Чого ми хочемо від євреїв і неєвреїв

Про міжнаціональні взаємини в Україні.
Чи є підстави у євреїв домагатися каяття від українців?!

Іван Шпиталь.

Хто б спас мене од лукавих
І діющих злая?
...
Мені господь пристанище,
Заступником буде
І воздасть їм за діла їх
Кроваві, лукаві,
Погубить їх, і їх слава
Стане їм в неславу.

Тарас Шевченко.
"Псалми Давидові".

1. Ну й дожилася ти, Україно! На своїй споконвічній землі, де немає жодної жмені пригарбаної, насильно відібраної у сусіда; під своїм високочолим Небом, яке в останню, найтяжчу хвилину не відмовляло тобі у своїй прихильності, благословляючи — уже вкотре! — на власну Державність; у своїй хаті, де на столі, застеленому чистою скатертю, поряд з хлібом святим лежить, нарешті, твоя-таки, Україно, Конституція, — словом, у себе вдома ще й сьогодні, на дев'ятому році Незалежності, ти не смієш воздати хамове хамові, який провокативно кладе на твій стіл свої клешні у брудних черевиках!!! Здавалося б, чого потурати хамові? Бери його цупко за комір, виволікай, як нечепурного кота з-під лави, та й викидай за поріг тим дальш, чим зухваліше поводиться хам в Українській Хаті.

Ет же ні! Хам (у ярмулці він, із цапиною борідкою, а чи з подобою вусів козацьких — не мають значення його зовнішні прикмети) що день Божий, даруйте, читачу, паскудиться на землі, з якої живе, глумиться над гідністю нації, яка дала назву Державі, над її символами, над святинями народу, який у тисячоліттях виборював своє право жити на цій землі так, як він, народ, того хоче, а йому, хамові, виявляється, не можна навіть перечити! Бо, бачите, хам, впущений одного разу в Українську Хату просто, щоб перегрітися чи переночувати, облюбував її затишок, поступово чи й одразу прижився в теплі-добрі, поступово чи й одразу набув громадянства — тепер він також "корєнной".

Для багатьох мільйонів неукраїнців, для яких Україна (за різних обставин) стала другою, а то й єдиною Батьківщиною, повага до народу, серед якого ті мільйони живуть, тобто до нації титульної, активна участь у будівництві Української Держави — річ така ж природна, як і дихання повітрям. Хамові ж в Українській Хаті невтримно кортить насвинячити в усіх кутках одразу! У нахабстві він не знає втриму. Під захистом Держави, її Конституції, хам, як сказав би Тарас, "в беззаконії мерзіє": безкарно грабує українські національні багатства; розбещує, розшарпує суспільство; заволодівши засобами масового впливу на людську свідомість, убиває в людях усе здорове, людське, натомість прищеплює найнижчі смаки, інкубує націонал-євнухів за власною зденаціоналізованою подобою... І все те — на виконання стратегічного замовлення зовнішніх і внутрішніх ворогів Української Державної Самостійності, на відробіток юдиної "тридцятки" — плати за проституційно-наймитську роботу: виставляти у "нєзавісімих СМІ" українців як націю-примітив, не здатну самореалізуватися, зробити бодай мізерний внесок до скарбниці культури вселюдської.

Коли ж хамові навіть легенько натякають на його, даруйте ще раз, паскудства, хам здіймає планетарний вереск: "Ґевалт!" В Українє нєт свободи слова!!!", "В Українє нєт дємакратії?!!" Ви, читачу, чули, щоб у Росії, — навіть у Росії, де ще й досі навіть не здогадуються, що таке демократія, або в Ізраїлі, Франції чи Сполучених Штатах Америки хто-небудь із депутатів держдуми, кнесету, парламенту чи конгресу дозволяв собі провокативно закликати до повалення державного ладу, зміни політичного та економічного правопорядку?! Тебе ж, Україно, політичний екстремізм та політичний тероризм і так і сяк випробовують на здатність до самозахисту, на вміння переходити у наступ, давати антиукраїнству, антидержавництву рішучу відсіч там, де слово має узяти Право! Ти ж, Україно, чи не вмієш, чи не хочеш (лінуєшся?) користуватися тим Правом, отож і маєш те, що маєш.

Зловживаючи твоєю поблажливістю, християнським всепрощенством — одним словом, твоїм благородством, хам ще дужче заохочує своє нахабство, як мовиться, серед білого дня гвалтує твоє, Україно, святе тіло і мерзотним помислом, і брутальною дією та ще й репетує цинічно на всіх міжнародних перелазах "об ущємлєніі в Українє прав чєловєка!", "попраніі прав національних меньшінств!"

2. Судовий процес над "Вечірнім Києвом" за позовом українофобів з певних кіл єврейського середовища є яскравою ілюстрацією цього мого узагальнення щодо потопту честі та гідності України в Україні. Цей процес — зухвала провокація проти нації, яка насправді серед усієї світової спільноти ніколи не вирізнялася расовою ненавистю чи бодай неприязню, зокрема і в ставленні до євреїв.

Цю рису української ментальності підкреслював, зокрема, один з найбільших авторитетів української і російської історичної науки — Микола Костомаров. Він засвідчив: на противагу нетерпимості, "замкненості" великоросів, "південноруси (тобто українці — І.Ш.) з давніх давен звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншими обличчями і з іншими нахилами...     ...Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості перейшов згодом до характеру козацтва і лишився в народі по сьогодні. До козацького товариства міг приходити будь-хто: і його не питали, хто він, якої нації". (За кн. Ади Бичко та Ігоря Бичка "Феномен української інтелігенції"). У моєму ювілейному слові про Шолом-Алейхема йшлося не тільки про пошанування мого великого земляка-переяславця в самому Переяславі, в Україні і світі, про те духовне середовище, у якому піднявся на весь світовий вимір геній єврейського народу, а й узагалі про характер взаємин між українцями та євреями, часом досить непростих на певних відрізках історичного переходу.

