П'ята колона в Україні: загроза державності

Іван Діяк

Що таке "п′ята колона"? Це поняття увійшло до сучасного лексикону з часів громадянської війни в Іспанії. "П'ята колона" стала назвою ворожої агентури або суспільних рухів, що шляхом підривних дій зсередини своєї країни допомагають ворожим зовнішнім силам.

Книга присвячена темі "п'ятої колони" в Україні. Вона містить детальний огляд історії цієї проблеми, а також сучасних загроз, які становить "п'ята колона" для Української держави.

Слідуючи усім вимогам, які ставляться перед науковою роботою, одночасно автор спробував написати книгу так, щоб зробити її цікавою та доступною для широкого кола читачів.

Розрахована на широке коло читачів, на всіх, кому не байдужа доля України.

ББК 66.2 (4УКР)+63.3(4УКР)
Науковий консультант — д. філол. н., проф., акад. НАНУ М. Жулинський
Рецензенти — д. іст. н., проф. В. Сергійчук
                      д. філол. н., доктор філософії, проф. С. Квіт
Діяк І.В.
Д50 П'ята колона в Україні: загроза державності. К., 2006. — 128 с: портр.
ISBN 966-863-901-4
© Діяк І.В., 2006

Розділ І. П'ята колона: історія питання.

Всередині липня 1936 року розпочалася громадянська війна в Іспанії. До кінця вересня генерали, які вчинили заколот проти уряду республіки, одержали значні перемоги. Використовуючи в якості опорної бази Іспанське Марокко, вони зайняли значні території у південній частині Іспанії, забезпечили собі міцні позиції уздовж португальського кордону, а також на півночі Іспанії. Заколотники чотирма колонами наближалися до Мадриду, поступово оточуючи столицю країни.

Саме в той час — 1 або 2 жовтня 1936 року — генерал з числа військ заколотників Еміліо Мола виступив по радіо. Він загрозливо змалював бойові дії, розгорнуті чотирма колонами військ, і додав, що наступ на урядовий центр буде розпочатий п'ятою колоною, яка вже знаходиться в Мадриді.

Це було перше в історії формулювання, котре чітко визначало ціле явище внутрішнього ворога, котрий завдає удару зсередини в критичний момент. Історикам поки що так і не вдалося точно встановити дату і текст заяви генерала Мола. Сам він помер 3 червня 1937 року, не залишивши по собі ніяких спогадів про цей факт. Тим не менше, новий політичний термін з'явився, і одразу увійшов до широкого вжитку. Одразу після виступу Моли 3 жовтня 1936 року газета комуністичної партії Іспанії "Мундо обреро" написала:

"Зрадник Мола говорить, що кине проти Мадриду чотири колони, однак розпочне наступ п'ята колона"[1].

Мадрид був переповнений чутками та панікою перед тінню, де переховувався небачений ворог. До населення постійно зверталися із закликами бути наготові, попереджуючи про quinta cjlumna facciosa[2]. Страх перед таким противником був настільки великий, що необережні слова генерала Мола негайно отримали емоційний зміст та силу. Випадкова комбінація слів "п′ята колона" перетворилася на визначений термін, котрий використовується поряд із поняттями "троянський кінь" або "комінтерн"[3].

Зазвичай п'ятою колоною охрещають людей, чиї дії викликають тривогу у країні, а їх зв'язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу. Приводом для широкого розповсюдження загальної впевненості в існуванні п'ятої колони стали події початку Другої світової війни. Зрадницька діяльність Зейс-Інкварта у Австрії та Гелейна у Чехословаччині зробили п'яту колону міжнародною сенсацією. Хвиля виступів пронацистськи налаштованих німців та їх інтриги були викриті на судових процесах в самих різних країнах — від Литви до Південно-Західної Африки. Ще більше заговорили про п'яту колону після німецького вторгнення до Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів та Франції. Щоправда тепер йшлося не про політичну, а здебільшого військову діяльність п'ятої колони: про туристів і молодих подорожувальників, які здійснювали ретельну розвідку у Норвегії; про німецьких громадян, які організували збройний напад на урядовий центр у Гаазі; про німецьких агентів, що поширювали панічні чутки у Бельгії та Франції…

Зрозуміло, що часто при цьому перші підозри падали на місцеві національні меншини. Наприклад, німецьку. Не було жодної країни, де німці не об'єдналися б у свої етнічні спільноти. За даними веймарського історика професора Ернста Єкка, за межами Німеччини тоді мешкало 10 млн. німців[4]. Берлін став розглядати їх анклави як знаряддя підриву зсередини новостворених держав. Із цією метою серед німецьких національних меншин було створено потужну мережу націоналістичних і реваншистських організацій. Вони співробітничали з урядовими інстанціями Німеччини та щедро фінансувалися німецьким МЗС. Окрім суто господарських завдань по встановленню німецького контролю над економіками нових держав, переслідувалася й культурницька мета. Під патронатом культурного відділу МЗС здійснювалися зовнішня культурна експансія і "культурна пропаганда". Ця діяльність визначалася як популяризація і перетворення німецької культури в притягальний центр духовного життя ненімецького населення Центральної Європи, а німецької мови — в засіб спілкування між народами. Головним засобом збереження й зміцнення культурних позицій Німеччини вважалася всебічна підтримка німецьких шкіл, залучення до них місцевого населення, його подальша германізація й асиміляція. Влаштовувалися дні німецьких учителів, куди приїжджали колеги з "фатерлянду" ділитися досвідом, як у серцях учнів ростити "палку любов до Батьківщини". У зміцненні шкільної справи реваншистські організації вбачали ключ до налагодження ідейної, політичної й економічної єдності між Німеччиною і "фрольксдойче" (німецькими меншинами закордоном), до створення "єдиної німецької спільноти".

Починаючи з 1918 року уряд Німеччини таємно фінансував німецькі заклади й асоціації в прикордонних районах, котрі відійшли від Німеччини за Версальським мирним договором. Частина субсидій відпускалася від імені "Німецького благодійного товариства" та кількох підставних фірм. Значні кошти надавалися й через "Асоціацію для німців закордоном", оскільки майже всі німці розглядали втрачені після війни території як тимчасову несправедливість.

Врешті-решт, німецька демократія у 1933 р. остаточно виродилася у фашизм. І тоді настав логічний кінець багаторічної роботи. Німецькі національні меншини стали активними учасниками імперської політики реваншу. Перед ними ставилися завдання влаштовувати "інциденти" й заявляти "протести" проти "тяжкого становища німців" і таким чином готувати європейську громадськість до спокійного сприйняття майбутніх територіальних змін у Європі як закономірних та справедливих. Вони підточували суверенні держави, руйнували їх зсередини, "готуючи" їх до поглинання Німеччиною, що заходилася повертати собі "керівну роль у Європі". Закордонні німецькі організації, і в першу чергу націонал-соціалістські асоціації, поза сумнівами, підтримували тісний зв'язок з центральним керівництвом у рейху. Ним слугувала закордонна організація нацистської партії Auslands-Organisation der NSDAP.

Сутність їх зв'язків залишалася таємницею для широкого загалу, хоча газети іноді публікували повідомлення про вигнання з різних країн окремих членів закордонних секцій нацистів. А про масштабність роботи таких секцій свідчить хоча б той факт, що африканський відділ Auslands-Organisation der NSDAP був відкритий ще у 1931 році! Тобто ще до приходу нацистів до влади в Німеччині. А в 1933 році, коли Гітлер став канцлером країни, існувало 160 відділень нацистської партії поза межами Німеччини[5].

Крім того, в складі міністерства внутрішніх справ, яке підкорялося SS, з 1936 року діяла власна Служба зв'язку з німецькими національними меншинами. Він фінансувався через так званий благодійний "фонд Адольфа Гітлера", котрий в 1937-38 роках мав 46 мільйонів рейхсмарок[6].

Ці структури, спираючись на своїх закордонних членів, забезпечували керівництво нацистської партії інформацією про країни свого розташування. Завдяки цьому Гітлер з поплічниками мали альтернативні джерела інформації незалежно від дипломатів та розвідки, котрим не надто довіряли. Ряд відомостей географічного, історичного, військового та економічного характеру про іноземні держави німецька влада накопичувала завдяки роботі так званого Німецького інституту закордоння ("Deutsche Ausland- Institut"). Крім того, крупні німецькі фірми "І.Г. Фарбен", "Крупп", "Цейс", "Рейнметалл-Борзіг" у своїх закордонних філіях та представництвах охоче приймали на роботу місцевих громадян, котрі допомагали робити політичні та економічні звіти для своїх роботодавців. Потім у Німеччині добре навчений персонал готував з цих звітів докладні відповіді за переліками питань, що передавалися розвідкою та партійними органами влади.

З таких культурно-навчальних заходів та інформаційних послуг німецькому уряду розпочиналася зловісна політична (а потім і військова) діяльність німецької п'ятої колони. Групи німців та співчуваючих місцевих нацистів добровільно надавали свою допомогу Німеччині, при цьому свідомо завдаючи непоправної шкоди власній країні. Це було наслідком політичного виховання, котрим наполегливо займалася Німеччина щодо іноземних громадян протягом всіх років Веймарської республіки. Першим кроком стала Австрія.

25 липня 1934 року група австрійських нацистів спробували підняти заколот проти уряду на чолі з Дольфусом. Хоча заколот зазнав поразки, нацисти встигли поранити канцлера Австрії. Він помер, стікаючи кров'ю, бо члени п'ятої колони просто не допустили до канцлера ані лікарів, ані священика. Причетність Німеччини до дій австрійських заколотників (на кшталт Планетта і Хольцвебера) була очевидною, оскільки іноземні журналісти вже через кілька днів демонстрували один одному у Відні німецький прес-бюлетень ("Deutsche Presseklischeedienst") від 22 липня 1934 року. Хоча він був надрукований за три дні до заколоту, але в ньому вже були фотознімки "народного повстання у Відні" і повідомлення про смерть Дольфуса! Ще в пістолети не вставлені набої, а некролог про жертву вже надруковано!

Наступні роки відкрили нову сторінку в питанні п'ятої колони. Страх перед цим явищем призвів до усвідомлення та чіткої конкретизації нової загрози. Тож конкретизуємо цю загрозу й ми.

Розділ II. Склад п'ятої колони.

1. Етнічні меншини.

Завдяки наполегливій роботі Німеччини з "фольксдойче"[7] та активному їх використанню Гітлером у своїх агресивних планах постала уява про всіх закордонних німців як агентів Гітлера. У виданні Британського Королівського інституту з міжнародних справ ("The World in March 1939", Лондон, 1952 рік) німецькі національні меншини у державах Центральної та Східної Європи були прямо названі п'ятою колоною міжнародного значення. Фактично сама національність людини ставала головною ознакою її належності до п'ятої колони.

Головним доказом для такого етнічного підходу до визначення проблеми п'ятої колони стала діяльність судетських німців у Чехословаччині в 1938 році. Там існувала так звана судето-німецька партія ("Sudetendeutsche Partei"), за котру на травневих виборах 1935 року проголосували кожні два з трьох судетських німців. Партію очолював колишній вчитель фізкультури Конрад Генлейн. Він постійно звертався з надуманими звинуваченнями проти чехословацької влади та закликав німців до повстання й приєднання до Німеччини. Кілька разів він зустрічався з Гітлером, був присутній на партійному з'їзді нацистів у Нюрнбергу, а також виступав на німецьких радіостанціях із закликами до втручання в чехословацькі справи. Він проголосив створення судетського добровільного легіону для збройної боротьби проти Чехословацької республіки, таким чином перетворюючи її громадян німецької національності на збройних заколотників. Врешті-решт, він втік до Німеччини, проте справа вже була зроблена. Внутрішня ситуація в Чехословаччині була розбурхана, і створені умови для перенесення "чехословацького питання" на міжнародний рівень. Далі відбулася відома "мюнхенська зрада", і розпочалася поступова анексія Чехословаччини Німеччиною. Фіналом "політичної" боротьби Генлейна за автономію судетських німців у складі Чехословаччини стало перетворення цієї держав на Протекторат Богемія і Моравія!

Згодом зрадницькі кроки вчиняли представники німецьких меншин під час агресій проти інших країн. Бойовики судетсько-німецького легіону та члени конспіративних загонів польських німців, замаскованих під "спортивні клуби", були переформовані в постійні диверсійні підрозділи, що підкорялися II відділу Управління військової розвідки та контррозвідки Верховного командування збройними силами Німеччини ("Абвер"). Вони закидалися до інших країн напередодні агресії та діяли методами вже не політичної, а військової п'ятої колони: терористичні акти, провокації, поширення панічних настроїв і чуток, розвідувально-диверсійні дії, організація саботажу. З цих груп був сформований так званий будівельно-навчальний полк "Бранденбург", що спеціалізувався на диверсіях у тилу противника і комплектувався з представників п'ятої колони.

До речі, на базі цього полку формувалися українські батальйони "Роланд" і "Нахтігаль". Українців розглядали в "Абвері" як п'яту колону в СРСР, тому підпорядкували їх "фахівцям" диверсійної роботи. Але як тільки українці проголосили 30 червня 1941 р. у Львові "Акт проголошення Української Держави", вони їх негайно позбулися, оскільки тепер українці з своїми державницькими устремліннями перетворилися на п'яту колону для самої Німеччини.

Репресії з тортурами та масовими розстрілами обрушилися на український національний рух. Гітлера цікавила тільки допомога ОУН у вигнанні радянських військ із Західної України, а потім український рух автоматично ставав ворожою перешкодою для влади Рейху в Україні.

Натомість "Абвер" та війська SS активно залучали до своїх лав членів п'ятої колони з німецьких "фольксдойче" на окупованих територіях. Сумну відомість набула, наприклад, 7-ма гірська дивізія SS "Принц Ойген", яка складалася з югославських німців та воювала проти місцевих партизан.

Все це було добре відомо вже в ті часи, тому реакція не забарилася. Вже стали хрестоматійними приклади, як Сталін рішуче скасував німецьку національно-культурну автономію у Поволжі, а всіх німців відправили на заслання до Сибіру та Казахстану. Єдиною їх провиною була їх німецька національність, котра викликала підозри у приналежності до п'ятої колони. Потім аналогічним чином будуть діяти щодо багатьох так званих "злочинних" народів. Не обов'язково, щоб серед цих народів було багато випадків бандитизму, зради чи співробітництва з окупантами, як у випадку з кримськими татарами або чеченцями. Достатньо було, що їх підозрювали у симпатіях та зв'язках із реальними ворогами СРСР (як німців, угорців, фінів) або можливими ворогами СРСР (як турків-месхетинців, японців, корейців). Адже вони були етнічними родичами ворожих націй!

Аналогічним чином вчинили у США. Морський міністр цієї держави після японського нападу на Перл-Харбор (7 грудня 1941 року) виступив з твердженням, ніби "найбільш ефективними за всю війну діями п'ятої колони (якщо не враховувати подій у Норвегії) виявилися дії на Гавайських островах"[8]. Йшлося про 160 тисяч громадян США японського походження, які проживали на Гавайських островах. Аналогічні підозри звучали щодо 110 тисяч японського населення в Каліфорнії, так званих "нісеїв". Спираючись на телеграми агенції "Юнайтед Прес" від 30 і 31 грудня 1941 року, американська преса опублікувала масу повідомлень про уявні зради американських японців. Член палати представників Конгресу США Ренкін 19 лютого 1942 року навіть закінчив свій виступ прокльонами зрадникам. Ворожі настрої посилилися до такого ступеню, що навесні 1942 року влада інтернувала всіх громадян США японського походження, відправивши їх до внутрішніх районів країни.

Після 1945 року уряди Польщі, Чехословаччини, Югославії, СРСР депортували з своїх територій сотні тисяч осіб німецького населення, яке проживало століттями у своїх місцях. Надто велику пам'ять залишили по собі німецькі меншини, тому уряди нових держав намагалися убезпечити себе на майбутнє від можливих проявів німецької п'ятої колони.

Розглядаючи цю проблему, виходить, що Українська держава стоїть перед складними випробуваннями. Територіальних претензій до неї вистачало завжди. З Україною межує сім країн, і кожна з них так чи інакше натякала на "історичну несправедливість" українських кордонів[9]. А згідно Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні є значні національні меншини: росіяни (17,3% населення, 8 млн. 334 тис. чол.), кримські татари (0,6%, 248,2 тис. чол.), угорці (0,3%, 156,6 тис. чол.), румуни (0,3%, 151 тис. чол.), поляки (0,3%, 144 тис. чол.)[10].

Підозри щодо поляків і кримських татар поки що безпідставні. Після століть непримиренної боротьби та підозр (особливо в першій половині та середині XX ст.) міждержавні відносини з Польщею досягли такого рівня, що говорити про якійсь реванш і територіальні зазіхання з боку Польщі немає підстав. Крім того, польська община малочисельна й надто розпорошена, щоб слугувати п'ятою колоною, коли б у Варшави виникли такі плани. Що стосується кримських татар, то вплив на них з боку Туреччини не варто перебільшувати. Маючи суттєві проблеми з сепаратизмом у власній країні й історичні конфлікти по периметру всього свого кордону, Туреччині не вистачало ще розпочинати експансію до Криму. До того ж, татари складають тільки 12% населення Криму, тому сучасний статус автономії дозволяє успішно розв'язувати більшість їх проблем.

Що стосується угорців та румун, то ці етнічні групи проживають компактно у прикордонних районах і мають тісні зв'язки з своїми історичними батьківщинами. В принципі, їх можна було б використати у якості п'ятої колони проти України в якомусь прикордонному конфлікті. Однак тут слід зважати на кілька "але". По-перше, Угорщина є членом НАТО і ЄС, тому не може ігнорувати принципи цивілізованої зовнішньої політики, прийняті сьогодні у Європі. До того ж родинні та історичні зв'язки угорців виявляються ще одним каналом зв'язку України з ЄС. Тому рубати їх заради сумнівної перспективи зміни східного угорського кордону ніхто у Будапешті не замислить. Від цього буде проблем більше, ніж якихось вигод. По-друге, хоча Румунія за останні 14 років і дала вдосталь приводів не довіряти її запевненням (згадаємо хоча б акцію її МЗС по незаконній видачі румунських паспортів українським румунам в Чернівецькій області та погано приховані територіальні претензії), проте Бухарест занадто слабкий, щоб сперечатися з Україною. А громада українських румунів на практиці довела, що є лояльною своїй державі і не дозволяє використовувати себе в якості п'ятої колони. Згадаємо, як Румунія фабрикувала інформацію щодо утисків національних прав румунів в Україні для компрометації України перед міжнародними організаціями. За наслідками цих дій зацікавлені європейські організації проводили перевірку дотримання українською владою прав національних меншин в Україні. Румунська громада в нашій державі тоді яскраво продемонструвала, що звинувачення офіційного Бухаресту на адресу Києва безпідставні. її права та можливості в Україні були значно ширшими, ніж стан справ із забезпеченням прав українців в Румунії. Тому говорити про якусь румунську п'яту колону в нашій державі сьогодні немає підстав.

Значно складніше питання з російською етнічною групою. Вона багаточисельна, претендує на статус другої державостворюючої нації в Україні поряд з самими українцями. До того ж в окремих регіонах нашої країни росіяни проживають великими групами і компактно[11]. Небезпека стає зрозумілою при деяких історичних порівняннях.

Суттєвим наслідком Першої світової війни стали зміни на політичній карті Європи. Після неї з'явилася ціла низка нових і відроджених держав (Польща, Чехословаччина, Австрія, країни Балтії, Угорщина, Югославія). Для переможеної Німеччини, яка втратила 10% території, 1/8 населення та з наймогутнішої країни континенту перетворилася на другорядну державу, така ситуація була неприйнятною. Німці в масі своїй не прийняли нового статусу держави, байдуже і навіть вороже ставилися до демократичної республіки, ностальгували за кайзером, колоніями, великою армією… Для них веймарська демократія була чужою. Загальне невдоволення викликали нові кордони. Усе це породжувало реваншистські настрої і прагнення.

Порівняємо з сучасною Росією. Поразка у Холодній війні малозрозуміла широкому загалу населення, як німці не розуміли причин поразки у Першій світовій. Адже німецька армія весь час доволі успішно воювала на території противника, а важливий учасник Антанти Росія була виведена з війни. І в розумінні росіян поразка в Холодній війні була також нелогічною. Радянська армія тільки що закінчила переозброєння і є найсильнішою у своїй історії. Розпочалася реальна гонитва озброєнь у космосі, де СРСР має гучні успіхи. Військові бази розташовані у всьому світі. І раптом табір союзників розбігається, а СРСР розпадається. Подібно до німців після Першої світової, росіяни пояснили собі все доволі просто: нас зрадили найвищі керівники! І так само не сприйняли демократичних порядків, як колись німці Веймарську республіку.

Морально-психологічний стан імперської нації, що зазнала поразки і потребувала часу, аби подолати її наслідки, вимагав переосмислення своєї ролі в європейській історії. За таких умов нові держави, насамперед Польща і Чехословаччина, де жили значні німецькі національні меншини, стали об'єктами фактичного невизнання і тиску з боку Німеччини — економічного, політичного, культурного, мовного, їхні спроби послабити німецькі позиції на власній території, що було природним у сенсі розбудови державного суверенітету, наштовхнулися на протидію керівних кіл німецької демократії.

Те ж саме ми спостерігали з Росією, котра аналогічним чином ніяк не могла змиритися з втратою цілих республік, що в один момент стали незалежними країнами. У першу чергу, Білорусією та Україною. Про те, що сам факт української державної незалежності не сприймається російським політичним істеблішментом, свідчать вислови практично всіх російських політиків. Жоден з них не залишився байдужим до "українського питання": від президента Єльцина і віце-президента Руцького одразу після їх серпневої перемоги 1991 року в Москві, і до політиків різних рівнів сьогодення. Давно нікого не дивує, що у віце-спікера російської Думи В. Жириновського на язиці те, що у інших росіян на умі. Ось один з останніх "перлів" цього діяча: "Для мене Україна — це Київська губернія, Полтавська, Одеська. І якщо я стану президентом РФ, то ніякої України не буде"[12].

Але ми говоримо, в першу чергу, про таких дуже поважних російських політиків, як голова уряду Москви Лужков, "господар Уралу" Едуард Россель, голова Кубанського краю Ткачов, колишній віце-прем'єр-міністр В. Христенко та багато інших. Усі вони говорять без втоми про "малоросійське жлобство", історичні образи Росії через втрату Коси Тузла (в інших умовах згадують Севастополь, Крим, Донбас, Новоросію…) Самостійні стосунки України з Європою вважають зрадою. І це ще не дуже радикальні настрої. Починали вони з того, що просто відкидали сам факт існування Української держави. Відомий російський політик початку 1990-х pp. С. Бабурін: "Либо Украина снова объединится с Россией, либо война"[13]. Член Комітету Держдуми Росії з геополітики О.Митрофанов: "Дело в неприятии принципиальном: нет государства "Украина". Нет для общества"[14].

Член думського комітету в справах СНД К. Затулін створив Інститут країн СНД, котрий претендує бути експертом для російської влади у справах з країнами СНД. Його інститут і комітет свого часу встигли охрестити джерелом провокацій напруженості у відносинах з Україною. Він публічно критикував сам факт існування Української держави та ще й в існуючих українських кордонах як нечувану загрозу інтересам Росії і росіян взагалі. Вся його політика щодо України побудована на тому, щоб "смириться с тем, что невозможно изменить, и изменить то, с чем невозможно смириться"[15]. Досить погортати сторінки Інформаційно-політичного бюлетеню цього інституту "Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье", котрий видає Затулін. До речі, інститут Затуліна спеціалізується не тільки на проблемах Росії в СНД, але й на російських общинах поза межами Росії. Саме його зусиллями російські меншини в інших державах старанно перетворюються на п'яту колону. І сьогодні він діє при Адміністрації Президента РФ, тобто фактично виступає одним з інструментів реалізації російської державної політики.

У жовтні 2005 року депутат Держдуми Російської Федерації, член центральної політради партії "Единая Россия", директор Інституту країн СНД К. Затулін побував у Києві з метою відкрити філіал свого інституту, а також провести прес-конференцію з "промовистою" назвою: "Криза помаранчевої влади напередодні березневих виборів". Ми ще не раз повернемося до роботи цього закладу на наших сторінках.

Аби утримати під своїм контролем нові держави СНД, Росія широко застосовувала свої економічні можливості і вплив російських етнічних меншин. Подивимось, як це робила Німеччина?

Німецький капітал ставив перед собою насамперед політичні цілі — загальмувати економічний розвиток молодих країн, зміцнити опорні пункти германізму й засади своєї присутності, зберегти німецький елемент і обстановку неспокою та конфліктів. Масштабна торгівельна війна 1925-1934 pp. проти Польщі повинна була довести її "нежиттєздатність". Митна війна сприяла збереженню й зміцненню економічних позицій Німеччини в Польщі. Щодо Чехословаччини сповна використовувалась її експортно-імпортна залежність, орієнтація на німецькі ринки. Потужна антипольська й античехословацька пропаганда, розгорнута німецькою демократією, формувала у німців уявлення про нові держави як квазідержави. У низці фальсифікацій, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі, було охаювання й применшення ролі у суспільному житті поляків і чехів та перебільшення й вихваляння діяльності німців. Поширювалася теза про "нездатність чехів і поляків творити свою державність". У Польщі робилася ставка на створення антипольських настроїв, на внутрішній розкол суспільства.

Поглянемо на українські реалії. Прагнення України вийти із зони російських інтересів і мати незалежну внутрішню і зовнішню політику зустрічають спротив як з боку Росії, так і з боку п'ятої колони в Україні.

Загрозами підвищення цін на газ Росія прагне безкровним способом організувати "недокрів'я" української економіки. А це на руку п'ятій колоні, яка може використати проблему енергоносіїв у своїй пропаганді проти незалежної політики України на користь своїм замовникам з Росії.

Серед пріоритетів російської політики щодо України в останні роки провідне місце посідають придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, підвищення цін на енергоносії, будівництво газопроводів в обхід України та інше. Сутність цієї політики полягає в тому, щоб діючи через економічне життя, використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі. Тобто сформувати міцно пов'язані з Росією бізнес-групи й привести їх до політичної влади в Україні.

З цією метою російська влада розгорнула формування російських транснаціональних корпорацій, котрі б володіли майном в межах СНД і слугували провідниками російської політики. Ясна річ, місцеві громадяни, що отримали роботу в цих компаніях, ставали б патріотами своїх підприємств і, відповідно, провідниками російських інтересів.

