Орда в наступі

"Якби-то, — думаю,— якби  
Не похилилися раби...            
То не  стояло б  над Невою    
Оцих  осквернених палат!      
Була б сестра,  і був би брат,
А то...  нема тепер  нічого...  
Ні бога навіть, ні півбога.      
Псарі з псарятами царять,    
А ми, дотепні доїжджачі,      
Хортів годуємо та плачем".  

«Убей в себе украинца! Хватит мычать на мове!», - плакат симферопольского РА

плакат симферопольского РА Симферопольское рекламное агентство «Внимание» раскручивает в сети Интернет свои услуги, выставляя на показ рекламный плакат, который призывает «убить в себе украинца». Соответствующее портфолио работ РА «Внимание» выложило на свой собственный сайт.

Надпись на одном из плакатов гласит: «Убей в себе украинца! Хватит мычать на мове!»

Примечательно, что, как отмечается на сайте РА «Внимание», в этих трех крупнейших украинских городах открыты их филиалы. Они также осуществляют «комплексное рекламное обслуживание на самом высоком уровне».

Более того, в РА утверждают, что «расценки на их услуги самые низкие по всей Украине».

Напомним, ранее сообщалось о том, что в Николаеве проводилась рекламная кампания в поддержку принятия русского языка в Николаевской области в качестве регионального. При этом собственники билбордов спиливали деревья, которые загромождали их рекламные щиты с «русским языком».

Источник: НикВести - новостное интернет издание, 31 Марта, 2013

В Артемівську хлопця відправили до психіатра, бо попросив лікарняну довідку українською

І обізвали хамом

Користувач мережі Facebook Ростислав Камерістов на своїй сторінці розповів про свій похід в поліклініку за довідкою від лікаря, що необхідна для вступу до ВНЗ.

"Тільки в нашому краю, в "прекрасному" (це через ситуацію, так я його люблю) донбаському краю. На друкованій довідці УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ написати російською, при цьому сказати мені "па-рускі разгаварівай". (Коли я хотів забрати довідку, та казав що мені довідка потрібна). Я все розумію, але така шизофренія мене просто вбиває. Крім цього доведеться приходити та робити нові довідки від лікарів. Мені "геморою" доставили, і собі також. МОЛОДЦІ!", - написав Ростислав Камерістов спочатку.

Вчора він описав свій другий до міської поліклініки:

І так, похід номер два до лікарні та за довідкою, вгадайте чим закінчився? Ну просто вгадайте! Коли я сказав що хочу до Львова поступати, на запитання "Пачєму туда?"  Я промовчав, потім вона на мене:

"Хамьйо, ти чєго смотріш в телефон? Что за васпітаніє?"

"Ти аткуда?" – "Артемівськ"

"Сємья откуда твая? Пачєму укрАінскім?" – "Російська/подобається"

"Школа у тєбя какая?" – "Російська"

"ПА-РУСКІ РАЗАГВАРІВАЙ!" – "Тільки державною" (потім другий раз вказала як мені розмовляти).

Я встав й назвав її шовіністкою. І мені довідку написала, що мене до дурки до психолога: "Завтра паєдіш."

p.s. Що робити? Може дійсно я псих?

Джерело: ipress.ua, 24 04 2013
Оригінал: facebook.com/rostislav.kameristov

Див. також:
Україномовних б’ють!

Орда в наступі. Про хронічний синдром російських шовіністів

Олег Чорногуз.

Ми — не раби?

З нашою українською ментальністю ми постійно переконуємо себе, що у російських шовіністів є все-таки межа, яку не можна переступити. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби: у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту.

І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я неправий. Це люди без стида і сорому. Шовініст нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями — «братья навек», і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме, душитиме, скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі, не кажучи уже про «братів», не здатен на аморальність, дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він — зайда, а поводиться тут як останній расист-окупант.

Якщо комусь це видається гіперболою сатирика, якщо це комусь видається неправдою і хтось забув криваву історію цієї «вічної дружби» протяжністю у 359 років — від Переяславської ради до сьогоднішньо-го, печального дня, то я цю дружбу (уже вкотре) проілюструю фактами, яких сокирою не вирубаєш. Пишучи ці слова, я сам собі кажу: у світі все має свої межі, а от у російського шовініста ця межа відсутня. Вона в нього, як Всесвіт, — безмежна. Зміг би — охопив би. А тепер — від емоцій до фактів.

Почну з 1918 року, оскільки про Емські і Валуєвські циркуляри уже й дошкільнята знають, що «украін-ского язика нєт, не било і нє будєт», хоча кількома десятками років пізніше відомий російський публіцист Володимир Жаботинський у своїх статтях з національного питання писав, що від Вісли до Дону розлилась, як пшеничне море, українська мова 30-мільйонного народу і цього факту уже нікому не заперечити і не знищити.

Та я зараз радше — і про мову, а більше, мабуть, — і про ментальність двох нібито братів, з яких один — невідомо за якою метрикою «старший», а другий — невідомо чому «молодший». Маю на увазі: московита — «русского» і русина-українця.

