Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

Лариса Масенко

Українська літературна мова: історія становлення і розвитку

1991 року український народ здобув незалежну державу, у 2004 р. — демократію. А сьогодні є загроза втратити і перше, і друге. Неукраїнські сили, що прийшли до влади, передусім хочуть перетворити Україну на Малоросію, запровадивши російську мову як другу державну.
 
Як прекрасна мова великого європейського народу опинилася в ролі попелюшки у своїй хаті — висвітлено у книжці Лариси Масенко «Мова і суспільство. Постколоніальний вимір» (К., 2004).

 

Літературна мова — це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо. До визначальних рис літературної мови належать опрацьованість, унормованість, поліфункціональність і стилістична диференціація.

Назва літературна мова поширена в науковій традиції Франції, Італії, Росії і деяких інших країн. У цьому ж значенні її вживають і в Україні. Поряд з цим у науковому і публіцистичному стилях використовують назву загальнонародна мова.

За нормальних умов функціонування в державі саме цей тип мови є обов’язковим у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. Він же становить об’єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання.

Словосполучення писемна мова на позначення загальнонаціонального мовного стандарту відображає історичну роль писемности в його утворенні. Поява письма, графічного засобу фіксації мови, що виникає на певному етапі культурного розвитку народу, не обмежується надзвичайно важливою функцією накопичення інформації в часі, збереження історичної пам’яті народу. Зафіксована в письмі, мова стає, крім того, важливим чинником консолідації населення, об’єднання народу, що проживає на території її поширення, в єдину спільноту. Слід зауважити при цьому, що об’єднавча роль належить передусім писемно-літературній мові нової доби — доби формування національних держав. У донаціональний період писемно-літературна мова обслуговує переважно одну сферу життя суспільства — культово-релігійну. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі Середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятись не тільки стилістично, за опозицією «високе» — «низьке», а й власне мовно. Так, релігійною мовою в середньовічній Західній Європі була латина, на той час уже мертва мова, а в Київській Русі — церковнослов’янська, створення якої на південнослов’янській діалектній основі пов’язане з іменами першовчителів Кирила і Мефодія.

Мовну ситуацію Київської Руси слід кваліфікувати як диглосну — роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов’янська мова, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти — територіальні різновиди української мови.

З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов’янську. Писемну мову, що вживалась у Великому князівстві Литовському в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній в Україні і прилеглих землях у ХІV–ХVІІ ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.

Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.

Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова. Тільки в релігійно-культовій сфері збереглось функціонування церковнослов’янської мови, але за Петра І в богослужбові відправи було введено обов’язкову російську вимову. Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови і її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людности, а й перервало її органічний зв’язок із попередньою писемною традицією. «Староукраїнська літературна мова, — писав Ф. Т. Жилко, — була пов’язана з розвитком елементів української державности, української культури, освіти тощо. Російський царизм неухильно, із зростаючою жорстокістю придушував і знищував усі вияви національного життя і прагнення до незалежности. За Катерини II були остаточно ліквідовані останні залишки української державности. Русифікація міст і містечок, введення в установах російської мови, перехід інтелігенції і більшости козацької старшини (особливо у зв’язку з перетворенням її на малоросійське дворянство) на російську мову — все це зробило майже непотрібною староукраїнську літературну мову, далеку від народної у Східній Україні. На кінець XVIII ст. вона цілком виходить з ужитку в українських землях, включених до складу Росії. Відбувається розрив традицій староукраїнської літературної мови у Східній Україні, а значна частина українського народу була цілком позбавлена своєї літературної мови».

Церковнослов’янська спадщина, спільна літературна мова східнослов’янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку — багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.

XVIII ст. в історії російської культури — це доба активної розбудови російської літературної мови, розширення і переформування її основи, коли після короткочасного періоду панування трьохстильової ієрархії перемагає тенденція до злиття двох мовних стихій — церковнослов’янської і народно-розмовної. Натомість для української мови єдиними повноцінними формами реалізації лишились усні форми її побутування — живе мовлення народу та усна народна творчість, які й стали базовими для формування літературної мови нової доби.

Історична заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він віднайшов єдиний на той час перспективний шлях становлення літературної мови, використавши селянську говірку як гомогенну мовну основу словесного мистецтва.

Таким чином, розвиток української і російської літературних мов ішов різними шляхами. Російська літературна мова, яка зросла на фундаменті писемної мови Київської Руси, плекалась у вищих верствах суспільства, при постійній підтримці великодержавної влади, що потребувала єдиного «общерусского языка» як духовного знаряддя поневолення всіх інших народів Російської імперії. Натомість історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена до рівня побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськости, і з боку свого ж русифікованого панства.

Характерно, що діячі російської культури, скептично настроєні щодо перспектив літературної творчости на «малороссийском наречии», посилалися передусім на неможливість створення літератури на обмеженій базі «простонародної» мови. «Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!» — іронізував В. Г. Бєлінський у рецензії на збірник «Ластівка».

Проте час показав хибність такого погляду. Як зауважив Л. А. Булаховський з іншого приводу, у зв’язку з діяльністю Вука Караджича, історія довела, що в кожній «простонародній» мові є в основі все потрібне для того, щоб при належному серйозному використанні її засобів піднятися, якщо для цього утворюються умови, до рівня культури інших, історично щасливіших народів.

У творчості Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та інших письменників першої половини XIX ст. було визначено діалектну основу української літературної мови цієї доби — середньонаддніпрянські і близькі до них слобожанські говори.

Необхідність створення української літератури на діалектних мовних джерелах неминуче обмежувала на початковому етапі формування її жанровий і стильовий розвиток. Орієнтація на усне мовлення селянства як головну базу нової літературної мови звужувала її простір до жанру художньої літератури переважно низького стилю. Це приховувало й певну небезпеку для її дальшого розвитку, що виразно виявилось у творчості епігонів І. Котляревського, в якій зловживання семантично зниженою лексикою набуло ознак вульгаризації мови.

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Поет органічно поєднав народно-розмовну мову з мовностильовими засобами українського фольклору і старослов’янськими елементами урочистого стилю, пов’язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.

Велике значення у справі розбудови і культурницького опрацювання української мови мала також літературна, публіцистична й громадська діяльність П. Куліша. В оригінальних поетичних творах і перекладах П. Куліш, освоюючи мотиви та образи античної і західноєвропейської культури, намагався вивести українську літературу з обмеженого кола селянської тематики, розширити лексичну базу літературної мови за рахунок творення слів на позначення абстрактно-філософських понять і введення низки запозичень з інших мов. Зусилля Куліша, спрямовані на подолання однобічного розвитку української літератури і літературної мови, на той час, у першій половині й середині XIX ст., не знаходили підтримки в середовищі українських літераторів, — адже тут переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток національної культури. Впливовість етнографічно-народницьких концепцій розвитку національної літератури і літературної мови пояснюється суспільно-соціальними умовами України XIX ст., характерною рисою яких було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення і полонізація вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта мовлення освіченої частини соціуму, що відіграє впливову роль у розвитку літературних мов державних націй. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.

На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з «мови сільської баби», згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.

Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів — західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки «общерусского языка», то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови — усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)».

Стильову розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

«Наявність кальок з польської та німецької мов, — пише Людмила Ткач, — засвідчувала природний перехідний етап розвитку мови, коли брак власних засобів для позначення тих чи інших понять суспільного життя надолужувався калькуванням та запозиченням чужомовних елементів. Запозичення стосувалося загальнокультурної лексики, що є одним з напрямів розвитку літературної мови».

Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX — на початку XX століття», де до переважної більшости слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.), хоча, безперечно, представлений у праці великий лексичний матеріал потребує спеціальних етимологічних досліджень.

Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту.

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: «...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова».

Ситуацію обтяжували складні стосунки з мовами — посередниками запозичень, які в суспільній свідомості асоціювались із знаряддям асиміляції, що викликало різне ставлення до них на західній і східній території і створювало поживний ґрунт для взаємних звинувачень у полонізованості, з одного боку, і зросійщенні, — з другого. Так, С. Недільський зазначав, що в мові галичан «багато русицизмів, яких ми уживаємо, аби уникнути польонізмів, так як у російських українців попадаються польонізми із незнання польської мови». Про це ж писала пізніше 3. Франко: «...у західно-українському варіанті закріплювались часто слова, однокореневі з російськими, напр.: слідуючий, окруження, напримір (і приміром), завсігди, ціль, зов, ...тоді як у східному — з польськими: наступний, оточення, наприклад, мета, поклик, завше».

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори — прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

Дослідження Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, «сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови — річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу».

Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації».

Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.
 
У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою».

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшости населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов'язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй. Показовим у цьому зв'язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з'їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п'ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація — вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов'язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п'ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси».

Однак проголошення рівноправности української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами — українською та російською — визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови.

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Доручити тов. тов. Чубарю и Шуйському написати циркуляр до членів організації про використання української мови як засобу поширення комуністичних ідей серед трудящих мас України».

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною — і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. На цей час припадає поява значної кількости українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо.

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількости підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці — Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, — пише мовознавець, — ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови».

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси у 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою.

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще у час її заснування 14 листопада 1918 р., у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко. У 1919 р. в системі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», в 1921 р. — Інститут української наукової мови.

Протягом 1925–1928 років було надруковано два українсько-російські словники і чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А-Н, Київ, 1927–1928).

Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця включала також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури».

Точна кількість виданих у 20-х роках термінологічних словників невідома. Джерела подають різні дані. Згідно з енциклопедією «Українська мова», за період з 1918 до 1933 р. було видано 83 термінологічні словники.

Створені в Українській академії наук термінологічні комісії в 1921 р. були об'єднані в Інститут української наукової мови (ІУНМ). За даними тієї ж енциклопедії, ІУНМ до 1930 р. видав 16 термінологічних словників.

Після процесу СВУ, на якому засудили керівника ІУНМ Г. Холодного, Інститут ліквідували. З 1931 р. він став частиною Інституту мовознавства. Як зазначає Ю. Шевельов, відомості, згідно з якими ІУНМ та його наступник протягом 1926–1932 років видали понад 27 термінологічних словників, є неточними. Остання бібліографія, подана у виданні «Славянское языкознание» (М., 1963), нараховує 49 термінологічних словників, виданих у той час в Україні.

Внаслідок заборони, накладеної у 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України. Зокрема, серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов. В одній із них видатний український філолог так оцінює працю мовознавців 20-х років: «Осягнення їхні в двадцятих роках величезні. Найбільше вони стосувалися до трьох вирішальних ділянок: уґрунтування і усталення норм літературної мови; вивчення історії української мови, зокрема опрацювання загальної схеми цієї історії, від постання протоукраїнських говірок у надрах праслов’янської мови до новіших часів; нарешті української діялектології, науки, що мала дати відповіді на багато проблем історії мови і допомогти в усталенні норм сучасної літературної мови. Досліди двадцятих років у всіх трьох ділянках принесли силу нового матеріялу, по-новому оцінили чимало старих і відомих фактів. Але, може, найбільше важить те, що тепер уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь».

Юрій Шевельов виділяє дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності — київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу харківську школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві.

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До складу Комісії входили відомі філологи В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, А. Кримський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко та інші.

Проект правопису готували тривалий час. Члени Комісії виходили з того, що «базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історію».

Після публікації проекту правопису в 1926 р. і його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями.

Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій — центральноукраїнської і західноукраїнської. Конференція не дійшла згоди з низки питань, зокрема щодо написання L та G у словах іншомовного походження. Остаточно вирішити цю справу було доручено президії Конференції, до складу якої входили М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), А. Кримський, О. Синявський та С. Пилипенко, письменник. Після довгих дискусій президія ухвалила остаточний текст, підготовлений О. Синявським, в якому було запропоновано компромісне рішення щодо передавання L та G.

Шостого вересня 1928 р. М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов’язковости. Він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 році.

«Український правопис» 1928 р., який тепер називають «харківським», або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала народному комісарові освіти Миколі Скрипнику, за визначенням Василя Німчука — «справді соборна українська орфографія, яка ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного, «ідейного» присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований».

Діяльність М. Скрипника на посаді народного комісара освіти, яку він обійняв у 1927 р., а перед тим — у складі Комісії у справі українізації, утвореної в квітні 1925 р. при Політбюро ЦК КП(б)У, потребує окремого висвітлення. Керуючи всією мовно-культурною політикою, Скрипник у зазначений період своєї діяльности, безперечно, обстоював національні інтереси України. Найґрунтовніше Скрипникову програму мовно-культурного будівництва викладено в доповіді «Перебудовними шляхами», виголошеній на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р. Головною настановою зазначеної програми була теза про УСРР як моноетнічну країну, в якій титульний етнос становить абсолютну більшість. «Коли взяти УСРР, її національний склад, — зазначав Скрипник, — то понад 80% усього населення країни належить до однієї національности — української, і менш як 20% населення України належить до національних меншостей. Коли порівняти УСРР з усіма республіками цілого Союзу і, навіть, цілого світу, то треба констатувати, що Україна є найбільш однонаціональна держава цілого всесвіту. У нас, на Україні, найбільший відсоток населення держави належить до однієї національности і становить національну більшість — понад 80% цілого населення нашої країни. Україна не є державою багатонаціональною, вона не є країна різних національностей, вона є країною, яка має переважну, незрівнянну, порівняно з іншими державами, національну більшість щодо всього населення держави».

Водночас, згідно із принципом більшовицької національної політики 20-х років, що проголошувала рівноправність усіх національних мов і впроваджувала цей принцип у життя, Скрипник наполягав на потребі рідномовної початкової освіти. В Україні тоді було організовано національні райони — російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські, на території яких діяли відповідно національні школи, національні театри, національними мовами велося діловодство, виходили газети.

Важливо в цьому зв’язку, що Скрипник послідовно домагався віднесення до групи національних меншостей на території України і росіян, а для цього йому доводилося долати ще міцно на той час вкорінену у масовій свідомості імперську ідеологему про «триєдиний» російський народ, згідно з якою українці й білоруси утворювали спільний з росіянами етнос, а їхні мови становили місцеві діалекти загальноросійської мови. Наскільки впливовим лишався цей політичний міф у середовищі працівників підпорядкованої Скрипникові освітянської сфери, свідчить такий фрагмент цитованої вище доповіді наркома: «Я щойно був у Одесі, робив там доповідь на культактиві міста Одеси... Перед тим я поставив секції Наросвіти вимогу, щоб дали мені дані про стан освіти... Це були дані — скільки всього є шкіл, скільки є груп по школах, скільки в них належить національним меншостям єврейській, німецькій, болгарській. Це все є. А я запитав, але ж є ще одна національна меншість — російська, чому про неї немає даних. Я дістав відповідь: ми росіян рахуємо спільно з українцями. На те я сказав на Одеській нараді і зараз це повторю на адресу інспектури національних меншостей НКО: «Не знаю, що в них є, який великодержавний шовінізм — російський чи український, чи який інший, але, напевно, якийсь є, що не визнає росіян на Україні за національну меншість і гадає за можливе зарахувати росіян до українців або навпаки українців до росіян».

