зазначає:

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.

Іскра ненависти до московського рабства. Умови домовленостей зі шведським урядом Карла ХІІ були цілком прийнятними для українців: "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння" … "Цілість границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербку".

Такими були правові та моральні засади української справи, невдалу реалізацію якої ідеологи московсько-петербурзького великодержавія ось уже упродовж трьох століть витлумачують як державний злочин "ізмєнніка Мазепи". На жаль, Пушкін із його геніальним поетичним даром узяв сторону тих, хто наклав тавро несправедливости на українського гетьмана, тим самим тяжко образивши український народ. В оцінках Пушкіна Мазепа (а йому та Кочубеям у "Полтаві" присвячено дві з трьох частин) - однозначно "преступник", "изменник", "злодей". У великого поета не знайшлося сили волі піднятися над своїм, рідним, московсько-великохатнім, московсько-імперським інтересом задля об'єктивного осягнення подій 1708-1709 років та подальших десятиліть. Як не спромігся поет глянути очима об'єктивного дослідника на всю історію царства Московського із його незліченними загарбницькими побоїщами та уярмленням десятків і сотень чисельно більших і менших народів. Усе жахіття геноциду 1708-1709 років Пушкін приховав за скупими словами примітки 26 до поеми "Полтава": "Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении".

Частина третя

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші. Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…
Тарас Шевченко

Три неповинні душі покарав Господь недопуском у рай: одну, ще в дівочому віці була, за те, що з повними відрами перейшла Богданові дорогу, як він їхав у Переяслав Москві присягати; другу, ще також у віці дівочому, за те, що цареві московському коня напоїла, як вертавсь із-під Полтави; третю - за те, що посміхнулася цариці Катерині, як та їхала в Канів по Дніпрові. "Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця - Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.."

За кодексом Господнього права, всяка провина перед Україною - умисна чи мимовільна - гріх непростимий! Шевченко усією своєю творчістю, життям усього свого народу й життям власним чітко дає зрозуміти, що першопричина усіх українських трагедій і нещасть - Переяслав-1654. Батурин - український Карфаген, але Пушкін його не захотів побачити. "Негодованье, гнев царя" він приховав за обтічними словами примітки 26: "Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении". Трагізм Батурина й Полтави, трагізм усієї Гетьманщини постає в Шевченка:

Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…

Натомість Пушкін упивається полтавською перемогою Петра. Пафос його безмежний. Можливо, він був би цілком виправданий, якби переваги москалів були здобуті у чесному протистоянні воюючих сторін. Та із джерел історичних відомо інше: москалі були вояки нікудишні. Уперше вони зійшлися зі шведами 19 листопада 1700 року у бою біля фортеці Нарва. Тоді восьмитисячна армія шведів розгромила сорокатисячне військо московське. Арифметика, що й казати, промовиста. І якщо у грудні 1701 року москалі у бою під Ерестфером здобули над шведами свою першу перемогу, то сталося це завдяки участі у цій кампанії Переяславського, Лубенського, Полтавського та інших полків. Тоді потенційні "ізмєннікі-мазєпінци" поточили шведські лави й захопили артилерію. А що значить військо без артилерії?

За п'ятдесят років до Полтавського бою відбулася битва під Конотопом. Розгром москалів - цілковитий. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князь Пожарський. Російський історик С. Соловйов писав: "Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами і майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль. Очікували, що Виговський піде просто на Москву".

Не пішов!..

Тут доречно нагадати читачеві й думку Івана Мазепи про московську потугу. Хто-хто, а вже він, військо якого Петро І залучав чи не щоразу й не по одному разу до загарбницьких походів, бачив москаликів "у ділі". У листі до полковника Скоропадського Мазепа писав: "…потенция московская безсильная и не военная, бігством всегда от непреборимых войск шведских спасаючися, не боронити нас сюда от наступления тых же войск шведских убігла, леч огнем, рабунками и не милосердным мордерством руйновати и городи в свою область отбирати пришла".

Як же сталося так, що Петрові "птенцы" під Полтавою перемогли?

