І щит, і меч українця — націоналізм

Іван Шпиталь, письменник

Він прийде, той слушний час, бо "люди вмирають — ідеї вічні". Поодинокі люди можуть загинути, але наша національна ідея, що піднімає великий народ із занепаду й кує з його свідому націю, — ця ідея невмируща.
Сергій ЄФРЕМОВ

Хто для московського імперіаліста в Україні найлютіший і найнебезпечнший ворог?

Свідомий Українець. Націоналіст.

Яка найзаповітніша мрія московського імперіаліста в Україні і в який спосіб він силкується ту мрію здійснити?

Цілковите знищення самої ідеї Української Державної Самостійности у спосіб тотальної манкуртизаціі українського суспільства, тобто у спосіб убивства в Українцеві його національної свідомости.

Ідеологи московського великодержавія навіть не приховують, що саме національне свідомий Українець стоїть на заваді їхнім намірам поглинути Україну, заковтнути її у черево московської імперіалістичної акули. Цитую (уже вкотре!) апостолів єдинонеділимства.

“Проблема Украины... слишком сложная, чтоби здесь можно было коснуться ее более чем намеком. Но от правильного решения ее зависит самое бытие России (Підкреслено мною. — І. Ш.). Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России (Підкреслено мною. — І. Ш.), но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном (чуєш, Українцю?! — І. Ш.) для нас процессе: зарождении нового национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно (а то б і вбили! — І. Ш.), но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского самосознания” (Георгий Федотов. Alma mater // Весnник высшей школы. —1992. — № 7-9).

Ось так. Українцю: для ЬІвана* большого, твого брата “старшого”, твоя, земляче, національна свідомість “чрезвычайно опасна”. Своїм же співвітчизникам Георгій Федотов (1886-1951), історик і філософ-емігрант, як пам'ятаємо, наполегливо радив “будить в себе, растить и осмислять, “возгревать” национальное сознание” (Там само). І то, бач, задля того, “чтобы удержать Украину в теле России”!!! Маячня, як бачимо, вроджена, або, як тепер кажуть, на генетичному рівні.

Українцю! Що ж протиставимо цій зухвалості та підступності велимоімперського ЬІвана?

Та звісно що: єдиноприйнятне й безкомпромісне — нашу готовність наполегливо й невтомно будити в собі, ростити й осмислювати, плекати нашу, українську, національну свідомість! Бо хіба ж уся українська історія не є свідченням того, як великий народ, за словами академіка Сергія Єфремова, піднімаючись із занепаду, кував свідому націю?!!

І не проголошуймо на каналах, не пишімо в газетах, що нібито українська національна ідея “саме зараз народжується” (Радіо, 15 січня 2005 р.), а чи про те. що ми буцімто стали патріотами “після Помаранчевої революції, яка пробудила в українцях національну свідомість (Підкреслено мною.— І. Ш.), збурила їх, змусивши згадати про те. хто ми і якого кореня діти” (Літературна Україна. — 2006. — 2 лют.).

Ми ж бо з вами, Читачу, трохи знаємо Шевченка. А він же, великий будитель української національної свідомости, ще 160 років тому, у моєму рідному В'юнищі, неповинне убієнному “великими будовами комунізму (велика канівська калюжа), спонукав українців пригадати свої корені:

Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?

Що ж до Майдану, то його зорганізували не “польові командири”, навіть не сам Віктор Ющенко. Майдан збурило всенародне жадання Шевченковоі правди та справедливости: “Встане правда! встане воля!”, “Правда Божа // Встає вже, встала на землі, // Щоб фараони стереглись”! Майдан став тільки підтвердженням тієї високої національної зрілости, яка вже була у народі. Майдан ще й ще раз переконав і нас самих, і цілий світ у тому, що українська національна ідея була, єсть і буде в українському серці!

Хіба не про це свідчить свідомий вибір українців, які IV Універсалом Центральної Ради визначили для себе державний самостійницький шлях розвитку?! Хіба Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року не промовляє про той таки високий рівень національної (і політичної, коли хочете) свідомости українців саме як нації?! Чи ми вже забули, що 90,32 відсотка українських громадян, які взяли участь у референдумі, висловилися за Українську Державну Самостійність?!

Отож, стверджувати, що національну свідомість в українцях пробудила Помаранчева революція, означає не тільки грішити проти правди історії — то, крім усього іншого, ще й тяжка-претяжка образа як для самої української національної ідеї, так і для мільйонів, десятків (!) мільйонів звитяжців, які на різних історичних етапах виборювали Українську Волю, Українську Державну Незалежність!