Показово, що, виступаючи проти русифікації, Скрипник у дусі тогочасних партійних промовців оперує агресивною фразеологією, обґрунтовуючи свою позицію завданням боротьби з «класовим ворогом» — буржуазією й куркульством, що їх відносить до носіїв старої імперської ідеології русифікації. Так, зазначаючи, що в багатьох школах національних меншостей як додаткову мову вводять спочатку російську, а через рік українську, Скрипник коментує ці факти в такий спосіб: «Такого порядку політика відповідає не лінії партії, а вимогам заможних куркулів, дрібної буржуазії і буржуазії».

Подібний коментар супроводжує наведені в доповіді факти незадовільного викладання української мови або його повної відсутности в російських, єврейських та болгарських школах: «...це явище є не лише наслідком неуспішности нашої роботи, а це є й наслідок жорстокої, кривавої клясової боротьби куркульні, що хоче й надалі діставати освіту виключно російською мовою. Куркуль, здебільшого, русифікований, і він вимагає, щоб школа була за його ознакою. Тому в нас у нацменівських школах питання про навчання додаткової мови це є питання боротьби із куркульством та буржуазією».

По-більшовицькому тверда й авторитарна позиція наркома освіти у впровадженні української мови виявлялась, можливо, і в застосуванні репресивних заходів щодо тих освітянських кадрів, які чинили спротив українізації, дотримуючись старих русифікаторських традицій. У книзі дослідника більшовицької мовної політики В. Алпатова наведено окремі приклади адміністративних покарань, застосованих в Україні в час перебування Скрипника на керівній посаді в Комісаріаті освіти до тих викладачів вищих навчальних закладів, які ігнорували вимогу переведення викладання на українську мову. Згідно з його даними, у 1928 році професора Київського політехнічного інституту Я. Марковича було заарештовано і після року перебування у в’язниці вислано до Нижнього Новгорода за небажання читати українською мовою лекції зі свого технічного курсу. Публікації мовознавця Г. Данилова, який констатував, що український пролетаріат у своїй масі говорить російською, було піддано різкій критиці, внаслідок чого йому довелося виступити із статтею «Мої помилки», де він писав: «Украинский пролетариат должен был преодолеть и уже в значительной мере преодолел говорение по-русски».

Юрій Шевельов у спогадах про Скрипникові виступи в роки українізації, очевидцем яких він був, дав виразний портрет і характеристику цієї непересічної особистости: «Скрипник не був добрим промовцем, він запинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема запало в пам’ять, як часто він повторював слово терен, що прийшло з Галичини і було мені, харків’янинові, чуже). Але говорив він, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом з його обличчям, мефістофелівськи гостре підборіддя і списи кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішнім посадам у Чека і в Нарком’юсті, ніж постаті комісара освіти. Але, очевидно, і освіта може бути різного стилю, а в тій двобічній політиці безоглядної українізації і нищення українських кадрів, що її провадив так невгнуто і так негнучко цей комісар освіти, мабуть, саме й віддзеркалювалася ця сліпа воля, що панувала над розумом і що — можу собі уявити — так само нещадно й безкомпромісово скерувала його руку з револьвером до власної скроні. Свій стиль він мав, але це не був стиль інтелектуала, тим менше діяча культури. І в промовах він не переконував, навіть не намагався захопити, він наказував, знавши, що інші мають слухатися».

Активно впроваджуючи українську мову в усі підпорядковані йому культурно-освітні галузі, Скрипник лишався переконаним комуністом. Він не менш активно боровся з «антирадянським» вчительством, виявляючи й нещадно караючи нелояльні до радянської влади «класово ворожі елементи».

Як до класових ворогів ставився він і до тих українських учених, які не виявляли лояльности до радянської влади. Саме тому Сергій Єфремов з великим скепсисом сприймав українізацію, проваджену більшовиками. Невдовзі перед своїм арештом, 28 травня 1929 р., він записав у «Щоденнику»: «Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх набирають? Та й за віщо і пощо?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, — адже «нам будуть фабрики кувати ідеали»... Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!».

Після процесу Спілки Визволення України, на якому було засуджено акад. С. Єфремова і ще кількох співробітників Академії наук, М. Скрипник разом із О. Шліхтером і В. Затонським увійшов до складу дійсних членів Академії для посилення партійного впливу в наукових колах. Уже на зборах сесії Ради Всеукраїнської Академії наук 28–30 листопада 1929 р. зазначені новообрані члени — представники більшовицької влади — виступили з вимогами впровадити в наукові праці марксистський матеріалізм, марксистську соціологію, методологію історії тощо. Сесія ухвалила резолюцію в справі «контрреволюційної» організації Спілки Визволення України з осудом всіляких спроб «повалити Радянську Україну та Радянський Союз», а також надіслала Й. Сталіну, з нагоди його 50-ліття, «запевнення, що ВУАН твердо ітиме шляхом єднання науки і праці, непохитно стоятиме на фронті будування соціялістичної культури, здійснюючи заповіт Леніна, що тільки під проводом переможного пролєтаріяту та його комуністичної партії зможе людство дійти до кращого майбутнього, до комунізму».

У цей же час почалася чистка апарату Академії, що її здійснювали спеціально створені робітничі бригади на чолі з Комісією для перевірки роботи й чистки апарату ВУАН. У результаті було ліквідовано науково-педагогічну комісію, якою керував засуджений в процесі СВУ видатний педагог В. Дурдуківський, перебудовано мовознавчу роботу Академії, ліквідовано історично-філологічний відділ як самостійний з віднесенням деяких установ його до соціально-економічного відділу Академії, припинено цілу низку історичних видань, що виходили за редакцією акад. М. Грушевського.

Тодішній керівник Науково-дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що «уся мовознавча робота, всі шукання не були пов’язані з потребами соціалістичного будівництва... Дописувачі колишнього інституту української мови — це переважно попи, куркулі і всякі «колишні» люди. На останньому преміюванні в ІУНМ за надіслані термінольоґічні картки найбільшу премію дістав піп». Щодо самого плану роботи, то, на думку Г. Ткаченка, «необхідно ті слова й форми, що виковуються в кабінетах, передавати на апробацію широких мас: треба, щоб українська мова так само, як і всі форми нашого радянського будівництва, росла, розвивалася саме в тому напрямкові, в якому це потрібно й вигідно для пролєтаріяту». Далі, «необхідно комплєктувати мовознавчі установи представниками партійних і професійних орґанізацій». Але тому, що партійці не хочуть іти на мовознавчу роботу, то «треба, щоб партійний комітет, відряджаючи до різних інститутів, відрядив певну частину партійців і на мовознавчу роботу».

Таким чином, безоглядно втілюючи в життя комуністичну ідею побудови безкласового суспільства, Скрипник був активним виконавцем більшовицьких чисток, спрямованих у ті роки передусім проти української інтелігенції. Однак не меншу твердість і безкомпромісність він виявляв у боротьбі з російським великодержавним шовінізмом, і його програма розширення сфер вживання української мови була фактично програмою дерусифікації міст України. З більшовицьким ентузіазмом він доповідав на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р.: «Надзвичайним темпом проходить українізація робітничої кляси й українізація міст. Коли на початку революції наше робітництво було лише на малий відсоток українське, а здебільшого російське чи русифіковане, то вже 1929 р., за переписом профспілок, серед робітників нашої країни маємо 52 % всіх членів профспілок українців. Цього року, наприклад, нам потрібні нові сотні тисяч робітників для наших заводів реконструйованої промисловости. З українського села прийде новий робітник пролетар, принесе свою мову, зукраїнізує завод, зукраїнізує місто... Озброювати дітей національних меншостей знанням української мови конче потрібно».