Піонерами на цьому шляху стали приватні нафтові компанії: ТНК, ЛУКойл, "Татнафта", "Альянс". Саме ці компанії виявилися першими в російській економіці, хто завдяки продажу на експорт високоліквідної сировини отримав значні кошти для експансії на ринках СНД. У короткий час до їх рук перейшли 90% підприємств української нафтопереробки і нафтохімії. Після цього голова підприємства з іноземними інвестиціями "ТНК-Україна" пан Городецький відкрито заговорив, що український ринок нафти і нафтопродуктів є придатком російського. З суто нафтової сфери російські кошти почали перетікати до інших галузей. Найперше, до контролю за морськими портами і харчовою промисловістю. Крім того, росіяни придбали всі українські підприємства алюмінієвої промисловості.

Нехай не вводить в оману приватний статус цих нафтових корпорацій. Російський уряд має вдосталь важелів тиску на них. Хоча б право надавати й відкликати ліцензії на родовища вуглеводнів у Росії, без чого ці компанії перестануть існувати. Є у влади й чимало інших способів. Доля "ЮКОСа" та його голови Ходорковського, а також безслідне зникнення й таке ж дивне повернення керівника фінансів ЛУКойлу пана Кукури яскраво демонструє, що нафтовикам з владою краще не сперечатися.

Окремо прийшли на Україну PAT "Єдині енергосистеми" і ВАТ "Газпром". Щоправда, враховуючи державний статус цих корпорацій, український уряд відкинув можливість їх участі в приватизації без спеціальних міжурядових угод.

Наступним кроком стало ініційоване російським урядом формування транснаціональних корпорацій в галузі машинобудування. Створені на базі указів президента Путіна концерни об'єднують підприємства однієї галузі, з радянських часів зав'язані в єдиний виробничий комплекс. Підприємства ці знаходяться в різних республіках, однак мозковий та фінансовий центри — у Росії.

Однак економікою все не вичерпується. Вище ми вже навели приклади офіційних заяв, висловлювань політиків, практичних дій Росії, котрі фактично є копією аналогічних дій Німеччини 1920-х років. Той самий стогін про мільйони росіян, що опинилися поза межами Росії в нових державах, неухильна боротьба з використанням їх потенціалу проти укріплення незалежності колишніх республік. І все це разом із галасливою кампанією проти "насильницької українізації", як колись німецька демократія боролася проти слов'янізації німців. Ось назви публікацій лише на шпальтах "Берлінер Анцайгер" за 1924 рік: "Чеська злість проти німецької культури", "Чеський терор", "Страждання німців", "Нечуване насильство" тощо. І все це на тлі зовсім протилежної реальності, як в наші дні галас про "насильницьку українізацію" тим дужчий, чим ближче до остаточної смерті українства. Так, якщо 257805 німців польської Верхньої Сілезії мали в 1930-1931 навчальному році 82 народні школи, в яких навчався 21881 учень, то із 528243 поляків, які проживали в німецькій Верхній Сілезії, тільки 384 учні навчалися польською мовою. Ситуація у сучасному Криму для українців ще гірша. Достатньо згадати хоча б нещодавню істерію з приводу спроби відкрити у селищі Комсомольське на півночі Криму україномовну школу. Попри те, що десятки тисяч українських дітей не мають змоги навчатися своєю мовою, борці з українізацією вчинили справжню "битву" під гаслом "Не дамо взяти за горлянку російську мову!". Все поставлено з ніг на голову. А в Росії українці взагалі не мають змоги навчатися рідною мовою.

Так само в засобах масової інформації. Вище ми відзначали про тотальне панування російського інформаційного простору в Україні. Придивимося до історії: кількість газет німецькою мовою у Чехословаччині перевалювала за 170 найменувань, в Польщі окрім загальнопольської "Рундшау ін Полем" лише в польській частині Верхньої Сілезії виходило 35 газет. Вам це нашу сучасність не нагадує?

За допомогою російського бізнесу в Україні формується потужна база, завдання якої — захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це "завдання" вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

• власники російської компанії "НТВ" володіють акціями українського каналу "1+1";

• телеканал "Інтер" створений за участю російського "ОРТ";

• "Новий канал" підконтрольний "Альфа-групп";

• компанія "ЛУКойл" бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…

Власне українське телебачення переповнене російською продукцією. І на додаток до цього в ряді регіонів України йде пряма трансляція російських телеканалів.

Не краще на ринку друкованих засобів масової інформації. Маємо ситуацію, коли в 1997-1998 pp. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань[16]. При цьому всі старі центральні радянські видання аби одержати ліцензію на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс "в Украине" ("Аргументы и факты" в Украине", "Известия" в Украине", "Московский комсомолец" в Украине" та інші), від чого українськими за змістом зовсім не стали. Що це є не випадковим збігом обставин, а свідченням цілеспрямованої російської політики, підтверджується фактом видання аналогічних газет на теренах інших країн:

"Нам здесь, в Казахстане, день и ночь показывают по ТВ сериалы "Менты", "Криминальная Россия", "Бандитский Петербург", "Бригада", это гадкое шоу "Окна"… После пред- и послеялтинской атаки на наш суверенитет в нашем же информационном пространстве ("Навигатор", газеты "Мегаполис", "Комсомольская правда-Казахстан", "Известия-Казахстан", "Аргументы и факты в Казахстане") 10 октября к нам из России прибыл предводитель Евразийской партии г-н Дугин… На организованной в честь приезда г-на Дугина пресс-конференции северный гость, ничтоже сумняшеся, заявил, что будущее на просторах СНГ за Евразийской империей"[17].

Що дає Росії інтеграція України до свого інформаційного простору? Свого часу під дією "радянізації" та "соціалістичного перевиховання" в багатьох українців послабло національне і релігійне самовідчуття. Вони поступово русифікувалися, перетворюючись на щось середнє — так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а "воно" — населення, зовсім не пов'язане з українською землею.

Зрозуміло, що це населення може бути потужною п'ятою колоною, головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це прямо заявила дружина президента Росії Л. Путіна під час свого головування на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:

"Утверждение границ русского мира — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России… Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка"[18].

Тому панування російського інформаційного простору в Україні автоматично тягне за собою законодавче утвердження статусу російської мови. До речі, цього Москва послідовно вимагає від України. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, "Ленін сучасності" Г.Зюганов досить відверто заявляє, що "русский вопрос" для компартії є дуже гострим:

"Мы — самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно"[19].

Вдаючи, ніби примирився з фактом існування незалежної України, російський президент В.Путін час від часу висловлює свої справжні настрої. Ось, наприклад, 12 квітня 2005 р. у Ганновері (ФРН) перед німецькими журналістами він висловився щодо розділення російського народу ще сильніше, ніж комуніст Зюганов (спеціально подаємо мовою оригіналу):

"Если Украина войдет в Шенгенскую зону, будет определенная проблема. Там, на Украине, ведь живет, насколько мне известно, не менее 17% русского населения. Это же разделение народа! Это напоминает разделение Германии на Восточную и Западную!"

Отже, незалежна Україна — це розділення російського народу. Тим, хто обізнаний з реальним станом української мови в Україні добре зрозуміло, куди хилить Москва. Поняття "державної мови" в Конституції України нерозривно пов'язане із поняттям "державного ладу". Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. "Вакантне місце" в культурі нашого народу посяде винятково російська. Ми остаточно почнемо ідентифікувати себе в рамках, встановлених для нас російською історією, так і не усвідомивши своїх власних меж, не виробивши власних історичних і культурних типів. Тоді українська державність буде суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт, російський домініон. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" Москвою. На цьому етапі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.

Ось з цією метою Росія і здійснює безперервний моніторинг мовної ситуації в Україні. Це означає лише одне — збереження і зміцнення позицій російської мови в Україні належить до сфери стратегічних інтересів Росії. Тому будь-які кроки по зміцненню позицій української мови наражаються на гвалт з боку російських посадовців, офіційні заяви Держдуми, міністерства закордонних справ. А потім одразу піднімається вся рать п'ятої колони на підтримку інтересів Росії у мовному питанні.

Без мови немає нації, немає народу, немає згуртованого суспільства, немає об'єднавчої сили. Історія свідчить на багатьох прикладах: чия мова — того і влада! "Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави", — сказав член Французької академії наук Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку Української держави і діяти на її користь як в усіх цивілізованих країнах.

Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиметься скривдженим, "нижчим" за інші нації, адже насамперед мова є тим підмурівком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби в мові своєї держави.

Весь історичний досвід Німеччини стає практично картинкою нашого сьогодення, коли замінити слова "німецький" на "російський", "Польща" і "Чехословаччина" — на "Україна" і "Білорусія", "поразка у Першій світовій війні" — на "закінчення Холодної війни". Ну а "німецькі національні меншини" — на "російськомовне населення" або "російські громади".

Однак задумаємося критично: чи є це доказом ворожих намірів російської громади України щодо Української держави? Ні, в жодному разі ні. Можна говорити тільки про бажання окремих політичних сил у сусідній Росії використати російську громаду України у своїх цілях. Однак поки що їм це не дуже вдається. І це пов'язано з тим, що в російських громадах з'являється розуміння: насправді вони зі своїми проблемами не потрібні російській владі. Тому національні уряди в Прибалтиці були вельми здивовані, коли місцеві росіяни активно підтримували наміри своїх країн вступити до Євросоюзу. Підозри та емоції підказували, що росіяни будуть проти цього, оскільки так хоче Москва. Проте в російських громадах зважливо розсудили: захищати свої права у Прибалтиці значно ефективніше, коли робити це цивілізовано, спираючись на європейський досвід і законодавство. А силовий тиск з Москви на практиці викличе тільки погіршення стану справ громади. Яскравий приклад — це погіршення положення росіян у Туркменії. Доки Москві був потрібний довгостроковий договір на покупку туркменського природного газу, вона тиснула на туркменбаші С. Ніязова, звинувачуючи в утисках місцевих росіян. Як тільки договір був укладений, Москва перестала цікавитися долею туркменських росіян. Як кажуть в Одесі, "поматросили и бросили". Натомість туркменська влада дійсно почала їх підозрювати в належності до п'ятої колони та обмежувати їх права.

Історія доводить таку річ: належність до національної меншини зовсім не є ознакою належності до п'ятої колони. Добрим прикладом є Велика Британія. Влітку 1940 року політичних емігрантів з Німеччини та місцевих німців там інтернували. Однак вже через кілька місяців там почали звільняти перших з них, поступово перейшли до звільнення усіх кількома партіями. Цим британська влада тільки підтвердила свій авторитет.

Влада США після війни неодноразово визнавала незаконність і аморальність своїх дій щодо японської громади в Америці. Постраждалим виплачувалися компенсації.

В СРСР було офіційно визнано, що депортація цілих народів була злочином. В тому числі щодо радянських німців. Не існує жодних даних, що місцеві німці у Поволжі або Україні займалися таємною підготовкою ударів у тилах армії або ж завдавали таких ударів. Серед німецьких архівних документів не знайдено підтвердження, ніби існував якийсь зв'язок Третього Рейху з німцями на Дніпрі, у Причорномор'ї, на Дону та Волзі[20].

Використання етнічної меншини в якості шпигунів — це найбільш поширене звинувачення, котре найлегше спростовується. Органи розвідки зазвичай намагаються створювати власну відокремлену мережу агентури. Як правило, вона складається з представників корінної національності. Тому етнічні меншини тут ні до чого. Сьогодні тільки одіозні лідери можуть звинувачувати цілі національності в підривній діяльності. Останній приклад — О.Лукашенко в сусідній Білорусі, де в західних областях проживає біля 400 тисяч етнічних поляків. Президент Лукашенко звинуватив польську громаду країни у змові з метою дестабілізувати ситуацію в країні. Міліція оточила приміщення Союзу поляків Білорусі й арештувала його керівництво. Брак розуму призводить до химер, а вони у свою чергу провокують міжнаціональні конфлікти.

Тому маємо внести істотну корективу: п'ята колона — це не представники інших національностей та релігій, які проживають у твоїй країні. Це ті з них, хто займається політичною діяльністю, спрямованою на шкоду інтересам твоєї держави. Як правило, їх небагато, а більшість членів національних меншин є аполітичними громадянами, лояльними до країни свого проживання. Якщо вони вдаються до критики, то це зовсім не означає, ніби вони вороже сприймають Українську державу й готові свідомо завдавати їй шкоди. Тому ніяких підозр щодо, зокрема, російської громади в Україні ми висувати не повинні.

Більшість росіян в Україні є лояльними громадянами нашої держави. Вони опинилися тут волею своєї долі, тому не геополітикам з Кремля і місцевої п'ятої колони керувати їх життям. Свого часу комуністична партія цілеспрямовано працювала над денаціоналізацією народів СРСР і створенням з них нового радянського народу. Росіян розглядали як головний цементуючий елемент, тому їх направляли до України, тоді як українці їхали працювати до інших республік. Все це доповнювалося комплексом заходів по затвердженню виняткового статусу російської мови в СРСР[21]. Проте сьогодні цієї політики вже немає, а добробут українських росіян цілком пов'язаний з життям і процвітанням України. Інша річ, що дехто з росіян України ставить собі за мету прислужитися Кремлю, заробити в Москві квартиру (як колишній президент Криму Ю. Мєшков), і для цього паразитує на російській громаді України, присвоївши собі право говорити від її імені. Цим завдається удар не тільки по українцях, але і по всіх національностях, що живуть в Україні, враховуючи і росіян. Адже гроші з — за кордону просто так не дають. І отримує їх не вся національна меншина, а тільки конкретні особи, політикани з різноманітних організацій. При цьому вони ще й відкрито б'ються між собою за російські гроші, ігноруючи той факт, що іноземне фінансування для політичних організацій в Україні законодавчо заборонено. Достатньо згадати, як 16 листопада 2005 року в Сімферополі після тривалої суперечки біля стін кримського парламенту лідер "Русского фронта" С. Шувайніков перейшов від слів до справи, привселюдно відшмагавши по обличчю лідера блоку "За Родину! За Януковича!" О. Слюсаренка. До справи втрутилася міліція, тому активісти обох "фронтів" не вчинили бійки, а лише обмежилися звинуваченнями один одного у провокаціях та продажності[22].

Слід відслідковувати діяльність таких етнополітичних організацій. Варто без зайвої драматизації відслідковувати інтереси Росії, щоб в будь-який момент блокувати загрозу, яка може виникнути. Крім того, потрібно не зменшувати зусиль в об'єднанні українського суспільства всіх національностей. Сам факт такої єдності стримує будь-кого від зазіхань на український суверенітет. А екстремісти і провокатори нехай отримують свої тридцять срібняків за шкоду народу України й тремтять над ними.

Натомість, ми підходимо до іншої складової п'ятої колони. Вона зовсім невелика, не кидається в очі, але справді небезпечна. І складається не з представників етнічних меншин, а з своїх власних співвітчизників.

2. Ренегати

Саме слово "ренегат" походить з латини[23]. За відомим "Енциклопедичним словником" Ф. Брокгауза та І. Ефрона, це особа, що відреклася від своєї віри, зокрема від християнства на користь ісламу. Воно увійшло до вжитку під час експансії Османської імперії, коли багато європейських християн добровільно перейшли під руку султана та прийняли іслам. В широкому контексті це людина, яка зрадила свої переконання, перейшла до табору противника.

П'ятою колоною завжди називали власних співвітчизників, котрі зрадили батьківщину на користь ворога. Ці ренегати, керуючись власними інтересами та амбіціями, часто завдавали своїм державам значно більшої шкоди, ніж агресор. Наприклад, насильницьке приєднання Австрії до Німеччини було б неможливим, якби не було у Відні амбіційного адвоката Артура Зейс-Інкварта. Прибічник аншлюсу, він завдяки німецькій допомозі став міністром внутрішніх справ і очолив поліцію. Надалі з ним зустрічалися провідні нацисти аж до Гітлера включно. Сценарій аншлюсу розроблявся з урахуванням особистих дій Зейс-Інкварта в цьому сценарії.

Одна телеграма, вислана Зейс-Інквартом до Берліну 11 березня 1938 року (з проханням про негайне введення німецьких військ до Австрії), породила страх перед п'ятою колоною більше, ніж сотні інших документів. Адже зусиллями одного ренегата протягом доби зникла з карти Європи старовинна країна. Згодом Зейс-Інкварт буде засуджений до страти на Нюрнберзькому процесі у 1945 році.

Норвегія дала приклад свого міністра оборони Відкуна Квіслінга. З невеликою групою спільників він знищив обороноздатність власної країни, розмінявши державну незалежність на посаду німецького губернатора. Один з найвидатніших політиків XX століття, голова уряду Великої Британії під час Другої світової війни лорд Уїнстон Черчілль при описі норвезьких подій у своїй книзі "Друга світова війна" двічі зазначав про ефективні та всеохоплюючі дії німецької п'ятої колони. Квіслінг організував власну партію — Nasjonal Samling — і відправляв її функціонерів на навчання до Німеччини. Згодом вони стануть його ударним загоном і базою для окупаційної адміністрації. А коли розпочалося німецьке вторгнення, Квіслінг як міністр оборони Норвегії віддав наказ про скасування мобілізації. Збройні сили виявилися дезорієнтованими, завдяки чому ризикований німецький десант не провалився з самого початку. З того часу у всьому світі квіслінгами звуть високих посадовців, котрі працюють проти власної країни.

У Бельгії до п'ятої колони відносили фламандських і валлонських фашистів. З них були сформовані частини СС, що воювали на Україні.

У Франції до цієї ж категорії відносили власних політичних діячів, котрі саботували військові зусилля своєї держави і штучно створювали умови для якомога більш швидкої змови з Гітлером про капітуляцію.

Англійське королівство століттями вело боротьбу з шотландцями. Головним важелем успіху тут стало запропонування шотландським князівським родам в обмін на знищення Шотландського королівства таких хабарів, від яких ті вже не змогли відмовитися. Наприклад, після придушення шотландського повстання 1745 року, із ренегатів, які підтримали короля Англії проти своєї Батьківщини, були сформовані загони, котрі несли гарнізонну та поліцейську службу в містах Шотландії. Вони мали назву "Black Watch" — Чорна Сторожа. Потім вони стали одним з гвардійських полків Великобританії. Шотландським полкам на англійській службі зберегли національний одяг, в тому числі кілти — чоловічі "спідниці". Так під виглядом поваги до шотландських традицій робилася поступка в обмін на національну зраду. Це зрадництво навіть закарбувалося у цій уніформі. Кольори шотландських кілт змінюються в залежності від того, до якого родового клану належить шотландець. Однак полк шотландських гвардійців короля Англії вів свою історію від групи національних зрадників, тому кольори його кілтів не кланові, а спеціально придумані. Такі собі кольори національної зради!

Щодо української історії, то за прикладами не варто ходити далеко, згадаємо хоча б кілька персонажів з боротьби за булаву під час Руїни.

17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома "Чорна рада". Наглядати за "правильністю" прийнятих на ній рішень прибули представники російського царського уряду князь Даниїло Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов і 7-8 тис. московських "ратних людей". Кандидатів було двоє — Яким Сомко та Іван Брюховецький. Щоб провести в гетьмани ренегата Брюховецького, Якима Сомка з п'ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. 18 вересня 1663 р. у місті Борзні Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені. Таким чином, небажаних конкурентів прибрали, і тепер Брюховецький не мав проблем, діставши булаву.

За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 1665 р. сталася нечувана подія — від'їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той сам планував.

Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності ("податний оклад").

Діяльність Брюховецького викликала таку бурю невдоволення в Україні, що він після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Незадоволених "лікували" кампанією терору, однак політика московської адміністрації, а особливо мир з Польщею 1667 року ціною розподілу України навпіл по Дніпру, викликали повстання. Рятуючи життя, Брюховецький зробив спробу "змінити прапор", повернувшись до українського табору, але розлютовані козаки його зарубали.

Доля Брюховецького — іноземної маріонетки, яка запродала Батьківщину заради власної кар'єри - повинна бути пересторогою. Цього гетьмана хоча б покарали ті, кого він запродав. Однак значно більше прикладів інших ренегатів, котрі сповна отримували свою нагороду від "великого пана".

Гетьман Дем'ян Многогрішний виявився справжнім подарунком долі для Росії в складний момент "Дорошенківщини", коли майже вся Україна об'єдналася під булавою одного гетьмана Дорошенка. Петро Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів періоду Руїни, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася.

Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розподіл України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка. Врешті-решт, ситуацію опанували, Дорошенко опинився на російському засланні. Тут уже й Многогрішний перестав бути потрібним. Над ним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім'єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А інший ренегат — генеральний обозний Петро Забіла, — котрий зіграв вирішальну роль у долі Многогрішного, одержав шубу з соболів у нагороду від царя.

2 листопада 1708 року з лиця землі зник Батурин. Це було не просто місто та столиця Лівобережної України, не просто наш тодішній самий потужний економічний, культурний, політичний центр. Це був символ прагнення українців мати власну долю та власну державу. Найбільшого розквіту Батурин досяг за часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1708). За його влади тут був заснований Батуринський козачий курінь — тодішній вищий навчальний заклад для військових і державних потреб. У 1708 році гетьманська столиця стала центром боротьби за відновлення повної державної незалежності. На придушення козацької держави цар Петро І направив військо на чолі з Олексієм Меншиковим.

Меншиков розпочав облогу Батурина. Вона могла б тривати дуже довго, бо у місті була значна військова залога, артилерія і великі запаси пороху, харчів та набоїв. Зрадив Батурин Іван Ніс, що показав московським військам підземний хід у фортецю. 2 листопада росіяни увійшли до Батурина. Усе населення, навіть немовлят, вирізали, а місто спалили.

Те, що побачили сучасні археологи, наводить жах. Ось висновок археолога і викладача Чернігівського Університету Володимира Коваленка, надруковані в газеті "Україна Молода" й передрукованій згодом у багатьох українських виданнях:

"На розкопках цього року ми виявили поховання дітей, які лежать рядочками, без трун, з вугіллям у засипці. Є поховання з простреленими черепами, з розбитими головками. Є по двоє в могилі. Це діти, підлітки від 2 до 15 років. Знахідки свідчать, що різанина була тотальною, і в Батурині не залишилося нікого живого. Не буває окремих дитячих кладовищ, тим більше — з розтрощеними кістками, з відрубаними головами. Це однозначно свідчить, що вони — жертви саме тієї страшної ночі. Більше того — за минулі роки нами були знайдені поховання людей, яких просто викинули з могил. Тобто не тільки вирізали все населення, але й повикидали покійників, які лежали на паперті Воскресенської церкви". З 70 погребінь, які віднайшли дослідники, близько 30 — дитячі. І це далеко не всі "відкриття"[24].

Про трагічну долю Батурина найкраще сказав Т. Г. Шевченко у своїй містерії "Великий льох":

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах Мазепиних…

Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали.

В тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців і, зрештою, матеріалізувалася у створенні сучасної України, велика роль належить гетьману Кирилу Розумовському. Свою усипальницю Воскресенську церкву він побудував на території Мазепиної Цитаделі — там, де могили захисників Батурина в листопаді 1708 p., їх дружин та дітей. Понад півстоліття ніхто не мав права згадувати їх та зводити хрести на їхніх могилах. А будуючи усипальницю для себе Кирило Розумовський вшанував пам'ять батуринців.

На відстані часу батуринська трагедія красномовно засвідчує: її не було б — і про це треба говорити у весь голос! — якби не зрадництво того ж Носа та козаків-перебіжчиків. Не можна обійти мовчанкою про ще одну історичну постать — Феофана Прокоповича. За гетьманства Мазепи він написав хвалебний панегірик на його честь. Коли ж переміг Петро І, архієпископ поспішно чкурнув до Москви, створив алілуйну цареві і "прокляття" Мазепі, називаючи його "новим Іудою". З його ж ініціативи у Глухові була започаткована ганебна анафема Мазепі: вивісили біля церкви чучело гетьмана, зігнали людей на майдан і під оганьбливі молитви російські попи проштрикували списами людиноподібну ляльку. До речі, й сьогодні в церквах Московського Патріархату щороку відслужують анафему — прокляття Мазепі. В одному ряді з Мазепою опинилися й інші політичні вороги царату: Степан Разін і Омелян Пугачов. Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням полковника П.Яковлева. Неоціненно допомогу йому зробив інший український ренегат — полковник І. Галаган. На Січі залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Під час штурму Галаган закликав їх скласти зброю, обіцяючи помилування. При цьому він поклявся на хресті. Запорожці повірили і здалися. Тоді за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що "живьем взято старшини и казаков с 300 человек", яких він наказав "по достойности казнить". Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові Скоропадському як це робилося: "Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано"[25]. При штурмі Запорізької Січі росіяни втратили 294 вбитими і 142 пораненими. Петро І наказав "вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте"[26]. Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втікли до Туреччини, заснувавши в урочищі Олешки на Дніпрі нову Січ.

Після Батурина хвиля терору прокотилася по всій Україні. Розпочалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи. "Жах ширився по містах і селах, населення яких поспішало засвідчити перед московським урядом свою лояльність. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їхніх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя…",— описує Наталя Полонська-Василенко в "Історії України".

Однак відповідно до старого вислову "мавр зробив свою справу і може піти", справжньою нагородою для запроданців було зневажливе ставлення хазяїв. Чим далі, тим ширше нові господарі застосовували до українських запроданців і ренегатів практику тортур, арештів, заслань і смертних вироків. Не вдаючись у подробиці, як з Брюховецьким та Многогрішним, просто дамо короткі приклади.

Арештовано кошового отамана Івана Сірка, який мав великий вплив на Січі. Ув'язнений отаман був перевезений до Москви, а далі — заслання до Сибіру[27]. Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватиме глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Україні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка! Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв не забуде цього Москві до кінця свого життя.

Арешт очікував і на гетьмана Самойловича. Лояльний та зручний до московської політики, він на схилі свого життя все одно потрапив за грати. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом (стародубським полковником) до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого російського воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.

Запорізького отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, також заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського відправили на острів у Білому морі, до Соловецького монастиря, де завжди утримувалися найнебезпечніші політичні вороги російських царів. Понад чверть століття він провів у жахливих умовах — один, замурований у кам'яній ямі, куди подавали їжу через вузький отвір у стіні. Від постійної темряви він втратив зір. У 1801 р. з приходом до влади Олександра І, у віці 111 років в'язня Калнишевського було звільнено. Він помер через два роки після цього все в тому ж Соловецькому монастирі[28].