Хочу висловити не тільки почуття глибокої поваги до славетного письменника, а й попутно — досить серйозні претензії до тих представників єврейства, які, живучи в Україні, ігнорують морально-етичні норми, якими жив і які заповідав усім нам, євреям і неєвреям, великий гуманіст. Так міркую, що це дає мені певне моральне право висловитися тепер дещо докладніше щодо бачення та розуміння проблем далеко не ювілейних. Українці, отже, належать до тих народів, які ніколи не закабаляли інші етноси, не принижували чужої національної гідності, не жили за рахунок фізичного та духовного пограбування чисельно менших племен, що жили і живуть на етнічних українських територіях.

І якщо самі потрапляли в кабальну залежність від сильніших сусідів, то тільки через свою надмірну безпечність та довірливість, якими так часто користувалося підступне сусідство, удаючи з себе то "единокровных братьев", то "одновірців", то просто "благодійних покровителів". Іншими словами, то через надмірну свою поступливість та віру в "честноє благородноє" українці самі нерідко і на довгий час опинялися у становищі жорстоко визискуваних, до краю кривджених. І — будемо одвертими — не без допомоги, так би мовити, "братів по ярму" — тих національних меншин, які звикли прислужуватися сильнішій владі. Як свідчить історія, за пособництво розпинателям України часом дорого платили і євреї, і неєвреї. Але чи варто тут виставляти єврейський рахунок саме українцям, вимагати якогось каяття саме від українців? Адже втрати (жертви) українців тільки за сім десятиліть більшовицького режиму, створюваного великою мірою і зусиллями керівних євреїв, виявляться у кількадесят разів більшими, аніж втрати (жертви) євреїв (за всіх обставин!) за всі віки їхнього проживання в Україні, починаючи з Хазарського каганату!

(Нагадаємо читачеві: з Хазарського каганату, — це в степах між Каспійським та Азовським морями зі столицями Семендер, пізніше Ітіль на Нижній Волзі, — євреї потрапили в Русь, зрозуміло, Київську. Перші літописні згадки про євреїв на території нашої держави відносяться до X ст. Переселення ж євреїв в Україну з країн Центральної Європи почалось в XV ст.). Було б, мабуть, лукавством твердити, що людина прагне опинитися й жити неодмінно там, де найгірше. І якщо з усіх закутків неоглядної території імперії царської, а потім і соціалістичної, євреї, як і їхні далекі предки, віддавали перевагу Україні, то, треба думати, умови проживання тут не такі вже й нестерпні.

Справді, якщо з усіх 14 мільйонів єврейства світового (дані на 1975 р.) у країнах Європи та Америки проживало 8,7 млн. чол., а в Ізраїлі — 3 млн. чол., то в СРСР, за даними перепису 1970 р., понад 2,1 млн. чол. З них 777,1 тис. чол. — в Україні. Остання цифра цікава у порівнянні з реаліями Єврейської Автономної Області, де за переписом 1979 р. проживало всього 190 тис. чол. Та й то кількісно на першому місці росіяни, потім євреї, українці. Напрошується думка: коли б більшовицькі вожді у 1928-1934 рр. виділили, як тоді казали, трудящим-євреям територію не в Хабаровському краї, не в Надамур'ї, а, скажімо, в Українському Примор'ї зі столицею не в Біробіджані, а в Одесі чи Симферополі, — єй же Богу, єврейська автономія за кількістю людності, дивись, перекрила б і сам Ізраїль!

Промовиста й така цифра: 97 відсотків євреїв живе в українських містах (УРЕ). Тобто: віддає перевагу не праці на свіжому повітрі, а міському гармидерові. Як не є, у місті ближче й до гастроному, і до школи, і до лікарні, і до вузу, і до науки, і до театру, і до творчих спілок, і до засобів масового промивання мозку, і до видавництв, і до вогнищ культури, біля яких наші євреї ніколи не мерзли... Так мені здається. Ясно, отже, як Божий день: Україна сприятливіша не тільки за природними умовами — вона й за кліматом морально-психологічним легша для проживання не тільки євреїв, а й усіх інших українських зведених братів.

Саме Україна стала тим духовним середовищем, у якому відбулися рішучі здвиги у відродженні духовності єврейства як нації. Саме в Україні випростався на повен зріст талант зачинателів нової єврейської літератури, окрасою якої є імена Менделе Мойхер-Сфроїма (1835 - 1917), Абрама Гольдфадена (1840 - 1908), І.-Л.Переца (1851 - 1915), Шолом-Алейхема (1859 - 1916) та інших майстрів красного письменства, діячів культури, освіти. На противагу івриту — стародавній єврейській мові, яка вважалася мовою релігійної літератури, доступною повному розумінню небагатьох талмудистських мудреців, ідиш — мову єврейського трудового народу, простолюду — зневажливо називали діалектом, суржиком, жаргоном. Та названі вище письменники не відцуралися рідного народу, явили у своїх творах усе багатство цього "жаргону", усю його красу, розмаїття й принадність. Єврейська світова спільнота мала б пам'ятати, що саме Україна стала центром народження цієї нової літератури, яка засвідчила свою багатобарвність, силу енергії та перспективність. Тобто: в українському ґрунті закоренилося древо єврейської культури з новою розкішною і принадною гілкою!