Очевидно, оптимізм Скрипника був не тільки даниною більшовицькій пропагандивній фразеології, а мав під собою реальні підстави. Це підтверджують, зокрема, спостереження очевидців змін мовної ситуації, що відбулись на кінець 20-х років у тогочасній столиці УРСР Харкові. Можна навести в цьому зв’язку спогади львів’янина академіка Кирила Студинського з книжки «З побуту на Радянській Україні. На марґінесі правописної конференції», що вийшла у Львові в 1927 р. К. Студинський згадує, що в час свого першого приїзду до Харкова в 1903 р. він «чув українське слово... тільки в домі Христі Алчевської і в професора Сумцова», тоді як у 1927 р. «почуєш всюди українську мову в Харкові; бо тут, столиця української, радянської влади. Часи зміняються».

Активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалось одночасно з індустріалізацією, швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст.

З’явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села.

Проте українізація тривала надто короткий час, вона не встигла набути розмаху й дійти до свого логічного завершення — охопити весь територіальний обшир України і сформувати соціокультурно цілісну, сконсолідовану націю. Зрештою, сприяти національному розвиткові українців аж ніяк не входило до політичних завдань більшовиків, які кінцевою метою побудови «світлого майбутнього» проголошували безкласову інтернаціональну єдність «трудящих» усього світу.

Українізацію було припинено за наказом Сталіна в 1933 році. На зміну їй прийшла перевірена імперська практика мовно-культурної асиміляції, що її уже остаточно сформований на той час тоталітарний режим запровадив шляхом нечуваного терору. Однією з перших жертв нового партійного курсу став Скрипник. Його самогубство було трагічним, але закономірним завершенням кар’єри українського більшовика, який повірив у сумісність комуністичної ідеї з національною.

1930-ті роки: українська мова в добу великого терору

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, політика українізації була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. З утворенням Радянського Союзу, зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

«Щоденник» С. Єфремова містить цікавий запис, датований 18 січня 1929 року: «Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю «союзну» територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі «незалежні» та «автономні» республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо «треба підготувати громадську думку». Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: «Що ж це — поворот до єдиної неділимої?» — «Так, — одказали йому, — до єдиної неділимої ВКП». «Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза». — «А можете, — була відповідь, — без території і людности». Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді, що йому говорити, цьому представникові сучасної «Малороссийской коллегии», коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!»

Попри те, що запис С. Єфремова стосується усної історії, події, відтворені в ньому, відбивають, безперечно, реальні політичні тенденції того часу, а цинічна відповідь Скрипникові щодо перспективи виходу України з СРСР «без території і людности» уже зловісно провіщала спланований геноцид українців, що його Москва реалізувала в 1932–1933 роках.

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 p. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. «Приміром, у нас на Україні, — заявив В. Затонський, — місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару».

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення».

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв — членів російської національної меншости в союзних республіках.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національности на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв’язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російська мова обов’язково вивчається в кожній школі».

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльности свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі — з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі Школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме — адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдности зі старшим братом — великим російським народом і благотворности впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною,— зазначає Юрій Шевельов. — Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської», а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 p., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». «Комісія, — як зазначалось у передмові до «Українського правопису», виданого в 1933 p., — крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру».

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. «Про «Український правопис»» було зазначено: «Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 p., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису».

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери «ґ» і м’якого «л» у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в «Українському правописі» 1928 р. Як зазначає В. Німчук, «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови».

14 травня 1938 р. Рада Народних Koмicapiв затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії. Відповідальним секретарем Koмiciї був М. Грунський. Виконуючи завдання «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису», автори проекту усунули з абетки лiтepy «ґ», ввели флексію -i (вісті) у родовому відмінку однини іменників третьої відміни та іменників четвертої відміни з суфіксом -ен (імени), у словах іншомовного походження після вcix голосних було рекомендовано писати i, а, е, у (героічний, геніальний, кліент, paдiyc).

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, в 1933 р. проведено «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті», що цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комicapiaтy освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1) негайно припинити видання вcix словників;

2) переглянути словники i всю термінологію;

3) провести уніфікацію технічної термінології з тією термінологією, що є в Радянському Союзі та вживана й на Україні;

4) переглянути кадри на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5) переглянути український правопис та ін.

Одразу після цього спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники i замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934–1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нoвi засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали у ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. Проти вcix термінологічних словників, укладених у 20-х роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дpiнова i П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня» (К., 1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Xapкiв, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою, «по-перше, на відрив української наукової тepмiнології від термінології, вживаної в ycix культурних мовах, від термінології iнтepнaціональної» i, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови».

Авторів «Словника математичних термінів» звинувачували у тому, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно туманность — мряковина, освещение — освіт, точка падания — падовище, часовой пояс — крило годинне, след — прослідок тощо.

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. У такий cпociб репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість «виправлених» термінів містять i деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до «Виробничого термінологічного бюлетеня» (К., 1935) зазначалось, що «Словник виробничої термінології» (Харків, 1931) «мав в coбi приблизно 40–50% слів (гнізд), які треба було переробити i виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію».

 
«А ми не скорилися — українцями ми народилися»
 

Для позірної демонстрації рівноправности національних мов у програмових партійних текстах 30-х років час від часу поряд з українським націоналізмом як головним об’єктом викорінення з’являвся й російський націоналізм, як, наприклад, у кінці згадуваної статті А. Хвилі: «Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму». Згадка про російський націоналізм виконувала суто ритуальну функцію. Як насправді відтепер реагує влада на будь-яке звинувачення в російському націоналізмі, дав зрозуміти на цілком конкретних прикладах присланий в Україну на початку 1933 р. для розгрому українізації росіянин Павло Постишев. Так, у його промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У в 1933 р. згадувалось про викладача української мови Полонського, який пocмiв згадати Скрипника i підняти голос проти російського шовінізму й русифікації. Постишев процитував слова викладача з таким коментарем: «Цей ворожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни виступив з такою заявою: «Після Скрипника почався розрив з галіційською культурою. Треба боротися проти російського шовінізму, бо навіть УНДО за кордоном пише, що після Скрипника відбувається русифікація на Україні!».

Кожному було зрозуміло, що викладачеві Полонському винесено вирок i його вже ніщо не врятує, в тім числі й каяття, на чому ще раз наголосив Постишев у тій же доповіді.

Цитату з Полонського вибрано для застрашування невипадково, оскільки в ній ішлося не тільки про русифікацію, а й про розрив з галицькою культурою. Річ у тім, що для спланованого втручання у внутрішній розвиток української мови, для спрямовування її в бік максимального зближення з російською треба було перервати досягнуту в 20-х роках єдність української літературної мови, вилучити тi елементи, що ввійшли до неї iз західноукраїнських діалектів i з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. 3 цією метою демагoгiчно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови об’єднанням різноговіркових елементів ycix українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, зроблено, за словами А. Хвилі, «по лінії усунення вcix штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бiк польської буржуазної культури».

Аналогічні звинувачення висунуто проти попередньої праці термінологів: «...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи».

Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. оголошено «братньою» i мовознавців зобов’язували добирати в словниках ycix типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена i взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженнi полонізмів набували зловісного політичного відтінку: «...Особливо характерна заміна в словнику фізичних тepмiнiв цих термінів (йшлося про слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими та білоруськими.— Л. М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний — змикання з польським фашизмом)».

Подібну «чистку» застосовано не тільки щодо термінологічних словників, а й щодо ycix інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», що встиг вийти до літери «П» (включно). 3 тавром «націоналістичного» словник заборонено, i видані чотири його томи зникли з ycix бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника — російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським i Є. Рудницьким «Російсько-український словник», що вийшов у Києві 1937 року, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

«Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко i від свого попередника, академічного словника 1924–1933 pр. Poзмip його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована i, — може найголовніше, — посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити вci «класово ворожі слова, але не проминути слів «революційних». Ясно, що перед ними стояла примара «буржуазного націоналізму», i за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь, Боже, не створилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова i семантичні відтінки, ніж російська».

Подібними принципами керувались i упорядники сумнозвісного «зеленого» (за кольором обкладинки) «Російсько-українського словника», який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

 
Родовід
Робота художника Миколи Бідняка
 

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку, i зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений».

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924–1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат i безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під pociйськi, виявить майбутнє порівняльне дослідження праці лексикографів 20-х років зi словником 1948 року. Поки що обмежимося кількома прикладами:

РУС 1924–1933
Благополучие — добра доля, щастя, добробут, гаразд.

РУС 1948
Благополучие — благополуччя, благополучність; (счастье, удача) — щастя.

РУС 1924–1933
Брить, бривать — голити, брити, бритвати.

РУС 1948
Брить — брити, голити.

РУС 1924–1933
Ворона — ґава, ворона.

РУС 1948
Ворона — ворона, гава.

РУС 1924–1933
Голубой — 1) блакитний, голубий, ясносиній, 2) попеластий, попелястий.

РУС 1948
Голубой — голубий, блакитний.

РУС 1924–1933
Загорать, загореть — (подвергаться загару) засма(г)люватися, засма(г)литися, смагнути, засмагнути, смагліти, засмагліти, запікатися, запектися, запалюватися, запалитися, загоряти, загоріти.

РУС 1948
Загорать, загореть — загоряти, загоріти, засмалюватися, засмалитися.

РУС 1924–1933
Загораться, загореться — займатися, зайнятися, запалюватися, запалитися, загорятися, загорітися, підпалюватися, підпалитися.

РУС 1948
Загораться, загореться — загорятися, загорітися, займатися, зайнятися, спалахувати, спалахнути, запалюватися, запалитися.

РУС 1924–1933
Заживать — гоїтися, загоюватися, загоїтися, безл. затягати, затягнути, (о мног.) позагоюватися, позатягати.

РУС 1948
Заживать — заживати, зажити, загоюватися, гоїтися, загоїтися.

РУС 1924–1933
Кладовая — (при доме) хижа, хижка, хижина, комірка, комірчина; (зап.) спіжарня; (отдельно от дома) комора.

РУС 1948
Кладовая — кладовка, кладова, комора.

РУС 1924–1933
Корзина — кошик, (побольше) кіш, (узкая с двумя ручками) кошіль, кошелина, кошар, кошівка, (из лозы) лозя(а)ник, сапет, сапета, (из лыка) козуб.

РУС 1948
Корзина — корзина; (ручная — обычно) кошик.

Як підрахувала у своїй курсовій роботі студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Дмитришина, у словах на літеру «В» академічний словник 1924–1933 pp. перекладає російське слово синонімічним рядом у 3591 випадку, тоді як одним словом — у 615 випадках. Натомість словник 1948 р. застосовує протилежний принцип — 3131 російське слово перекладає одним українським, а синонімічний ряд подає тільки для 820 слів. Kpiм того, в межах тiєї ж групи слів у словнику 1924 р. жодного разу не застосовано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як в українській частині словника 1948 р. скальковано 497 російських слів.

 
Євген Коновалець
Робота художника Миколи Бідняка
 

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як «спотворену i перекручену націоналістами», внаслідок чого «зміст творів Леніна сфальсифікований i брутально перекручений». Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів, Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом i лексикою. Воно поширювалось i на інші мовні piвнi, зокрема на словотвір i синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з pociйською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу «Мовознавство» за 1937 р. у рубриці «Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933–1934» містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу «великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови». Усього було розглянуто понад 15 питань словотвору, з яких наведемо лише частину. Засуджувались як прояви шкідництва такі словотвірні форми, що вважались нормативними в мовознавчих працях i мовній практиці 20-х років, як вживання прикметників iз суфіксом -ов(ий) замість -н(ий): предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий тощо замість предметний, позакласний, машинний, мільйонний тощо; рекомендації О. Курило, М. Гладкого та інших мовознавців 20-х років не вживати таких скалькованих з pociйської форм, як іменники жіночого роду на -к(а), -ч(а) iз значенням процесу: розробка, поставка, очистка та ін.; іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик: збірщик, рознощик, мурівщик, підводчик та iн.; слова з префіксом без-: обезголовити, обезчестити, обеззброїти та iн. У доповідях було засуджено також попередні рекомендації уникати калькування другої частини російських прикметників із складником -подобный, -образный i -видный, а замінювати їх суфіксами -уват(ий), -аст(ий): дугуватий, а не дугоподібний; вживання відмінних від російських прикметникових форм, що виключали першу частину складних суфіксів -альн(ий), -озн(ий): пірамідний або пірамідовий, а не пірамідальний; артерійний, а не артеріальний; тифовий, а не тифозний та iн.; відмінне від pociйської вживання форм доконаного виду з префіксом з- від дієслів іншомовного походження: змобілізувати, зорганізувати та iн.

Не обійшли увагою погромники від науки i дослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси в зв’язку з фразеологією та стилістикою» наводив серед прикладів «шкідництва на мовному фронті» Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г. О. Сабалдир у першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. затаврував її як «вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства», «чимале кільце в цьому ланцюгу націоналістичного шкідництва», а працю О. Б. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» назвав «ворожим нам» твором, «синтезом націоналістичних i фразеологічних правил». В аналогічному контексті було згадано i Євгена Тимченка.

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову i мову пам'яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й по-верховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша — це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків». Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття.

Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. «Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, — проголошувалось на сторінках першого числа журналу «Мовознавство» за 1934 р., — була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ–ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФРР».

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні

Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальности як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людности з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправности національних республік.

Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови.

Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення.

Тексти погромницьких статей 30-х років дають багатий матеріал для дослідження процесів остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу — мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу.

Партійні тексти відбивали крайній ступінь аморальности й цинізму радянських можновладців, що маніпулювали масовою свідомістю, застосовуючи підміну понять як головний засіб пропаганди. Так, маскуючи свої страхітливі злочини, тоталітарний режим приписував їх уявному ворогові — «західноєвропейському імперіалізму».

У цей період відбулось усталення у промовах більшовицької верхівки набору штампів, які виконували функцію матриці для всіх засобів масової інформації, преси та гуманітарних наук. Мовно-культурні процеси, що відбулись в УРСР та інших союзних республіках у реальній дійсності, звуження сфер застосування національних мов і насаджування російської як фактичної державної мови СРСР відтепер позначались новоязівськими формулами «буйного (бурхливого, невиданого) розквіту національних мов» і «благотворного впливу» російської мови на мови союзних республік. Оскільки партійні тексти виконували ритуально-агітаційну, а не інформативну чи комунікативну функцію, їхніх авторів жодною мірою не обходило те, що зміст сказаного часто заходив у разючу суперечність навіть з елементарним здоровим глуздом.