Щоб у читача не склалося враження, ніби це стосується лише ренегатів, що діяли на користь Росії, зазначимо, що такою є доля всіх ренегатів у світі. Наприклад, полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої: Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі… Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці XIX ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися. Однак попри руське етнічне походження вони були справжніми поляками та лютими ворогами українського козацтва. При згадці про битву під Пилявцями часів Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, самі імена командирів польського війська наводять на сумні роздуми. Зокрема, князь Костянтин Острозький був найвидатнішою особою в нашій історії XVI століття. Захисник України від татарських нападів, будівельник і меценат. Саме у нього знайшов притулок російський першодрукар Іван Федоров. Саме на виданому ним Євангелії, що тепер на честь князя Костянтина називається Острозьким, складають присягу народу України сучасні президенти України. Але нащадок князя очолює польське військо під Пилявцями, яке йшло на Україну "батогами розігнати бунт холопів".

Найвідомішими з магнатів стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди займали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, захищав південні рубежі України від татарських нападів. А Дмитро (Байда) Вишневецький став першим відомим в історії козацьким отаманом, засновником першої Запорізької Січі. Але у XVII ст. рід спольщився, і ми отримали зовсім іншого Вишневецького — князя Ієремію (Ярему) Михайла Вишневецького-Корибута. Він отримав з 1646 року польську посаду воєводи руського і став найлютішим катом України, якими не були навіть самі поляки. Ярема заприсягся в костьолі, що не випустить з рук зброї, доки не знищить бунтівників Богдана Хмельницького і не викорінить схизми (православ'я) в Україні. Під час своїх каральних експедицій по селах він наказував страчувати православних так, "щоб було чути, як вмирають". Сучасники називали його "слов'янським Нероном".

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Тарас Шевченко.

Амбіції, владолюбство і станова обмеженість перетворили цих людей на ворогів своєї Батьківщини. Зрадниками залишилися вони в пам'яті свого народу. А що ж дала їм Польща, заради котрої вони так старалися? Зневагу як до меншевартих, які силяться стати рівними, однак недостойні. Наприклад, Ярема Вишневецький за своїм шляхетським походженням та рівнем багатства і впливу навіть претендував на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру саме через його українське походження. Як-то кажуть, послуги послугами, але для керівництва фізіономією не вийшов! Навіть порівняно бідні польські пани ставилися пихато, вважаючи себе кращими за нащадка схизматиків. І при цьому польське шляхетство не звертало ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці Острозький і Вишневецький намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки.

Однак хоча ренегати часто й не отримували своїх тридцяти срібняків, проте свою справу вони робили віддано. І шкода від них для України була чи не більшою, ніж прямі дії іноземних загарбників. Візьміть будь-яку українську поразку чи трагедію, і ви знайдете в ній слід ренегатів. Навесні 1847 року було розкрите і розгромлене Кирило-Мефодіївське товариство після доносу свого ж студента О.Петрова. А інший наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М. Юзефович у своєму доносі вказував на "замаскований соціалізм" українофільства і "приховане зазіхання на державну єдність Росії":

"М. В. Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. <…> М.В.Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П.Драгоманова и его последователей"[29].

Схильність ренегатів робити доноси на близьких культивувала влада ще з часів Московського царства. І цього разу імперія також помітила ренегата. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр II ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло найчорнішої реакції, Победоносцев.

Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. В історії, він ще відомий під назвою "закону Юзефовича" за ім'ям ренегата, на якого спиралася російська царська влада.

Однак ані Ярема Вишневецький, ані О.Петров, ані М.Юзефович, ані зрадники з козацької старшини, врешті-решт, не отримали нагород. Навіть в польській та російській історії їм не віддано ніяких почестей. Натомість в українській пам'яті вони назавжди залишилися з тавром зрадників. Напевно, що доля середньовічних ренегатів не пішла на користь новим запроданцям. І вони повторили її вже у XX ст. Згадаємо долі українців з числа творців більшовицької УРСР. Практично всі вони закінчили передчасною смертю: М. Скрипник, А. Хвиля, П. Любченко, Ю.Коцюбинський, Г.Петровський, М.Попов… М.Хрущов казав тоді таке: "Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до усіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Це недолюдки, покидьки людства, прокляті трудящими Радянської України… Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів"[30].

Знали б українські більшовики наперед, що будуть знищені братньою Москвою як "українські буржуазні націоналісти", то в 1917-1920 pp. напевно не поспішали б так завзято нищити Українську Народну Республіку. Ось, наприклад, Ю.Коцюбинський завдяки своєму родинному зв'язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він був головнокомандуючим радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. І тепер був страчений як націоналіст.

В.Примаков на противагу патріотичному "Вільному козацтву" створив полки Червоного козацтва, командував ними і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших у всій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім'ям "пана Ліна" — старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна, очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Аненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округа. У 1937 р. Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Серед його гріхів перед Радянською владою знайшлося місце й українському націоналізмові.

Якби свого часу вони залишилися відданими своєму народові, а не більшовицькій партії, то їх досвід і енергія знайшли б свою реалізацію. А в пам'яті народу вони були б патріотами й будівничими Української держави, а не відданими ленінцями, знищеними партією під час чергового хитання її "генеральної лінії".

Протягом 1937-1939 pp. був фізично винищений практично весь склад ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального і обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати наркоматів. Ані найвищі посади, ні заслуги, ні особиста відданість режиму не гарантували від розправи. На ниві терору були чергові ренегати, котрі намагалися відданістю в терорі проти співгромадян заслужити нагороду Центру. Наприклад, шеф НКВС УРСР україножер Всеволод Балицький.

Він народився в Катеринославській губернії та був українцем. Однак ренегатство існувало в ньому завжди, тому в різні часи він у анкетах та автобіографіях вказував свою національність залежно від вигоди. "Так, у "Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад" у січні 1922 р. Балицький власноруч вказав свою національність — росіянин. Росіянином він записаний і в "Послужному списку для осіб, які перебувають на службі в органах ГПУ", датованому 1927 р. Одначе пізніше в усіх особистих документах він значився вже українцем, а після арешту у 1937 р. знову писав, що він росіянин"[31].

Напевно, це треба трохи пояснити. У 20-х роках, коли Балицький писав себе росіянином, після нещодавньої національної революції та визвольних змагань українське походження викликало підозри. Тому всі керівні органи влади комплектувалися переважно неукраїнськими кадрами. Наприклад, на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян — 27490 (53,6%), євреїв — 6981 (13,6%), поляків — 1241 (2,4%). Аналогічне становище склалося в державних органах. У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% — з росіян і тільки 14% з українців[32]. Відповідно і Балицький визначав себе росіянином задля вигоди. А особливо під час служби у каральних органах, де українці були більше випадковістю, ніж правилом. Однак з розвитком санкціонованої Москвою політики "українізації" та приходом до найвищих органів республіканської влади Балицький знову став українцем. При цьому на його час приходиться організація українського холокосту (штучного голоду), політичного терору і етнічних чисток. Коли ж в 1937 р. російська влада звинуватила його в українському націоналізмі (виявляється, він розстрілював українців мало!), він знову став говорити про себе як росіянина. Тільки від смерті його це не врятувало.

Щоб підтвердити, що Балицький не був якимсь особливим винятком, повідомимо про долю майже невідомого партійного функціонера А.Річицького. Цей українець у 1932-1933 pp. просто ліз із своєї шкіри, щоб догодити владі та обідрати своїх співвітчизників. Колишній член Української комуністичної партії, він отримав посаду члена ЦК КП(б)У, запродавши і свою душу. Ретельно виконуючи вказівки Центру про хлібозаготівлі, заслони на залізницях проти голодних, він дуже посприяв імперській політиці, аби українців померло побільше! І яка ж була йому нагорода? Москві стало необхідно продемонструвати, що вона бореться з "перегинами на місцях". І за наказом з Москви Річицького публічно піддали осуду за нелюдське поводження з селянами села Арбузинка на Одещині під час голоду та засудили до смертної кари!

Кати йшли на зміну катам. Згинув Балицький та керівники НКВС України. І навіть завжди слухняний виконавець волі Кремля С. Косіор не отримав права на життя від московських хазяїв. Хоча кожен сподівався, що завдяки своїй слухняній виконливості у знищенні української нації його особисто цей терор обмине. Але ж не обминув.

...Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане — будяки —

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

Тарас Шевченко.

Долі всіх цих ренегатів мають бути пересторогою на майбутнє. Адже арешт і смерть стали їх єдиним гонораром за зраду національних інтересів. Більше того, замовники ніколи не довіряли цим зрадникам. Адже той, хто зрадив один раз, може зрадити вдруге. Навіть "ренегат усіх часів та народів" Квіслінг не користувався повною довірою своїх німецьких хазяїв. Напередодні вторгнення до Норвегії, Гітлер так сказав адміралу Редеру щодо пропозицій Квіслінга: "Про людей, які надають такі пропозиції, ніколи не можна сказати упевнено, діють вони в інтересах своєї власної партії або ж дійсно переймаються інтересами Німеччини. Потрібно бути обережними"[33].

Однак нам треба також враховувати, що поневолювачі завжди намагалися культивувати це зрадництво. Воно не постало саме по собі, його старанно шукали й розмножували зацікавлені агресори. Зокрема, цим обумовлений період Руїни, коли московська політика ініціювала внесення розколу в середовище українського козацтва. Останні приклади ми спостерігали власними очами в грудні 2004 року під час президентських виборів, але про це трохи згодом.

Наша держава — це політична форма існування нашої нації. Ми надто багато перетерпіли через відсутність власної держави. Тому ми не можемо і не маємо права віддавати долю країни на розсуд кількох людей, які під кутом свого бачення і світосприйняття, або в інтересах кланів та фінансово-політичних груп крутять державний штурвал у будь-який бік. Тим більше, має бути усунутий вплив різноманітних сил, які ще й сьогодні — через 14 років після проголошення державної незалежності України — всіляко критикують і розвалюють нашу державу на догоду іноземним центрам. Найперше йдеться про російський імперський реваншизм, котрий спирається на окремі кола в Україні:

"Парадоксально, але з набуттям Україною незалежності при владі опинилися сили, які важко прийняли саму ідею незалежності, причому й сприйняли тільки як тимчасовий варіант і умову власного виживання. Національно зорієнтовані політики, завдяки яким великою мірою і з'явилася на світ нова держава, були витіснені на узбіччя державного будівництва колишніми компартійними та комсомольськими функціонерами"[34].

Ці кола як п'ята колона слугують планам Москви щодо Української держави. А в цих планах наша держава є тимчасовим непорозумінням, яке виправлять "друзі Росії" у вигляді сукупних зусиль "правильних" українських політиків, політологів, чиновників, верхівки Української Православної Церкви Московського Патріархату та бізнесменів, котрим Кремль відкрив доступ до російських ресурсів. Вони все зроблять самі, а Кремль їм тільки допомагає. Розглянемо ці сили під збільшувальним склом.

Розділ III. П'ята колона в сучасній Україні.

Новітня історія Української держави дає нам вдосталь приводів уважно ставитися до проблеми п'ятої колони. Адже за її участі не обійшлася жодна із спроб знищення нашої державності. Наприклад, в історії Української Народної Республіки таким прикладом може бути підривна робота більшовицьких організацій проти законної влади Центральної Ради. У критичний момент, коли російські "червоні" війська вже несли Радянську владу "на кінцях своїх багнетів", у Києві — в тилу українських військ — було влаштовано так зване Січневе повстання, опорним пунктом котрого став завод "Арсенал".

Сам по собі цей заколот не міг призвести до падіння Центральної Ради та встановлення в Україні Радянської влади. Адже ця влада не користувалася достатньою підтримкою в народі. Проте більшовики не збиралися звертати увагу на це, а всіляко полегшували наступ "червоних" військ з Росії. І хоча заколот був придушений, одна більшовицька організація Києва своє завдання виконала[35].

Тим часом на західній частині України — у Львові — ми зіткнулися з іншим проявом п'ятої колони. Цього разу вона була не політичною, а етнічною. Польська громада міста Львова здійняла заколот, намагаючись встановити в місті польську владу. Це було кроком у відновленні Речі Посполитої на так званих "східних кресах". У вирі тритижневих вуличних боїв 3 листопада 1918 року було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), утверджені кордони нової держави, прапор, а також герб. Тим часом у Львові проти Української держави боролися майже всі поляки, починаючи від школярів і студентів. 20 листопада прибули війська з самої Польщі, і після дводенних боїв українські загони залишили місто. Львів пробув столицею ЗУНР лише один тиждень.

Привід п'ятої колони знову появився на минулих президентських виборах у грудні 2004 року, коли Українська держава перебувала на межі свого існування. Як і понад 80 років тому, політична п'ята колона на замовлення іноземної держави створювала умови для знищення Української держави, вторгнення на її територію або ж перетворення української влади на маріонетку.

Свого часу великими фахівцями з таких сепаратистських сценаріїв були більшовики. Штучно провокуючи розкол між українцями, щоб полегшити собі роботу, в січні 1918 року вони проголосили Донецько-Криворізьку республіку. Але потім вони швидко усвідомили, що відвертий сепаратизм дозволить утримати лише один Донбас, а решта України все одно від них піде. Тому 17 лютого 1918 р. голова ВЦВК Ради Радянської Росії Я.Свердлов прямо написав керівникам Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) на чолі з "товаришем Артемом" (А.Сергєєвим): "Виділення вважаємо шкідливим"[36]. Сам Ленін вимагав у телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку суворого дотримання суверенітету Радянської України. А останньому навіть заборонив називатися Антоновим, щоб був більше схожий на українця. Виходець з України Луначарський радив відкомандирувати до України 500 агітаторів, котрі знають українську мову і котрі роз'яснили б українцям задачі, які поставив Раднарком. Разом із цим він наголошував на необхідності друку і розповсюдження мільйонів прокламацій українською мовою з закликом до революції в Україні. Більшовики явно відмовилися від Донецько-Криворізької республіки на користь всієї України. З цією метою Українська радянська республіка організовувалася у Харкові.

Ставлячи на допомогу п'ятої колони, більшовики знали, що робили. У них був достатній досвід у цій сфері, адже й самі вони на своєму шляху до захоплення влади в Росії сповна відпрацювали гроші німецького генерального штабу. Так званій "справі Парвуса" — справі посередника між більшовиками й Німеччиною Олександру Гельфанду (Парвусу) — присвячені сотні книг, де опубліковані цікаві архівні документи. З них виходить, що поява керівників більшовицької партії в Росії разом з самим Леніним у кризовий момент і надшвидка "розкрутка" їх партії в масах відбулися завдяки матеріальній допомозі німецької влади, котра вельми бажала прибрати Росію з табору своїх ворогів по Першій світовій війні. Інтереси німців тимчасово співпадали із задумами більшовиків, тому не даремно виявилися витраченими на більшовицьку п'яту колону німецькі кошти. З них починалася "справа світової революції"[37].

Декларуючи право націй на самовизначення і створення кожним народом колишньої царської імперії власної державі: аж до відокремлення від Москви, Ленін та його соратники насправді й не збиралися виконувати своїх обіцянок. У той час в Києві існувала легітимна влада, проходив легітимний перший всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів. Ленін з Троцьким підготували сумнозвісний "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", чим намагалися дестабілізувати ситуацію в Україні. Однак І Всеукраїнський з'їзд Рад, який відкрився в Києві 17 грудня 1917 року, відкинув шантаж російських більшовиків і повністю підтримав державницькі кроки Центральної Ради. З 2500 учасників з'їзду тільки 150 підтримали більшовиків. Тоді російські більшовики вдалися до притаманних їм заходів із застосуванням сили.

А у Харкові на більшовицьких багнетах відбувся спеціально завезений так званий всеукраїнський з'їзд рад, котрий проголосив так звану Українську народну республіку (пізніше УРСР) на противагу законній УНР у Києві. На цьому з'їзді волю українського народу взялися висловлювати делегати від 96 рад із 300 наявних в Україні на той час. Третиною з них були представники Донецько-Криворізької республіки. Власне українців серед них було небагато: Затонський, Коцюбинський, Шахрай, Скрипник, а решту складали переважно росіяни та євреї. Вони негайно звернулися по допомогу до братніх російських більшовиків, відкривши Росії шлях для "легітимного" вторгнення і поглинання України. Від імені цієї "Республіки Рад" та її "робітничо-селянського уряду", російські більшовики і вели війну проти України, котра з перервами тривала до кінця листопада 1921 року.

Щоб не виникало складностей, ЦК РКП(б) дуже уважно ставився до кадрового складу керівних органів компартії України та владних структур УРСР. їх насичували представниками Москви та місцевої п'ятої колони. Наприклад, ЦК КП(б)У в березні 1920 року складався з таких "українців", як Косіор, Затонський, Кон, Мануїльський, Петров, Раковський, Яковлев та інші. На V Всеукраїнській партійній конференції в листопаді 1920 року пішли ще далі: делегатів від українських губерній було 169, а ще 173 — від частин Червоної армії, розташованих в Україні. За допомогою ось таких засобів Ленін і добивався повного підпорядкування Москві України, оскільки прекрасно розумів, що без неї існування більшовицької Росії неможливе. З цим він і не крився від своїх спільників. Так, читаючи листа Йоффе до Крестинського, Ленін підкреслив слова, які йому справді сподобалися: "Те, що тут дійсно потрібно, це фактичне підпорядкування України із збереженням формальної самостійності"[38]. Запроданці з п'ятої колони та спеціально заслані з Москви діячі з українськими прізвищами сповна виконали свою роль у цій справі.

В черговий раз ці трагічні події були повторені нещодавно на наших очах. Влада Л.Д.Кучми судорожно формувала протистояння в суспільстві, щоб зіштовхнути між собою різні частини України і таким чином знову опинитися "над процесом", диктуючи опозиції умови переговорів. Харківський обласний голова Є. Кушнарьов, котрий ніколи нічого не робив без санкції Кучми, проголосив себе найвищою владою в області, підпорядкував собі всі керівні органи області включно з міліцією та військами. Також він заявив про припинення відрахувань до державного бюджету. Ось витяги з Рішення надзвичайної XIX сесії IV скликання Харківської обласної ради від 26 листопада 2004 p., опублікованого на офіційному Інтернет-сайті Харківської обласної держадміністрації:

"Зобов'язати управління Державного казначейства України в Харківській області та управління Національного банку України в Харківській області припинити з 27 листопада 2004 р. відрахування коштів до державного бюджету.

…Підпорядкувати Управління МВС України в Харківській області, Управління МВС України на Південній залізниці та Головне управління МНС України в Харківській області з їх підрозділами виконавчому комітету обласної ради…

Перевести в управління виконавчого комітету обласної ради Харківську телерадіокомпанію та Харківський обласний радіотелевізійний передавальний центр".

Цьому є тільки одна назва — злочин проти держави у формі сепаратизму.

28 листопада 2004 року в місті Северодонецьк був поспіхом організований Всеукраїнський з'їзд місцевого самоуправління, куди з'їхалися 3,5 тисячі делегатів від 17 регіонів України. На "з'їзді" виступили голови адміністрацій Харківської, Донецької, Луганської та Одеської областей. Тобто всіх тих, що були рекордсменами фальсифікацій виборчого процесу. Вони назвали В. Януковича своїм президентом, а також затаврували ганьбою лідера опозиції Віктора Ющенко й учасників демонстрації в Києві та інших містах. На думку одеського обласного голови С. Гриневецького, "Київ прогнив і в ньому панує гетьманщина". "Мы должны быть и будем выше любой политической шпаны", — заявил він під кінець і запропонував негайно провести інаугурацію Президента Віктора Януковича.

Харківський "губернатор" Є.Кушнарьов кричав з трибуни (спеціально цитуємо оригінал з відеозапису дійства, трансльованого телерадіокомпанією "Україна", контрольованою Р.Ахметовим):

"Не надо испытывать наше терпение… (аплодисменты).. . На любой выпад у нас есть достойный ответ вплоть до самых крайних мер. И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева — 480 километров, а до границы с Россией — 40! (аплодисменты)".

Священики Московського патріархату привітали учасників сепаратистського збіговиська. Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон закликав делегатів "йти до переможного кінця".

На наших очах розгортався черговий аналог харківського "всеукраїнського з'їзду рад", що одного разу вже став першим актом драми нашої історії. Як і раніше, одразу проявився закордонний замовник п'ятої колони. Так, у 9-15 ранку 28 листопада в аеропорту Луганська приземлився літак мера російської столиці Москви Юрія Лужкова. 40 хвилинами пізніше там приземлився літак Януковича. Після короткої зустрічі обидва поїхали на з'їзд до Сєвєродонецька, ще раз продемонструвавши, звідки віють вітри в організації цього дійства. На самому з'їзді мер Москви Лужков назвав київські демонстрації "апельсиновим підгодованим шабашем", маючи на увазі помаранчеву символіку виборчої кампанії Ющенка. Учасники заходу скандували: "Ми з Росією!" Іноді телекамера вихоплювала посеред гасел "Наш президент Янукович!" коротенький і вельми красномовний російський напис: "Путин спаси нас!" їх підтримав сам Янукович. Після цього ряд учасників форуму прийшли до висновку: "Потрібно створити не Південно-Східну Україну, а Новоросійську республіку або Малоросію в складі Російської Федерації. Цю республіку повинен очолити Юрій Лужков".

Войовничо налаштовані делегати вже закликали до формування загонів і завоювання влади в Україні. З'їзд прийняв рішення провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної республіки у випадку невизнання Януковича президентом України. Столицею нової республіки проголошувався Харків.

У цьому був значний московський задум. По-перше, федералізація України міститься в ряду стратегічних інтересів Росії. Тому "східні губернатори" висловлювали вимоги, написані для них з-за кордону. Досить почитати "аналітичну роботу" так званого Інституту країн СНД в Москві та особисто його директора депутата Державної Думи Росії К. Затуліна, який писав програми та заяви, котрі ми потім почули від Сєвєродонецьких сепаратистів. А по-друге, сама схема розшматування України цього разу знову повторювала наш минулий історичний досвід. Все могло закінчитися черговим знищенням Української держави.

Тоді нічого не вийшло лише тому, що московські замовники виявилися слабкими перед лицем українського народу для реалізації цих задумів. Однак у світі нічого не стоїть на місці, і ми повинні відслідковувати всі ворожі настрої, всі відверто недоброзичливі до України коментарі, спекуляції на можливостях використати проти нас економічний тиск або шантаж шляхом висування територіальних претензій. І брати "на контроль" всіх, хто тим чи іншим способом допомагає реалізації цих претензій. Наш історичний досвід вчить нас бути напоготові. Адже свого часу ми вже припустилися помилок.

У 1918 році гетьман Скоропадський вирішив піти на трагічний крок, який він вважав для України рятівним: проголошення ідеї федеративного зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією. 14 листопада 1918 р. він видав ось таку грамоту:

".. .Їй (Україні — прим. авт.) першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, кінечною метою якої буде відновлення великої Росії"[39].

І в що це все вилилося для України? Ця грамота була свого роду сигналом для російських і русофільських кіл в Україні, аби розпочати боротьбу проти всього українського. Сам Київ опинився по суті в руках генералів та офіцерів російської орієнтації. Вони вчинили погром українського клубу на вулиці Прорізній, нищили бюсти і портрети Шевченка, зневажали синьо-жовтий і вивішували триколірний російський прапор[40]. Чи не нагадує це нам сьогоднішній стан України?

***

Як ми вже зазначали вище, в Росії відбувається важкий процес примирення з самим фактом існування окремої Української держави. Однак Москва не втрачає надії на геополітичний успіх. Зрештою, вона мала досвід швидкого відновлення держави 1918-1922 pp., коли в набагато гірших умовах війни вдалося утримати майже всі території Російської імперії (за винятком Польщі, Фінляндії та деяких територій Закавказзя).

"Український сценарій" російської політики з часом зазнавав змін. Розпочавшись з грубого силового тиску в 1993-95 роках щодо питань Криму, Севастополя й Чорноморського флоту, Москва поступово перейшла до порівняно м'яких та зважених кроків по поступовому прив'язуванню України до себе. Серед засобів — придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше. До деякої міри це є повторенням сценарію, котрий вже був реалізований у 1918-1924 pp. Тоді розпочали зі створення єдиної партійної організації, а згодом швидко об'єднали армію, владні та економічні структури: від банків та наркоматів до залізниць, заводів і шахтоуправлінь. Українські керівні структури згодом скасовувалися за непотрібністю. В їх підпорядкуванні вже просто нічого не залишилося. Достатньо пригадати, що ще в 1990 році Рада Міністрів УРСР могла керувати в кращому випадку 10% української економіки. Решта підпорядковувалася Москві. Напівколоніальна економічна залежність доповнювалася політикою русифікації, особливо в царині національної культури й мови.

Сьогодні спостерігаємо дію цього осучасненого сценарію. В Москві про нього не говорив хіба що лінивий. Зокрема, недавній спікер російської Державної Думи Г. Селезньов охрестив нову політику так: "Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну"[41]. І ось маємо сьогодні такий результат з часткою російської власності в різних галузях української економіки[42]:

Кольорова металургія — 90%

Нафтопереробка — 80%

Хімія і нафтохімія — 70%

Мобільний зв'язок — 70%

Енергетика — 40%

Машинобудування — 30%

Молочна галузь — 30%

Ці заходи з арсеналу неоколоніалізму супроводжуються цілеспрямованою роботою зі створення в Україні та приведення до влади такої еліти, котра буде ідейним союзником Російської держави і одночасно ідейними малоросами. Оскільки поєднати разом український патріотизм з російською ідеєю в принципі неможливо. Апологет російського євразійства академік О.Дугін дуже ясно про це говорить:

“Выбор между Москвой и Киевом — это не этнический выбор, но выбор Идеи, выбор геополитической Родины, выбор скорее духовный и религиозный…”[43].

Отож зупинимося докладно на таборі політичних сил, які можуть використовуватися в якості п'ятої колони. А також на тих методах, що застосовані для "вирощування" проросійської еліти в Україні, котра повинна бути, висловлюючись словами Затуліна, "справжнім гарантом російських національних інтересів у цій країні".

Бюрократична складова п'ятої колони. Вона формується за аналогією з процесом створення потужного класу євробюрократії — потужної групи особисто зацікавлених у розгортанні Євросоюзу чиновників. У нашому випадку її намагалися сформувати через втягування України до різних об'єднань з наднаціональними органами управління та власною бюрократією. Завдяки її зацікавленості в самозбереженні Кремль отримав би чудову можливість легко на неї впливати.

