Ціна зради
Богдан Червак
Ще торік, коли Президент України Віктор Ющенко відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко та секретаря РНБО Петра Порошенка, здавалося, що це був найважчий для глави держави час. Адже його покинули, як тоді здавалося, найвірніші друзі. Однак тоді, незважаючи на суттєве послаблення влади, ніхто не відважувався стосовно своїх опонентів вживати слово «зрада». Сором’язливо це називалося «розколом помаранчевої команди».
Сьогодні, після відправки Верховною Радою у відставку уряду Єханурова, слово «зрада» звучить дедалі голосніше. Причому звучить із різних боків. «Наша Україна» звинувачує у «зраді» Юлію Тимошенко, фракція якої у парламенті, голосуючи за відставку уряду, підтримала комуністів, Партію регіонів та об’єднаних соціал-демократів. Не залишився у боргу БЮТ, звинувачуючи «Нашу Україну» у «зраді національних інтересів». Очевидно, причин для таких доволі різких закидів багато. Основна з них та, що на другому році свого існування нова українська влада, зокрема її виконавча гілка, так і не спромоглася стати дієвим механізмом проведення в Україні необхідних реформ, чого вимагали Майдан та ті громадяни, що голосували за Президента Ющенка. А за це хтось, рано чи пізно, має відповісти.
Звичайно, час незабаром розставить усе на свої місця, і вже у березні кожен фігурант колись єдиної помаранчевої команди отримає по заслугах. Проте в ситуації, коли слово «зрада» звучить із уст практично усіх політичних сил, справді зрадженим є лише одна людина — Президент Ющенко.
Уже призабулося, з чого починав свою діяльність новий Президент. Одразу після інавгурації Віктор Ющенко виступив із ініціативою формування «потужного» передвиборного блоку, до складу якого мали б увійти НСНУ, БЮТ та Народна партія Литвина. Глава держави прагнув максимально консолідувати всі гілки влади, здобути переконливу перемогу на виборах і сформувати сильний уряд. Першим з дистанції зійшов спікер Володимир Литвин. А ще рік тому він здавався Ющенкові надійною опорою. Сьогодні Литвин став одним із ідеологів антиурядового заколоту. І коли міністр юстиції Сергій Головатий звинувачує Юлію Тимошенко у тому, що вона завдала «удар у спину» українській владі, то зробила вона це рукою Литвина, який сповна використав свою посаду для «відставки» уряду і паралізування однієї із гілок влади.
Не думаю, що Ющенко важко переніс зраду Литвина. Набагато важче Президентові було розлучатися з Тимошенко і БЮТ. Важко не тому, що лідер помаранчевої опозиції колись стояла поруч на Майдані, а тому, що її відхід засвідчив його неспроможність сформувати дієвий уряд. І коли фракція БЮТ у парламенті виступила одним із генераторів відставки уряду Єханурова, то удар завдавався передусім по Ющенкові, який удруге наступив на ті ж самі граблі.
«Зрада» Тимошенко болюча тим, що БЮТ, а точніше її лідер Юлія Тимошенко, останнім часом намагалася дистанціюватися як політична сила, що жорстко відстоює «національні інтереси». І коли у важкий для нації час (оскільки Україна вела нерівну газову війну з Росією) треба було забути давні образи й об’єднатися навколо Ющенка, Тимошенко зробила навпаки: вона перейшла рубікон і тим самим спалила усі мости порозуміння між БЮТ і Президентом України.
На перший погляд, вірним Президентові залишилися Олександр Мороз і Соцпартія, оскільки фракція соціалістів не голосувала за відставку уряду. Але це на перший погляд. Не треба забувати, що у даній ситуації голоси соціалістів нічого не вирішували, тому вони зайняли найцинічнішу тактику у конфлікті між різними складовими помаранчевої команди: нещадно критикувати уряд, але не голосувати за його відставку. Сам Мороз був гранично відвертим, коли заявив, що не голосував за відставку Кабінету Міністрів тільки тому, що не існує механізмів його формування. Іншими словами, рука Мороза ніколи б не «затремтіла», якби він був упевнений, що завтра у Кабміні буде більше міністрів-соціалістів. Та й під час «газової війни» Президент Ющенко плеча соціалістів так і не відчув.
Єдина політична сила, що у тяжкий для держави час була з Президентом, — це, очевидно, «Народний союз «Наша Україна». Але урядова криза показала не так силу, як слабкість НСНУ. Фракція НСНУ була безпорадною в парламенті, а партія — за його межами. Слабкість НСНУ виявилася не стільки у нездатності відстояти уряд Єханурова у Верховній Раді — нічого не вдієш, коли не вистачає необхідної кількости депутатів, — скільки у неспроможності активно захищати Ющенка. Лише у Львові, Івано-Франківську та Тернополі політична сила, що називає себе партією Президента, спромоглася провести мітинги на підтримку глави держави.
Так, мітинги були масовими, але кожен, хто, скажімо, був на віче у Львові, не міг не відзначити істеричність виступів окремих чільників НСНУ, чия фразеологія чомусь до болі нагадувала лексику кандидата у президенти Януковича. Це — явна ознака слабкости. Не спромоглася НСНУ дати гідну відсіч опонентам і у ЗМІ. Було видно, що активісти партії уникають дискусії з Юлією Тимошенко. Чого бракувало: аргументів чи, може, бажання?
Якщо підсумувати, то можна зробити висновок: сьогодні Президент України Віктор Ющенко фактично опинився сам перед реальною загрозою контрреволюції всередині країни та безпрецедентного тиску ззовні, зокрема з боку Росії. Якщо до цього додати послаблення уряду, конституційну реформу, яка обмежила повноваження глави держави, відсутність Конституційного Суду, який міг би покласти край правовому хаосу, то ціна зради Президента виглядає надто високою.
У минулому Ющенко не раз доводив, що може бути надійною ланкою єдиної команди, політиком, який об’єднує інколи ідеологічно непримиренні сили. Завдяки цій рисі він переміг на минулих виборах. Тепер настав час довести, що і один у полі може бути воїном. Для цього, до речі, не обов’язково проводити референдуми чи вносити нові зміни до Конституції. Треба лише раз і назавжди позбутися зрадників у своїй команді.
Джерело: Українське слово, №4, 25 - 31 січня 2006 року.