Так, попри загальновідомий факт призначення наукових терміносистем для вузьких професійних груп, вимога ввести так звані інтернаціоналізми, тобто слова іншомовного походження, в термінологічні словники, зокрема в «Словник фізичної термінології», мотивувалася необхідністю «замінити націоналістичні вигадки, якими він рясніє, термінами, поширеними серед українських робітників, колгоспників і трудової інтелігенції, термінами, вживаними в радянській науці».

У «Резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології» один з пунктів було сформульовано так: «Цілком відкидаючи штучне вигадництво слів і термінів буржуазно-націоналістичного типу, мовна нарада вважає, що дальший розвиток і творення української термінології мають бути побудовані на мовному матеріалі пролетарських і колгоспних мас».

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць, як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльности інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовности.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому два останніх постулати так само, як і перший, було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській.

У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на «мовному фронті» попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась «контрреволюційною», що виявлялося «на теоретичній ділянці — в націоналістичній теорії самобутності розвитку української мови, в пропаганді відриву її від загального процесу мовного будівництва в СРСР, а насамперед — відриву від мови російського пролетаріату; у відкиданні інтернаціональних термінів у мові, що прикривалося націоналістичною теорією «народності».

У тих же резолюціях було чітко визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження».

Резолюції проголошували, що відтепер дотримання «правильних методологічних засад» діяльности мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи «на базі глибокого опрацювання й усвідомлення їх в світлі марксистсько-ленінської методології», переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно-літературного персоналу видавництв та «очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів», посилено «політичне виховання мовних робітників».

На особливу увагу заслуговує останній з перелічених заходів. Резолюція наказувала «покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору».

Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови. Відтак радянська влада проголосила ідеологічно небезпечною українську мову як таку і взяла на себе роль пильного наглядача за її дальшим розвитком (якщо практику обмеження мовних ресурсів і спрямовування їх на злиття з іншою мовою можна назвати розвитком).

Слід сказати, що навіть за найтемніших часів сталінського терору в середовищі знекровленого українського письменства спостерігався певний опір згубним для української мови впливам, що виявлявся в ігноруванні офіційних заборон вживати те чи інше слово або, в поодиноких випадках, у публічних протестах проти збіднення мови. Таким був, наприклад, виступ Ю. Яновського в «Літературній газеті» (4 липня 1939 р.) і М. Рильського в тій же газеті (16 липня 1939 р.). Рильський, зокрема, писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури».

Нині серед архівних матеріалів виявлено унікальний документ — лист академіка Агатангела Кримського на ім’я заступника голови Раднаркому УРСР Федора Редька, в якому вчений відмовляється від своєї участи у роботі Правописної комісії, яку очолював Ф. Редько, на знак протесту проти спланованої русифікації української мови.

Вражає сміливість ученого, який у травні 1941 р. (а саме тоді написано лист) наважився виступити проти засад, на яких укладався новий російсько-український словник: «Словник складено, — писав він у листі, — ...із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового й тенденційного шкідливого «російсько-російського словника», зовсім не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів, з правом вирішальних голосів».

Політику внутрішнього зросійщення української мови загальмували політичні події 1939 року — приєднання до УРСР західноукраїнських областей, де вживання української мови відзначалося соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації.

Дещо поліпшився стан української лексикографії у 50-х роках. Більший за обсягом, порівняно із РУС-ом 1948, фонд питомої української лексики ввійшов до 6-томного «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1953–1963 рр.

Альтернативне мовознавство шістдесятників
(1950-1960)

Непослідовністю і суперечливістю в мовно-культурній політиці відзначалася доба хрущовської відлиги. З одного боку, десталінізація і лібералізація режиму викликала появу покоління нової української інтелігенції, яка активно виступила в обороні прав української мови.

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний «Словник української мови», «Історія української літератури» в 2-х томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла «Енциклопедія кібернетики», в системі АН УРСР з’явилась низка нових україномовних журналів з природничих і суспільних наук.

Водночас русифікація неросійських народів Радянського Союзу лишалася головним напрямом національної політики КПРС. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію добровільної відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов у 1961 році на XXII партійному з’їзді. «Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відносин, прилучення кожної нації і народности до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (Підкреслення моє. — Л. М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».

Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти.

Продовжувався процес русифікації української науки. Так, у 1962 р. Видавництво АН УРСР видало 188 назв українською мовою (60%) і 122 назви російською мовою (40%), в 1963 р. відповідно вже 166 (49%) і 163 (51%), в 1964 р. російських книжок вийшло уже 53,5% (156 назв), а українських тільки 46,5% (136 назв). При цьому більшість україномовних видань становили праці з гуманітарних наук. В інших наукових галузях панувала російськомовна книжка. У 1963 p., наприклад, Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (у тому числі підручників для вищих навчальних закладів російською мовою — 11, українською — 1).

За кількістю видань технічно-інформаційних матеріалів рідною мовою Україна посідала останнє місце серед республік колишнього Радянського Союзу.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 p., головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР» програма стверджувала, що насправді «рівноправ’я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують усі сфери життя й діяльности даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... у старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, у містах України і Білорусії)». До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаности різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі уже в четвертому числі випуску «Вопросов языкознания» (1962 p.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж», а щодо попередньої мовознавчої програми прискореної русифікації зазначено, що в ній «одержали дещо схематичне й суб’єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу».

У 50–60-х роках поліпшився стан лексикографічного опрацювання й наукового дослідження української мови. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник» (1953–1963), де українська лексика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 року. Її реєстр становив понад 120 000 слів. На базі шеститомного словника було створено тритомний «Російсько-український словник», що вийшов друком у 1969 році. У цей час почалася підготовча робота для укладання великого тлумачного словника української мови, який вийшов у одинадцяти томах протягом 1970–1980 років. Було видано кілька перекладних словників — двотомний «Польсько-український словник» (1958–1960), «Українсько-англійський словник» (1957), «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) та ін.

В Інституті мовознавства АН УРСР, Інституті суспільних наук у Львові, на кафедрах української мови університетів і педагогічних інститутів було розгорнуто дослідження усіх рівнів української мови — фонетики, лексики і фразеології, словотвору, морфології, синтаксису, стилістики. Ці дослідження було систематизовано й узагальнено у п’ятитомному виданні «Сучасна українська літературна мова» (1969–1973).

У ці роки активізувалось вивчення українських говірок. У відділі діалектології Інституту мовознавства під керівництвом Ф. Жилка почалась робота над укладанням «Атласу української мови», Й. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської области УРСР (Лексика)» (1958–1960).

Чимало було зроблено в ділянці вивчення історії української мови, зокрема В. Німчук підготував до видання й дослідив низку пам’яток української мови: «Лексис...» Лаврентія Зизанія (1964), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964) та інші.

Під керівництвом О. Мельничука почалася праця над укладанням «Етимологічного словника української мови», набули поширення дослідження ономастикону України.

Цей далеко не повний перелік здобутків 50–60-х років у різних галузях мовознавства засвідчує, що наукові й навчально-наукові центри мовознавчих досліджень змогли відродитися після руйнації, якої вони зазнали в 30-х роках.

Однак про здобутки цього часу можна говорити лише стосовно наукових сфер, не підвладних ідеологічному диктатові.