Почну з мемуарів про останнього гетьмана України — Павла Скоропадського. У його семимісячне правління, коли й гривня була конвертована, до Києва пробралися (я не обмовився) усіма правдами і неправдами, рятуючи своє життя, мої колеги по перу — чудові російські сатирики Аркадій Аверченко і Надія Лохвицька-Теффі.

Теффі у своїх спогадах згадує ті чудові дні, які вони провели в Києві, тікаючи із Санкт-Петербурга, де, як і в Москві, без суду і слідства, білогвардійців і російську інтелігенцію розстрілювали, ставлячи їх до стінки просто на вулиці, на очах перехожих і переляканих москвичів чи петербуржців.

Прибувши до Києва, сатирики не повірили своїм очам: нічна столиця України — вся в ілюмінаторах. Ресторани, вар'єте, нічні клуби працюють ледь не цілодобово. З Києва запросто можна виїхати до Відня чи Берліна, придбавши квиток на потяг. Мої колеги по перу у здивованих душах ставали ліриками. Десь через тиждень вони зустрілися на Хрещатику з кількома знайомими — колишніми міністрами імперського уряду. Ті також захоплювалися Києвом, Україною. Вони підкреслювали, що тут вони себе почувають європейцями і в безпеці. Але минув ще тиждень, згадує Теффі, і шовіністичне рило, забувши всі московсько-петербурзькі потрясіння, освоїлися і несподівано для поетеси й сатирика заявили:

— Да здєся всьо хорошо, но вот плохо: почті нє слишно руского язика, а ето уже нікуда нє годітся...

Це казали ті люди, російські інтелігенти, які щойно вирвалися з більшовицького пекла, рятуючи свої душі.

Я ці приклади сьогодні навів невипадково. До цього мене спонукала нещодавня заява двічі орденоносця Ківалова, якого в народі за зраду називають особливо образно. Так за всю історію України (та й, певен, Росії) такої презирливої «клички» не діставав навіть жандармський полковник-шовініст Муравйов, який, як і Чечетов, забороняв носити українцям вишиванки. І просто їх на місці розстрілював: і за вишиванку, і за українську мову.

Хоча в цій статті йдеться не про вишиванки, а про хронічний синдром російських шовіністів — я собі дозволю ще один художній відступ. Йдеться про пізніші часи — Радянського Союзу. 1984 року, дякуючи Борису Олійнику, який на той час був одним із секретарів Спілки письменників України, мене було рекомендовано делегатом 39-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від України. Ми, українська делегація (відповідно до алфавіту), сиділи поруч з Угандою. Чорняві дівчатка (їх було троє з шести представників) розташувалися поруч з нами у своїх національних строях — одязі із різнобарвних тканин дивних кольорів. У залах ООН так само було легко пізнати індусів, євреїв зі своїми ярмулками на голові і золотими з діамантами шпильками. І це було чудово, Ніхто не дивувався і головне — ніхто не забороняв, не вдавався до шовіністичної дикости, як це робить М. Чечетов у чужій (навіть за місцем свого народження) йому країні, не кажучи про його нахабну, цинічну поведінку окупанта, а не брата чи гостя у великій європейській державі.

До рівня Чечетова — Ківалова в ООН не опускався ніхто із представників понад 150 країн світу. Ніхто, окрім московських шовіністів, з якими ми жили і працювали поруч. Я маю на увазі представників Союзу (Україна і Білорусія тоді гралися у самостійність). Москвичів тоді (та й, переконаний, сьогодні також) дратувало все: одяг, мова, манера японців їсти паличками, а особливо ненависно вони дивилися, коли представники Варшавського пакту дозволяли собі виступати не російською, а англійською мовою. Пам'ятаю (це може підтвердити екс-міністр Борис Тарасюк, ми тоді разом були на тій сесії), мій куратор з Москви товариш Смірнов, вичитував мої виступи та штовхав мене у спину, щоб я читав повільніше свій виступ під час засідань комітетів, аби слова, «какімі разговарівал Лєнін», «особєнно торжественно звучалі в єтом всемірном залє». Після кожного удару в спину (він сидів позаду) я робив паузи, а він мотивував тим, що перекладачі не встигають мене, мовляв, перекладати. Після мене, пригадую, виступив представник Монголії. І треба було бачити, як перекосило обличчя товариша Смірнова, коли представник Монголії дозволив собі виступити англійською. Чого тільки не сипалося на голову того молодого монгола, який хотів показати, що й у монгольські степи прийшла цивілізація. А вже коли виступив представник ще однієї «братньої» республіки — Болгарії, — Смірнов буквально сказився. Він то підскакував на місці, то вибігав із зали і там мені доводив, що вони (зрозуміло, росіяни) їх і досі годують. Вони без росіян давно б «подохли» і отуречилися. Вони їх звільнили від турецького ярма, фашизму, поставили пам'ятник солдату-«освободітєлю» Альоші, а тепер — така відплата. Він, «падла, ігноріруєт вєлікій рускій язик. Я етім займусь».

— Нє знаю, пєрвий он раз на сесії ілі нєт, но то, что ето єво прієзд паслєдній, я гарантірую.

