Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

Лариса Масенко

Українська літературна мова: історія становлення і розвитку

1991 року український народ здобув незалежну державу, у 2004 р. — демократію. А сьогодні є загроза втратити і перше, і друге. Неукраїнські сили, що прийшли до влади, передусім хочуть перетворити Україну на Малоросію, запровадивши російську мову як другу державну.
 
Як прекрасна мова великого європейського народу опинилася в ролі попелюшки у своїй хаті — висвітлено у книжці Лариси Масенко «Мова і суспільство. Постколоніальний вимір» (К., 2004).

 

Літературна мова — це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо. До визначальних рис літературної мови належать опрацьованість, унормованість, поліфункціональність і стилістична диференціація.

Назва літературна мова поширена в науковій традиції Франції, Італії, Росії і деяких інших країн. У цьому ж значенні її вживають і в Україні. Поряд з цим у науковому і публіцистичному стилях використовують назву загальнонародна мова.

За нормальних умов функціонування в державі саме цей тип мови є обов’язковим у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. Він же становить об’єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання.

Словосполучення писемна мова на позначення загальнонаціонального мовного стандарту відображає історичну роль писемности в його утворенні. Поява письма, графічного засобу фіксації мови, що виникає на певному етапі культурного розвитку народу, не обмежується надзвичайно важливою функцією накопичення інформації в часі, збереження історичної пам’яті народу. Зафіксована в письмі, мова стає, крім того, важливим чинником консолідації населення, об’єднання народу, що проживає на території її поширення, в єдину спільноту. Слід зауважити при цьому, що об’єднавча роль належить передусім писемно-літературній мові нової доби — доби формування національних держав. У донаціональний період писемно-літературна мова обслуговує переважно одну сферу життя суспільства — культово-релігійну. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі Середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятись не тільки стилістично, за опозицією «високе» — «низьке», а й власне мовно. Так, релігійною мовою в середньовічній Західній Європі була латина, на той час уже мертва мова, а в Київській Русі — церковнослов’янська, створення якої на південнослов’янській діалектній основі пов’язане з іменами першовчителів Кирила і Мефодія.

Мовну ситуацію Київської Руси слід кваліфікувати як диглосну — роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов’янська мова, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти — територіальні різновиди української мови.

З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов’янську. Писемну мову, що вживалась у Великому князівстві Литовському в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній в Україні і прилеглих землях у ХІV–ХVІІ ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.

Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.

Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова. Тільки в релігійно-культовій сфері збереглось функціонування церковнослов’янської мови, але за Петра І в богослужбові відправи було введено обов’язкову російську вимову. Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови і її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людности, а й перервало її органічний зв’язок із попередньою писемною традицією. «Староукраїнська літературна мова, — писав Ф. Т. Жилко, — була пов’язана з розвитком елементів української державности, української культури, освіти тощо. Російський царизм неухильно, із зростаючою жорстокістю придушував і знищував усі вияви національного життя і прагнення до незалежности. За Катерини II були остаточно ліквідовані останні залишки української державности. Русифікація міст і містечок, введення в установах російської мови, перехід інтелігенції і більшости козацької старшини (особливо у зв’язку з перетворенням її на малоросійське дворянство) на російську мову — все це зробило майже непотрібною староукраїнську літературну мову, далеку від народної у Східній Україні. На кінець XVIII ст. вона цілком виходить з ужитку в українських землях, включених до складу Росії. Відбувається розрив традицій староукраїнської літературної мови у Східній Україні, а значна частина українського народу була цілком позбавлена своєї літературної мови».

Церковнослов’янська спадщина, спільна літературна мова східнослов’янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку — багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.

XVIII ст. в історії російської культури — це доба активної розбудови російської літературної мови, розширення і переформування її основи, коли після короткочасного періоду панування трьохстильової ієрархії перемагає тенденція до злиття двох мовних стихій — церковнослов’янської і народно-розмовної. Натомість для української мови єдиними повноцінними формами реалізації лишились усні форми її побутування — живе мовлення народу та усна народна творчість, які й стали базовими для формування літературної мови нової доби.

Історична заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він віднайшов єдиний на той час перспективний шлях становлення літературної мови, використавши селянську говірку як гомогенну мовну основу словесного мистецтва.

Таким чином, розвиток української і російської літературних мов ішов різними шляхами. Російська літературна мова, яка зросла на фундаменті писемної мови Київської Руси, плекалась у вищих верствах суспільства, при постійній підтримці великодержавної влади, що потребувала єдиного «общерусского языка» як духовного знаряддя поневолення всіх інших народів Російської імперії. Натомість історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена до рівня побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськости, і з боку свого ж русифікованого панства.

Характерно, що діячі російської культури, скептично настроєні щодо перспектив літературної творчости на «малороссийском наречии», посилалися передусім на неможливість створення літератури на обмеженій базі «простонародної» мови. «Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!» — іронізував В. Г. Бєлінський у рецензії на збірник «Ластівка».

Проте час показав хибність такого погляду. Як зауважив Л. А. Булаховський з іншого приводу, у зв’язку з діяльністю Вука Караджича, історія довела, що в кожній «простонародній» мові є в основі все потрібне для того, щоб при належному серйозному використанні її засобів піднятися, якщо для цього утворюються умови, до рівня культури інших, історично щасливіших народів.

У творчості Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та інших письменників першої половини XIX ст. було визначено діалектну основу української літературної мови цієї доби — середньонаддніпрянські і близькі до них слобожанські говори.

Необхідність створення української літератури на діалектних мовних джерелах неминуче обмежувала на початковому етапі формування її жанровий і стильовий розвиток. Орієнтація на усне мовлення селянства як головну базу нової літературної мови звужувала її простір до жанру художньої літератури переважно низького стилю. Це приховувало й певну небезпеку для її дальшого розвитку, що виразно виявилось у творчості епігонів І. Котляревського, в якій зловживання семантично зниженою лексикою набуло ознак вульгаризації мови.

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Поет органічно поєднав народно-розмовну мову з мовностильовими засобами українського фольклору і старослов’янськими елементами урочистого стилю, пов’язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.

Велике значення у справі розбудови і культурницького опрацювання української мови мала також літературна, публіцистична й громадська діяльність П. Куліша. В оригінальних поетичних творах і перекладах П. Куліш, освоюючи мотиви та образи античної і західноєвропейської культури, намагався вивести українську літературу з обмеженого кола селянської тематики, розширити лексичну базу літературної мови за рахунок творення слів на позначення абстрактно-філософських понять і введення низки запозичень з інших мов. Зусилля Куліша, спрямовані на подолання однобічного розвитку української літератури і літературної мови, на той час, у першій половині й середині XIX ст., не знаходили підтримки в середовищі українських літераторів, — адже тут переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток національної культури. Впливовість етнографічно-народницьких концепцій розвитку національної літератури і літературної мови пояснюється суспільно-соціальними умовами України XIX ст., характерною рисою яких було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення і полонізація вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта мовлення освіченої частини соціуму, що відіграє впливову роль у розвитку літературних мов державних націй. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.

На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з «мови сільської баби», згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.

Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів — західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки «общерусского языка», то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови — усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)».

Стильову розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

«Наявність кальок з польської та німецької мов, — пише Людмила Ткач, — засвідчувала природний перехідний етап розвитку мови, коли брак власних засобів для позначення тих чи інших понять суспільного життя надолужувався калькуванням та запозиченням чужомовних елементів. Запозичення стосувалося загальнокультурної лексики, що є одним з напрямів розвитку літературної мови».

Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX — на початку XX століття», де до переважної більшости слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.), хоча, безперечно, представлений у праці великий лексичний матеріал потребує спеціальних етимологічних досліджень.

Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту.

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: «...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова».

Ситуацію обтяжували складні стосунки з мовами — посередниками запозичень, які в суспільній свідомості асоціювались із знаряддям асиміляції, що викликало різне ставлення до них на західній і східній території і створювало поживний ґрунт для взаємних звинувачень у полонізованості, з одного боку, і зросійщенні, — з другого. Так, С. Недільський зазначав, що в мові галичан «багато русицизмів, яких ми уживаємо, аби уникнути польонізмів, так як у російських українців попадаються польонізми із незнання польської мови». Про це ж писала пізніше 3. Франко: «...у західно-українському варіанті закріплювались часто слова, однокореневі з російськими, напр.: слідуючий, окруження, напримір (і приміром), завсігди, ціль, зов, ...тоді як у східному — з польськими: наступний, оточення, наприклад, мета, поклик, завше».

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори — прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

Дослідження Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, «сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови — річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу».

Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації».

Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.
 
У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою».

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшости населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов'язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй. Показовим у цьому зв'язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з'їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п'ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація — вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов'язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п'ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси».

Однак проголошення рівноправности української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами — українською та російською — визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови.

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Доручити тов. тов. Чубарю и Шуйському написати циркуляр до членів організації про використання української мови як засобу поширення комуністичних ідей серед трудящих мас України».

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною — і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. На цей час припадає поява значної кількости українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо.

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількости підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці — Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, — пише мовознавець, — ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови».

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси у 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою.

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще у час її заснування 14 листопада 1918 р., у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко. У 1919 р. в системі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», в 1921 р. — Інститут української наукової мови.

Протягом 1925–1928 років було надруковано два українсько-російські словники і чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А-Н, Київ, 1927–1928).

Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця включала також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури».

Точна кількість виданих у 20-х роках термінологічних словників невідома. Джерела подають різні дані. Згідно з енциклопедією «Українська мова», за період з 1918 до 1933 р. було видано 83 термінологічні словники.

Створені в Українській академії наук термінологічні комісії в 1921 р. були об'єднані в Інститут української наукової мови (ІУНМ). За даними тієї ж енциклопедії, ІУНМ до 1930 р. видав 16 термінологічних словників.

Після процесу СВУ, на якому засудили керівника ІУНМ Г. Холодного, Інститут ліквідували. З 1931 р. він став частиною Інституту мовознавства. Як зазначає Ю. Шевельов, відомості, згідно з якими ІУНМ та його наступник протягом 1926–1932 років видали понад 27 термінологічних словників, є неточними. Остання бібліографія, подана у виданні «Славянское языкознание» (М., 1963), нараховує 49 термінологічних словників, виданих у той час в Україні.

Внаслідок заборони, накладеної у 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України. Зокрема, серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов. В одній із них видатний український філолог так оцінює працю мовознавців 20-х років: «Осягнення їхні в двадцятих роках величезні. Найбільше вони стосувалися до трьох вирішальних ділянок: уґрунтування і усталення норм літературної мови; вивчення історії української мови, зокрема опрацювання загальної схеми цієї історії, від постання протоукраїнських говірок у надрах праслов’янської мови до новіших часів; нарешті української діялектології, науки, що мала дати відповіді на багато проблем історії мови і допомогти в усталенні норм сучасної літературної мови. Досліди двадцятих років у всіх трьох ділянках принесли силу нового матеріялу, по-новому оцінили чимало старих і відомих фактів. Але, може, найбільше важить те, що тепер уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь».

Юрій Шевельов виділяє дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності — київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу харківську школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві.

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До складу Комісії входили відомі філологи В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, А. Кримський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко та інші.

Проект правопису готували тривалий час. Члени Комісії виходили з того, що «базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історію».

Після публікації проекту правопису в 1926 р. і його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями.

Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій — центральноукраїнської і західноукраїнської. Конференція не дійшла згоди з низки питань, зокрема щодо написання L та G у словах іншомовного походження. Остаточно вирішити цю справу було доручено президії Конференції, до складу якої входили М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), А. Кримський, О. Синявський та С. Пилипенко, письменник. Після довгих дискусій президія ухвалила остаточний текст, підготовлений О. Синявським, в якому було запропоновано компромісне рішення щодо передавання L та G.

Шостого вересня 1928 р. М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов’язковости. Він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 році.

«Український правопис» 1928 р., який тепер називають «харківським», або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала народному комісарові освіти Миколі Скрипнику, за визначенням Василя Німчука — «справді соборна українська орфографія, яка ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного, «ідейного» присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований».

Діяльність М. Скрипника на посаді народного комісара освіти, яку він обійняв у 1927 р., а перед тим — у складі Комісії у справі українізації, утвореної в квітні 1925 р. при Політбюро ЦК КП(б)У, потребує окремого висвітлення. Керуючи всією мовно-культурною політикою, Скрипник у зазначений період своєї діяльности, безперечно, обстоював національні інтереси України. Найґрунтовніше Скрипникову програму мовно-культурного будівництва викладено в доповіді «Перебудовними шляхами», виголошеній на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р. Головною настановою зазначеної програми була теза про УСРР як моноетнічну країну, в якій титульний етнос становить абсолютну більшість. «Коли взяти УСРР, її національний склад, — зазначав Скрипник, — то понад 80% усього населення країни належить до однієї національности — української, і менш як 20% населення України належить до національних меншостей. Коли порівняти УСРР з усіма республіками цілого Союзу і, навіть, цілого світу, то треба констатувати, що Україна є найбільш однонаціональна держава цілого всесвіту. У нас, на Україні, найбільший відсоток населення держави належить до однієї національности і становить національну більшість — понад 80% цілого населення нашої країни. Україна не є державою багатонаціональною, вона не є країна різних національностей, вона є країною, яка має переважну, незрівнянну, порівняно з іншими державами, національну більшість щодо всього населення держави».

Водночас, згідно із принципом більшовицької національної політики 20-х років, що проголошувала рівноправність усіх національних мов і впроваджувала цей принцип у життя, Скрипник наполягав на потребі рідномовної початкової освіти. В Україні тоді було організовано національні райони — російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські, на території яких діяли відповідно національні школи, національні театри, національними мовами велося діловодство, виходили газети.

Важливо в цьому зв’язку, що Скрипник послідовно домагався віднесення до групи національних меншостей на території України і росіян, а для цього йому доводилося долати ще міцно на той час вкорінену у масовій свідомості імперську ідеологему про «триєдиний» російський народ, згідно з якою українці й білоруси утворювали спільний з росіянами етнос, а їхні мови становили місцеві діалекти загальноросійської мови. Наскільки впливовим лишався цей політичний міф у середовищі працівників підпорядкованої Скрипникові освітянської сфери, свідчить такий фрагмент цитованої вище доповіді наркома: «Я щойно був у Одесі, робив там доповідь на культактиві міста Одеси... Перед тим я поставив секції Наросвіти вимогу, щоб дали мені дані про стан освіти... Це були дані — скільки всього є шкіл, скільки є груп по школах, скільки в них належить національним меншостям єврейській, німецькій, болгарській. Це все є. А я запитав, але ж є ще одна національна меншість — російська, чому про неї немає даних. Я дістав відповідь: ми росіян рахуємо спільно з українцями. На те я сказав на Одеській нараді і зараз це повторю на адресу інспектури національних меншостей НКО: «Не знаю, що в них є, який великодержавний шовінізм — російський чи український, чи який інший, але, напевно, якийсь є, що не визнає росіян на Україні за національну меншість і гадає за можливе зарахувати росіян до українців або навпаки українців до росіян».

Показово, що, виступаючи проти русифікації, Скрипник у дусі тогочасних партійних промовців оперує агресивною фразеологією, обґрунтовуючи свою позицію завданням боротьби з «класовим ворогом» — буржуазією й куркульством, що їх відносить до носіїв старої імперської ідеології русифікації. Так, зазначаючи, що в багатьох школах національних меншостей як додаткову мову вводять спочатку російську, а через рік українську, Скрипник коментує ці факти в такий спосіб: «Такого порядку політика відповідає не лінії партії, а вимогам заможних куркулів, дрібної буржуазії і буржуазії».

Подібний коментар супроводжує наведені в доповіді факти незадовільного викладання української мови або його повної відсутности в російських, єврейських та болгарських школах: «...це явище є не лише наслідком неуспішности нашої роботи, а це є й наслідок жорстокої, кривавої клясової боротьби куркульні, що хоче й надалі діставати освіту виключно російською мовою. Куркуль, здебільшого, русифікований, і він вимагає, щоб школа була за його ознакою. Тому в нас у нацменівських школах питання про навчання додаткової мови це є питання боротьби із куркульством та буржуазією».

По-більшовицькому тверда й авторитарна позиція наркома освіти у впровадженні української мови виявлялась, можливо, і в застосуванні репресивних заходів щодо тих освітянських кадрів, які чинили спротив українізації, дотримуючись старих русифікаторських традицій. У книзі дослідника більшовицької мовної політики В. Алпатова наведено окремі приклади адміністративних покарань, застосованих в Україні в час перебування Скрипника на керівній посаді в Комісаріаті освіти до тих викладачів вищих навчальних закладів, які ігнорували вимогу переведення викладання на українську мову. Згідно з його даними, у 1928 році професора Київського політехнічного інституту Я. Марковича було заарештовано і після року перебування у в’язниці вислано до Нижнього Новгорода за небажання читати українською мовою лекції зі свого технічного курсу. Публікації мовознавця Г. Данилова, який констатував, що український пролетаріат у своїй масі говорить російською, було піддано різкій критиці, внаслідок чого йому довелося виступити із статтею «Мої помилки», де він писав: «Украинский пролетариат должен был преодолеть и уже в значительной мере преодолел говорение по-русски».

Юрій Шевельов у спогадах про Скрипникові виступи в роки українізації, очевидцем яких він був, дав виразний портрет і характеристику цієї непересічної особистости: «Скрипник не був добрим промовцем, він запинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема запало в пам’ять, як часто він повторював слово терен, що прийшло з Галичини і було мені, харків’янинові, чуже). Але говорив він, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом з його обличчям, мефістофелівськи гостре підборіддя і списи кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішнім посадам у Чека і в Нарком’юсті, ніж постаті комісара освіти. Але, очевидно, і освіта може бути різного стилю, а в тій двобічній політиці безоглядної українізації і нищення українських кадрів, що її провадив так невгнуто і так негнучко цей комісар освіти, мабуть, саме й віддзеркалювалася ця сліпа воля, що панувала над розумом і що — можу собі уявити — так само нещадно й безкомпромісово скерувала його руку з револьвером до власної скроні. Свій стиль він мав, але це не був стиль інтелектуала, тим менше діяча культури. І в промовах він не переконував, навіть не намагався захопити, він наказував, знавши, що інші мають слухатися».

Активно впроваджуючи українську мову в усі підпорядковані йому культурно-освітні галузі, Скрипник лишався переконаним комуністом. Він не менш активно боровся з «антирадянським» вчительством, виявляючи й нещадно караючи нелояльні до радянської влади «класово ворожі елементи».

Як до класових ворогів ставився він і до тих українських учених, які не виявляли лояльности до радянської влади. Саме тому Сергій Єфремов з великим скепсисом сприймав українізацію, проваджену більшовиками. Невдовзі перед своїм арештом, 28 травня 1929 р., він записав у «Щоденнику»: «Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх набирають? Та й за віщо і пощо?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, — адже «нам будуть фабрики кувати ідеали»... Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!».

Після процесу Спілки Визволення України, на якому було засуджено акад. С. Єфремова і ще кількох співробітників Академії наук, М. Скрипник разом із О. Шліхтером і В. Затонським увійшов до складу дійсних членів Академії для посилення партійного впливу в наукових колах. Уже на зборах сесії Ради Всеукраїнської Академії наук 28–30 листопада 1929 р. зазначені новообрані члени — представники більшовицької влади — виступили з вимогами впровадити в наукові праці марксистський матеріалізм, марксистську соціологію, методологію історії тощо. Сесія ухвалила резолюцію в справі «контрреволюційної» організації Спілки Визволення України з осудом всіляких спроб «повалити Радянську Україну та Радянський Союз», а також надіслала Й. Сталіну, з нагоди його 50-ліття, «запевнення, що ВУАН твердо ітиме шляхом єднання науки і праці, непохитно стоятиме на фронті будування соціялістичної культури, здійснюючи заповіт Леніна, що тільки під проводом переможного пролєтаріяту та його комуністичної партії зможе людство дійти до кращого майбутнього, до комунізму».

У цей же час почалася чистка апарату Академії, що її здійснювали спеціально створені робітничі бригади на чолі з Комісією для перевірки роботи й чистки апарату ВУАН. У результаті було ліквідовано науково-педагогічну комісію, якою керував засуджений в процесі СВУ видатний педагог В. Дурдуківський, перебудовано мовознавчу роботу Академії, ліквідовано історично-філологічний відділ як самостійний з віднесенням деяких установ його до соціально-економічного відділу Академії, припинено цілу низку історичних видань, що виходили за редакцією акад. М. Грушевського.

Тодішній керівник Науково-дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що «уся мовознавча робота, всі шукання не були пов’язані з потребами соціалістичного будівництва... Дописувачі колишнього інституту української мови — це переважно попи, куркулі і всякі «колишні» люди. На останньому преміюванні в ІУНМ за надіслані термінольоґічні картки найбільшу премію дістав піп». Щодо самого плану роботи, то, на думку Г. Ткаченка, «необхідно ті слова й форми, що виковуються в кабінетах, передавати на апробацію широких мас: треба, щоб українська мова так само, як і всі форми нашого радянського будівництва, росла, розвивалася саме в тому напрямкові, в якому це потрібно й вигідно для пролєтаріяту». Далі, «необхідно комплєктувати мовознавчі установи представниками партійних і професійних орґанізацій». Але тому, що партійці не хочуть іти на мовознавчу роботу, то «треба, щоб партійний комітет, відряджаючи до різних інститутів, відрядив певну частину партійців і на мовознавчу роботу».

Таким чином, безоглядно втілюючи в життя комуністичну ідею побудови безкласового суспільства, Скрипник був активним виконавцем більшовицьких чисток, спрямованих у ті роки передусім проти української інтелігенції. Однак не меншу твердість і безкомпромісність він виявляв у боротьбі з російським великодержавним шовінізмом, і його програма розширення сфер вживання української мови була фактично програмою дерусифікації міст України. З більшовицьким ентузіазмом він доповідав на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р.: «Надзвичайним темпом проходить українізація робітничої кляси й українізація міст. Коли на початку революції наше робітництво було лише на малий відсоток українське, а здебільшого російське чи русифіковане, то вже 1929 р., за переписом профспілок, серед робітників нашої країни маємо 52 % всіх членів профспілок українців. Цього року, наприклад, нам потрібні нові сотні тисяч робітників для наших заводів реконструйованої промисловости. З українського села прийде новий робітник пролетар, принесе свою мову, зукраїнізує завод, зукраїнізує місто... Озброювати дітей національних меншостей знанням української мови конче потрібно».

Очевидно, оптимізм Скрипника був не тільки даниною більшовицькій пропагандивній фразеології, а мав під собою реальні підстави. Це підтверджують, зокрема, спостереження очевидців змін мовної ситуації, що відбулись на кінець 20-х років у тогочасній столиці УРСР Харкові. Можна навести в цьому зв’язку спогади львів’янина академіка Кирила Студинського з книжки «З побуту на Радянській Україні. На марґінесі правописної конференції», що вийшла у Львові в 1927 р. К. Студинський згадує, що в час свого першого приїзду до Харкова в 1903 р. він «чув українське слово... тільки в домі Христі Алчевської і в професора Сумцова», тоді як у 1927 р. «почуєш всюди українську мову в Харкові; бо тут, столиця української, радянської влади. Часи зміняються».

Активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалось одночасно з індустріалізацією, швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст.

З’явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села.

Проте українізація тривала надто короткий час, вона не встигла набути розмаху й дійти до свого логічного завершення — охопити весь територіальний обшир України і сформувати соціокультурно цілісну, сконсолідовану націю. Зрештою, сприяти національному розвиткові українців аж ніяк не входило до політичних завдань більшовиків, які кінцевою метою побудови «світлого майбутнього» проголошували безкласову інтернаціональну єдність «трудящих» усього світу.

Українізацію було припинено за наказом Сталіна в 1933 році. На зміну їй прийшла перевірена імперська практика мовно-культурної асиміляції, що її уже остаточно сформований на той час тоталітарний режим запровадив шляхом нечуваного терору. Однією з перших жертв нового партійного курсу став Скрипник. Його самогубство було трагічним, але закономірним завершенням кар’єри українського більшовика, який повірив у сумісність комуністичної ідеї з національною.

1930-ті роки: українська мова в добу великого терору

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, політика українізації була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. З утворенням Радянського Союзу, зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

«Щоденник» С. Єфремова містить цікавий запис, датований 18 січня 1929 року: «Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю «союзну» територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі «незалежні» та «автономні» республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо «треба підготувати громадську думку». Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: «Що ж це — поворот до єдиної неділимої?» — «Так, — одказали йому, — до єдиної неділимої ВКП». «Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза». — «А можете, — була відповідь, — без території і людности». Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді, що йому говорити, цьому представникові сучасної «Малороссийской коллегии», коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!»

Попри те, що запис С. Єфремова стосується усної історії, події, відтворені в ньому, відбивають, безперечно, реальні політичні тенденції того часу, а цинічна відповідь Скрипникові щодо перспективи виходу України з СРСР «без території і людности» уже зловісно провіщала спланований геноцид українців, що його Москва реалізувала в 1932–1933 роках.

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 p. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. «Приміром, у нас на Україні, — заявив В. Затонський, — місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару».

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення».