Українська національна ідея — це насамперед український патріотизм, наша національна гордість, самоповага, гордість за діяння предків наших, творців нашої самостійної держави. Витоки цієї ідеї бачимо ще в історичних глибинах доби Іларіона (першого митрополита з руських) та Ярослава Мудрого. Згадаймо Іларіонове “Слово про закон і благодать”, де так виразно висловлюється ідея про рівноправність народів у духовному полі, про те, що й народ Руси — народ самодостатній; йому не потрібна опіка візантійська — він повносилий і повнокровний, йому належить велике майбутнє!

Іларіон звеличує “великого кагана” Володимира; як справжній патріот, гордиться рідною країною, Руською землею, яка “відома й слышима єсть всіми четырьми конци земли”; його патріотизм поширюється не тільки на творців Києва християнського, “славного града Кыева... величеством сияющего”, а й на попередників Володимирових — руських князів-язичників. Бо й Ігор, і Святослав прославлені були хоробрістю та мужністю. Ярослав же Мудрий — справді діяльний продовжувач величних діянь своїх дідів-прадідів.

У “Слові про закон і благодать” дзвінко пульсує, як молода кров, патріотична ідея незалежности Руси в усіх сферах життєдіяльности. У подальших часах бачимо те саме: патріотичні сили Руси наполегливо позбавляються візантійського впливу. Так, у 1147 році, на порушення чинних церковних канонів, великий Київський князь Ізяслав поставив митрополитом Клима Смолятича. Знавець античної філософії, знаний церковний і політичний діяч, письменник, Клим Смолятич був цілковитою протилежністю митрополитам-грекам, від яких “чиняться напрасно великие убытки, а паче всего чрез сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать й повелевать, что противно нашей чести й пользы” (Див.: Татищев В. Н. История Российская. — М-Л., 1963. — Т.2. — С.171).

На прикладах нашої давноруської історії бачимо, що незалежність київської Церкви від візантійської була великою мірою рівнозначна державному суверенітетові: позбавляла грецьких правителів можливости втручатися у внутрішні справи Руси. Чи не здається Вам, мій дорогий Читачу, що московська церковна адміністрація, яка окупувала Києво-Печерські лаврські святині, так само, як і колись греки, діє на ослаблення нашого суверенітету, щедро причащаючи довірливих українців “з московської чаші московською отрутою” (Шевченкове)?

Річ бо в тому, що українська національна ідея — це не тільки наша національна свідомість та самосвідомість, — це також несприйняття шовінізму, неповаги до інших народів, це цілковита протилежність імперській завойовницькій політиці та політиці тоталітаризму. Тут доречно послатися на уже згадуваного Георгія Федотова, який застерігав: “национализм русских виражался, главным образом, в бесцельной травле малых народностей, в ущемлений их законных духовных потребностей...”.

* Написання часів Івана IV.

Московська ж Церква в Україні — це якраз і є те кільце шовіністичного удава, який душив і душить сьогодні і українські національні традиції, і суверенітет ще не зміцнілої держави. Згадаймо й М. Бердяєва: «Московський шовінізм у московській Церкві — це питома москвинам суто московська національна її прикмета. Московська Церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному» (Н. Бердяев. Судьбы России).

Українська колись Києво-Печерська лавра нині —
апологет українофобства і русофільства

Це не історія. Це — сьогодення. Чи може сприяти розбудові Української Держави українофобія, яка не сходить з вуст московських чорноризців? Яку лють викликають у цих смиренних пастирів імена «предателя И. Мазепы» та «украинского кумира Тараса Шевченко, хмурый взгляд которого теперь красуется на месте портретов вождя мирового пролетариата в каждом классе общеобразовательных школ» (SOS. — 2002. — № 6. — Берез.)

Яку лють викликає у московських чорноризців-чорнодумів Шевченкова мова! Мова, без якої немає ні України, ні українців. Ось якою слиною зоологічної ненависти до тих, хто послуговується мовою титульної нації, бризкає, скажімо, єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип: «…Київський патріархат — це суто політична організація, яка існує за підтримки колишнього Митрополита Філарета, що нині об’являє себе патріархом. Він був колись у законній Церкві, яка возвела його в Митрополити. Позбавлений усіх ступенів священства — не покаявся, і був преданий анафемі. Тобто — відлучений від Церкви. І все те, що він очолює, як такий, що перебуває під анафемою, всі ті дії є неблагодатними, незаконними, неканонічними, а отже, вони не мають спасительної Божої сили. Всі таїнства, які відбуваються в Київському патріархаті, — це таке собі «клубне дєйствіє» (Сільський час. — 2002. — 21 черв.).