На черговій планерці у пана Петровського (на той час — постійний представник ООН від СССР) Смірнов доповів про виступ монгола й болгарина керівництву і виніс резюме: дізнатися, хто вони такі, і щоб їхнім духом більше «не пахло» в ООН з їхнім «англійськім язиком». Нинішні заяви та інтерв'ю Ківалова дуже нагадують ті часи.

А тепер — трохи й про нас, українців, або як «брати»-росіяни кажуть, до безтями люблячи нас, — хохлів. Нещодавно на радіо «Ера» виступав Дмитро Чабаненко. Судячи з усього — фахівець своєї справи, але в його виступі домінував комплекс меншовартости — аби тільки сподобатися, аби догодити своєму опонентові (в даному разі — додзвонювачу у прямому ефірі) і перейти — хай на поганенький, хай з акцентом, — але русскій язик. Аби дотриматися етики, яку хтось із московських холуїв типу Колісниченка чи Ківалова придумав: мовляв, коли з тобою розмовляють чи запитують щось чужою мовою, українець обов'язково має перейти на мову співрозмовника, бо — «це ж не етично». А от зайди, який зайшов в Україну або тут народився, але української не визнає принципово, чомусь ця «етичність» не стосується... Та що там розпатякувати про «Ер-івського» гостя. Згадаймо колишнього спікера В. Литвина, його діалоги на політичних виставах Шустера. Не встигне ведучий розтулити свого рота і звідти висунути московського язика, як пан Литвин відповідає йому таким самим язиком і з такою щирою усмішечкою, що хочеться одразу від сорому залізти під лавку і схопитися за сокиру, яку там хтось для чогось поклав. Спікер великої держави підлещується до особи, за плечима якої — мінімум два громадянства і невідомо яке — третє.

У моїй родині — майже 40 відсотків росіян. Вони прожили в Україні понад 40-50 років, але я не чув, щоб вони у нашій українській сім'ї розмовляли українською. Ось твердість представників державного народу і їхня національна гордість. А ми ж побудемо два тижні в армії — і повертаємося перевертнями.

У час активного наступу шовіністів на Україну пригадується епоха русифікації за часів Маланчука-Щербицького та їхнього трубадура — Валентини Шевченко. Я тоді приятелював із одним журналістом, дружина якого працювала у ЦК КПУ інструктором. Якось він запросив мене на день народження своєї тещі — славної жіночки, якій виповнилося 70 літ. Коли я зайшов, то за столом побачив досить поважних осіб — заступника завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ (тобто одного із заступників Леоніда Кравчука), ще одного інструктора, також відомого журналіста і, як пізніше виявилося, генерала КҐБ. Звісно, переодягненого. До першої чарки язик ні в кого не розв'язувався і хтось із присутніх, пам'ятаю, сказав: «Тут серед нас — письменник, і хай він першим виголосить тост». Я підвівся і тільки промовив перших два-три слова, як з кухні вискочила з величезним ножем (видно, капусту сікла) донька ювілярки (вона ж — інструктор ЦК КПУ) і з якоюсь особливою агресивністю прислужника-хохла заявила:

— Олег Фйодоровіч, запомнітє, в етом доме на етом язикє не разговарівают...

Від несподіванки чарки в усіх (мені так здалося) зависли в повітрі. Заступник завідувача (їх тоді називали російською — замзав) після певної паузи мовив:

— Валентино Іванівно, це ж український письменник.

— Віталій Фйодоровіч, ето нє імєєт нікакого значенія. Ви забилі, как днямі нас собірал Владімір Васільєвіч (Щербицький. — О. Ч.) і заявіл, что к нему дошлі слухі, что в нєкоторих сємьях до сіх пор, на битовом уровнє, разговарівают на украінском язикє. Так вот я офіціально заявляю, в моєм доме і на битовом уровнє на єтом язикє не разговарівают.

Звичайно, я першої чарки не покуштував. Поставивши її на стіл не надпитою, залишив ту квартиру, поріг якої я більше ніколи не переступав. Аж по сьогоднішній день. Щоправда, забув додати — чоловік цієї холуйської дами і тоді, й тепер пише ще українською мовою і, здається, носить вишиванку. Принаймні я його частенько в такому строї бачив. Особливо в епоху його великого земляка Віктора Андрійовича Ющенка...

І коли я вже збирався поставити на цьому крапку, мені несподівано надійшов лист від Бориса Тарасюка (принаймні я так зрозумів). Власне, це «Звернення до глав та співробітників дипломатичних місій країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні».

У цьому Зверненні повідомляється, що адміністрація ресторанів мережі «Танукі», що в Києві розташовані за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Возз'єднання, 5, забороняє своїм українським працівникам користуватися українською мовою!!!

За свій вік шовіністичних див я надивився чимало. Найбільше диво, в яке я не повірив, — це розповідь моєї невістки, татарки за походженням Нелі. Вона якось за столом мені розповіла, що в них у Татарстані (Казань) російські шовіністи докотилися до расизму. Вона досі пам'ятає, як їхніх маленьких діточок не пускали в парки і скверики, перед входом яких висіли такі оголошення: «Собак, кошек і татар в парк не пускать!».

