“Кують зозулі...”, або дволика “порядність”

 

 

• Дволика “порядність”
• Соціалістична “Родіна” як троянський кінь російської імперії
• Зрада Мороза

1. Дволика “порядність”

Кажуть, що двічі в одну й ту саму річку не ступиш… Однак О. Морозу це «вдалося» зробити. Чи то пак повернутися вдруге у крісло спікера парламенту.

Хто ж він, Мороз Олександр Олександрович? Народився на Київщині 1944 року, у 1960 році закінчив Ківшоватську середню школу. Після навчання у сільгоспакадемії працював викладачем сільгосптехнікуму в Таращі, далі під керівництвом секретаря райкому компартії Олександра Ткаченка — інструктор цього ж райкому. Далі був Київський обком компартії, де «дослужився» до заступника завідувача відділу.

А потім… Потім сталося те, що мало статися. У свої 38 років Мороз виявився неперспективним для партійної роботи (треба віддати належне компартійним органам, які уміли добирати кадри та відсіювати «полову»), і його відправили «на кладбіще партійних талантов» — у Київські профспілки, де він пропрацював декілька років. Нічим себе на цьому поприщі не проявив, хоча нам, його тодішнім колегам по роботі, запам’яталося хіба що, як він розхвалював «видающєгося дєятєля мірового коммуністічєского двіжєнія, вєрного лєнінца Константіна Устіновіча Чєрнєнка» та розмовляв тільки російською мовою.

А потім на хвилі «перестройки» Морозу довірили бути секретарем парткому обласних організацій, де його «талант настоящего комуніста» проявився уповні.

Ось приклади. Під час горбачовської антиалкогольної кампанії до Мороза надійшов сигнал, що голова Київського обкому профспілки транспортників А. А. Шепілко випив на роботі чарку горілки. Мороз «с большєвістской прінціпіальностью», як сам про те казав, наполіг на виключенні Шепілка з партії. Загорював від того сердешний голова обкому, захворів. Невдовзі, з ласки Мороза, помер молодий дужий чоловік.

А з якою насолодою Мороз «прорабативал» на парткомі директора Київських лівобережних мереж Г. І. Василенка тільки за те, що той «нєдостаточно» боровся з алкоголізмом на своєму підприємстві! Отак і зростав політично. На дрібницях, але партійно принципових…

А далі були група «239», розвал «Канівської четвірки», чим Мороз фактично «підсадив» у президентське крісло Кучму. Треба віддати належне кучмістам та комуністам, вони сповна віддячили Морозу, обравши його спікером.

Проте, як говорив директор школи, яку закінчив Мороз, Мефодій Левкович Циганенко, був Мороз пристойним учнем, хоч ніколи не відзначався ні як лідер, ні як організатор. До речі, цей педагог з Ківшоватої переїхав до Боярки, тривалий час хворів і недавно помер. За весь цей час Мороз жодного разу не те що не відвідав свого вчителя, але навіть не привітав його!

Саме ось такі люди і потрібні регіоналам та комуністам, які, за словами Бердяєва, є передовим загоном російського імперіалізму.

Отже, маску, яку так довго носив Мороз, нарешті, скинуто. Подейкують різне, що за це Сан Санич отримав.

Колись, у часи козацького лицарства, із зрадниками чинили круто. Але Сан Санич знає, що зрада йому зійде з рук, бо більшість його колег з Верховної Ради — зовсім не лицарі. До того ж, як сказав нещодавно Юрій Костенко, у Верховній Раді немає 226 українців.

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, №28, 12-18 липня 2006 року

2. Соціалістична “Родіна” як троянський кінь російської імперії

Укладений нещодавно договір про «дружбу» між Соціалістичною партією України та російською партією «Родіна» дав перший результат. Лідер «Родіни» Дмитро Рогозін цілком серйозно заявив, що його партія готується взяти активну участь у наступних українських виборах, мотивуючи таке рішення по-російськи просто: Янукович, мовляв, здобув на виборах президента України 44 відсотки не тому, що він кримінальник, а тому, що люди підтримують його проросійський курс. «Ми візьмемо реванш на виборах до Верховної Ради України», — наголосив російський політик на зустрічі із активістами своєї партії у Санкт-Петербурзі.

Якщо Рогозін зробив свою заяву при здоровому глузді, то саме здоровий глузд підказує відповідну реакцію: маємо справу з черговим цинічним і грубим втручанням Росії у внутрішні справи суверенної України.