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв — членів російської національної меншости в союзних республіках.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національности на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв’язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російська мова обов’язково вивчається в кожній школі».

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльности свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі — з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі Школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме — адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдности зі старшим братом — великим російським народом і благотворности впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною,— зазначає Юрій Шевельов. — Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської», а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 p., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». «Комісія, — як зазначалось у передмові до «Українського правопису», виданого в 1933 p., — крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру».

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. «Про «Український правопис»» було зазначено: «Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 p., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису».

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери «ґ» і м’якого «л» у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в «Українському правописі» 1928 р. Як зазначає В. Німчук, «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови».

14 травня 1938 р. Рада Народних Koмicapiв затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії. Відповідальним секретарем Koмiciї був М. Грунський. Виконуючи завдання «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису», автори проекту усунули з абетки лiтepy «ґ», ввели флексію -i (вісті) у родовому відмінку однини іменників третьої відміни та іменників четвертої відміни з суфіксом -ен (імени), у словах іншомовного походження після вcix голосних було рекомендовано писати i, а, е, у (героічний, геніальний, кліент, paдiyc).

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, в 1933 р. проведено «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті», що цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комicapiaтy освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1) негайно припинити видання вcix словників;

2) переглянути словники i всю термінологію;

3) провести уніфікацію технічної термінології з тією термінологією, що є в Радянському Союзі та вживана й на Україні;

4) переглянути кадри на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5) переглянути український правопис та ін.

Одразу після цього спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники i замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934–1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нoвi засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали у ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. Проти вcix термінологічних словників, укладених у 20-х роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дpiнова i П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня» (К., 1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Xapкiв, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою, «по-перше, на відрив української наукової тepмiнології від термінології, вживаної в ycix культурних мовах, від термінології iнтepнaціональної» i, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови».

Авторів «Словника математичних термінів» звинувачували у тому, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно туманность — мряковина, освещение — освіт, точка падания — падовище, часовой пояс — крило годинне, след — прослідок тощо.

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. У такий cпociб репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість «виправлених» термінів містять i деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до «Виробничого термінологічного бюлетеня» (К., 1935) зазначалось, що «Словник виробничої термінології» (Харків, 1931) «мав в coбi приблизно 40–50% слів (гнізд), які треба було переробити i виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію».

 
«А ми не скорилися — українцями ми народилися»
 

Для позірної демонстрації рівноправности національних мов у програмових партійних текстах 30-х років час від часу поряд з українським націоналізмом як головним об’єктом викорінення з’являвся й російський націоналізм, як, наприклад, у кінці згадуваної статті А. Хвилі: «Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму». Згадка про російський націоналізм виконувала суто ритуальну функцію. Як насправді відтепер реагує влада на будь-яке звинувачення в російському націоналізмі, дав зрозуміти на цілком конкретних прикладах присланий в Україну на початку 1933 р. для розгрому українізації росіянин Павло Постишев. Так, у його промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У в 1933 р. згадувалось про викладача української мови Полонського, який пocмiв згадати Скрипника i підняти голос проти російського шовінізму й русифікації. Постишев процитував слова викладача з таким коментарем: «Цей ворожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни виступив з такою заявою: «Після Скрипника почався розрив з галіційською культурою. Треба боротися проти російського шовінізму, бо навіть УНДО за кордоном пише, що після Скрипника відбувається русифікація на Україні!».

Кожному було зрозуміло, що викладачеві Полонському винесено вирок i його вже ніщо не врятує, в тім числі й каяття, на чому ще раз наголосив Постишев у тій же доповіді.

Цитату з Полонського вибрано для застрашування невипадково, оскільки в ній ішлося не тільки про русифікацію, а й про розрив з галицькою культурою. Річ у тім, що для спланованого втручання у внутрішній розвиток української мови, для спрямовування її в бік максимального зближення з російською треба було перервати досягнуту в 20-х роках єдність української літературної мови, вилучити тi елементи, що ввійшли до неї iз західноукраїнських діалектів i з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. 3 цією метою демагoгiчно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови об’єднанням різноговіркових елементів ycix українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, зроблено, за словами А. Хвилі, «по лінії усунення вcix штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бiк польської буржуазної культури».

Аналогічні звинувачення висунуто проти попередньої праці термінологів: «...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи».

Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. оголошено «братньою» i мовознавців зобов’язували добирати в словниках ycix типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена i взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженнi полонізмів набували зловісного політичного відтінку: «...Особливо характерна заміна в словнику фізичних тepмiнiв цих термінів (йшлося про слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими та білоруськими.— Л. М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний — змикання з польським фашизмом)».

Подібну «чистку» застосовано не тільки щодо термінологічних словників, а й щодо ycix інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», що встиг вийти до літери «П» (включно). 3 тавром «націоналістичного» словник заборонено, i видані чотири його томи зникли з ycix бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника — російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським i Є. Рудницьким «Російсько-український словник», що вийшов у Києві 1937 року, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

«Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко i від свого попередника, академічного словника 1924–1933 pр. Poзмip його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована i, — може найголовніше, — посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити вci «класово ворожі слова, але не проминути слів «революційних». Ясно, що перед ними стояла примара «буржуазного націоналізму», i за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь, Боже, не створилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова i семантичні відтінки, ніж російська».

Подібними принципами керувались i упорядники сумнозвісного «зеленого» (за кольором обкладинки) «Російсько-українського словника», який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

 
Родовід
Робота художника Миколи Бідняка
 

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку, i зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений».

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924–1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат i безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під pociйськi, виявить майбутнє порівняльне дослідження праці лексикографів 20-х років зi словником 1948 року. Поки що обмежимося кількома прикладами:

РУС 1924–1933
Благополучие — добра доля, щастя, добробут, гаразд.

РУС 1948
Благополучие — благополуччя, благополучність; (счастье, удача) — щастя.

РУС 1924–1933
Брить, бривать — голити, брити, бритвати.

РУС 1948
Брить — брити, голити.

РУС 1924–1933
Ворона — ґава, ворона.

РУС 1948
Ворона — ворона, гава.

РУС 1924–1933
Голубой — 1) блакитний, голубий, ясносиній, 2) попеластий, попелястий.

РУС 1948
Голубой — голубий, блакитний.

РУС 1924–1933
Загорать, загореть — (подвергаться загару) засма(г)люватися, засма(г)литися, смагнути, засмагнути, смагліти, засмагліти, запікатися, запектися, запалюватися, запалитися, загоряти, загоріти.

РУС 1948
Загорать, загореть — загоряти, загоріти, засмалюватися, засмалитися.

РУС 1924–1933
Загораться, загореться — займатися, зайнятися, запалюватися, запалитися, загорятися, загорітися, підпалюватися, підпалитися.

РУС 1948
Загораться, загореться — загорятися, загорітися, займатися, зайнятися, спалахувати, спалахнути, запалюватися, запалитися.

РУС 1924–1933
Заживать — гоїтися, загоюватися, загоїтися, безл. затягати, затягнути, (о мног.) позагоюватися, позатягати.

РУС 1948
Заживать — заживати, зажити, загоюватися, гоїтися, загоїтися.

РУС 1924–1933
Кладовая — (при доме) хижа, хижка, хижина, комірка, комірчина; (зап.) спіжарня; (отдельно от дома) комора.

РУС 1948
Кладовая — кладовка, кладова, комора.

РУС 1924–1933
Корзина — кошик, (побольше) кіш, (узкая с двумя ручками) кошіль, кошелина, кошар, кошівка, (из лозы) лозя(а)ник, сапет, сапета, (из лыка) козуб.

РУС 1948
Корзина — корзина; (ручная — обычно) кошик.

Як підрахувала у своїй курсовій роботі студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Дмитришина, у словах на літеру «В» академічний словник 1924–1933 pp. перекладає російське слово синонімічним рядом у 3591 випадку, тоді як одним словом — у 615 випадках. Натомість словник 1948 р. застосовує протилежний принцип — 3131 російське слово перекладає одним українським, а синонімічний ряд подає тільки для 820 слів. Kpiм того, в межах тiєї ж групи слів у словнику 1924 р. жодного разу не застосовано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як в українській частині словника 1948 р. скальковано 497 російських слів.

 
Євген Коновалець
Робота художника Миколи Бідняка
 

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як «спотворену i перекручену націоналістами», внаслідок чого «зміст творів Леніна сфальсифікований i брутально перекручений». Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів, Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом i лексикою. Воно поширювалось i на інші мовні piвнi, зокрема на словотвір i синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з pociйською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу «Мовознавство» за 1937 р. у рубриці «Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933–1934» містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу «великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови». Усього було розглянуто понад 15 питань словотвору, з яких наведемо лише частину. Засуджувались як прояви шкідництва такі словотвірні форми, що вважались нормативними в мовознавчих працях i мовній практиці 20-х років, як вживання прикметників iз суфіксом -ов(ий) замість -н(ий): предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий тощо замість предметний, позакласний, машинний, мільйонний тощо; рекомендації О. Курило, М. Гладкого та інших мовознавців 20-х років не вживати таких скалькованих з pociйської форм, як іменники жіночого роду на -к(а), -ч(а) iз значенням процесу: розробка, поставка, очистка та ін.; іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик: збірщик, рознощик, мурівщик, підводчик та iн.; слова з префіксом без-: обезголовити, обезчестити, обеззброїти та iн. У доповідях було засуджено також попередні рекомендації уникати калькування другої частини російських прикметників із складником -подобный, -образный i -видный, а замінювати їх суфіксами -уват(ий), -аст(ий): дугуватий, а не дугоподібний; вживання відмінних від російських прикметникових форм, що виключали першу частину складних суфіксів -альн(ий), -озн(ий): пірамідний або пірамідовий, а не пірамідальний; артерійний, а не артеріальний; тифовий, а не тифозний та iн.; відмінне від pociйської вживання форм доконаного виду з префіксом з- від дієслів іншомовного походження: змобілізувати, зорганізувати та iн.

Не обійшли увагою погромники від науки i дослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси в зв’язку з фразеологією та стилістикою» наводив серед прикладів «шкідництва на мовному фронті» Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г. О. Сабалдир у першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. затаврував її як «вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства», «чимале кільце в цьому ланцюгу націоналістичного шкідництва», а працю О. Б. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» назвав «ворожим нам» твором, «синтезом націоналістичних i фразеологічних правил». В аналогічному контексті було згадано i Євгена Тимченка.

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову i мову пам'яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й по-верховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша — це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків». Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття.

Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. «Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, — проголошувалось на сторінках першого числа журналу «Мовознавство» за 1934 р., — була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ–ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФРР».

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні

Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальности як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людности з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправности національних республік.

Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови.

Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення.

Тексти погромницьких статей 30-х років дають багатий матеріал для дослідження процесів остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу — мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу.

Партійні тексти відбивали крайній ступінь аморальности й цинізму радянських можновладців, що маніпулювали масовою свідомістю, застосовуючи підміну понять як головний засіб пропаганди. Так, маскуючи свої страхітливі злочини, тоталітарний режим приписував їх уявному ворогові — «західноєвропейському імперіалізму».

У цей період відбулось усталення у промовах більшовицької верхівки набору штампів, які виконували функцію матриці для всіх засобів масової інформації, преси та гуманітарних наук. Мовно-культурні процеси, що відбулись в УРСР та інших союзних республіках у реальній дійсності, звуження сфер застосування національних мов і насаджування російської як фактичної державної мови СРСР відтепер позначались новоязівськими формулами «буйного (бурхливого, невиданого) розквіту національних мов» і «благотворного впливу» російської мови на мови союзних республік. Оскільки партійні тексти виконували ритуально-агітаційну, а не інформативну чи комунікативну функцію, їхніх авторів жодною мірою не обходило те, що зміст сказаного часто заходив у разючу суперечність навіть з елементарним здоровим глуздом.

Так, попри загальновідомий факт призначення наукових терміносистем для вузьких професійних груп, вимога ввести так звані інтернаціоналізми, тобто слова іншомовного походження, в термінологічні словники, зокрема в «Словник фізичної термінології», мотивувалася необхідністю «замінити націоналістичні вигадки, якими він рясніє, термінами, поширеними серед українських робітників, колгоспників і трудової інтелігенції, термінами, вживаними в радянській науці».

У «Резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології» один з пунктів було сформульовано так: «Цілком відкидаючи штучне вигадництво слів і термінів буржуазно-націоналістичного типу, мовна нарада вважає, що дальший розвиток і творення української термінології мають бути побудовані на мовному матеріалі пролетарських і колгоспних мас».

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць, як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльности інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовности.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому два останніх постулати так само, як і перший, було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській.

У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на «мовному фронті» попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась «контрреволюційною», що виявлялося «на теоретичній ділянці — в націоналістичній теорії самобутності розвитку української мови, в пропаганді відриву її від загального процесу мовного будівництва в СРСР, а насамперед — відриву від мови російського пролетаріату; у відкиданні інтернаціональних термінів у мові, що прикривалося націоналістичною теорією «народності».

У тих же резолюціях було чітко визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження».

Резолюції проголошували, що відтепер дотримання «правильних методологічних засад» діяльности мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи «на базі глибокого опрацювання й усвідомлення їх в світлі марксистсько-ленінської методології», переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно-літературного персоналу видавництв та «очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів», посилено «політичне виховання мовних робітників».

На особливу увагу заслуговує останній з перелічених заходів. Резолюція наказувала «покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору».

Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови. Відтак радянська влада проголосила ідеологічно небезпечною українську мову як таку і взяла на себе роль пильного наглядача за її дальшим розвитком (якщо практику обмеження мовних ресурсів і спрямовування їх на злиття з іншою мовою можна назвати розвитком).

Слід сказати, що навіть за найтемніших часів сталінського терору в середовищі знекровленого українського письменства спостерігався певний опір згубним для української мови впливам, що виявлявся в ігноруванні офіційних заборон вживати те чи інше слово або, в поодиноких випадках, у публічних протестах проти збіднення мови. Таким був, наприклад, виступ Ю. Яновського в «Літературній газеті» (4 липня 1939 р.) і М. Рильського в тій же газеті (16 липня 1939 р.). Рильський, зокрема, писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури».

Нині серед архівних матеріалів виявлено унікальний документ — лист академіка Агатангела Кримського на ім’я заступника голови Раднаркому УРСР Федора Редька, в якому вчений відмовляється від своєї участи у роботі Правописної комісії, яку очолював Ф. Редько, на знак протесту проти спланованої русифікації української мови.

Вражає сміливість ученого, який у травні 1941 р. (а саме тоді написано лист) наважився виступити проти засад, на яких укладався новий російсько-український словник: «Словник складено, — писав він у листі, — ...із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового й тенденційного шкідливого «російсько-російського словника», зовсім не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів, з правом вирішальних голосів».

Політику внутрішнього зросійщення української мови загальмували політичні події 1939 року — приєднання до УРСР західноукраїнських областей, де вживання української мови відзначалося соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації.

Дещо поліпшився стан української лексикографії у 50-х роках. Більший за обсягом, порівняно із РУС-ом 1948, фонд питомої української лексики ввійшов до 6-томного «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1953–1963 рр.

Альтернативне мовознавство шістдесятників
(1950-1960)

Непослідовністю і суперечливістю в мовно-культурній політиці відзначалася доба хрущовської відлиги. З одного боку, десталінізація і лібералізація режиму викликала появу покоління нової української інтелігенції, яка активно виступила в обороні прав української мови.

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний «Словник української мови», «Історія української літератури» в 2-х томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла «Енциклопедія кібернетики», в системі АН УРСР з’явилась низка нових україномовних журналів з природничих і суспільних наук.

Водночас русифікація неросійських народів Радянського Союзу лишалася головним напрямом національної політики КПРС. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію добровільної відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов у 1961 році на XXII партійному з’їзді. «Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відносин, прилучення кожної нації і народности до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (Підкреслення моє. — Л. М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».

Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти.

Продовжувався процес русифікації української науки. Так, у 1962 р. Видавництво АН УРСР видало 188 назв українською мовою (60%) і 122 назви російською мовою (40%), в 1963 р. відповідно вже 166 (49%) і 163 (51%), в 1964 р. російських книжок вийшло уже 53,5% (156 назв), а українських тільки 46,5% (136 назв). При цьому більшість україномовних видань становили праці з гуманітарних наук. В інших наукових галузях панувала російськомовна книжка. У 1963 p., наприклад, Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (у тому числі підручників для вищих навчальних закладів російською мовою — 11, українською — 1).

За кількістю видань технічно-інформаційних матеріалів рідною мовою Україна посідала останнє місце серед республік колишнього Радянського Союзу.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 p., головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР» програма стверджувала, що насправді «рівноправ’я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують усі сфери життя й діяльности даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... у старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, у містах України і Білорусії)». До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаности різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі уже в четвертому числі випуску «Вопросов языкознания» (1962 p.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж», а щодо попередньої мовознавчої програми прискореної русифікації зазначено, що в ній «одержали дещо схематичне й суб’єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу».

У 50–60-х роках поліпшився стан лексикографічного опрацювання й наукового дослідження української мови. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник» (1953–1963), де українська лексика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 року. Її реєстр становив понад 120 000 слів. На базі шеститомного словника було створено тритомний «Російсько-український словник», що вийшов друком у 1969 році. У цей час почалася підготовча робота для укладання великого тлумачного словника української мови, який вийшов у одинадцяти томах протягом 1970–1980 років. Було видано кілька перекладних словників — двотомний «Польсько-український словник» (1958–1960), «Українсько-англійський словник» (1957), «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) та ін.

В Інституті мовознавства АН УРСР, Інституті суспільних наук у Львові, на кафедрах української мови університетів і педагогічних інститутів було розгорнуто дослідження усіх рівнів української мови — фонетики, лексики і фразеології, словотвору, морфології, синтаксису, стилістики. Ці дослідження було систематизовано й узагальнено у п’ятитомному виданні «Сучасна українська літературна мова» (1969–1973).

У ці роки активізувалось вивчення українських говірок. У відділі діалектології Інституту мовознавства під керівництвом Ф. Жилка почалась робота над укладанням «Атласу української мови», Й. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської области УРСР (Лексика)» (1958–1960).

Чимало було зроблено в ділянці вивчення історії української мови, зокрема В. Німчук підготував до видання й дослідив низку пам’яток української мови: «Лексис...» Лаврентія Зизанія (1964), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964) та інші.

Під керівництвом О. Мельничука почалася праця над укладанням «Етимологічного словника української мови», набули поширення дослідження ономастикону України.

Цей далеко не повний перелік здобутків 50–60-х років у різних галузях мовознавства засвідчує, що наукові й навчально-наукові центри мовознавчих досліджень змогли відродитися після руйнації, якої вони зазнали в 30-х роках.

Однак про здобутки цього часу можна говорити лише стосовно наукових сфер, не підвладних ідеологічному диктатові.

Лишалися незмінними три головних постулати визначеного в 30-х роках ідеологічно «правильного» шляху розвитку української мови — постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.

На зазначених тезах базувався аналіз словникового складу української мови радянського періоду. Так, у відповідному розділі курсу «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973) наголошувалося, що «найголовнішим джерелом збагачення словникового складу української літературної мови в соціалістичну епоху, як і всіх інших мов нашої країни, стала мова великого російського народу — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу», що «процес лексичного збагачення української літературної мови за допомогою російської відбувається і шляхом прямого засвоєння російських слів і словосполучень, чому сприяє близька спорідненість обох мов, і способом калькування», що «спосіб калькування, як своєрідний вид запозичень, практично не має меж у процесі збагачення словника української літературної мови».

Такі твердження не мали нічого спільного з науковим тлумаченням явищ українсько-російських міжмовних відносин, оскільки загальновідомо, що широке використання кальок прищеплює мові чужі для неї закони словотворення і загрожує збереженню її внутрішньої самобутности. Понад те, в академічному курсі позитивно оцінювалось не тільки калькування, а й пряме запозичення в українську словотвірних моделей з російської мови.

«Значна близькість української та російської мов, — зазначалось у курсі «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973), — що мають генетичну спорідненість, яка проявляється на всіх мовних рівнях, надзвичайно сприяє активізації закладених в українській мові словотворчих тенденцій за зразком російських моделей.

Так, приміром, у радянський час словник Української мови інтенсивно поповнюється за рахунок зрослої продуктивності віддієслівних іменників на означення процесів дії: вивозка, постановка, обрубка, приписка, розробка, офлюсовка, обрізка тощо, а також іменників жіночого роду типу електричка, вечірка (газета), врубівка, літучка, технічка та інше, активних дієприкметників теперішнього часу й відповідних іменників та прикметників на -чий, рідше на -щий: ведучий, організуючий, обслуговуючий, прогресуючий, правлячий, перемагаючий, грядущий, звучащий та ін.»

Деякі монографії і навчально-наукові курси були настільки щільно насичені подібною псевдонауковою демагогією, що втрачали будь-яку наукову вартість, як, наприклад, двотомний «Курс історії української літературної мови», виданий у 1961 році.

Офіційне мовознавство під проводом академіка І. Білодіда — головного теоретика «гармонійної російсько-української двомовності» виключало саму можливість появи об’єктивного соціолінгвістичного аналізу реальних мовних процесів, що відбувалися в УРСР.

Такі дослідження з’явилися в колах опозиційної творчої інтелігенції, що ввійшла в історію під назвою «шістдесятників». Провідною ідеєю Руху опору 60-х років була ідея національно-культурного відродження. Характерною рисою тогочасного культурного життя було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження.

Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30–40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Вимоги припинення русифікації в 60-х роках висувалися під гаслом повернення до ленінської національної політики, що було цілком закономірно і виправдано на той час.

Зокрема, до засад ленінської національної політики, якою керувались партійні органи в 20-х роках, апелював у своїй праці Іван Дзюба. Написана переконливо й емоційно, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширювана у численних машинописних копіях, справляла колосальне враження на тогочасного читача.

Дослідження І. Дзюби зосереджувалось на висвітленні функціональних аспектів побутування української мови, її статусу, російсько-українського мовного конфлікту.

Шістдесятники порушили питання й про інший аспект зросійщення — сплановане режимом обмеження лексичного складу української мови і втручання в її внутрішню структуру. Б. Антоненко-Давидович у статтях, опублікованих в газеті «Літературна Україна» й журналі «Україна» в 1969–1970 pp., поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених з ужитку слів і граматичних форм. У статті «Літера, за якою тужать» він писав: «Скасування цієї літери (йшлося про літеру ґ. — Л. М.) припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, — або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки-що; природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного радянського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва.

Мовознавча тематика становить вагому частину творчого доробку Івана Світличного. Остання його стаття, підписана власним прізвищем, — «Гармонія і алгебра» («Дніпро», 1965, № 3), що набула великого розголосу в літературних і наукових колах, була присвячена аналізові мовознавчих праць. Застосовуючи свій улюблений прийом іронії, Світличний у дотепній гострій формі піддав нещадній критиці кілька бездарних публікацій про мову Шевченка, в тім числі й працю сановного чиновника — директора Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодіда.

Радянські вельможні хами такого не пробачали. Блискуча стаття обійшлась її авторові дуже дорого. За розпорядженням тодішнього секретаря парткому Президії АН Костянтина Ситника Світличного негайно звільнили з посади завідувача редакції мовознавства у видавництві «Наукова думка», яку він щойно отримав у липні 1965 р.

Невдовзі, 30 серпня 1965 p., Світличний відбув свій перший арешт, і відтоді цензура наклала заборону на публікацію його творів. Ще одна його розвідка на мовознавчу тему з’явилася в 7-му числі журналу «Жовтень» за 1970 р. під прізвищем, «позиченим» у перекладача Анатоля Перепаді. Стаття мала назву «Новий словник. Який він?» і була розгорнутою рецензією на тритомовий «Російсько-український словник», що був укладений в Інституті мовознавства і вийшов у видавництві «Наукова думка» в 1968 р.

Ця праця Світличного має велику наукову вартість і лишається актуальною до сьогодні. У складних підцензурних умовах він не тільки залучив до аналізу репресований академічний словник 20-х років, редагований А. Кримським і С. Єфремовим, але й через порівняння його із російсько-українським словником 1948 р. розкрив механізм впровадженої в 30-х роках практики штучного зближення української мови з російською і відверто означив її як свідоме калічення української лексики.

Так, схвалюючи наявність у рецензованій лексикографічній праці 1968 р. синонімічних рядів української лексики, І. Світличний наводить приклад перекладу російського слова абсурд, що, на противагу словникові 1948 р., не обмежується спільною з російською лексемою абсурд, а фіксує й такі питомі українські слова, як безглуздя, нісенітниця, дурниця. Саме цей синонімічний ряд до російського абсурд подає й словник 1924–1933 pp.

Зауважуючи в іншому випадку, що для перекладу слова атеист новий словник наводить тільки аналогічне українське і не фіксує таких відповідників, як безбожник і безвірник, І. Світличний також орієнтується на словник 1924–1933 pp., який саме так перекладає російське слово атеист.

Наскільки необхідним вважав літератор словник 20-х років для своєї творчої праці, свідчить той факт, що він не розлучався з ним навіть у концтаборі. У листі до сестри Надії від 7 грудня 1973 р. І. Світличний пише: «...забезпечений я необхідною літературою набагато краще за Тебе (при мені —уяви собі — є навіть словник Кримського)».