Тоді я Нелі не повірив. Тепер, коли в ресторанах на території України забороняють розмовляти українською, то чи не час вже вивішувати й такі застереження, як у Татарстані, — за порадою Чечетова, Ківалова, Колісниченка чи Табачника: «Собакам, кошкам (за котів Неля нічого не казала) і хохлам вход строго воспрещен!!!». Бо чим це не аналог московським ресторанам в Україні мережі «Танукі»?!

Наскільки треба низько опуститися, щоб дійти до такої ницости, для якої немає в усіх світових мовах слів, щоб цю аморальну потворність шовініста назвати точним іменем! Невже тим, хто себе вважає росіянином, не соромно після цього ходити по цій землі, яка їх годує?! Невже не соромно їм сидіти за одним столом з українцем і, не позичивши очей в сірка, спокійно з ним розмовляти й освідчуватися у вічній (тепер уже!) слов'янській дружбі?! Такої дикости ви не зустрінете ніде в світі. Особливо — у світі бізнесу: щоб у ресторанах на території держави, де, за конституцією, мова корінного населення заборонялася підприємцем-шовіністом, який взяв в оренду землю і збудував на ньому приміщення?! Навіть у резерваціях індіанців у США це недопустимо. Ми пригадуємо епоху розгулу расизму на півдні США. Перед очима маячать написи в автобусах, кав'ярнях і ресторанах: «Тільки для білих!». Невже завтра-післязавтра ми діждемося того, що пережили в Російській Федерації казанські татари: «Собакам, кошкам и татарам в парк вход воспрещен!».

Тож хочеться і нас самих запитати:

Ми — нація, чи ми — бидло? Чи ми ті бички, що нахилили голови й спокійно плетуться у стаді на забій? То чи не краще вже вмерти заради Вітчизни на полі бою, аніж на бойні?

Чим ще нас, українців, треба допекти, скільки разів треба ударити обухом по голові, щоб ми прокинулися і взялися вже не за вила, а за сокиру, яку ще Тарас Шевченко поклав під лавкою? Може, вже час заходитися будить?! Чи так і помремо рабами?!

Головний редактор журналу «Бористен» (Дніпропетровськ) Фідель Сухоніс у листі до мене пише: «У нас, українців, є унікальне становище з мовою. Їй так гірко живеться вдома, та здебільшого її шанують і не забувають на чужині. А вже й до національного одягу взялися».

Завершуючи свої міркування про дві ментальності «братніх» народів, хочу сказати молодому поколінню, а старшому нагадати: навіть у часи гітлерівської окупації ми ходили в українські школи. Ніде, на відміну від сьогоднішньої промосковської окупаційної влади, нам не заборонялося розмовляти українською мовою. І це було не село, а це була стотисячна Вінниця. До речі, у ресторанах розмовляли і співали також українською. Ніхто не забороняв, чого не скажеш про епоху Маланчука — Щербицького.

У 1942 році я малим прийшов на могили, розриті фашистами у Парку культури і відпочинку (яке блюзнірство!!! — відпочинку) імени Горького, де сталінські «соколи» — єжовці-беріївці — без суду і слідства порозстрілювали тисячі наших подолян: українців, росіян, білорусів, поляків, євреїв. Німецькі офіцери ламаною нашою мовою пояснювали нам, українцям, що це зробили червоні комісари, і докоряли нам за те, що ми все одно їх любимо як братів своїх...

До чого ж ми тепер докотилися? Як це зрозуміти, «брати»-росіяни»?! Невже вас не пригнічує така дика аморальність, до якої не опускався навіть фашизм?!

Русифікація часів Щербицького була блідою тінню порівняно із цією дикістю, що її нині творять шовіністи в незалежній Україні та московські холуї Чечетови — Єфремови — Ківалови — Колесніченки — Табачнікі — Тігіпкі.

На закінчення — ще одне. У розгул двомовної бацильозности, яку заніс зі своїми політтехнологами Леонід Кучма в Україну заради перемоги за президентське крісло, українська інтелігенція звернулася до російської інтелігенції з проханням підтримати нас, українців. Виступити разом з нами проти запеклої русифікації, що її провадять Кучма і його оточення: мовляв, у нас Україна — одна, іншої в світі немає; а у вас, за спиною, є Росія, вашій мові ніщо не загрожує, а наша щойно звільнилася від столітніх кайданів і заборон, тільки недавно повернулася з тюрем і таборів, ледь-ледь спинається на ноги, підтримайте, будь ласка, нас, українських інтелігентів. Де ви, Чернишевські і Герцени? — Ніхто не відгукнувся. Російська інтелігенція Києва, живучи у столиці «братнього» народу, як води в рот набрала. Тільки двоє із тисяч відгукнулися. Це чудовий російський письменник, мій добрий приятель Володимир Югов і доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман (на жаль, нині обидва покійні). За статтею останнього під назвою «А ти записався у вороги України?» ми видали тоді брошуру. На обкладинці замість «Родіна-мать зовет» помістили портрет Д. Табачніка.

На цьому й поставлю крапку. Як казав герой з роману «Аристократ із Вапнярки», розумному — досить. Сміливому — також.