Ситуація під Батурином у 1708 році була схожа на ситуацію під Конотопом у році 1659-му. Мазепа довго готував свою столицю до війни. Місто було добре укріплене, забезпечене запасами зброї, пороху, харчів, фуражу. Очолювали батуринську залогу полковник Чечель, генерал Кенігсек, сотник Нестеренко. Батурин здатен був оборонятися кілька місяців. Мазепа запізнився з допомогою лише на кілька днів. Та неоціненну послугу Петрові виявляє малоросійське зрадництво. Сотник Іван Ніс показав Москві таємний підземний хід до Батурина, сотник Жарівка-Покорський - підземний хід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Москві доступ до Запорозької Січі. Полковник Іван Скоропадський здав москалям без бою твердиню Стародуб. Вже багато писалося про те, як героїчно "доблестные российские силы" (горлорізи Меншикова) розправилися з батуринцями: не тільки з військовими, а й з дітьми, жінками, старенькими. Батуринська різанина перелякала багатьох українських старшин. Турецький султан також не наважився воювати з Москвою. Москалі посилили свою потугу не тільки знятими з Батурина сорокома гарматами, запасами пороху, харчів, фуражу, а й козацькими полками, які перейшли на бік Петра. Про пособництво Семена Палія московському війську "Українське Слово" писало у статті "Своїми шаблями поховали Україну!" (№ 8 (3415). - 25 лютого - 3 березня 2009 р.).

Задум Мазепи не увінчався успіхом. Ця тяжка поразка, однак, не відвернула інтерес цивілізованої Європи до українського гетьмана, не поменшила симпатій до нього. Неосяжно велична барокова постать Великого Українця і далі захоплювала державців, політиків, філософів, діячів культури своєю грандіозною монументальністю, силою особистости, яка під недремним оком дикої московської азійщини вибудовувала повноцінне державницьке життя, орієнтоване на українську ідентичність, на самобутність української духовности, мистецтва, освіти, культури. Шведський король про Мазепу записує таке: він "побачив чоловіка, кожний крок і кожний рух якого свідчили про високу культуру та вироблену надзвичайно етикетну поведінку".

Непересічність українського правителя, його державницький модернізм потрапив у поле зору таких світочів світової культури, як Байрон і Віктор Гюго, Юліуш Словацький і Бертольд Брехт, Рудольф Готшаль і Тарас Шевченко, Богдан Лепкий і Володимир Сосюра… Композитори Петро Чайковський і Ференц Ліст створили про Мазепу музичні твори. У Луврі та Авіньйоні зберігаються картини французького художника Горація Вернета. Вони відтворюють образ українського гетьмана. Можна було б навести чимало посилань на західноєвропейських інтерпретаторів життєдіяльности Мазепи. Мазепа їх цікавить передусім як виразник української національної ідеї, як типовий представник волелюбної, гордої нації з її духовною незнищенністю. Західноєвропейські автори в захопленні від української непокори, достойної поведінки вождя української нації в присутності його московського сюзерена. Про таку гідність розповідає, зокрема, книжка, яка вийшла 1764 року в Амстердамі. Це двотомник французькою мовою Дорвіля (D'Orville. Memoires d'Azema). Автор був добре поінформований про Україну та про події в ній у ХVII-XVIII ст. і знав дещо з того, що могли розповісти лише близько посвячені, як-от Мазепа, Орлик. Автор передає таємні розмови Мазепи з царем Петром. На с. 87 Петро цинічно заявляє Мазепі: "Я потребую бути паном над Україною. Та протекція (protection), яку Українці (les Ukrainiens) у мене прохали після того, як скинули польське ярмо, своїми правами не цілком здержує їх. Цей нарід потребує над собою пана. Ти один можеш привести їх в моє залізо. Козаки тебе люблять, ти їм любий. Передай їх мені. Моя армія до твоїх послуг". На це Мазепа (с. 90-91) вивертливо, але з гідністю відповідає: "Цей проект матиме багато труднощів. Народ Український шукав у Поляків, як у своїх сусідів, протекції для покою. Поки Польська Республіка дивилася на його як на союзника (comme un alli?), Козак додержував своїх зобов'язань (le cosajue a respecte ses angagements), а як тільки вона дерзнула обмежити його права, він зрікся послуху і шукав у Вашої Величности вірнішого союзника (un allie plus fidele). У Козака закон: або смерть, або свобода (la loi du Cosajue est mort ou la liberte). Права і вольности йому більш милі, як життя. Я проллю кров за збереження його свободи. Нарід Український (Le peuple de I'Ukraine) швидше покине свої осідки, ніж стане рабом. Ваша Величність хай пробачить мою одвертість. Тяжке ярмо, під яким пробуває Московський нарід і до якого він звик, зовсім не надається до того, щоб поработити горду душу Козацької нації (pour subjuguer I'ame altiere de la Nation Cosajue). Швидше Швед, як Москвин або Поляк (Plutor le Suedios, gue le Moscovite et le Polonais)" (Цит. за: Шелухин Сергій. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936).

