Спадкоємці кривавого тирана

Чи настане судний день для КПУ?

Сергій Кот
кандидат історичних наук, представник позивача
в судовому процесі за скасування реєстрації КПУ

svolochi 2 березня 2006 р. в Печерському районному суді міста Києва було розпочато розгляд адміністративної справи щодо визнання незаконним рішення про реєстрацію Комуністичної партії України Міністерством юстиції України, яке виступає відповідачем у судовому процесі. Судове провадження у справі було відкрито за позовом Петра Недзельського, полковника Збройних сил України у відставці. Представниками позивача суд визнав генерального директора Фундації ім. О. Ольжича кандидата історичних наук Сергія Кота. Справу розглядала колегія з трьох суддів на чолі з суддею Л. Цокол. Міністерство юстиції України представляла п. Крижанівська. В ході розгляду справи до процесу на стороні позивача долучився народний депутат України, колишній політв’язень Левко Лук’яненко, за клопотанням представника Міністерства юстиції як третя особа у процесі взяла участь представниця КПУ В. Голубенко. Судовий розгляд тривав декілька місяців і завершився в середу 31 травня.

На переконання позивача та його представника, у 1993 р. Міністерство юстиції України ухвалило незаконне рішення про реєстрацію КПУ як політичної партії, спираючись на недостатньо фахові та поверхові висновки фахівців міністерства щодо відсутности в програмі та статуті КПУ положень, які суперечать Конституції і Закону України «Про політичні партії в Україні». Тим часом здійснений позивачами детальний аналіз програмних цілей і статутних документів КПУ переконливо свідчить про те, що програмні цілі цієї партії містять пряму загрозу державному устрою, незалежності, територіальній цілісності та суверенітету Української держави, демократії, конституційним правам і свободам громадян України.

Як відомо, в часи Кравчука–Кучми будь-які спроби громадськости домогтися об’єктивного суду над злочинною комуністичною ідеологією та КПУ–КПРС за всі злочини, скоєні проти українського народу, залишилися без відповіді влади та органів прокуратури. Без наслідків залишилися і численні звернення до Міністерства юстиції України щодо незаконности реєстрації КПУ. Ця дивна поблажливість влади до КПУ бере початок ще від часу т. зв. «серпневого путчу» 1991 р., коли проголошений московською клікою «ГКЧП» спробував здійснити державний переворот, щоб не допустити неминучого розпаду колишнього СРСР та падіння комуністичного тоталітарного режиму. Створена тоді на державному рівні «комісія Гайсинського» зібрала переконливі документи і докази, які, серед іншого, засвідчили і безпосередню участь керівництва та обласних структур КПУ–КПРС у державній змові та заколоті. Однак матеріали комісії так і не були оприлюднені, а жоден учасник державного перевороту не був притягнутий до кримінальної відповідальности. Зокрема — й КПУ, як злочинна організація. «Нюрнберг-2», як символічно називають представники громадськости неминучий майбутній процес над злочинами комунізму в Україні, досі лишається тільки гаслом. Отож суспільство дотепер змушене пожинати наслідки безхребетности та бездіяльности держави. Бо незасуджені злочини заохочують злочинців до нових злочинів.

Сучасна КПУ зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р., і це дає їй формальні підстави уникати відповідальности за злочинні наслідки реалізації постулатів комуністичної ідеології в Україні. Але ідеологія сучасної КПУ є та сама, що й ідеологія КПУ–КПРС, — це ідеологія т. зв. «марксизму-ленінізму». Тими ж самими лишаються і головні програмні цілі КПУ — повернення «соціалістичного ладу», який Україна вже мала нещастя пережити у ХХ столітті під керівництвом КПУ–КПРС.

За роки Незалежности науково обґрунтовано, що уся попередня практика реалізації постулатів комуністичної ідеології завдала українському народові мільйонних жертв і поглинула його незалежність. Ці висновки вчених мають отримати своє логічне завершення у правових актах української держави. Спроби втілення в життя теорії марксизму-ленінізму в інших державах також засуджені світовим співтовариством. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Про заходи з демонтажу спадщини колишніх тоталітарних систем» (27.06.1996). Наслідки діяльности тоталітарних комуністичних режимів знову були засуджені Парламентською асамблеєю Ради Європи 2006 року. Злочинною комуністичну ідеологію визнав Міжнародний громадський трибунал у Вільнюсі (2000 р.). Парламенти Литви, Чехії та Польщі ухвалили рішення про розслідування масових репресій, геноциду та інших злочинів проти людства, скоєних комуністичним режимом у цих країнах. Народні збори Болгарії ухвалили закон «Про визнання злочинним комуністичного режиму в Болгарії» (2000 р.). У всіх цих історичних та юридичних документах, матеріалах громадського трибуналу наголошується на тому, що в основі комуністичних злочинів лежить саме комуністична ідеологія – так званий «марксизм-ленінізм».

Виходячи з цього і уважно вивчивши програму і статут КПУ, які повністю ґрунтуються на марксизмі-ленінізмі, позивач і його представник вимагали від Міністерства юстиції України скасувати своє рішення про реєстрацію КПУ, як незаконне і таке, що суперечить Конституції та законодавству України. В ході судового засідання відповідно до норм Закону України «Про політичні партії в Україні» позовні вимоги до Міністерства юстиції були доповнені новими вимогами – «зобов’язати Міністерство юстиції України вжити передбачені законодавством України заходи щодо приведення у відповідність з Конституцією України та законодавством України програми і статуту КПУ, включно з попередженням про таку невідповідність і забороною в установленому порядку в разі невиконання вимог Міністерства юстиції України».

Під час судового процесу заіснувала надія, що суд готовий справді об’єктивно і незалежно розглянути аргументи та докази позивача і його представника, які всупереч протидії представників Міністерства юстиції та КПУ були долучені до справи. Мало того, жодні долучені до справи як докази матеріали не були оспорені по суті представниками Мін’юсту та КПУ і не були відхилені судом. Позиція міністерства зводилася до суто процедурних аргументів: якщо колись міністерство ухвалило рішення про реєстрацію КПУ, то, значить, це було правильно зроблено тоді і у міністерства тепер немає жодних претензій до програми, статуту та діяльности КПУ. На думку міністерства, останні повністю відповідають Конституції та законам України, окрім того, міністерство не несе жодної відповідальности за дії політичних партій (?!). Отже, для Міністерства юстиції честь мундира виявилася важливішою, ніж Конституція і закони України. Під час пояснень позицій сторін та під час судових дебатів представниці Мін’юсту та КПУ не змогли відповісти на більшість запитів, що стосувалися суті тих положень програми та статуту КПУ, які були наведені позивачем та його представником, як неможливі з погляду українського законодавства. Суд також у ході розгляду справи не оспорив жодної з тез позовних вимог. Тим більш несподіваним виявилося рішення суду — відмовити позивачеві та його представникам у повному обсязі у задоволенні їхніх позовних вимог. Отже, дива не сталося.

Але позивач і його представники мають твердий намір опротестувати рішення Печерського районного суду в Апеляційному суді Києва. Битва лише розпочалася. По суті, відбувається перший офіційний судовий процес в Україні проти комуністичної ідеології. Тому позивачі мають намір апелювати як до судових органів, так і до тих органів влади, які несуть відповідальність за дотримання в Україні Конституції та законодавства України, і сподіваються на широку підтримку громадськістю своїх зусиль.

Якими аргументами керувалися ініціатори судового розгляду «справи КПУ»? Для початку з’ясуємо, чи справді Міністерство юстиції України не має жодного стосунку до контролю за реєстрацією та діяльністю політичних партій, як це намагалися подати в суді його представники. Закон України «Про політичні партії в Україні» (№ 2365-ІІІ від 5.04.2001 р.) зазначає з цього приводу таке: «Політичні партії проводять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим законом порядку» (ст. 3. Тут і далі виділення по тексту — автора, С.К.). «Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України...» (ст. 12). «...Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації» (ст. 10). «Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються: 1) статут і програма політичної партії... Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів... В реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції України, цьому та іншим законам України» (ст. 11). «Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) Міністерство юстиції України — за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України...» (ст. 18). «Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України» (ст. 21). Розділ VІ «Заключні положення» Закону в п. 3 зазначає: «3. Політичним партіям не пізніш як через один рік після проведення найближчих за часом після набуття чинності цим Законом виборів до Верховної Ради України здійснити необхідні заходи з метою забезпечення виконання вимог цього Закону, внести необхідні уточнення до статутних документів та подати їх до Міністерства юстиції України».