Були укладені Договір про економічний союз, Угода про митний і платіжний союзи, угода про Єдиний економічний простір (ЄЕП), сотні угод про співробітництво у виробничій, соціальній, гуманітарній сферах. В межах СНД були сформовані Виконавчий комітет і Економічна рада. У зв'язку з тим, що країни — члени Співдружності виявили різну ступінь готовності погоджуватися з намірами Москви, запровадили концепцію "різношвидкісної інтеграції". Внаслідок цього постало об'єднання чотирьох держав — Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії (з Міждержавною радою та Інтеграційним комітетом), а згодом ще Євразійська економічна співдружність, де до цієї четвірки додався Таджикистан. Створили понад 60 різних галузевих рад, міждержавних комісій, комітетів із співробітництва. Спираючись на такий базис, поступово Росія змогла б порушити питання про перехід від економічної інтеграції та об'єднання господарських суб'єктів до формування нової політичної структури.

Однак у випадку з Україною, яка завдяки євроінтеграційній політиці виключає свою участь в наднаціональних керівних органах країн СНД, цей сценарій не дав результату.

Комерційна складова п'ятої колони. Сутність цієї політики полягає в тому, щоб діючи через економічне життя, використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі. Тобто сформувати міцно пов'язані з Росією бізнес-групи й привести їх до політичної влади в Україні.

З цією метою російська влада розгорнула формування російських транснаціональних корпорацій, котрі б володіли майном в межах СНД і слугували провідниками російської політики. Часто створені на базі указів президента Путіна концерни об'єднують підприємства однієї галузі, з радянських часів зав'язані в єдиний виробничий комплекс. Підприємства ці знаходяться в різних республіках, однак мозковий та фінансовий центри — у Росії.

Ясна річ, місцеві громадяни, що отримали роботу в цих компаніях, ставали б патріотами своїх підприємств і, відповідно, провідниками російських інтересів. Працюючи в їх структурі, директори українських підприємств перетворюються на потужне проросійське лобі в українському уряді. Як казав директор запорізького виробничого об'єднання "Мотор-Січ" В. Богуслаєв, "я — патріот держави, але я і патріот свого підприємства". Навіщо самому шукати шляхи підйому заводу, коли легше інтегруватися до російського монстра? Там затишно і звично, як колись у системі радянського міністерства авіаційної промисловості. "Зверху" приходять керівні настанови і ресурси, а твоя справа своєчасно все виконувати. Однак яку настанову виконував Богуслаєв, коли висував ідею провести у Запоріжжі у травні 2004 року Собор народів Білорусії, Росії та України на честь 350-річчя Переяславської Ради? Адже ця акція є одним із заходів загалом політичного спрямування, аж ніяк не культурницького і тим більше не виробничого. Крім того, Богуслаєв — провідна фігура в так званому "слов'янському" політичному русі, що висуває ідею єднання східнослов'янських народів у спільній державі.

Звичайно стають ярими друзями Росії всі комерсанти, котрим за наказом з Кремля відкривається доступ до перепродажу російської нафти та газу. Найбагатші бізнесмени України міцно пов'язані з російськими ресурсами: Пінчук, Коломойський, Ярославський, Ахметов… Жодного українця. А де ж представники титульної нації? Виходить як у Т.Шевченка: "На нашій славній Україні, на нашій — не своїй землі!" Про українців згадуємо, тільки коли бачимо, хто саме в Москві знайшов собі притулок вкупі з новим російським паспортом відомий підприємець І. Бакай та ще дехто з українських державних сановників, які надзвичайно прибутково для себе поєднували бізнес з державною службою (Засуха, Боделан, Білокінь та інші). Невже такі бізнесмени, що "зробили гроші на російському газі", висловлюючись словами того ж Бакая, будуть відстоювати інтереси українського народу та Української держави?

Етнополітична складова п'ятої колони. Йдеться про партії та суспільно-політичні організації України, які мають яскраву проросійську спрямованість. Одразу впадають до очей російські етнополітичні організації на кшталт РДК — "Русского движения Крыма". Останнім часом до активної політичної діяльності залучаються "Русская община Львова", "Русская община Севастополя", партія "Русский блок", організація донських казаків в Україні, а також нове загальноукраїнське об'єднання "Русская община Украины".

Ці організації постійно діють в авангарді російських державних інтересів в Україні. Потрібно влаштувати пікети біля Верховної Ради України на підтримку надання державного статусу російській мові в Україні — і всі вони там. Потрібно влаштувати кампанію в ЗМІ про насильницьке переслідування православних у Львові, росіян в Києві — і члени цих організацій охоче роздають потрібні інтерв'ю російським журналістам.

А особлива історія — це Крим. Свого часу РДК був вельми впливовою організацією на півострові та вів боротьбу за приєднання Криму до Росії. Цькування і залякування українських організацій, напади на українських моряків у Севастополі та Балаклаві, відкриті патрулі російських козаків з ротвейлерами та палками, постійні пікети під російськими прапорами…

Кримський президент Мєшков з прибічниками з "кримського народу" відігравав роль Судетської німецької партії. У випадку вдачі на черзі виникла б необхідність вирішення "русского вопроса" в інших регіонах. Так постали б Новоросія, Донецько-Криворізька республіка… Звичайно, Москва картинно піклувалася про захист "російськомовного населення" від українських націоналістів, для чого ввела б в ці нові республіки федеративної України російські війська з визвольною місією. Далі пригадали б, що "Київ — мати міст руських", і обмежили б власне Україну Галичиною. На цьому етапі Москва підключила б до розділу України Польщу, оскільки досвід по стравлюванню українців з поляками в неї чималий. Саме так Гітлер підключав до розділів Чехословаччини Польщу і Угорщину.

Щоправда як раз тоді російська армія впевнено зав'язла у довготривалій війні на Північному Кавказі, і черговий збір земель під рукою Москви не відбувся. Представник РДК, президент Криму Мєшков, не бажаючи нести відповідальність за зірвані курортні сезони (адже налякані туристи з Росії просто не поїхали до Криму, очікуючи справжньої війни), втік до Москви. Там мер російської столиці вже подарував йому елітну квартиру за допомогу, надану російським державним інтересам. А кримчани в черговий раз відчули себе обдуреними.

Згадаємо і останні події в Севастополі. 13 травня 2005 року на прес-конференції у Києві президент В.Ющенко зауважив, що "Україна успадкувала ті зобов'язання, котрі взяла на себе попередня влада щодо терміну перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2017 року". Однак при цьому він зазначив, що "якщо уважно прослідкувати повноту договорів і фактичні справи, багато позицій не відповідають раніше прийнятим договорам". За словами українського президента, питання виникли у зв'язку з відмовою Росії передати українському флоту об'єкти навігації на кримському узбережжі, як це передбачалося договорами. Крім того, під час поїздки української урядової делегації 11-13 квітня ц. р. було з'ясовано, що російська сторона передає орендовані у України для потреб флоту землі та споруди комерційним підприємствам у суборенду, робить перебудови і повністю ігнорує при цьому україно-російські угоди щодо умов розташування Чорноморського флоту на території України.

Оскільки відповісти на українські запити було особливо нічого, командування ЧФ просто не допустило українську делегацію на орендовані об'єкти. 20 липня активісти Всеукраїнського студентського братства встановили намети біля штабу Чорноморського флоту в Севастополі й почали вимагати від російського командування дотримання законодавства України та спільних угод про російські бази в Криму. Але негайно з'явилися активісти Російської громади Севастополя та партії "Русский блок", які після короткої бійки знесли намети й плакати студентів. Таким чином російському командуванню навіть не довелось викликати морську піхоту, як це було в 1993-1995 роках під час самого гострого українсько-російського протистояння.

А 31 липня 2005 року біля 60 автомобілів членів севастопольської організації "Русского блока" провели по місту автопробіг на честь святкування дня російського військово-морського флоту. "Севастополь есть и должен остаться главной базой Черноморского флота. Мы осуждаем провокационные пикеты, которые организуются у штаба флота "засланными казачками", — сказав з цього приводу журналістам голова цієї організації Г.Басов. На центральній площі міста — площі Нахімова — одночасно з автопробігом під російськими державними прапорами проводився мітинг Руху виборців за Республіку Крим на підтримку Чорноморського флоту в Криму.

Напевно, нам потрібно пов'язувати ці акції з попередженням директора Інституту країн СНД у Москві пана Затуліна, який прямо говорив, що в Москві розробляється комплекс заходів з протидії українському тиску на ЧФ у Севастополі (цитується мовою оригіналу): "Ответные шаги уже предпринимаются, и все об этом знают. Просто эти шаги не обязательно должны быть симметричными. Они в других областях наших отношений имеют гораздо большее значение. Например, в спорах по вопросам пропавшего газа, об идеях установления европейских цен за газ. Я считаю, что газовую проблематику нельзя рассматривать в отрыве от I контекста всяких других отношений, в том числе и пребывания Черноморского флота в Украине".

Дії розгортаються. Новостворений Народний фронт "Севастополь — Крим — Росія" знову поставив вимогу повернення Криму до складу Росії. У його Декларації міститься конкретне гасло "прекратить украинскую аннексию" півострову. Ще далі пішла так звана "Общественная организация Русское Движение Севастополя". 12 серпня 2005 року засоби масової інформації розповсюдили її "Воззвание к армии, флоту, правоохранительным органам, службе безопасности Украины", де містився прямий заклик до зради присязі на вірність українському народу та збройному поваленню влади:

"Безудержный рост цен на продукты питания, коммунальные услуги, энергоносители, лишение пенсионеров и ветеранов льгот, фанатичная антирусская политика, особенно в отношении языка, толкают нас к действиям, направленным на смену существующей власти".

Автори документу були впевнені, що "то, что сегодня делают "оранжевые", очумевшие от власти, напоминает становление фашистской диктатуры". І тому вони звернулися до української армії та флоту, правоохоронних структур та СБУ із закликом ставати на бік народу України: "Ваша солидарность с народом предотвратит полный развал Украины, спасет ее от гражданской войны". Більше того, вони ще й закликали представників інших організацій і партій підтримати цей заклик до силових структур.

Як говориться, далі йти вже нікуди. Це вже не просто ходіння під російськими прапорами в пікетах. Заклики до повалення існуючого конституційного ладу, зміни державних кордонів і територіального устрою України змінилися закликами, які фактично провокують громадянську війну! Ще одним підтвердженням, що російська п'ята колона в Україні не даремно їсть свій хліб, стали відкриті поради російській федеральній владі в ЗМІ з боку голови Донецького обласного відділення "Русской общины Украины" О.Іванова як не допустити "помаранчевої революції" в Росії!

Однак насправді у Москві добре розуміють географічну й інтелектуальну обмеженість цих російських організацій. Адже російський націоналізм не може знайти відгук в Україні. Тому ставка робиться також на організації, котрі спекулювали на слов'янській темі.

Слов'янська складова п'ятої колони. Вище ми вже зазначали, що керівник запорізького ВО "Мотор-Січ" Богуслаєв (тепер уже колишній) є одним з самих активних прибічників так званого слов'янського руху. Тобто політичного руху, де просто замінено слово "російський" на "слов'янський", щоб менше різало українські очі та вуха. Про російський контроль над організаціями цього політичного спектру свідчить досвід далекого Казахстану.

Протягом всіх років існування цієї держави слов'янські та російські організації виступали єдиним фронтом в опозиції до казахської влади. Аж ось в цьому році президент Росії В. Путін та президент Казахстану Н. Назарбаев проголосили про вічну дружбу та взаємну участь у ЄЕП. На практиці для життя слов'янського населення нічого не змінилося. Назарбаєв продовжив політику заміни керівних кадрів в усіх сферах своїми ставлениками, щоправда тепер вони мали бути уже не просто казахами, а особисто відданими президенту людьми. Або ж пов'язаними з ними родинно-клановими стосунками. Тим не менше Путін підтримав політичного союзника, знехтувавши становищем росіян в Казахстані. Поспішаючи виконати наказ, Російська громада Казахстану, слов'янський рух "Лад", Союз козаків Семиріччя, Союз козаків степового краю, фонд "Благовест" за благословенням Російської Православної Церкви публічно оголосили про підтримку кандидатури Назарбаева на нових президентських виборах. Після цього в країні зникли останні рештки опозиції керівнику, який розмінює вже третій президентський термін. Якщо врахувати, що консультують Назарбаева все ті ж російські політтехнологи, котрих ми вже бачили у Януковича на виборах в Україні, то коментарі зайві. Кишенькові "козаки", кишенькові "слов'яни", кишенькові "росіяни" в руках політичної влади Росії.

Проте обмежена російська ідея під виглядом денаціоналізованої слов'янської ідеї не знайшла відгуку в українських масах, оскільки вона надто абстрактна. До того ж сама Росія зовсім не є винятково слов'янською країною. Речник цієї ідеї О. Ф. Базилюк набрав на президентських виборах 31 жовтня 2004 р. тільки 0,03% голосів виборців — 8 778 чоловік! Проте нам не слід забувати, що ці партії та партійки завжди будуть махати своїми прапорами поряд з російськими організаціями, демонструючи "згуртоване українське суспільство — друзів Росії" там, де накаже Кремль.

Колишня номенклатура як складова п'ятої колони. Свого часу Радянська влада здійснювала ретельну селекцію кадрів під час призначення на керівні посади. Нагляд за лояльністю новопризначених не припинявся аж до пенсії. Тому за останні 40-50 років в Україні сформувався цілий прошарок номенклатури — вірних виконавців чужих наказів, які органічно не сприймають Української держави. Цих людей об'єднує одна назва — "колишні". Вони були співробітниками спецслужб, партійного апарату різних рівнів, служили у всім відомих оперативно-чекістських групах, загороджувальних загонах… Більшості з них є чого побоюватися. Адже за спиною залишилися неблаговидні і злочинні дії, спрямовані на закріплення Радянської влади у боротьбі проти власного народу. Сьогодні відомо, що тільки на Західній Україні у 1944-1945 pp. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13085 таємних інформаторів НКВС/НКДБ. Це всі ті, хто був причетним до терористичної діяльності, імітації нападів "бандерівських банд", залякування селян і проведення масових депортацій населення. Також це ті, хто проводив репресії, фабрикував "справи" на замовлення, брав участь у цькуванні нелояльних до Радянської влади. Крім того, найчастіше ці кадри були зовсім не пов'язані з Україною. Так, у 1946 р. із загальної кількості (16129) посад так званої номенклатури обкомів компартії України у західних областях з місцевого населення було тільки 13,9% працівників. Серед голів виконкомів міських і районних рад місцевими жителями був тільки 31%! А в Чернівецькій області місцевих вихідців у номенклатурі було ще менше — 3%, у Станіславській — 7,6%, в Ізмаїльській — 3,8%[44].

Сьогодні пафос романтики та геройства з цих "борців" уже знятий, і їм нічого не залишається, як бути послідовними ідейними ворогами Української держави. Придивіться до постійних учасників всіляких пікетів, і знайдете відомі обличчя. Знайдете "ветеранів війни", котрі хватали нагороди у загороджувальних загонах, доки справжні солдати воювали і вмирали. А ті, хто вижив, у великій кількості померли від хвороб внаслідок поранень одразу після війни. До могили пішли переможці нацизму, залишилися тільки їх кати, що спекулюють на їх славі. Знайдете чекістів і партійних функціонерів, що витратили безліч сил у переслідуваннях "ворогів народу".

Вони найбільше за все бояться викриття їх минулого. Їх справжня сутність — боротьба проти власного народу. Сотні тисяч розстрілів, штучний голод і депортації відбувалися не самі по собі. Злочинні накази виконували безмежно вірні та догідливі тисячі виконавців. І отримували за це нагороди, привілеї та пошану. Мільйони людей у табори також не приїхали самі. Наприклад, при управліннях НКВС західних областей були утворені з ініціативи Микити Хрущова, яку схвалив Сталін, спеціальні трійки у складі секретаря обкому ВКП(б), начальника управління НКВС і обласного прокурора. Цим трійкам було надано право застосовувати до винних вищу міру покарання розстріл з виконанням вироку негайно. Ці кати, на відміну від їх жертв, щасливо дожили до сьогодення, бо добре засвоїли слова Сталіна: "Робіть, що хочете, однак не залишайте документів, не залишайте слідів" (зібрання творів, том 13, стор. 18). І вони бажають померти несудженими за свої злочини.

Комуністична складова п'ятої колони. Власне кажучи, роль бойового загону єдиної партійної організації з центром у Москві для Комуністичної партії України не нова, а справжній сенс її життя[45].

Це тільки на перший погляд здається, ніби КПУ переважно спекулює на пам'яті про радянську стабільність в свідомості широких мас населення. Всім уже зрозуміло, що] відновлення СРСР неможливе. Хоча б тому, що Росія хоче посісти його місце. Тому КПУ швидко переорієнтувалася на ідею православного братерства і слов'янську тематику (на кшталт ідеї Союзу братніх народів). У червні 2003 р. перший секретар ЦК КПУ П. Симоненко навіть отримав від УПЦ Московського Патріархату орден рівноапостольного князя Володимира. До речі, це був його перший орден у житті.

Компартія, яка всю свою історію вела боротьбу проти "опіуму для народу", знищуючи тисячі священиків, висаджуючи у повітря або перетворюючи на склади і гаражі тисячі церков та монастирів, сьогодні раптом перетворилася на ревнителя православ'я. Це тим більше дивує, якщо згадати, що тільки протягом 1949-1969 pp. в Україні комуністичною владою було знято з реєстрації та закрито 4847 церков і молитовних будинків РПЦ і зовсім позбавлено культових споруд греко-католицьку церкву[46]. Однак нове явище "православних комуністів'' має, місце тільки щодо Московського Патріархату ї тільки в Україні. Що зайвий раз наштовхує на думку: справа зовсім не у раптовій релігійності комуністів, а у їх підтримці російської політики щодо України.

"У Украины нет будущего без тесных контактов с Россией … Или мы вместе будем возрождать Родину, или нам суждено будет прозябать на задворках истории", — не устає пророкувати лідер російських комуністів Г.Зюганов[47]. Йому підспівує П. Симоненко, виступаючи експертом одночасно в питаннях єдності православної віри, слов'янства та спільного зовнішнього ворога… У якості останнього традиційно використовується опудало НАТО. На науково-практичній конференції "Украина, Беларусь, Россия — Союз неизбежен" Симоненко добалакався до того, що проголосив головним завданням НАТО "уничтожение славянской цивилизации"[48].

На відзначення комуністами 88-ї річниці Великого Жовтня, котрий висловлюючись словами П. Симоненка "сколихнув світ, змінюючи сам вектор суспільного розвитку", з'ясувалося, що "він був великим, подекуди суперечливим, а то й трагічним! Але першопроходці, на долю яких випало торувати дорогу іншим, ішли ним — шляхом вселюдського щастя".

Дорога вселюдського щастя? Ми вже говорили вище, якими трагедіями для українського народу обернулася ця революція. Нагадаємо першому секретареві ЦК КПУ П. Симоненку святкування 20-ї річниці революції, щоб він сам краще знав про першопроходців та їх шлях. 2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П51/94 "Про антирадянські елементи", за якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВС пропонувалося в п'ятиденний термін створити "особливі трійки" і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висиланню. Операція розпочиналася 5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) аж 15 листопада 1938 року. То була горезвісна "єжовська чистка" суспільства від категорій населення, які, на думку партійного керівництва, не годилися для будів ництва комунізму. "Куркулі", "церковники", "шкідники", "контрреволюціонери", "буржуазні націоналісти"…

Смерть тисяч і тисяч безневинних українців сховалася за цими ярликами. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І (розстріл) та II (ув'язнення) категоріями. За співвідношенням три до одного — на кожного ув'язненого троє розстріляних! "Знизу" посилалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося "соціалістичне змагання" за їх перевико нання, пішли прохання й вимоги збільшити їх, особливо за першою категорією, висувалися "зустрічні плани". Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, новопризначений у січні 1938 року Олександр Успенський — двічі. І Москва їх задовольняла.

Тоді на честь двадцятої річниці революції на Соловках був розстріляний цвіт української інтелігенції — понад 1100 митців, письменників, поетів. Саме з цими трагедіями у нас пов'язані згадки про річниці революцій, а не з балачками Симоненка про першопроходців на шляху до вселюдського щастя. "Комуністи взагалі не сповідують жодної моралі", — казав К.Маркс (том 3, стор. 236). "Диктатура зробила задля знищення все, що могла", — казав Ленін (том 39, стор. 279). Ось до них додався і Симоненко зі своїми заявами про "першопроходців" до вселюдського щастя.

Віддаленість КПУ від реальності призвела до того, що її популярність почала швидко падати. За роки симоненківського керівництва в ЦК комуністи постійно знижують свій рейтинг — з 25% він упав до 13-15%. Симоненко програв президентські вибори 1999 року, отримавши у другому турі 37,8% голосів. А в жовтні 2004 р. він отримав уже тільки 5,03%, не вийшовши навіть у другий тур. КПУ перестає бути впливовою силою.

Тим не менше, комуністи відпрацьовують замовлення Кремля чесно і повно. Досить згадати, як у червні 2005 року фракція КПУ у Верховній Раді України ламала мікрофони й зривала засідання, щоб не допустити прийняття законів, необхідних для вступу України до Світової організації торгівлі. При цьому йшли у хід балачки про захист національного товаровиробника, про бажання світового капіталу пограбувати Україну… Якось за кадром залишився той факт, що Китай — єдина у світі могутня комуністична держава — є членом СОТ. І до того ж активно домагається для себе статусу держави з ринковою економікою, щоб використати членство в СОТ з максимальним зиском для себе. То чому ж українські комуністи так ополчилися проти членства України в СОТ?

А справа в тому, що це вкрай не вигідно Росії, котра намагається вступити до СОТ раніше за Україну. В іншому разі Росія виявиться у слабкій позиції на переговорах з Україною. Адже даючи свою згоду на вступ Росії до СОТ, Україна (в якості члена СОТ) може висунути Росії ряд вимог щодо скасування дискримінаційних обмежень на український експорт до Росії. І Москві не буде куди подітися, тільки як скасувати ці обмеження. Ось комуністи і "захищали" українського товаровиробника, всіляко допомагаючи Росії зірвати вступ України до СОТ в грудні 2005 року! Інакше як підривною роботою п'ятої колони проти Української держави та її національних інтересів це не назвати.

Комуністи виявилися першими в боротьбі проти визнання голодомору-33 актом геноциду проти українського народу. По-перше, з цим активно боролася Москва, а по-друге, самим комуністам не дуже хотілося перетворитися на партію, за спиною котрої такий страшний злочин. Згадаємо і сумнозвісну "групу 239" в стінах Верховної Ради УРСР, котра блокувала будь-які дії на укріплення українського суверенітету. Останній керівник КПУ УРСР С.Гуренко вказував, що комуністи розглядають Україну як соціалістичну країну і обов'язково у складі СРСР незалежно від того, як би цей союз називався. Не випадково склалася думка про Україну як про усталений компартійний заповідник.

Зовсім недавно в 2003 році розгорнулася епопея навколо острову Коса Тузла. Російська влада опинилася в скрутному становищі. З одного боку перебувала російська громадськість, котру в черговий раз переконали, ніби "хохлы снова нас обокрали". А з іншого боку перебувало міжнародне право і Україна. Адже ліквідувати український суверенітет над Тузлою було не так просто. Майже все населення України незалежно від політичних поглядів тоді чітко визначилося, що Росія висуває до нас територіальні претензії, а це неприпустимо. Депутати різних партій та фракцій в стінах Верховної Ради тоді виступали з приблизно однаковими оцінками: поступатися нахабному диктату не можна. Навіть вихідці з традиційно російськомовного Донбасу виявили патріотизм. Міністр фінансів М.Азаров — росіянин, що ніколи не знав та й не дуже бажав учити українську мову — тоді спеціально приїхав доповісти депутатам про комплекс заходів з оборони Тузли. Там негайно розгорталася прикордонна застава й укріплювався берег. А керівник кримського уряду росіянин Куніцин розпорядився підігнати драгу, щоб заглиблювати дно протоки на шляху будівельників російської дамби до Тузли. І тільки одні комуністи не виступили бодай із простою заявою, де б засуджували територіальні претензії Росії до України.

Але це одна з останніх послуг, яку комуністи можуть надати Росії. їх вік поступово відходить. Адже вплив КПУ хоча й більший, ніж у РДК і слов'янських партій разом узятих, проте й він доволі обмежений і має тенденцію скорочуватися з часом.

Церковно-політична складова п'ятої колони. Згідно з виступом президента Путіна, нині Україна і Росія пов'язані тільки церковними узами: "Це те, що так небагато залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього"[49]. Тому важливим чинником російського впливу на Україні є Російська Православна Церква. "УПЦ Московского Патриархата является единственной пророссийской силой на Украине", — прямо сказав завідуючий відділом України в Інституті країн СНД К.Фролов 3 серпня 2004 року в інтерв'ю "Агенству печати "Новости"[50].

Власне кажучи, тісні зв'язки Московського Патріархату і російської політичної влади беруть свій початок ще в далекі царські часи. Щоб не заглиблюватися в цю тему, нагадаємо лише, що у XVII ст. цар Олексій Михайлович був фактичним главою Російської церкви. Однак до Петра І церква більш-менш зберігала незалежність від світської влади. Навіть Іван Грозний годинами стояв на колінах перед іконами та молився, бо боявся Гніву Божого. Відповідно і церква могла вплинути на позицію влади в різних питаннях та бути цементуючим фактором для суспільства, якщо влада збанкрутує і розвалиться, як в Смутні часи.

Однак у 1721 р. цар Петро І скасував патріаршество в РПЦ, прийнявши за зразок модель, що вийшла з протестантства. Керівником церкви став не єпископ, як у стародавній церкві, а глава держави. У 1700-1917 pp. церковних соборів не скликали і патріархів не обирали. Вищим церковним органом був Синод, котрим керував обер-прокурор, призначений царем. Це призвело до духовного збіднення православних народів. Церква перетворилася на ще один інструмент підтримання царської влади, як армія чи Таємна канцелярія, її зусиллями було припинено існування Української церкви у 1686 році, зведені нанівець українська освіта та книгодрукування, розгорнута кампанія русифікації населення.

Падіння авторитету царської влади автоматично вело й до розчарування у церкві на відміну від давнини, коли під час кризи державної влади церква залишалася авторитетом, допомагаючи владнати внутрішні світські відносини. Але тепер духовенство втратило минулий авторитет, і народ став легкою здобиччю більшовицьких агітаторів, які насаджували нову віру. Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик у 1920-х pp. небезпідставно наголошував, що до більшовизму в Росії призвела релігійна байдужість. Не даремно професор Російської духовної академії В. Ключевський зазначав у своїх щоденниках, що "на Заході церква без Бога, а в Росії Бог без церкви".