Проте так не вважає Соцпартія Олександра Мороза. Незважаючи на те, що Рогозін зробив свою заяву напередодні з’їзду «Родіни», делегація СПУ взяла участь у форумі своїх російських колег, що проходив у Москві. Як і належить справжнім «хохлам», соціалісти привезли подарунок — революційні барабани, з допомогою яких у листопаді-грудні торік українці спроваджували у небуття режим Кучми.

У такому разі подарунок СПУ може виявитися символічним, адже згадані висловлювання Рогозіна означають, що «Родіна» готова розпочати похід на Україну, а соціалістичні барабани створюватимуть відповідний акомпанемент. Що і підтверджує виступ Рогозіна на з’їзді партії. Так, лідер «Родіни» чітко означив завдання та мету очолюваної ним політичної сили: відмовитися від химери американської демократії, взяти на озброєння соціально-патріотичну ідеологію, адже «наша нація ширша за територію Росії, рано чи пізно нація вирішуватиме завдання об’єднання Росії, приборкання Кавказу...» Не більше і не менше.

Очевидно, що бажання однієї з російських партій взяти участь у наших виборах неминуче впреться у жорстку правову реальність. Чинне українське законодавство не дозволяє іноземним політичним об’єднанням бути безпосередніми учасниками виборчого процесу. Однак це не означає, що заяви Рогозіна — пустопорожня балаканина. Не випадково ж укладався союз із СПУ. А тому не виключено, що саме партія Мороза стане головним політичним лобістом «Родіни» на виборах 2006 року. Крім того, в Україні сформувався цілий «ринок послуг» для російських політиків. Починаючи від Партії регіонів і закінчуючи одіозним маргінальним Русскім блоком, в Україні близько десятка зареєстрованих партій, які готові з притаманним «малоросам» холуйством надати місця у партійному списку для активістів «Родіни».

До речі, під час з’їзду стало відомо, що партійний список «Родіни» на виборах до Держдуми очолить колишній мер Грозного, зрадник чеченського народу Беслан Гантаміров. Іншими словами, «Родіна» недвозначно натякнула усім «нацменам», що усіляко стимулюватиме національну зраду й колабораціонізм.

У цьому зв’язку виникає логічне запитання: чи усвідомлює СПУ, на яку дорогу вона стала і куди штовхає Україну? Відповідь — однозначна: так, усвідомлює.

Поки що українське суспільство доволі кволо реагує на російське втручання у справи України. Це можна пояснити тим, що радикально налаштовані проросійські організації ніколи не добивалися помітних успіхів.

Проте не має належної оцінки «зрадницьким» діям СПУ з боку українського політикуму, зокрема його патріотичної частини. Тут пояснення складніше. Більшість націонал-демократичних партій та організацій підтримують чинного Президента Віктора Ющенка, якого начебто теж підтримує СПУ та особисто Олександр Мороз. Оскільки Президент не дав оцінки діям соціалістів, націонал-демократи також утримуються від висновків. Не треба також забувати й те, що чимало нинішніх лідерів націонал-демократів тривалий час переконували загал, що Мороз теж «наш», він «український патріот» і лише якісь містичні сили не дають йому можливості приєднатися до їхніх лав.

Однак сьогодні принаймні є всі підстави стверджувати, що вже у березні українські виборці дадуть зрозуміти, що соціалістична «Родіна» — не їхня Батьківщина.

Богдан Червак

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, №24, 15-21 червня 2005 року

3. Зрада Мороза

Ренегатство Олександра Мороза (зокрема згода СПУ утворити разом з Партією регіонів та комуністами парламентську більшість) здебільшого називають «зрадою». На підтвердження цього висновку одразу ж нагадують історію із так званою «канівською четвіркою». 1999 року Мороз проігнорував домовленість щодо висунення єдиного кандидата у Президенти від опозиції, яким мав стати Євген Марчук, чим одразу ж скористався Кучма, який і став Президентом України.

З того часу «зрадництво» стало невід’ємною складовою у політичній практиці СПУ та Олександра Мороза. Проте не лише це викликає огиду. Впродовж багатьох років Мороза терпіли, толерували й стимулювали його дії саме ті, хто сьогодні його активно засуджує. «Великий політик» — так про Мороза нещодавно говорила Юлія Тимошенко. «Український Кваснєвський» — упродовж багатьох років, мов заклинання, повторювала більшість націонал-демократів. Лише українські націоналісти застерігали суспільство від цього «троянського коня». Але хто прислухається до гласу волаючого у пустелі?..

Сьогодні «помаранчеві» звинувачують Мороза у «непослідовності». Проте саме Мороз, незважаючи на формальну приналежність до «команди Майдану», був найпослідовнішим у відстоюванні політики, яку обрав ще під час «канівської четвірки» і яка не має нічого спільного з ідеалами Майдану.