Джерело: Українське слово № 12, 20-26 березня 2013 року

Зупинити антиукраїнську істерію!

Олег Чорногуз.

Відкритий лист Президентові України В. Ф. Януковичу

Шановний
Вікторе Федоровичу!

фото Чесно признаюся, що голосував проти Вас. Я писав не одну критичну статтю на Вашу адресу, але сьогодні мої погляди кардинально змінилися. Я бачу, що й Ви, нібито вчорашній промосковський президент, сьогодні в очах уже московських ідеологів, їхньої активної пропаганди, що виливається на українські голови з усіх московських шовіністичних кіл, стали ледь не українським буржуазним націоналістом.

9 травня 2012 року, після «Шустер лайв» — цієї чергової провокаційної телепередачі (та ще й на державному Першому Національному каналі України), я остаточно переконався, що антиукраїнські сили (внутрішні і зовнішні) поставили перед собою завдання за будь-яку ціну повалити українську незалежну державу.

В історії людства усе завжди починається з малого, Вікторе Федоровичу, а закінчується великим і трагічним. І передусім трагічним для народу, який не здатний захистити себе і на боці якого не стоїть влада, яку він обрав. Завтра може трапитися так, що ті, хто нині їздять не в «Мерседесах» і не в «Бентлі» чи навіть у дешевеньких «Фольксвагенах», а у звичайних трамваях і автобусах, або просто до роботи добираються пішки, будуть втягнуті провокаторами у громадянську війну. Шустери ж, спровокувавши нас і зробивши свою чорну справу, вилетять на своїх приватних літаках до південних морів, на безпечні острови, а нам — залишатися тут. Вони вже поділили нас на Схід і Захід. Їм тільки залишається викресати іскру, щоб з неї вкотре розгорілося страшне полум’я. Як це часто повторюється в нашій історії!

Триває активна ідеологічна підготовка, яка сіє ненависть між українським народом і представниками інших національностей, що мирно живуть в Україні. Такі передачі не об’єднують, а роз’єднують нас. Ми вже у своїй історії це пережили: за Виговського, Дорошенка, за Ющенка. Нині така сама доля чекає і Вас, Вікторе Федоровичу, якщо Ви не приберете цю заїжджу наволоч з телевізійних екранів Державного телебачення України.

Тенденційність, брехня, вимисли, міфи. Все це ідеологічне сміття контейнерами висипається на наші голови, замінює історичну правду. Все це йде під ідеологічні замовлення. На це викидаються мільйонні кошти.

Комусь потрібно сьогодні знову підняти тему «матчу смерти». «Матчу смерти», якого ніколи у Києві не було. Який вигадали такі, як Шустер і його компанія. Під час війни відбулося понад десять матчів українських футболістів з німцями, угорцями, румунами. Жодного футболіста після матчу окупанти не розстріляли. Футбольні матчі проходили ціле літо 1942?го року. На стадіоні лунали вигуки болільників «Бей фашистов!» Це все зафіксовано в архівах, документальних хроніках, документах. Чому ж для нас продукують чергові міфи, які породжують не патріотизм в українців, а ненависть до них? Під час демонстрації 9 травня тенденційних уривків з кінофільму «Матч» я остаточно зрозумів, що нашою країною правлять не українці.

Хотілося б запитати у шустерів, чому в день 9 травня — день Перемоги над фашизмом, гітлеризмом, не піднято теми про загиблих 7 мільйонів українців у цій кривавій Світовій війні, розпаленій Сталіним і Гітлером, які збиралися поділити між собою цивілізований світ? Не говорили про тих, хто загинув на полях бою як своєї країни, так і Європи, захищаючи її від фашистського-гітлерівської навали. Натомість знімаються фільми про українських поліцаїв, поміж яких, до речі, було більше агентів НКВД, аніж добровольців від синів ворогів народу, яких породив Сталін. Чому про це мовчать? Чому вигадують казочки про «Буковинський курінь», який так само складався із дезертирів Червоної армії? Про це Москва мовчить. У неї є своя національна ідея і своя національна ідеологія — патріотизм. У нас патріотизм розстрілюється. В Росії той, хто любить свою Вітчизну, — патріот, в Україні — націоналіст. І тому Москва і шустери замість правди вигадують ганебні для українців міфи і повністю знищують ідеали красивої і позитивної правди.

Київські динамівці в усіх 11 матчах 1942 року перемогли, і нікого з них окупанти не розстріляли. Їх розстріляли 9 травня 2012 року у тому ж Києві, але вже шустери і його команда: Рабинович, Грач, Колісниченко, Остап Ступка, Олександр Кобзар, Тимофій Сергейцев, Ілля Неретин, Дмитро Куликов — творці брехливого фільму «Матч». Розстріляли без суду і слідства. Під вдалим ідеологічно-провокаційним спрямуванням Савіка Шустера. На захист чести і доблести стали тільки Деві Аркадьєв, заочно — Семен Глузман, та кілька українців, яким ведучий постійно затикав рота, якщо йшлося не за Шустеровим сценарієм. Це — Андрій Іллєнко, Тарас Чорновіл, Андрій Парубій і Вадим Карасьов.