З другої половини 60-х років Світличний все більше зосереджується на мовних проблемах, опрацьовує масу спеціальної лінгвістичної літератури і починає укладати словник синонімів. Як згадує Леоніда Світлична, по звільненні після першого арешту «Іван ще не полишав надії на видання книги з історії естетики, багато перекладав, для заробітку опрацьовував людям кандидатські і навіть докторські дисертації, а для душі почав серйозно займатися мовознавством. Вже тоді він розпочав роботу над словником синонімів, продовжував цю роботу в таборі і на засланні до самої хвороби. В останній період він вважав це головною справою свого життя». З листів Світличного до рідних і друзів часів його перебування в концентраційних таборах видно, як багато часу присвячував ув’язнений літератор лексикографічній праці, яку вважав головною справою свого життя.

Табірні умови ізоляції, з одного боку, створювали багато перешкод для наукової лексикографічної роботи, яку провадив І. Світличний, але, з іншого боку, де в чому й сприяли їй. Тут було зібрано цвіт нації з різних областей України — і Світличний мав можливість записувати лексичний матеріал безпосередньо від носіїв різних діалектів. У спогадах побратимів Світличного по ув’язненню, зокрема уродженця Холмщини Зиновія Антонюка й галичанина Григорія Герчака, знаходимо згадки про те, як вони, на прохання Івана Олексійовича, постачали йому слова з рідної говірки.

Немає сумніву в тому, що, якби Світличний завершив свій словник, над яким він так ретельно працював понад десять років, створивши власну оригінальну концепцію, базовану і на вивченні сучасних лексикографічних практик, і на досвіді словникарства 20-х років, українське мовознавство збагатилося б надзвичайно цінним зібранням української лексики.

Але владні диктатори, що, за висловом Ю. Шевельова, «у мирі і в війні українську землю ґрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок», не дали Світличному можливості завершити працю, яку він вважав справою свого життя. По закінченні табірного терміну дисидента заслали на Гірський Алтай, кліматичні умови якого були протипоказані йому за станом здоров’я, що привело Світличного до тяжкої хвороби й передчасної смерти.

Щасливіше склалась доля лексикографічних і мовознавчих праць соратника Світличного, відомого дисидента Святослава Караванського, якого радянська влада після тривалого ув'язнення вислала за межі Радянського Союзу.

Мовознавчі зацікавлення Святослава Караванського, як і Івана Світличного, пов’язані з його творчим і перекладацьким покликанням. Ще під час свого першого ув’язнення в сталінських концтаборах Караванський почав укладати словник рим. Зі спогадів Леоніди Світличної відомо, що під час обшуку у Світличного 4 лютого 1972 р. каґебісти забрали разом з машинописами Є. Сверстюка, В. Стуса, І. Дзюби, І. Калинця, М.Холодного і машинопис «Словника рим» С. Караванського.

У США, де Караванський перебуває з 1979 року, він продовжив розпочаті в неволі мовознавчі дослідження. Лексикографія й культура української мови — основні галузі лінгвістичних інтересів дослідника, діяльність якого підпорядковано меті оздоровлення української мови, повернення їй природности звучання, вислову, будови фрази, лексичного і фразеологічного багатства, розбудованої синоніміки. Як і Ю. Шевельов, дослідник вбачає небезпеку для майбутнього української мови не тільки у звуженні її функцій, а й у свідомому її каліченні, здійснюваному за совєтської доби.

У численних статтях, у книжках «Секрети української мови» (К.: Кобза, 1994) і «Пошук українського слова або боротьба за національне “Я”» (К.: Вид. центр «Академія», 2001) С. Караванський розкриває підступний механізм калічення самобутніх рис української мови під дією таємно запровадженої згори практики калькування української лексики з російської.

У деяких мовних сферах, зокрема в науковій термінології, калькування стало єдиним способом українського словотворення. Механічне наслідування зразків російської мови, котре С. Караванський з властивою йому емоційністю часто називає «мавпуванням», зупинило природний розвиток нашої мови. «Коли під сучасну пору оглядати українські словотворчі моделі, — пише дослідник, — впадає в око, що їхню здатність продукувати нові лексичні форми ніби заморожено на тих зразках, що витворилися продовж попередніх століть, а за останні півстоліття ці моделі не виробили жодного словесного зразка. Такий був наслідок «мовної політики», яка, заморозивши українські самобутні моделі словотвору, спрямовувала розвиток мови у напрямі калькування».

У такий спосіб було виведено з ужитку цілі словотвірні типи, як, наприклад, продуктивну раніше модель творення прикметників за допомогою суфікса -ч: заготовчий, обслуговчий, перетворчий і под., що були природнішими в українській мові, ніж упроваджені заготівельний, обслуговуючий, перетворювальний.

Унаслідок диктату російської мови і застосування практики калькування з активного вжитку вийшла значна частина питомих українських слів і зворотів. «Практика конвертування російської лексики породила в нашій мові не одне, а десятки, коли не сотні, скопійованих форм, котрі витискають з ужитку нашу питому лексику», — пише автор «Бесід про пошук слова». Він наводить численні приклади скалькованих з російської слів і зворотів, що замінили самобутні українські лексеми і фразеологізми, як, наприклад, калька з російської в минулому році, минулорічний замість торік, торішній, багаточисельний замість численний, керівництво до дії замість дороговказ, всеохоплюючий замість всеосяжний, взаємовідносини замість взаємини, впадати в дитинство замість дитиніти, обзавестися господарством замість загосподарювати або стати господарем, підбивати підсумки замість підсумовувати, різноколірний замість строкатий, або барвистий, або ряснобарвий тощо.

Як і Світличний, Караванський надає першорядної ваги збиранню й вивченню української синонімії, оскільки лише повернення багатства питомої української лексики здатне зупинити згубне явище спонтанної й офіційної суржикізації, змішування української мови з російською.

У 1993 р. в київському видавництві «Кобза» вийшов «Практичний словник синонімів української мови», який уклав С. Караванський. Колишній дисидент самотужки здійснив працю, над якою багато років працював цілий науковий колектив лексикографів Інституту мовознавства АН УРСР. У 2000 p., коли, нарешті, вийшла ця колективна праця — двотомовий «Словник синонімів української мови», Караванський опублікував уже друге видання свого «Практичного словника синонімів».

За кількістю поданих синонімічних рядів колективна праця значно поступається словникові Караванського. Перший охоплює близько 9200 синонімічних рядів, другий — близько 17 000. Щоправда, академічний словник подає ілюстративний матеріал до зафіксованих слів, чого немає у словнику Караванського. Словники мають й інші суттєві відмінності. Укладачі академічного словника значною мірою ґрунтуються на совєтському досвіді лексикографії, натомість Караванський від цього досвіду відмежовується. Характерно, що в стильо-вій градації лексики він застосовує не тільки позначку «безпідставно занедбане», а й позначку «совєтизм», причому слово, котре потрапляє під це визначення, ставить у кінці синонімічного ряду. До речі, впровадження такої характеристики допомогло укладачеві ввести в друге видання дві паралельні правописні традиції, навколо яких нині точаться такі запеклі суперечки. Оскільки Караванський дотримується норм правопису 1928 p., а словник призначає передусім користувачеві в Україні, позначка «совєтизм» дозволила йому лишити в синонімічному гнізді й ті орфографічні варіанти слів, які стали звичними для українців за совєтського режиму.

Орієнтація на лексикографічну практику мовознавців 20-х років, які приділяли велику увагу не тільки писемній мові, а й живим усним формам її побутування, зумовила певні переваги словника Караванського у доборі синонімічних рядів. Його словник значно ширше, ніж академічний, подає слова з живої розмовної мови, включно з жаргонізмами. Для прикладу можна навести синонімічне гніздо, подане в лексикографічній праці Караванського до вихідного слова аґент — (розвідки) шпигун, шпиг, розвідник, розвідач, розвідувач; (з живої мови) донощик, інформатор; (галицьке) конфідент; (з живої мови) нюхало, стукач, сексот, фіскал; (серед підпілля) провокатор; (фірми) представник, репрезентант, виконавець, службовець, (спів) працівник; (комерційний) комівояжер; (фізичний) чинник, фактор, причина.

Академічний словник з цього синонімічного гнізда дає тільки два останні значення — «чинник, фактор» і «представник, репрезентант», лишаючи поза увагою цікавий живомовний лексичний ряд з його виразною експресією.

Крім синонімічного словника, Караванський уклав і опублікував у 1998 р. в Київському видавничому центрі «Академія» «Російсько-український словник складної лексики». Ця лексикографічна праця також повертає багато форм, упроваджених у словниках 20-х років, передусім термінологічних. У передмові автор зазначає, що вона постала з первісного задуму створити перекладний російсько-український словник дієприкметників. «На потребу такого словника, — додає Караванський, — свого часу вказував Іван Світличний».

Як відомо, поширені в російській мові активні дієприкметники теперішнього часу не властиві українській мові, а тому їх перекладають розгорнутими зворотами: рос. все, играющие в карты — укр. всі, хто грає в карти і под. Поряд з цим набули поширення скальковані з російської форми граючий, гинучий, вислизаючий, слабнучий, температурячий тощо.

Мовознавці 20-х років (О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий та ін.) виступали проти вживання в українській літературній мові активних дієприкметників теперішнього часу на -чий. Ці форми було впроваджено в літературну мову, особливо в термінологію, пізніше, в добу терору.

Чимало уваги приділяв проблемам перекладу російських дієприкметників Світличний, про що свідчить і згадувана вище стаття «Новий словник. Який він?», і епістолярна спадщина. Так, сестрі Надії, яка, очевидно не без його впливу, почала укладати словник мікробіологічної термінології, Світличний у листі від 26 листопада 1974 р. дає таку пораду:

«Між іншим, у своєму серпневому листі, розглядаючи мікробіологічну термінологію, Ти пишеш, що «дієприкметникових форм на -юч, мабуть, цілком обійти неможливо». Категорично не згоден! У 30-х любісінько обходилися без них. Навіть у Твоїх прикладах «целюлозо-руйнуючі організми» можна замінити на «-руйнівні», а про «азотфіксуючі», «амоніфікуючі» треба добре подумати, чи не слід їхні суфікси замінити на «-альний» або «-ильний»: колись ці суфікси були дуже продуктивними і звучали природно. А Твій критичний запал цілком виправданий. Шкода, що Ти не маєш під рукою відповідних словників давніших років видання. У мене справа простіша: найнеобхідніше (у тому числі й словник Кримського) я завжди (і зараз) маю при собі)».

Як і Світличний, Караванський у зазначеному словнику і в працях з культури мови пропонує уникати громіздких зворотів і кальок для перекладу російських віддієслівних форм. У «Бесідах про пошук слова» Караванський пропонує різноманітні шляхи віднайдення органічних для української мови відповідників до російських дієприкметникових форм. Так, їх можна перекласти за допомогою іменників: рос. несущее крыло — укр. крило-носій, рос. собирающая линза — укр. лінза-збирач; за допомогою прикметників: содержащий уран — багатий на уран, ограничивающий — обмежувальний, водоплавающий — водоплавний; формою з родовим відмінком іменника: питающая среда — середовище живлення, разграничивающая линия — лінія розмежування; зворотом з прийменником для та іменником: питающий — для живлення, ответвляющий — для відгалуження тощо.

У процесі підготовки до друку російсько-українського словника дієприкметникових форм Караванський залучив великий обсяг дотичної лексики — дієслів, ідіом, фразеологічних зворотів, прислів’їв, що значно розширило словник, тому його було названо «Російсько-український словник складної лексики». Працюючи далеко від Батьківщини, С. Караванський бере активну участь в обговоренні мовних проблем, постійно виступає з питань культури мовлення на сторінках української преси, готує до друку нові словники.

Таким чином, у рухові опору української інтелігенції 60–70-х років боротьба за права української мови як основи національного життя становила невід’ємну частину правозахисної діяльности. Боротьба ця провадилася в обох визначальних для майбутнього української мови напрямах — і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режимом втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутности.

Посилення русифікації (1970-ті - початок 1980-х років)

1960-ті роки нерідко порівнюють з 1920-ми, принаймні за ознакою інтенсивного, пришвидшеного розвитку української культури й науки, тоді як суспільно-політична атмосфера 1970-х років наблизилася до сталінської доби 30-х років.

Якщо в 1962 р. московські лінгвісти, опублікувавши програму, в якій віднесли низку мов Радянського Союзу до неперспективних, все ж змушені були через якийсь час вибачатися за поспішність «тенденцій рекомендаційного характеру щодо функцій російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу», то на початку 70-х pp. вище партійне керівництво вирішило, що вже час оголосити завершення процесу «стирання національних відмінностей».

У звітній доповіді XXIV з’їзду КПРС 30 березня 1971 р. Л. Брежнєв висунув тезу про постання нової історичної спільноти — радянського народу. Ширше він обґрунтував це положення у доповіді, присвяченій 50-річчю СРСР, 21 грудня 1972 р.

Тогочасний партійний курс на «злиття націй» чи не найкраще ілюструє добір цитат з Леніна у партійних текстах. Так, Валентин Маланчук, головний ідеолог доби В. Щербицького, посилаючись у працях з національного питання на Леніна, залучав ту його фразеологію, якою Ленін послуговувався, викладаючи свої ідеї перемоги світової комуністичної революції ще до Жовтневого перевороту, і від якої пізніше відмовився. Для прикладу наведемо кілька висловів з Леніна, які цитує В. Маланчук в одній зі своїх книжок:

(Ленін) «підкреслював, що той, хто не загруз в націоналістичних забобонах, не може не бачити в процесі асиміляції націй капіталізмом величезного історичного прогресу»; «Трудящі маси, які звільняються від ярма буржуазії, всіма силами потягнуться до союзу і злиття з більшими і передовими соціалістичними націями»; «Ми всіх зусиль докладемо, щоб з монголами, персами, індійцями, єгиптянами зблизитись і злитися, ми вважаємо своїм обов’язком і своїм інтересом зробити це, бо інакше соціалізм у корені буде неміцним».

Сам Маланчук був переконаний, що «нації є історичною категорією, мають минущий характер і їхнє зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне».

Введення поняття нової історичної спільноти, в якому радянський народ виступав як наднаціональна єдність, визначило мовно-культурну політику доби Брежнєва. Оскільки одним з головних факторів, що забезпечують інтеграційні процеси в суспільстві, є поширення однієї мови на всій території країни, на практиці це означало посилення русифікації союзних республік. Російська мова при цьому мусила забезпечити не тільки мовну уніфікацію суспільства, але й уніфікацію ідеологічну. Так, у праці «Культура русской речи в национальных республиках» зазначалось: «Опанування російським публічним мовленням забезпечує в масштабах країни не просто спілкування, а ефективне спілкування, яке пов’язане з виробленням однакових переконань, ідеологічною інтеграцією тих, що спілкуються».

Чергова кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом почалася з кадрових змін у партійному керівництві. У травні 1972 р. П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період «помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами».

Добу правління В. Щербицького (1972–1989) історики визначають як «період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність». Антиукраїнська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалась із терором, розв’язаним проти опозиційної режимові інтелігенції. На початку 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багатьох діячів Руху опору 1960-х років.

Здійснене протягом 70-х — першої половини 80-х років звуження функцій української мови в системі освіти УРСР ілюструють статистичні дані, які навів міністр освіти у звіті, представленому в квітні 1987 року. На цей час в Україні у 4500 російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч.

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, крім окремих гуманітарних предметів, і професійно-технічних училищах було переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На Сході й Півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовности, коли українське видання паралельно дублювалося російською мовою з мотивацією «збільшення попиту», і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р., на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети «Вечірній Київ», різних наукових видань Академії наук УРСР тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою.

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 % до 19 %; між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60 % до 24 %. Згідно зі статистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти найбільших слов’янських націй Україна посідала сьоме місце щодо кількости назв виданих книжок, а за співвідношенням кількости цих назв, яка припадала на мільйон жителів, посідала передостаннє місце (на останньому місці з показником 58,9 були білоруси; для порівняння — для росіян цей показник становив 472,2; поляків — 289,4; чехів — 533,3; болгарів — 443,1; словаків — 701,0).

Протягом 70-х — початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки два були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедій в Україні.

Кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було.

У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р. — Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%.

Програми посиленого вивчення російської мови були спрямовані передусім на руйнацію тих середовищ живомовного українського спілкування, які ще зберігались у сільських місцевостях України. Завдання зросійщення українського села через систему шкільної освіти було цілком відверто сформульовано у низці збірників з питань культури російського мовлення в Україні. «Найефективнішою є боротьба за культуру російського мовлення в середній школі, особливо в початкових класах», — зазначалося в одному з них. І далі: «В українських селах переважає одномовне мовленнєве середовище (українське), а в містах — двомовне, тому що там більший доплив різномовного населення і люди користуються і російською, і українською мовою. Щоб випрацювати психологічну здібність вільно переключатися з української мови на російську, потрібне стійке двомовне середовище. В українському селі це може бути локальне середовище — школа» (Підкреслення моє. — Л. М.).

Перед нами — чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовности — молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі — перехід цього покоління на російську одномовність — лише справа часу.

Як в усіх радянських текстах, призначених для маніпуляції масовою свідомістю, руйнівну для української мови роль перехідного етапу двомовности, спланованого для молодшого покоління, тут завуальовано прикметником стійкий у словосполученні стійке двомовне середовище. Таке означення слід кваліфікувати як цілковито антинаукове, оскільки двомовне комунікативне середовище не може бути стійким. Кожна спільнота — чи то сільська громада, чи населення мегаполісу, чи об’єднання громадян у межах держави — завжди тяжіє до одномовности. Поширення двох мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має наслідком витіснення тієї мови, яка перебуває у слабшій позиції.

Той же збірник містить і менш завуальовані характеристики двомовного середовища України як такого, де російська мова вже здобула сильний (у тексті — «достаточно мощный») вплив, що дозволяє їй конкурувати з українською у тій функції, яка визначає національну ідентичність, — функції рідної мови для етнічних українців.

«Близьку спорідненість української і російської мов, — пишуть автори збірника «Культура русской речи в национальных республиках», — можна розглядати як одну з умов, які полегшують засвоєння російської лексики учнями-українцями. Другою такою умовою є наявність в Україні майже повсюдно досить потужного за силою впливу російського мовного середовища, існування якого визначається значним поширенням у нашій республіці українсько-російської і російсько-української двомовности. Як бачимо, російська мова вивчається в умовах, сприятливих для її засвоєння, близьких до умов вивчення російської мови як рідної. Це дозволяє вважати, що учні-українці значною мірою оволодівають російською мовою, включно з російською лексикою, спонтанно, незалежно від спеціального вивчення російської мови в школі».

Автори цього фрагмента не приховують кінцевої мети впровадження в УРСР масової двомовности — саме вона створює умови для посилення впливу «російського мовного середовища», а відтак двомовність, призначена для українців, формує не стійке двомовне середовище, а таки одномовне російське коштом руйнації українського. Саме зміна мовного середовища призводить до масової денаціоналізації з її згубними наслідками, про які писав О. Потебня, — «дезорганізацією суспільства, аморальністю, спідленням», бо послаблює зв’язок підростаючих поколінь з дорослими, перериває часову спадкоємну сув’язь етнічного буття.

Авторство цитованих статей належало київським лінгвістам, що працювали у відділі російської мови Інституту мовознавства АН УРСР. Як бачимо, наукове дослідження українсько-російського білінгвізму і його очевидних наслідків не входило до завдань радянської соціолінгвістики, її метою було псевдотеоретичне виправдання мовно-культурної програми русифікації і сприяння її практичному втіленню.

Тема так званої гармонійної національно-російської двомовности стала однією з центральних наукових тем лінгвістичних інститутів і закладів Академії наук усіх союзних республік. Значно посилилася розробка наукових програм, досліджень і практичних заходів з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являється низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда (К., 1972), його ж «Язык и идеологическая борьба» (К., 1974), його ж «Всяк сущий в ней язык...» (К., 1981), «Русский язык — язык межнационального общения народов СССР» (К., 1976), «Русский язык — источник обогащения языков народов СССР» (К., 1978), «Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении» (К., 1981), «Культура русской речи в национальных республиках» (К., 1984) та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років, — усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як «благотворних» для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів. Автори виданої в Києві у 1976 р. праці «Русский язык — язык межнационального общения и единения народов СССР» писали:

...«В наш час створено спільний для багатьох мов мовний фонд, перш за все фонд соціалістичних інтернаціоналізмів, що сприяє розвиткові взаєморозуміння і співробітництва». Вживані в працях, присвячених розглядові спільного лексичного фонду та шляхів його формування, терміни «взаємодія», «взаємовпливи», «взаємозбагачення» лише маскували справжню суть мовних процесів в Україні, що виявлялись у нівеляції специфічних особливостей української мови і максимальному наближенні її до російської.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти — радянського народу — директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І. К. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у «єдиних принципах розвитку національних мов» «у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування».

Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму. На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем.

Попри очевидну фальш стверджувалось, що «двомовність на Україні — це той вид білінгвізму, при якому обидві мови, що перебувають на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом». Проблема двомовности в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон’юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялася в тому, що факт масового використання українцями російської мови як головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінгвів визначалась як друга рідна мова. Натомість у науці, що керується об’єктивними критеріями, доведено, що на масовому рівні двомовність у країні гармонійною ніколи не буває. Вона є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду держави через міжмовний конфлікт.

У тому ж аспекті ідеологічного замовлення трактувалася історія української мови, зокрема питання російсько-українських міжмовних стосунків. Мовознавчі дослідження з цієї проблематики, видані у вільному світі, належали до забороненої «антирадянської» літератури. Ім’я видатного українського філолога XX ст. Юрія Шевельова, знаного й шанованого в усій світовій славістиці, на батьківщині зрідка згадувалося лише в дискурсі «українського буржуазного націоналізму». Українські лінгвісти не мали можливости ознайомитися навіть з такою його фундаментальною працею, як «Передісторія слов’янських мов: історична фонологія праслов’янської мови», що була опублікована англійською мовою в 1964 р. у Гайдельберзі і дуже високо оцінена в зарубіжній славістиці. В Україні було заборонено й наступну англомовну працю вченого «Історична фонологія української мови», в якій Шевельов на базі ґрунтовного аналізу історії звуків української мови спростував панівну в радянському мовознавстві теорію О. Шахматова про спільне походження трьох східнослов’янських мов з єдиного джерела — давньоруської мови.

Натомість в УРСР наукові дослідження про генезу української мови підмінялися догмою про «велику творчу допомогу російської мови у розвитку української». У такій концепції історичний процес українського мовного розвитку неминуче набував рис вторинности, повної залежности від російського.

Другий, внутрішньомовний, аспект мовної політики 70-х років полягав у посиленні уніфікації української мови, спрямованої на максимальне наближення її до російської мови. Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках відрізнялася від 1930-х лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалася на мові художньої літератури. Це закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком. Щодо ділового стилю в «Курсі історії української літературної мови» критично оцінювалися рекомендації лексикографів 20-х років у царині ділової мови і зазначалося, що «в українській мові здавна встановилася традиція вживання ділової лексики, спільної з російською мовою або близької до неї граматичною будовою. Внаслідок цього з практики поступово вийшли з ужитку слова, що суперечили такій історично виправданій традиції, як, наприклад, оповістка, платій і виплатних, ручальник, домопосілість, засиновлення, задочерення, мешкати (особи, які мешкають у містах), вступний (журнал вступних паперів), виступний (журнал виступних паперів) і под. Вони замінилися словами повістка, платник, поручитель, домоволодіння, усиновлення, удочеріння, проживати (особи, які проживають у містах), вхідний (журнал вхідних паперів), вихідний (журнал вихідних паперів)».

Після публікації погромницьких «Термінологічних бюлетенів» 1934–1935 років принцип калькування російської лексики міцно усталився як основний і в галузі творення українських наукових терміносистем. «Важлива ділянка наукової праці в галузі російсько-української мовної взаємодії, — зазначав І. Білодід, — уніфікація наукової термінології. Основні моделі цієї термінології (з індоєвропейськими, російськими основами) для обох мов є спільними. У виробленні й дальшому розвитку наукової термінології української мови російська мова відіграла велику плідну роль. За її моделями (шляхом прямих запозичень, словотвору тощо) збагачувалась і збагачується термінологія сучасної української літературної мови. Українською мовознавчою наукою була дана рішуча відсіч проявам архаїзації словника, надуманим утворенням, а також окремим спробам під виглядом «європеїзації» термінології витіснити з української мови терміни, які давно ввійшли до неї з російської мови або з її допомогою і натуралізувались в українській».

Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації, тому навіть у підневільних умовах такого тотального й жорстокого контролю, якою була радянська цензура, тим паче — цензура в УРСР, яка відстежувала не тільки ідейний зміст, а й мову літератури — творчі особистості з-поміж письменницького загалу завжди намагалися відвоювати своє право на свободу самовираження як не на змістовому, то бодай на мовному рівні. Попри всі обмеження, які наклав режим на мистецтво слова, толеруючи українську літературу, як і саму українську мову, лише в суто декоративній функції, що мала засвідчувати світові «невиданий розквіт» національних культур в СРСР, українські письменники виходили за дозволені межі, і передусім їм завдячуємо тим, що владі так і не вдалося позбавити українську мову її лексичного багатства й самобутности.