І сьогодні атмосфера доброзичливості титульної нації, повага конституційних прав кожного неукраїнця, реальні можливості для національного самовираження, духовного пробудження усіх етносів, які перебувають під захистом Української Держави, — хіба усе це можна порівняти хоч би й з тією країною, в обори якої Україну, як породисту молочницю, тягнуть на налигачі малоросійські прасоли (необільшовики)?! Чи хоч в одній українській газеті ви, читачу, зустрічали звинувачення, які пред'являють євреям, наприклад, "Русские ведомости"? (№ 26, 1996 р.).

"Кто совершил в России октябрьский переворот в 1917 году и создал режим еврейской оккупации? — Евреи! Кто развязал гражданскую войну, террор против Русского народа и сейчас осуществляет геноцид? — Евреи! Кто организовал голод и репрессии, унесшие миллионы русских жизней? — Евреи! Кто сотворил в Советской России блатную торговлю с пустыми полками магазинов? — Евреи! Кто является руководящей и направляющей силой в КПСС? — Евреи! Кто отнял собственность у Русского народа в 1917 году и сегодня через приватизацию присвоил ее? — Евреи! Кто правит Россией и взвинчивает бешеные цены? — Евреи!" А може, читачу, українська преса рясніє такими одверто расистськими зізнаннями, як-от: "тех розенфельдов, апфельбаумов перестрелял бы как собак". Бо вони "палачи", "враги", "бесовая сволочь"; у них нет "рода"; они ненавидят Россию за горы, поля и леса", "они ненавидят ее непогибший народ"... А ось і рекомендація, сказати б, для "силової демократії": "Ну сколько же нашу землю им топтать?!" Чи, може, національна зверхність, одверто шовіністична бундючність українців де-небудь витикалася, як швайка з мішка, у таких формах:

Час пробьет — и примолкнут чухонцы
Перед гордой ее высотой.
Сбросьте спесь, латыши и эстонцы,
К нам придете и вы на постой.
(ж. "Молодая гвардия").

3. Сьогодні "гордая ее высота" (Росія домінує і над Казбеком, і над Ельбрусом): то пік Мракобісся, імперського, ясна річ. З цією вершини московські мінінаполеончики керують операціями по знищенню кавказьких народів. За те тільки, що на кавказькій землі ну ніяк не приживається одна з найхарактерніших рис московської ментальності, закодована в прислів'я: "Стерпится — слюбится". Неприйнятна для Кавказької Волі ця формула. Може, у московських теремах і "терпіцца", але люди орлиного племені ніколи не "стєрпяцца" з рабством та ще й московського ґатунку! Он ті ж таки "Русские ведомости", цитовані вище, змушені визнати: "Северный Кавказ — это исконная земля кавказских народов, которые там проживают, и они будуть стоять за нее насмерть". І як це воно у них вихопилось? Хоч раз, певно, не подумавши, ляпнули правду.

Та спустімося з "гордой высоты" Росії і повернімося в Україну. Як не є, ніхто тут нікому не погрожує "перестрелять". Та й до депортації ніхто нікого не підпихає. У нас, навпаки, і Розенфельдам, і Апфельбаумам створюється режим найбільшого сприяння. Скажемо, не тільки для видатних піаністів чи скрипалів, а й для посередніх, скажемо так, гітаристів та естрадних метеликів віддаються найпрестижніші концертні зали та ще й під чиїмось високим патронатом. Та й те спитаю: яка ще українська (та і єврейська) газета так достойно пошанувала геніального Шолом-Алейхема (а з його іменем — і все прихильне до України єврейство), як те зробив "Вечірній Київ"?! Коли ж цей часопис висловив елементарне неприйняття одверто провокативної книжки "Юдофобія проти України" (хоч належить з усіх трибун говорити про українофобію!), — аж надто войовничі "сини Сіону" дійшли, бач, до суду!

Та вгамуйтеся, панове! Це український народ, такий довготерплячий і наче вже остаточно збайдужілий до подібних провокацій, мав би вимагати бодай морального суду-осуду над натхненниками та організаторами цілої вервечки його національних трагедій, до яких причетні і ті ж таки "сини Сіону"! Німецький фашизм зжер близько шести мільйонів євреїв. І його судили міжнародним трибуналом. Шкода, звичайно, що найтяжчих гітлерівських злочинців було повішено на мотузках, зсуканих із манільських конопель, а не українських. Українські коноплі за міцністю не поступаються манільським. І якщо більшовицько-капеесесівські верховоди (з причин внутрішнього і зовнішнього характеру) щасливо уникнули розплати, яка спіткала гітлерівців, то це аж ніяк не означає, що злочини червоно-коричневих "наших" не підпадають під карні статті міжнародного трибуналу.

Суд Історії вищий за всі юридичні інституції, і за пам'ятником В.Ульянову на одній з найошатніших вулиць Києва не сховати Еверести та Монблани черепів і кісток тих жертв, що їх звели на той світ Ленін з вірними ленінцями, Сталін з вірними сталінцями та їхні наступники — спадкоємці ленінізму-сатанізму.

Щодо українців, то цифрою у шість мільйонів їх не приголомшиш: наш брат, українець, чи то вже так збайдужів, чи настільки скам'янів од горя, що вже наче аж призвичаївся не тільки до арифметики свого національного болю, а й до вищої математики злочинств, що коїлися і кояться на його землі. Згадаймо: втягнута Царською Росією (як і в десятки попередніх війн) у першу світову бойню, потім більшовиками — у революцію та кривавий казан братовбивства (так звана громадянська війна), Україна за дев'ять літ втратила дев'ять мільйонів!!! Тобто: з 35,2 млн. чол. у 1913 році кількість її населення у 1922 році скоротилася до 26,2 млн. чол. (УРС, К., 1984, т.11 кн. 2, стор.22, таблиця 2). А це ж тільки початок "этапов большого пути", так натхненно оспіваного орфеями революції. Переходити їх знову й знову надзвичайно важко психологічно. Але ж опонентка "Вечірнього Києва" М.Теплицька так настирливо допитується: "Чого ви хочете від євреїв?" ("В.К", 1 квітня 1999).