Радянська влада з часом припинила репресії проти церкви, але в обмін на згоду з її боку на співробітництво. 15 років назад святіший патріарх Олексій II від імені церкви вибачився за співробітництво з комуністичною владою. Було це мимохідь, тільки два абзаци в газеті "Известия". Проте це були все ж вибачення, про які сьогодні в патріарших палатах не дуже згадують. Натомість з початку 1990-х ми спостерігаємо відродження тісних зв'язків РПЦ з Кремлем. Патріарх в сучасній Росії входить до владної еліти країни. Його візити нагадують радше, державні, ніж пастирські. Високі міжнародні трибуни клірики РПЦ використовують для проголошення тих ідей, які перебувають в руслі офіційної політики Росії. Навіть більше — тих ідей, які з якихось причин не можуть бути висловлені з державної трибуни. Тому не дивно, що коло інтересів РПЦ виходить далеко за церковні питання. Серед іншого, це врегулювання югославської кризи, турбота про росіян поза кордонами Росії, налагодження відносин Росії з Китаєм, переговори з головою організації культури й ісламських зв'язків Ірану, зустрічі з лідерами країн СНД тощо. Закордонні представництва РПЦ тісно співпрацюють з дипломатичними представництвами Росії, а Кремль у відповідь сприяє поглинанню РПЦ емігрантської російської церкви[51].

Ми не будемо давати цьому оцінку, оскільки це є внутрішньою російською справою. Якщо РПЦ знаходить для себе прийнятним перетворитися на аналог такого собі ідеолого-політичного управління при владі (важко повірити, що колишні комуністи і чекісти з Кремля тепер раптом стали набожними), то це її справа. Ми не можемо втручатися в теологічні питання, оскільки це є виняткової сферою богословів. Але ми не можемо мовчати, коли "український відділ" РПЦ — Українська Православна Церква (Московського Патріархату) — використовується в політичних інтересах Кремля і на шкоду інтересам Української держави. Як це робиться? Ну, наприклад, з використанням можливостей церкви, щоб вплинути на думки українського народу в питанні виборів президента України. Знову цитуємо головного експерта по Україні із затулінського Інституту країн СНД Кирила Фролова в його інтерв'ю російському "Агенству печати "Новости" (АПН):

"АПН: А Россия поддерживает своих сторонников на Украине? Или дело не идет дальше деклараций?

Кирилл Фролов: Следует отметить, что Россия поддержала УПЦ (МП), когда Внешэкономбанк выделил крупную сумму на строительство кафедральных соборов в Луцке, Ровно и Симферополе, где кафедральные соборы были захвачены филаретовцами. Однако строительство храмов малоэффективно. С этого российского гранта ничего не получили православные средства массовой информации и православные движения пророссийского толка, такие как "Путь православных" и одесское "Единое Отечество"… Россия должна действовать без комплексов. Поддержка православия должна осуществляться в форме поддержки православных информационно-политических проектов.

АПН: А какова позиция Русской православной церкви по поводу положения дел на Украине?

Кирилл Фролов: Святейших Патриарх Алексий Второй заявил, что Украина является канонической территорией Русской православной церкви. Это заявление прозвучало в приветствии Патриарха межпарламентской ассамблее православия. Показательно, что в день встречи Путина и Кучмы Священный Синод Украинской православной церкви Московского Патриархата (УПЦ МП) сделал специальное заявление, посвященное президентским выборам на Украине, в котором в категорической форме заявил, что православные граждане Украины обязаны принять участие в выборах, что отказ от такого участия есть противление воле Божией… Соответственно, Синод Украинской православной церкви Московского патриархата призывает, чтобы православное большинство Украины также организовано выступило против Ющенко"[52].

Якщо хтось думає, що думки про політичне використання можливостей церкви, народжені в інституті Затуліна, нікого в РПЦ не цікавлять, той глибоко помиляється. Ось, наприклад, Митрополит Одеський та Ізмаїльский Агафангел начебто Української Православної Церкви відкрито говорить про "важливість останнього візиту до Одеси радника московського мера Костянтина Затуліна". Так, цього самого Затуліна. Він, виявляється, не тільки депутат Думи й директор інституту, а ще й радник Лужкова. Що ж, українофоб бачить українофоба здалека і тягнеться один до одного. Нам не зрозуміла тільки така вдячна реакція "українського" митрополита Агафангела:

"Я считаю, что такой визит является свидетельством того, что влиятельные церковные и общественные круги России, такие уважаемые политики, как Юрий Лужков и его советник Константин Затулин, не просто придают огромное значение подлинному стратегическому партнерству Украины и России, но и видят духовные основы такого партнерства в духовном единстве Русской Православной Церкви и ее неотделимой части — Украинской Православной Церкви, под омофором Его Святейшества Патриарха Московского и всея Руси"[53].

Виявляється, Агафангел з Лужковим і Затуліним — з одного поля ягоди. Власне, цьому не слід дивуватися. Це той самий Агафангел, що забороняв у церквах своєї митрополії виголошувати молитви українською мовою. Натомість сам проголошував здравиці "за Велику Росію" й молитви "за об'єднання Землі Російської". Тому жодним чином не дивує, що Агафангел разом з його аналогом із Львова архієпископом Августином були єдиними (звичайно, окрім самого намісника УПЦ митрополита Володимира), кого президент Росії Путін відзначив державною нагородою. Офіційним мотивуванням була їх робота по "зміцненню дружби між Російською Федерацією й Україною". Легко здогадатися, чому в переліку нагороджених не знайшлося місця, наприклад, митрополиту Никодиму з Харкова? Ця літня й досвідчена людина має просто винятковий авторитет серед віруючих і своїм життям слугує Богу, а не політичним інтересам Росії. Тому то й не достойна державної російської нагороди.

Якщо ж хтось думає, що справа дійсно йшла про нагородження російськими державними нагородами через їх служіння Богу, а не політичним інтересам Росії, то зауважимо ще про одне. Сам Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II нагородив орденом преподобного Сергія Радонезького директора Служби зовнішньої розвідки Росії генерала С. Лебедева. Невже за службу Богу? У заяві Союзу православних громадян з цього приводу говориться таке:

"Нагородження високою церковною нагородою керівника Служби зовнішньої розвідки Росії свідчить про спільність підходів Церкви та держави в ключових питаннях захисту національних інтересів Росії та укріплення Православ'я у всьому світі… Інтереси Церкви й аналітичних структур пересікаються, адже інтереси Православ'я — це інтереси Росії… Московський Патріархат — єдина нерозділена структура на просторі історичної Росії"[54].

Автори цієї заяви навіть не розуміють, що вони говорять! Розвідка — це специфічний державний орган, котрий своєю діяльністю порушує суверенітет інших країн. Тому для церкви недопустимо відкрито говорити, про спільність з такою службою. Крім того, вони зайвий раз розкривають тісний зв'язок РПЦ з російською владою.

Ще однією ілюстрацією до цієї теми є офіційна зустріч президента Росії В. Путіна з Архієрейським собором РПЦ у Кремлі на початку жовтня 2004 р. Процитуємо російського | журналіста, який був на зустрічі (цитується мовою оригіналу):

"Кажется, о чем могли говорить с президентом страны служители культа? О пастырском слове, о нормах христианской нравственности и о святости церковных законоположений? Если бы все было так просто. Митрополит Киевский и всея Украины Владимир, выступивший в прениях после президента России Владимира Путина и патриарха Московского и всея Руси Алексия II, сказал, что, как и его коллеги, работает на Украине в непростых условиях и нуждается в особом отношении (про коллег на этот раз ни слова). Президент России, в свою очередь, заявил, что его "очень порадовал кадровый состав Русской православной церкви на Украине"[55].

Щоб закінчити питання про втручання російської церкви у внутрішню українську політику, зауважимо, що під час зустрічі з прем'єр-міністром В. Януковичем 9 жовтня 2004 р. Патріарх Московський Олексій II сказав прямо:

"Я думаю, що народ підтримає вас на виборах"[56].

Чи мав право російський патріарх, офіційна особа, громадянин іншої держави робити такі публічні заяви? Чи взагалі має право предстоятель церкви робити політичні заяви? Адже він автоматично відштовхує від церкви тих багатьох, хто не поділяє політичних вподобань патріарха. Наголошуємо, що патріарх може мати свою думку з цього приводу, однак не може робити такі заяви, котрі можна розцінювати як втручання в українські справи (тим більше, не в церковні, а в політичні справи). Натомість клірики УПЦ Московського Патріархату є підпорядкованими патріарху, повинні виконувати рішення Архієрейських соборів РПЦ і особисті рішення патріарха. Але якщо патріарх — патріот і офіційна особа іншої держави, то клірики об'єктивно працюють в інтересах цієї іншої держави. Але все одно працюють віддано, за що й нагороджуються орденами від російської державної влади. Тобто за політику, а не за церкву і релігію.

Наслідки цього ми спостерігали всі разом. В момент, коли Україна перебувала на межі громадянського конфлікту, церква мала бути стабілізуючим фактором. Однак насправді вона перетворилася на одного з гравців протилежних політичних таборів. Коли в 1993 році в Москві точилися бої за владу, і війська обстрілювала Білий дім, по Росії крокував розкол: одні підтримували президента Єльцина, інші — його противників. Росія опинилася на межі громадянської війни. Патріарх з усім вищим духовенством з Володимирською іконою Божої Матері ходив Хресною ходою довкола Троїце-Сергієвого монастиря з молитвою про відворот можливої трагедії від Росії. І війни тоді, на щастя, не сталося. Порівняймо цей благородний та угодний Богу крок з тим, що РПЦ витворила в Україні!

Насправді церковна людина повинна бути громадянином, що лояльний до правди, до свободи, до честі й добра. І рятувати країну, в якій живе. Оскільки якщо ця країна відродиться, звільниться від спадщини комунізму, матеріалізму, цинізму, то буде процвітання і в церкві. І тому церква повинна піклуватися про мир у суспільстві, про додержання прав і законів. Вона повинна піднімати свій голос проти ображеного навіть якщо він не з своєї церкви, а ображає своя рідна улюблена влада. Однак у нас з РПЦ та УПЦ (МП) виходить щось протилежне. Церква обслуговує інтереси влади, котра будує "Великую Россию", в обмін на допомогу в забезпеченні непорушності своєї "канонічної території". Тобто піклується насамперед про себе та своїх патронів із влади.

Небезпека для України від такої політичної діяльності УПЦ (МП) полягає в наступному. В православних країнах національна ідентичність часто формується у рівному ступені державою та церквою, надаючи священнослужителям сильний голос у суспільстві. Як користується цим УПЦ (МП)? Говорить архієпископ Тернопільський Сергій:

"В немногих все же открывшихся новых приходах УПЦ священникам приходится проявлять осторожность и служить поначалу на местном украинском диалекте. И хотя сами они говорят о необходимости бережно обращаться с национальными традициями, очевидно, что за этим явлением стоит и политический аспект. Богослужение лишь со временем переводят на русский. Вначале не поминают российского патриарха как московского, а говорят просто "всея Руси". Затем переходят уже к поминанию полным титулом.

— Действуем потихоньку, постепенно, чтобы люди поняли сначала все, прочувствовали. В тех приходах, что со времен Польши остались, по-прежнему служим на украинском, — рассказывает архиепископ Тернопольский…”[57].

Наслідки такої політики цілком практичні. Прочани УПЦ (МП) на тому ж Тернопіллі проголосували на президентських виборах за Януковича — протеже російського президента Путіна.

Сьогодення показує, що РПЦ не змінилася. Вона продовжує активно контактувати з проросійськими політичними організаціями в Україні й навіть створює свої власні спеціально під українські вибори. Йдеться про так званий "Союз православних громадян України", створений за сприяння К. Затуліна, і нове Загальноукраїнське об'єднання "Православний вибір", створене шляхом об'єднання "Союзу православних братств України" та "Православного братства Олександра Невського". В повідомленні про створення "Православного вибору", розповсюдженого на прес-конференції 26 вересня 2005 року, про цілі організації говориться так:

"Необходимо добиться, чтобы на предстоящих выборах 2006 года в Верховную Раду и в местные органы украинской законодательной власти каждый прихожанин канонической православной церкви сумел сделать правильный выбор и поддержать именно те партии и политические объединения, которые являются искренними, а не конъюнктурными сторонниками канонического православия в Украине и его единства с Русской православной церковью".

Отже, церква знову зібралася на українські вибори. При цьому лідер "Православного братства Олександра Невського" Ю.Єгоров прямо називає своїх союзників: партія "Держава", "Партія регіонів", "Русский блок", партія "Союз", ПСПУ і КПУ. На засіданні круглого столу "Правослана спільнота в момент цивілізаційного вибору України" 27 жовтня 2005 р. у Києві священик Київської духовної Академії УПЦ (МП) Діонісій (Мартишин) прямо заявив, що "сьогодні церква поза політикою — це капітуляція", і заговорив про необхідність влаштування силами церкви "свого антимайдану". Лідерка ПСПУ Н.Вітренко одразу запропонувала майданчик своєї партії та місця в партійному списку ПСПУ для духовенства, створити "православно-патріотичний блок". До них ми ще повернемося нижче, оскільки створюється дуже дивний союз. Навіть традиційні ідейні вороги комуністи і церква примирилися на антиукраїнському грунті. А це вже саме по собі говорить багато про що.

Згадаємо кавалера державної російської нагороди за розвиток українсько-російської дружби, митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ (МП) Агафангела. Ось про що говорив цей звичайно ж "український" митрополит на "Всемирном русском народном соборе" у Москві на початку лютого 2004 року (цитати мовою оригіналу):

"С каждым годом Россия несет геополитические потери, позволяя США и НАТО как орудию "тайны беззакония" создавать новые плацдармы на исторической территории Третьего Рима. Третьим Римом мы называем Россию как потенциальную хранительницу православной государственности. <…> Давно назрела необходимость консолидации православных государств. Прежде всего, необходимо единение с Россией Украины, Белоруссии, среднеазиатских и кавказских народов, которые ранее пребывали в составе Русского Царства. Затем в этот блок государств могут войти балканские государства и Греция. <…> Необходимо укрепить и повысить обороноспособность доблестной русской армии. В ней нужно восстановить традиции русского христолюбивого воинства, отличающегося от всех остальных армий мира. В каждом государстве армия призвана защищать ее интересы, но только русская армия, в отличие от других, была призвана также защищать православную государственность, которая удерживала распространение мирового зла и являлась опорой Православной Церкви. <.. .> Украинская Православная Церковь — неотъемлемая часть Русской Православной Церкви, — является серьезной силой, связывающей Украину с Россией, препятствующей превращению Украины в антироссийское государство".

Доки церква буде опікуватися світськими питаннями, армією, державною стратегією та геополітичними протистояннями, доти в ній не буде Бога, а будуть тільки "політики в рясах". Напевно, дуже правильно вчинила папська курія, що Ватикан формально є незалежною державою. Адже мільярд католиків нашого світу живе у різних країнах, і жодна з єпархій не повинна думати, ніби папську курію використовує Італія у своїх державних інтересах. Інакше б авторитет церкви і самого Папи Римського розвіявся б наче ранковий туман. Але РПЦ не бажає піднятися вище світських справ, навпаки зосереджується саме на них в інтересах російської влади.

Політична діяльність РПЦ межує з її активними намаганнями зберегти свою духовну монополію на українських теренах. В хід йдуть звинувачення в розкольництві, єресі, експансії, "хрестових походах" католицтва і ново-створена теорія "канонічної території"" РПЦ. Свого часу російська влада на догоду патріархії прийняла жорсткий закон, де фактично закріпила монополію РПЦ на території Росії, дозволив офіційне існування тільки традиційним конфесіям народів Росії: іудейству євреїв, ісламу татар і кавказьких народів, буддизму бурятів й католицтву і протестантству в інтересах дипломатичного корпусу в Москві. Таким чином, РПЦ штучно усунула конкурентів, і не має потреби у змінах, щоб краще відповідати духовним потребам суспільства. Яка взагалі різниця, якщо у суспільства немає вибору? Як ми пам'ятаємо, свого часу значна кількість віруючих, розчарованих у церкві, подалася до всіляких іноземних місіонерів та церков — конкурентів РПЦ. Тепер цих конкурентів світська влада силою прибрала з Росії, допомагаючи "своїй" церкві. Як би тільки ця "допомога" не перетворилася на "ведмежу послугу".

Приблизно того ж самого вимагає РПЦ і від української влади. Адже збереження України в межах її "канонічної території" — це не тільки збереження духовної монополії, знищення можливого конкурента в особі Української Помісної Православної Церкви під омофором Константинопольського Патріархату, але й збереження значних прибутків від торгівлі різним церковним начинням від свічок до літератури. Адже Україна — це майже третина приходів РПЦ. А за радянських часів вона складала і половину приходів.

Об'єднання всіх гілок українського православ'я призведе до того, що Московський Патріархат втратить статус найбільшого в православному світі. Тому він чинить такий опір об'єднанню українських церков в самостійну помісну церкву під омофором Вселенського Патріарха, залучаючи до цього допомогу російської світської влади та її п'ятої колони в Україні.

Взагалі світська влада добре допомогла РПЦ у розширенні її "канонічних територій". Завдяки цьому до неї перейшли церковні приходи, що перебували під рукою Вселенської Патріархії в Константинополі, Сербського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви. Будь-які спроби сперечатися з цим придушувалися силами НКВС-МДБ. Сьогодні РПЦ намагається утримати ці володіння, запустивши в обіг тезу про "канонічні території"[58]. Хоча існування паралельних юрисдикцій на одній території вже давно стало нормою, і сама РПЦ це підтверджує у зв'язку з наявністю своїх єпархій у Західній Європі, Північній та Південній Америці. З свого боку архієпископ Скопельський Вселенського Патріархату Всеволод (Майданський) у березні 2005 року передав послання патріарха президенту України, де спеціально зазначалося щодо канонічності територій, на якій так часто спекулювали політики з Московської патріархії:

"Церква-мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її дочка — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, котра існувала у цій Церкві до 1686 року… Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової".

Між іншим, негативне ставлення до політизованості РПЦ існує і за кордоном. Наприклад, вельми показовим є Китай. Православна Церква в Китаї отримала статус автономії в 1957 році. Однак у її храмах продовжували під час молитов підносити ім'я московського патріарха, і китайські комуністи в період охолодження відносин з СРСР фактично заборонили цю церкву в КНР. Надто добре вони знали про специфічні відносини між радянською владою, чекістами і патріархією у Москві. Тільки у 1980-х роках заборона була скасована. Священний Синод РПЦ в 1997 році вирішив здійснювати канонічну опіку за православними приходами на території КНР (ось в дії московська концепція про "канонічну територію"), і китайська влада тут же забила на сполох. Вона дозволила повернути православним храми і навіть реставрувала деякі з них, однак категорично відмовилася допустити на свою територію священиків РПЦ. Надто добре китайці обізнані, чим це може закінчитися. Тому єдиною церквою в КНР, де відправляють службу представники РПЦ, є храм на території дипломатичної місії Російської Федерації в Пекіні. А для православних громадян Китаю дозволено вести службу тільки священикам Константинопольського Патріархату. Тобто церкви, до якої китайська влада не має претензій за участь у політичній або розвідувальній діяльності.

Негативний бік від втягування церкви до політичних ігор та надмірного поєднання зі світською владою Росії складається в тому, що це веде до поступової втрати авторитету церкви. Один раз в 1917 році це вже відбулося. Щоб не допустити цього та припинити участь церкви у політиці, є тільки один вихід. "Здобуття конкретною державою політичної незалежності веде православну церкву на її території до одержання незалежності церковної. Створення єдиної помісної православної церкви є одним з найважливіших факторів самовизначення нашої нації, утвердження її ідентичності та єдності",— заявив на засіданні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій президент Віктор Ющенко. Тільки після цього суперечки між церквами вийдуть з політичної площини, з міждержавної сфери, і перетворяться на суто церковну справу. І не будуть ставити Україну на межу внутрішнього конфлікту. Одна країна — одна помісна церква! Ця формула виведена історичним досвідом багатьох країн.

Сьогодні у православному світі є 16 помісних православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чехо-Словацька, Американська, Японська, Китайська. І тільки Україна — найбільша за кількістю православних віруючих країна світу — не має своєї церкви. Віримо, що колись у цьому переліку посяде чільне місце і Українська Помісна Православна Церква. Адже для народу з тисячолітньою православною традицією, який здобув свою державність, стан, при якому його православна церква розділена на три частини, причому найбільша і найвпливовіша з них перебуває у юрисдикції закордонного патріархату, є абсолютно ненормальною.

Звичайно, ця церква не зможе залишитися осторонь політики. Однак вона повинна не втручатися в чужі справи, а її участь в українській політиці має відбуватись в допустимих для церкви межах, щоб не перетворитися на суто світську організацію в релігійних справах. Тобто голосування християн як свідомих громадян своєї країни на виборах, просвітницька діяльність, захист своєї держави від агресії й виховання молоді. Тоді в ній буде Святий Дух, і наша церква буде викликати повагу громадян України з інших конфесій. А це вже дуже міцний фундамент для нашого народу та Української держави.

Іноземна військова присутність в Україні як складова п'ятої колони. Іноземні військові бази на території України служать потужним стимулом для п'ятої колони в нашій державі. Саме тому стаття 17 Конституції України і проголошує, що "на території України не допускається розташування іноземних військових баз". Але в Криму продовжує знаходитися Чорноморський флот Росії, який уже загрожує національній безпеці України.

Взагалі необхідно внести повну ясність картині українсько-російських відносин, що стосуються перебування ЧФ Росії на території України. Нагадаємо, що в 1992-1997 роках Росія вимагала від України передачі ЧФ, Криму і Севастополю за 5,449 мільярдів доларів США в рахунок погашення газових боргів. Ця сума в 3 рази менше тієї, котру вони заборгували нам за 6 років (з 1991 по 1997 рік) перебування російської половини Чорноморського флоту на нашій території.

Сума нашого старого боргу за газ була в 3,5 рази менше боргу Росії за 8 років "безплатного базування" (з 1997 по 2005 рік) в Україні. При розробці "взаєморозрахунку по бартеру" Росія ухилилася від оплати вартості оренди нашої території за минулий період з 1991 по 1997 рік, в той час, як площі та фонди, зайняті РФ в Криму, були у два рази більше за ті, котрі вони утримують сьогодні. З урахуванням 50%-ої компенсації (оскільки ЧФ начебто належав двом державам) борг Росії склав біля 18 мільярдів доларів США.

Якщо тільки підрахувати орендну плату за 19,5 тисяч гектарів, які незаконно (оренда так и не була оформлена) "утримує" Росія, ми, за найменшими розцінками, щорічно втрачаємо 2,5 мільярда доларів США. Таким чином, Україна, Крим і Севастополь, за 8 років перебування ЧФ Росії на українській території вже недорахувалась мінімум 20 мільярдів доларів. 4591 об'єкт флотської інфраструктури, на яких сьогодні базується ЧФ Росії, — це майже третина всієї інфраструктури Криму, і за них Росія не сплачує взагалі. При цьому частина об'єктів командування флоту передало в суборенду російським і кримським комерсантам.

Вже 14 років російські війська силою зброї утримують 170 об'єктів та понад 70 земельних ділянок Державної гідрографічної служби України. Вони стали джерелом збагачення для посадових осіб російського флоту, адже навігаційні об'єкти розташовані на березі моря. На їх території в курортний сезон влаштовуються кемпінги для російських туристів. Тому адмірали готові відстояти ці землі аж до застосування зброї.

Прокуратура ВМС України з початку 2005 року порушила проти структур ЧФ Росії сім кримінальних справ за фактами незаконного продажу нерухомості і самозахоплення земель в Криму. Тем не менше, будь-які протести української сторони викликають роздратування Росії. Сьогодні як і в 90-х роках Україна продовжує одержувати погрози підняти ціни на енергоносії до рівня світових. Чому б і Україні не встановити адекватні світовим ціни на оренду кримського майна?![59].

Але якби тільки цим обмежувалися втрати України. Російський флот час від часу топить українські судна, висаджує десанти без узгодження з українським урядом, робить марш-кидки морської піхоти по території України і таке інше. Згадаємо 23 березня 2005 p., коли 142 російських морських піхотинці з Північного Кавказу з бойовою технікою висадилися біля Феодосії. Як повідомлялося прес-службою МЗС України, росіяни порушили при цьому вимоги угоди про умови базування ЧФ на території України, а також законодавства України про режим державного кордону.

А крім того, російський ЧФ сприяє всім антиукраїнським заходам в Криму. Посольство Росії навіть організувало видачу російських закордонних паспортів громадянам України, які працюють на об'єктах Чорноморського флоту!

Однак тільки цим втручання в українські справи не обмежується. На початку 90-х років між Службою зовнішньої розвідки РФ та Службою безпеки України було укладено угоду про співробітництво і відмову від розвідувальної та підривної діяльності один проти одної. Таким чином Україна була убезпечена від дій російських спецслужб. Однак тоді не врахували, що для підривної роботи проти України Росії зовсім не обов'язково застосовувати свої органи державної безпеки. Для цього є безліч легальних способів без ризику наразитися на дії українських спецслужб у відповідь. Зокрема, ми якось забули, що розташування російських військових баз на території України не забороняє для Росії цілком легально розмістити поряд з кораблями й літаками також структури своєї військової розвідки та контррозвідки. Ніяких документів, які б регламентували їх діяльність на нашій території не існує. Крім того, не існує жодних договорів про партнерство та неведения розвідувальних дій одна проти одної між Головним розвідувальним управлінням Генштабу російських збройних сил та українською військовою розвідкою. Таким чином, російська військова розвідка може робити на території України все, що їй заманеться.

У першій половині 90-х років український флот добре відчув на собі наслідки вольниці російських розвідників у Криму. Відставні офіцери та мічмани ЕФ затримувалися біля українських військових об'єктів зі зброєю та вибухівкою. Російська морська піхота вчиняла напади. Прес-служба штабу ЕФ перетворилася на засіб інформаційної війни проти України. її телецентр оснащено найсучаснішою апаратурою спеціально для того, щоб вести передачі не на флот, а на весь Крим. А розвідка флоту фактично діє як штаб з координації зусиль усіх сепаратистських сил у Криму. На півострові вже починалося створення незаконних збройних формувань, з'явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт "Русского движения Крыма", тобто відбувалося все як у Придністров'ї чи Абхазії. І це на тлі загострення українсько-російського міждержавного конфлікту навколо Чорноморського флоту. До речі, російський міністр оборони П. Грачов незабаром після створення Збройних Сил Російської Федерації ще влітку 1992 року об'явив країни СНД зоною російських виняткових інтересів і намір вводити війська до будь-якої республіки з метою "захисту російськомовного населення". На черзі стояла операція з подібного "захисту" Криму від "українських націоналістів". Юридичний привід для цього давав перший і, сподіваємося, останній "президент" Криму Ю. Мєшков, котрий під час свого виступу в Державній Думі Росії закликав до втручання в українські справи й включення Криму до складу Росії.