Закономірно, отже, що царина художньої літератури стала головним об’єктом останнього наступу КПРС на українську мову. Стиль офіційної літературної критики цього періоду наблизився до лексикону сталінської доби, відрізняючись від новоязу 30-х років лише ширшим діапазоном звинувачень і деяким послабленням агресивности формулювань.

Ось перелік найпоширеніших обвинувачень літературних творів, якими рясніють сторінки партійної преси і літературно-мистецьких журналів 70-х років: аполітичність, ідейна обмеженість, позакласовість, абстрактний гуманізм, прояви антиісторизму, розпливчастість класових критеріїв, ідейно-художній примітив, неточні ідейні акценти, камерність, соціальна звуженість, літературщина, ідеалізування старовини, «козакофільська» романтика, гіперболізація козаччини, несучасність стилю, розмитість соціально-етичних характеристик героїв, нечіткість авторської позиції, дрібнотем’я, рафіноване естетство та інші. Поетів критикували за високий стиль, метафоричність, що зневажливо кваліфікувалось як «претензійні красивості», «рафінована метафоричність», «естетство», сатириків — за низький стиль, що оцінювалось як «мовна невибагливість», «розмовний примітивізм».

Як уже зазначалося, критика стосувалась і суто мовних проблем. Цікаво, що в цей період публікації в наукових мовознавчих виданнях випередили початок політичної кампанії з боку першого секретаря ЦК КПУ і головного партійного ідеолога. Ще в 1970 p., за два роки до виступів В. Щербицького і В. Маланчука, які дали наказ розпочати боротьбу з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями» в мові художньої літератури й перекладів, журнал «Мовознавство» опублікував статтю С. Єрмоленко і В. Русанівського «Літературна мова і художній переклад», де було піддано критиці низку перекладів художніх творів, причому характер обвинувачень відповідав тим настановам, що їх оголосили обов’язковими для літературної критики Щербицький і Маланчук у 1972 р.

Статтю писали фахові мовознавці, вона була побудована досить вправно. Автори навели низку прикладів справді невдалих або й цілком хибних слововживань у мові рецензованих перекладів. В одному абзаці вони навіть зробили закид щодо невиправданого використання в окремих випадках російських слів і скалькованих словосполучень.

Однак не виявлення русизмів становило мету публікації С. Єрмоленко і В. Русанівського. Згадка про них була тим же ритуальним прийомом демонстрації позірної «об’єктивности» критики, що й побіжні згадки про необхідність боротьби з російським шовінізмом у партійних публікаціях, присвячених «викриттю» «буржуазних націоналістів». Критичний пафос статті було спрямовано передусім на ті переклади, які «вводять в активний ужиток діалектні, застарілі, рідковживані українські слова».

Слід зазначити, що і в наведеному списку рецензованих перекладів, і в контексті висловлених щодо них зауваг праці висококваліфікованих талановитих перекладачів без жодних коментарів було поставлено в один ряд із посередніми або й цілком нездарними перекладами. Така не диференційована за якістю загальна «обойма» перекладачів свідомо знецінювала високі здобутки школи українського перекладу 1960-х років, внесок якої у справу відродження лексичних, фразеологічних та граматичних ресурсів української мови важко переоцінити.

Не знайшовши жодного доброго слова для перекладів І. Дзюба, Р. Доценка, Є. Поповича та інших перекладачів, мовознавці висунули низку претензій до мови перекладених ними текстів, які стосувалися переважно неправомірного, на думку рецензентів, розширення лексичного і фразеологічного запасу української мови, використання слів, позначених у лексикографічних працях ремарками обласне, застаріле, рідковживане. С. Єрмоленко і В. Русанівський наводили у статті цілі списки слів, використання яких порушувало, на їхню думку, норми літературної мови, зокрема: бігме, бляск, згуки, здорожитися, здуміло, крамар, мапа, навзаході, обрус (убрус), опасуватися, обляпаний, пантрувати, пательня, перевдяг, пігулки, погуторити, постерігати, пуделко, рура, рямця, скорше, утяжливий, філіжанка, хідник, щанець, шруб та ін.

Оскільки перекладачі знехтували негласну заборону не вживати такі слова (бігме, згуки, крамар, мапа, обрус, філіжанка, пігулки, скорше та ін. — М. І.), то були звинувачені і в «навмисній архаїзації перекладних текстів», і у «зловживанні діалектизмами», і в «тенденції до загальної знижености стилю розповіді», і в «спробах поставити мову персонажів на котурни штучної урочистости».

Одна з проблем, якій мовознавці присвятили особливу увагу, стосувалася спроб перекладачів розширити лексичний склад літературної мови шляхом реабілітації деяких слів, фразеологічних сполук і граматичних конструкцій, що ввійшли до неї із західноукраїнського варіанта літературної мови і були вилучені зі словників, укладених після 1920-х років. Оскільки радянське мовознавство заперечувало сам факт поділу нової української літературної мови на два варіанти — західний і східний, С. Єрмоленко й В. Русанівський кваліфікували відповідну групу лексики як елементи діалектного мовлення, небажані в літературній мові, хоча джерелом походження значної частини наведених прикладів була не селянська говірка, а галицько-буковинське міське койне.

«Специфіка розмовної лексики в тому, що вона здебільшого прив’язана до території поширення певного діалекту, — писали мовознавці. — Тому в мові письменників, які передають східноукраїнський розмовний колорит (наприклад, у творах А. Головка, Г. Косинки, Г. Тютюнника), марно шукати розмовних елементів, властивих південно-західному наріччю української мови. Тим часом у сучасних прозових перекладах активізуються лексичні й граматичні елементи розмовного мовлення з виразним стилістичним забарвленням місцевої (переважно південно-західної) говірки. Такий місцевий колорит, цілком звичайний і доречний в оригінальній літературі, зайвий у мові сучасних перекладів, особливо тих творів, де зображено життя міста. Дуже поширились у перекладній практиці слова і конструкції з розмовним забарвленням типу: здибати, сприкритися, прохідка, завше, зазнайомитися, піхотою, мені підломилися ноги, перебраний за юнака, промишляє олійками до волосся; щітка до зубів; крем до взуття; признатися до неправди; бачити перед себе; інспектор створений не до любощів; йому навіть збиралося на плач; їхні сузір’я перекликались між себе; стримати щастя, що світилося їй з обличчя; кількись часу; знає як свої п’ять пучок; гейби повз у повітрі; повалило долі; сидить... попід чужим авто; на штиб шале і багато інших. Коли текст рясніє подібними висловами, створюється враження свідомої стилізації».

Стаття С. Єрмоленко й В. Русанівського демонструвала заполітизованість і необ’єктивність наукових досліджень історії української літературної мови, спричинені, крім іншого, вилученням з наукового дискурсу міських форм побутування розмовного українського мовлення, зокрема галицько-буковинського койне.

Не дивно, що мовознавчі теорії входили в конфлікт із письменницькою і перекладацькою мовною практикою. Однак партійне керівництво підтримало (а можливо, й ініціювало) критичну оцінку перекладацької діяльности з боку науковців, що представляли академічний Інститут мовознавства.

Полювання на слова почалось із партійної вказівки В. Щербицького, який у доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 p., критикуючи письменників за «відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів», сказав: «Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасности, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами».

До боротьби за чистоту мови закликав письменників і В. Маланчук у доповіді на партійних зборах Спілки письменників України: «Не можу бодай стисло не зупинитись на питанні, яке повинно особливо турбувати письменницьку громадськість. Йдеться про культуру мови, про мовну майстерність літератури. У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам. Треба поглибити увагу літературної критики, письменницької громадськости до теоретичних проблем радянського мовознавства, посилити боротьбу за чистоту і культуру української мови».

З цього часу в Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за межі суворо регламентованого середнього стандарту.

В цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом «для службового використання», було складено і розповсюджено також списки репресованих слів. У літературних колах розповідають, що В. Маланчук одразу після призначення його секретарем з ідеології оголосив на зборах у Спілці письменників список слів, заборонених для вживання в літературних творах. Такі списки були передані головним редакторам газет, журналів і видавництв, а вони, відповідно, усно інформували підлеглих і стежили за виконанням наказу. Давати ж комусь списки, як і перелік заборонених авторів, головні редактори не мали права через накладений на відповідні документи гриф «для службового використання». Загалом проскрипційні переліки лексем та синтаксичних конструкцій у літературно-критичних і мовознавчих рецензіях стали характерною прикметою цього часу. Так, секретар правління Спілки письменників О. Левада критикував письменників і перекладачів за вживання слів уподіб, сливе, напозір, позаяк, директор Інституту літератури АН УРСР М. Шамота відносив до «штучних або застарілих» слова часопис, залюблений, здоровить, відсоток, небавом, набутки, під орудою, сьогодення, на разі, робітня, від дня та ін., мовознавець П. Плющ виступив із критикою перекладу, в якому вжито слова либонь, далебі, сливе, рішенець, родимець, багацько, уподіб, довкруж, умирущий, спозирання та ін., сполучники котрий, аби (в значенні «щоб»), деякі прийменникові конструкції («сумує з ненатуральности життя», «за його приїзду в столиці тільки й розмов було») тощо.

Політична кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними утвореннями» знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вигадкою, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського варіанта літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці XIX — на початку XX ст. на формування наукового і публіцистичного стилів української літературної мови.

Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою.

Радянські «чистки», на відміну від пуристських, ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувалися питомої або давно засвоєної лексики. Для ілюстрації достатньо порівняти українську частину лише однієї (першої) сторінки «Російсько-українського словника» 1924–1933 pp. (далі — РУС 1924–1933), де представлені слова на літеру «А», більшу частину яких становлять іншомовні запозичення, з відповідною частиною «Російсько-українського словника» 1948 р. (далі — РУС 1948). РУС 1924–1933 послідовно фіксує поряд з іншомовним словом, ідентичним з російським, своє українське. Так, до рос. абажур РУС 1924–1933 дає два українських відповідники — абажур і дашок, до рос. аберрация, крім ідентичного аберація, ще одхил і збочення, до рос. абзац — абзац і уступ, до абонемент — абонемент і передплата, до абсентеизм — абсентеїзм, відсутливість, до абсурд — абсурд, безглуздя, нісенітниця, дурниця, до авангардный — авангардовий, передовий, до авантюрист — авантюрист, авантурник, пройдисвіт, до автобиография — автобіографія, саможиттєпис, до автограф — автограф, власноручне письмо, власнопис, до автократия — автократія, самодержавство, до автономия — автономія, самоврядування, до агония — агонія, конання, часування тощо.

Натомість РУС 1948 в українській частині подає тільки ідентичні російським відповідники іншомовного походження, вилучаючи всю питому українську лексику, представлену в синонімічних рядах РУСу 1924–1933. Відтак РУС 1948 до російського абажур дає єдиний тотожний відповідник абажур, до рос. аберрация — тільки аберація, до рос. абзац — укр. абзац, до рос. абонемент — укр. абонемент, до рос. абсентеизм — укр. абсентеїзм, до рос. абсурд — укр. абсурд, до рос. авангардный — укр. авангардний, до рос. авантюрист — укр. авантюрист, авантурник, до рос. автобиография — укр. автобіографія, до рос. автограф — укр. автограф, до рос. автократия — укр. автократія, до рос. автономия — укр. автономія, до рос. агония — укр. агонія тощо.

«“Українська дубль-новомова” як лінгвістичний феномен, — пише Оксана Забужко, — визначається максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давньоминулого часу, кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова, «роз’єднує народи»)».

І коли І. Білодід наголошував на «єдності», «однозначності» (!) і «безваріантності» української літературної мови, він обстоював нормативну сталість не живої мови, а мертворожденного новоязівського покруча, який міг існувати лише в стандартизованій формі партійного документа, але був цілковито непридатним для використання у звичайному щоденному спілкуванні.

Отже, попри гучні декларації про «вільний розвиток національних культур народів СРСР і їх «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ — лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один із небагатьох дослідників радянської мовної політики, що провадилась в УРСР у 70-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійности, відносив такі, як «широка відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації».

Таким чином, підсумовував Юрій Шевельов, українська мова на радянській Україні перебувала «десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки».

Український правопис: сучасні проблеми

З постанням незалежної України, зміною статусу української мови, новими умовами її функціонування й розвитку, а також вивільненням з-під ідеологічного диктату інституцій, призначених досліджувати її й опікуватися культурою мовлення, закономірно постало питання про перегляд норм української мови, кодифікованих у радянський період.

На Першому Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Києві 27 серпня — 3 вересня 1991 р., було заявлено про потребу вироблення орфографічних норм, єдиних для всіх українців, оскільки в закордонних колах української еміграції й діаспори ніколи не визнавали радянських редакцій українського правопису, введених після 1933 р., і користувались правописом 1928 р.

Уже перед тим, з кінця 80-х років, деякі нові газети й журнали, а також видавництва національно-демократичного спрямування, не чекаючи офіційного розв’язання правописних проблем, почали запроваджувати орфографічні норми, орієнтовані на правопис 1928 р.

Окремі зміни до орфографічного кодексу внесла Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР, яка 14 листопада 1989 р. затвердила п’яту редакцію «Українського правопису», опубліковану 1990 р.

У цій редакції було повернуто букву ґ, хоча й з обмеженою сферою вжитку, і внесено деякі інші зміни, але їх не було запроваджено систематично. Згодом було усунуто помічені помилки і оновлено ілюстративний матеріал у виданні 1993 р.

15 червня 1994 р. Уряд України прийняв постанову про підготовку й видання в 1994–1996 роках «Українського правопису» в новій редакції. Було затверджено персональний склад Української національної комісії з питань правопису при КМ України на чолі з віце-прем’єр-міністром акад. М. Жулинським.

Як пише В. Німчук в загальному огляді правописної дискусії, «комісія працювала динамічно, багато членів її активно обговорювали проблеми, висували обґрунтовані пропозиції змін. Але прийняте правило про те, що зміна в чинну орфографію вноситься, коли за неї голосує 3/4 присутніх членів Комісії, стало на перешкоді будь-яких суттєвих нововведень. До того ж на більшості засідань Комісії не було кворуму. Фактично було прийнято кілька незначних нововведень... Відбувалося лише удосконалення й уточнення чинних правил, ілюстрацій до них. Вийшов непогано відредагований текст книжки, а не нова редакція правопису, тобто чинний кодекс із політичними змінами в правилах. Широкої дискусії про правопис 1994–1996 рр. не було, бо Комісія не опублікувала проекту нової редакції».

Таким чином, Комісія не вирішила головного завдання підготовки нового проекту правопису, що полягало в усуненні тих змін, що були введені в редакції «Українського правопису» 1933, 1946 і 1960 років з метою нівеляції самобутніх рис української мови за російським зразком. Заявлена реформа правописного кодексу виявилась лише її імітацією. Такий перебіг підготовки проекту спричинила позиція мовознавців, які керували роботою. Деякі з них належали до колишніх активних виконавців радянського мовного «будівництва», а відтак були супротивниками будь-якого перегляду наслідків впровадженої в той час уніфікації. Для прикладу можна навести заявлену під час обговорення правописних проблем позицію завідувачки відділу культури мови Інституту української мови НАНУ С. Єрмоленко:

«У сучасній видавничій практиці є випадки використання правопису 1928 р., так званого Скрипниківського правопису, що діяв у Західній Україні до 1939 року й на сьогодні використовується, хоч і не всюди послідовно, в західній діаспорі. Для переважної більшості наших сучасників в Україні такий правопис — це вже історія, так само і лексикографічні праці, видані в 20-30-х роках нашого століття. А втім, перевидані сьогодні без спеціальних приміток, застережень, словники, мовні посібники 20–30-х років спричинюються до розхитування орфографічної норми».

Одним із найактивніших оборонців радянських підходів до нормування української мови виявився історик Петро Толочко, який, окрім постійної участи в публічних дебатах з приводу правописних змін, видав масовим накладом брошуру «Що або хто загрожує українській мові?» (К., 1998). У цій та інших публікаціях П. Толочко обстоює не тільки легітимність правопису 1933 р., а й його досконалість і відповідність законам «наддніпрянської» мови. Академік захищає попередню практику зближення української мови з російською, ґрунтуючись на тому ж радянському аргументові «спільної колиски» двох мов у давньоруський період. Інший погляд на мовну політику, що її провадила КПРС на теренах України, П. Толочко оголошує «абсурдним мовним антирусизмом».

Академік виявляє виразну антигалицьку позицію, реанімуючи старий імперський міф про поділ української мови на наддніпрянську — «свою», близьку до російської, і галицьку — «чужу», сповнену архаїзмів, полонізмів та запозичень із західноєвропейських мов, причому в його міркуваннях з приводу сучасних мовних проблем на старий імперський міф своєрідно накладається кліше недавньої пропаганди про «невиданий розквіт» української мови в УРСР. «Одна з цих мов — наддніпрянська, — пише П. Толочко, — пішла у своєму розвитку далеко вперед, а інша — галицька (в її діаспорному варіанті) — по суті лишилася на позиціях кінця XIX — початку XX століття. Як і за часів М. Грушевського, в Україну, тепер уже з діаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсім не збиралися сповідувати правило, згідно з яким у чужий монастир негоже йти зі своїм статутом». Щоправда, мова самого академіка випереджального розвитку не демонструє. Чого вартий хоча б такий стилістичний шедевр з цитованої статті: «В Україні сьогодні фактично існують два правописи і дві українські літературні мови. Вони не тільки поборюють одна одну, а розділяють надвоє людей» (Підкр. моє. — А. М.).

Оскільки захисники радянської мовної політики до сьогодні зберігають впливовість у колах академічного істеблішменту, їм вдалося дискредитувати під час обговорення й заблокувати затвердження того проекту нової редакції «Українського правопису», який відповідав вимогам часу. Проект було підготовлено під головуванням члена-кореспондента НАНУ Василя Німчука, обраного в 1999 р. директором Інституту української мови НАНУ замість Олександра Тараненка. До оновленого складу правописної комісії ввійшли авторитетні лінгвісти — працівники НАНУ і вищих навчальних закладів: І. Вихованець, К. Городенська, А. Грищенко, В. Жайворонок, Н. Клименко, В. Німчук, Г. Півторак, О. Пономарів, Н. Тоцька.

Після тривалої спільної праці над проектом Комісія прийняла компромісний варіант, що включив до орфографічного кодексу низку тих норм правопису 1928 року, які, на думку мовознавців, відповідають історичним тенденціям розвитку української мови. У проекті було запропоновано, зокрема, повернути закінчення родового відмінка однини іменників 3-ї відміни (радости, сучасности, любови), написання початкового и в словах инший, инакше, замінити написання сполуки іа в словах іншомовного походження на ія (індустріяльний, соціяльний, провіянт), впровадити відмінювання слів іншомовного походження із закінченням -о (кіно, метро, дзюдо) тощо.

Підготовлений проект було подано на обговорення й затвердження.

На жаль, робота комісії в новому складі з самого початку зустріла спротив з боку академіків В. Русанівського і П. Толочка. В. Русанівський подав офіційний протест президентові НАНУ, в якому без жодних на те підстав оголосив запропонований орфографічний проект нелегітимним. Поряд з цим опоненти нової редакції правопису розгорнули широку кампанію з дискредитації проекту в ЗМІ. У цьому їм сприяли мас-медія проросійської орієнтації, значно численніші й впливовіші за українські. Показово, що свою концепцію В. Русанівський виклав у скандально відомих своїм українофобством «Киевских ведомостях».

З метою компрометації запропонованих комісією під головуванням В. Німчука правописних змін їх опоненти застосували звичні ще з радянських часів методи підтасовок і фальсифікацій. Не інформуючи людей про політичні причини заборони низки норм правопису 1928 року і потребу їхнього повернення до орфографічного кодексу незалежної України, вони намагаються впровадити в масову свідомість думку про те, що нова редакція правопису створюється на догоду діаспорі (промовистою є назва інтерв’ю В. Русанівського в «Киевских ведомостях» — «Угодническая орфография»), що зміни торкаються величезної кількости лексики, що вони вимагатимуть великих коштів на перевидання підручників, словників тощо. Усе це не відповідає дійсності, оскільки правописні зміни не є аж такими кардинальними, до того ж комісія пропонує надати досить тривалий час для їх впровадження.

Однак кампанія з дискредитації орфографічних змін, що перевела дискусію з наукової площини в політичну, значною мірою досягла своєї мети. Їй сприяла неготовність нашого суспільства до адекватного осмислення проблем, пов’язаних як із функціонуванням української мови, так і з її станом.

Термінологія та лексикографія: сучасні проблеми

Саме через консервативну позицію частини керівників мовознавчих інституцій і мовних кафедр вищих навчальних закладів, що обстоюють збереження правописних, термінологічних і лексикографічних практик, впроваджених у 1933 р., значною мірою загальмовано і справу перегляду засад творення українських терміносистем. Варто навести в цьому зв’язку міркування з приводу сучасних термінологічних проблем, що їх висловили в урядовому друкованому органі Олександр Тараненко, на той час директор новоствореного Інституту української мови НАНУ, і завідувачка відділу термінології того ж Інституту Людмила Симоненко:

«Відродження національної термінології — це все-таки не механічне повернення до практики 20-х років. Періоди національного романтизму, що їх проходить у своєму розвитку нація, не повинні повторюватися по кілька разів протягом історично короткого часу, щоб нація не виглядала смішною. Їм на зміну має, нарешті, приходити період реалізму. У становленні української термінології доба романтизму закінчилася на рубежі 1920–1930-х років не без впливу відомих політичних подій. Погано це було чи добре — то окреме питання, але не можна другий раз увійти в той самий плин мовного розвитку, не спинивши його».

Проте все залежить від того, як розуміти реалізм і романтизм. Якщо національним романтизмом вважати чітку моральну позицію в оцінках минулого, збереження традиції повноцінного мовного розвитку і пошану до пам’яті загиблих, то цілком імовірно, що в прийдешньому наївні романтики знайдуть значно більше прихильників, ніж прагматичні реалісти. І в такому сенсі повернення до доби «національного романтизму» означатиме не зупинку в мовному розвитку, а початок руху вперед.

Завдання дерусифікації України включає й таку важливу суспільну сферу, як мова науки. Надання українській мові статусу державної, впровадження її у вищі навчальні заклади, переведення на українську мову наукових видань і періодики викликали нагальну потребу впорядкувати й унормувати українські терміносистеми. Оскільки починаючи з 30-х років у національному термінотворенні панував хибний принцип калькування російських термінів, постала необхідність зміни принципів розвитку наукової термінології, формування власного наукового стилю. Окремої уваги потребує проблема адаптації великої кількости нових іншомовних запозичень, переважно з англійської мови, які з’явилися в українській термінології у зв’язку з політичною й економічною перебудовою країни, переходом до відкритого суспільства й ринкової економіки.

У роки державної незалежности в наукових колах України зросла зацікавленість проблемами стану й перспектив розвитку наукових і технічних терміносистем, осмислення історії їх формування і пошуку шляхів удосконалення. Виникли нові термінологічні колективи, наприклад Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології при Львівському політехнічному інституті, у Львові починаючи з 1992 р. відбулося кілька міжнародних наукових конференцій «Проблеми української науково-технічної термінології».

Сучасний етап розвитку термінології і наукової та фахової мови в цілому певною мірою подібний до періоду 20-х років, тому пошук національних ресурсів термінотворення передбачає перевидання і вивчення термінологічних словників і теоретичних праць Інституту наукової мови, заснованого у 20-х роках. Проблема полягає в тому, як поєднати кращі здобутки термінотворчости 20-х років, яка орієнтувалась не тільки на іншомовні джерела, а й на внутрішні ресурси української мови, із сучасною практикою широкого використання в науковій і технічній мові інтернаціональних термінів, запозичених за посередництвом російської мови. Вихід можна вбачати, очевидно, у тимчасовому паралельному використанні обох традицій із перспективою вибору єдиної норми після апробації варіантів у науковому обігу. Поряд з цим надзвичайно важливо сформувати національну терміносистему у галузях комп’ютерної техніки, штучного інтелекту, автоматизованого забезпечення інформаційної служби, розширити присутність української мови в Інтернеті, тобто створити українську науково-термінологічну базу сучасного постіндустріального суспільства.

За останнє десятиліття опубліковано чимало словників різної якости, посібників, теоретичних праць з термінології, а також частково видано і досліджено термінологічні праці, створені в кінці XIX — на початку XX ст. І все ж послідовна праця з унормування терміносистем на засадах структурних та словотворчих особливостей української мови лишається найнагальнішим завданням національного термінознавства.

«Чи не найголовніше лихо останнього століття історії України полягає в тому, що вся вона, ця історія, мало не всуціль складається з самих катаклізмів. Це вкрай негативно позначилося на словникарстві і, зокрема, на такому його важливому складникові, що певною мірою має відбити «Словник», — як термінологія. Опрацьовану кількома поколіннями і словникову, і термінологічну лексику раз у раз оголошувано «шкідницькою» , а отже, і неприйнятною. І працю доводилося починати з нуля».