З викладеного випливає, що від моменту підготовки та подання документів на предмет державної реєстрації (включно з статутом та програмою, яка є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів їх досягнення), а також у своїй діяльності Комуністична партія України повинна неухильно керуватися Конституцією України, Законом України «Про політичні партії в Україні» та іншими законами України. Ст. 37 Конституції України проголошує: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи громадян, здоров’я населення забороняється». Ці застереження Конституції знайшли відображення в Законі «Про політичні партії в Україні», у ст. 5 якого, зокрема, зазначається: «Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров’я населення».

Як визначений Законом України «Про політичні партії в Україні» уповноважений орган, що здійснює реєстрацію політичних партій та контроль за їхньою діяльністю, Міністерство юстиції України зобов’язане було перевірити програму і статут КПУ на предмет відповідности Конституції України, даному Закону та іншим законам України, а також здійснювати постійний контроль за її подальшою діяльністю під цим оглядом. Зокрема, це стосується і вимог Закону щодо приведення програмних та статутних документів КПУ у відповідність із Конституцією України, даним Законом та іншими законами України після його схвалення Верховною Радою України у термін не пізніше квітня 2003 р. (рік після парламентських виборів 2002 р.).

Однак Міністерство юстиції України не виконало повною мірою своїх обов’язків як уповноваженого державою органу, що реєструє та контролює діяльність політичних партій. Ціла низка положень програми і статуту КПУ («Програма Комуністичної партії України», «Статут Комуністичної партії України» — К.: Видавництво «Комуніст», 1996) суперечать положенням Конституції України, Закону України «Про політичні партії в Україні» та іншим законам України. Внесені до програми та статуту КПУ положення про те, що КПУ у своїй теоретичній та практичній діяльності керується марксизмом-ленінізмом (вченням Маркса–Енгельса–Леніна), є партією революційного типу, що бере початок від партії більшовиків та зберігає за своїми ідейно-теоретичними, політичними витоками та організаційними принципами спадкоємність щодо забороненої в 1991 р. Компартії України, про класову боротьбу, про революцію, за своїм змістом пов’язані з метою знищити незалежну українську державу, змінити існуючий суспільний лад сповідуванням та пропагандою насильства, терору, посяганнями на права і свободи громадян. Окрім того, у Програмі КПУ наявні положення, які за своєю суттю є негативною оцінкою Акту проголошення незалежности України, системи існуючого державного устрою, зафіксованого в Конституції та законах України, та основних принципів державної політики.

Ст. 7 Закону «Про політичні партії в Україні» зазначає: «Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення». Отже, програма КПУ є викладом «цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення». Розгляньмо їх на конкретних прикладах.

КПУ — пряма спадкоємиця злочинів комуністичного режиму в Україні

З тексту програми і статуту КПУ випливає, що ця партія не лише абсолютно не цурається злочинів комуністичного режиму в Україні, а й навіть відкрито бравує деклараціями про свій прямий зв’язок з КПУ–КПРС:

с. 38, абз. 3 — «Комуністична партія України бере свій початок у створеній В. І. Леніним партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще із світової революційної теорії і практики»;

с. 3, розділ 1, абз. 1 — «Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємиця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р., ...Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм...»;

с. 42, абз. 1 — «Зберігаючи за своїми ідейно-теоретичними, політичними витоками, соціально-класовою природою, організаційними принципами спадкоємність щодо незаконно забороненої в 1991 році Компартії України, наша партія...»;

с. 47, абз. 1 — «Вона (КПУ. — Авт.) вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 року».

Уже цих зізнань КПУ цілком достатньо, щоб ця партія була заборонена в Україні. Інакше виглядає цинічним блюзнірством на державному рівні, з одного боку, відзначати пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій — жертв КПУ–КПРС, а з другого — дозволяти відкрито діяти політичній партії, яка заявляє про свій прямий ідейний, теоретичний, організаційний та політичний зв’язок з КПУ–КПРС як організатором масових репресій проти українського народу та творцем одного з найжорстокіших в історії людства тоталітарних режимів.

Для чого тоді ми здійснюємо наукові дослідження і видаємо серії наукових видань про злочини КПУ–КПРС в Україні? Для чого марнуємо державні гроші на пам’ятники та меморіали їхнім жертвам? Для чого в календарі існують встановлені державою скорботні дати, коли ми вшановуємо їхню пам’ять? Для чого творимо Інститут національної пам’яті? Для чого все це, коли в країні продовжує відкрито діяти політична сила, яка заявляє про продовження «ідей і традицій» відповідальної за наругу над українською нацією політичної сили — КПУ–КПРС? Поки ми не дамо відвертої та чесної відповіді на ці запитання, доти в Україні ми не можемо говорити про право та справедливість, бо це виглядатиме знущанням над пам’яттю мільйонів.

Програма КПУ про незалежність України

Вочевидь, Міністерство юстиції України та Печерський районний суд цілком згодні з твердженнями програми КПУ про те, що незалежність України була проголошена «злочинним» шляхом внаслідок «контрреволюційного перевороту». Отже, всі ми живемо в незаконно проголошеній державі, яка, начебто, не є легітимним державним утворенням? Це не просто писання в партійній пресі, а офіційно затверджений Мін’юстом документ, з якого однозначно випливає, що КПУ відкрито не визнає незалежности України:

с. 6, абз. 2 — «Злочинним способом, всупереч волі народів, виявленій на референдумі 17 березня 1991 року, була зруйнована велика союзна держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік»;

с. 9, розділ 2, абз. 1 — «Контрреволюційний переворот, здійснений в Україні»... «привів до влади антинародні сили», «насадження буржуазної, націонал-шовіністичної ідеології»;

с. 12, абз. 4 — «...Після контрреволюційного перевороту...»;

с. 14, абз. 3 — йдеться про «буржуазно-націоналістичні сили, що захопили владу», нав’язали «встановлення в країні авторитарного режиму».

Між іншим, свої теоретичні писання депутати-комуністи підтверджують практичними діями, ігноруючи депутатські значки незалежної України і вперто носячи червоно-сині депутатські відзнаки колишньої УРСР. Можливо, шановні державні юристи вже забули, як відбувалося проголошення незалежности України? Коротко нагадаємо, що все тоді сталося відповідно до конституцій та законів колишніх СРСР та УРСР. Була Декларація Верховної Ради України про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), прийнятий Верховною Радою України Акт проголошення незалежности України (24 серпня 1991 р.), Всенародний референдум на підтвердження Акту проголошення незалежности України (1 грудня 1991 р.). На підставі цих документів 7–8 грудня 1991 р. відбулося підписання Біловезької угоди про припинення існування СРСР і створення СНД, яку 21 грудня в Алма-Аті підтримали повноважні представники інших колишніх республік СРСР. Де ж тут є «злочинний спосіб» і «переворот», внаслідок якого постала незалежна Україна? Незрозуміло, як стало можливим затвердження Міністерством юстиції України наведених вище положень програми КПУ.

Читаємо програму КПУ далі. На другому етапі її діяльности в разі приходу до влади передбачається таке:

с. 30, абз. 3 — «...ліквідовуються наслідки контрреволюції»;

с. 34, абз. 6 — «...скасування біловезької змови»;

с. 34, абз. 7 — «Комуністи розглядають це як передумову відродження на новій основі союзу народів злочинно зруйнованого Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

З огляду на попередні пасажі програми КПУ як ще ці твердження можна трактувати, як не «програмні цілі, спрямовані на ліквідацію незалежности України»? Очевидно, ті експерти Мін’юсту, які затвердили програму КПУ, або взагалі не читали її як слід, або поділяють задекларовані в ній погляди і цілі.

Основа діяльности — насильство

У програмі та статуті КПУ повсякчас наголошується, що ідейною, теоретичною та практичною основою її діяльности є марксизм-ленінізм і досвід «більшовиків-ленінців»:

с. 8, абз. 6 — «Теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса–Енгельса–Леніна»;

с. 41, абз. 4 — «Компартія надає найважливішого значення тому, щоб її члени творчо опановували багатющий досвід більшовиків-ленінців»;

с. 45, абз. 4 — Найважливішим засобом підвищення «боєздатності партійних рядів Компартія вважає... посилення марксистсько-ленінської освіти... комуністів»;

с. 45, абз. 8 — «Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, «розірвати з марксизмом-ленінізмом», будь-які спроби віднести його до «фундаментальних досягнень наукової думки минулого, неприйнятних як основа ідеології Комуністичної партії в наш час»;

с. 48, абз. 2 — «У розробці своєї політики і практичній діяльності партія керується науковим соціалізмом, вченням Маркса–Енгельса–Леніна»;

с. 49, абз. 1 — «2. Член партії зобов’язаний: вивчати і творчо застосовувати в практичній роботі марксистсько-ленінське вчення».