Лишалися незмінними три головних постулати визначеного в 30-х роках ідеологічно «правильного» шляху розвитку української мови — постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.

На зазначених тезах базувався аналіз словникового складу української мови радянського періоду. Так, у відповідному розділі курсу «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973) наголошувалося, що «найголовнішим джерелом збагачення словникового складу української літературної мови в соціалістичну епоху, як і всіх інших мов нашої країни, стала мова великого російського народу — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу», що «процес лексичного збагачення української літературної мови за допомогою російської відбувається і шляхом прямого засвоєння російських слів і словосполучень, чому сприяє близька спорідненість обох мов, і способом калькування», що «спосіб калькування, як своєрідний вид запозичень, практично не має меж у процесі збагачення словника української літературної мови».

Такі твердження не мали нічого спільного з науковим тлумаченням явищ українсько-російських міжмовних відносин, оскільки загальновідомо, що широке використання кальок прищеплює мові чужі для неї закони словотворення і загрожує збереженню її внутрішньої самобутности. Понад те, в академічному курсі позитивно оцінювалось не тільки калькування, а й пряме запозичення в українську словотвірних моделей з російської мови.

«Значна близькість української та російської мов, — зазначалось у курсі «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973), — що мають генетичну спорідненість, яка проявляється на всіх мовних рівнях, надзвичайно сприяє активізації закладених в українській мові словотворчих тенденцій за зразком російських моделей.

Так, приміром, у радянський час словник Української мови інтенсивно поповнюється за рахунок зрослої продуктивності віддієслівних іменників на означення процесів дії: вивозка, постановка, обрубка, приписка, розробка, офлюсовка, обрізка тощо, а також іменників жіночого роду типу електричка, вечірка (газета), врубівка, літучка, технічка та інше, активних дієприкметників теперішнього часу й відповідних іменників та прикметників на -чий, рідше на -щий: ведучий, організуючий, обслуговуючий, прогресуючий, правлячий, перемагаючий, грядущий, звучащий та ін.»

Деякі монографії і навчально-наукові курси були настільки щільно насичені подібною псевдонауковою демагогією, що втрачали будь-яку наукову вартість, як, наприклад, двотомний «Курс історії української літературної мови», виданий у 1961 році.

Офіційне мовознавство під проводом академіка І. Білодіда — головного теоретика «гармонійної російсько-української двомовності» виключало саму можливість появи об’єктивного соціолінгвістичного аналізу реальних мовних процесів, що відбувалися в УРСР.

Такі дослідження з’явилися в колах опозиційної творчої інтелігенції, що ввійшла в історію під назвою «шістдесятників». Провідною ідеєю Руху опору 60-х років була ідея національно-культурного відродження. Характерною рисою тогочасного культурного життя було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження.

Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30–40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Вимоги припинення русифікації в 60-х роках висувалися під гаслом повернення до ленінської національної політики, що було цілком закономірно і виправдано на той час.

Зокрема, до засад ленінської національної політики, якою керувались партійні органи в 20-х роках, апелював у своїй праці Іван Дзюба. Написана переконливо й емоційно, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширювана у численних машинописних копіях, справляла колосальне враження на тогочасного читача.

Дослідження І. Дзюби зосереджувалось на висвітленні функціональних аспектів побутування української мови, її статусу, російсько-українського мовного конфлікту.

Шістдесятники порушили питання й про інший аспект зросійщення — сплановане режимом обмеження лексичного складу української мови і втручання в її внутрішню структуру. Б. Антоненко-Давидович у статтях, опублікованих в газеті «Літературна Україна» й журналі «Україна» в 1969–1970 pp., поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених з ужитку слів і граматичних форм. У статті «Літера, за якою тужать» він писав: «Скасування цієї літери (йшлося про літеру ґ. — Л. М.) припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, — або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки-що; природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного радянського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва.

Мовознавча тематика становить вагому частину творчого доробку Івана Світличного. Остання його стаття, підписана власним прізвищем, — «Гармонія і алгебра» («Дніпро», 1965, № 3), що набула великого розголосу в літературних і наукових колах, була присвячена аналізові мовознавчих праць. Застосовуючи свій улюблений прийом іронії, Світличний у дотепній гострій формі піддав нещадній критиці кілька бездарних публікацій про мову Шевченка, в тім числі й працю сановного чиновника — директора Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодіда.

Радянські вельможні хами такого не пробачали. Блискуча стаття обійшлась її авторові дуже дорого. За розпорядженням тодішнього секретаря парткому Президії АН Костянтина Ситника Світличного негайно звільнили з посади завідувача редакції мовознавства у видавництві «Наукова думка», яку він щойно отримав у липні 1965 р.

Невдовзі, 30 серпня 1965 p., Світличний відбув свій перший арешт, і відтоді цензура наклала заборону на публікацію його творів. Ще одна його розвідка на мовознавчу тему з’явилася в 7-му числі журналу «Жовтень» за 1970 р. під прізвищем, «позиченим» у перекладача Анатоля Перепаді. Стаття мала назву «Новий словник. Який він?» і була розгорнутою рецензією на тритомовий «Російсько-український словник», що був укладений в Інституті мовознавства і вийшов у видавництві «Наукова думка» в 1968 р.

Ця праця Світличного має велику наукову вартість і лишається актуальною до сьогодні. У складних підцензурних умовах він не тільки залучив до аналізу репресований академічний словник 20-х років, редагований А. Кримським і С. Єфремовим, але й через порівняння його із російсько-українським словником 1948 р. розкрив механізм впровадженої в 30-х роках практики штучного зближення української мови з російською і відверто означив її як свідоме калічення української лексики.

Так, схвалюючи наявність у рецензованій лексикографічній праці 1968 р. синонімічних рядів української лексики, І. Світличний наводить приклад перекладу російського слова абсурд, що, на противагу словникові 1948 р., не обмежується спільною з російською лексемою абсурд, а фіксує й такі питомі українські слова, як безглуздя, нісенітниця, дурниця. Саме цей синонімічний ряд до російського абсурд подає й словник 1924–1933 pp.

Зауважуючи в іншому випадку, що для перекладу слова атеист новий словник наводить тільки аналогічне українське і не фіксує таких відповідників, як безбожник і безвірник, І. Світличний також орієнтується на словник 1924–1933 pp., який саме так перекладає російське слово атеист.

Наскільки необхідним вважав літератор словник 20-х років для своєї творчої праці, свідчить той факт, що він не розлучався з ним навіть у концтаборі. У листі до сестри Надії від 7 грудня 1973 р. І. Світличний пише: «...забезпечений я необхідною літературою набагато краще за Тебе (при мені —уяви собі — є навіть словник Кримського)».

З другої половини 60-х років Світличний все більше зосереджується на мовних проблемах, опрацьовує масу спеціальної лінгвістичної літератури і починає укладати словник синонімів. Як згадує Леоніда Світлична, по звільненні після першого арешту «Іван ще не полишав надії на видання книги з історії естетики, багато перекладав, для заробітку опрацьовував людям кандидатські і навіть докторські дисертації, а для душі почав серйозно займатися мовознавством. Вже тоді він розпочав роботу над словником синонімів, продовжував цю роботу в таборі і на засланні до самої хвороби. В останній період він вважав це головною справою свого життя». З листів Світличного до рідних і друзів часів його перебування в концентраційних таборах видно, як багато часу присвячував ув’язнений літератор лексикографічній праці, яку вважав головною справою свого життя.