Зокрема, бригада російської морської піхоти у Севастополі, що перед цим брала участь в боях у Західній Грузії, розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Крім того, готуючись до майбутньої боротьби проти "українських націоналістів", морська піхота отримала танки Т-64 та ручні вогнемети. Вочевидь це робилося в межах підготовки до майбутніх вуличних боїв, оскільки танки Т-64 не бере жоден десантний корабель. Тобто воювати збиралися тут же на суходолі. А перше застосування 126-ї російської дивізії берегової оборони в Криму проти українських моряків відноситься ще до 1992 року. Тоді танки з'явилися на вулицях військових містечок, де мешкали сім'ї чорноморських моряків, котрі склали присягу на вірність українському народу. Ймовірно, броньовані бойові машини на квітниках перед житловими будинками повинні були скріпити "братерство народів" і нагадати про справжню приналежність Криму[60].

Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на Кавказі, Москва не змогла. Зупинити це вдалося завдяки рішучим діям патріотів України з усіх державних служб та недержавних організацій. У Криму були розгорнуті понад 60 тисяч військовослужбовців українських збройних сил, прикордонників та СБУ. Стабілізуючу роль зіграла українська морська піхота та дивізія національної гвардії, що остудили гарячі голови російських шовіністів. Крім того, провальний штурм Грозного під новорічні свята 1995 року остаточно зупинив кремлівських геополітиків, і вони погодилися на розподіл ЧФ та визнання української приналежності Севастополя і Криму. Маріонетковий "президент кримського народу" Мєшков, що отримував прямі вказівки зі штабу російського ЧФ та зброю для власного загону "Скорпіон" — такого собі прообразу "кримської армії" — втік до Москви. Зведений підрозділ міліціонерів "Беркут" з Полтавської області увійшов до ради депутатів республіки Крим і роззброїв "кримську армію". Загрозу сепаратизму та війни було тимчасово усунуто.

Саме завдяки українським патріотам став можливим мирний розвиток України впродовж 14 років. Так довго наша держава не існувала ось уже понад 300 років. І це сталося всупереч багатьом російським і західним експертам, які в один голос прогнозували виникнення в Україні до 9 різних конфліктів (навіть вираховували потенційну кількість жертв та біженців). Великий "друг" незалежної України депутат Державної Думи Російської Федерації, директор Інституту країн СНД і радник по зовнішній політиці у московського мера Ю.Лужкова Костянтин Затулін відкрито говорив про роботу Служби безпеки України в Криму в 1995 році як про приклад успішної локалізації конфлікту і захисту національних інтересів своєї держави[61]. А колишній начальник інформаційно-аналітичного відділу російського Генерального штабу і начальник прес-служби Міністерства оборони Росії Віктор Баранець окремо зазначав, що у Києві наперед ставало відомо про підготовку будь-яких однобічних акцій по визначенню статусу Чорноморського флоту та інших радянських військових об'єктів в Україні[62].

Однак Росія поступово зібралася з силами й повернулася до старої політики. Знову прес-служба і газета російського флоту каламутять людей у Криму. Через польове управління російського банку в Севастополі ведеться фінансування флоту та проросійських політичних структур. Крім того, президент Путін перебудував свою розвідку. Зараз її головним засобом є російське населення, а в далекому зарубіжжі — російські емігранти. їх так багато, що жодна поліція не услідкує за їх діяльністю. На додаток до традиційних науково-технічної, політичної, нелегальної та інших напрямів розвідки додалася так звана "лінія ЕМ" (еміграція). Це значить, що у кожного резидента російської розвідки в усіх країнах світу з'явився заступник по лінії "ЕМ". А у того в розпорядженні є оперативні працівники, котрі займаються роботою з місцевим російським населенням. Таким чином розвідка Путіна хоче взяти російське населення за кордоном під свій контроль, щоб використовувати його в якості засобу політичного впливу. Тому не дивно, що як тільки російській владі потрібно переконати офіційний Київ у збереженні необмеженого перебування ЧФ у Криму, так одразу немов за командою виникають на вулицях Севастополя пікети "обуреної спільноти" з гаслами на кшталт "Руки прочь от российского флота!", "С нами Бог и Россия!" та ін. Цікаво, що організації скрізь одні й ті самі: "слов'янські" партії, російські організації, комуністи, прогресивні соціалісти Вітренко та православні "братчики".

Не випадає дивуватися, що Кремль підтримує всілякі рухи, які будуть і далі вірно йому служити. Підтримувати не тільки на словах. Російські політики перебувають в Україні і роблять політичні заяви. А їх місцева "гвардія" тут же бере ці заяви на озброєння і починає ходу по вулицях і телерадіоефіру з замовленими з Москви гаслами. А потім ми спостерігаємо на російських телеканалах усілякі "круглі столи" і ток-шоу, де "друзі Росії" звітують про виконання завдань. Це найбільша і найнебезпечніша складова п'ятої колони — запроданці і ренегати.

Ренегатська складова п'ятої колони. У кожного, хто добровільно погоджується "просувати" російські інтереси в Україні, знайдуться пояснення та обгрунтування правильності своїх дій. Хтось — ідейний ворог Української держави в будь-якому вигляді. Хтось — ворог існуючої в Україні влади. Хтось шукає втілення своїм амбіціям. Але всі вони об'єднуються однією назвою — ренегати.

Ви не Вкраїну любите, а куш,

Таємно здертий з рідного народу.

Ви — яблука червивого м'якуш,

Ви — хроби помаранчевого плоду!

Дмитро Павличко.

Щоб з'ясувати, хто сьогодні виконує в Україні стару роль брюховецьких і балицьких, досить поглянути на учасників російських акцій та вояжерів до Москви. Зокрема, в останніх акціях у Севастополі на підтримку безконтрольної діяльності Чорноморського флоту окрім російських етнополітичних організацій активну участь брали люди з прапорами "Партії регіонів" та Прогресивної соціалістичної партії. Сама Вітренко — частий гість у Москві, як і багато інших діячів „нової опозиції”, в тому числі з старої кучмівської влади. Радник прем'єр-міністра України О. Медведєв зауважив, що в діях цієї "опозиції", активних учасників сепаратистського з'їзду в Сєвєродонецьку, колишніх "губернаторів" сьогодні простежується керуюча роль Москви. Як і чим вони будуть розраховуватися з Москвою за її допомогу у поверненні до влади в Україні? Медведев говорить, що як політолог постійно буває у Москві на різних "круглих столах" і конференціях. І постійно бачить там то Януковича, то Корчинського.

Щодо останнього "революціонера", який швидко перекваліфікувався з ярого опозиціонера Кучмі до його прислужника, то він навіть відвідав табір на Селігері. Там він інструктував активістів російського об'єднання "Наши" щодо протидії масовим демонстраціям, провокації конфліктів та безпорядків. "Наши" створені адміністрацією російського президента як молодіжна організація, котру можна використовувати під виглядом російського суспільства. Курує її заступник голови адміністрації В.Сурков, який зустрічався з Корчинським на форумі "Європа: результати року змін" у Москві наприкінці червня 2005 року. Напевно, тоді Корчинський і отримав запрошення до табору, де молоді "путінці" бігають та вчаться прийомам рукопашного бою. Цікаво, що поряд з Корчинським вчителювати на Селігер їздив кремлівський політолог, президент фонду "Політика" В. Ніконов. Він відзначився на виборах в Україні в таборі радників Януковича з так званого "російського клубу". За результатами зборів було вирішено залучити до "Наших" іншу гілку сучасного російського молодіжного руху — скінхедів. Мовляв, не можна втрачати такий потенціал. Потрібно направити його в правильне русло, вказавши скінхедам справжніх ворогів російської адміністрації. Свого часу в історії Росії вже був такий рух. Ми його добре пам'ятаємо. Це сумнозвісна "Чорна сотня".

Взагалі кожен читач може легко з'ясувати, хто з українських політиків насправді має зобов'язання перед Російською державою і фактично виконує роль п'ятої колони. Достатньо проаналізувати заяви та політичні програми таких діячів, і знайти в них відображення російських інтересів в Україні. Реалізації яких конкретно планів щодо України хотіла б Росія? В чому полягає її інтерес, для гарантування котрого вона так старанно вирощує в нашій державі проросійську еліту? Член думського комітету з питань СНД, директор Інституту країн СНД, радник московського мера К. Затулін чітко і ясно їх перелічив (цитується мовою оригіналу):

"Таковых на самом деле всего три:

1. федерализация, или, как предпочитают говорить в Украине, ее "земельное устройство", предусматривающая обязательную выборность всех региональных властей;

2. придание русскому языку наряду с украинским статуса государственного, что никак не угрожает независимости Украины, но срывает планы местных русофобов;

3. отказ от вмешательства светских властей в дела Православной церкви, продолжающей поддерживать духовно-религиозное единство русских и украинцев"[63].

Ось які критерії проросійської еліти в Україні наводить завідуючий відділом України Інституту країн СНД К.Фролов у своїх роздумах щодо перемоги В. Януковича на українських президентських виборах (подається мовою оригіналу):

"…Востребовать кадровый потенциал русских, православных, русинских, пророссийских организаций, предоставив их лидерам и экспертам достойные места в политической, политтехнологической, экспертной и информационной сферах, дать им шанс на ТВ, в крупных печатных и сетевых изданиях, административных и партийных структурах"[64].

Російське намагання "просунути" до влади в Україні своїх людей сягнули таких масштабів, що президент Кучма ще навесні 2002 р. під час виборів до Верховної Ради сказав: "Україна — це футбольне поле, на котрому грають США і Росія". Тож будьмо пильними. П'ята колона не пішла до минулого, бо дехто покладає свої надії на неї сьогодні й продовжить це робити завтра.

Життєво кредо цієї п'ятої колони відкрито виклав на московському телеканалі "ТВЦ" колишній спікер кримської ради депутатів, один з лідерів КПУ Л. Грач. Він взяв участь у так званому "круглому столі" під девізом "Что происходит на Украине?" телепередачі "Материк" поряд з таким авторитетними антиукраїнцями, як Затулін, Фролов і Янукович 29 вересня 2005 року. Ми не жалкуємо, що вдалося роздобути відеозапис цієї передачі. її ведучий журналіст Рустам Аріфджанов поставив перед Грачем питання руба (все цитується мовою оригіналу):

"Давайте попробуєм узнать, как там, в Киеве считают, есть ли у России политическая стратегия по отношению к Украине или нет. Давайте посмотрим выступление господина Грача, или товарища Грача, не знаю, как точно."

Звичайно, пан-товариш Грач знав усе точно:

"В общем-то мы все в политической команде России. В том числе и те, кто находится в Киеве. Они отдают себе отчет: Украина сегодня расколота на две части, но Украину можно заарканить в результате выборов вот такими действиями, как игра с Тимошенко в поддавки. Она всегда настроена антироссийски, я удивляюсь, как в России это понять не могут".

А далі пан-товариш Грач ще багато додав, аби у Кремлі не плуталися і не надавали фінансової допомоги тим, хто не буде служити Росії до останнього подиху. Мовляв, тільки я один вірний, здатний, перевірений. Я все зроблю! Я все знаю! Я все зможу! Я! Я!!! Тільки я!

Але "Материк" і журналісти "ТВЦ" знають, що до Кремля за вказівками і допомогою їздить не тільки Грач. Ось, наприклад, Вітренко робить те ж саме: "Ну и последний штрих, что может сделать Россия. Если Россия по-прежнему не будет ничего делать, то, конечно, наша борьба будет очень затруднена"[65]. Знає про це і сам "православний комуніст" Грач, тому обмовляється щодо неправильності російської допомоги:

"Когда смотришь, кто кого пытается поддерживать, финансировать и так далее, ты совершенно ясно видишь несколько вещей. Первое: придут с растопыренными пальцами, а не единым кулаком. Второе: интерес проявляют к самым-самым противоположным с точки зрения пророссийской направленности политическим силам, сталкивая эти силы лбами. Если хотите по-другому, в результате, не желая того, будем работать на Юлию Владимировну или на кого-то еще".

Грач примудрився навіть погрожувати Кремлю. Мовляв, або будете допомагати мені, або піду до Юлії Тимошенко! Добре, що не до Вашингтону. Однак російські журналісти тут же зробили у своєму сюжеті цікавий перелік "друзів" окрім Грача:

"Скорее всего, на предстоящих парламентских выборах Россия будет рассматривать Виктора Януковича и "Партию регионов" в качестве основной несущей конструкции оппозиции. Но это не означает, что поддержка не будет оказана также коммунистической партии, блоку "Прогрессивной социалистической партии" Натальи Ветренко и движению "Держава" Геннадия Васильева, и даже социал-демократам Кравчука"[66].

Насправді, російські журналісти лукавлять. Перелік "друзів" Кремля значно довший. До цих партій і до вже названих російських етнічних і церковно-політичних організацій та рухів слід додати ще цілу низку партій та партійок, які бажають присмоктатися до російських фінансових потоків, продаючи Україну. Ось в Україні вже матеріалізувалася "Партія політики Путіна". Її засновник народний депутат П. Толочко довго міняв прапори, деякий час прикривався "слов'янською ідеєю", очолюючи Слов'янський народно-патріотичний союз. Однак "слов'янська ідея" не спрацювала, і було вирішено не приховувати своєї суті. Так слов'янський союз став Партією політики Путіна!

А ще є "прогресивна соціалістка" Вітренко, за відверте підлабузництво котрої вже незручно навіть її хазяям. Серед її останніх дій створення чергового "загальноукраїнського" проросійського фронту, хоча фігурують там одні й ті самі люди:

"Мы, представители политических и общественных организаций Украины: Прогрессивная социалистическая партия Украины, Всеукраинская профсоюзная организация "Конфедерация труда Украины", Всеукраинская женская организация "Дар жизни", учредили Всеукраинское народно-патриотическое движение "Навеки с Россией".

Взагалі-то кажучи, з урахуванням минулих вельми цікавих відносин Вітренко з режимом Кучми, такі дії правильніше було б назвати зміною господаря, а нову "всеукраїнську" організацію назвати "Навеки под Россией". Це правильніше б висвітлювало дійсну сутність як організації, так і її лідерки Вітренко.

Ну і, врешті-решт, герой останнього часу — Кримська республіканська партія "Союз". Один з її лідерів Л.Миримський став відомий завдяки давньому гучному скандалу з наявністю подвійного громадянства, що заборонено для державних службовців включно з народними депутатами. А інший — О. Костусєв — став відомим завдяки скандалу з розміщенням на його агітаційних плакатах гасла "З нами Бог і Росія!". Цікаво, в якій компанії він опинився?

"Ми русские! С нами Бог!"— говорять сучасні російські нацисти з "Русского Национального Единства". Так само, як колись у німецькому вермахті на солдатських пряжках ременів було написано: "Gott mit uns!".

"Мы — Русские, с нами Бог!"- співають члени "Народно-державной партии России!" Думаємо, читачеві буде цікаво дізнатися, що вони ще співають:

Восстань, Российская держава!

Зови на бой богатырей!

Жидомасонских главарей

Хватай за горло для расправы!

І це ще далеко не самі жорстокі заклики, які містяться в цих "богообранців". А ось що говориться у пояснювальній записці до варіанту державного гімну Росії, покладеному на музику М. Глінки поетом О. Єкімовим:

С нами Бог, Великая Россия,

С нами Бог, любимая страна.

"Исключительность России, ее особая роль в мировой истории должна быть основной темой гимна. По-другому это называется богоизбранностью, что в тексте гимна выражено ключевыми словами "с нами Бог". С нами Бог, значит с нами правда и мы построим великое общество, Великую Россию. А кто против нас, тот против прави против Бога, и он будет повержен. Со словами "с нами Бог" начинается гимн и эти слова гимн завершают, поэтому эти слова останутся в душе каждого после исполнения гимна"[67].

Напевно, О. Костусєву і всій цій компанії треба нагадати, що з Богом можна говорити завдяки молитві. Але ще ніколи Бог нікому не говорив, що Він тільки з ним. Нагадаємо також, звідки це пішло. У березні 1848 року у зв'язку з антифеодальними революціями у Європі, що остаточно засвідчили перехід до нових порядків буржуазного ладу, з'явився так званий "Высочайший Манифест Государя Императора Николая I Подвиголюбивого о противостоянии России организованной жидами и масонами революций во Франции и Венгрии". Він вартий того, щоб навести уривок з нього:[68]

"Мы удостоверены, что всякий Русский, всякий верноподданный Наш, ответит радостно на призыв своего Государя; что древний наш возглас: за веру Царя и Отечество, и ныне предукажет нам путь к победе: и тогда, в чувствах благоговейной признательности, как теперь, в чувствах Святого на него упования, мы все вместе воскликнем: С нами Бог! Разумейте языцы и покоряйтеся: яко с нами Бог!"

А далі історія всім добре відома. Російські війська були спрямовані на придушення революційних рухів у Європі, і Росія в один рік заробила собі репутацію "європейського жандарма". Гасло "за веру, царя и отечество!" так і залишилося головним у російській армії, коли вона не стільки захищала саму Росію, скільки придушувала свободу інших народів.

Нащадкам цих "душителів свободи" хочеться думати, ніби Бог тільки з ними, бо вони росіяни. І буде з ними завжди, щоб вони не робили. Але релігійний досвід говорить інше: Бог — з усіма, хто спрямований до добра, істини й милосердя. І немає Бога з тими, хто думає про велич держави за рахунок сусідніх народів. Бажання думати "Бог — тільки зі мною", принижуючи у своїй свідомості інших людей, народи та країни, перетворюється на гріх гордели-вості, який віддаляє людину від Бога. А горделивість породжує манію величі. Якщо ж горделивість і манія величі зустрічаються з неприємною для них правдою оточуючого світу, то вони переходять в манію переслідування, теорії вселенської змови проти нас і, врешті-решт, в хворобливу образу на весь світ.

На жаль, саме це ми і спостерігаємо на прикладі Російської держави, коли придумана самим собі манія власної величі перетворилася на ідею загальної змови проти Росії та психологію "обложеної фортеці". Сьогодні ми спостерігаємо ренесанс в Росії найгірших проявів такої ідеології. Зокрема, відроджується ідеологічна схема "радянської республіки в кільці фронтів" і пов'язані з цим штампи. Теорія змови проти Росії знаходить свій вираз у відроджені штампу про "хрестовий похід проти СРСР" й перетворенні його на "хрестовий похід проти Росії". Поняття хрестового походу широко використовувалася після того, як у лютому 1930 року папа Пій XI об'явив "хрестовий похід молитов" проти переслідування віруючих в СРСР. Це розумілося у духовному сенсі як вираз солідарності із своїми братами во Христі різних конфесій в час гонінь безбожників на віру. Зрозуміло, що слово "молитов" пропагандистами завжди опускалося. Однак ця ідеологема міцно вкарбована в пам'ять, і тому ми спостерігаємо таку масу напіввоєнних термінів у заявах російських політиків та їх українських ренегатів. Усі вони ведуть боротьбу з "хрестовим походом" проти Росії.

У 2003 році Анатолій Чубайс — раніше провідний голос у таборі російських лібералів — проголосив проект будівництва російської ліберальної імперії. її географія включала в першу чергу Україну, Білорусь, Казахстан та Молдову і в меншому ступені також закавказькі й середньоазійські республіки. Цю ідею одразу підхопили представники правлячої еліти з числа колишньої партійної номенклатури та чекістів з політтехнологами, які складають їх інтелектуальну обслугу. Імперію пропонується створити в межах СНД, а лідерська роль Росії має базуватися не так на її військовій потузі, скільки на її "м'якій силі": енергетиці, присутності російського бізнесу, ностальгії за радянськими часами, російським інформаційним впливом і пануванням російської мови. А незалежна Україна, висловлюючись словами Затуліна, — це передовий плацдарм Заходу проти цього проекту Росії. "Помаранчева революція" зламала цей російський проект, і сьогодні ми спостерігаємо розгортання нового. Російський оглядач Іван Крастев окреслює його так (цитуємо мовою оригиналу):

"Главной целью этой политики является развитие эффективной инфраструктуры идей, институтов, сетей и органов массовой информации, которые смогут воспользоваться предсказуемым кризисом нынешних режимов оранжевого типа для восстановления своего влияния не просто на уровне правительства, но также и на уровне общества. Россия не станет воевать с демократией в этих странах. Россия будет сражаться за демократию — за свой сорт демократии".

Відомий по президентських виборах в Україні московський консультант штабу В.Януковича С.Марков уточнює, що "всякий, кто хочет участвовать в политике ХХI-го века, должен создать собственную сеть неправительственных организаций и снабдить их идеологией, деньгами и людьми". I ось ми впритул підійшли до ролі п'ятої колони в новій російській політиці. За її допомогою по розробленим московськими політтехнологами планам ця колона повинна відіграти головну роль в наступному:

• розмивання та знищення національної ідеї українців;

• маргіналізація української мови та культури шляхом законодавчого закріплення в Україні двомовності;

• розпорошення і протиставлення українців один одному за конфесійною (три православні гілки та греко-католики), мовною (україномовні та російськомовні), регіональною (східні та західні) ознаками;

• послаблення Української держави через роздмухування внутрішніх суперечок в еліті з фундаментальних питань існування країни, для чого насичувати її органи влади представниками п'ятої колони, а також через штучне провокування і загострення національних та економічних проблем, енергетичної кризи.

Цікаво спостерігати, як відповідно до цих інструкцій поступово змінювався зміст вимог та програмних установок окремих політичних організацій в Україні: Партії регіонів України, ПСПУ та інших. Той же В.Янукович спершу демонстрував себе як загальноукраїнського політика, їздив по всіх регіонах і доводив, що для нього головним є національні інтереси України. Але тепер від нього можна почути тільки настанови, розроблені в інституті К. Затуліна: вимоги офіційного статусу російській мові в Україні, федералізація України, відмова від намірів створити Українську Помісну Православну Церкву… Власне кажучи, сам Затулін дає на це відповідь (цитується мовою оригіналу):

"Что касается моих партийных контактов, то ни для кого, повторяю, секретом не является, что как член "Единой России", ее фракции в Государственной Думе, я принимал участие в подписании соглашения между Партией Регионов и Всероссийской партией "Единая Россия". Я курирую в "Единой России" отношения с Партией Регионов, это мое партийное и депутатское поручение. Поэтому я стараюсь использовать время, проводимое в Киеве, для того, чтобы этим заниматься"[69].

Щоб не бути голослівними, наведемо останній приклад співробітництва "Регіонів України" з "Єдиною Росією". 25-26 листопада 2005 р. В. Янукович та кілька депутатів парламентської фракції "Регіонів України", проігнорувавши збори своєї партійної організації у Донецьку, побували у Росії. Зокрема, на зборах "Єдиної Росії" у Красноярську, де Янукович привселюдно подарував лідеру "єдиноросів", спікеру Держдуми Б. Гризлову "гетьманську" булаву. Це дуже символічний крок. Наче колишні лівобережні гетьмани Многогрішний, Самойлович і Скоропадський, Янукович давав росіянам зрозуміти: ось Вам буде Україна, якщо допоможете мені прийти до влади.

12 жовтня 2005 року на закритому засіданні Ради федерації у Москві голова МЗС Російської Федерації Сергій Лавров заявив, що головним дипломатичним ресурсом країни є газ, нафта і електроенергія, а також пообіцяв застосовувати по відношенню до недостатньо лояльних сусідів по СНД "весь різноманітний арсенал засобів економічного тиску"[70]. І що ми бачимо після цього в діях нашої п'ятої колони?

Тільки Україна поставлена на межу енергетичної кризи внаслідок підвищення Росією цін на природний газ за транзитні послуги всупереч всім договорам, і п'ята колона звинувачує українську владу в некомпетентності, що ніби призвела до економічної кризи.

Тільки міністр освіти і науки Російської Федерації А. Фурсенко заговорив про необхідність зупинити українізацію шкіл в Україні[71], як вулиці заповнюють пікети з проханнями і зверненнями на кшталт "защитить русское население Крыма от насильственной украинизации". Таким чином, зручний привід для втручання російської влади в українські справи створено, а Кремль начебто ні причому.

А ось прибув у серпні 2005 року до Сімферополя керівник фракції "Родина" в Держдумі Росії, голова однойменної партії Д. Рогозін. І на зустрічі з керівниками "Русской общины Крыма" зробив заяви, більше схожі на інструкції для виконання:

"Если в Латвии на русском языке в школах остается 40% предметов для преподавания по обычной программе, то в крымской ситуации остается 30% такого рода предметов… До такого не додумались даже фашиствующие подонки, которые сегодня открыто проводят марши ветеранов СС".

I ось уже п'ята колона заходилася боротися з "українським фашизмом" і доводити, що "в Крыму сложился русский анклав и украинскому языку здесь не место". Піддається постійним нападкам і податковим перевіркам єдина в Криму україномовна газета-тижневик "Кримська світлиця" (до того ж недержавна), через що вона виходить епізодично, тоді як російськомовних видань (враховуючи і державні українські) справжній вал. Переможним маршем пройшли по всіх російських каналах кримські захисники російської мови. У відповідь на намагання відкрити українську школу-гімназію в Криму лідер російської партії "Родина" Д. Рогозін привселюдно пообіцяв "обірвати руки тим, хто спробує накласти заборону на російські школи". Закінчилося все тим, що батьки написали заяви, якій мові вони віддають перевагу. І в школі з урахуванням їх думок створили класи з російською і українською мовами навчання. При цьому бажаючих навчатися в класах з українською мовою навчання виявилося більше. То навіщо ж було роздмухувати скандал?

Насправді, нам дуже легко пояснити, чому п'ята колона діє саме так, а не інакше. В Росії взятий курс на майбутню ліквідацію української державності. А для цього головними завданнями є розмивання національної ідентичності, дискредитація ідеї української державності й патріотизму, підрив авторитету української влади та конкретних керівників.

Міць незалежної держави — це поєднання матеріальних і духовних сил її народу, а також здатність її влади мобілізувати їх для досягнення конкретних цілей. Вона складається з економічного, соціального, науково-технічного, політичного, військового потенціалів держави. Роль кожного з них в різні історичні епохи різна (наприклад, раніше особливо важливою була роль військового потенціалу, через недостатність котрого ми втрачали свою державність). Але в усі часи особливою була роль ідейно-патріотичного чинника.