Аби уникнути бодай тіні якоїсь упередженості, відповісти на це одверте запитання я попрошу героя повісті Івана Франка "Перехресні стежки" добродія Ваґмана (він це зробить нижче). Сам же відповім на деякі закиди на адресу "Вечірки", оскільки д.Ваґман з відомих причин цього зробити не може. Добродійка М.Теплицька, з усього видно, дуже страждає з того, що Суд Історії виявляє дедалі більший інтерес до "справи В.Ульянова-Леніна". Справа та буквально розпухає від документів, які до неї долучаються і які проливають сліпуче світло на все нові й нові злодіяння "вождя мірового пролєтаріата". А шанувальникам кремлівського червоного хана не хочеться розлучатися із раніше витвореною ідилією. "Так, саме Сталін створив геноцид, а не Ленін. Сталін створив голодомор, а не Ленін. Сталін розстрілював росіян, українців і євреїв. А чомусь про нього Ви не пишете, а все Вам Ленін та його соратники винні в усіх гріхах" (М.Теплицька).

Час, одначе, зриває грим і з "вождів". Отож постають вони перед Судом Історії і постануть на повен зріст з усією "діалектикою" їхньої моральності. І саме вона, моральність Ілліча Першого та його соопричини, як на мене, є ключем до розуміння ленінових практичних кроків, усіх його діянь-злодіянь. Біда наша у тім, що, засвоївши свого часу "ленінський мінімум", тобто мінімум знань про "вождя", мінімум, що проскочив крізь цековсько-ідеологічне сито (з того мінімуму й витворився міф про великого людинолюбця, добрячка-захисника геть усіх "гнаних і голодних"), — біда, кажу, в тім, що ми й сьогодні не дозволяємо впустити під свою ленінську кепку свіжий струмінь інформації — тих знань додаткових, які "дещо" міняють образ "самого чєловєчного". Звідси образи на тих, хто посягає на усталений образ міфологічний, розглядай його при світлі нового дня. Пригадую, як у роки мого навчання у школі вчителі-історики нещадно таврували підлих ворогів революції, які компрометували нашого улюбленого Ілліча, приписуючи йому — подумати тільки! — шпигунство на користь Німеччини! І ось переді мною повідомлення преси про... так, так, саме про це: про співробітництво Леніна з німцями.

Австрійській письменниці Елізабет Хереш вдалося доступитися до оригінальних документів німецького міністерства закордонних справ у Бонні. Ось витяги з них. "Телеграмма: "Генеральный штаб, 21 апреля 1917 г... В министерство иностранных дел. Штаб главкомандования передает следующее сообщение из отдела политики генерального штаба Берлина: ...Штайн-вахс телеграфирует из Стокгольма 17 апреля 1917 г.: Въезд Ленина в Россию удался. Он работает полностью по нашему желанию... Немецкое правительство работой Ленина довольно". "Берлин. 1/4, 1917. Срочно! Секретно! ...Министерству иностранных дел для политической пропаганды в России надлежит выделить 5 млн. марок согласно положению, глава 5, абзац 6. Был бы благодарен за возможно более быстрое исполнение. Гос. секретарь".

"Берлин, 9 ноября, 1917 г. Сегодня! ...Министерству иностранных дел в соотвествии с договоренностью с премьер-министром Шредером для политической пропаганды в Росии надлежит виделить 10 млн. марок... Гос. секретарь". "Телеграмма немецкого посла в Москве графа Мирбаха от 18 мая 1918 г. ...режим Ленина должно поддерживать: изнутри — кровавым тоталитарным, господством, из-за рубежа — умеренными социал-революционными силами". Далі знову посилання на те, що гроші терміново потрібні для підтримки Леніна при владі. Відповідь не примусила себе довго чекати. "12 червня 1918 г. Берлин. Гос.секретарь пишет, что 40 млн. марок по запросу, касающемуся России, утвержден. После убийства графа Мирбаха его миссия будет продолжена другим послом". "Сегодня известны уже приблизительно 400 документов, и это еще не все, что может быть найдено, о финансировании Германией революции. Общая сумма денег, засвидетельствованная в уже имеющихся документах, составляет около 1 млрд. марок, потребовавшихся кайзеровскому правительству для того, чтобы хитроумным путем начать уничтожение потенциально богатейшей страны, которой являлась "Россия времен Столыпина" ("Аргументы и факты", № 29-30, 1992). На що тільки не пустишся заради щастя народу! Коли я читаю подібні документи, я думаю не про те, єврей Ленін чи не єврей, — я думаю передусім про "діалектику моральності" людини, яка в основу основ і своєї діяльності, і діяльності створеної ним партії поклала, сказати б так, закон про цілковите беззаконня.

Пізніше, коли Сталін, неухильно керуючись цим ученням свого соратника, втопче тіло поета Осипа Мандельштама у вічну мерзлоту, дружина поета — Н.Я.Мандельштам у своїх спогадах напише: "Разве думали мы, отменяя в России всякую законность, что мы отменяем ее и для себя". Спасибі за відвертість. Можливо, сьогодні, аби якнайшвидше "перехворіти Леніним" (звичайно, хто цього хоче), треба глибше замислюватися над моральністю влади, яка начебто задля блага народу топила буквально в крові багатотисячні повстання того ж таки народу: путилівське, колпинське, іжорське, кронштадтське, ярославське, астраханське, іжевське, пермське, пензенське, тамбовське; повстання по всьому Сибіру і по всій Середній Азії, і по всій Україні!..