Нагадаємо, що рішення про підтримку кандидатури Віктора Ющенка на посаду президента Олександр Мороз прийняв лише після того, як сам зазнав нищівної поразки. Це був для нього єдиний шанс зберегтися у великій політиці. І він ним сповна скористався, незважаючи на те, що ідеологічні й політичні засади СПУ діаметрально відмінні від гасел, з якими йшов на вибори Ющенко.

Шантажуючи Президента переходом в опозицію, Мороз «вибив» ключові посади в урядах Тимошенко та Єханурова. При цьому сама СПУ фактично одразу ж перейшла в опозицію до Президента і двох «помаранчевих» урядів. Так, СПУ та її лідер О. Мороз навідріз відмовилися підтримати урядові законопроекти 3щодо вступу України в СОТ та НАТО. Натомість внесли до Верховної Ради законопроект про надання російській мові статусу офіційної, що на практиці означає реалізацію мовної політики Партії регіонів. Наймасовіші пікети будинку уряду були організовані саме соціалістами. Справжнім викликом Президенту Ющенку стало братання Мороза із російською шовіністичною партією «Родіна», активісти якої перманентно пред’являють територіальні претензії Україні. Можна наводити безліч інших прикладів, які свідчать, що зрада Мороза насправді відбулася значно раніше, аніж про це говорять колишні його «побратими». Сьогодні вони, а також, на жаль, Президент Ющенко, лише розплачуються за свій політичний примітивізм та легковажність.

Правда, ця історія має один позитив: вчинок Мороза може вирівняти хребти багатьом українським політикам. Але при умові, що політичний сколіоз не став їхньою хронічною хворобою.

Заведено вважати, що «кульбіт» Мороза матиме серйозні політичні наслідки для подальшого розвитку України. Це — правда, але про неї згодом. Передусім альянс СПУ із «Регіонами» та комуністами матиме негативний вплив на свідомість суспільства в цілому. Відтепер не в одного пересічного громадянина закралася думка, що успіх у житті напряму залежить від ренегатства, лицемірства і цинізму, зокрема розвинутості цих рис характеру. Кожен, хто вдаватиметься до зради, відтепер бачитиме перед собою образ Олександра Мороза — респектабельного голову Верховної Ради України. Боротися із цим явищем набагато важче, аніж, скажімо, із фальшивими стереотипами про агресивність НАТО.

Що тепер чекає на Україну? Відповідь на це запитання треба шукати у програмних засадах Партії регіонів — домінуючої сили у новій парламентській більшості. У внутрішній політиці, без сумніву, переважатимуть біло-сині пріоритети: федералізація країни, «регіоналізація» російської мови на значній території держави, повернення до економічної та соціальної політики часів прем’єрства Віктора Януковича з усіма наслідками, які з цього випливають.

Нова більшість прагнутиме реалізувати власний зовнішньополітичний курс, який визначатиметься проросійською орієнтацією, суть якої зводиться до вступу України у ЄЕП з подальшою інтеграцією її у російський політичний та культурний простір. Проте зовнішньополітичні прагнення «регіонів» можуть стримуватися Президентом України, який був і залишається найпослідовнішим прихильником вступу України в ЄС та НАТО. Як розв’язуватиметься ця колізія — невідомо. Усе залежатиме від твердости тієї чи тієї сторони.

Очевидно, що правління «Регіонів», СПУ та КПУ не буде безхмарним. Шок від поразки рано чи пізно мине. Проте передбачити реальні обриси опозиції поки що важко. Президент України Віктор Ющенко не приховує того, що не хоче бачити НСНУ в опозиції. Почесного голову партії можна зрозуміти. Але в блок «Наша Україна», окрім НСНУ, входять християнські демократи під керівництвом Стретовича, рухівці Тарасюка, кунівці Івченка, республіканці Матвієнка та промисловці й підприємці Кінаха. Чи багато там потенційних опозиціонерів? Поживемо-побачимо. Зрозуміло одне: «Нашу Україну» чекають нелегкі часи.

Улюбленою справою може зайнятися Юлія Тимошенко. Їй не звикати до статусу опозиціонера, тим більше, що реальних конкурентів на цій ниві у неї поки що немає. Іншими словами, українська опозиція може об’єднатися довкола жінки із справжнім чоловічим характером. Проте що робитиме Тимошенко із безліччю бізнесменів на зразок Баграєва і Фельдмана, які сидять у Верховній Раді і яких від однієї думки про опозицію кидає у холодний піт?

...У ці дні не один український патріот згадує про Майдан. І це вселяє оптимізм.

Богдан Червак

Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, №28, 12-18 липня 2006 року