В роботах різних авторів ці положення розкриті достатньо глибоко. Запропоновані навіть математичні способи визначення потужності держави. Наприклад, директор центру стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету (Вашингтон), професор Рей Клайнв у своїй книзі "World Power Assessement: A Calculus of Strategic Drift" ("Оцінка потужності світових держав: розрахунок стратегічного зрушення") запропонував таку формулу:

Рр = (С + Е + М) х (S +W),

де Рр — це потужність держави; С — це критична вага (населення + територія); Е — це економічний потенціал; М — це військовий потенціал; S — це наявність послідовної державної стратегії та різних доктрин; W — це наявність сильної державної волі.

Військовий науковець Карлос Маттос з Бразилії запропонував додати до цієї формули ще один чинник Р — це ступінь авторитету керівників держави:

Рр = (С + Е + М) х (S + W + Р)[72].

Якщо ми уважно придивимося до дій п'ятої колони, то помітимо, що вони намагаються вирвати з цієї формули одразу два чинники: "W" та "Р". І тоді виходить, що Українська держава втрачає будь-яку міць і перетворюється на формальну бутафорію.

Подивимося як знищується наше "W" — державна воля і патріотизм. Атака на українську мову здійснюється з метою підриву самої основи нашої національної свідомості. З цієї серії закриття єдиного в Криму україномовного вищого навчального закладу (філіалу Полтавського педагогічного університету), тоді як у Севастополі розгортає свою роботу філіал московського державного університету імені М.Ломоносова. Так ми програємо свою молодь, котру російська політика перетворила на об'єкт боротьби. Але на черзі вже і боротьба за дітей. Тільки шість українських шкіл у Криму, однак спроби щось змінити наштовхнулися на страшенний гвалт п'ятої колони, російських політиків усіх спектрів, а також миттєву реакцію російської державної влади[73]. Перша ж відкрита за допомогою нашого міністерства освіти українська школа у Донецьку одразу ж зазнала атаки: відключення світла і води, розбиті шибки…

Додатковим об'єктом атаки слугує наша історична пам'ять. Мовляв, у вас нічого не було, немає чим гордитися, не може бути ніякого патріотизму. Згадаємо хоча б, з яким завзяттям представники п'ятої колони — ПСПУ, КПУ, Кримське молодіжне об'єднання "Прорыв" (ось наслідки програної боротьби за молодь), "Союз православних громадян України", "Братство" Корчинського — протистояли 15 жовтня цього року на Хрещатику ході ветеранів УПА у Києві. До речі, під прапорами Росії та монархічного дому Романових. Голова "Союзу православних громадян України" В. Кауров, демонструючи російським журналістам відеозапис і фотографії цього дійства, наголошував:

"И вы видите там российские флаги. Дело в том, что в акции принимала участие и в первый, и во второй день региональное движение "Единое отечество", которое я возглавляю в Новороссии в Одессе. У нас есть два вида флагов. Одни флаги у нас сине-белые, по которым мы символизируем, что мы оппозиционная организация, но там написано "Единое отечество", а второй флаг, он напоминает российский флаг, те же самые цвета, и тоже написано "Единое отечество Новороссия"[74].

Між іншим, урядова комісія під головуванням віце-прем'єр-міністра В. Кириленка ухвалила професійний висновок робочої групи істориків по вивченню діяльності ОУН і УПА, а також проект закону про надання відповідних соціальних гарантій учасникам визвольної боротьби. За словами Кириленка, це вже є офіційний історичний висновок, котрий буде базою для офіційної оцінки діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Звичайно, п'ята колона робить тепер все можливе, щоб не допустити такого розвитку подій. Лідерка прогресивних соціалістів Вітренко і депутат-комуніст Голуб під час ефіру наочно продемонстрували, що вони та їхні прихильники готові йти до кінця і будь-якими засобами не дати вшанувати ветеранів УПА.

На жаль, міфи і легенди тоталітарної влади й до сьогодні не вивітрилися із суспільного мислення про боротьбу УПА як бандитизм і війну проти власного народу, як про посібників гітлерівського фашизму. Головна причина такого мислення полягає у відсутності достовірної інформації про першопричини зародження та боротьби ОУН-УПА, її програмних засад та оцінок в контексті боротьби інших народів за свободу і незалежність під час Другої світової війни. Саме ті, хто не бажає добра Україні, не зацікавлений в її економічному зростанні та духовному розвою, намагається протиставляти східних і західних українців. Ці політики продовжують спекулювати на неповноті знань про боротьбу УПА та про цілі цієї боротьби.

В минулому столітті в 30-х роках на західних землях, що опинилися під Польщею, українці зазнали великих соціальних і політичних переслідувань. Багато землі було розподілено між польськими осадниками, в той час як українські селяни виживали на малих клаптиках землі. А що вже казати про закриття українських шкіл, обмеження в користуванні рідною мовою, про заборону відзначення національних свят та історичних дат, про три пацифікації 1930, 1934 і 1938 років, що завдали величезної моральної травми українцям. Річчю Посполитою провадилася цілеспрямована насильницька асиміляція українців.

Усе це і породило Організацію Українських Націоналістів, яка почала проводити підпільну боротьбу за самостійну Україну і визначала польський режим як окупаційний.

У 1939 році Німеччина і СРСР уклали два договори. Перший — в серпні, до якого долучався таємний протокол, так званий пакт Молотова-Риббентроппа, і другий — у вересні про дружбу і кордони. Польща була поділена між Гітлером і Сталіним, внаслідок чого Червона Армія і прийшла в Західну Україну. І розпочалося "визволення". І коли у вересні 1939 року Радянську Армію вітали з квітами, то вже в 1939-1941 pp. 300 тисяч населення були репресовані, депортовані. 15 тисяч членів ОУН і свідомих українців, які вийшли з польських тюрем, тепер потрапили до рук НКВС.

Після нападу фашистської Німеччини на СРСР вже 30 червня 1941 р. у Львові відбулися Народні збори, на яких одноголосно прийнято Акт про відновлення Української держави, який безкомпромісно проголошував світові, що українці бажають будувати власне самостійне державне життя. Але німецька влада не могла миритися з цим і арештувала сформований уряд, самого С. Бандеру, й розгорнула переслідування членів ОУН. Почались масові відправлення молодих українців на роботу в Німеччину. Сама Україна була розчленована між німецькими адміністративними "дістріктами". 7-9 лютого 1942 р. Києвом прокотилася чергова хвиля репресій проти членів ОУН. У перший же день були заарештовані понад 200 чоловік.

Українці були вороже налаштовані до таких нововведень німецького порядку і до гітлерівської Німеччини взагалі. 24-25 червня 1942 р. у Почаєві в приміщенні, що належало Почаївській лаврі, відбулася крайова конференція, де офіційно було визнано німецьку політику в Україні як політику терору і нещадного колоніального визиску. В такий ситуації в 1942 р. була організована Українська Повстанська Армія.

Чомусь ніхто із сучасних комуністів та їх однодумців не хочуть чути про те, що після "золотого вересня" 1939 року на Західній Україні НКВС репресував понад 40 тисяч українців і біля 1 мільйона депортували до Сибіру[75]. Що лише у червні-липні 1941 року в Західній Україні радянськими каральними органами було розстріляно 22 тисячі ув'язнених без будь-яких звинувачень і суду. Що в 1937-1938 pp. у Вінниці було знищено понад 20 тисяч українців. В Україні і до цих пір не поховані всі жертви тих часів. Наприклад, у 2002 році в райцентрі Жовква Львівської області, у підвалі католицького монастиря були знайдені останки 234 громадян, вбитих співробітниками НКВС, що використовували закритий комуністами монастир в якості тимчасової в'язниці. Серед заколотих багнетами і застрелених — 73 дитини. І страшні знахідки не припиняються. В 1946-1949 pp. із Західної України було депортовано 500 тис. українців. М.С.Хрущов на XX з'їзді партії говорив у своїй доповіді про виселення цілих народів і зауважував, що українці уникнули цієї долі тільки завдяки своїй багаточисельності. Та й не було кому відбудовувати господарство в самій Україні. Тільки у 1951 році в таборах СРСР перебував 506221 ув'язнений українець[76].

Борці за українську державну незалежність добре розуміли, що їх життя буде коротким. Проте свій вибір вони робили цілком свідомо. Як визнавалося щодо них в повідомленні 3-го Управління (військова контррозвідка) НКДБ СРСР від 31 травня 1941 року, при арештах "оказывают вооруженное сопротивление, стараются покончить самоубийством"[77].

Якщо в незалежній державі не шанують і не визнають тих, хто за цю державу клав життя і долі, така держава довго існувати не може, і годі громадянам від неї чекати чогось хорошого. Не має значення, зветься вона Україною, Бангладеш, Росією чи США. А відтак або Україна належно шануватиме УПА, або буде постачати повій для Сходу, медсестер і чорноробів для Заходу, моряків нового "Курську" для Росії, і, нарешті, тілесні "запчастини" для всього грошовитого світу — і не більше. Така собі велетенська резервація біомаси.

Сучасні українські лідери, схоже, хоча повільно, але починають усвідомлювати, що без УПА вони б не були лідерами Української держави, а, у кращому разі, були б пахолками чи обласними гауляйтерами "Великої Росії". І тому п'ята колона розгортає боротьбу проти нашого "Р" з наведеної вище формули Карлоса Маттоса. Тобто проти авторитету керівників держави. Адже, як колись сказав батько Олександра Македонського цар Філіп II, військо оленів, кероване левом, небезпечніше за військо левів, кероване оленем.

"Ющенко гірше за Гітлера", його дружина — "донька бандерівця, котрий втік до Америки", а українців відправлять до Сибіру. Це віце-спікер російської Держдуми В. Жириновський, спеціалізацією котрого є говорити те, що на умі Кремля. Ми просто наведемо його цитати і вислови, на кшталт "всех вас мы отправим в Сибирь, вас не будут расстреливать, украинцы нужны как замерзшие музейные экспонаты". А ще поради українським посадовцям "не забывать русский язык, чтобы отвечать на вопросы российских следователей на Лубянке". Як заявив Жириновський, "изучать украинский язык россиянам, которые живут в Украине, — это издевательство", "этого нет ни в одной стране мира". Україна — "это часть российской империи", а "во Львове будет столица небольшого украинского государства, и пусть они там развивают свою украинскую культуру, если она вообще чем-то отличается от русской". Жириновський попередив, що "все россияне Земли вернутся в Москву". "Вы на Украине обнаглели, а Ющенко будет наказан, это уже сказалось на его здоровье, это сделали украинские патриоты", — заявив він.

Жириновський особливо наголосив, що "Ющенко хуже Гитлера", котрий був чеснішим за українського президента. Мовляв, Гітлер "открывал русские школы и русские церкви", а Ющенко, за словами Жириновського, "закрывает русские православные церкви". I ось уже Вітренко, Грач, комуністи, "братчики" всіх видів єдиним хором кричать про фашистський характер української влади, про помаранчево-коричневу чуму і таке інше. Такі PR-викрутаси дозволяють уникнути звинувачень у п'ятій колоні, адже формально ведуть боротьбу не проти України, а проти її "фашистського" та "корупційного" керівництва.

Замість дискредитованих "помаранчево-коричневих" кадрів до органів влади в Україні мають просуватися ренегати. Достатньо поглянути на того ж лідера партії "Союз" О. Костусєва, котрий проголошує всім, ніби "с нами Бог и Россия". Паралельно він обіймає посаду голови Антимонопольного комітету України. Тобто є державним службовцем найвищого рангу. Прагнення іноземних замовників п'ятої колони, щоб якомога більшу частину української влади складали її маріонетки. Ось що говорить з цього приводу та ж "прогресивна соціалістка" Вітренко:

"Мы ставим перед собой очень амбициозные планы. Очень. Мы ставим перед собой планы — провести наших сторонников, по крайней мере по всему юго-востоку с преобладанием в местных советах и получить треть в парламенте. Вот если эти наши планы осуществятся, то тогда ситуация в стране будет иной"[78].

Під керівництвом російських політтехнологів і геополітиків, того ж К. Затуліна, створюється єдиний антиукраїнський фронт. Тільки під цим кутом зору потрібно розглядати вояжі К.Затуліна і консультації з В. Януковичем та Є. Кушнарьовим в жовтні 2005 року. Одночасно лідерка ПСПУ Вітренко заговорила про необхідність створення єдиного "антипомаранчевого" блоку на чолі з В. Януковичем. Враховуючи її постійні контакти з тим же Затуліним, все це не може бути випадковим збігом обставин. Ми спостерігаємо згуртування антиукраїнських сил під керівництвом закордонного шовіністичного центру. П'ята колона вийшла з підпілля і нагло, цинічно пре проти Української держави, провокує та організовує заворушення в суспільстві. Для цього її загони перекидаються по різним кінцям України, як це було 15 жовтня 2005 р. в Києві, а потім в конфлікті навколо Острозького Свято-Успенського храму в Рівненській області. Автобуси з активістами з Луганська, Одеси, Криму кочують по Україні на замовлення своїх закордонних центрів та Московського Патріархату і влаштовують бійки, скандали, протистояння.

Схоже, що переляк та здивування, викликані українською революцією, сьогодні в них остаточно змінилися на прагматичний розрахунок на перемогу "своїх" п'ятиколонників на наступних в Україні парламентських виборах. А там повернеться неслухняний "молодший брат" на своє "законне" місце.

Це особливо небезпечно, якщо врахувати наступні зміни в перерозподілі владних повноважень в Україні від президента на користь Верховної Ради. На сьогодні склад парламентаріїв вже не має нічого спільного з співвідношенням різних національностей у нашій країні. "Если уж быть до конца справедливым, то говорить о нынешней Верховной Раде как об украинском парламенте можно лишь при одном условии — если слово "украинский" взять в кавычки"[79]. Не можна миритись з тим, що титульна нація представлена в парламенті меншістю. Ми не закликаємо до помсти і тримати минулі образи в душі. Але ми не повинні допустити втрати свого, що нам залишили наші предки, виборовши у віковічній боротьбі свою свободу і незалежність.

Нас лякають хаосом, якщо влада стане українською. Лякають ті, хто виганяє українців із своєї землі, готує нове ярмо для багатостраждального народу. Вони не приховують того, що прагнуть повернути втрачені позиції, але вже навічно. Коли українців у Верховній Раді почне представляти Вітренко, Васильєв, Корчинський, Кауров і компанія, то на Українській державі можна буде ставити хрест. Вони і так сьогодні роблять все можливе, щоб зірвати будь-які державні заходи, спрямовані на укріплення країни. Що ж буде, коли вони опиняться у владі? Згадаємо, як нещодавно під час проведення відкритого аукціону з продажу ВАТ "Криворіжсталь" вся ця компанія протестувала під стінами Фонду державного майна проти "продажу Батьківщини". За їх логікою виявляється, залишити підприємство злодіям, що не сплатили державі й обіцяних $800 млн. краще, ніж анулювати незаконну трансакцію і продати підприємство за $4,79 млрд. Головне, щоб у українського уряду не з'явилися кошти для розв'язання соціальних проблем напередодні виборів. Про їх істерію проти вступу до СОТ, створення вільного ринку з ЄЕС, отримання Україною статусу держави з ринковою економікою вже й казати годі.

Уже зараз можна уявити, якою буде їх діяльність у випадку проходження до Верховної Ради. Все буде спрямовано на руйнацію держави. Вітренко у Москві прямо говорила, що "Українська держава сьогодні несе негативну функцію"[80]. То навіщо ж йти до українського парламенту? Нехай би залишилася в Росії, де держава несе тільки позитивну функцію. Позитивну до такого ступеню, що понад половина депутатів Держдуми взагалі не ходить на засідання[81]. А навіщо, коли все вирішується без обраних народом депутатів групою наближених до президента олігархів та чекістів? Відомий ще з часів розпаду СРСР московський політик і депутат багатьох скликань В. Рижков прямо сказав, що ані до революції, ані тепер у Росії не вдалося створити незалежний від верховної влади парламент: "Начинаем с революционных Дум и кончаем холуйскими"[82]. Там і для таких як Вітренко було б саме місце.

Тому на наступних виборах до Верховної Ради України маємо постійно пам'ятати: цей орган представляє наш народ і висловлює його волю. Тому не можна піддаватися облудливим гаслам, а боротися за те, щоб до парламенту прийшли патріотичні сили, які повернуть Україну українському народу. Ми повинні дати жорстку відповідь зграї ренегатів, якщо хочемо жити власним розумом, а не під чужими командами:

Вставаймо, браття українці!

Ми в рідній хаті не чужинці,

Ми в рідній хаті — хазяї.

В. Крищенко.

Ми вважаємо, що Росія повинна жити так, як вона сама бажає. Але якщо Росія хоче домінувати над Україною, то має показати високі стандарти життя, прав людини, і відмовитися від економічного тиску та підривної діяльності через свою п'яту колону. Росія взагалі не повинна думати старими категоріями, дивитися на світ очима імперського минулого. Росія — це самодостатня величезна країна з великим потенціалом, майже 150-мільйонним населенням, з трьома океанами, з природними запасами Сибіру. Росії достатньо домінувати над власною територією, освоїти її, а не займатися якимось геополітичним протистоянням з усім оточуючим світом. Інакше як би Росії не втратити своє у примарній погоні за минулим.

Розділ IV. Способи протидії.

Зупинимося докладно на способах протидії створенню п'ятої колони та мінімізації наслідків її політичної діяльності. Якщо головною базою п'ятої колони виступають національні меншини, то слід врахувати, що становище та склад таких груп носить різний характер. І завжди є фактори, котрі здійснюють вирішальний вплив на успіх або невдачу втягування цих груп до ефективної п'ятої колони. Які це фактори?

Чисельність національної меншини. Будь-яка група населення зможе лише тоді організувати великий рух, здатний порушити існуючий лад, коли вона має достатню питому вагу в загальній чисельності населення своєї держави. Не важко побачити, що в сучасних українських умовах достатньою вагою користується тільки російська група. Решта меншин може спричинити тільки непорозуміння в прикордонних конфліктах, але на загальний стан справ в Україні це не вплине.

Територіальна близькість до історичної батьківщини. Чим ближче до своєї історичної батьківщини проживає національна меншина, тим більше у неї можливостей для встановлення постійного контакту та підтримання надійних зв'язків. З цієї точки зору в гіпотетичних прикордонних конфліктах для України можуть становити небезпеку якійсь недоброзичливі дії з боку румунської та угорської громад. Що стосується російської громади, то завдяки своїй чисельності та компактному проживанню на великих просторах (деякі з цих територій взагалі раніше не входили до Української держави й були частиною Росії, як, наприклад, історичні території Донського козацького війська у Луганській області) вона у випадку перетворення на п'яту колону здатна відіграти значну роль у знищенні Української держави.

Географічна розпорошеність. Політична активність національної меншини зростає, якщо вона проживає компактно, навіть створює регіональну більшість населення. Не важко помітити, що політичної активності польської громади в Україні майже немає. Все обмежується встановленням більш-менш постійних контактів між собою та Польщею, а також культурницькою діяльністю. Так само російська громада. На більшій частині України вона розпорошена та сильно змішана з українцями. Тому ніколи не буде свідомо займатися підривною діяльністю проти України. Але в окремих регіонах (в першу чергу в Криму) росіян багато. Там їх організації активно займаються політичною діяльністю, координуючи свої завдання з відповідними російськими державними та недержавними закладами.

Рівень економічного розвитку. У сучасному суспільстві політична діяльність частіше виникає серед, міського населення, а не сільського. З цієї точки зору російська громада в Україні має достатні можливості для активного політичного впливу на Українську державу, адже здебільшого проживає у великих промислових центрах.

Соціальне становище. Якщо та чи інша національна група переживає соціально-економічні труднощі, то її незадоволення може вилитися в політичні форми. А цим може скористатися іноземна країна. Таким чином, бунтівлива меншина мимоволі послугує п'ятою колоною. Задоволені своїм становищем люди перевороту не влаштовують. Згадаємо українських румунів. Маючи всі дозволи для розвитку своїх національних потреб (національні школи, засоби масової інформації, навіть румунські прапори на своїх сільрадах поряд із українськими), вони жодним чином не пішли на сепаратизм щодо України, непорушності її державного кордону.

Історичні зв'язки з батьківщиною. Якщо територія, де російська меншина проживає сьогодні, раніше входила до складу Росії, то в такій російській групі можуть з'явитися незадоволені "історичною несправедливістю", які будуть підбурювати настрої на користь злиття з Росією. Не важко побачити, що майже вся територія України підпадає під бажання "збирачів Росії" "возз'єднати" різні землі втраченої великої батьківщини.

Відчуття національного або релігійного гноблення. Якщо національна меншина вважає, що її права обмежуються через національну або релігійну ознаку, то виникає незадоволення, котре сприяє втягуванню до політичної діяльності. Приклад українських румун, наведений вище, яскраво підтверджує, що бажання втягуватися до політичних баталій, протистояння з українською центральною владою навіть в інтересах своєї історичної батьківщини не проявляється, коли національні права надійно гарантовані державою.

Відчуття зверхності, яке склалося історично. Незадоволення меншини і перетворення її на п'яту колону більш ймовірне, якщо в цій меншині глибоко вкорінені переконання, ніби вона є "справжнім господарем" того чи іншого краю, зверхнє ставиться до корінного населення як до меншовартого, "сільського". Якщо при цьому така меншина зазнає утисків з боку корінної нації, то в неї виникає бажання до реваншу і помсти.

Наявність кадрів реваншистських партій. Якщо в меншині активно діють місцеві осередки реваншистської або панівної партії з історичної батьківщини, то з великою ймовірністю саме вони будуть представляти цю меншину перед органами влади країни проживання. Яскравий приклад подають нацисти та їх робота з німецькою меншиною у Чехословаччині (Судетах).

Збіг усіх цих факторів практично стовідсотково перетворить національну меншину на п'яту колону іноземної держави. Однак такого в історії ще не бувало жодного разу. Послідовна робота з національною меншиною, гарантування її прав та інкорпорація до суспільно-політичного життя дозволяють вибити хоча б кілька з цих факторів. Тоді переважна більшість національної меншини вже не буде маріонеткою в руках політиків іноземної держави і буде схильною проявляти лояльність до країни свого проживання.

Поряд з цим є ще кілька факторів, котрі перешкоджають появі п'ятої колони на базі національних меншин. Але вони можливі або у випадку надзвичайної обстановки, або завдяки географічній віддаленості країни.

Абсолютна ізоляція меншини. Коли меншина повністю ізольована від своєї історичної батьківщини, то вона не схильна до політичної діяльності, котра була б частиною іноземного плану. Наприклад, німецькі колоністи Поволжя, Південної Африки та Аргентини були настільки віддалені від Німеччини, що їх діяльність не була частиною планів Гітлера. І вони зберігали лояльність країні свого проживання.

Добрі відносини з історичною батьківщиною своїх національних меншин. Якщо Україна буде мати надійні партнерські відносини з Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією, в яких немає місця закулісному маніпулюванню, то національна меншина не буде вчиняти жодних негативних проявів до української державності. Адже не буде збуджувачів для таких проявів. Яскравим прикладом такого стану є сучасні відносини з Польщею та Угорщиною. Попри складне історичне минуле сьогодні важко уявити, щоб у межах наших відносин з цими країнами було місце спробам перетворити угорську або польську меншини на антиукраїнську п'яту колону.

Вплив противників реваншистських партій. Коли в національній меншині окрім представників партій, які сповідують імперську і реваншистську ідеологію, є їх ідейні опоненти (наприклад, партії демократичного напряму), то негативний вплив екстремістів зводиться нанівець.

Останній фактор може мати дуже велике значення для недопущення втягування російської громади України в антиукраїнську діяльність. У сучасному російському суспільстві точиться боротьба ідей під гаслом "якою бути майбутній Росії?" Якщо росіяни України підтримують різні погляди щодо цього, то партії реваншистських поглядів не зможуть посісти монопольне становище в політичній діяльності росіян України. Відтак українські росіяни не будуть вдаватися до антиукраїнських дій або підтримувати екстремістів.

В історії німецьких меншин Європи є повчальні приклади. Соціалісти, комуністи, ліберали, релігійні діячі намагалися не допустити того, щоб керівництво громадою захопили нацисти. Коли їм це вдавалося, то меншина не могла бути використана в якості знаряддя для гітлерівської агресії. Наприклад, в Данцигу лише третина німців підтримали нацистів. У Ельзасі переважна більшість місцевих німців не бажала мати нічого спільного з новою гегемонією "пруссацтва" попри те, що їх відносини з Французькою державою також не були безхмарними. У Польщі 1937 року знадобилося особисте втручання Гітлера, щоб усунути від керівництва німецькою громадою поміркованих лідерів. Жодних успіхів нацисти не досягли в громадах релігійно налаштованих німців в Росії, Прибалтиці, Румунії, США, Канаді, Аргентині.

Що стосується п'ятої колони з ренегатів українського походження, то тут є лише один засіб лікування — патріотизм і забезпечення реального суверенітету України.

Реальний суверенітет полягає в здатності України самостійно визначати свою внутрішню, зовнішню та оборонну політику, укладати і припиняти союзи, вступати або не вступати у блоки… Реальний суверенітет базується на наявності у держави збройних сил і власної науково-промислової бази. Також він передбачає наявність власної, стійкої до зовнішніх впливів банківської системи, контрольованої державою і національним капіталом, національного контролю над мережею залізниць, автодоріг, аеродромів, портів, управлінням повітряним рухом, нафтогазопроводами, над цілою низкою галузей вітчизняної промисловості (особливо наукоємної і пов'язаної з обороною). Реальний суверенітет передбачає надійне забезпечення енергетичної безпеки країни за рахунок власного видобутку енергоносіїв та їх імпорту з різних іноземних джерел, кожне з яких окремо взяте не зможе впливати на Україну. Як правило, для цього імпорт відбувається не менше ніж з трьох різних джерел. Для України з огляду на досвід останніх років це особливо важливо у сфері постачання природного газу, нафти й палива для АЕС. Реальний суверенітет забезпечується і незалежністю від іноземного капіталу преси, основних каналів радіомовлення і телебачення.

Важливою характеристикою реального суверенітету України є здатність політичної еліти держави до самостійного стратегічного мислення в області економіки, соціального розвитку, з питань безпеки, враховуючи і оборонну політику. А тут ми непомітно переходимо від сфери матеріального до сфери духовного. Потрібна модернізація системи національної освіти. Якщо патріотизм не почати виховувати в 5-річному віці, то годі чекати його появи у 50-річному. Нам необхідно повернути культуру материнської мови у школу. Саме вчитель повинен бути найпершим державцем, з яким зустрічається маленький громадянин України. А школа може і повинна бути твердинею, опорою держави.