Тим самим КПУ декларує, що її цілі та завдання, а також шляхи їх досягнення визначаються «вченням Маркса–Енгельса–Леніна». У позовній заяві до суду та в долучених як докази матеріалах наводяться переконливі свідчення того, що ідеологи марксизму-ленінізму ніколи не приховували: основою їхньої теорії є насильство. Мало того — вони відкрито наголошували на цьому. Не будемо вдаватися до великих узагальнень та теоретизування. Просто зацитуємо*, що писав з цього приводу сам К. Маркс у відомому «Маніфесті Комуністичної партії» (Соч. — М., 1955. — Т. 4):

* Тут і далі цитуємо у перекладі автора з російської. — Ред.

«Пролетаріат стверджує своє панування шляхом насильницького повалення буржуазії» (с. 435). «Найближча мета комуністів — завоювання пролетаріатом політичної влади» (с. 437). «Політична влада у власному розумінні слова — це організоване насильство одного класу для придушення другого» (с. 447). «Комуністи вважають ганебною справою приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягнуті лише шляхом насильницького повалення усього існуючого суспільного ладу. Нехай панівні класи тремтять перед комуністичною революцією» (с. 459).

Іншим разом він висловлювався ще більш відверто: «Коли прийде наш час, ми не будемо маскувати тероризм лицемірними фразами» (т. 6. — С. 548).

Це не є пусті нісенітниці хворої на голову людини. Це — теоретичне вчення, яке обґрунтовує доцільність, потрібність та обов’язковість застосування насильства для досягнення оголошених програмних цілей і завдань. Такими цілями та завданнями для комуністів були і є захоплення влади та кардинальна зміна існуючого суспільного ладу. Концепція класової боротьби, яка покладена в основу марксизму, по своїй суті є оболонкою, призначення якої — виправдати пропаганду та застосування насильства під ширмою класового насильства.

В. Ульянов-Ленін, який, за твердженням прибічників комуністичної ідеології, розвинув у нових умовах марксистське вчення і застосував його на практиці, не тільки продовжив теоретичне обґрунтування використання насильства як засобу для досягнення цілей, задекларованих російськими більшовиками, а й віддавав особисті розпорядження щодо застосування масового терору не лише проти політичних опонентів, а й цілих прошарків населення, які оголошувалися «класовими ворогами». Наведемо лише декілька прикладів з телеграм та записок Леніна своїм соратникам:

«Тов. Зіновьєву, у Петроград (26.11.1918).

Ми компрометуємо себе: погрожуємо навіть у резолюціях Совдепу масовим терором, а коли до справи, гальмуємо революційну ініціативу мас… Треба заохочувати енергію та масовість терору…».

«До Пензенського губвиконкому (09.08.1918).

Необхідно провести безжальний масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців. Сумнівних зачинити в концентраційний табір поза містом».

«Тов. Пайкесу в Саратов (22.08.1918).

«Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини».

«Тов Уншліхту (31.01.1922).

«Гласність ревтрибуналів не обов’язкова. Склад їх посилити Вашими людьми, посилити швидкість і силу їхніх репресій».

«Необхідно розширити використання розстрілів. Суд повинен не скасовувати терор, а узаконити його офіційно».

«Вирішити проблему козацтва шляхом поголовного їх знищення. Провести масовий терор проти багатих козаків, знищуючи їх поголовно».

«Вилучення цінностей, особливо багатих лавр, монастирів та церков, повинно бути проведене з безжальною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись і в найкоротші терміни. Чим більше представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Ленін.» (19.3.1922).

Наголосимо, що всі ці й інші аналогічні накази і вимоги Леніна були безумовно виконані його поплічниками. Про цей і наступний «багатющий досвід більшовиків-ленінців» уже написані сотні і тисячі томів, які цілком можуть слугувати підставою для юридичного засудження злочинів комунізму в Україні.

Під час судового засідання автор звернувся до представниці Мін’юсту та до суду із запитанням: як бути з усіма цими положеннями «вчення Маркса–Енгельса–Леніна», які є невід’ємною його складовою частиною? Чи можливо робити вигляд, що їх не існує і не дати їм оцінку? Як ще трактувати їх як не сповідування і пропаганду насильства? У відповідь — мовчанка і потуплені очі.

Розвиваючи теорію класової боротьби, марксизм-ленінізм обґрунтовує необхідність встановлення диктатури як обов’язкової умови утримання влади та здійснення глобальних суспільних перетворень для реалізації своїх постулатів. Ця диктатура трактується як «диктатура пролетаріату». Звернімося до матеріалів видань, освячених КПУ–КПРС у добу її панування. У статті про марксизм-ленінізм, опублікованій у Радянській енциклопедії історії України (РЕІУ. — Т. 3.— К., 1971), зазначається:

«Нерозривними складовими частинами М.-л. є марксистська філософія..., політ. економія і науковий комунізм» (с. 88). «Важливе місце в теорії наукового комунізму займає вчення про диктатуру пролетаріату, класи і класову боротьбу. К. Маркс відзначав, що те нове, що він вніс у розуміння класової боротьби, зводиться до: «...2) класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату». «К. Маркс і Ф. Енгельс розробили теорію соціалістичної революції як єдино можливого засобу завоювання пролетаріатом політичної влади і організації будівництва комуністичного суспільства». «Ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму» (с.90). « В. І. Ленін творчо розвинув і здійснив на практиці найважливіші ідеї наукового комунізму про соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, керівну роль робітн. класу та його авангарду — Комуністичної партії — в усіх революційних перетвореннях...». «На основі аналізу нових соціальних фактів він показав, що в перехідний період від капіталізму до соціалізму держ. влада має бути по суті лише диктатурою пролетаріату» (с. 91). «Керівною і спрямовуючою силою в системі диктатури пролетаріату, підкреслював В. І. Ленін, є Комуністична партія...» (с. 92).

У цій же енциклопедії у статті про диктатуру пролетаріату (т. 2. — К., 1970), стверджується:

«Диктатура пролетаріату — політична влада робітн. класу, що встановлюється в результаті перемоги соціалістичн. революції і має своєю метою ліквідацію експлуататорських класів...». «...В ході цієї боротьби робітн. клас, як пануючий клас нового суспільства, використовує для повалення буржуазії і подолання її опору всі засоби політ., воєнного, економіч. і адм. примусу. К. Маркс вважав, що стан, який створюється в д-ві після революції, «вимагає диктатури, і при тому енергійної диктатури» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 5. — С. 410)». «К. Маркс... писав: « Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату» (Твори. — Т. 19. — С. 28)» (с. 21). «Ленін В. І. підкреслював, що «не в одному насильстві суть пролетарської диктатури, і не головним чином в насильстві» (Ленін В. Л. Твори. — Т. 29. — С. 344) (с. 22).

У «Кратком политическом словаре» (М., Политиздат, 1980) з цього приводу зазначається: «Диктатура пролетаріату — влада робітничого класу, що встановлюється в ході звершення соціалістичної революції» (с. 116). «Керівна і спрямовуюча роль марксистсько-ленінської партії в системі Д.п. ... — вирішальна умова виконання історичної місії пролетаріату» (с. 117).

Нещодавно виданий другий том академічної «Енциклопедії історії України» (К., 2004) з цього приводу влучно зазначає: «Таке спрощене альтернативне тлумачення істор. поступу давало змогу логічно обґрунтувати необхідність захоплення політ. влади, причому цілковито — у формі диктатури, однією партією. Поняття «диктатура пролетаріату» і «диктатура партії» по суті означають одне й те саме — певний тип політ. влади...» (с. 381).

Я запитую себе, представників Мін’юсту, суддів: як в Україні офіційно може діяти політична партія, яка не лише сповідує теорію, що передбачає встановлення диктатури та застосування насильства, а й заявляє, що «керується нею в практичній діяльності»?! І яка різниця — чи є в програмі КПУ прямі заклики до насильницького повалення існуючого ладу, відкрите сповідування і пропаганда насильства, чи все це присутнє там у прихованій формі — через словосполучення «марксизм-ленінізм»? Адже суть «програмних цілей, завдань та методів їх досягнення» для КПУ лишаються тими ж самими. Я не можу собі уявити, що Мін’юст України зареєструє політичну партію з чудовою соціальною програмою, але з постійними посиланнями на те, що у своїй ідеології та практичній діяльності вона спирається на «фашизм-нацизм-гітлеризм» або «вчення Гітлера–Гіммлера–Геббельса». Але чому це можливо для ідеології «марксизму-ленінізму», яка вже явила світові свою злочинну суть?