Важко (страшно) навіть уявити, що стоїть бодай за одним словом цього речення-переліку. Про кронштадтську криваву льодову епопею дещо в пресу проскакувало. Відомо, що, рятуючись від карателів Леніна — Тухачевського, тільки у Фінляндію втекло 6-8 тисяч моряків; 2,5 тисячі взято в полон; тут же допити, тут же й скорі суди... Скільки моряків пішло під лід під час штурму і після судів — невідомо...

4. Ви, читачу, ніколи не ловили себе на сумніві щодо благополуччя психіки людини, яка поклала себе на боротьбу за вселюдське благоденство методами найжорстокішої тиранії проти абсолютно невинних людей, яких за найменшими ознаками можна було підвести під категорію "подозрітєльних", "сомнітєльних", "колєблющіхся". Він був піонером у справі облаштування концентраційних таборів (для тих же "сомнітєльних", "подозрітєльних", "колєблющіхся"), чітко виявляв ознаки не просто політичного психозу, а — собачого сказу, вимагаючи то "свірєпой і бєспощадной расправи", то "расшірєнія прімєнєнія расстрєла", то "образцових процессов с прімєнєнієм жєсточайшіх мєр"...

Ми ж замість того, щоб найкращими силами вчених-психологів і психіатрів-медиків досліджувати вождеву психіку, невтомно плодили університетські кафедри... марксистсько-ленінської етики та естетики! Доктори філософських наук, червона професура (незліченна рать, тьма!) пекла монографію за монографією, досліджуючи сонцеликі моральні чесноти "самого чєловєчного". Ну, чому б не включати було до вузівських програм навчання та виховання естетів-ленінців, скажімо, тему ленінського "наплєватєльства" на півсвіту й цілий світ?! Тут би й постав Ілліч у всій своїй етичній та естетичній пишноті, як голий цар у ферезеї наопашки (у накидці)! Маю на увазі, читачу, одверто хамське, вкрай образливе для національної гідності росіян висловлювання Леніна на адресу Росії. Маю на увазі фразу, яку великий патріот Росії, за свідченням Авторханова, у перші місяці своєї діяльності як глави держави кинув у бесіді з колишнім соратником по соціал-демократичному руху Соломоном: "Дело не в России, на нее, господа хорошие, мне наплевать, — это только этап, через который мы проходим в мировой революции—".

"Наплєвать" було Леніну не тільки на Росію, а й на Україну. Тут він виставився, як чистокровний Іуда: в одну щоку цілував, а в другу — топив кулаком. Одним числом — 15 січня 1918 р. — позначені і телеграма у Харків Антонову-Овсієнку та надзвичайному комісарові України Орджонікідзе, і записка "В Морской революционный комитет". У телеграмі благання: "Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба,хліба,хліба! Інакше Пітер може сконати ("околєть". — І.Ш.). Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!" У записці "В Морской революционный комитет: "Прошу принять экстренные меры, чтобы дать немедленно в распоряжение тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросов для военных действий против буржуазной Рады". Тобто проти Української Народної Республіки, яку IV Універсалом проголошено цілком суверенною, незалежною ні від кого державою!

Незалежною державою? "Наплєвать!" Як Росія для Леніна "только этап", так і Україна — тільки "епізод"! Згадаймо, як там у "геніального": "...епізод з Україною був однією з ланок у процесі наростання всесвітньої революції" (В.І.Ленін, ПЗТ, т.37, с.378). Це цинічне висловлювання стосується брестських торгів із кайзерівською Німеччиною. Тактика затягування переговорів делегацією радянської Росії на чолі з Л.Троцьким заохочувала німців до окупації України! Німці зрозуміли, що Ленін з Троцьким, рятуючи власні шкури, добровільно віддадуть Україну та Білорусію в лабети окупантів. Цей злочин більшовизму проти українського народу Ленін (такий же Іудушка, як і Троцький) завуалював знову ж таки під світовий революційний інтерес! "...Укладаючи брестський мир... ми... ціною національних жертв... зберегли інтернаціональний революційний вплив... Завоювання України було величезною національною жертвою... Україна потерпіла — інтернаціональна революція виграла" (В.І.Ленін, ПЗТ, т.37, с.103, 104).

Як бачимо, погроми мали різні форми і вияви. Я так собі міркую, що здача Української Народної Республіки німчикам була своєрідним погашенням отого мільярда дойчмарок, що його Німеччина підкинула Леніну для підтримки його режиму "изнутри — кровавым тоталитарным господством".

5. Про те, як "лютував" голодомор 1921-1922 рр. та як від нього потерпала партійна еліта, свідчать й інші документи. Цікава з погляду моральності така ось спеціальна інструкція, розіслана у червні 1921 р. у місцеві партійні організації за підписом секретаря ЦК Михайлова та наркома охорони здоров'я Семашка: "Ввиду крайней переутомленности ответственных партийных работников ЦК РКП предлагает порядок предоставления возможности использовать отпуск для отдыха и поправления здоровья". Зворушливо. Показовий щодо плану соціального захисту дорогоцінної партійної еліти і прийнятий 24 березня 1922 р. Оргбюро ЦК РКП документ про створення спеціального... золотого фонду для "лечения больных товарищей за границей". За рішенням Оргбюро від 12 квітня 1922 р. на цю високогуманну справу було асигновано 200000 золотих рублів. Керівні дружини з керівними дітками їздили поправляти здоров'ячко у Вісбаден, Карлсбад, Кіссінген, Тіроль...