Зіткнення старого і нового підходів до висвітлення мовних проблем і їх фахового дослідження виявилося і в нинішній дискусії в галузі словникарства. Дискусія точиться навколо концепції «Нового словника української мови», яку розробив і опублікував 1996 року О. Тараненко, відомий лексикограф, що брав участь у підготовці 11-томного «Словника української мови». Хоча планований до видання словник було названо в концепції «новим» , нових підходів до словникарської справи практично не було запропоновано. На думку лексикографа, для фіксації лексики, яка опинилася за межами одинадцятитомника, укладеного в 1970–1980 рр., достатньо підготувати додаток у вигляді 12-го тому. Великий масив лексичного матеріалу, який містять твори письменників діаспори, О. Тараненко пропонував упорядкувати в окремому спеціальному словнику.

Такий підхід до укладання нового тлумачного словника викликав заперечення з боку провідних українських лінгвістів — Івана Вихованця, Анатолія Непокупного і Ореста Ткаченка. Згідно з їхньою концепцією, СУМ, попри те, що його слід віднести до досягнень лексикографії радянського періоду, сьогодні не відповідає потребам часу.

Учені підкреслили, що словник готувався в умовах диктату марксистсько-ленінської ідеології і урядової політики русифікації, що позначилося на засадах укладання СУМу, доборі лексичного матеріалу і його ремаркуванні; зокрема, «через усі ілюстративні матеріали СУМу червоною ниткою проходить марксистсько-ленінська ідеологія та практика комуністичного будівництва в СРСР» ; словник не відобразив належним чином просторове варіювання української мови: «тут знайшла відображення значно глибша офіційна тенденція до так званої інтернаціоналізації чи «зближення» мов колишнього СРСР коштом нівелювання їхньої національної ідентичності передусім у лексиці» ; джерельну базу СУМу штучно обмежено і вкрай збіднено, оскільки за його межами лишився великий пласт лексики, яку містять твори видатних українських політиків, учених і письменників, заборонених в УРСР.

Враховуючи це, а також низку інших суттєвих вад СУМу, ідею підготовки «Додатка» до нього мовознавці оцінили як неприйнятну, наголошуючи на потребі підготовки нового тлумачного словника української мови на принципово інших засадах.

Слід зазначити, що з часів надання українській мові статусу державної в Україні видано велику кількість словників різного типу і різної якости, серед них — і два тлумачних словники. У заснованій київським видавництвом «Аконіт» серії «Нові словники» в 1998 р. вийшов «Новий тлумачний словник української мови» у чотирьох томах, упорядниками якого є Василь Яременко і Оксана Сліпушко. Словник укладено на основі одинадцятитомного радянського видання, але значно зменшено його обсяг — з 134 тисяч лексем, зафіксованих у СУМі, відібрано 42 тисячі слів, усунуто ідеологічно маркований ілюстративний матеріал, у деяких словникових статтях розширено синонімічний ряд, хоча дефініції залишено ті ж, що й в одинадцятитомнику.

З’явився також тлумачний словник, який перевищив за обсягом академічний. Це «Великий тлумачний словник сучасної української мови» , підготовлений і опублікований в ірпінському видавництві «Перун» у 2003 р. (керівник проекту та головний редактор — В. Т. Бусел). Словник містить близько 170 тисяч слів та словосполучень. Значну частину його реєстру становлять не тільки лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, але й нові слова, які з’явилися в українській літературній мові в останнє десятиліття.

Видання словника не знімає, однак, потреби підготовки нового академічного тлумачного словника.

Ірпінське видавництво «Перун» опублікувало у 2003 році й найбільший на сьогодні орфографічний словник української мови, обсяг якого становить 253 тисячі слів.

Однак в умовах невирішености правописної дискусії і ситуації правописного хаосу, що нині спостерігається у видавничих практиках, публікація орфографічних словників лишається доволі проблематичною справою. Мовознавчі інституції мають скерувати всі зусилля на нормалізацію ситуації. Дуже важливо сьогодні для розв’язання правописних, термінологічних і лексикографічних проблем вивчити досвід діяльности мовознавців 20-х років. Першочерговим завданням є перевидання академічного російсько-українського словника 1924–1933 років, що становить найповніше лексикографічне джерело синонімічного багатства української лексики до періоду її штучного обмеження й уподібнення до російської. Потребують введення в науковий обіг й інші здобутки мовознавців доби Розстріляного Відродження, а також лінгвістичні праці, створені в еміграції.

Зміни, яких зазнала українська мова протягом радянського періоду, не можна вважати наслідком її розвитку. За влучною метафорою однієї з розвідок, присвячених аналізові правописного проекту, весь цей час вона перебувала в замкненому колі, яке, нарешті, треба розірвати. Боязнь варіативности й розмивання норм у даному разі є безпідставними. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі й необхідний простір свободи для природного руху, розвитку й вдосконалення.

Вульгаризація усного мовлення

Як зазначає Юрій Шевельов, «мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання й переймання». Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови.

Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Літературний варіант усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів.

Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях — у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціально-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.

Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв’язок зі щоденним життям. Як приклад вияву живомовного реагування на сучасні реалії можна навести хоча б популярну лексему кравчучка, що нею міська людність охрестила велику сумку на коліщатах, яка стала одним з невід’ємних атрибутів сучасного міського життя. У такий спосіб буденна народна свідомість пов’язує прізвище першого президента посттоталітарної України з побутовою реалією, що набула поширення за його доби. Схожим чином прореагував свого часу міський сленг на епоху Хрущова, охрестивши новобудови тієї пори влучним словом хрущоби.

Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний загальнонаціональний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузьколокальних утворень — територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.

Соціальні діалекти — це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об’єднаних певним типом зв’язку.

У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон. У сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг.

Професійно диференційовані соціолекти зародились дуже давно, їх виникнення пов’язане з поділом праці між членами соціуму. В минулому в Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та інші групи населення, об’єднані за родом діяльности.

Групові, або корпоративні, жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад спільне навчання у школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.

Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах — учнівських, студентських, у групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студентського жаргону, опублікованому в 1974 p., що містить 10 000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів.

Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Єсперсен.

Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було інакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.

Майже кожна людина, будучи членом кількох соціальних груп, стає носієм кількох соціолектів. До деяких груп належить довго (часто в одній професійній групі лишається протягом усього дорослого життя), в інших, наприклад у групах ровесників (любителів рок-музики або членів спортивних клубів), з’являється ненадовго, лише в певний період життя. Цим пояснюється те, що професійні діалекти (рибальські, мисливські, моряцькі та інші) належать до стабільних, культивують традиції професії. Ті ж мовні варіанти, які утворюються в безпосередніх контактах, наприклад соціолекти молодіжних груп — той же студентський сленг, — відзначаються змінністю, плинністю. Тривалим у них є тільки механізм творення слів, самі ж слова виникають і забуваються одразу ж зі зміною особового складу груп.

Неповнота побутування живих форм усного мовлення — соціолектів, сленгів, арго — в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ. У статті «Двомовність і вульгаризми» 1983 року Юрій Шевельов писав: «У сучасній Україні, як здається, власні українські арго відмерли, а інновації в сленгу позичаються майже автоматично з російської мови. Наприклад, в’язничний жаргон, навіть в українських противників радянської системи й домінації російської мови, типово «всесоюзний». Так і в інших неросійських мовах СРСР. Про небезпеку цього явища для самостійного розвитку, кінець-кінцем і самого існування неросійських мов СРСР, немає потреби говорити. Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романські мови постали з «вульгарної», а не нормативної латини».

При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, — це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.

Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. «Ніде ніхто й ніколи, — писав Олекса Синявський, — не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр — ось та нормальна мовна атмосфера, де може нормально організовуватися мова окремої людини».

Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі».

Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові.

Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури.

Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга — центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців. Так, в останньому університетському посібнику з соціолінгвістики його автори В. І. Бєліков і Л. П. Крисін, перераховуючи ознаки носіїв літературного варіанта російської мови, до яких вони відносять мешканців міст, що для них російська мова є рідною і вони здобули вищу або середню освіту в навчальних закладах з викладанням усіх предметів російською мовою, щодо українців зазначають: «...Спостереження свідчать, що особи, для яких російська є нерідною, навіть у тому випадку, коли мовець володіє нею вільно, виявляють у своєму мовленні риси, тією чи іншою мірою зумовлені інтерференцією. Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою... Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною».

Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до не контрольованого суспільством розростання низьких, вульгарних форм побутово-розмовного мовлення.

Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше — як притаманне всьому пострадянському просторові.

У зв’язку з цим варто детальніше спинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.

У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення інших мов. Так, у посібнику з соціолінгвістики В. І. Бєлікова і Л. П. Крисіна, в якому просторіччя визначено як «мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами», зазначено: «Сам термін просторіччя вживається головним чином у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя — «найбільш російська» мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо територіальні діалекти і тим паче літературна мова мають прямі аналоги в інших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі зветься nonstandard або illiterate speech, не є подобами російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціальної бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних і функціональних властивостей». І далі: «Польські міські діалекти значно більшою мірою, ніж російське просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне близькі до їхньої діалектної основи, що також відрізняє їх від російського просторіччя».

У будь-якому разі очевидною є та велика вага, яку має в лексичній системі російської мови нестандартна лексика, використання якої пов’язане зі зниженим стилем комунікації. Цікавим у цьому зв’язку є порівняння російської мови з англійською, яке зробив В. Набоков. Порівняння варте уваги, бо належить блискучому стилістові, який досконало володів обома мовами. «Ця чудова російська мова, — писав В. Набоков, — яка, здавалося мені, квітне десь, як весна, виявилась неіснуючою... Все мужицьке, грубе, соковито-похабне російською виходить краще, ніж англійською, але такі природні для англійської мови тонкощі, поезія думки, перегук між найабстрактнішими поняттями стають по-російському неоковирними і часто огидними».

Кардинальний зсув у бік гіпертрофованого розвитку усних форм російського мовлення зі зниженим, аж до вульгарного, експресивно-емоційним забарвленням відбувався після Жовтневого перевороту. За словами російського філософа С. Н. Булгакова, «більшовизм народився з матірної лайки».

Соціальний склад Російської імперії у його новій радянській іпостасі зазнав суттєвих змін. Населення імперії було декласовано, і класово диференційоване суспільство заступив поділ на соціально однорідну масу і керівну касту. Такі соціальні зрушення не могли не позначитись і на функціонуванні мов. Відомо, що в перші пореволюційні роки більшовики навіть висували проект директивної перебудови і в мовній сфері, плануючи створити особливу «пролетарську» мову. Проект, звичайно, виявився нездійсненним, але зміни в соціальній і стильовій диференціації російської мови, і зміни суттєві, все ж відбулися. Значної руйнації зазнав передусім високий стиль, зокрема цілком втратили вплив конфесійна мова, мовленнєві й етикетні зразки спілкування вищих суспільних верств — загалом сфера елітарної культури, включаючи художню літературу.

Місце зазначених типів зразкового мовлення посів специфічний ідеологізований різновид мови, чи швидше антимови, який у сучасній лінгвістиці дістав різні термінологічні визначення, в тім числі й дефініцію партійний жаргон. Останнє визначення, проте, навряд чи прийнятне, оскільки окреслює цю мову як різновид групової, тоді як внаслідок всеохопної влади комуністичної партії в Радянському Союзі її мова виходила далеко за межі адміністративно-ділового і пропагандивно-публіцистичного стилів — вона претендувала на всі сфери суспільного життя.

Слід зазначити, що панівні позиції комуністичний новояз посідав у писемних стилях, оскільки і в усній реалізації промови партійних діячів були переважно прочитаними вголос писаними текстами. Це була мова наказів, директив і гасел, абсолютно непридатна до вживання у звичайній комунікативній функції. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-х років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-х років, із зростанням кількости в’язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону злочинців поширюється далі. Процес тотальної вульгаризації мови в умовах табірного існування значної частини населення Радянського Союзу відобразив Олександр Солженіцин у 19-му розділі «Архипелага ҐУЛАҐ». Змальовуючи побут політв’язнів, О. Солженіцин пише: «Нарешті, міцно об’єднує їх ще один куточок культури, який уже нерозривно зливається з мовою і який ми лише приблизно можемо описати блідим терміном матерщина (від латинського mater). Це — та особлива форма висловлення емоцій, яка навіть важливіша за всю решту мови, тому що дозволяє зекам спілкуватися один з одним у більш енергійній і короткій формі, ніж звичайні мовні засоби... Постійний психологічний стан зеків отримує найкращу розрядку і знаходить собі найадекватніше висловлення саме в цій високо організованій матерщині. Тому вся інша мова ніби відступає на другий план. Але і в ній ми спостерігаємо дивовижну подібність висловів, одну й ту саму мовну логіку від Колими і до Молдавії».

Такий брутальний стиль спілкування вийшов за межі зони, і вживання вульгаризмів набуло популярности серед інших груп населення Радянського Союзу. Найвиразнішим свідченням зникнення в соціумі морально-етичних бар’єрів у ставленні до непристойної лайки є поширення моди на її використання в мовленні інтелігентських кіл росіян і зросійщених представників інших націй. Підтвердження цього знаходимо у відтворенні особливостей російської мови, вживаної в колі київської опозиційної інтелігенції, з документального роману Гелія Снєгірьова. Характеризуючи одного зі своїх приятелів, Г. Снєгірьов зазначає: «Такий у Петра Князева стиль бесіди: найповажніші міркування про життєво-складне переплітаються в нього з іронічними і автоіронічними зауваженнями, суто ділове зрізається враз красним слівцем, у рафіновано інтелігентне мовлення вплітаються вульгаризми і матерщина. Втім, у всіх у нас, у людей нашого кола таким є мовленнєвий стиль... (Підкр. авт.)».

Як видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежене певним середовищем з низьким соціальним статусом, у радянському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій, десемантизувалися і функціонально наблизились до вставних часток.

Таким чином, найефективнішим мовним знаряддям переформування багатонаціонального населення Радянського Союзу в «нову історичну спільноту — радянський народ» став не спеціально створений для цієї мети партійний новояз, а найбільш звульгаризований шар живого мовлення, побутування якого у нижчих верствах мало давню традицію в російській культурі, згадаймо хоча б Шевченкового «Саула»:

Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж, і впоперек хрестить.

Українські народні звичаї накладали суворе табу на вживання матірних слів, у ставленні до них спостерігається різка відмінність між українською і російською етнічними культурами. Як справедливо зазначає Я. Радевич-Винницький, експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення радянської влади в Україні і пов’язана із російщенням українців. Але українська інтелектуальна еліта навіть у нелюдських концтабірних умовах не приймала нецензурної лексики як поширеного інтернаціонального засобу спілкування. Це засвідчує, зокрема, спогад колишнього політв’язня Семена Глузмана про реакцію Василя Стуса на звичку російськомовних інтелігентів прикрашати своє мовлення матірними словами. «Я — людина російської культури, — пише Семен Глузман. — Як ви знаєте, у російській культурі мат не вважається.забороненим, а навпаки — цим бравують. І я пам’ятаю, що якось у розмові зі Стусом я вилаявся. Василь зупинив мене і, напевно, хвилин зо п’ять читав нотацію, і мені було страшенно соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури».

Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за радянської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціальної деградації суспільства.

Спадщина радянського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи — носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення — це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення — це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціальної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.

Таким чином, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.

Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний — поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Потрібно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.

Суржик як соціолінгвістичний феномен

Мовне явище, що одержало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну і соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова».

Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення — змішування двох різних субстанцій і пониження якости утвореного внаслідок змішування продукту.

Аналогічний мовленнєвий феномен відомий Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне з нашим суржиком джерело походження. У сільському господарстві так називають неякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають («натрушують») солому. Вторинне значення слова трасянка — «мовний продукт, що виник шляхом механічного змішування в різних пропорціях елементів матерії і форми двох мов — російської й білоруської».

Дехто з білоруських лінгвістів, враховуючи подібність семантичної моделі, за якою утворено лексеми суржик і трасянка на позначення змішаної субмови, припускає, що білоруський термін виник за аналогією до українського.

Питання часу появи другого значення слова суржик внаслідок метафоричного перенесення на мовне явище конкретного поняття зі сфери сільського життя потребує спеціального дослідження. Можна припускати досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка такого значення даної лексеми не фіксує, хоча, крім первісного, подає ще одне — «людина змішаної раси», що проілюстровано таким прикладом з народного мовлення Черкащини: «Се суржик: батько був циган, а мати — дівка з нашого села».

Проте саме явище — гібридне українсько-російське мовлення — виникло, безперечно, задовго до укладання словника Б. Грінченка. Досить згадати хоча б мовну партію Возного з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. Багатий матеріал для дослідження історії суржику містять рукописні пам’ятки XVIII ст. з території Лівобережної України.

На кінець XIX — початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав:

«Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка — явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне — інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії,— а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу, і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це — справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені — хоч я сам не малорос і не слов’янин — кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!»».

Коротка доба українізації 20-х років, яка гостро поставила потребу розширення функцій і сфер вживання української літературної мови, винесла на порядок денний і проблему змішаного типу мовлення. Її торкався, зокрема, головний ідеолог українізації нарком освіти Микола Скрипник. Так, в одному зі своїх виступів, опублікованих у журналі «Більшовик України» (№ 12, 13–14 за 1931 р.), він говорив:

«Я маю на увазі окремі випадки мішаної й ламаної мови. Як я вже зазначив, за переписом 1930 року, на Україні 1 300 000 громадян, що визнали свою національну приналежність до українців, а своєю рідною мовою визнали російську, а не українську... Мова, що нею в дійсності говорить цей мільйон населення міст і містечок України, вельми неоднорідна. Іноді, зокрема по більших містах — і здебільшого у середньої і міської буржуазії, чиновництва, кваліфікованої інтелігенції в старому сенсі цього слова і т. ін.— це російська мова з певною домішкою українських слів, що додають мові так званий кольор-локаль. Такою мовою пишуть деякі й російські письменники походженням з України. Здебільшого в них синтакса і вся побудова мови українська, а вимова і певний запас слів російський. Значна частина таких громадян говорить по-українському лише з певною домішкою російських слів і виразів. Врешті, переважна частина таких громадян говорить мовою ламаною, мішаною, де здебільшого на основі української мови переплітаються слова українські із словами російськими, що мають українську вимову, з словами українськими, що мають вимову російську, в найрізноманітніших пропорціях, залежно від місцевості, ступеня начитаності, перебування в старій армії чи служби в чиновному апараті, від кількості пришлого російського населення в даній місцевості, наприклад у Донбасі, і від багатьох інших причин».

На початку 30-х років, коли згортання українізації почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян, до яких противники українізаційного курсу долучали й російськомовних українців, М. Скрипник, обороняючись, наполягав на розумінні змішаної говірки як такої, що базується все ж на україномовній основі, аргументуючи цим потребу україномовної освіти для її носіїв. Так, у тій же публікації висловлені такі його думки: «...оскільки економічний розвиток УСРР, зокрема за реконструктивної доби, неминуче приводить... до ще дальшої і поширеної українізації наших міст, містечок і селищ і до дальшої українізації нашого робітничого класу, остільки у зазначених випадках двомовності, мішаної і ламаної говірки дітей, у виборі початкової мови їх навчання можна в більшій частині місцевостей УСРР надати перевагу у виборі мові українській... треба констатувати, що такою мовною основою мішаної говірки дітей по містах, містечках і селищах України є мова українська».

Наявність серед українців численної групи носіїв змішаної говірки давала підстави М. Скрипникові розрізняти в процесах впровадження української мови два завдання — українізації й дерусифікації. Про це він говорив у промові в Харківському машинобудівельному інституті восени 1932 р.:

«Нам треба цілковито відділяти ці два шляхи: шлях українізації і шлях дерусифікації, — ми стаємо на шлях дерусифікації робітників, техніків, інженерів тощо, що є українцями з походження, але говорять ламаною мовою, на три чверті російською і на одну чверть українською...»

У розгорнутій на початку 30-х років кампанії дискредитації політики українізації цитовані вище міркування М. Скрипника щодо змішаного мовлення і освітніх завдань, спрямованих на дерусифікацію мови, стали приводом для обвинувачень його в насильницькій і механічній українізації. Уже після самогубства М. Скрипника автор однієї з погромницьких статей, посилаючись на слова Сталіна про те, що «не можна українізувати пролетаріат зверху, не можна примусити російські робітничі маси зректися мови й російської культури і визнати за свою культуру і свою мову українську», бо це «суперечить принципові вільного розвитку національностей», писав: «Ці слова нашого вождя т. Сталіна забув т. Скрипник, коли він висував вимогу дерусифікації пролетаріату, коли за його проводом, не без його «теоретичних» настанов НКО провадив механічну українізацію шкіл» (Курсив наш. — Л. М.).

Суворий нормативізм совєтської доби наклав табу на фіксації цього нелітературного типу усного мовлення в писемній культурі. Виняток становили поодинокі факти використання суржику для мовної характеристики персонажів, наприклад у п’єсі О. Корнійчука «В степах України» або в гуморесках Павла Глазового.

Популярний же гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків.

Наукове дослідження суржику в совєтському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовности і «благотворности» впливу російської мови на українську.

Табуйованість теми відображає і наведена вище дефініція суржику в одинадцятитомному тлумачному словнику, де не названо мов, що становлять його базу, тоді як суржик позначає цілком конкретну суміш мов, а саме українсько-російську. Термін не застосовують навіть щодо спорідненого явища змішаного білорусько-російського мовлення. Типологічна ж подібність суржику до інших субмов змішаного типу, зокрема піджинів і креольських мов, ще потребує спеціальних зіставних досліджень.

Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, — зазначав письменник, — коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик».

Зазначена праця Б. Антоненка-Давидовича вийшла у 1970 р., але невдовзі цензура внесла її, як і всі інші твори автора, до списку забороненої літератури.

У дев’яностих роках суржик став, нарешті, об’єктом лінгвістичного аналізу. Одна з перших його дослідниць Олександра Сербенська, упорядник посібника з промовистою назвою «Антисуржик», розвинула погляд Б. Антоненка-Давидовича на досліджувану субмову як здеградовану під тиском русифікації форму українського мовлення, підкресливши, крім лінгвістичного, психологічний аспект його негативного впливу на свідомість.

«Сьогодні слово «суржик», — пише О. Сербенська,— почали вживати і в ширшому розумінні — як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваности від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Мішаниною двох мов — української та російської — говорить частина людности України, хоч загальновідомо, що користуватися сумішшю з двох мов — це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову...»

Праця «Антисуржик» була однією з перших у низці практичних посібників і словників з реєстрами ненормативних зросійщених словоформ і словосполучень, що супроводжувалися відповідниками літературної мови.

Поряд з цим в останні роки з’явились і перші спроби теоретичних досліджень змішаної субмови в статтях Л. Біланюк, Т. Кознарського, В. Радчука, О. Рудої, В. Труба, М. Феллера, М. Флаєра, О. Шарварка та ін. Слід зазначити, що всі вони мають попередній характер, оскільки, як кожне лінгвістичне явище, суржик має бути описаний на підставі солідної бази даних — записів зразків відповідного типу мовлення у його регіональних різновидах, а така база поки що відсутня.

Дослідження суржику вимагає передусім розв’язання проблеми кваліфікації цього типу мовлення, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування української мови.

У мовознавчих працях спостерігається тенденція розглядати суржик як одну з форм українського просторіччя. До цієї лінгвістичної категорії відносять його автори енциклопедії «Українська мова», де в статті суржик зазначено: «Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль. Відповідно й автор енциклопедичної статті просторіччя розглядає суржик як один із різновидів цієї форми існування української мови.

В. Труб, аналізуючи суржик, схиляється до кваліфікації його як просторічної форми українського мовлення, проте висловлює й певні застереження щодо цього: «Суржик — це спотворена, просторічна форма першої підлеглої (не домінуючої) мови, яка є результатом мало усвідомленої спроби мовця наблизитися до опанування не першої домінуючої мови». Далі дослідник зазначає: «Відтак суржик постає як “третя” мова. Функціонально вона співвідноситься з українським просторіччям. За нормальних обставин українське просторіччя має бути однією з підсистем української мови (так само як російське просторіччя є однією з підсистем російської), однак суржик не є такою підсистемою, оскільки до його складу входять елементи, які не можуть бути зареєстровані в жодному нормативному словнику української мови».

Як бачимо, віднесення суржику до просторічних мовних форм здійснюється в координатах класифікації мовних систем, прийнятих у російській лінгвістиці. Проблему ускладнює, однак, недостатня усталеність категорії «просторіччя» в російському мовознавстві, значна розбіжність у поглядах на визначення її меж, яку демонструють навіть видання енциклопедичного типу. Зокрема, «Словник лінгвістичних термінів» Ольги Ахманової визначає просторіччя як «слова, вирази, звороти, форми словозміни, що не входять до норми літературного мовлення».

У той же час енциклопедія «Російська мова» інакше трактує це поняття: «Просторіччя — слово, граматична форма або зворот переважно усного мовлення, що вживається в літературній мові звичайно з метою зниженої, грубуватої характеристики предмета мовлення, а також просте невимушене мовлення, яке містить такі слова, форми і звороти».