Програма КПУ — загроза правам громадян

Якби Мін’юст об’єктивно підійшов до аналізу програми КПУ, то напевне звернув би увагу на те, що задекларовані у ній принципи марксизму-ленінізму як основа ідеологічних засад та практичної діяльности КПУ, категорично відкидають усталені поняття демократичних свобод та прав громадян, у тому числі захищені Конституцією України. Спираючись на теорію класової боротьби, комуністи не визнають універсального характеру таких прав і свобод і сповідують принцип революційної доцільности, який приховується під лозунгами «демократії для трудящих».

Сам В. Ленін так писав з цього приводу: «Ми над чистою демократією глузуємо... Революційна доцільність вище формального демократизму... Ми не визнаємо ні свобод, ні рівности, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу» (ПЗТ. — Т. 38. — С. 372).

Згадана вище РЕІУ як офіційне енциклопедичне видання радянської доби так трактувала питання демократії: «В.І. Ленін вчив, що... диктатура пролетаріату в мільйон раз демократичніша від будь-якої бурж. демократії, бо вона означає демократію для трудящих...

Політичні свободи — слова, преси, зборів тощо — він завжди тлумачив з класових, партійних позицій. В.І. Ленін розглядав їх як умови класового єднання, згуртування мас для революційної боротьби..., підкреслюючи одночасно, що марксистське розуміння політ. свобод виключає «свободу» організації контрреволюц. сил і антикомуністич. пропаганд» (т. 2. — С. 91).

Тим самим марксизм-ленінізм теоретично обґрунтовує обмеження свободи об’єднань громадян, їхніх прав «на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ст. 34 та 36 Конституції України). Нагадаємо, що в роки панування комуністичного режиму в Україні ці теоретичні положення повністю були втілені в життя і стали одним із основоположних постулатів існування комуно-радянського тоталітарного режиму та застосування терору і репресій проти власних громадян. Не ворушитимемо криваві сталінські часи. Звернімося ще раз до виданого в 1980 р. у Москві «Короткого політичного словника» щодо трактування ним поняття «дисидент» (від лат: disidere — не погоджуватися, розходитися), тобто — інакодумець: «2) Термін «Д.» використовується імперіалістичною пропагандою для позначення окремих відступників, що відірвалися від соціалістичного суспільства, осіб, які активно виступають проти соціалістичного ладу… Виступаючи на ХVI з’їзді профспілок СРСР, товариш Л. І. Брежнєв зазначав: «Наш народ вимагає, щоб з такими, з дозволу мовити, діячами поводилися як з противниками соціалізму, людьми, що йдуть проти власної Батьківщини, посібниками, а то й агентами імперіалізму. Природно, що ми застосовуватимемо до них заходи, передбачені нашим законом» (с. 121). І вживали ці заходи — Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий — одні з тих, хто загинув у радянських таборах як дисиденти і чий прах, що покоїться нині в Києві на Байковому кладовищі, є нашою історичною пам’яттю і звинуваченням тоталітарної ідеології. Згадаймо В’ячеслава Чорновола. Звернімося до нині живих радянських «в’язнів сумління» — Левка Лук’яненка, Михайла Гориня, Валерія Кравченка, Євгена Пронюка, Олеся Шевченка та багатьох інших, які могли б подати об’єктивні свідчення про практичну реалізацію марксистсько-ленінського трактування демократії.

Програмні положення КПУ містять пряму загрозу праву приватної власности в Україні, яке, за Конституцією, «є непорушним» (ст. 41). Зокрема, як «головну мету» КПУ на сучасному етапі ця партія визначає «відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненій власності на засоби виробництва...» (с. 9). У програмі передбачається «націоналізація підприємств та інших об’єктів», відновлення планового ціноутворення, перехід на «нормований розподіл основних продуктів харчування та промислових товарів», державна монополія на банківську діяльність, операції з валютою, зовнішньоекономічну діяльність, скасування комерційної таємниці та ін. (с. 33-34). Серед перших кроків КПУ на цьому напрямку лідер КПУ П. Симоненко називає такі: «Тут підхід простий. Націоналізація базових галузей — енергетики, вугільної, хімічної промисловості, машинобудування, суднобудування, військово-промислового комплексу...» (Коммунист. — 2006. — 15 берез.). Але ж сьогодні в Україні левова частка національного валового продукту забезпечується приватними власниками і приватним капіталом. Чи готові мільйони приватних власників позбутися своїх майнових прав чи свого бізнесу? Чи готові «печерські», «донецькі», «дніпропетровські» та інші фінансово-промислові групи змиритися з втратою усього, що вони мають? Бо комуністична націоналізація є нічим іншим, як — знову цитую «Політичний словник» — «вилучення пролетарською владою власности експлуататорських класів і перетворення її у державну соціалістичну власність — всенародне надбання» (с.269).

Власне, для того, щоб відібрати власність у мільйонів, свого часу комуністам і знадобилися диктатура, про що відкрито висловився в 1919 р. один із чільних соратників Леніна М. Бухарін: «Політична диктатура робітничого класу неминуче мусить бути і його економічною диктатурою». Цитуючи ці слова, відомий український історик Станіслав Кульчицький зазначає: «У країнах, де перемагали комуністичні режими, знищувалася приватна власність на засоби виробництва, а пролетаризовані громадяни політично і економічно підпорядковувалися тоталітарній державі. У цьому якраз і полягала суть комунізму... Соціально-економічні перетворення, в основі яких корінилася ліквідація приватної власності, викликали громадянську війну, селянські повстання, заворушення в Червоній армії і робітничі страйки». (УЇЖ. — 2006. — № 2. — С. 106, 114). Сьогодні Україні знову пропонується повторити цей сценарій. Але чи варто повторювати трагічні сторінки історії?

Зазначимо, що на жаль, наведені докази не стали предметом детального обговорення в суді. Своєю чергою, представниця Міністерства юстиції просто відмовилася їх коментувати під час запитів і дебатів. Так, вочевидь, їм було простіше. Але як же тоді встановлювалася істина?

КПУ — партія революційного типу

Наявність такого положення у програмі будь-якої сучасної офіційно зареєстрованої партії в наш час може видатися щонайменше анекдотом чи дивним анахронізмом. Але це не жарт. Програма КПУ буквально нашпигована заявами про те, що вона є «революційною марксистською партією», на зразок тверджень, що КПУ «бере на озброєння лише такі засоби, що відповідають найвищим цілям класової боротьби», «революційного руху», «революційних цілей робітничого класу» (с. 29, абз. 8), «сила революційної партії» (с. 38, абз. 6, с. 43, абз. 8), «революційної марксистської партії» (с. 40, абз. 1), «революційної партії» (с. 40, абз. 5). У ній наголошується: «Сьогодні особливо актуально звучать ленінські слова: «Революціонер не той, хто стає революційним при настанні революції, а той, хто при найбільших хитаннях лібералів і демократів відстоює принципи і лозунги революції...» (с. 45, абз. 8).

Щоб усвідомити суть цих програмних положень КПУ, знову звернімося до колишніх компартійних видань. У статті «Революція» згаданого вище політичного словника зафіксовано: «Революція. …2) Соціальна р. — докорінний переворот у суспільному і політичному (державному) ладі, що означає повалення відмерлого і утвердження нового, прогресивного суспільного ладу. Р. відбувається в ході збройного повстання експлуатованих і пригноблених класів і придушення ними опору експлуататорських класів. Р. може бути успішною тільки за наявности революційної ситуації в країні. Р. — найвища форма боротьби класів. …Тільки пролетарська соціалістична Р., здійснювана робітничим класом у союзі з трудовим селянством під керівництвом комуністичної партії, повалює владу буржуазії, встановлює владу робітничого класу, тобто диктатуру пролетаріату в тій чи тій формі» (с. 354).

Інакше кажучи, в Україні офіційно діє політична партія, яка декларує, що очікує на «революційну ситуацію», щоб у потрібний момент всадити ніж у спину українській державі (як це свого часу зробили російські та українські більшовики) і, захопивши владу, встановити свою диктатуру. Вочевидь, саме для цього у програмі КПУ передбачено, що «відповідно до законного права на необхідну оборону (?!), комуністи піднімуть трудящих на захист їх законних прав, проти беззаконня і свавілля» (с. 42).