У фільмі, як і нині в нашому «незалежному і соборному українському житті», все зводиться до одного, як за епохи Муравйова, — всі, хто розмовляють українською мовою чи, не доведи Господи, одягають українські вишиванки, — це нацисти. У фільмі чи не головну роль грає відомий московський актор Безруков, який, постійно вибираючи ролі, де українці — негативні типи, антигерої, відверто закликає: убий українця. Нині ліричну й святкову українську вишиванку ідеологія і пропаганда шустерів прирівняла до гітлерівської свастики. Завтра після таких ворожих і ненависних щодо України передач на державних — підкреслюю: на державних! — телеканалах, як це ведеться у Шустера, таке творитиметься і на приватних телеканалах. Там, зокрема, вже аналогічне твориться. Приміром, «95-й квартал» нахабно дозволяє собі такі антиукраїнські випади, цинізм щодо української мови. Вони висміюють і підручники з історії України, в яких ці українофоби від сатири радять ховати гроші, оскільки історію України, мовляв, ніхто не читає. Помиляються упирі — читають і відчувають повторення минулого в сучасності.

Телепередача Шустера від 9 травня показала в реальному, а не в міфічному вимірі, хто править Україною. Ми бачили, хто стояв біля мікрофона, а кому навіть з місця не давали можливости доказати речення. Все спрямовувалося у русло ненависти до українського народу, до розбрату. Повторюся: жоден футбольний матч за роки окупації в Києві не був «матчем смерти». Цей міф народжений у радянську епоху. Але тоді він мав своє виправдання (якщо не брати до уваги антиукраїнський фільм «Третій тайм» кіностудії «Мосфільм» за мотивами повісти Олександра Борщаговського «Тривожні хмари». Там так само показано українців зрадниками, а один із футболістів за прізвищем Савчук на футбольне поле навіть вийшов у вишиванці). Тепер, як ми знаємо, ніякого «матчу смерти» і в архівах не існувало. Але комусь знову захотілося повторити «художній подвиг» своїх горе-попередників. Заради чого? Щоб викопати ще одного безневинного Івана Дем’янюка і полякати ним цивілізовану Європу, щоб відволікти увагу від справжніх військових злочинців — гестапівців, есесівців, — що й зробила Ангела Меркель, аби гітлерівці спокійно допивали своє баварське пиво на схилі літ.
Нині цей антиукраїнський фільм, Вікторе Федоровичу, розпалює в Україні міжнаціональну ворожнечу. Він розколює і сам український народ, який жив під різними імперіями і різними ідеологемами. Це знову два ворожі табори. Як ще бути в цьому випадку з Вашою програмою про об’єднану Україну, коли Вам під крісло мало не щодня підкладають бомби уповільненої дії?!

Я не прихильник цензури, але в кожного народу є щось святе. Є історична правда, є архіви, є документи. І не тільки радянські, і не тільки розкриті за Віктора Ющенка архіви, є архіви й німецькі, які з німецькою педантичністю фіксували кожний свій крок.

Те, що робить своїми політичними виставами пан Шустер, громадянин Італії і Канади, недопустиме в Україні. Уже нині, завдяки його провокаційним передачам, можна сказати (повторюся), що йде холодна громадянська війна. Завтра вона може перетворитися в гарячу.

Як письменник з 50-річним літературним стажем, як автор понад десяти лише сатиричних романів, як заслужений діяч мистецтв України, прошу Вас припинити цю антиукраїнську істерію. Припинити знищувати Україну, яка ще не стала на ноги.

Де ж ми живемо? В якій країні і скільки можна терпіти це масове українофобство?! Сьогодні все робиться для того, щоб завтра було соромно називатися українцем. Щоб ми соромилися своєї мови, своєї національности, своєї держави, яку вже опаскуджує з ніг до голови Європа і цілий світ. Подають наш толерантний, добрий, м’якосердечний, гостинний український народ як бандитів, зрадників, колабораціоністів. Ніде, в жодній країні світу, де мені доводилося побувати, так жорстоко і цинічно українців не ображають, як ображають і зневажають їх сьогодні в Україні шустери і їм подібні ідеологи-провокатори, котрі прибули сюди невідомо на чиє запрошення і з якою метою.

Хіба Ви сьогодні не чуєте, як часто з телеекранів, радіоточок усім нам і особисто Вам, Вікторе Федоровичу, настирливо нагадують про «арабську весну» в Україні? Питається, що це за натяки? Що й до нас незабаром прибудуть кілька спецзагонів із чужих країн і розпалять громадянську війну, про яку так мріють шустери?! Куди дивиться Ваше чи наше СБУ?! Хіба це не стосується безпеки держави?! Адже Ви знаєте, що інколи слово страшніше спалаху сірника. Від слова так само може спалахнути полум’я. І не дай, Боже, якщо воно розгориться на всю нашу Україну. Полум’я, якого так чекають вороги наші. Вороги нашої незалежности, цілісности і соборности.

Слава Україні!
З повагою до Вас —

Олег Чорногуз,
письменник, заслужений
діяч мистецтв України

Джерело: № 21, 23 травня - 29 травня 2012 року

Тінь жандарма Валуєва

Олег Чорногуз.