Як видно з уже наведених дефініцій, головна суперечність у розумінні досліджуваної мовної категорії в російській лінгвістиці полягає в тому, що до неї відносять два різних явища — з одного боку, мовлення, котре перебуває за межами літературної норми, з другого — мовлення, що не порушує норм, але має знижену, фамільярну експресію.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» зроблено спробу уникнути суперечности в дефініції шляхом розрізнення двох видів російського просторіччя — нелітературного та літературного.

Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, тлумачний словник, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виділеного в російській мові. Відтак цю категорію визначено у двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку».

Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення. Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, в даному разі лишається проблематичною. Річ у тім, що категорія просторіччя стосується міських норм побутового мовлення, а саме ці форми в українській мові функціонують неповноцінно, власне, в більшості міських центрів України вони витіснені російською мовою.

Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарка «просторічне» стосовно української лексики відсутня і в самому тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають інші ремарки — «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і под.

Останнім часом в українському мовознавстві з’явилися праці, автори яких переглядають попередні засади функціональної класифікації лексики і формулюють нові підходи до виділення ідіом. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один зі структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування просторіччя — усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості».

У наведеному визначенні категорія просторіччя обмежена сферою мовлення, що перебуває поза нормами мовного стандарту. За такого розуміння просторіччя цілком виправданим є включення суржику до цього різновиду мовлення, як це робить автор зазначеної статті.

Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя.

Водночас у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому — ширшому — значенні слова.

Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованої в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціального середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, — пише він, — вибір загалом обмежується двома мовними стандартами — української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п’ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка». Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціальної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за іншою термінологією, соціальних діалектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись іншим у межах усього соціуму.

Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово іншої природи.

Відмінність між соціальним діалектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також у тому, що соціальний діалект утворюється в межах однієї мови — або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення.

Чимало плутанини вніс у проблему ідентифікації розглядуваної субмови Олександр Гриценко, один із авторів присвяченого суржикові есею, вміщеного у виданні «Нариси української популярної культури» (К., 1998). Класифікація лінгвістичних явищ, котрі культуролог ідентифікує як суржикомовні, фактично підводить під це визначення всі типи українського мовлення, що побутують в Україні, — і сленговий текст О. Забужко, і вивчену українську мову інтелігентів, котрі в побуті розмовляють російською, і «професійні інституціалізовані дискурси та субкультурні сленги», і «мову русифікованих українців», і «засмічену русизмами мову суспільних низів», і мовленнєву базу гумористичних шоу. З усіх перелічених «дискурсів» тільки два останніх можуть відповідати «суржикомовним практикам», та й то з певним уточненням.

На жаль, брак фахових знань у галузі обговорюваних лінгвістичних проблем О. Гриценко компенсує категоричністю в оцінках і висновках. «Видається чи не найбільш дезорієнтуючим,— пише він, — в усіх розмовах про суржик те, що його вважають — і це зафіксовано вже й у словниках — «нечистою», «зіпсованою» мовою. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами «чистими», тобто літературними, нормованими — російською, українською або принаймні володіє лише однією з них, а замість іншої послуговується суржиком. У масовій свідомості сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, «колись усі українці розмовляли чистісінькою українською мовою, але потім внаслідок русифікації стали балакати суржиком». Це, ясна річ, міф».

Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли. Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й інших мов, у минулі віки, до періоду індустріалізації, були територіальні діалекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіалектний літературний стандарт. Але чи є міфом нинішній різновид змішаного українсько-російського мовлення і чи є міфом русифікація?

Відповідь на ці питання дає вміщена в тому ж виданні публікація М. Стріхи, в якій суржик цілком переконливо потрактовано як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською. Соціальне середовище, в якому виникає досліджуваний різновид усного мовлення, — це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Розмитість мовної свідомости носіїв українсько-російського гібриду засвідчують і відмінності в мовній самоідентифікації, властиві представникам суржикомовних середовищ різних регіонів України. Так, за попередніми даними, носії змішаної субмови, опитані в Києві, переважно ідентифікують своє мовлення з українським, тоді як у Донецькій області інформанти, що спілкуються суржиком, ототожнюють його з російською мовою. Щоправда, ці спостереження потребують додаткових підтверджень.

Як соціолінгвістичний феномен, суржик потребує ґрунтовного вивчення у трьох аспектах — лінгвістичному, психологічному і соціальному. Одним із головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання і вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.

Мовна ситуація в Україні

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширености кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужности мов. Перший — показник демографічної потужности, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної чисельности населення території, що досліджується. Другий показник комунікативної потужности мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні.

За рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однаково сильну комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове. Нерівноважна мовна ситуація спостерігається у країнах Західної Африки. Тут місцеві мови переважають за показником демографічної потужности, але поступаються європейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н. Б. Мєчковська, «комунікативний фактор у долях мов є настільки важливим, що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу, який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, могли поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак з більшим набором комунікативних функцій і сфер використання, що з часом змінило й чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови, на користь комунікативного лідера». Як приклад Н. Б. Мєчковська наводить історію поширення мови суахілі, яка на початку XX ст. була рідною всього для 2 мільйонів населення східного узбережжя Центральної Африки, тимчасом як нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно 35–50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на Філіппінах, де загальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не найчисельніших етносів — відповідно індонезійська і тагалійська.

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами — українською та російською.

Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомости українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, не залежної від колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутности фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані, у зв’язку із досліджуваною проблемою, дають деякі передвиборні опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборних опитувань, які провів у 1998 р. Центр соціологічних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія», що враховували не тільки національність респондентів, а й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39–40% опитаних, російською — 45%, суржиком — 15–16 %.

На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні 2001 року, не дає можливости точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюваннях питань, які з’ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано те, що певна частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську як мову, символічно пов’язану з їхньою національною самоідентифікацією. Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) інша мова, якою Ви вільно володієте».

Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б» і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема для представників національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в» йдеться про російську мову.

Результати перепису 2001 р. щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають у Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% — російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн 542 тисячі, що становить 77,8% (загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001 р. становила 48 млн 241 тисячі осіб).

85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську. Зазначимо при цьому, що процес денаціоналізації українців зупинився. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 p., кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970 p. — 85,7%, у 1989 р. — 81,1%.

Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину — їх мешкає в Україні 8 млн 334 тисячі, що становить 17,3%. Для абсолютної більшости росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8 % росіян.

Таким чином, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація — кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях.

Це і визначає гостроту мовного конфлікту. Прийняття в 1989 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про мови в Українській РСР», у якому українську мову було затверджено у статусі державної, викликало сильну протидію з боку проросійськи орієнтованих груп населення, що їх підтримує Росія. Не менш гостра політична боротьба супроводжувала обговорення питання про державний статус української мови під час прийняття Конституції України, однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути перемогу.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 p., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин...

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

У перші роки Незалежности було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у статусі державної мови. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, у науці, з’явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов’язковий іспит з української мови і обов’язковий курс ділового українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення.

Протистояння посилилося з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р., у Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській — 39% росіян, українців відповідно — 56,9% і 58%).

В інавгураційній промові Л. Кучма зобов’язався виконати передвиборні обіцянки і надати російській мові статусу офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від цього.

Колишній радянський директор великого військового заводу у Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма є особистістю з роздвоєною національною ідентичністю. До того, як він посів пост прем’єр-міністра в часи президентства Леоніда Кравчука, він визначав у документах свою національну належність як росіянин, з українською нацією Л. Кучма почав ідентифікувати себе тільки після приходу у велику політику.

Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжувала весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі, Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне».

На Третьому Всесвітньому форумі українців у серпні 2001 року Л. Кучма пообіцяв, що в Україні державною мовою буде тільки українська, однак восени того ж 2001 року виступив із заявою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але вслід за цим, після різкої критики в колах української громадськости, відмовився від своїх слів.

Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові, проросійські політики зробили у зв’язку з необхідністю ратифікувати Європейську хартію регіональних або міноритарних мов (European Charter for Regional or Minority Languages).

Як відомо, Європейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує.

Незважаючи на це, законопроект про ратифікацію Хартії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 p., група депутатів підготувала у варіанті, найбільш вигідному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. У проекті пропонувалося надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно-територіальних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згідно з цим проектом, російська мова може претендувати на статус, рівний державній, у 16 з 24 областей України, а також у Криму, Києві й Севастополі.

24 грудня 1999 р. на засіданні Верховної Ради України під головуванням Олександра Ткаченка цей проект ратифікації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов був прийнятий. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов’язання як неконституційні, скасувавши таким чином ратифікацію Хартії у затвердженому Верховною Радою варіанті.

Але в грудні 2002 р. той же законопроект про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради сам Президент. 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. Згідно з прийнятим документом положення Хартії будуть застосовуватись до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької і угорської. Таким чином, хоча 10-та стаття Конституції передбачає включення владних важелів для розширення функцій української мови, керівництво країни не виявляє бажання зупинити розкручений маховик русифікації.

Політика «відсутности мовної політики» в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку панівного становища російської мови. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону про мови і 10-ї статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинило домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України. Зокрема, згідно з експертною оцінкою мовної ситуації Києва, здійсненою у 2000 p., інформаційний простір столиці визначено як переважно російськомовний. За шкалою, де «-5» — простір повністю російськомовний, «0» — рівноважний, а «+5» — повністю україномовний, середній бал становив «-1,62». Російськомовна продукція — і закуплена в Москві, й іноземна у відповідній адаптації, і власного виробництва — абсолютно переважає на всіх комерційних телеканалах України.

Цілком витіснено україномовну культуру з FM-ефіру, особливо популярного серед молоді. У Києві сьогодні працює з півтора десятка ультракороткохвильових станцій, і всі вони є активними провідниками російського маскульту. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FM-станції України знищують свій національний шоу-бізнес. У результаті всі майданчики столиці окуповані російською попсою.

Не можна оминути й такого специфічно українського, не відомого жодній іншій країні явища, як впровадження двомовних передач. Воно стосується не тільки комунікативних ситуацій спонтанної двомовности, коли під час опитувань чи інтерв’ю журналіст на запитання, поставлене українською мовою, одержує відповідь російською. Деякі наші теле- й радіокомпанії практикують заплановане ведення передач у двомовному режимі за зразком «тарапунько-штепселівського» діалогу радянських часів — двоє ведучих поперемінно виголошують тексти то українською, то російською мовами. До цього слід додати й численні випадки «доточування» російськомовних програм українськомовними «клаптями» (спортновини, погода, рекламні ролики).

Аналізуючи нинішній стан державної мови на українському телебаченні, Віталій Дончик зазначає:

«Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо — українсько-російську двомовність, — нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення — це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявности якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше — мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжости, вишуканости мовленнєвого ряду. Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано незаангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішаніну, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартісності».

Як відомо, до найактивнішого споживача телевізійної продукції належить молодь, тому проросійська орієнтація більшости телевізійних каналів України може мати далекосяжні загрозливі для національної безпеки наслідки.

Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює у зросійщених містах розрив між побутовою мовою учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки у своєму мовно-культурному середовищі.

Активне витіснення української мови спостерігається і в пресі та книговидавничій галузі.

Окупація книжкового ринку України російською книгою відбулась після введення у 1995 р. закону «О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации». Закон звільнив видавничу справу від податків і зняв усі митні та інші платежі за імпортні обладнання, технології, матеріали, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Це зробило російську книжку значно дешевшою за українську. Українська влада не відреагувала адекватно на прийняття російського закону і, незважаючи на численні звернення видавців і громадсько-сти, продовжує душити свою видавничу галузь тягарем податкового тиску, що й призвело до стовідсоткової колонізації книжкового ринку України російською книжкою.

Варто підкреслити, що українська влада безперешкодно дозволила Росії успішно повторити імперський проект русифікації України півторавікової давности. Ще в 60-х роках XIX ст., під час введення Валуєвського циркуляра, флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф представив імператорові програму протидії впливу українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей».

Таким чином, співвідношення кількости україномовних і російськомовних книжок, журналів, газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій аудиторії, не відповідає показнику демографічної потужности двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Мало того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б сприяти розширенню сфери її активного вживання.

Результати соціологічних опитувань різних вікових і професійних груп населення показують, що українські газети і книги читають менше внаслідок відсутности українськомовних видань, що відповідають певним інтересам різних соціальних груп. На нинішню ситуацію впливають, безумовно, й об’єктивні причини, а саме — недостатня структурованість української культури внаслідок обмеженої соціальної бази української мови, носіями якої на більшій частині території лишаються мешканці сіл і невеликих міст, а також частина інтелігенції мегаполісів. Дається взнаки також відсутність досвіду формування ринку масової культури, яка належить до головних ознак сучасної міської цивілізації.

Незважаючи на зазначені перешкоди, українська мова не втратила достатньо сильної креативної енергії. Нині, в умовах творчої свободи, почався активний процес формування соціально диференційованої культури на базі української мови, особливо інтенсивний у західних і центральних регіонах, а також у Києві, хоча цікаві явища у сфері елітарної української культури спостерігаються і в містах Східної України. Однак в умовах жорсткої конкуренції з російською масовою культурою українська, яка перебуває у стадії формування, потребує підтримки з боку своєї держави, що ще раз підтверджує гостру необхідність ефективної мовної політики.

Слід зазначити, що за роки державної незалежности в масовій свідомості русифікованої частини українського населення відбулись певні психологічні зміни у ставленні до української мови. Надання українській мові статусу державної підняло її престиж.

Більш як половина російськомовної частини мешканців столиці визнають державний статус української мови й не підтримують вимог надати такий самий статус російській мові. Так, 36% із них уважають, що «українська мова повинна бути державною, а російська має використовуватися паралельно як розмовна в недержавних установах»; ще 16% є прихильниками ідеї «домінування української мови як державної і використання російської на правах мов національних меншин»; 2% висловилися «за українську мову як державну з цілковитим витісненням російської з усіх сфер життя».

Прихильники рівноправности української і російської мов серед тих киян, що завжди або переважно спілкуються російською, становлять 43 %.

Отже, категорія російськомовних киян не є монолітною у своєму ставленні до української мови. Умовно її можна поділити на дві частини: одна частина — до 30% — є принциповими опонентами українізації, абсолютна більшість яких приїхали з-за меж України. Інша частина — 50–55%, хоч і розмовляє російською, але цілком прихильно ставиться до відродження української мови та зміцнення української державности. Вони готові сприймати зміни, спрямовані на прискорення цього процесу, не втратили почуття національної гідности та хочуть відчувати себе повноцінними громадянами своєї держави. Таким чином, заклики до захисту прав російськомовного населення є не що інше, як спекуляція і спроба запобігти відродженню української мови.

Соціальна стратифікація української мови. Мовне середовище

Національна мова повноцінно виконує свою державотворчу функцію лише в тому випадку, коли виступає засобом комунікації широких верств населення країни. Дуже важливо в цьому зв’язку подолати соціальну неповноту функціонування української мови, синхронізувати процеси соціального, мовного і культурного розвитку суспільства.

Відомо, що нації, які формуються в межах чужих держав, втрачають свої вищі верстви і стають неповними. Російськомовна школа в під-леглій імперії Україні розірвала зв’язок освічених верств суспільства з народом, який представляло в основній своїй масі селянство. «Московська школа на нашій Україні, — писав І. Нечуй-Левицький, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім’ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину...»

Мовний бар’єр, що утворився між українським містом і селом, поглиблювався із зростанням міст і концентрацією населення в них.

Потрібні спеціальні дослідження для того, щоб визначити, наскільки урбанізація в Україні була пов’язана з асиміляцією. Статистичні дані XIX ст. дають мало матеріалу для таких спостережень. Лише перепис 1874 p., який провело в Києві Київське географічне товариство, дає змогу зробити певні висновки про ступінь зросійщення міста. Перепис містив питання про рідну мову, при цьому, відповідно до тогочасного імперського проекту «триєдиного російського народу», пропонувалося зробити вибір між «общерусским», тобто літературною російською мовою, і його «наріччями» — «великоросійським», «малоросійським» і «білоруським». У загальному підсумку російську і її «наріччя» назвали рідними 80% киян. З цього числа 49,32% обрали літературну російську мову, 39,26% — малоросійське наріччя, 9,91% — великоросійське наріччя і 1,51% білоруське. Згідно з переписом, уродженці України становили майже 74% населення міста і вони становили більшість серед тих 49%, які назвали рідною літературну російську мову, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тисяч, або 21,5%. Аналізуючи ці дані, Драгоманов, один з організаторів перепису, зізнався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про вживану мову.

Отже, потужна течія української народної мови на підступах до міста була перекрита, внаслідок чого тут не зміг утворитися наддіалектний міський варіант усного розмовного мовлення, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватися до розмаїтих і змінних форм економічного й культурного життя нового часу. Натомість поширена в Києві російська мова була позбавлена на цій території животоку рідного мовного підґрунтя.

Мовно-культурну атмосферу Києва початку XX ст. виразно характеризує відомий факт, наведений у спогадах Євгена Чикаленка. Тоді кількість україномовної київської інте-лігенції обмежувалась вісьмома родинами — Антоновичів, Грінченків, Косачів, Лисенків, Луценків, Старицьких, Чикаленків і Шульгіних.

Домінування російської мови навіть у колах українофільської інтелігенції кінця XIX — початку XX ст. відображає і популярний тоді в Києві віршик:

Собирались малороссы
В тесном избранном кружке,
Обсуждали все вопросы
Лишь на русском языке.

Водночас російськомовність Києва, безперечно, є явищем історично пізнім і поверховим. Глибинні ментальні й чуттєві коди киян сформовані українським мовно-культурним довкіллям. Має рацію О. Забужко, коли твердить, що російська мова в Києві чужорідна: «Київ не тільки на рівні чуттєвости українське місто. На рівні самосвідомости Київ теж українське місто. Політична само-свідомість тут українська. Навіть результати всіх виборів це показують. Тож при цьому зробити його де факто україномовним дуже просто. Треба лиш запустити важелі».

Попри всі величезні зусилля, спрямовані російським самодержавним апаратом на знищення української мови, традицій, національної свідомости, зросійщення зачепило лише верхній шар української культури. Українською мовою говорило багатомільйонне селянство, виявляючи стихійний опір проникненню чужої мови.

Завдяки цьому усна розмовна мова народу — рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, фундамент всіх інших мовних різновидів, включаючи літературний, — була живою. Варто згадати тут образний вислів видатного французького лінгвіста Шарля Баллі: «Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя». Використовуючи це порівняння, можемо сказати, що до 30-х років XX століття глибинні шари української мови лишалися здоровими, неушко-дженими, а відтак могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, культурного, кодифікованого варіанта національної мови.

Усталення загальнонародного мовного стандарту посилило тенденції до національної консолідації, активізувало процеси розширення соціальної бази української мови, дерусифікації міст. Перепис 1926 р. зафіксував кількісну перевагу українців серед киян. Тоді в Києві мешкало 41,6% українців, 25,5% росіян, 26,3% євреїв, 3,3% поляків і 3,3% представників інших національностей. Сформувалась у досить численну і впливову групу українська інтелігенція. Урбаністична культура України почала нарощувати своє національне коріння.

Але українське відродження відбувалося не в своїй державі, а в умовах тієї ж колоніальної залежности від Росії, яка після Жовтневого перевороту перетворилася на грандіозний полігон для проведення комуністичного експерименту, ідеологи й виконавці якого заради утопічної ідеї побудови «справедливого» безкласового й безнаціонального суспільства не зупинялися перед злочинним знищенням мільйонів людей і цілих народів.

Більшовики терпіли українську мову і робили певні поступки для її контрольованого впровадження доти, доки були переконані, що ця «мужицька» мова слабша за «культурну» російську, а тому приречена на тихе вмирання, поступившись місцем конкурентці. Про це говорив, наприклад, Г. Зінов’єв на П’ятій конференції КП(б)У в листопаді 1920 р.: «У чому суть національної політики на Україні?.. Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати мужикові говорити українською мовою... Урешті-решт, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша. Отже, наша політика є в тому, щоб не словом, а ділом, щиро й чесно показати українському селу, що радянська влада йому не заважає говорити й вчити своїх дітей якою завгодно мовою».

Але коли в Кремлі побачили, що українське село успішно долає зведений русифікацією мовний бар’єр з містом і російська мова швидко втрачає свої позиції, то задля перемоги «життєвішої» мови вдались до геноциду носіїв української мови.

Попри те що режимові не вдалося вирішити національне питання в Україні шляхом ліквідації українства як самобутнього слов’янського етносу (не в останню чергу завдяки подіям 1939 p., коли до складу УРСР увійшли західноукраїнські області), потужну соціальну базу української мови було підірвано. Протягом наступних десятиліть маховик русифікації набирав усе швидших обертів, дійшовши піку в 70–80-х роках, коли асиміляційні процеси на Сході й Півдні вже перекинулися з великих міст на невеликі містечка і села.

Реалії нинішньої України ставлять перед її інтелектуальною елітою інші завдання, ніж ті, що їх вирішували в кінці XVIII — на початку XIX ст. основоположники нової української літературної мови. Тоді побутування української мови бездержавної нації обмежувалося територіальними діалектами, і письменники мали створити на їх основі наддіалектну літературну форму мови.

Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання...

Діалект, а ми його надишем
Міццю духа і огнем любові
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови, —

писав Іван Франко, полемізуючи із галицькими «москвофілами», що зневажливо ставилися до територіальних діалектів як до «мужичої» мови і намагались впровадити у функції літературної мови так зване язичіє — штучну книжну мову, створену на основі старослов’янської з домішками елементів російської і староукраїнської мов.

Розвиток української мови в той час відбувався в напрямі від розмовних форм до книжно-писемних, у літературній мові було уніфіковано мовне розмаїття і регламентовано норми слововживання, що об’єднало носіїв різних говірок в єдину національну спільноту.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатися поширеним у лінгвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови — з оранжерейною квіткою, що потребує штучних умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти.

Як ми вже зазначали, державний статус української мови сприяє підвищенню її престижу. В публіцистиці з’явились навіть спроби тлумачити протистояння української і російської мов як опозицію «високої» мови до «низької». Одне з таких тлумачень опублікував журнал «Дивослово» у рубриці «Подорожуємо Інтернетом»: «Українська мова є державною, нею говорять національне радіо й телебачення, на ній створюється елітарна культура, її вивчають у школі, її досконале знання є ознакою інтелектуальности і приналежности до вищих верств суспільства. Російською мовою розмовляють у побуті; вона переважно застосовується у дрібному бізнесі і на виробничо-технічному рівні (технічна документація, використання побутових приладів, комп’ютерної техніки, програмного забезпечення тощо). Брудні потоки «порнухи й чорнухи», вивільнені «гласністю» і «перестройкою», вилилися на суспільство саме російською мовою, забруднюючи як саму російську мову, так і російськомовне мислення. Парадоксально, але українська мова була захищена від цієї клоаки псевдоукраїнською державою, що взяла курс на знищення українського книговидання.

У результаті українська мова перетворилася на мову духовної і державотворчої еліти, а російська — на мову пролетаріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі та прикладного технічного забезпечення.

Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілкуючись українською мовою, ви автоматично використовуєте «високий стиль» коректности й принаймні формальної шанобливости. Якщо ж переходите на російську, то ризикуєте непомітно опуститися якщо не до вуличного сленгу, то до стилю низького й панібратського».

Окреслена тут ситуація, що склалася в Україні, цікава як спроба охарактеризувати соціальний склад кожної з двох різномовних частин населення і визначити сфери вживання української і російської мов. На перший погляд, інтернетівське зображення видається не таким вже й загрозливим для української. Виразно поступаючись російській за кількістю соціальних і професійних середовищ, що нею говорять, українська начебто виграє за якісними характеристиками своїх носіїв і сфер побутування. Комусь із україномовних користувачів Інтернету ця інформація, можливо, видасться й втішною, приємно ж бо усвідомити, що твоя мова — елітарна. А проте наведені досить реалістичні соціальні й комунікативні показники функціонування двох мов засвідчують не що інше, як глибокий кризовий стан розколотого за мовною ознакою суспільства, яке втрачає найдієвіший засіб консолідації — національну мову, а разом з нею і перспективу побудови міцної і самостійної держави.

Навіть у столиці, не говорячи вже про великі міста Сходу й Півдня, російська домінує в побутовому спілкуванні, а відтак майбутнє української мови лишається загроженим, оскільки розмовно-побутове мовлення, зокрема в родинній сфері, належить до базових у функціонуванні й розвитку кожної мови.

Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була. Звуження кола носіїв мови, яка витісняється, відповідно обмежує і кількість знавців і цінителів створеної цією мовою культури, що перетворює їх на своєрідну касту «хранителів полумертвої мови», за іронічною самохарактеристикою Оксани Забужко.

Фонетист Хігінс, носій зразкової мови з п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон», зумів навчити Елізу, дівчину з міського дна, правильній мові тому, що незважаючи на відмінність мовлення лондонського вищого світу від міського арго, вони належали одній мові — англійській. Хігінс, вихований на виплеканих літературно-мовних нормах, і Еліза, що виросла в стихії ненормативного вульгарного мовлення, змогли, врешті-решт, порозумітися тому, що відчували, попри все, свою належність до однієї мовної спільноти.

Коли ж сфери високого й низького, офіційного й побутового стають різномовними, між Хігінсом та Елізою виникає незримий духовний бар’єр, через який ні він, ні вона не спроможні переступити назустріч один одному. Правильна вимова Хігінса втрачає в очах Елізи престиж, а мова Елізи перестає цікавити Хігінса. І взаємна толерантність і солідарність населення, яку формує міський тип культури, лишається для суспільства недосяжною мрією.