Чи може влада бути настільки толерантна, щоб офіційно дозволяти публічні декларації політичної партії про підготовку революції у власній країні?

Наклепи на чинний конституційний лад та владу

На завершення аналізу Програми КПУ привернемо увагу до наявних у ній прямих наклепів на чинний конституційний лад та українську владу. Виявляється, в Україні:

— існує «прагнення до встановлення в країні одноосібної диктатури, що чітко проявилося після впровадження глибоко чужого природі нашого суспільства інституту президентства» (с. 16, абз. 3);

— «Всіляко підносяться зрадництво, ренегатство, аморальність, бездуховність. Легалізуються такі порочні явища, як наркоманія, проституція, розбещеність, розпуста» (с. 17, абз. 1);

— «свідомо роздмухуючи міжнаціональний розбрат, українські буржуазні лідери, як і російські, прагнуть втягнути в них якомога більше трудящих і тим самим відвернути їх від боротьби за свої інтереси» (с. 18, абз. 4);

— «Внаслідок авантюристичної політики антинародного режиму Україна опинилася перед реальною загрозою економічного краху і фашизації» (с. 22, абз. 2);

— відбувається «перетворення багатонаціональної держави по суті в мононаціональну, обмеження прав і навіть фактичне витіснення людей інших національностей» (с. 26, абз. 1);

— «створення умов для утвердження авторитарних, диктаторських режимів» (с. 26, абз. 2)).

Зазначимо, що з моменту погодження Мін’юстом програми КПУ вона фактично є офіційним документом. Тобтоце означає, що Мін’юст згоден з усім, що там записано, зокрема й з брехливими і провокаційними твердженнями. Між іншим, представниця міністерства в судовому процесі звично відмовилася коментувати наведені цитати, як відмовилася й відповідати на запитання, зокрема — чи відомі їй рішення будь-яких державних органів про легалізацію наркоманії і проституції в Україні. Чи як пояснити, що коли весь світ вітає процеси демократизації в Україні, виявляється, ми стоїмо перед загрозою одноосібної диктатури та фашизації. І чи насправді в Україні відбувається «витіснення людей інших національностей».

Мовчазна згода Мін’юсту на включення таких положень у програму КПУ є фактичною індульгенцією на брехню та інсинуації проти України, збаламучення суспільства. У правовій державі такого просто не повинно бути.


Наведені в даній публікації аргументи покликані пояснити, чому відбувся судовий процес, у якому громадяни виступили з позовом до Міністерства юстиції України, щоб воно або примусило КПУ повністю переробити свою програму і статут, або заборонило її в установленому порядку. Його ініціатори і учасники сподіваються, що їхня позиція знайде широкий відгук в українському суспільстві та підтримку громадськости і державницьких політичних сил.

Водночас, щоб Україна назавжди поставила крапку на трагічних сторінках свого минулого, вважаємо за доцільне:

— проведення парламентських слухань «Про злочини комуністичного режиму в Україні» і схвалення Верховною Радою України однойменного закону;

— запровадження законодавчої заборони в Україні так званого «марксизму-ленінізму» як злочинної тоталітарної ідеології та будь-яких політичних партій і організацій, які його сповідують;

— опублікування повного звіту «комісії Гайсинського» про розслідування подій «серпневого путчу» 1991 р. і спроб державного перевороту;

— введення кримінальної відповідальности за публічне заперечення факту Голодомору 1932–1933 рр. та його організованого характеру.

Джерело: Українське слово, №23-24, 7-20 червня 2006 року

 

Ще терпеливо...

Євген Дудар

Що таке еліта нації?

Те, що плаває зверху? Чи те, що бурунить на глибинах?

І що є первинним — нація чи еліта? Бо у нас, виходить, що «еліта» є, а якої нації - сам чорт не розбере. Та й «еліти» тієї... Що ферма — то «еліта». На чиновницькій — чиновницька. На політичній — політична. А на культурному пасовиську-щодругий випасник —- то «елітарний». Стільки «зірок», що неба не вистачає. І всі світять. Здебільшого голими пупами і голими попами. Пополярні зорі.

Та зосередимося поки що на «еліті» політичній. Бо, як сказав один «проффесор», «формується нова політична еліта, навколо якої об'єднується суспільство»...

Отже, що «формується»? І що «об'єднується»? А що уже сформовано і об'єднано?.. І чи еліта має формувати суспільство, а чи суспільство формує свою еліту? Бо якщо «еліта» формується поза суспільством, можливо, навіть на чужих територіях і в чужих «акваріумах», то вона такого наформує...

Але... про нашу політичну «еліту». Сформовану ще у партшколах ЦК КПРС, спецшколах КДБ та інших «елітарних» розсадниках.

Організація Об'єднаних Націй нещодавно подала цікаву інформацію. Отой злощасний парниковий ефект, що міняє клімат планети, великою мірою продукують корови. Словом, пасеться худобина на чарівній сіножаті і пускає безконтрольно у чисте небо смертоносний газ метан... А він там накопичується, накопичується...

Звісно, кожній корові до хвоста газовідловлювач чи хоча б целофановий мішок, не почепиш.... Та... Над нашою Верховною Радою щось таке спорудити можна. Бо за всі роки Незалежности лише «елітарна» фракція комуністів виметала стільки політичного метану у чисте українське небо, що, використай його по-хазяйськи, не треба було б у «старшого родича» газу просити. Підніміть стенограми виступів цих «елітарників» за всі роки Незалежности. Там стільки нечисти, стільки отрути, стільки демагогії, стільки брехні! Дивуєшся, як те небо над Україною ще буває сонячним. Та цю «еліту», вибачте, не формувати, а давно розформувати треба. Можна навіть референдум провести. Про потребу цієї бандитської політичної «еліти» в Україні. Як у «спадкоємниці» спитати за мільйони закатованих, виморених голодоморами, по тюрмах та концтаборах українців. Влаштувати цим бандюгам із Кремлівського кльозету хоча б невеличкий моральний Нюрнберг. Спитати, де ті наші скромні заощадження, які вони перегнали до Росії, ними живлять свою «п'яту колону». А ми ще вислуховуємо їхню демаґоґію, пробачаємо їм їхнє хамство, оплачуємо їхнє варнякання з трибуни найвищої державної ради. Бо ж кожна година трансляції отого варнякання, до речі, лише за їхніми скромними підрахунками, обходиться народові у чотири тисячі доларів.

У часи епідемії «социализма с человеческим лицом» сформувалася така «еліта». «Лицо» — «человеческое», а «человека», виходить, нема. Є кат, бандюга, брехун, злодюга, яничар, раб, братопродавець та інша плюгава істота, що почепила «на ли-цо» маску людини, а душу має гнилу і ницу. То чого ж ми тепер дивуємося, що у Верховній Раді ця ница братія «продалася регіоналам»? Вони мали «лицо», хоча й бутафорне, регіонали мали «человека» «обезличенного». І вийшов елітарний гібрид — «с социалистическим лицом» і капіталістичним задом. Оце і є українська політична «еліта,» яка «формує навколо себе суспільство»...

Повернімося до формування самої «еліти». Особливо — молодої. Правду кажучи, я — за те, щоб кожен, навіть дуже «елітарний», чиновник свою «нєдоросль» формував у себе вдома. І за свої гроші. А не за рахунок моїх податків. У Верховній чи інших радах. В адміністративних норах того чи іншого рівня.

Не поділяю їх на кольори: синьо-білі, помаранчеві, червоні, малинові. Воно — як свиня, то свиня. А баран, як каже Ваня Молдаван, і на «мерседесі» — баран. Навіть якщо він народився від породистої вівці й «елітарного казла». Навіть якщо він мешкає в «елітарній» віллі. Баранячий інтелект і душок козла зостається.

Дехто запевняє, що «елітарність» наших політиків вимірюється коритом. Інколи починаєш цьому вірити. Особливо — коли дехто з депутатів Верховної Ради кричать: «Опозиція рветься до корита! Хоче повернути собі владу...» Значить, влада — при кориті. А з корита їсть хто? То виходить, Вітя Царапкін не дуже й грішить, коли Верховну Раду називає «Верховним свинарником».