Ось таке воно, московське братолюбіє, свого часу так палко підтримуване Гарантом Другим. (Він, гарант, нагородив Митрополита Володимира, главу Києво-Печерської лаврської окупаційної адміністрації… орденом Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня!)

Ну й вискочив полтавсько-кременчуцький Пилип із московських конопельок, напросився, щоб ми йому (та й усім іншим невігласам — випускникам московських церковних лікнепів) нагадали і про «законність» і про «канонічність» московської Церкви!

Стосовно «переміщення» релігійного центру з Києва в Московське царство маємо такі історичні відомості. «Постанова Константинопольського собору 1354 р. про перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира була прийнята у відповідь на прохання митрополита Алексія, який виховався та виріс у Москві і, зрозуміло, тяжів до неї, незалежно від того, в якому стані перебував Київ. Аргументація дивовижна — зменшення прибутків кафедри. А де ж християнська милосердність та любов і співчуття до народу?!».

«За двісті соболів та 400 золотих карбованців константинопольський патріарх Діонісій та єрусалимський Доситей продали київську митрополію Москві в 1686 р., тим самим ідеологічно поставивши християнство на службу агресивній політиці Москви. Як сказано в постанові Московського собору 1666 р., «да расширятся православієм в род і род богохранімоє россійскоє царство» (див. примітки № 62 та 63 у книзі А. К. Бичко, І. В. Бичко. Феномен української інтелігенції. — К., 1995).

Спеціалізуючись віддавна на змовах, інтригах, освяченні кривавих загарбницьких походів, неодмінно перебуваючи в обозі тих походів (як і сьогодні — у танково-бетеерівському обозі в Ічкерії — Чечні), московське попівство нині виконує в Україні роль п’ятиколонника, прагнучи дестабілізувати обстановку, завадити нашому державо- і націєтворенню. Згадаймо: у недавньому антиукраїнському, антиконституційному збіговиську «федералістів» у Сіверськодонецьку «засвітилися» й чорноризці з приходів Московського патріархату. Ця морально розхристана й духовно озлиденіла братія сьогодні найактивнішим чином підтримує тих, хто вибудовує передвиборчі кампанії на спекулятивних заграваннях перед російськомовним електоратом: «не пора нам в знак покаяния древнему языку богопознания и молитв — русскому языку — также придать статус государственного?» (цитована вище «СОСка»).

Отже, стоїмо перед цілим каскадом проблем. Найактуальніші з них — збереження й розвиток національної мови, зміцнення національної школи, активізація діяльности національної інтелігенції, запровадження заходів рішучого посилення національно-патріотичного виховання. Це каскад проблем, без вирішення яких видаються великою наївністю балачки про наміри побудувати суверенну, соборну демократичну державу на ім’я Україна!

І ця висока й прекрасна мета, озвучена й палко підтримана одностайною волею Майдану, здатна реалізуватися лише за умови щонайтіснішої взаємодії народу і влади. Та як же прикро, як боляче, як, зрештою, обурливо, що «польові командири», пожавши золоті пшениці перемог на помаранчевому полі, схоже, розцінили це — як намолот тільки їхніх власних зусиль, а не тієї титанічної праці багатьох попередніх поколінь, які ціною незліченних людських жертв, тяжких мук і поневірянь утверджували ідею Української Державної Самостійности, сприяли духовному прозрінню українців як Нації!

Справді, хто з лідерів Майдану нині із належною вдячністю та пошануванням згадує імена одержимців Українського Духу, лицарів багатовікової борні за Україну українську, героїв, які незліченними прикладами свого подвижництва виховували й виковували нашу національну свідомість та почуття нашої національної гідности!

Жаль превеликий, але й сам командир «польових командирів» не орієнтує їх на рішуче поліпшення національно-патріотичного виховання, на достойне пошанування світлої пам’яті тих, хто виборював нашу Державну Свободу! Героїчні надзусилля західноукраїнських патріотів у протистоянні кривавим режимам гітлеризму й сталінізму досі не оцінено об’єктивно, і найвища українська влада навіть сьогодні не виявляє тут будь-яких старань для відновлення історичної справедливости! Україна, мабуть, єдина в світі країна, де злочинці (колишні вертухаї-наглядачі та виконавці злочинних вироків) оточені найпильнішою державною увагою, а справжні герої, борці за щастя та волю цієї держави, до краю зневажені!!! Навіть за Гаранта Другого звучали по радіо пісні про січових стрільців. Сьогодні так звані національні канали віддають перевагу естрадному пустодзвонню та маразматичній рекламі.