А в цей час у вищі партійні і радянські органи безперервним потоком надходили вісті про страхітливі масштаби голодного мору: про людоїдство і трупоїдство. Статистика (явно занижена, як вважають спеціалісти): "По Татарской республике с ноября 1921 по май 1922-го случаев трупоедства — 72, людоедства — 223; по Башкирской республике: с сентября 1921 по апрель 1922-го — 220 и 58". В Україні ж у цей час більшовицькі мародери вигрібають і вимітають останнє. На облік узято і те, що ще не виросло й не виспіло. Ось телеграма від 18 травня 1921 р. на ім'я М.В.Фрунзе: "Урожай на юге превосходный. Теперь главный вопрос всей Советской власти, вопрос жизни и смерти для нас, — собрать с Украины 200-300 миллионов пудов. Для этого главное — соль. Все забрать, обставить тройным кордоном войска все места добычи, ни фунта не пропускать, не давать раскрасть. Это вопрос жизни и смерти. Поставьте по-военному... Председатель Совета Труда и Обороны В.Ульянов (Ленин)". "Все забрать!" Забирали усе. І все одно було мало: така природа більшовизму. Пізніше О.Корнійчук напише: "Нам завжди буде мало, на то ми комуністи" ("Калиновий гай"). Правда, правда...

Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом начиняла
І "со святими" не співала...

Добре, що Тарасові Григоровичу не довелося бути свідком того, як по Україні з лопатою та маузером ходила чума червона. Преса двадцятих років рясніє повідомленнями не тільки про жертви голодомору, а й про закатованих чекістами. "Общее дело": в Севастополе и Балаклаве ЧК расстреляла до 29 тысяч человек". "Последние новости": за 11 месяцев в Одессе в "чрезвычайке" было расстреляно до 25 тысяч..." Більшовики наводили "железный порядок" силами спеціально створеної для боротьби з народом 250-тисячної армії "хорошо обученных бойцов".

М.Горький — ще той, не зламаний: "Пугать террором и погромами людей, которые не желают участвовать в бешеной пляске т.Троцкого — над развалинами России, — это позорно и преступно". "Народные комиссары относятся к России как к материалу для опыта... Реформаторам из Смольного нет дела до России, они хладнокровно обрекают ее в жертву своей грезе о всемирной или европейской революции". Революційна анархія позривала семафори не тільки на перегонах економічного життя, а й усілякі стопкрани та запобіжники у сфері моральності, де суспільство віками оберігали норми добропорядності, які за всяких умов допомагали людині залишатися людиною.

Тепер же... Як повідомляла преса пожовтневих літ, вихованці ленінового комсомолу одним із найважливіших своїх завдань вбачали пропаганду "свободной любви". По містах розгулювали абсолютно голі парочки з кумачевими стрічками через плече та написами: "Долой стыд!", "Долой невинность!". Це вихованці відповідних комсомольських гуртків. У Києві один із комсомольських ватажків гаряче переконував молодь у "революционности свободной любви".

6. Аби народ зробити бидлом, нещадно стинався ятаганом беззаконня інтелектуальний цвіт. У 1920 році Бухарин (певно, з українців) випустив книжку "Экономика переходного периода". У ній він опрацював цілу класифікацію соціальних груп, які підлягали знищенню в ході соціалістичного будівництва. У переліку під номером 5 значилася низка тих спеціалістів, яких, на думку теоретика комунізму, належало ліквідувати: "техническая интеллигенция и интеллигенция вообще (инженеры, техники, агрономы, зоотехники, врачи, профессора, адвокаты, журналисты, учительство в своем большинстве и т.д.". Ленін оцінив працю Бухарина високо і навіть поздоровив Комуністичну академію з "выдающимся трудом" її члена! (За кн.А.Авторханова "Ленин в судьбах России").

Неухильно керуючись ученням свого "соратника і друга", кремлівський Змій Горинич зробив усе, аби ленінсько-бухаринська програма пожирання інтелектуального цвіту була не тільки виконана, а й значно перекрита. Хай за приклад тут будуть письменники. Тоталітаризм знищив понад тисячу тільки офіційних членів Спілки письменників. А скільки сплюндровано талантів, які не встигли видати бодай свою першу книжку... Сотні українських талантів було закатовано, вмирало від непосильних каторжних робіт, корчилося в голодних муках. А письменниця Євгенія Гінзбург (українка?) у книзі "Крутой маршрут" зізнається (не без гордості, ба навіть комчванства): "Мой муж еще оставался членом ЦИК СССР и поэтому я жила в комфортабельном номере гостиницы "Москва", а при моих постоянных поездках из Казани и в Казань меня встречали и провожали машины Татарского представительства в Москве". А жінки-українки в цей час, кидаючи вдома грудних немовлят, спотикаючись, бігли з граблями за 8-15 кілометрів в'язати снопи на колгоспному полі!

Повторюю: світ ніколи ще не знав такого обвалу моральності. Ось іще рядки, які засвідчують безсоромне хизування привілейованим становищем партійно-керівної еліти, яка казилася від жиру. Хоч би і в Астаф'єві — колишній поміщицькій садибі князя Вяземського. "Ливадией" столичного масштаба" називає Євгенія Гінзбург цей "пушкинский уголок", де на зимових канікулах байдикувало багато "ответственных детей". Вони вже тоді ділили себе на категорії за марками машин, на яких їх возили: на "лінкольщиків" та "б'юшників" (високий клас!) і презренних "фордошників". Українські ж діти пухли від голоду... Скільки компартійної пихатості вчувається хоч би в таких словах: "...Несмотря на то, что в Астафьеве кормили, как в лучшем ресторане, а вазы с фруктами стояли в каждом номере и пополнялись по мере опустошения, некоторые дамы, сходясь в курзале, критиковали местное питание, сравнивая его с питанием в "Соснах" и "Барвихе". А чому не з пухлою від голоду Україною, Кубанню, Поволжям?.. "Как нам было интересно жить! Как все было хорошо!"

