Як "орел"1 московський терзав і терзає Прометея Кавказького

Іван Шпиталь, письменник, м. Київ


Душити й ковтати інші народності для власного насичення є справою
тільки зоологічного інстинкту, ділом не людським і безбожним
.
В.Соловйов

1. У шовках самозвеличення

Мы - русские - какой восторг!
О.Суворов.


Кожен кулик своє болото хвалить. Річ природна, нормальна. Але так, як вихваляє своє великодержавне болото кулик московсько-імперський, - до такого свисту не вдається жодна інша птаха! Часто-густо на його купині краще було б скромненько промовчати. Ет же ні, висвистує безугаву: то про "всемирную отзывчивость" московської душеньки, то про її "особую открытость по отношению к другим", то про свою "ответственность за судьбы других народов", то про своє одвічне прагнення "стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите"...

Відомо, наприклад, як розливалося, ширилося по світу московсько-імперське болото. За чотириста років, одразу після татаро-монгольської навали, територія Московії, як стверджують історики, розбухла в 36 разів!

О.Герцен якось нагадав було, яким чином це вчинилося: "В Лондоне во время Крымской войны продавали карту России, в которой ярко были обозначены все земельные приращения ее со времен татарского ига. Ядро России, или настоящая благоприобретенная Русь была обозначена около Москвы верст на сто, остальное все взято силой. "Помилуйте, - говорил я одному здешнему публицисту, - какого вы маху дали, и Москва также захвачена силой, настоящая Россия - это часть Новгородского и Белозерского уездов..." (А.И.Герцен. Сочинения, т.7, с.208).

Не патріот, як бачите, Олександр Іванович! З таким ні територію Чечні (Республіки Ічкерія) од чеченського народу не "зачистиш", ні Україну у Великий Сибірський Морозильник не інтегруєш.

Інша мова - Іван Олександрович. Маю на увазі кумира всіх московських суперпатріотів, ідеолога монархічного великодержавія Івана Ільїна (1883 - 1954). Ось таких нам подавай сьогодні ! А Герценів - до архіву!

Господи! Як здорово вийшло минулого разу! Самісінький початок кривавого побоїща у Чечні (1994 - 1996) так щасливо збігся тоді з пам'ятною датою: 40-річчям від дня смерті І.Ільїна. Так звана "Независимая газета" 30 грудня 1994 року присвятила "пророку отечества" ("хвала благороднейшим!") цілу сторінку (формату А-2), витягнувши з архіву добрячий шмат з його "наследия", зокрема, роздумів історика й філософа "о родине, власти и смерти".

Неймовірно цікаво, читачу! Виявляється, нема в світі держави, більш незахищеної, безпомічної, аніж Росія! Хто тільки не вмощувався на її шиї, не поганяв, не крутив, як циган сонцем, хто тільки не використовував задля власного зиску!

"Силой"? Та що ви! Оте "розбухання" території Росії за чотириста літ у 36 разів - то, коли хочете, результат благодушності Росії, її нездатності протистояти нахабству "молодших братів". Вони, ґвалтівники, брали "матушку" за горлянку, діймали до самісіньких печінок, трясли її, як чорт суху грушу, добиваючись від неї згоди на своє добровільне входження "в тело России" (за висловом Г.Федотова). Ільїн же писав про це з неприхованою гіркотою та щирим синівським болем за безпомічність матусі: "...эта равнина, открытая со всех концов", "эти бесконечные оборонительные войны", "эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев...".

Чого ж вони, голопупі, оті "сотни чужих народов и диких народцев", отак настирно, так нахабно совбанилися до Росії зі своїми "территориальными глыбами"? Куди швидкували? Куди повзли на колінах? У "тюрму народів"?

Ха-ха! Ви, читачу, як і я, досі учорашніми запасами послуговуєтесь. А, виявляється, Росія ніколи не була "тюрмою народів"! Московські справжнісінькі патріоти (не Герцени) пишуть про це, сказати б, урочистим великодержавницьким уставом: "Наименьшие народности: ненцы, пермяки, эвенки, манси, хакасцы, чукчи, коряки... и не перечислить всю дробность. Все они благополучно жили в царской "тюрьме народов", а к вымиранию их поволокли мы, коммунистический Советский Союз...".

Ну, звичайно ж, це Олександр Солженіцин. А ось ті самі імперські "щі", тільки з другої миски: "щі" з подачі офіціанта від культури Іллі Глазунова, народного художника СССР: "У нас все правители были мудрыми. Россия никогда не была тюрьмой народов. Мы создали огромную империю не колониальным, а мирным путем. К нам все тянулись. Быть в составе империи почитали за честь...".

Ще б пак! Як же було не "тягнутися", коли перебування "в теле России" гарантувало усій отій етнічній "дробності" такий матеріальний і духовний комфорт, який асоціюється хіба що з раєм небесним! Ба, малятко у сумочці мами-кенгуру не почувається так затишно й безпечно, як ота етнічна "дробность" у "сумочці" імперській!

"Литературная Россия" про цю комфортність писала: "В семье советских народов Россия оказалась в роли старшей дочери, которой приходится раньше начинать и больше других трудиться, чтобы выкормить, одеть, обуть, обучить младших братьев и сестер, как во всякой многодетной семье... А когда младшие в таких семьях, что называется, выходят в люди, подчас забывают о том, кто вынес на своих плечах самое трудное, по сути, жертвовал собой во имя не только жизненного успеха - самого выживания своих близких".

Тут я, читачу, не втримаюся, щоб не доповнити автора "Литературки": не тільки Росія червона, а й біла (царська) була для всіх "младших" берегинею-кенгурихою. Вадим Кожинов (критик і публіцист) з цього приводу розчулювався аж до такої міри: "Ни один народ в России, даже самый малочисленный, состоящий из нескольких сот человек, не исчез с лица земли вследствие политики царского правительства или из-за действий поселявшихся на их территориях русских людей".