Та політична «еліта» не обмежується Верховною Радою. Коли слухаєш високого урядового чиновника п. Табачника, який сидить під смердючою брудною бузиною, і розмірковує про чистоту та інтелект української інтеліґенції, — розумієш: формується щось таке...«елітарне»... Може, з отим підбузинним душком, але знакове. На межі «елітного» вченого і смердючої бузини... Чи може бути національною політичною елітою національний байстрюк? — Ніде у світі. Лише у нас. Бо наш «елітарник» формується або безпосередньо під Москвою, або ж під московською бузиною. Для того, щоб «об'єднувати» українське суспільство, приносити у нього «злагоду», «спокій»... Англійська корона висилала на австралійський континент злочинців. Карних.Вони там приживалися, винищували аборигенів і... ставали «елітою». Тепер в Австралії є національна еліта, але нема чи майже нема аборигенів.

До нас злочинців відкрито ніхто не закидає. Та вистачає й своїх. Карних і безкарних. Аборигенів у нас ще, слава Богу, набагато більше, ніж в Австралії. Вони ще терпеливо слухають, як політична «еліта» місить язиками «тісто», чіпляє їм на вуха «локшину»... Ще терпеливо...

Джерело: Українське слово, №6, 6-12 лютого 2013 року

 

Спадкоємці кривавого тирана ходять по нашій землі, керують країною і повчають нас, як жити

Олег Чорногуз

що таке СМЕРШ На одній із передач телеведучого, журналіста Андрія Куликова «Свобода слова» комуніст Сергій Гордієнко сказав: «Так, це ми, комуністи, знову відновили в Україні СМЕРШ. Але у мене зараз тут, у телестудії, немає часу розповідати, що таке СМЕРШ і яку СМЕРШ відіграв у нашому (очевидно, більшовицькому — О. Ч.) житті позитивну роль. Нема часу та й тема телепередачі сьогодні не та».

Але, як завжди, комуніст Сергій Гордієнко злукавив або прохопився, бо насправді, я певний, добре знає, яку роль відіграв під час червоного, кривавого життя в еСеСеСеРії сталінський СМЕРШ. Видно, на телепередачі йому комуністична совість і честь не дозволила сказати правду, або ж навпаки — він побоявся її там піднімати, бо в студії сиділи серйозні опоненти, які (я в цьому переконаний) просвітили б учорашнього колгоспного кочегара і вчителя фізкультури в школі, який в народні депутати потрапив, вочевидь, за списком комуністів, яким ще досі частина неофітів довіряє і за них голосує. Оскільки прямої відповіді Сергій Гордієнко на телепередачі уник, то я спробую заповнити його білу пляму про СМЕРШ своєю статтею, а заодно — інформувати тих, хто досі вірить у демагогічні обіцянки комуністів і в химеру-утопію комунізму, який в Європі прирівняли до фашизму і поставили між цими двома тоталітарними кривавими режимами знак тотожности.

Ніде в цивілізованому світі, чи в найближчих до нас Польщі, Росії, людей, які вважають себе патріотами своєї батьківщини, не називають націоналістами і не вбачають у них шпигунів своєї держави. А в незалежній Україні тільки так і не інакше. А манкурти, які відкололися від своєї нації, які вислужуються перед чужою чи вже неіснуючою державою і носять, як ностальгію в душі, символіку вчорашнього дня, не називаються (а шкода) вголос зрадниками чи бійцями п’ятої колони в Україні або кремлівськими колабораціоністами. Сучасні комуністи України, безперечно, яничари, котрі служать чужим дядькам і водночас моляться на чужих вождів, схиляючи покірно, по-рабськи, свої часто пустопорожні голови перед їхніми гіпсовими, цементними чи гранітними ідолами. Така реальність в Україні на 23-му році відновленої Української держави.

Як бачимо із заяв комуністів України, тінь 37-го року знову бродить Україною. Знову судять саме синів і дочок України, патріотів, які наважилися на знищення комуністичної символіки на своїй, ще вчора окупованій землі. До речі, це мала б зробити українська влада, якби вона існувала. Гордієнки, цибенки, симоненки не тільки фальсифікують і перекручують правду про страшні більшовицькі роки, а й свідомо стають на бік однієї з найчорніших сил, яку знала історія, записуються в її ряди, схиляючи голови перед комуністичними бонзами, і відновлюють СМЕРШ в українській державі при потуранні сьогоднішньої неукраїнської влади. Їхня кінцева мета — колонізувати Україну. Створити Україну без української культури, без української мови, а в кінцевому варіанті — без українців. Нині на території України бовваніють тисячі (!!!) пам’ятників катам українського народу. Кожна державна нація, що вибудовує свою національну країну, усю колоніальну символіку знищує одразу, з перших днів. А в Україні навпаки — пам’ятники виростають, як гриби в чорнобильській зоні. Всі комуністичні ідоли, більшовицькі символи, що нагадують колоніальне минуле України, мають залишитися тільки в музеях історії і на окремих цвинтарних ділянках, куди б водили підростаюче покоління, і екскурсоводи-історики пояснювали, хто такі кати українського народу, що приніс більшовизм Україні, і чому саме під час його панування було стільки винищено українців на українській землі. Про страшні роки беззаконня і безправ’я сьогодні має знати кожний молодий українець. У періоди комуністичного правління не суди, а комуністична партія засуджувала, депортувала, асимілювала й знищувала цілі безневинні народи, нації, національності на території еСеСеРеРії. Людей без комуністичного квитка червоні кхмери (Камбоджа) мали за худобу, за бидло, за гвинтики. З їхніх черепів викладалися на території країни червоних кхмерів піраміди.

На території еСеСеСеРії черепи закопувалися у землю на Соловках, Сандормохах, у Сибіру. Як згадка про це нині на нашій землі (мабуть, тільки в Україні?) бовваніють гіпсово-цементні ідоли, як гірке нагадування про найжорстокішу в світі країну — імперію зла, імперію «тюрми народів» — Російську червону імперію, найжорстокішу, цинічну, атеїстичну, яка була спадкоємницею іншої імперії — Білої, царської. У цих червоних комуністичних катів ніколи і нічого не було за душею: ані Бога, ані совісти, ані чести. Вони тільки цими словами прикривалися, а кров безневинних людей лилася ріками, і чи не найбільше цієї крові на руках тих, кого сьогодні гордієнки, царькови і їм подібні хочуть утвердити і захистити новоявленим СМЕРШем.

Ви коли-небудь замислювалися, хто в сімнадцятому році минулого століття створив у Російській імперії переворот, і хто прийшов до влади, винищивши всю російську, а згодом й українську інтелігенцію, роботяще селянство? Цвіт і підмурок усіх націй? Так, тоді до влади прийшли бандити, найманці, провокатори, грабіжники, терористи й професійні цинічні вбивці. Одним словом — банда. Усі банди в усьому світі, як відомо, інтернаціональні. Більшовицька банда не стала в історію людства винятком. Вона також виявилася інтернаціональною. Відома ходяча фраза — бандити не мають національности — стала основою їхнього партійного буття і практичних дій.

У народі тоді так і казали:

— До влади прийшла банда.

І це була правда. Гірка правда. Кривава.

Ленін і його поплічники всім свої нутром ненавиділи «консервативне селянство», що стояло за свою землю. Вождь наказував винищити селянство під корінь. Його масово винищували під приводом того, що чинять опір колективізації, не віддають добровільно важко зароблений власний шмат землі, власну худобу, реманент новій владі, яка прийшла з маузером побудувати їм комунізм, а вони, «відсталі», цього не розуміли без допомоги того ж маузера біля скроні і петлі на шиї. Отже, вони проти радянської влади, проти побудови комунізму. Винищити. Щоб усі запам’ятали до сьомого коліна. Залишену решту загнати в колгоспи. Там вони й працюватимуть. За харчі. Грошей комунізмом не передбачено. При комунізмі житимуть без грошей, без паспорта і без права на виїзд із свого села. Незадоволених і впертих — на перегній. До Сибіру, на шибеницю, до стінки, щоб не заважали будувати «світле майбутнє».

Не любив Ленін, за його ж висловом, і «гнилої інтелігенції». В інтелігентних головах дуже багато інтелектуальних думок, роздумів, аналізів, розмірковувань, висновків. Вносять тільки хаос свої мислями у голови затурканого народу. А думка в народу має бути лише одна, чітка й зрозуміла — побудова комунізму, заради якого можна і треба вмерти, не дочекавшись того світлого дня чи ранку. А інтелігенція вносить в уми сум’яття. Мовляв, комунізм — це утопія, химера. Одним словом, дурня, яку ніхто ніколи у світі не збудував і не збудує.