І після усього цього нам, українцям, хтось там намагається виставити свої рахунки, вимагає від нас якогось каяття??? Справа ж, читачу, не тільки у тих жахливих мільйонах, десятках мільйонів жертв, що їх Україна зазнала під час страхітливих погромів українства, планованих то Пітером, то Москвою, — погромів, що називаються по-різному: то революція, то громадянське братовбивство, то чистки, то голодомори... Під яку статтю карного кодексу підпадає моральне розтління суспільства — процес виродження в людині людського, розбещення особистості, приглушення у ній здорового, природного начала — одним словом, процес морального здичавіння, зумовлений скасуванням вождями будь-якої законності, окрім закону насильства?!

Ну, кому не зрозуміло, чого наша історична правда стоїть не на ногах, а на голові; чому українська історія перебрехана до невпізнання?! Хіба може опонентка "Вечірнього Києва" М.Теплицька на "убивць з УПА та Петлюру й Бандеру, які уславились своїми погромами проти євреїв", дивитися іншими очима? Адже радянська пропаганда понад сім десятиліть українських героїв — справжніх! — робила антигероями, а мордувальників українського народу підпихала на п'єдестали пошани, де вони бовваніють і понині!!! "Для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", — повчав свою червону паству Л.Троцький. І радив комуністам-шпигунам, які засилалися в Україну, як поводитися і діяти, аби "руководителя противогерманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев". "Уронить" найвірніших синів України в очах самої України!!! І для цього, бачите, "все средства одинаково хороши"!!! То хіба ж довго задля цього скинути з себе енкаведистську форму, одягтися у строї українських націоналістів, залетіти в село, перестріляти людей, закидати живими дітьми криниці — і щезнути в лісі! От і попрацювали на те, щоб "уроніть" Степана Бандеру в очах усього світу. Хай відмивається. Л.Троцький, який доклав максимум зусиль, аби нагнути Україну в ярмо імперсько-більшовицьке, мав, звичайно, достатньо підстав стверджувати: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаро-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души". І не тільки селянин — увесь український народ за сім десятиліть пізнав сповна, що таке режим "чрезвычайки".

Одначе, єврейство і в Україні, й поза Україною не повинно з цього приводу турбуватися: він, народ український, від природи не мстивий. Український народ на щастя і таке ж превелике своє нещастя, швидко забуває, хто й коли, і як саме його кривдив. А тому не встигне позализувати свої рани, виходити пом'яті боки, зняти траур по чергових 6-10 мільйонах, як знову, дивись, по-дурному, скажемо чесно, совганиться у чиїсь "братские объятия" (також явно "дурацкие", кажучи прямо).

7. Отже, нічого такого особливого українці від євреїв не вимагають. А втім зовсім не вадило б євреям... перечитати повість непопулярного в їхньому середовищі Івана Франка "Перехресні стежки". Є у цьому творі навдивовижу спостережливий і мудрий земляк їхній на прізвище Вагман. Він лихвар, п'явка, як сам себе називав, доки його не вбили самі чи таки свої (за гроші). Вагман свого часу визискував бідних селян-русинів. Потім прозрів і переніс свій гендель на людей багатих, але підлих. Останнє було, сказати б, моральним виправданням його діяльності. Філософія цього чоловіка настільки цікава, наскільки й актуальна для нашого суспільства сьогоднішнього, або, як тепер модно говорити, громадянського. Отже, добродій Вагман відповідає на запитання, винесене добродійкою М.Теплицькою у заголовок свого допису: "Чого ви хочете від євреїв?" "Наші жиди... маса... Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній боже слово. А де вони живуть, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні... і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе господарями свого краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? Їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людності".

Цікаві думки д.Вагмана про асиміляцію. "Жиди звичайно асимілюються не з тим, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се зрозуміло; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?" Та найзлободеннішими, як на мене, є такі міркування д.Вагмана: "По-моєму, жоден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв'язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здається, ні. Але кожному пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тієї суспільності, серед якої живемо".

Дуже прикро, що дефіцит чесності у декого ще й сьогодні заважає бодай наближено об'єктивно оцінювати українсько-єврейські взаємини як у минулому, так і тепер. А це явно не сприяє порозумінню сторін. Ось як на це дивиться д.Вагман: "...Бачите, оті розрухи в Україні показали мені, що, працюючи над виссанням і зруйнуванням руського народу, ми, жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гілці, сам підрубував ту гілку. Живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємось тільки з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх.

І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум'ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них". Ну, як би такі слушні, я казав би, державні думки та переселити у голови деяким сьогоднішнім єврейським лідерам із того табору, який завагітнів недобрим плодом — планами нищення в Україні усього українського! Планами, що так узгоджуються зі стратегічними цілями в Україні тих чорносотенних мракобісів, які за "прозорими", даруйте, кордонами допитуються: "Ну сколько же нашу землю им топтать?!" Нічого собі, знайшли партнерів!!!