А хіба могло бути інакше? Адже "каждый, и самый малый, народ - есть неповторимая грань Божьего замысла. Перелагая христианский завет, Владимир Соловьев написал: "Люби все другие народы, как свой собственный". Це згаданий вище Олександр Ісайович послався на того самого В.Соловйова, вислів якого ми взяли за епіграф.

Ось у яких широких та пишних шовках самозвеличення, оксамитах благодійництва, адамашках братолюбія величаються перед світом "собиратели" та "устроители" імперій! Якщо елітарна московська культура не соромиться історичного фальсифікату навіть такої грубої вичинки та виробки, то судіть, читачу, самі про рівень моральності тієї культури.

Ну, хай, хай апостоли великодержавія мають за невігласів своїх співвітчизників, яким, можливо, любо сприймати історію своєї батьківщини - як історію старшобратнього месіянства, втішно грати роль благодійників щодо всіх інших, "ясашных народов", зрозуміло, "под бесспорным водительством великой нации" (Г.Федотов).

Але ж світ! Світ немосковський хіба не знає, що під ферезеєю самозвеличення й самолюбування (ферезея - накидка з царського плеча) - закривавлене лахміття злодійства, якому ніколи не буде строку давності: історія Московського царства (білого й червоно-коричневого) - то історія безперервного кровопускання та грубого насильства як над своїм, так і над сусідніми народами!

Духовна голизна московського псевдопатріотизму традиційно виставляється перед світом, як "столь высокое духовное цветение" (І.Ільїн).

Отже, про те, що насправді ховається за тим "цвєтєнієм".

2. У лахмітті злодійств

Я правду об тебе
порасскажу такую,
Что хуже всякой лжи.
О.Грибоєдов


Ба, стратегічний клопіт москальських всєчєловєков насправді - то всього лиш одвічне їхнє прагнення "пєщіся" про власну шкуру, всіляке намагання дбати тільки про те, "как бы государеву делу было прибыльнее". Тут "москаль-чарівник" має постійно турбуватися тільки одним: "как бы российское могущество ежегодно более и более мест и народов к прежде покоренным присовокупляло". Задля цього йому належить невсипуще знову і знову таки "пєщіся", аби "тамошние места (загарбані землі. - І.Ш.) более российскими жителями наполнить, дабы завоеванных народов содержать в послушании и впредь бы оных от часу более присовокуплять к Российской державе".

Втративши можливість безборонно гризти і Україну, і Кавказ водночас, Ведмідь-федерал розправляється з ними поодинці. Сьогодні він сатаніє од люті на Кавказі. Бідний-бідний клишоножка! Як тяжко, як болісно він страждає від геополітичного дискомфорту! Дожився "олімпійчик": "Независимая Россия рядом с независимыми Украиной, Прибалтикой, Закавказьем оказывается отодвинутой от Европы и тех окон в Европу (да и на Каспий), которые пооткрывал еще Петр I. Опять Санкт-Петербург с Архангельском да необустроенная Новороссийская гавань - и все".

Читачу, вам шкода ведмедика? Тепер вам зрозуміло, чому потомки "вікнорубів" і "вікнолазів" товчуться на Кавказі та перед усім світом "талдичать" (їхнє) про "историческую принадлежность земель". Ні-ні, не корінним етносам, а саме їм, окупантам-ґвалтівникам!

То як же насправді "нав'язувалася" московитам "территориальная глыба" під назвою "Кавказ"?

У згадуваній уже БСЭ, т.30 ("ВК" від 3 листопада 1999) знаходимо: "Русские дворянские историки причины, вызвавшие К.в. (Кавказькі війни. - І.Ш.), пытаются изображать как самооборону царизма от "диких" и воинственных горных "хищников", которые своими набегами якобы терроризировали мирное население у подножия гор. В действительности же борьба горцев была в буквальном смысле борьбой за существование. Горцы находились в полной зависимости от "плоскости"... Расширяя колониальные завоевания, царизм проводил политику последовательного оттеснения горцев в глубину неплодородных скалистых ущелий и шаг за шагом овладевал плоскостью. Загнанным в наиболее дикие, малодоступные и бесплодные горные районы народам оставались на выбор - или голодная смерть, или решительная борьба со своими врагами не на жизнь, а насмерть".

З неприхованим цинізмом відзивався командуючий Кавказькою бандармією царський стратег М.С.Єрмолов з приводу побудованої московитами Сунженської укріпленої лінії: мовляв, вона відрізала від чеченців "лучшую половину хлебородной земли, которую они уже не будут иметь труда возделывать".

Чи не такі ж цілі переслідують сьогодні генерали-федерали, заганяючи горян у безплодні ущелини? Звичайно ж, тих, кого не вдається накрити вогнем реактивних установок "Град" та "Ураган"...

"Спросили бы, как делали отцы", - радив один із героїв комедії О.Грибоєдова. Схоже, науку "отцов" і "дєдов" сьогоднішні блюстителі "констітуціонного порядка" засвоїли добре. Кожен день кривавої бойні на Кавказі - цьому підтвердження! Нинішніх "усмірітєлєй" надихають "подвиги" предків. Хоч би й такі (за енциклопедичними джерелами).

"1783 командир кубанского корпуса А.В.Суворов частью истребил, а частью выселил в неплодородные приуральские степи кочевавших в кубанских степях ногайцев. Лишь небольшая часть их бежала за Кубань". "1784 шамхал Муртаза Алий под угрозой царских войск отправил просьбу Екатерине II о приня