НІКОЛИ не забуду недавнього телерепортажу, трансльованого «5-м каналом». У ньому невеличка, курдупельна одеситка (вочевидь, наймана регіоналами студентка) йшла під одноколірним синім прапором — прапором імени Колєсніченка-Ківалова (КАКА) з гордо піднятою головою і, спускаючись по Грушевського на Хрещатик, кричала: «Всьо. Ми побєділі! Нікакого украінского язика нєт, нє било і нє будєт!!»

Я заплющив очі, і в моїй уяві постав хронологічний перелік заборони української мови і спалювання українських книжок, навіть релігійного змісту, московським князівством за Олексія Михайловича (1627 рік) по сьогоднішній день — «день зради 5 червня 2012 року». Цих указів, заходів, закомплексованих на вищість московитів — оскільки завжди були вторинним народом, молодим і агресивним, — які не маючи ніякого зв’язку з древньою Київською державою, безжально знищували навколо себе все, що Київським (українським) звалося, — від мови, книжок до штучного геноциду, аби змішати ці два народи — древній і молодий, і виліпити щось середнє, московське, двоголове і безголове.

Я слухав цю новонароджену регіонами шовіністку, яка продалася за тридцять срібників і, переможно розмахуючи чужим Україні прапором, верещала на нашій землі: «Ми снова побєділі!»… Над її головою у сльозах дощу піднімався, замість ореолу веселки, привид двоголового орла і тінь жандармського міністра внутрішніх справ екс-імперії генерала Валуєва, і вже над Хрещатиком, де кілька років тому помаранчево майоріли прапори безсмертної безкровної української революції, тепер горів кров’ю червоний «трикольор», у якого — обов’язковість червоного кольору, як кольору крови, кольору вбивств, і кольору смерти — білий — та кольору українського зрадництва — синій (прапор Партії регіонів). Майорів над Хрещатиком знову московський БєСіК (Бєлий-Сіній-Красний) — московський «трикольор» кремлівського завойовника.

СЬОГОДНІ в Україні за «планом Путіна» уже діють кілька московських козачків у генеральських погонах. Вони прийняли громадянство України, і тепер один із московських козачків — на чолі СБУ, другий — на чолі всієї української армії. Саме тієї армії, яка не зробить жодного пострілу в бік «споконвічно братнього народу», якщо московські війська на заклик «російськомовних» раптом увійдуть у Київ з «миротворчою місією», і на вістрі своїх багнетів принесуть свою владу з далекої Півночі та встановлять її у Києві за всемірної підтримки її багнетів і своїх іуд на кшталт Литвина — Колєсніченка.

Назустріч новому Муравйову, який стоятиме на чолі «братньої» армії, без сумніву, вийдуть «сини і доньки українського народу» в особі Вадима Колєсніченка, Сергія Ківалова, Валерія Коновалюка чи Миколи Левченка, які триматимуть на українському рушнику хліб-сіль, а Єлєна Бондарєнко в українському строї і з національним віночком зі штучних квітів на голові під переможні марші «визволителів» даруватиме неомуравйовцям квіти, отримавши від головнокомандувача «братньої» армії безплатний поцілунок у щічку. Такий за задумом останній московський фільм у кремлівському серіалі, який щодня демонструється на наших «національних» телеканалах.

ДВА СЛОВА — про аргументи, що їх висувають Колєсніченки — Єлєни Бондарєнки на політичних виставах, захищаючи з піною біля рота законопроект КАКА.

Активно наводячи паралелі зі США, Канадою, Швейцарією, Бельгією, Іспанією чи Ірландією, вони, проте ніде не підкреслюють, скільки в тій Іспанії або Ірландії пролито крови тих чи тих народів, що заселяють споконвічно свої землі, в боротьбі за свою ідентичність. У південній частині США (штат Флорида) панує, по суті, двомовність, але переважно на побутовому рівні. Бо, щоб отримати громадянство у США, потрібно обов’язково, незалежно від національности, віросповідань і кольору шкіри, знати державну мову і скласти з неї іспит. Дома ж можеш послуговуватися чи гагаузькою, чи караїмською, чи литовською, чи українською — будь ласка. Але переступив поріг державної чи бізнесової установи — про рідну мову забудь — чи ти білий, чи ти чорний. Закон однаковий для всіх. У нас же законопроектом КАКА хочуть створити принцип Вавилонської вежі, щоб остаточно зруйнувати державу, яка ще й не зміцніла. Вчорашні колонізатори, не покарані за свої злодіяння упродовж віків колонізації України, нині підняли голови і пішли хрестовим походом разом із Московською церквою в Україні і 5-ю колоною у нечуваний досі наступ на українство під гаслом «Україна без українців», або «Україна з українцями, але в статусі “унтерменшів”» (за А. Розенбергом). На шляху до здійснення цих глобальних планів перед учорашніми окупантами ще вчора стояв один-єдиний президент — Віктор Ющенко з невеличкою групою інтелігентів, які, як ніхто, розуміли його і поділяли його патріотичні погляди. Сьогодні, можна сказати, вже нема нікого, хто б очолив націю і сказав своє тверде: «Ні! Ворог не пройде!».