Ненавидів вождь світового пролетаріату і священнослужителів. Вони, читаючи Біблію, закликали мирян не боятися чорта, антихриста, тобто — комуністів. Переконували, що сатана тимчасовий на цій землі. Як і кожне життя кожного — тимчасова річ. Вічність там, на небі. Священиків винищували, як непотріб, як дурман, як опіум. А заодно доводили пролетаріату, що попи — не намісники Бога на землі, бо кожного, розіп’ятого більшовиками, Бог не врятував. Отже, його, Бога, нема. Принаймні в голові комуністів.

Вони, мовляв, тільки жирують на довірливості прихожан, туманять людям голови і закликають віруючий люд до покори. Але не комуністам. А до покори Богу. Та ще й проповідують: живіть чесно, не крадіть, не вбивайте і вам віддасться сторицею. Ленін і його камарилья розпорядилися по-своєму: церкву зруйнували, попів розіп’яли на хрестах. Пілатів СМЕРШ мав у надлишку, хоч до 1943 року він таївся у підрозділах ГПУ-НКВД. Але майбутні смершівці священиків і розпинали, і четвертували, і прив’язували до водяних коліс кораблів, а темному люду казали: «Якщо Бог є, то він своїх намісників врятує. А раз нікого з розіп’ятих не врятував, то Бога нема. Отже, релігія — це опіум (наркотик) для народу. Топіть їх, розстрілюйте. Вони тільки животи наїдають і живуть за рахунок трудового народу, а не їдять корінців і не харчуються грибами та ягодами. Отож, усіх до ями. Зрозуміло, комуністичної».

Ось і вся Коротка історія після Жовтневого перевороту і побудови комунізму в одній, окремо взятій на той час країні. На відміну від «Короткої історії ВКП(б)».

Слід сказати, що з усіх імперій, в яких у колоніальній залежності перебували українці, найжорстокішою, як показала історія, конкретні факти і жертви — була московська. Ні одна нація за період «братньої дружби» не пролила стільки української крові, як московська, постійно прикриваючись демагогічними ярликами: «єдиний народ», «братній народ», «дружба вічна» (як вічне московське ярмо на шиї кожного українця не зрадника). «Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде не знайдете». Так писав у своїй книжці Чарльз Джон Керстен, американський сенатор.

«Великий» московський полководець Жуков, який казав: чим більше потопимо хохлів у Дніпрі, тим менше доведеться відсилати в Сибір, під час свого першого історичного подвигу — боїв? на Халхин-Голі також запровадив своєрідний СМЕРШ: щодня розстрілював не менше як по 5–6 червоних (своїх) солдатів і офіцерів перед наступом на квантунську армії Японії, беручи приклади з римських цезарів, котрі перед битвою у такий спосіб виганяли страх зі своїх воїнів.

Оце і є найголовнішою ознакою «позитивної ролі СМЕРШу», за висловом Сергія Гордієнка, в житті нашого народу (і не тільки). І саме отаку організацію сьогодні створюють комуністи в Україні з дозволу сьогоднішньої влади — Партії регіонів.

Прообраз СМЕРШу за своїми функціональними обов’язками народився ще в 1932–33 роках в Україні, під час геноциду українського народу. Перебуваючи на посаді секретаря ЦК КП(б)У, член Політбюро Мендель Хатаєвич (не без вказівки Кремля) створює перші «заградотряди» в Україні проти українських селян, які намагалися залишити Україну й врятуватися в Росії, Білорусії чи на територіях інших союзних та автономних республік більшовицької еСеСеСеРії. Жуков тільки вчився у Хатаєвича і втілював його методи у життя за допомогою смерти безневинних. Каральні загони ГПУ (фактично — предтеча СМЕРШу) оточували українські міста, залізничні станції, щоб українські селяни не змогли врятуватися від голодної смерти, виїхавши в інші республіки СССР чи хоча б добратися до смітників міст, де голодуючих радянські ідеологи, сміючись, іронічно називали «санітарною комісією». Згодом і це припинилося, бо усім майбутнім членам «санітарних комісій» не видали паспортів. Майбутній прообраз СМЕРШу не допускав селян, які стали безпаспортними, ані до міст, ані до залізниць. Вони були приречені на смерть і людоїдство. Згодом той же Мендель Хатаєвич цинічно заявляв, що їм (комуністам) потрібно було влаштувати голод, щоб показати українському селянству, хто на цій землі господар. «Це нам вартувало мільйони життів, але зате ми виграли». І хай тепер гордієнки, цибенки, колісніченки — ці перевертні, що відірвалися від коріння рідного народу, і служать й досі катам української нації, не мають аніякого права заявляти, що сталінський тоталітарний режим свідомо не діяв ні за яким чітким планом. Мовляв, це була посуха, чи неврожай. Суцільна комуністична агітка. Хліб насправді вилучався у селян і продавався за валюту за кордон. Це була спланована ще одна, цього разу перманентна революція, влаштована комуністами, щоб повністю стерти з лиця землі національне обличчя народів і створити «робітничу державу» під назвою СССР з єдиним совєтським народом у російській оболонці. Першочергове завдання партії за вказівкою ще живого тоді «вождя світового пролетаріату» було знищити селянство — основу основ національного обличчя кожної держави, будь-якої нації. Ось в ім’я чого організовувався голод, винищували селян і до цього, і після цього. І дивно (такий парадокс життя), що саме українські селяни сьогодні схиляють голови перед штучними цементними й гранітними ідолами, кажуть:

— Вони їсти не просять!

А в 21–23, 32–33, 46–47-му роках, під час трьох совєтських голодоморів, саме батьки і діти цих гордієнків і цибенків просили їсти у тих вождів, які їх наказували розстрілювати, морити голодом і прищеплювали страх перед цим більшовицьким молохом на довгі літа і не на одне покоління. А на українській Кубані непокірних козаків навіть труїли газом і відправляли напіводягнених так само у тріскучі морози Сибіру.

Офіційно створений СМЕРШ у 1943 році на колишніх, окупованих гітлерівцями, територіях займався ще однією безжалісною чисткою. Покоління, яке підросло, польові військкомати за вказівкою смершівців кидали просто на передову, так званих чорнобушлатників, без артпідготовки, без обмундирування і зброї.

— Гвинтівку завоюєш у бою і змиєш своє зрадницьку кров, — так заявляли ті, хто їх і залишив виживати на окупованих територіях.

Це все відомі факти. Але я хочу навести ще один маловідомий факт тим, хто так досі любить Сталіна і ставить у столиці Запорізької Січі цьому кату пам’ятники, і судить за його знесення українських патріотів. В Одесі, Донецьку комуністи уже відкрито створюють передові загони СМЕРШу, які за гОРДІЄНКОМ (я після його заяви по телебаченню не можу прізвища цього агітпропівця писати з великої літери) намагаються до цього залучати молодь, якій він читатиме, очевидно, лекції.

Я спробую додати до його майбутніх комуністичних уроків для підростаючого покоління деякі тези, хоч мало вірю, що він їх використає у своїх промовах чи лекціях. Ця страшна абревіатура і організація — СМЕРШ — у 1943 році не тільки народилася, а й організувала на звільнених територіях перші есесівські батальйони. Так, так, не дивуйтеся. Їх так і називали у народі, особливо на фронті — «Батальйони СС». Це були жінки і дівчата, які завагітніли під час окупації. Так от, їх смершівці, щоб вислужитися, і виявляли на звільнених від гітлерівців територіях, формували з них батальйони і кидали цих жінок на передову. Вони у прямому розумінні грудьми зустрічали кулі гітлерівці, йдучи у бій і прикриваючи смершівців і, зрозуміло, стовідсотково гинули. У смертних агоніях, за свідченням німецьких хронік, вагітні передчасно народжували. Бійці СМЕРШу, що йшли слідами, добивали тих новонароджених, економлячи патрони. Просто душили чобітьми, як непотріб. Ці жіночі «батальйони СС» між червоноармійцями називалися «совєтскіє сукі». Ось звідки й абревіатура «СС».

Як тут за асоціацією не згадати більшовичку Євгенію Бош, яку «самий человечний человек» — Ленін — послав у Пензенську область для придушення повстань того ж ненависного йому селянства, і наказав убивати селян так, щоб ті, хто залишиться живим свідком цих злодіянь, запам’ятали катування до сьомого коліна. Перед повішенням «совєтская бестія» (згодом про цю так звану безкомпромісну жінку — залізного комісара — створять художній совєтський фільм «Оптимістична трагедія» з оптимістичною совєтською музикою, де прославлятимуть неперевершеного ката у спідниці, як справжню «стальну комуністку») відповідно до ленінського наказу про повішення селян (від 11.08.1918»), наступатиме революційним чоботом (той самий стиль і той самий більшовицький почерк) на чоловічий «паспорт» селянина, як смершівці у 1943 році на новонароджених на полі бою від «бійців батальйону СС», і цинічно заявлятиме:

— Цей орган тобі вже не пригодиться. Ти вже не плодитимеш таких, як сам, — і накидатиме петлю на шию.