Ось так: вирвати Україну з московського рабства - то, на переконання першого поета Росії, не що інше, як злочин, "преступны виды", які так далеко "старик надменный простирал", себто Мазепа! І це сказано "певцом свободы"! Що вже казати про душителів свободи!!!

Таким чином, на відміну від представників інших народів, московити створили свою, самобутню і своєрідну Мазепіану, суттю якої є Мазепофобія, а отже - українофобія.

Цей рік особливо чадний: московський імпершовінізм цинічно наголошує: кто побєдітєль на Полтавському полі?! Чиїх прапорів - триколірних московських чи українських та шведських - там більше майорить?! "Т? то же!!!" Водночас немає спину збуреним потокам патріотичної п?токи на адресу російських монархів, отців нації, будівничих імперії. Тут і перший, і друга. Спостерігається повна відповідність між потребами царелюбної російської душеньки й засадами офіційної нинішньої ідеології - доктрини, яка щасливо поєднує "тотальную прєємствєнность" царських, радянських і нинішніх "демократичних" часів! (Див.: Независимая газета. - 2000. - 9 грудня).

Найпотужніше джерело російського царелюбного патріотизму - російська література й літературна критика.

Старик Державин нас заметил
И, в гроб сходя, благословил.

Пушкін геніально продовжив одописця Державіна. Царелюбні мотиви його ранніх творів ("Александру", "Воспоминания в Царском селе") послідовно перелилися в подальшу творчість: "Пир Петра Первого", "Стансы", "Полтава", "Медный всадник". Імперська зверхність особливо інтенсивно пульсує в поезії "Клеветникам России". Цей сюжет ще за життя Пушкіна підхопить Лермонтов. І все з такою ж великодержавною бундючністю.

Опять, народные витии,
За дело падшее Литвы
На славу гордую России
Опять шумя восстали вы.
вам обидна
Величья нашего заря;
Вам солнца божьего не видно
За солнцем русского царя.

"Сонце" російського царя (цариці) й сьогодні сліпить очі московським патріотам та малоросійському "малоумью", яке навіть за умов України незалежної дозволяє ставити на святій українській землі пам'ятники найбільшим розпинателям нашого народу!

Частина четверта

Края Москвы, края родные,
Где на заре цветущих лет
Часы беспечности я тратил золотые,
Не зная горести и бед.
О. Пушкін

Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Т. Шевченко

Певною мірою ми вже торкалися творчости Пушкіна та Лермонтова, зокрема тих їхніх поем і віршів, де два найбільші генії Росії виступають пристрасними захисниками ідеології московського імперіалізму із його брутальною національною нетактовністю та великоімперською зарозумілістю і чванливістю. Два першорядні поети, начебто й співці свободи та борці із самовладдям, однак твердо стали в оборону інтересів московської мілітарної сили, інтересів "єдиної і неділимої" - тієї самої, яка так інтенсивно, так тріумфально "прірастала" кривавим загарбництвом чужих територій, нарощувала м'язи за рахунок чужого фізичного та духовного потенціалу.

І ніхто в "цивілізованому світі", спостерігаючи цей міжнародний московський розбій, не подавав голосу протесту, осуду! Тільки з України Козацької, завданої в московське залізо, ще недавній кріпак Тарас Шевченко озвався голосом гуманіста виміру планетарног