До людської маси, що перейшла на іншу мову спілкування, культура, створена на базі витісненої мови, перестає промовляти. Деморалізуючий ефект винародовлення, що його спричиняє втрата мови, якою говорили попередні покоління, корениться у послабленні зв’язку зі своєю культурною спадщиною, здатності сприймати й цінувати культуру, створену попередніми поколіннями. Про згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства писав О. Потебня ще наприкінці XIX століття:

«Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. — А. М.), на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомости; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв’язок з чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильно майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж призводить до економічної та розумової залежности і стає джерелом страждань».

Через століття, впродовж якого соціальна база української мови зазнала жахливого нищення, неповноту сфер звучання українського слова переживав як національну трагедію Василь Стус:

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.
І хто позаздрить животтю твоєму,
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи,
і суходіл міліє. Стільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи.

Як видно з цієї поезії, замикання слова в межах високого стилю (молитви або поеми) Василь Стус осмислює як тяжку духовну хворобу і вмирання мови, що для нього — виразника колективної національної душі — рівноцінно глобальній руйнації буттєвих основ, перед осягненням огрому якої тьмяніє й загроза власної загибелі.

Складність розв’язання нинішніх наших мовних проблем полягає в тому, що сфера приватного побутового спілкування не підлягає регламентації з боку держави. Адміністративне втручання в ці сфери можливе тільки в тоталітарних країнах, як це було, наприклад, за франкістського режиму в Іспанії, коли вживання мов національних меншин у приватному житті вважалось порушенням закону і підлягало покаранню.

У демократичних країнах, де права і свободи особи є засадничими принципами державного устрою, якісь обмеження і регламентації щодо вибору мови спілкування у приватних і неформальних контактах людина сприймає як зазіхання на її свободу самовираження.

Цей психологічний момент полегшує антиукраїнську агітацію. У наполовину асимільованій Україні затвердження фактичної двомовности на державному рівні позірно виглядає як справедливе вирішення мовних проблем: у країні поширено дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там нехай кожен сам вибирає, якою з двох мов йому говорити. Ось один із найпоширеніших поглядів на взаємини української і російської мов, представлений у виступі кандидата філософських наук Віктора Пироженка в журналі «Віче»: «Мовної проблеми як такої в Україні немає. Практично все населення України розуміє дві найпоширеніші в країні мови — російську і українську. Ситуація, що склалася на момент набуття Україною незалежности, в принципі могла б вважатися оптимальною: все населення знає, так чи інакше, дві мови, проте кожен розмовляє тією, якою йому зручно, повністю при цьому розуміючи свого іншомовного співрозмовника».

Однак теза про вільний вибір мови спілкування в загальноміській комунікації — це фікція. Насправді мовна поведінка особистости в розмаїтих ситуаціях неформального міського спілкування суворо детермінована російськомовною атмосферою наших міст, яка породжує ефект мовного диктату середовища. Адже, згідно із законом соціалізації, «жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу». Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську — мовою протистояння.

Аналізуючи процес адаптації, що його переживає україномовна людина, потрапляючи у зросійщене місто, Роман Кісь пише: «Мігрант-маргінал «обирає» у місті те, до чого спонукає його мимохіть і незалежно від свідомої волі соціолінгвістична ситуація: тут абсолютно домінують саме взірці російської мовленнєвої поведінки. Мігрант із села чи з малого містечка не знаходить у місті саме тих стандартів мовленнєвої поведінки, які б спонукали його орієнтуватися на українську мову: таких взірців тут практично немає (а ситуація вільного вибору є тільки там, де реально існують дві можливості). Мовленнєву ж поведінку людини як інтегральну складову її комунікативної діяльности у своїх суттєвих рисах детермінують надіндивідуальні чинники, вона узалежнена від панівної матриці соціогрупової динаміки, є продуктом «колективного програмування свідомости»... культурно локальним середовищем. Тому вже не стільки мігрант-маргінал свідомо «обирає» собі для вжитку ту чи іншу мову, скільки певні етнолінгвальні ситуації (назагал цілковито зросійщені) у містах підпорядковують собі майже беззастережно вербальну поведінку».

В епістолярній спадщині українських письменників знаходимо свідчення про стан культурного шоку, що його переживає сформована в органічному українському довкіллі особистість, потрапивши до зросійщеного міста Східної України. Євген Гуцало в листі, датованому 13 травня 1960 p., пише з Донецька (тоді місто мало назву Сталіно) Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше — ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею — то дивляться, як на «чудо». Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину».

Таке ж гнітюче враження справив зросійщений Донбас на Василя Стуса, про що він писав у листі до Андрія Малишка у грудні 1964 p.: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужости і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще».

До якої небезпечної межі дійшла русифікація на Сході, засвідчує факт ворожого ставлення цілого східноукраїнського міста до державної мови, про який згадує учасник передвиборного туру блоку «Наша Україна» Андрій Титаренко. На мітингу в м. Алчевську Луганської области Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він змушений був перейти на російську. Це означає, що населення Алчевська в переважній своїй більшості уже відкинуло українську не тільки як засіб спілкування, а й як символ української державности.

Усе це доводить, що поширення в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на охоплення всіх сфер суспільного життя, не може бути гармонійним, а становить джерело постійної напруги і конфлікту. Двомовність українського населення, що її слід трактувати як тяжку спадщину колоніального минулого, сформувалась під дією імперських чинників — і в самодержавній, і в радянській їх іпостасі — і виконувала роль перехідного етапу від української до російської одномовности, до втрати своєї культури, історії, традицій, тобто злиття з російським етносом. Тому немає жодного сумніву в тому, що проект «збереження і захисту російської мови та культури» в Україні є, як пише Ю. Андрухович, «проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії в її найсуттєвішому вимірі... Єдина російська мова і спільні культурно-ментальні коди повинні цементувати в єдину цілість якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються, головне — зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова і є виразником цієї ностальгії і цього потягу».

Витіснення культури, глибоко вкоріненої в природному довкіллі, історично пов’язаної із середовищем побутування, призводить переформування народу на населення, поведінку якого визначає феномен духовної відчужености від своєї землі (згадаймо Шевченкове «на нашій, не своїй землі» і образ «чужинців на своїй землі» Лесі Українки). Оскільки культура, принесена іншим етносом, засвоюється поверхово, в її гірших, примітивних зразках, відбувається зниження загальної культури суспільства, що асимілюється. «Люмпенізація в Україні, — продовжує наведені вище міркування Юрій Андрухович, — це не тільки «базар-вокзал», сірість фізіономій, стрижені голови і спортивні китайські штани. Це ще й примітивна русифікація, мова з двох сотень слів, такий собі російський «піджин». Зрештою, це мова «найшанованіших» у нашому суспільстві людей — бандитських авторитетів, зірок поп-музики, спортсменів, усіх цих чемпіонів світу з більярду й кікбоксингу, мова скоробагатьків, перепрошую, олігархів. Для досягнення своїх вершин у суспільстві українська мова їм не знадобилася, міркують собі пересічні українці. То навіщо вона нам?»

Причиново-наслідковий зв’язок масової люмпенізації суспільства з русифікацією доводить безсумнівний факт залежности ступеня люмпенізації населення різних регіонів України від рівня їх зросійщення.

Політичний і мовно-культурний розвиток держави — це взаємопов’язані і взаємозумовлені процеси, тож немає нічого дивного в тому, що східно- і південноукраїнські регіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами. Плівки майора Мельниченка зафіксували взірці російсько-українського «піджину», яким спілкується частина так званої політичної й бізнесової еліти країни.

За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, а частково й центральних регіонів, що включив у дію механізм самоасиміляції, без державної підтримки українськомовної культури фактор більшої комунікативної потужности російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «працюватиме» на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору.

З цього погляду можемо констатувати посилення русифікації населення за роки незалежности, оскільки на ринку масової культури України маємо абсолютну перевагу російської продукції.

Внаслідок недооцінки з боку зденаціоналізованих правлячих груп ролі української культури у формуванні національної ідентичности було проігноровано психологічну готовність населення до змін у мовній поведінці, й інформаційно-культурні потоки перейшли під російський контроль. А відтак нинішнє молоде покоління українців утримується в ментальній і духовній залежності від Росії, українській же культурі, на власних теренах, відведена, як і в радянський час, суто декоративна, «музейна» функція.

Панівний вплив російського маскульту, здійснюваний через телевізійні канали, засвідчує, зокрема, анкетування, спрямоване на виявлення телевізійних уподобань київської молоді. Україномовних передач, які користуються популярністю серед молоді, було названо втричі менше, ніж російськомовних.

Щодо літературних смаків молоді, то на прохання назвати улюблених українських письменників близько 80% київських студентів і старшокласників згадують І. Котляревського, Т. Шевченко, П. Мирного, І. Франка та І. Нечуя-Левицького, тобто письменників XIX ст., присутніх у навчальній програмі. З митців XX ст. лише 14% опитаних старшокласників, 3% студентів педагогічного університету і 1% студентів Академії легкої промисловости назвали М. Хвильового, В. Винниченка і Ліну Костенко. Обізнаність же молоді з нинішнім літературним процесом обмежується кількома згадками в анкетах Ю. Андруховича.

Відповідаючи на запитання про улюблених російських письменників, близько 65% опитаних студентів та учнів поряд з іменами класиків російської літератури (такими як Достоєвський, Толстой, Чехов, Пастернак, Ахматова) називають імена братів Стругацьких, а також Пєлєвіна, Корецького, Мариніної. Близько чверти опитаних називають імена лише сучасних російських авторів пригодницьких та детективних романів.

Це свідчить про динамічне сприйняття з боку молоді сучасної російської культури і необізнаність, а отже — байдужість її до нинішніх здобутків своєї культури.

Перебування нашої молодшої генерації у сфері впливу російської культури відповідно гальмує й формування її національної і громадянської свідомости.

Досить парадоксальні результати дало, наприклад, соціологічне опитування київської молоді, метою якого було визначення чинників національно-патріотичної орієнтації цього покоління киян.

На запитання «Кого Ви вважаєте найбільш видатними постатями української історії?» найбільша кількість респондентів (58%) назвали Богдана Хмельницького. Але популярністю в молодіжному середовищі киян Б. Хмельницький завдячує не тільки своїм заслугам перед Україною, але й своєю роллю в приєднанні України до Росії, оскільки, як показало опитування, Б. Хмельницький — більш популярна історична особа серед київської молоді, яка не підтримує незалежність, порівняно з її прихильниками (71% і 60% відповідно).

Іван Мазепа за кількістю відданих йому голосів посідає четверте місце (23%, після Хмельницького, Грушевського і Шевченка). Але переважно позитивно київська молодь сприймає й російського царя Петра І, ворога Івана Мазепи у боротьбі за незалежність України.

Так само, попри певні відмінності у розподілі оцінок за статтю, віковими групами і національністю респондентів, загальний позитивний баланс сприйняття отримала Катерина II.

Водночас показник негативного ставлення молодих киян до таких видатних борців за українську державність, як Симон Петлюра і Степан Бандера, переважає позитивний. 75% київської молоді не знає, хто такий Євген Коновалець. Не відомі їй і імена Юрія Шухевича, учасників визвольного руху ОУН–УПА, отаманів Холодноярського краю.

Не менш дивним видається той факт, що молоді кияни однаково позитивно оцінюють В. Чорновола і В. Щербицького.

Таке викривлене сприйняття київською молоддю діячів української історії свідчить про те, що на її виховання досі справляють великий вплив російські імперські стереотипи, причому вплив цей здійснюється переважно через російськомовні мас-медії, що панують на нашій території.

Не відзначається високим показником і загальний рівень національної свідомости киян цього покоління.

Хоча 83 відсотки опитаних визнали себе українцями за національною належністю, лише 39 відсотків визначили себе передусім громадянами України, решта відповідей щодо усвідомлення своєї належности до певної спільноти розподілились таким чином: жителем Києва визначили себе 23%, громадянином Землі — 13%, людиною Всесвіту — 6%, представником слов’янської єдности — 4%.

Ще меншою кількісно є група молоді, яку Ганна Залізняк за даними опитування віднесла до носіїв національної свідомости. Цю групу дослідниця визначила на підставі чотирьох критеріїв сукупно: усвідомлення себе українцями за національною належністю; позитивного ставлення до Акту проголошення незалежности нашої країни; намірів пов’язати з нею своє майбутнє та ідентифікації себе як громадянина України. Частина київської молоді, яка відповідає всім цим ознакам, становить лише 27%. У цій категорії молоді переважають хлопці (57%), а за віковими ознаками — молоді люди до 25 років (80%).

У цій групі зростає й показник спілкування українською мовою, становлячи 20%. Однак і цей показник не належить до високих, а назагал у міжособистісному спілкуванні молоді панує мова сусідньої держави. Серед тих, хто ідентифікує себе з українською нацією, українськомовних один з десяти. Серед інших їх лише двоє зі ста.

Опитування засвідчує, що київська молодь, як і старше покоління, перебуває під впливом пропагованої в радянський час тези про «гармонійність» російсько-української двомовности. Так, вважаючи Київ двомовним містом (близько 50% опитаних), молоді люди впевнені, що ця ситуація є типовою для цивілізованого світу. Тільки близько 17% опитаних думають, що в більшості європейських країн поширена одна національна мова, тоді як 71% впевнені, що там вживають декілька мов.

Було б хибним, проте, робити висновок про низький престиж української мови серед київської молоді, виходячи з переважання в цьому середовищі російськомовного міжособистісного спілкування. Як показало опитування, українська мова у свідомості молодих людей пов’язується з певними базовими цінностями. Так, переважна більшість (61%) столичної молоді вважає українську рідною мовою, причому так ідентифікують її не тільки групи україномовні та двомовні, де їх відповідно 98% і 86%, а й 44% російськомовних. Молоді кияни усвідомлюють потребу володіння державною мовою. Про це повідомили 77% респондентів, тоді як про потребу володіння російською мовою говорить лише третина. І, що особливо важливо, молодь столиці визнає пріоритет української мови як державної. Надати російській мові статусу державної вимагає лише 23%.

Підсумовуючи аналіз мовної поведінки і мовної орієнтації київської молоді, Ганна Залізняк пише: «Таким чином, у мовних орієнтаціях молоді спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, переважна більшість молодих киян позитивно сприймають українську мову та вважають її рідною, визнають статус української мови як державної, усвідомлюють неприродність ситуації, коли вона є малопоширеною. З іншого боку, в молодіжному середовищі столиці панує російська мова, перш за все у міжособистісному спілкуванні. Найчастіше молодь столиці спілкується українською мовою під час навчання в освітніх закладах (школа, ВНЗ)».

Отже, функціонування двох мов у молодіжному середовищі столиці призводить до ситуації, близької до диглосії, коли вживання української і російської мов розподіляється за різними сферами. Водночас диглосна двомовність передбачає протиставлення двох мов в оцінках їхніх носіїв за опозицією «високе — низьке», «урочисте — буденне», як це було, наприклад, у середовищі російських аристократів XVIII століття, де звичай спілкування французькою був знаковою прикметою належности до соціальних «верхів», на противагу простолюду, російська мова якого оцінювалась як «низька», «вульгарна». Нинішній функціональний розподіл вживання української і російської мов у нашій країні має іншу тенденцію, він швидше тяжіє до опозиції «офіційне» і «буденне». Така диглосна ситуація загрожує передусім українській мові, оскільки стереотипи поведінки в молодіжних середовищах формує значною мірою відраза до офіціозу. Відтак консервація подібного функціонального протиставлення мов здатна у майбутньому дискредитувати українську, як мову, обов’язкову для вивчення, але не потрібну у практичному вжитку.

Саме тому українізацію системи освіти має супроводжувати максимально широке впровадження української мови в масову культуру. Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює у зросійщених містах розрив між побутовим мовленням учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки в своєму мовно-культурному середовищі.

Мовний бар’єр, що утворився між елітарною культурою, яка формується на основі української мови, і російськомовною масовою культурою, гальмує і ускладнює процес становлення нового суспільства з кількох причин. По-перше, це позбавляє українську мову перспективи розширення сфери впливу, оскільки саме за посередництвом масової культури здійснюється контакт усіх соціальних груп, і водночас вона найкраще надається для мовного врегулювання з боку держави.

Крім того, функціонування української культури в обмежених рамках породжує ще одне вкрай негативне явище — воно гальмує формування її повної структури.

Функціонування суспільства відкритого типу передбачає багатостильову культуру, в якій співіснують різні ідейно-стильові течії і напрями. Структура її багатоповерхова і розмаїта. У ній співіснують офіційні й неофіційні, елітарні й масові форми побутування. Не випадково на необхідність створення структурованої української культури, розрахованої на різні смаки й уподобання, як на першорядне завдання нової культурної політики звернув увагу Юрій Шевельов у передмові, написаній для «українотеренних чительників», до своєї першої по тривалій перерві публікації в Україні збірки есеїв «Третя сторожа»:

«Не можна сказати, що на Заході проблема підтриму «високої» культури не існує. Але її розв’язують спокійніше і намагаються брати її за те, чим вона справді є. Як є різні письменники, так є і різні читачі. Не всіх ваблять літературні шедеври. Є люди зі смаком, що ми його характеризуємо як вульгарний. Чому не дати їм те, що їм до вподоби? Коли література не виховує, то нема чого боятися «низької» літератури. Даймо її аматорам те, чого вони хочуть. Їх є більше? Ну, і нехай тиражі для них будуть більші. Від цього світ не западеться, література не сконає. У Парижі є свої театри «Бульварів», у Нью-Йорку — бродвейські. Вони існують, вони приносять прибуток. На ваш смак вони примітивні й вульгарні? Не ходіть. Але Париж має і свою оперу, свою Комеді франсез, у Нью-Йорку діє Метрополітальна опера. Цим дотації потрібні, на свої прибутки вони не виживуть. І вони їх одержують. Кожний читач чи глядач дістає своє, і нікого не підтягають за вуха до «вищого» рівня. Суспільство від цього не занепадає, культура не перестає існувати. Але суспільство структуроване, конструкція культури багатоповерхова, і кожному — свій поверх, вільно вибраний. (Правда, держава там не під проводом малограмотних «вождів», але і на Сході помалу твориться провід освічених)».

Таким чином, втрата свого інформаційно-культурного простору є найбільшою поразкою української демократїї за роки незалежности. Перехід українських мас-медій під контроль колишньої метрополії перетворив найпотужніші джерела впливу на масову свідомість населення з державотворчих на руйнівні. Електронні та інші засоби масової інформації України стали ефективними новітніми провідниками російської культури, російських ментальних кодів, поведінкових стереотипів.

Дальшу русифікацію населення пострадянської України, яка відбувається через сферу масової культури, уможливили два чинники — бездіяльність української влади, що виявилась у відсутності державної мовно-культурної політики, і втрата українською спільнотою такої важливої риси етнічного самозбереження, як мовна стійкість.

Мовна стійкість і мовна стабільність

Поняття мовної стійкости і мовної стабільности не належать до термінологічних, але в українській соціолінгвістиці можуть у перспективі набути поширення, оскільки позначають надзвичайно актуальні для аналізу нашої мовної ситуації явища.

У пострадянському мовознавстві перші дослідження відповідної проблеми належать членові-кореспонденту НАН України Орестові Ткаченку. Дослідник розрізняє обидва поняття, вживаючи словосполучення мовна стійкість для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки.

Стосовно національної спільноти ця риса виявляється у збереженні колективної вірности своїй мові, що дуже важливо для виживання народу в умовах бездержавности. Поняття ж мовної стабільности О. Ткаченко застосовує на позначення становища, в якому перебуває мова.

«Мовна стабільність і мовна стійкість народу — різні речі, — зазначає мовознавець. — Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкости може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкости, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу в світі мову».

В історії європейських народів можна знайти чимало прикладів колективної мовної стійкости народу, завдяки якій йому вдалося за складних політичних обставин протистояти мовно-культурній асиміляції.

Одним з найяскравіших прикладів є досвід басків, які зберегли донині найдревнішу в Європі мову. Сучасний дослідник історії басків пише про їхню дивовижну здатність ще з доісторичних часів поєднувати «пасивний опір та гнучкість щодо асиміляції, яка дала їхнім нащадкам змогу залишатися самими собою і пізніше, за панування інших чужинців».

Серед слов’янських народів високу опірність асиміляції виявляли поляки в період втрати державної незалежности. У середовищі польської еліти в цей час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалося проявом колаборантства.

В епістолярній спадщині Елізи Ожешко знаходимо такі самохарактеристики її мовної поведінки в російському оточенні у м. Гродному, де вона мешкала. «Я пережила десятьох генерал-губернаторів і тут, під їхнім носом, порядкувала в домі виключно польськомовному і ніколи, за жодних обставин, жодного слова російською не промовила». Або такий фрагмент: «Однак дуже цікаво було б довідатись, чи ті, котрі пописують «обережні» депеші, змогли б у маленькому місті, яким є Гродно, де кожна людина сидить як на пательні, перед очима всіх, так само «обережно», як пишуть депеші, читати польській молоді лекції польською мовою і, будучи визнаною в Росії письменницею, до якої росіяни постійно йшли з візитами і яку закидали листами, ніколи жодного слова ні до кого ані усно, ані писемно не вимовити по-російськи».

Маємо чимало свідчень того, що подібне протистояння впливові російського комунікативного середовища не було поодиноким випадком індивідуальної стійкости, а колективною рисою мовної поведінки польської шляхти, що жила на території підросійської Білорусії та України, пор., зокрема, характеристику письменника Теодора-Томаша Єжа з праці В. Дорошевського: «Російську мову автор і ціле шляхетське середовище, з якого походив і в якому минуло його дитинство й рання юність, сприймав як мову ворога. З тією мовою з почуттєвого погляду його нічого не пов’язувало, російське не було оповите чарами, навіть у російській літературі він не був достатньо начитаний».

Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта є кроком до компромісу з ним, пристосуванням до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняттям приниженого становища своєї мови.

За інших умов — умов рівноправних міжнаціональних стосунків — прояви мовної стійкости в комунікативних ситуаціях двомовного соціуму часом трактуються негативно — як нетолерантність щодо співрозмовника. Так, польський учений Адам Демартін, описуючи характер міжмовних стосунків у селах зі змішаним населенням на території польсько-українського порубіжжя, зазначає: «Якщо в даному селі поляк був супершовіністом, то не говорив українською, якщо ж українець був супершовіністом, то не говорив польською. Натомість всі інші говорили обома мовами». І далі дослідник доходить такого висновку: «Білінгвізм здається мені можливим тоді, коли село заселене в однаковому проценті одними й іншими».

Зазначену двомовну ситуацію села можна назвати рівноважною, оскільки обидві мови побутують тут як рівноправні й рівноцінні. Численна, судячи з опису, група білінгвів забезпечує потреби комунікації між двома етнічними колективами. Водночас для збереження рівноваги у міжмовній взаємодії необхідною є наявність, поряд з білінгвами, груп «твердих» одномовців, оскільки поширення двомовности активізує інтерференційні явища в обох мовах — і українській, і польській, — а це не може не загрожувати їхній стабільності. Саме групи одномовців, що дістали негативну характеристику з боку польського ученого, виявляючи мовну стійкість, захищають стабільність кожної мови, оскільки блокують розростання інтерференційних явищ до загрозливої межі розмивання норм і переходу до стадії змішування мов.

У такий спосіб рівноважність двомовної ситуації може зберігатися лише тоді, коли поряд із групами, відкритими до мовного взаємовпливу, існують групи одномовців, які, виявляючи мовну стійкість, чинять опір впливові контактної мови.

Інший розвиток двомовної ситуації, зокрема зменшення кількости одномовних осіб в одному з етнічних колективів за рахунок розростання групи білінгвів, може призвести до втрати мовної стабільности і появи змішаних форм мовлення.

Характерно, що цю ознаку Ельжбета Смулкова відносить до визначальних у вирішенні дискусійної проблеми розрізнення перехідних і змішаних говорів на порубіжних територіях. «Перехідність, — пише вона, — є наслідком тривалого спільного розвитку близькоспоріднених говірок; змішані ідіолекти можуть виникати там, де престиж однієї з мов і утилітаризм спричиняє двомовність або, як її наслідок, цілковитий перехід на другу мову, поступово все краще опановувану».

Слушність засад запропонованого Е. Смулковою розрізнення говірок перехідного і змішаного типу підтверджує соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації польсько-білоруського порубіжжя. Так, згідно з дослідженням білоруських говірок цього регіону, більшість білоруського населення прикордонних сіл у щоденному спілкуванні віддає перевагу нелітературним формам мовлення, але якщо на польському боці кордону в побуті використовується місцева говірка, яку називають мовленням «па-просту» або «па-свойму», то на білоруському боці панує змішане російсько-білоруське мовлення, яке так кваліфікують і самі мовці. Як зазначає дослідник, «показово, що тільки на білоруському боці кордону терміни «змішана мова», «мішанка» витісняють традиційні лінгвоніми «па-просту», «па-свойму» як визначення місцевого сільського мовлення. Як показують лінгвістичні дані, таке визначення досить точно відображає поступові зміни в передачі основних рис традиційної сільської говірки від покоління до покоління».