Невже нащадки Леніна, Троцького, Свердлова, Бухарина і їм подібних безбатченків — людей зденаціоналізованих (Троцький: "Я не еврей, я коммунист") і саме тому морально деградованих типів, — невже сьогоднішні бульварні "жовтяки", яким, з усього видно, також "наплєвать" на ту країну, у якій вони живуть, — невже їм не зрозуміло, що сидять вони, як і Вагманів циган, на тій гілці, яку самі ж і підрубують?! Невже ця промосковська обслуга й прислуга не розуміє, що руйнація Української державної Самостійності тяжко вдарить і по єврейських інтересах?! Чи історія так-таки нічому й не вчить? Хіба євреї не пам'ятають, що зі згортанням процесу українізації наприкінці двадцятих постраждала і їхня національна духовність? Згадаймо: на 1930 рік в Україні налічувалася 21 тисяча національних шкіл; з них — російських — 1600, єврейських — 786, німецьких — 628, польських — 387, молдавських — 141, болгарських — 74, вірменських — 10, грецьких — 16, татарських — 10, австрійських — 3 і т.д. Де вони потім поділися? Форсована москалізація України зжерла ці духовні острівці рятунку національних менших! Тож якщо сьогодні паростки національного самоствердження і українців, і євреїв, і всіх інших етносів хоч потроху пробиваються з-під уламків-брил тоталітарного залізобетону, то годилося б оберігати честь тієї Держави, незалежність якої тільки й здатна гарантувати народам їхнє відродження. Бачимо ж нерідко протилежне: спроби скомпрометувати українську національну ідею, приписати їй лукаво підтасований компромат.

"Зараз у медицині тупі лікарі-українці, а на заводах такі ж тупі інженери. Перші калічать хворих, а другі псують підприємства. Вони створили такі умови, щоб євреї кидали батьківщину-Україну і втікали до Ізраїлю або в Америку". Ось так. Це та ж таки М.Теплицька. І далі: "Зараз... такі умови... щоб євреї втікали...". Ну, а якщо чесно? Хіба тільки від "нестерпних" умов в Україні Незалежній євреї кидають її і "втікають до Ізраїлю або в Америку"? А за "ідеальних" радянських умов вони не втікали? Cтатистика: на 15 січня 1959 р. в Україні проживало 840,3 тис.чол. єврейської людності. На 15 січня 1970 р. — 777,1 тис.чол. (УРЄ). Тобто, український радянський рай покинуло 63,2 тис.чол. Втішаюся надією, що вони не вимерли (хай Бог милує!), а зуміли вирватися з того радянського раю, аби будувати власну державу Ізраїль, а чи просто жити собі під тінню статуї Свободи чи ще десь. Сьогодні Україна Самостійна, я так думаю, нікому з бажаючих виїхати не чинить перешкод, як було в СССР. Хто ж не збирається вибувати, а має шляхетний намір "від себе", тобто від єврейства, "до руського (українського) берега будувати міст", як образно висловився добродій Вагман з Франкової повісті, то таких будівничих Україна завжди вітала і вітатиме!

Бо вона оцінить навіть тих, хто прагнутиме не те, що не "громадити ненависть", а бути "бодай нешкідливим для того народу", серед якого євреї живуть. Іноді стократ важливіше не те, щоб тобі допомагали, а те, щоб тобі не заважали. Сьогодні в Україні, схоже, саме така ситуація, коли бодай не заважають — і було б грандіозною допомогою їй у будівництві Української Держави — затишної домівки для всіх громадян. Неначе спеціально для нас, сьогоднішніх, писано й такі слова: "Ми хочемо, розуміється, вірити, що й представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє становище: підуть з свого боку назустріч українським політичним домаганням і тим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей". "Ті, що стануть при українцях рішуче, одверто і сміливо в сей рішучий момент, створять на будуче міцний духовний, сердечний зв'язок між українським народом і собою. Ті, що будуть триматися оддалік або вороже, не можуть, розуміється, претендувати на особливо теплі почуття і з української сторони".

Цими мудрими міркуваннями так добре було й завершити, якби не повідомлення в пресі про те, що деякі "видні люди" (Танюк, Удовенко, Курас)... підтримали домагання, що їх перед "Вечірнім Києвом" висуває знахабніле українофобство. Звичайно, це добре, що "видні люди" в Україні не байдужі до долі національних меншин. Українська еліта завжди була зичливою до людей кривджених. Щирим співчуттям перейняті твори наших літературних світочів, присвячені, зокрема, єврейським бідам, насильству, що його зазнавали євреї від царського чорносотенного режиму.

Та захищати когось треба тоді, коли у цьому є потреба. Сьогодні ж євреї в Україні не потребують нічийого захисту: їх ніхто не кривдить: вони захищені Українською Конституцією. А згаданий вище захист із боку "видних людей", з боку сьогоднішньої сонної української літератури, не здатної стати в бороні честі й гідності титульної нації, її мови, її слова, яке тоне-потопає, захлинається у жовтопінних бурунах моря Аморальського, що його розгойдують "кормчі" — газетні й телевізійні магнати, — такий захист, як на мене, видається дешевеньким заграванням учорашніх інтернаціоналістів перед тими, хто за словами М.Грушевського, "тримається оддалік або вороже", керуючись у власній поведінці все тим же ленінським "наплєвать" на українські інтереси. Шкода, шкода... Та не будемо, однак, змагатися у висуванні звинувачень один одному. Краще жити так, щоб... ну... бути "бодай нешкідливими" один одному. Справді, давайте все-таки вчитися у бджоли та мурашки, а не в павука.

P.S. Говорити щиро й одверто на тему українсько-єврейських взаємин мене, українця, зобов'язує не тільки мій професійний обов'язок, а й пам'ять про моїх батьків — Григорія Костянтиновича та Меланію Павлівну Шпиталів. Люто кривджені революційним беззаконням, торгсінами, колгоспним рабством, вони, проте, не втратили в собі найголовнішого — братолюбія, вихованого постійним членом нашої родини — Тарасом Шевченком. Тож коли війна в сорок першому докотилася до нашого В'юнища (Переяславщина), вони, ризикуючи власним життям, врятували двох єврейських хлопців-оточенців. Докладніше про це у моїй ювілейній статті про нашого славетного земляка-переяславця Шолом-Алейхема ("Вечірній Київ", 11 та 12 березня 1999).

Джерело: Вечірній Київ, №279 — 282, 24 — 28 грудня 1999 року