Якщо школа не виховала патріота держави, не привила йому любов до рідної мови, історії, культури, не витравила з нього раба — така школа завдала непоправної шкоди українському суспільству. І немає чого дивуватися, що українці ніяк не можуть встати з колін, бути горді за те, що вони українці — одна з найбільших націй Європи. Бути свідомим того, що я господар на своїй землі і я повинен сам будувати свою державу і керувати нею. Не купка зайдів, пройдисвітів, чужинців, які ніколи не любили ані Української держави, ані її народу, вважаючи його бидлом. Нечесними шляхами, обманом, шахрайством захопили вони всі наші багатства, стратегічні галузі економіки країни, наживають і вивозять мільярдні прибутки, тоді як більшість населення ледве зводить кінці з кінцям.

При цьому вони ще й повчають нас як нам жити, маніпулюють нашою свідомістю, вносять розбрат в наше суспільство, ділять українців на "східняків" і "західняків", за мовною, конфесійною ознаками… Намагання втовкмачити нашому народу усвідомлення своєї меншовартості робиться для того, щоб він ніколи не взявся сам керувати своєю державою, був зручним для панування і покірно йшов під чуже ярмо (наприклад, до російського брата).

Ми є свідками того, як великі заводи, котрі були збудовані працею цілих поколінь, стали об'єктом привселюдної боротьби між собою кланів олігархів — Пінчука, Ахметова і Коломойського. А український народ на все це дивиться, як його багатство ділять і не можуть поділити, і мовчить. На часі згадати слова нашого генія:

А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Тарас Шевченко.

Національна освіта має розвиватись щабель за щаблем. Дитина, навчаючись читати, повинна досита насичуватись традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробляють, в 12 років — її області, дороги й міста, у 15 — історію, а в 16 — закони. Її серце та розум мають наповнитися думками про героїв України та їх шляхетні вчинки з легенд. У 20 років українець має бути не просто людиною; він повинен бути саме українцем. Окремим курсом має викладатися наш сумний історичний досвід (голодомор, репресії), щоб у свідомості підлітків закарбувалася головна думка: трагедії та злочини відбулися через втрату українським народом своєї державності. Велику роль тут можуть зіграти наші майстри художнього слова, оскільки історичній правді значно легше достукатися до серця через літературні твори, а не сухі рядки архівних документів[83].

Студенти незалежно від спеціальності повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто до 7% усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:

1. Культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на оволодіння українською мовою).

2. Українська література (в тому числі ознайомлення з останніми, суспільно вагомими й злободенними творами українських письменників).

3. Історія України (це повинен бути аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху).

4. Українська культура.

І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися державним іспитом.

Зрозуміло, що багато русофілів будуть проти таких програм в навчальному процесі по патріотичному вихованню молоді з використанням історичного минулого, боротьби наших героїв із загарбниками за незалежність нашої держави, за кращу долю свого народу, жертвуючи навіть власним життям. Але нам не треба звертати увагу на їхній оскал, ми повинні впевнено йти до своєї мети.

Особлива роль української вищої школи у цій державній справі зайвий раз підкреслюється тим, що вона завжди була першою, по кому завдавали свій удар всілякі асимілятори та ідейні борці з українством. З гіркотою і сумом писав О.Довженко у своєму щоденнику 7 листопада 1956 p.:

"На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної Української Радянської Соціалістичної Республіки викладання наук, так само, як і в інших вузах УРСР, провадиться російською мовою. Такого немає ніде у світі… Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…”[84].

Був час, коли багато вітчизняних інтелектуалів пішли до радянських в'язниць за протести проти русифікації України. В такий спосіб наближалося відродження України. Сьогодні маємо драматичну ситуацію в гуманітарній сфері, занепад національної культури, освіти, науки, мистецтва. Саме тому ми повинні бути дуже пильними щодо всіх сучасних потуг п'ятої колони зруйнувати українську освіту, розмити її, затвердити офіційний чи державний статус російської мови.

Однак і на цьому не можна зупинятися. Освітні заклади — це основа нашої державності. Адже держава будується насамперед у свідомості її громадян. Тому необхідно створювати в Україні систему безперервного навчання й виховання високого рівню, оскільки людина самовдосконалюється все життя[85]. Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватися на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Нагадаємо слова О.Пушкіна: "Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности". Тому маємо шанобливо ставитися до всіх — від гетьманів і лицарів княжої доби до національних героїв останнього часу. Крім того, український народ повинен назавжди запам'ятати всі злочини проти нього. Жодних термінів давнини за цими злочинами бути не може. Для цього необхідно створити мережу центрів, де б узагальнювався історичний досвід нашого народу. Перший крок в цьому напрямі вже зроблений. 11 липня 2005 року указом президента створений Український інститут національної пам'яті. Його активна праця має стати на сторожі нашої пам'яті й перешкодою ганебного явища манкуртів — людей без роду і племені, здатних тільки їсти, спати та функціонувати за наказом господаря. Він буде на передовій вивчення трагічної історії нашого народу, щоб було уроком для сучасних і прийдешніх поколінь, щоб ми пам'ятали, до яких наслідків приводить бездержавність для нації, пам'ятали жертви попередніх поколінь в боротьбі з ворогами нашого народу. І потрібно, врешті-решт, з'ясувати, хто був цими ворогами?

Надто звикли всю вину покладати на Сталіна, Берію, Кагановича та ще кілька подібних осіб. Насправді, у всіх регіонах України на всіх рівнях влади були свої Сталіни. Вина за десятки тисяч розстріляних, сотні тисяч заарештованих і депортованих, мільйони померлих від голоду лежить насамперед на цих керівниках. Адже всі позасудові "трійки", каральні загони, слідчі підрозділи НКВС, партійні відділи мали цілком конкретний персональний склад. І ми повинні знати ці персони поіменно, подібно до того, як сьогодні Центр С. Візенталя створив списки катів з концтаборів та гестапо, де знищували євреїв, і розшукує їх по всьому світу. Злочини проти нашого народу стануть неможливі тільки після того, коли кати наперед будуть знати, що жодна їх дія не залишиться без покарання. Повторимося: жодних термінів давнини за злочинами проти народу. Це стане надійною пересторогою новим потенційним катам. Поки що ж ми не очистилися після панування комуністичної системи, не влаштували громадського трибуналу над комунізмом як явищем. І дивно виглядає: ми маємо вже нову владу, але нічого не сказано про засудження методів діяльності, які застосовувалися при комунізмі. Необхідно створити музей політичних репресій і тоталітаризму в СРСР. Такі вже є у Росії, Польщі, Чехії, Литві, Угорщині. Головною метою буде інтерес до історії та збереження для наступних поколінь українців правди про злочини комунізму.

Також національними по духу, по ідеям та цінностям мають бути засоби масової інформації. Пам'ятаймо, що той, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Треба дивитися на світ своїми очима, а не очима олігархічних або російських медіа-каналів. У пресі й телерадіоефірі потрібно розгорнути велику інформаційну компанію для розвінчування п'ятої колони, викриття її справжньої сутності і справжніх цілей. Російська преса в Україні протягом всіх 14 років виконує роль пропагандиста, нав'язуючи нашому народу чужі цінності, традиції та мораль. Невже ми, українці, на своїй споконвічній землі, у своїй державі не заслужили на те, щоб наше національне телебачення було україномовним?

Залишається важливим завданням створення Української Помісної Православної Церкви. Бо у свідомості наших людей об'єднання гілок православ'я в Україні є заключним етапом на шляху соборності Української держави. Слідом за адміністративно-політичною єдністю має прийти духовна цілісність.

І ще одним принциповим іспитом для нас стануть найближчі вибори до Верховної Ради України. Всі партії розуміють важливість мати більшість в парламенті. Адже з 1 січня 2006 р. повинна відбутися зміна в Конституції: повнота влади переходить до парламенту і уряду, формування уряду буде за Верховною Радою, а роль президента відходить на другий план. Зате на перший план вийде депутатський корпус. В його силах буде як прискорити розвиток України, так і загальмувати його та зруйнувати державу, втопити всі добрі наміри в балачках і підривних діях. Мета боротьби для переможених, як відомо, — це взяти реванш за "помаранчеву" революцію. І поставити крапку на реприватизації, на кримінальному переслідуванні за розкрадання держави, на відповідальності за злочини.

Українці повинні проявити національну зрілість і гордість за свою націю. На виборах до парламенту надавати перевагу українським партіям, які дійсно будуть захищати національні інтереси держави, її народу, а не слугувати іноземцям чи корумпованим чиновникам. При владі повинні бути люди, які відповідають критеріям патріотизму, професійності, порядності. А від патріотизму, громадянської позиції, свідомості виборців залежить, чи пройдуть до парламенту представники тих сил, котрі вже сьогодні відкрито демонструють свої антидержавницькі, антиукраїнські наміри. Сьогодні якщо подивитися на списки кандидатів в депутати від окремих партій та блоків, то в них ви знайдете небагато українців. П'ята колона не повинна окопатися в стінах нашої Верховної Ради. Це стане кінцем існування Української держави.

Напередодні виборів багато партій (СДПУ(о), КПУ, "Регіони України" та інші) прагнуть нав'язати нашому народу так звану офіційну російську мову. Ці партії (псевдослов'янські, "російські блоки", "союзи") влаштовують середньовічні шабаші, використовують друковану продукцію, плакати зі змістом, що веде до міжнаціональної ворожнечі, протистояння регіонів… Вони не несуть жодної відповідальності за чинним законодавством, хоча не здатні завоювати голоси навіть одного відсотка українських виборців.

Ми повинні захистити статтю 10 Конституції України, яку хочуть перетворити на дискусійну для українського суспільства. Українська мова проголошена державною, хоча "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин". Але не виконується частина 2 цієї статті: "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Згідно з даними останнього перепису, для 67,5% населення України рідною мовою є українська мова. Але жителі країни можуть слухати і дивитися українською мовою менше 32,5% телерадіопрограм. Державні дотації і законодавчі пільги на розвиток української мови й культури недостатні. В результаті, книжковий та медіа-ринок переповнені російським інформаційним продуктом. І замість обіцяного Конституцією розвитку української мови бачимо її витиснення. Згідно з чинним законодавством державні чиновники, офіцери збройних сил і силових структур зобов'язані володіти державною мовою. Але на практиці цього немає.

Від результатів виборів буде залежати майбутнє України. Фактично, це буде останній бій, де вирішується бути нашій державі чи не бути. І в наших руках перебуває наша доля. А поки що, зважаючи на наші матеріальні складнощі, виродження і скорочення чисельності нації, духовне зубожіння, ми всі повинні усвідомити: майбутнє України сьогодні залежить від нас самих!

Українці повинні пам'ятати, що тільки вони можуть і повинні вирішувати свою долю у своїй країні. Історія вчить, що тільки масовий підйом народу міг змінювати владний режим. Але наша історія була трагічною. Народ піднімався на повстання, здобував перемогу, проте на завершальних етапах боротьби втрачав пильність, і купка пройдисвітів за допомогою зовнішніх ворогів захоплювала владу. Це з часом призводило до розколу в суспільстві, братовбивчої боротьби і рабства народу.

Помаранчева революція показала, що тільки масовий підйом українців змусив кримінальний режим відступити від влади. Однак він ще не втратив свого впливу і знову, як уже було в нашій історії, готується до реваншу.

Перед тим, як зробити свій вибір під час голосування на виборах за ту чи іншу партію, ми повинні ретельно проаналізувати список її кандидатів до Верховної Ради. Якщо там будуть люди з кримінальним минулим, скоробагатьки, які хочуть заховатися в парламентських стінах від відповідальності за скоєне, всілякі функціонери, які завжди були п'ятою колоною в Україні та ворогами свого народу, то від них годі чекати чогось доброго. Їх не цікавитиме нічого, окрім власного добробуту. Через страх перед закордонною силою вони працюватимуть проти Української держави і свого народу. Корупція, носіями котрої вони будуть у Верховній Раді, знищить Українську державу й пустить український народ з торбою по світу. Невже ми допустимо, щоб бандити сиділи в українському парламенті, а не в тюрмах?

Ми повинні боротись за Україну, за державу для українців та народів, яким титульна нація братерськи надала територію для життя і задоволення всіх своїх економічних, політичних, культурних, ідеологічних потреб. Ми маємо боротись за незалежність України від Росії та світових торговельно-фінансових центрів. Спроби керувати Україною з будь-якого боку (чи то з Москви, чи то з Брюсселю, чи то з Вашингтону) однаково небезпечні для нас.

Ми повинні твердо вірити, що Україна приречена бути справді вільною і демократичною державою. Ми все маємо, щоб кожен українець був щасливим — щедру землю, талановиту молодь, працелюбний народ. Свою долю ми повинні вибороти самі.

Київ, 2006 рік.

Список джерел

[1] Цит. за: Л. де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. — М., 1956. — Издательство иностранная литература. — С. 41-42.

[2] Фашистська п'ята колона (ісп).

[3] Саме від поняття "комінтерн" до сучасних мов увійшло поняття "Інтернаціонал", що використовується у тих випадках, коли потрібно підкреслити багатонаціональний склад якоїсь сили. Зокрема, у зв'язку з історією "Аль-Каїди" з'явився термін "терористичний Інтернаціонал".

[4] Газін В. Уроки веймарської історії // Дзеркало тижня. — 2004. — № 52.

[5] Л. де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. — С. 409.

[6] Там само. — С. 416.

[7] Фольксдойче (Volksdeutsche, "етнічні німці") — за нацистською класифікацією це особи німецького походження, що проживають поза межами Німеччини. Вони окремо реєструвалися та за обсягом прав і обов'язків прирівнювалися до громадян Рейху ("рейхсдойче"), враховуючи право служити у вермахті, адміністрації та поліції. Для підтвердження їх німецького походження й отриманих за фактом цього походження прав видавався так званий "фолькслист" (Volkslist) — особливий документ, що вперше був введений декретом у Генерал-губернаторстві (в Польщі) в 1941 для місцевих німців. (Энциклопедия Третьего Рейха. — Под редакцией А. Егазарова. — Российская Федерация. — Москва, 1996. — Издательство «ЛОКИД-МИФ»).

[8] Цит. за: Л. де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. — С. 371.

[9] Наприклад, щодо територіальних проблем з Росією див.: Олійник В. "Брат старший" — друг, а істина — ще більший друг // Дзеркало тижня. — 2005.— 2 липня.

[10] Урядовий кур'єр. — 2002. — 28 грудня.

[11] Найбільш унікальним тут є стан справ у Криму, де росіяни складають майже 60%, українці 24%, кримські татари 12% населення півострова. Це єдиний регіон України, де росіяни складають більшість населення. Для нашої держави це одразу обернулося істотними труднощами і конфліктами, що призвело до появи Кримської автономії у складі України — за конституцією унітарної держави. Прояви сепаратизму та виходу Криму із України до складу Росії не набули поширення серед росіян, напевно, тільки через розуміння ними фізичної неможливості такого внаслідок географічних умов розташування Криму.

[12] Киевский телеграф. — 2003. — 13-19 октября.

[13] Известия. — Российская Федерация. — 1992.— 27 мая.

[14] Стенограмма парламентских слушаний на тему: "Договор о дружбе, сотрудничестве и партненстве между РФ и Украиной — путь к новым межгосударственным отношениям" // Содружество — НГ. — Российская Федерация. — 1998.— №3.

[15] Інтервью с К. Затулиным в "Независимой газете". — Российская Федерация. — 2001. — 31 января.

[16]  Мушкетик Ю. Не так тії вороги // Літературна Україна. — 1999. – 18 березня.

[17] Казахская правда. — Казахстан. — 2003. — Ноябрь. — №17.

[18] Цит. за: Население—288 миллионов // Известия на Украине.—2000.— 2      октября.

[19] 2 Зюганов Г. Битва за доверие народа продолжается // Коммунист Кривбасса.—2001. — 5 июля.

[20] Про провал і непорозуміння нацистів з німцями України див: Л. де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. — С. 358-359.

[21] Докладно див.: Діяк І.В. Українське відродження чи нова русифікація? К., 2000.— С 97-146.

[22] Карафка А. В Крыму подрались за деньги Москвы // Вечерние вести. — 2005.— 18-24 ноября.

[23] Латинською мовою "renegatus", від глаголу "renego" — відрікатися.

[24] Галчин О., Травінцева Г. Археологи звинувачують // Кримська світлиця. — № 44. — 2004. — 29 жовтня.

[25] Полонська-Василенко Н. Історія України.—К., 1992.—С.73.

[26] Цит. за: Широкорад А. Русско-турецкие войны.—М., 2000.—С.78.

[27] Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний отаман війська запорозьких низових козаків. — К., 1992.— С 29-30.

[28] Нестеренко П. Пам'яті останнього кошового // Урядовий кур'єр. — 2003. — 8 листопада.

[29] Царинный А, Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.—М., 1998.— С.162.

[30] Кожукало І., Шаповал Ю. М.С.Хрущов на Україні: сторінки історії // Про минуле заради майбутнього. — К., 1989. — С. 360.

[31] Шаповал Ю., Золотарьов В. Всеволод Балицький: особа, час, оточення.— К., 2002.— С 14.

[32] Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо // Народна газета. — 1999. — № 10.

[33] Цит. за: Л. де Ионг. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. — С. 270.

[34] Граб С Від зелотства до іродіанства? Або як нам організувати інформаційний простір // Дзеркало тижня. — 2005. — 12 листопада.

[35] Щодо ролі та завдань більшовицьких організацій України у боротьбі проти Української держави див.: Діяк І. Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія? (Штрихи до історії та сьогодення Компартії України). — Київ, 2000,— С 4-18.

[36] Солдатенко В. Донецько-Криворізька республіка — ілюзії й практика національного нігілізму // Дзеркало тижня. — 2004. — №49 (524). — 4 грудня.

[37] Див.: Грабовський С. Ціна більшовицької "принциповості" // Свобода. — 2005.— №39 (264).

[38] Цит. за: Волкогонов Д. Семь вождей.— М., 1995. — Т. 1. — С. 127.

[39] Цит. за: Сергійчук В. Неусвідомлення України. — Львів,

[40] Там само.— С. 106-107.

[41] Цит. за: Касьяненко М. Геннадій Селезньов у Криму агітував проти незалежності України // День. — 2000. — 8 вересня.

[42] Таблицю взято: Киселев С. Украина российская: нефть с молоком // Аргументы и факты в Украине. — 2005. — №12.

[43] Цит. за: Базив Д. Геополитическая стратегия Украины.— К., 2000.— С.188.

[44] Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. — К., "Либідь", 1997.— С 161.

[45] Див.: Діяк І. Хто захистить наш народ і державу. Комуністична партія України чи Українська комуністична партія? (Штрихи до історії та сьогодення Компартії України). — Київ, 2000. — 263 С.

[46] Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. — С 204.

[47] Коммунист Кривбасса.—2001.—5 июля.

[48] Симоненко П. Необходимость единения братских народов // Комуніст. — 2001.— 22 березня.

[49] Цит. за: Щоткіна К. Рідзвяний післясмак // Дзеркало тижня. — 2004. — 7 лютого.

[50] Фролов К. Потенциал РПЦ не востребован Януковичем // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — №104. — 2004. — 15 августа.

[51] Про стосунки між віщою ієрархією РПЦ та російським президентом дивись: Колесников А. Лоббистский приход. Зачем ходили к президенту иерархи Русской православной церкви // Коммерсант. — Российская Федерация. — №187(3026). — 2004. — 7 октября.

[52] Фролов К. Россия должна действовать без комплексов // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — № 103. — 2004. — 1 августа.

[53] Митрополит Агафангел призывает россиян поддержать каноническую Церковь на Украине // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — №105. — 2004. — 1 сентября.

[54] Заява агенції Інтерфакс — Релігія. 11 липня 2005 р.

[55] Колесников А. Лоббистский приход. Зачем ходили к президенту иерархи Русской православной церкви // Коммерсант. — Российская Федерация. — №187(3026). - 2004. - 7 октября.

[56] Патриарх Алексий счтает, что украинцы поддержат премьера на выборах // Сегодня. — 2004. — 11 октября.

[57] Василенко К. Гонки на причащение // Время новостей. — Российская Федерация. — 2005. — 27 июня.

[58] Ґудзик К. "Канонічна територія": коли, чому й навіщо запущено в широке використання це словосполучення // День. — 2005. — №163. — 9 вересня.

[59] Див.: Бескоровайный В. Россия окажется намеренно не готова к выводу ЧФ с Украины в 2017 году // Украинская правда. 03.10.05. Володимир Безкоровайний закінчив службу на радянському Червоно-прапорному Північному флоті на посаді командира дивізії атомних підводних човнів у військовому званні контр-адмірала. В 1993 році він повернувся до України, отримав звання віце-адмірала й очолив молодий український флот у складний період протистояння в Криму та процесу розподілу ЧФ. На жаль, згодом президент Л.Кучма усунув цього українського патріота з військової служби, як колись були усунуті й інші творці сучасної української армії, неугодні Москві: перший командувач українським флотом контр-адмірал Б.Кожин, перший міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов та інші.

[60] Докладніше див.: Данілов А. Український флот: біля джерел відродження. — К., 2000. — 597 С.

[61] Виктор Недельский. Эволюция спецслужб: украинский опыт // Неизвестная разведка. Факты. События. Люди. — Ассоциация ветеранов военной разведки Украины. — 2004. — №10-11. — С. 16.

[62] 2 Баранец В. Генштаб без тайн. В 2-х тт. — М.: Москва, Вагриус, 1999. — 463/463 С.

[63] Затулин К. Вопрос о власти в Украине решается вне Украины // Новая газета. — Российская Федерация. — 2002. — 11 ноября.

[64] Фролов К. На пороге "Украинской Ичкерии" // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье. Бюллетень Института стран СНГ. — №106. — 2004. — 15 сентября.

[65] Украинская оппозиция предупреждает: оранжевое становится коричневым. — Пресс-конференция в пресс-клубе «РИА Новости»

[66] Архів автора. Відеозапис телепередачі "Материк" "Что происходит на Украине?". — 2005 p., 29 вересня. — ТВЦ.

[67] http://gimn-russia.narod.ru

[68] Цитується за хронікою історії Росії у викладі Олександра Рожинцева з прес-служби Одеської регіональної організації російських православних патріотів "Единое Отечество" http://www.otechestvo.org.ua.

[69] Прес-конференція К. Затуліна в інформаційній агенції Ура-Інформ у Києві 20 жовтня 2005 року.

[70] Независимая газета. — Российская Федерация. — 2005. — 13 октября.

[71] Время новостей. — Российская Федерация. — 2005. — 18 августа.

[72] The Evolution and Evalution of the Concept of Power. Major General Carlos de Meira Mattos. Brazilian Army, Military Review, June 1977.

[73] Див.: При премьере Викторе Ющенко начался новый виток "крестового похода" против русского языка на Украине, что особенно болезненно воспринимается в Крыму // Независимая газета. — Российская Федерация. — 2000. — 28 апреля.

[74] Украинская оппозиция предупреждает: оранжевое становится коричневым. — Пресс-конференция в пресс-клубе «РИА Новости» в Москве 19 октября 2005.

[75] Про діяльність оперативно-чекістських груп див.: Шаповал Ю. "Золотий вересень" 1939-го: як це робилося насправді // Літературна Україна. — 1999. — 23 вересня.

[76] Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. — С 8.

[77] Цит. за: Веденеев Д. Специальные мероприятия подполья ОУН в Западной Украине // В мире спецслужб. — ООО "Журнал "В мире спецслужб". — №2 (10). — Октябрь, 2005. — С. 40.

[78] Украинская оппозиция предупреждает: оранжевое становится коричневым. — Пресс-конференция в пресс-клубе «РИА Новости» в Москве 19 октября 2005.

[79] Ходос Э. Еврейский удар. Монолог с петлей на шее. — Харьков, 2003. — С. 90.

[80] Украинская оппозиция предупреждает: оранжевое становится коричневым. — Пресс-конференция в пресс-клубе «РИА Новости»

[81] Более половины депутатов Госдумы — хронические прогульщики // Новые известия. — Российская Федерация. — 2005. — 25 октября.

[82] Историческое холуйство // Новые известия. — Российская Федерация. — 2005. — 17 октября.

[83] Див., наприклад: Жулинський М. Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки "Жовтий князь". — К., 2003. — 53 С.

[84] Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. — С. 162.

[85] Про роль культури та освіти в вихованні громадян і державотворенні див.: Жулинський М. Заявити про себе культурою. — К., 2001. — С 602-603.

Про автора

Діяк Іван Васильович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України, почесний професор Івано-Франківського технічного університету нафти і газу.

Народився 22 липня 1929 року на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1953 р. працював на нафтодобувних підприємствах Івано-Франківської області. З 1964 p.— головний інженер, керуючий трестом "Прикарпатбурнафта", м. Івано-Франківськ. У 1972-1998 pp. — заступник начальника Всесоюзного об'єднання "Укргазпром", віце-президент концерну ВО "Укргазпром", заступник голови правління AT "Укргазпром", м. Київ. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.

У 1998-2002 pp. — Народний депутат України, голова підкомітету з питань газової промисловості Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.

З 2002 року Головний радник Голови правління НАК "Нафтогаз України", Генеральний секретар Національної газової спілки України, з 2005 року — радник Президента України.

Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденами Дружби народів, Трудового Червоного Прапора, "Данила Галицького", "За заслуги" III та II ступеня. Лауреат Премії Ради Міністрів СРСР.

Член Спілки журналістів України. Головний редактор щоквартального інформаційного збірника "Вісник Національної газової спілки України". Автор понад 150 наукових праць. Найбільш відомі з них— це наукові монографії: "Штрихи до історії та сьогодення Компартії України" (2000 p.), "Українське відродження чи нова русифікація?" (2000 p.), "Україна — Росія. Історія та сучасність" (2001 p.), "Енергетична безпека України" (2001 p.), "Газова промисловість України на зламі століть" (у співавторстві, 2000 p.), "Технологія цементування нафтових і газових свердловин" (2003 p.), "Українська національна ідея. Шлях до Великої України" (2005 p.).

Діяк Іван Васильович
П'ята колона в Україні: загроза державності
Наукове видання
Науковий консультант — д. філол. н., проф., акад. НАНУ Жулинський М. Г.
 
Підписано до друку 14.12.2005. Формат 60x90/16. Папір офсетний.
Гарнітура таймс. Умовно друк. арк. 8. Наклад 4000 прим. Замовлення 5-592.
Підготовлено до друку: ПП "УКРПОЛІГРАФСЕРВІС" Тел.: (044) 237 22 06
Друк відповідає якості плівок, наданих замовником.
Віддруковано на ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,
09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Джерело: тексти сторінок "ukraine-poland.com"
Див. також:
І.В. Діяк. Україна-Росія (Історія та сучасність)
Олексій Воскобійник. "Повість моїх літ"