Вражає професійна недолугість президентської прес-служби; так само вражає національна глухота гуманітарного корпусу президентської і кабмінівської адміністрації! І то на всіх рівнях: від Києва — до районних підрозділів влади! Хто мені посміє заперечити, коли в минулому році все(!) столичне чиновництво — Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Автономної Республіки Крим, облдержадміністрацій, Міністерства культури і туризму (без мистецтв), так званий Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, навіть Переяслав-Хмельницька райдержадміністрація — зігнорували 160-річчя «Заповіту» та ще п’ятнадцяти(!) тільки поетичних шедеврів Тараса Шевченка?!! Мова — про переяславсько-в’юнищанський та миргородсько-мар’їнський цикли поем і поезій 1845 року, без яких просто немає Шевченка як Шевченка. Чи, може, хтось здатен уявити Кобзаря без поеми-пророцтва «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»?! Без «Кавказу», без «Наймички», без «Великого льоху», без поезії «Стоїть в селі Суботові…»?!

А де ж наша еліта? Де наші інтелектуали? Де Академія наук, де творчі спілки, громадські організації, де жіночі організації, які на передвиборних досвітках верещать: «Жінки — за майбутнє!!!»? Де вони? Чи думають, що майбутнє можливе без Шевченка, без Лесі, без Франка, без Стуса, без Алли Горської, без Ліни Костенко???

Ці ж таки владні столичні інституції не помітили й 135-річчя від дня народження Лесі Українки — для наших патріотів, солом’яно-лопуховухих, це ім’я також нічого не промовляє. Та навіть в «епоху» Гаранта Другого було видано указ «з метою вшанування на межі тисячоліть пам’яті видатного сина Українського народу Тараса Шевченка та з нагоди 160-річчя першого видання «Кобзаря»! Щоправда, про колиску «Заповіту» — Переяслав — в указі не було й згадки. Ніхто не згадує його й тепер. На Говерлу Українських Карпат сяк-так піднялися. Але як нам піднятися на Переяславську Духовну Говерлу Шевченкову??! На ґринджолах туди не здерешся. От і стоїть, як розруйнований мурашник, будинок Андрія Козачковського, у якому було написано славетний «Заповіт»: на завершення ремонту немає коштів. А переяславці ж мріють, щоб після ремонту увесь будинок було віддано під музей Тараса Шевченка, а не тільки дві кімнатки, як то було тоді, коли в цій святій оселі містився Історичний музей.

На все, на все у нас є грошенята: і на самозвеличення, і на передвиборну агітацію, і на спорудження «дворянських гнізд». Ого, як добротно будуємося! Хто «з любов’ю до землі» — у заповідній зоні довкола Києва; хто «з любов’ю до води» — на штучно намитих островах на Дніпрі; хто «з любов’ю до гір» — у Карпатах та в Криму… А ось на музей Шевченка копійчини ніде взяти… Досить із нього й того, що ми, великі патріоти, 9 березня та 22 травня перед пам’ятниками у Києві та Каневі синхронно хитнемося у поклоні та чужими руками виставимо корзини квітів, куплених за державні гроші…

Як же сталося так, що в інтелектуально багатющій Україні і в прес-службі Президента, і в колі його радників-порадників з гуманітарних питань опинилися люди не тільки професійно безпомічні, а ще й одверто та явно байдужі до проблем нашої культури, нашої духовности, загалом до питань безпеки державних і національних інтересів українського народу?!

Є люди, які, не живучи в Ізраїлі, працюють на Ізраїль; є люди, які, не живучи в Росії, працюють на Росію. І є варіант суто український: не дехто, а багато хто, живучи в Україні й загрібаючи, даруйте, грубезні українські гроші, не працює на Україну! Більше того, ще й шкодить їй! Шкодить своєю бездіяльністю, націонал-нігілізмом, своїм скепсисом…

Дехто, правда, із «польових командирів» тужиться-силкується відзначитися якоюсь новацією, якимось черговим реформуванням-експериментом, не маючи при цьому ні чіткости замислу, ні відповідних знань для здійснення того замислу. І я ніскільки не дивуюся з того, що час збігає, а жоден із «польових командирів» навіть наміру не виказав стосовно такої, скажімо, стратегічної справи, як ідеологія держави. Чи можна ж, поставивши перед суспільством розумну мету, але не роз’яснивши кожному громадянинові, яким чином, на яких шляхах можна цієї мети досягти, сподіватися на успіх?