На батальйонах «совєтськіє сукі» «подвиги» смершівців не закінчуються. Початок їхнього «подвигу», після «заградотрядів» Хатаєвича і смердівських «батальйонів СС», мав свій початок і кінець у Львові, у тюрмі на Лонцького. Там «доблесні бійці» НКВС влаштували масове вбивство людей. Це творили майбутні смершівці. Вони ж підірвали 27 інкерманських штолень з 10 000 тонн боєприпасів разом з червоноармійцями, щоб ті не перейшли, раптом, на бік гітлерівців. Вони ж залишили напризволяще Київський укріплений район, не давши права на відступ.

Майбутні смершівці не забезпечили військовий супровід санітарного транспорту «Вірменія», який потопили гітлерівці. На борту цього судна перебувало десять тисяч чоловік. Триста з них поранені, медичний і господарський персонал тощо. Це чи не найбільша трагедія на воді, але все це й досі приховується за сімома замками. Так само приховується навіть назва Рутченкове поле, де майбутні смершівці (1941 рік) розстріляли підлітків і знищили всіх червоноармійців, які не могли ані рухатися, ані йти.

Підрив Хрещатика, де заради кількох есесівців загинули тисячі мирних киян у своїх квартирах — все це також робота НКВС, яка породила таке страшне дитя — СМЕРШ. А що вже говорити про Севастополь, де командування залишило напризволяще бійців і медперсонал, а саме вилетіло в тил. В Одесі при відступі десятки автомашин з пораненими смершівці «висипали» в море. При відступі із Запоріжжя, де зараз комуністи грудьми стали на захист металевого ідола з обличчям Сталіна, живий на той час їхній вождь наказав підірвати Дніпрогес. Під воду пішли не тільки червоноармійці, що готувалися до відступу, а й тисячі, тисячі запоріжців. Невже це забулося у Запоріжжі?!

На цьому подвиги смершівців не закінчуються. До 70-ліття (1949 рік) «тата усіх народів» за наказом нібито маршала Жукова (подарунок на іменини вождю) було знищено 2,5 мільйони інвалідів Другої Світової війни. Аби вони своїми обрубками рук і ніг не мозолили очі прибулим до великих міст Совєтського Союзу: Москви, Ленінграда, Києва та столиць інших союзних республік. Врятувалися тільки ті інваліди, які перебували в родинах і на вулицю без нагальних потреб не висовувалися. Цих двадцятирічних калік вивозив на далекі острови Півночі особливий відділ при НКВС. Той самий СМЕРШ. На острові Валаам створили табір (Сталін без концтаборів не міг жити) інвалідів Другої Світової. Ось такою була їм щира подяка і нагорода за перемогу над гітлерівцями в день іменин вождя. У Києві (та й, вочевидь, й в інших великих містах Союзу) смершівці проводили нічні облави і відправляли партіями в товарняках на Соловки. Очевидці розповідають, що інваліди викидалися з вагонів. Тих, хто не потрапив під колеса, піднімали назад і везли за відомою сталінською адресою. «Самоварів» (так називали інвалідів без рук і ніг) підвішували на Соловках, щоб вони подихали «свіжим повітрям», і «забували» знімати.

Тільки незначна частина інвалідів потрапляли в інтернати, які мало чим відрізнялися від сталінських концтаборів.

Агенти СМЕРШу проникали і в ОУН, УПА, до «лісових братів» Прибалтики. Сексоти (від російських слів — секретний сотруднік) СМЕРШу існують і досі, вже відкрито, у незалежній Україні. Сучасні смершівці — гордієнки, цибенки навіть цього не приховують, оскільки неукраїнська влада з ними не бореться. Вони носять значки тієї жорстокої, вже нині неіснуючої держави, ставлять пам’ятники, а на 23-му році ще й офіційно заявляють, що вони вже поновили при своїх комуністичних обкомах СМЕРШ і набирають чергові бригади «буксирів» — істот, котрі відверто виступають проти свого народу, бо захищатимуть пам’ятники катів свого народу і не соромляться агітувати за повернення тієї кривавої диктатури, яка забрала рекордне число безневинних жертв в історії людства.

Такі «діячі», як гордієнки, царькови, сьогодні знову створюють червоний СМЕРШ, щоб захищати бронзових ідолів. Незабаром більшовички канонізують Леніна-Сталіна. Вони вже сьогодні хрестяться перед пам’ятником вождю «світового пролетаріату» і цілують «червоному терористу»гранітні «пантофлі», як Папі Римському. Може, хто цього ще не бачив, прийдіть, подивіться у день народження основоположника багатьох кривавих злодіянь на Хрещатик, над яким й досі бовваніє цей більшовицький кат.

Наївні, не такі, як гордієнки, не фанатики, у тих, ще післяреволюційних роках, розібралися, куди вони вступили і що таке партія більшовиків. Вони самі стрілялися, оскільки належали справді до людей совісті і честі: Хвильовий, Скрипник, Любченко. Це я беру для прикладу тільки Україну. Решту, хто розчарувався в комуністичній ідеї, самі більшовики порозстрілювали і потопили в баржах, погноїли в ГУЛАГАах, а вони, наївні і довірливі, як нині гордієнки, цибенки, перед смертю кричали — «Хай живе великий Сталін!», який і підписував їм ті вироки.

Я ніколи не зможу зрозуміти не людину, а, очевидно, двоногу істоту, яка не під примусом, не під дулом маузера і не під тінню шибениці, заради свого блага, переходить у табір вчорашніх катів, поклоняється його гіпсово-цементним ідолам, служить ідеям неіснуючої держави і збирається зі смітника історії витягти принцип найжорстокішої і найцинічнішої більшовицької організації СМЕРШ, і утвердити його в демократичній державі, де б мало діяти верховенство права, а не підпільний обком на чужій для нинішніх смершівців території держави, яка ще їх оплачує, як псевдозаконодавців, як ворогів нашої незалежности і нашого утвердження в світі.

Як їх назвати і як це зрозуміти, і де, в якій країні чи краю знайти таких колісніченків, цибенків, гордієнків?! Ім’я, яким, вочевидь, яничари.

Джерело: Українське слово, №37, 11-17 вересня-2013 року

Див. також:
      Бражнев Александр. Школа опричников. Исповедь энкаведиста
Автобиографическая повесть бывшего сотрудника НКВД - свидетеля и поневоле участника сталинской политики террора в Украине в 1937—1941 годах. Массовые аресты в Харькове, Киеве, зверствования НКВД на Западной Украине, жестокие пытки невинных людей — это лишь отдельные фрагменты этой страшной картины сталинизма.
      Олексій Воскобійник. "Повість моїх літ"
Спогади автора про голодомор та репресії 30-х років 20-го століття, німецьку окупацію і втечу світ за очі з комуністичного "раю".


Зміст   "П'ята колона" крокує Україною   П'ята колона в парламенті   Дволика "порядність"   Ціна зради   Інформаційна війна проти Віктора Ющенка   За скільки продали Чорновола   Лист до Леоніда Кравчука   О роде суєтний, проклятий!   Дволикий Янус у парламенті Не іменуй мене поетом   Дмитро Павличко. Суд



Psend kept free because of these great sponsors.a..

Other Sponsors

electrical connectors, Mangosteen Juice, real estate short sale, Jupiter FL real estate,

Furniture Markdown

Great Deals on furniture - Free Shipping!
Discount Furniture
Daybeds
Metal Beds
Platform Beds
Futons

Y-Net Wireless Internet

Denver area high speed wireless privider.
Colorado High Speed Internet, Wireless Internet Denver, VOIP Denver CO, T1 provider Denver, Denver Wireless ISP , Denver Internet Access,

Dog House Technologies

Doghouse Techonologies is located in Tampa Bay FL and offer professional web design, ecommerce development and custom application design for the internet.
Tampa Bay Web Design, E-Commerce Web Design, Tampa Bay Search Engine Marketing, Tampa Web Hosting, Florida Web Design, Custom Application Development, Search Engine Optimization,