Табірні умови ізоляції, з одного боку, створювали багато перешкод для наукової лексикографічної роботи, яку провадив І. Світличний, але, з іншого боку, де в чому й сприяли їй. Тут було зібрано цвіт нації з різних областей України — і Світличний мав можливість записувати лексичний матеріал безпосередньо від носіїв різних діалектів. У спогадах побратимів Світличного по ув’язненню, зокрема уродженця Холмщини Зиновія Антонюка й галичанина Григорія Герчака, знаходимо згадки про те, як вони, на прохання Івана Олексійовича, постачали йому слова з рідної говірки.

Немає сумніву в тому, що, якби Світличний завершив свій словник, над яким він так ретельно працював понад десять років, створивши власну оригінальну концепцію, базовану і на вивченні сучасних лексикографічних практик, і на досвіді словникарства 20-х років, українське мовознавство збагатилося б надзвичайно цінним зібранням української лексики.

Але владні диктатори, що, за висловом Ю. Шевельова, «у мирі і в війні українську землю ґрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок», не дали Світличному можливості завершити працю, яку він вважав справою свого життя. По закінченні табірного терміну дисидента заслали на Гірський Алтай, кліматичні умови якого були протипоказані йому за станом здоров’я, що привело Світличного до тяжкої хвороби й передчасної смерти.

Щасливіше склалась доля лексикографічних і мовознавчих праць соратника Світличного, відомого дисидента Святослава Караванського, якого радянська влада після тривалого ув'язнення вислала за межі Радянського Союзу.

Мовознавчі зацікавлення Святослава Караванського, як і Івана Світличного, пов’язані з його творчим і перекладацьким покликанням. Ще під час свого першого ув’язнення в сталінських концтаборах Караванський почав укладати словник рим. Зі спогадів Леоніди Світличної відомо, що під час обшуку у Світличного 4 лютого 1972 р. каґебісти забрали разом з машинописами Є. Сверстюка, В. Стуса, І. Дзюби, І. Калинця, М.Холодного і машинопис «Словника рим» С. Караванського.

У США, де Караванський перебуває з 1979 року, він продовжив розпочаті в неволі мовознавчі дослідження. Лексикографія й культура української мови — основні галузі лінгвістичних інтересів дослідника, діяльність якого підпорядковано меті оздоровлення української мови, повернення їй природности звучання, вислову, будови фрази, лексичного і фразеологічного багатства, розбудованої синоніміки. Як і Ю. Шевельов, дослідник вбачає небезпеку для майбутнього української мови не тільки у звуженні її функцій, а й у свідомому її каліченні, здійснюваному за совєтської доби.

У численних статтях, у книжках «Секрети української мови» (К.: Кобза, 1994) і «Пошук українського слова або боротьба за національне “Я”» (К.: Вид. центр «Академія», 2001) С. Караванський розкриває підступний механізм калічення самобутніх рис української мови під дією таємно запровадженої згори практики калькування української лексики з російської.

У деяких мовних сферах, зокрема в науковій термінології, калькування стало єдиним способом українського словотворення. Механічне наслідування зразків російської мови, котре С. Караванський з властивою йому емоційністю часто називає «мавпуванням», зупинило природний розвиток нашої мови. «Коли під сучасну пору оглядати українські словотворчі моделі, — пише дослідник, — впадає в око, що їхню здатність продукувати нові лексичні форми ніби заморожено на тих зразках, що витворилися продовж попередніх століть, а за останні півстоліття ці моделі не виробили жодного словесного зразка. Такий був наслідок «мовної політики», яка, заморозивши українські самобутні моделі словотвору, спрямовувала розвиток мови у напрямі калькування».

У такий спосіб було виведено з ужитку цілі словотвірні типи, як, наприклад, продуктивну раніше модель творення прикметників за допомогою суфікса -ч: заготовчий, обслуговчий, перетворчий і под., що були природнішими в українській мові, ніж упроваджені заготівельний, обслуговуючий, перетворювальний.

Унаслідок диктату російської мови і застосування практики калькування з активного вжитку вийшла значна частина питомих українських слів і зворотів. «Практика конвертування російської лексики породила в нашій мові не одне, а десятки, коли не сотні, скопійованих форм, котрі витискають з ужитку нашу питому лексику», — пише автор «Бесід про пошук слова». Він наводить численні приклади скалькованих з російської слів і зворотів, що замінили самобутні українські лексеми і фразеологізми, як, наприклад, калька з російської в минулому році, минулорічний замість торік, торішній, багаточисельний замість численний, керівництво до дії замість дороговказ, всеохоплюючий замість всеосяжний, взаємовідносини замість взаємини, впадати в дитинство замість дитиніти, обзавестися господарством замість загосподарювати або стати господарем, підбивати підсумки замість підсумовувати, різноколірний замість строкатий, або барвистий, або ряснобарвий тощо.

Як і Світличний, Караванський надає першорядної ваги збиранню й вивченню української синонімії, оскільки лише повернення багатства питомої української лексики здатне зупинити згубне явище спонтанної й офіційної суржикізації, змішування української мови з російською.

У 1993 р. в київському видавництві «Кобза» вийшов «Практичний словник синонімів української мови», який уклав С. Караванський. Колишній дисидент самотужки здійснив працю, над якою багато років працював цілий науковий колектив лексикографів Інституту мовознавства АН УРСР. У 2000 p., коли, нарешті, вийшла ця колективна праця — двотомовий «Словник синонімів української мови», Караванський опублікував уже друге видання свого «Практичного словника синонімів».

За кількістю поданих синонімічних рядів колективна праця значно поступається словникові Караванського. Перший охоплює близько 9200 синонімічних рядів, другий — близько 17 000. Щоправда, академічний словник подає ілюстративний матеріал до зафіксованих слів, чого немає у словнику Караванського. Словники мають й інші суттєві відмінності. Укладачі академічного словника значною мірою ґрунтуються на совєтському досвіді лексикографії, натомість Караванський від цього досвіду відмежовується. Характерно, що в стильо-вій градації лексики він застосовує не тільки позначку «безпідставно занедбане», а й позначку «совєтизм», причому слово, котре потрапляє під це визначення, ставить у кінці синонімічного ряду. До речі, впровадження такої характеристики допомогло укладачеві ввести в друге видання дві паралельні правописні традиції, навколо яких нині точаться такі запеклі суперечки. Оскільки Караванський дотримується норм правопису 1928 p., а словник призначає передусім користувачеві в Україні, позначка «совєтизм» дозволила йому лишити в синонімічному гнізді й ті орфографічні варіанти слів, які стали звичними для українців за совєтського режиму.

Орієнтація на лексикографічну практику мовознавців 20-х років, які приділяли велику увагу не тільки писемній мові, а й живим усним формам її побутування, зумовила певні переваги словника Караванського у доборі синонімічних рядів. Його словник значно ширше, ніж академічний, подає слова з живої розмовної мови, включно з жаргонізмами. Для прикладу можна навести синонімічне гніздо, подане в лексикографічній праці Караванського до вихідного слова аґент — (розвідки) шпигун, шпиг, розвідник, розвідач, розвідувач; (з живої мови) донощик, інформатор; (галицьке) конфідент; (з живої мови) нюхало, стукач, сексот, фіскал; (серед підпілля) провокатор; (фірми) представник, репрезентант, виконавець, службовець, (спів) працівник; (комерційний) комівояжер; (фізичний) чинник, фактор, причина.

Академічний словник з цього синонімічного гнізда дає тільки два останні значення — «чинник, фактор» і «представник, репрезентант», лишаючи поза увагою цікавий живомовний лексичний ряд з його виразною експресією.

Крім синонімічного словника, Караванськи