Ідеологія — це система політичних, економічних, правових, філософських, морально-етичних і естетичних поглядів, що їх маємо усвідомити і цілим суспільством, і кожною окремою людиною, аби збудувати власну державу: міцну, заможну, процвітаючу, українську! Така держава неодмінно буде, але тільки тоді, коли матиме свою ідеологію, і буде вона, ідеологія, як і в кожній демократичній країні, національною!

Деідеологізований простір — то простір чужий. Таким він є сьогодні в Україні. І зрозуміло, що панує в ньому ідеологія антиукраїнська: вона дезорганізує, дезорієнтує суспільство, сіє зневіру у наших державо- і націєтворчих намірах. Відкинувши ідеологію комуністичну, яка обслуговувала панівний клас номенклатури партійної, ми не дали суспільству нічого взамін. І нині не йдемо вперед, а бродимо по Малоросійській Пустелі наосліп стопартійними отарами на чолі з амбітними пастухами, не здатними об’єднати національно-патріотичні сили.

І вороги нові
Розкрадають, як овець нас,
І жеруть!..

Це — Шевченко. 160 років тому вороги розкрадали нас, як овець, і пожирали. Розкрадають і сьогодні. А ми, на стогнах (на майданах), побивши камінням зла та невігластва свого Пророка, вимахуємо прапорцями. Кожен — своїм. Всі наші біди й нещастя від того, що ми діємо всупереч Шевченковим заповітам!

Хто ж порятує Україну?

Тільки — і тільки! — націоналізм. Уточнюю: український націоналізм. Тобто націоналізм Шевченків. Або Шевченків патріотизм, коли хто жахається слова націоналізм. Знаю, як закипить у гніві малоросійський капеесесівець: «Як! Шевченко — націоналіст??!».

Хай кипить і булькає. Він одвіку такий: нічого не читав, навчаючись у компартійних лікнепах, отож нічого й не знає. Що з нього візьмеш?

А ми для розумного читача процитуємо Анатолія Луначарського. Ленінця, дуже прискіпливого, як і всі ленінці, до поняття «націоналізм». Так ось Луначарський не міг не визнати: «Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української національности посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин, які споріднюють націоналізм Шевченка з націоналізмом Міцкевича, Фосколо, деяких ірландців, з націоналізмом великої народної поезії сербів» (Стаття «Великий народний поет», 1911 р.).

Зверніть увагу, Читачу: Міцкевич присвятив себе справі відродження незалежности Польської держави; італійський письменник Фосколо (1778–1827) бачив італійців в об’єднаній незалежній республіці Італія; ірландські сепаратисти боролися за визволення своєї Батьківщини з-під англійської опіки; серби не мислили своєї Вітчизни під владою турків. Шевченко ж пішов на свою Голготу задля визволення України з «царської кабали» (Герцен), у яку вона вскочила через необачну політику першого українського прагматика Хмельницького, якого Шевченко за це викупав у калюжі. (Ось чому й сьогодні так важливо кожного Богдана, що преться, даруйте, в ЄЕП, промірювати Шевченковим аршином!)

Націоналістом був не тільки Шевченко. Націоналістом був і Павло Грабовський. Той самий, що з 38 років свого життя двадцять літ поневірявся на каторгах. Лежить він тепер на цвинтарі в Тобольську й не знає, як самовіддано борються «за неньку Україну» її доблесні сини та дочки, скажімо, у Верховній Раді. І добре, що не знає. А то б перевернувся у тій вічній мерзлоті…

Хіба він, Грабовський, думав, що й на початку ХХІ століття перед українською інтелігенцією треба буде ставити завдання, які він ставив ще в 1893 році?!! «Інтелігенція кожного народу, — писав поет, — повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе, — і снага, і слабота в нас самих, вона (інтелігенція) не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власністю народу, розвиваючи тим часом і його національне самопізнання, освіта народу на його рідній мові — то головна засада (от би ці слова — та у вуха нашим урядовцям-прагматикам! — І. Ш.), інтелігенція повинна стояти на стороні тієї освіти, як і дбати про економічну забезпеку народу, народ, не піднятий до загальнолюдської культури, не забезпечений економічно, — мусить врешті згинути яко нація, — йому не буде місця в ряду інших народів, такий невеличкий народ, як галицькі русини-українці, можуть знесилити самі еміграції, а такий, як російські українці, — брак національного самопізнання, а те самопізнання у нас дуже мале, як і завжди в нашій історії його було небагацько, таким робом наша ціль — рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу: народ наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тим часом народом українським. Націоналізм — конечна умова поступу вселюдського: від загибелі нації терпить не тільки вона сама, а і вселюдськість взагалі…» (Підкреслено мною. — І. Ш.).