Це ж дослідження засвідчує швидку інтеграцію носіїв білоруських говірок у польську мовну спільноту з польського боку кордону Білорусі. І якщо з польського боку кордону білоруську говірку витісняє польська літературна мова, то на своїй, білоруській, території процес занепаду говірки відбувається шляхом дестабілізації її норм і утворення змішаного російсько-білоруського типу мовлення.

Подібні асиміляційні процеси спостерігаємо у східних, південних і частково центральних областях України, де домінування російської мови призвело до занепаду не тільки українського усного літературного мовлення, а й місцевих територіальних говірок, які витіснила змішана російсько-українська субмова, відома під назвою «суржик».

Перехідний характер української і білоруської двомовности, що є проміжним етапом у процесі мовного зсуву до російської одномовности, який реально загрожує обом національним спільнотам, пов’язаний передусім із зникненням одномовних українських і білоруських середовищ (за винятком західноукраїнських областей), значним кількісним переважанням носіїв російської мови у містах і витісненням територіальних говірок змішаними російсько-українськими і російсько-білоруськими типами мовлення в сільських місцевостях.

Так, за даними опитування, проведеного у 2000 році в Києві, переважно російською мовою спілкується 52,5% опитаних, а переважно українською — 10,5%, причому тільки російську мову у всіх ситуаціях вживає 21,2% киян, а тільки українську — 4,3%.

Ми не маємо аналогічних даних щодо мовної поведінки мешканців Мінська, але матеріали III Міжнародного конгресу білорусистів містять соціолінгвістичне дослідження Жана-П’єра Жанто, проведене в 1994–1998 роках, у якому аналізується близька до обговорюваної проблема, пов’язана з виявленням мовної стійкости народу, а саме — ставленням мешканців Мінська до мови шкільної освіти дітей. Опитування показало, що в Мінську 82,5% родин позитивно ставиться до викладання на рівних правах обома мовами — білоруською і російською.

Групи ж, які обстоюють одномовне навчання дітей, розподіляються в такий спосіб — 7% родин виступає за обов’язкове навчання російською мовою з повним вилученням білоруської і 2% вважає, що викладання має провадитись лише білоруською мовою.

Отже, підсумовує дослідник, білоруську ситуацію слід інтерпретувати як «карикатурне протистояння двох нечисленних груп, одна з яких виступає за все російське, друга — за все білоруське. Більша частина населення — прихильники status quo, тобто рівноправности обох мов».

Згідно з каталонською школою, що досліджує мовні конфлікти, зокрема з іспанським соціолінгвістом Ніньолесом, у такій ситуації виділяють три можливі індивідуальні реакції мовців: дії на захист мови, що домінує (прихильники всього російського), дії на користь підлеглої мови (прихильники всього білоруського) і «апатія».

На його думку, члени групи «апатії» прагнуть уникнути мовного конфлікту, ідеалізуючи двомовність. До цієї групи входять росіяни та представники інших національних меншин, але переважно її становлять білоруси (як вони себе називають), що говорять тільки російською. В середовищі останніх, згідно з каталонською теорією, набуває розвитку психологічне явище «oto odi» (ненависть до себе) або щось подібне.

Мовна поведінка.
Особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості

Перспективи української мови хоч і виглядають оптимістичніше порівняно з білоруською ситуацією, все ж лишаються також загроженими. Мовний конформізм українців, їхня звичка підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів по комунікації став масовим явищем, яке виразно виявляють соціологічні дослідження мовної поведінки київської молоді у ситуаціях неформального міського спілкування.

Аналіз відповідей на запитання, якою мовою респондент відповідає, якщо до нього у транспорті, магазині, на вулиці звертаються українською мовою, і, відповідно, якою дає відповідь при звертанні російською мовою, показав кардинальну відмінність між мовною поведінкою українців і росіян.

83,2 % опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування.

Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2% і 95,3%).

Високий рівень кодових перемикань українців залежно від мови співрозмовників підтверджує ще одне дослідження Тетяни Бурди. Анкетування, яке вона провела, мало на меті змоделювати мовну поведінку молодих людей в тих випадках, коли до співрозмовників, що спілкуються українською мовою, приєднується російськомовна особа, і навпаки — коли до співрозмовників, що говорять російською, приєднується третій, україномовний, учасник. Результат аналізу відповідей засвідчив значно вищий ступінь конформної поведінки у групі україномовних і, особливо, російськомовних українців порівняно з російськомовними росіянами. Так, поява російськомовного співрозмовника призводить до зміни української мови спілкування на російську у 74,8% загальної кількості опитаних україномовних українців і в 95,6% російськомовних українців, тоді як група російськомовних росіян з появою україномовного співбесідника не переходить на українську мову спілкування (кодове перемикання здійснює тільки 0,7% опитаних).

Згідно з соціолінгвістичним дослідженням Т. Бурди, загалом стійку неконформну мовну поведінку продемонстрували тільки від 2 до 8% респондентів-українців.

Наведені дані засвідчують асиметричний характер українсько-російської двомовності. Фактично до білінгвів, тобто до осіб, котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість росіян віддає перевагу вживанню однієї мови.

Слабша, порівняно з російською, позиція української спричинена тим, що одномовні групи її носіїв у масштабах усієї країни, і в тому ж Києві, становлять меншість порівняно з групами російських одномовців. Останні становлять вагомий відсоток у нинішніх структурах влади, а також більшість у прошарку тих, у чиїх руках нині зосереджується український капітал, ніби підтверджуючи висловлену сто років тому тезу Струве про те, що «капіталізм говорить російською». Через приватизовані ними засоби масової інформації Україна лишається в одному інформаційно-культурному просторі з Росією.

Загальноприйнята практика двомовних телепрограм, двомовних ведучих, запрошення на телебачення, у тому числі державне, московських дикторів, ведучих, котрі впроваджують нормативне російське мовлення, консервує асиметричну двомовність і сприяє поширенню змішаної українсько-російської мови. Влучне образне визначення суржику дав Юрій Андрухович, назвавши його кровозмісним дитям білінгвізму і точно визначивши напрям територіальної експансії змішаної субмови, — вона поширюється уже в західних областях, тоді як у східних, де поки що домінує, молодше покоління вже переходить на досить пристойну російську мову.

Слід зазначити, що двомовна група «апатії», яка становить більшість в українському суспільстві і прагматично ставиться до вживання мови, не усвідомлює ступеня загроженості української мови. Як зазначає французький лінгвіст Ролан Ж.-Л. Бретон, «культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий, крайнощі яких очевидні й легко викриваються... «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується». Хибне уявлення про неконфліктний характер двомовності і багатомовності на державному рівні пояснюється передусім впливом багаторічної пропаганди фальшивої тези про «гармонійність» російсько-української двомовності в Радянському Союзі. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя, що було продовженням імперського проекту створення «великої російської нації» влиттям українців і білорусів у єдиний російський народ. Проект частково вдалося здійснити — протягом колоніального періоду російська мова витіснила українську з міст східних і центральних областей країни, в тому числі й зі столиці.

Умови формування так званого радянського народу як гомогенної лінгво-культурної спільноти на основі російської мови ставили українців перед необхідністю пристосовуватися до панівної нації. Глибинна деформованість ситуації, яка не могла не позначитись на психічному складі українців, полягала в тому, що змушувала переходити на іншу мову спілкування не приїжджих росіян (це було б цілком природно на території України), а потребувала пристосованої до новоприбульців зміни мовної поведінки від місцевих мешканців.

Варто нагадати, що у двомовному соціумі співіснують і конкурують, звичайно ж, не мови, а люди, їхні носії, а отже — нинішня протидія поширенню української мови зберігає досягнуте за доби колоніальної залежності домінування російськомовних груп населення.

Оскільки процес асиміляції українців зайшов досить далеко, а колишня пропагандивна теза «гармонійної» російсько-української двомовності досі лишається впливовою, більшість українського соціуму не усвідомлює конфліктного характеру конкуренції української і російської мов на території України. Як показало опитування, проведене в Києві 2000 року, 59% респондентів вважають, що підвищення статусу російської мови не призведе до загострення міжнаціональних стосунків в Україні, і тільки 19,5% має протилежну думку. Щоправда, у студентському середовищі стереотип безконфліктності українсько-російських мовно-культурних взаємин має менший вплив. Тут загрозу міжнаціональній злагоді в разі підняття статусу російської мови передбачають 38% опитаних, а 43% вважають, що такої загрози не існує. Натомість експерти — фахівці з мовних проблем — інакше оцінюють ситуацію. Застосовуючи такий показник, як індекс конфліктності (де 0 — відсутність конфліктності, а 1 — максимальне значення), фахівці визначили, що він становить 0,243. Отже, як вважають експерти, мовна ситуація України (за станом на 2000 рік) перебуває у певній рівновазі й загрози відвертого міжнаціонального конфлікту не містить. У разі підвищення статусу української мови загроза конфлікту зменшиться (значення індексу конфліктності становитиме лише 0,073). У випадку ж підвищення статусу російської мови до державного індекс конфліктності зросте до 0,716. Таким чином, на думку фахівців, загроза суспільній злагоді у разі зрівняння статусів української та російської мов дуже велика.

На жаль, до думки фахівців в Україні не дослухаються. За роки незалежності соціолінгвістичні дослідження, які мали б стати науковою базою для дієвої мовної політики, не набули належного розвитку і лишаються сферою зацікавлення окремих ентузіастів. Українська ж влада дотримується в мовних питаннях політики «відсутності мовної політики», що в умовах постколоніальної країни фактично означає підтримку тієї мови, яка в імперський період посіла сильніші позиції. Недооцінку ж з боку численної групи «апатії» загрозливого для державної мови характеру асиметричного масового білінгвізму використовує в своїх інтересах група, що тяжіє до російської одномовності.

Оборонці панівних позицій російської мови в Україні, вимагаючи надання їй статусу офіційної, тобто другої державної, демагогічно посилаються на принцип рівноправності мов. Але відомо, що принцип культурної рівноправності в постколоніальних країнах іде на користь колишній імперській культурі, яка пригнічувала і витісняла місцеву. Тому його обстоюють передусім представники імперських народів. Насправді цей принцип є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму, а в деяких випадках — і культурного геноциду.

Це видно на прикладі Білорусі. 14 травня 1995 р. там було проведено референдум, на який винесли мовне питання у такому формулюванні: «Чи погоджуєтесь ви з наданням російській мові рівного статусу з білоруською?». 53,9% загальної кількості виборців проголосували «за», і в Білорусі російську мову було оголошено другою державною. Дуже швидко після цього узаконена «рівність» двох мов призвела до майже повного витіснення білоруської мови з усіх сфер суспільного життя. Навіть в освітній галузі, де в перші роки незалежності відбулись відчутні зрушення, у 1995/1996 навчальному році кількість першокласників, що навчались білоруською мовою, яка в 1994/1995 році становила 75%, знизилася до 38%. Нині триває процес витіснення білоруської мови на маргінесах в «опозицію».

На загрозливий для державної незалежності білоруський шлях розвитку стала й Україна, оскільки у структурах української влади всіх рівнів впливові посади обіймають не тільки прихильники «гармонійної» російсько-української двомовності, а й діячі з цілком визначеною позицією, близькою до колишніх ідеологічних засад мовної політики СССР.

Характерним зразком спроби науково обґрунтувати необхідність продовження колишнього асиміляційного процесу злиття української мови з російською в інтернаціональному єднанні є стаття «Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства» трьох авторів з високими науковими ступенями — філософа, богослова і психолога. Статтю було опубліковано у науковому збірнику «Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір» (К., 1998).

На основі докладного аналізу конфліктного характеру нинішньої мовно-культурної ситуації в Україні науковці пропонують як єдино можливий спосіб розв’язання конфлікту шлях «поступової взаємної асиміляції української і україно-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України, здатну стимулювати виникнення принципово нової ситуації в соціокультурному полі країни».

Очевидно, що в цьому випадку теоретики трактують українську територію як полігон для продовження колишнього, задуманого значно масштабніше, експерименту зі створення «нової історичної спільноти — радянського народу». Практичне здійснення експерименту спиралося на теорію лінгво-етнічної міксації населення, тобто передбачало перетворення його на «інтернаціональну», а точніше — безнаціональну магму.

Проте і теоретики, і практики комуністичного експерименту виявили досить специфічне розуміння «інтернаціоналізму». Така ж своєрідність у потрактуванні поняття «взаємної асиміляції», що в цій праці заступило термін «інтернаціоналізм», властива й запропонованій авторами теорії.

Своє неприйняття Закону про мови, котрий, на їхню думку, є законом дискримінаційного характеру і «не має вагомих підстав для існування» в країні «з відверто полімовним, причому — рівновеликим, середовищем», вони обґрунтовують тезою про те, буцімто «щонайменше дві третини населення вважає за необхідне «узаконити» функціонування в Україні російської мови». Наведені дані, проте, не підтверджують жодні соціологічні опитування, вони можуть бути реальними хіба що для Автономної Республіки Крим. Як ми вже зазначали, у Києві прихильники державного узаконення двомовності становлять 43% російськомовної частини населення, а у відношенні до всього населення, що включає україномовних і двомовних осіб, кількість їх становить трохи більш як 20%.

Обстоюючи необхідність узаконити двомовність України на державному рівні, О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус посилаються на досвід «багатьох демократичних держав», що знов-таки не відповідає дійсності. Так, вони пишуть: «До речі, в сучасних багатонаціональних демократичних державах білінгвізм, особливо серед іншомовного населення, є поширеною культурною і соціальною традицією. Наприклад, у США іспано-англійський або італо-англійський білінгвізм є не тільки соціально-культурною нормою, але й реальним механізмом безконфліктної адаптації етнічних груп до загального соціального життя держави. У багатьох країнах ця норма закріплена юридично. Уявляється, що й в Україні історично склалися умови для розв’язання проблем мови саме на терені білінгвізму, тим більше, що білінгвізм і пов’язана з ним внутрішня толерантність (наявність внутрішньої толерантності як прояву білінгвізму засвідчують не тільки теоретичні, а й соціологічні дослідження) найбільш відповідає менталітету пересічного українця».

Характерно, що, намагаючись представити Україну як поліетнічну країну, де білінгвізм є поширеним явищем, науковці обирають за зразок США — країну іммігрантів, незважаючи на те, що наведені паралелі іспано-англійської, італо-англійської та ін. двомовності у США мають іншу природу, ніж україно-російська двомовність в Україні. У США білінгвізм побутує в середовищі іммігрантів протягом життя не більше одного-двох, рідко коли — трьох, поколінь і є перехідною стадією в процесі повноцінного засвоєння англійської як мови загальнонаціональної комунікації в цій країні. До того ж американська владна еліта дуже пильно стежить за тим, щоб жодна інша мова, крім англійської, не претендувала на роль офіційної. Зовсім недавно, у 1998 p., Сенат США черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська.

До речі, некоректність перенесення моделі білінгвізму США та інших країн як буцімто державно затвердженої зраджує мимовільна обмовка авторів цитованої праці. Вони зазначають, що білінгвізм особливо поширений серед іншомовного населення (Підкр. моє.— Л. М.), а це передбачає обов’язкову наявність населення, котре говорить своєю мовою, тобто мовою, утвердженою в країні в ролі загальнонаціонального засобу спілкування.

Варто звернути увагу й на інше спостереження науковців — про сформовану під впливом білінгвізму толерантність українців, що, на їхню думку, «найбільш відповідає менталітету пересічного українця». Отже, двомовність українців, тобто засвоєння ними, крім своєї, ще й російської мови, наші автори вважають явищем позитивним, відповідним як традиціям «багатьох демократичних держав», так і національному менталітету. Але, що цікаво, не тільки оцінки, а й сама термінологія різко змінюються, щойно автори переходять до висвітлення сучасних процесів розвитку того ж двомовного соціуму. Просимо вибачення у читачів за надто довгу цитату, але вона необхідна для повнішого виявлення позиції авторів цієї праці.

Характеризуючи процеси впровадження української мови у вищі навчальні заклади, вони пишуть: «У сфері вищої освіти викладачі зазнають сильного тиску з боку адміністрації з вимогою вести викладання предметів українською мовою. В той же час серед спеціальної літератури, що необхідна і викладачам, і студентам, переважає російськомовна. За цих умов викладачі змушені самостійно перекладати українською мовою не тільки класичну літературу — скажімо, з філософії та економіки, а й тексти монографій, підручників, своїх власних лекцій. А це призводить до зниження рівня викладання, до відвертого невдоволення і викладачів, і студентів. Саме на цьому рівні неукраїномовна частина населення відчуває найбільший дискомфорт. Пристосування до нових соціальних умов, у тому числі й до мовних вимог, може відбуватися двома шляхами — як соціальна адаптація і як соціальний конформізм.

На жаль, доводиться констатувати, що в даний період в Україні все більше складається ситуація, яка призводить до масового соціального конформізму — більше половини населення країни змушене на соціальному рівні переходити до користування українською мовою при збереженні психологічної прихильності до російської мови. Адміністративно-директивна українізація вже призвела до «розриву» між буденним і соціальним рівнями спілкування. Найбільш важким наслідком цього розриву стає падіння суспільної моралі й утвердження принципу «подвійної моралі»: для мене — одне, для інших — друге».

Звернімо увагу на відмінність ключових слів, які вживають О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус на позначення тотожних соціопсихологічних процесів, що відбуваються у двомовному суспільстві. Тоді як білінгвізм україномовного населення, котре оволоділо російською мовою, вони кваліфікують у термінах з позитивним семантичним наповненням — як соціальну адаптацію і толерантність, те саме, але зворотне явище оволодіння російськомовним населенням українською мовою потрактовано як соціальний конформізм, що призводить до падіння суспільної моралі. Щобільше, авторам ввижається у впровадженні української мови в статусі державної не інакше як «спроба задекларувати... українську ідею в її вкрай радикальній змістовій інтерпретації», небезпека якої поширюється з «радикально націоналістично орієнтованих україномовних областей», що займають «активно-наступальну позицію». «Така ситуація,— переходять автори уже до відвертих погроз, — залишається у відносній рівновазі доти, доки відступаюча сторона відчує наявність «простору» для відступу, тобто доти, доки не виникне відчуття «загнаності у глухий кут» і вже не залишиться іншого шляху, як перейти у наступ». Поведе ж російськомовне населення України у наступ, обіцяють автори, російськомовна інтелігенція, бо саме вона переживає «мову як проблему і певною мірою як трагедію».

Як бачимо, автори лишають толерантність прерогативою національного менталітету українців, менталітет же російськомовної інтелігенції, погляди якої начебто представляють, вони такою рисою не обтяжують. Це, зрештою, підтверджує їхнє ж спостереження про толерантність як властивість поведінки двомовців. Автори ж статті, в назві якої задекларовано пошук мовних та соціокультурних чинників консолідації українського суспільства, «внятно» всім пояснили, що російськомовна інтелігенція другої мови вивчати не збирається, бо відчуває від цього дискомфорт.

А відтак вони відмовляють тій самій інтелігенції не лише в толерантності й здатності до компромісу, але й у моральності. Адже мова і культура, яку вони нібито захищають від утисків, їхнього захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури.

Українська ж мова перебуває на своїй землі й іншої не має. І це її заганяють у глухий кут, з якого немає виходу, палкі захисники російської мови в Україні. І в цьому полягає глибока аморальність і цинізм їхньої позиції.

Таким чином, конфліктний характер міжмовних взаємин в Україні спричинено домінуванням російської групи населення, внаслідок чого мову титульної нації, хоч і проголошено державною, фактично зведено до становища упослідженої меншинної мови. Як показало вже згадуване опитування киян, саме представникам російських одномовців властиві прояви агресивності щодо носіїв української мови, що свідчить про незахищеність державної мови у своїй власній країні. На запитання: «Чи доводилось Вам стикатися із проявами дискримінації в Києві за мовною ознакою?» 39 із 42 експертів відповіли ствердно. Причому понад половина з них досить часто стикалася з проявами нетерпимості саме до української мови. 88 % відповідей фахівців засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискримінацією російськомовних громадян. Основною умовою, яка дозволить запобігти мовним конфліктам у Києві, в Україні, переважна більшість фахівців вважає забезпечення домінування української мови, дотримання чинного мовного законодавства та Конституції України.

Після того як українська мова стала цільовою, вкрай необхідним кроком для її утвердження мало стати наповнення зразками усного літературного мовлення засобів масової інформації і масової культури, оскільки цим сферам комунікації, поряд зі школою, належить головна роль у поширенні й закріпленні мовних норм.

Натомість російськомовні мас-медії, що панують в Україні, значно посилили і без того сильну комунікативну потужність російської мови, що сприяє збереженню її функціональної гегемонії.

Українські міста, як і в період колоніальної залежності, є русифікаційним плавильним тиглем українського населення. Виховання молодшого покоління українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкультури може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до білоруського варіанта мовно-культурного розвитку, а разом з цим — і до політичної інтеграції з Росією.

Замість висновків

На публікацію книжки Л. Масенко «Мова і суспільство» (К., 2004) наша газета одержала чимало вдячних відгуків. Бо це видання пояснює, чому так «исторически сложилось», що мова титульної нації і в незалежній Україні зазнає цинічного тиску з боку антиукраїнських сил, які шалено активізувалися останнім часом.

У підсумковому розділі автор застерігає суспільство і владу про небезпеку, що нависла над українською мовою, і вказує, «що робити». Його й пропонуємо на завершення.

Перетривавши довгий період бездержавності, українська нація в постійному протистоянні асиміляційному тискові зуміла зберегти свою мову — основу національної культури й ідентичності, а відтак не втратила найголовнішого засобу консолідації населення в межах своєї держави.

10-та стаття Конституції України надала українській мові статусу державної і відкрила перспективу поступового подолання тяжких наслідків радянської мовної політики, що призвела до винародовлення частини українців, яке в порубіжних із Росією областях сягнуло критичної межі.

Державний статус української мови підняв її престиж і зупинив процес денаціоналізації українців. На початку 90-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови, її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України призвели до послаблення її позицій. Це відкрило шлях новітньому наступові русифікації, що є духовним знаряддям російського неоколоніалізму.

До найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Окупація з боку Росії засобів масової інформації України незмірно посилила і без того сильну комунікативну потужність російської мови, а саме цей фактор забезпечує мові майбутню перемогу в білінгвістичній ситуації, спричиненій поширенням в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на роль засобу загальнонаціональної комунікації.

Міста східної і південної України лишаються потужними центрами русифікації населення. Тривають процеси мовно-культурної креолізації, тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктивним для суспільства явищем. Мова, культура й етнос становлять неподільну єдність, а тому змішування різних етнолінгвальних систем — це «не просто заміна одних структур та елементів, чи так званих «засобів спілкування», іншими мовленнєвими структурами й елементами. Це духовна руйнація, духовне спустошення, розмивання глибинних усталених структур нашого менталітету та закоріненого в історію, культуру, у саме єство народу й етнофора когнітивного, сенсорного, експресивного, творчого, інтерпретативного і комунікативного досвіду, який, без перебільшення, налічує трохи чи не два тисячоліття».

Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків з животоками своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов — як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів формування літературної мови. Це має наслідком надмірне розростання здеградованих форм усного мовлення — гібридної російсько-української субмови, характерною рисою якої є обмежений словник і спрощені синтаксичні структури, а також не менш спрощеного і вкрай звульгаризованого варіанта російського усного мовлення. У сучасній Україні поширення зазначених люмпенізованих форм спілкування підтримується експансією російської масової культури в її гірших примітивних зразках, і якщо наше суспільство не змінить мовно-культурних орієнтацій, процеси соціокультурної деградації можуть набути незворотного характеру.

Сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера міських центрів східної й південної України чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення. Це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури і громадські організації для зміни конфліктної ситуації на користь української мови, добре продуманої і контрольованої мовно-культурної політики, поєднання наполегливості у її впровадженні із вмінням маневрувати. Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій.

Одним із основних принципів такої політики має стати принцип організованого на базі української мови культурного розмаїття, употужнення впливу української культури, формування й популяризація розмаїтих її форм — від елітарних до масових, розрахованих на різні вікові, професійні, соціальні групи, на розмаїті смаки й рівень сприйняття. Урізноманітнення культури, її соціальна градація сприятиме і розширенню сфер застосування української мови, і подоланню її надмірної уніфікації, якої вона зазнала за радянської доби.

Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології. У деяких стилях, зокрема в художньому й публіцистичному, частково науковому, активізувалися процеси розширення словникового й фразеологічного складу, посилення діалектних впливів, повернення вилучених у попередній період словотвірних типів і граматичних форм.

Низка правописних, термінологічних і лексикографічних проблем чекають на своє розв’язання. У галузі мовної політики, культури мовлення треба зійти з хибного шляху штучного зближення української мови з російською і зорієнтуватися на природні, зумовлені історичною традицією, шляхи розвитку, повернути українській мові природність звучання, вислову, будови речення і фрази.

(З книги: Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. — К., 2004)

Джерело: Українське слово, №№36-52, 5 вересня 2006 року — 2 січня 2007 року; №№1-15, 3 січня — 17 квітня 2007 року
Сторінку «Наша мова» веде Микола Гвоздь

Див. також
Лариса Масенко, «Європейська хартія регіональних або мов меншин» у контексті українських реалій