Отже, як бачимо, націоналізм — це модель, це форма самоорганізації нації, це та сила, яка здатна реалізувати національну ідею, вирішувати національні проблеми у спосіб цивілізований, оптимальний — так, як вирішують їх Швеція і Норвегія, Австрія і Японія…

Не втратили злободенности й такі думки Павла Грабовського: «Чудним може здатися декому, що я, радикал, ставлю між іншим точку про вибор народно-української самосвідомости… Але в тому я пересвідчений і не зречусь тої точки. Ні конституція, на котру рожево споглядають многі, але до котрої я трохи скептичний, ні навіть революція, коли б така сталась, не покінчать цілком питання українського: революціонери російські в значній часті являються «общерусами» — «поєдначами», якщо не в програмі, то по духу; між тими «общерусами» подибуються й наші братчики-українці, та й ще «завзятіші» (так, опроче, завжди буває)» (Із «Листа до молоді української»).

Ну, цих ми бачимо й сьогодні — «братчиків-українців», ще «завзятіших», аніж за часів Грабовського. Бачив їх і Шевченко: «Мов пси, гризуться брати з братами, й не схаменуться…»

Маємо, отже, прекрасну національну ідею та прекрасні ідеали. Маємо багатющі традиції національно-патріотичного виховання. Є нам чим пишатися, оглядаючи власне поле духовности, щедро засіяне золотим зерном освічености, нашого раннього демократизму й гуманізму. Старанно оброблена наша духовна нива невтомними ратаями: Іларіоном і Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом і Автором «Слова про Ігорів похід», просвітниками Києво-Могилянської академії, Григорієм Сковородою і Тарасом Шевченком, Лесею Українкою та Іваном Франком, Павлом Грабовським і Борисом Грінченком, Агатангелом Кримським і Сергієм Єфремовим… Золотий фонд Української Мислі!

Є, отже, що покласти в основу ідеології загальнодержавної, загальнонаціональної. І треба чітко визначитися: або ми сповідуємо націоналізм (патріотизм) згаданих вище націєтворців, або перетворюємо Україну на тєрріторію з насєлєнієм без роду й племени, якою Україна неодмінно стане без єдиної ідеологічної концепції!

Ще й ще раз наголосимо на принциповій відмінності націоналізму українського й націоналізму деяких братів наших хороших.

Ось концепція «яро-ортодоксального монархіста» Івана Ільїна: «На противагу будь-якому націоналізмові — як сентиментальному, так і лютому, супротивно будь-якій денаціоналізації, побутовій і політичній, — ми стверджуємо російський націоналізм, інстинктивний і духовний, сповідуємо його і підносимо його до Бога» (Независимая газета. — 1994. — 30 груд.).

А ось націоналізм істинного Шевченка:

Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити твою правду,
І весь світ обняти!

А це — націоналізм «проклятых бандеровцев»:

«Організація Українських Націоналістів бореться за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі».

Ті ж таки «проклятые бандеровцы» з усіх сил боролися (й борються!):

«За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру».

«За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національностей, в державних правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток та відпочинок».

«За безплатну освіту, за обов’язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народної маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо».

«За вільну українську по формі й змісту культуру, за героїчну духовність, високу мораль та громадську солідарність, дружбу та дисципліну».

«Визнаючи, що земля належить народові, як її єдиному господареві, — за безплатну передачу землі селянам у владність в розмірах трудових господарств, за визначення законом нижньої і верхньої межі для цих господарств, за заборону торгівлі і спекуляції землею».

Це тільки окремі пункти із Програми Організації Українських Націоналістів, яка чітко орієнтує суспільство, дає кожному громадянинові в руки компас, визначає маршрут: «Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямовує на побудову демократичного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ми ж, самоїди, всю енергію спрямовуємо на самопоборювання, по суті — самознищення. Хіба це не про нас? —

Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі!

Тепер — у неволі духовній, зрозуміло.

Наше щастя — що не всі такі!

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, ч. 11-13, 15 березня - 4 квітня 2006 року