На нещодавній політичній виставі Єлєна Бондарєнка і її підспівувачі на кшталт погребінських і чаленків зі «знанням предмету» патякали про двомовну Канаду, французький Квебек, «забувши» при цьому заглянути в корінь. Корінний етнос там фізично знищений, як знищувалися за московських більшовиків і українці. Індіанці загнані в резервації, а українці заганялися в концтабори. Те і те обгороджувалося колючим дротом. Тепер ви зрозуміли, для чого приймається закон КАКА?!

Тож хочеться нагадати Віктору Федоровичу, що Україна —постколоніальна держава, і її звільненому від колонізації народу перші роки необхідна державна підтримка — як у мові, культурі, так і в рідній історії та ідентичності. Інакше вона ніколи не стане на національні ноги. По-друге, усім колєсніченкам і єлєнам бондарєнкам варто б нагадати, що за російськомовним населенням, росіянами стоїть Росія. Така сама держава стоїть і за румунами, і за угорцями, які проживають в Україні. В українців ані за горами, ані за морями іншої України нема. Вона в нас єдина, і вона належить нам, а не окупаційним зайдам чи непроханим гостям.

НЕ ВИКЛЮЧЕНО, що Президент України Віктор Янукович, який днями у приватній розмові пообіцяв Путіну виконати свою передвиборну програму і порушити знову питання про другу державну мову, не захоче стати васалом Москви, як свого часу, перед «касетним скандалом», намагався це зробити Леонід Кучма. Чим для Даниловича це закінчилося — ми вже знаємо. Але, на мою думку, Віктор Федорович радше піде шляхом канцлера Австрії і проведе в Україні референдум, аби задовольнити московського «господаря», який претендує на українську землю та українську історію.

Якщо ж Віктор Федорович все-таки стане московським васалом із тимчасовим титулом президента, то має пам’ятати: якщо відродиться Московська імперія завдяки Україні й закріпиться знову «навіки разом», то Україна знову стане тільки Південним (точніше — Южним) краєм, а Віктор Федорович — одним із найповажніших губернаторів Російської Федерації, де пануватиме від Карпат до Колими єдина російська мова, житиме «дружно і по-братньому» єдиний імперський народ, з єдиною тюрмою, з єдино-спільними сибірськими концтаборами для невдоволених, і в гарячих точках планети воюватимуть у першу чергу сини поневолених народів. Вони, в даному конкретному випадку — сини України, захищатимуть інтереси Московської новоствореної імперії, і тоді знову регулярно до Неньки замість святкових листівок прилітатимуть чорні вісточки, а за ними — й цинкові безплатні труни на згадку від московського «братнього народу» і від «рідного» Кремля.

Джерело: Українське слово № 25, 20 червня - 26 червня 2012 року

У Харкові сокирою знищили дошку Шевельову.

Громадяни, які назвалися працівниками комунальних служб Харкова, знищили пам’ятну дошку видатному славісту, професору Гарвардського і Колумбійського університетів Юрію Шевельову.

Це сталося через півгодини після того, як міська рада Харкова відмінила рішення топонімічної комісії про встановлення меморіальної дошки.

Як повідомляє "Медіапорт", чоловіки назвалися працівниками комунального підприємства "Жилкомсервіс".

Спочатку чоловіки намагалися відділити дошку від стіни будинку по Сумській 17 за допомогою сокири. Коли їм це не вдалося, вони розбили дошку на кілька частин, забрали їх, і поспішно зникли з місця події.

Ось як це було:

Удар сокирою по історії...

Удар сокирою по історії...

Як відомо, напередодні до міського голови Харкова Геннадія Кернеса із відкритим листом звернулися науковці провідних західних університетів - вони просили міську владу зберегти меморіальну дошку видатному науковцю.

Вчені також наголосили, що звинувачення Шевельова у співпраці з німцями були інспіровані в 1960-х роках КГБ. Перевірка цих звинувачень спецслужбами США й Колумбійським університетом не підтвердила їхньої правдивості.

На початку вересня 2013 року у Харкові раніше запланованого відкрили меморіальну дошку уродженцю міста, мовознавцю-славісту, історику літератури та громадському діячеві Шевельову.

Пам'ятний знак було виготовлено і встановлено на пожертви громадян.

Спершу міська влада надала всі необхідні дозволи, але потім раптом передумала.

Тоді ж голова Харківської ОДА Михайло Добкін у своєму твіттері назвав науковця "фашистським пособником", а ініціаторів встановлення пам'ятної дошки (серед них політик-опозиціонер Арсен Аваков і поет Сергій Жадан) "фашистськими мерзотниками".

Пізніше один із блогерів нагадав Добкіну, що у 2010-му році його соратник по Партії регіонів відкрив у Харкові пам'ятний знак командиру "Російського охоронного корпусу" у складі армії Третього рейху Борису Штейфону. За такий учинок "регіонал" навіть не був виключений із партії.

У листопаді 2010 року в Харкові невідомими було знищено пам'ятну дошку кардиналу УГКЦ Йосипу Сліпому. У лютому 2011-го її відновили за спільною ініціативою харківської і львівської властей.

Юрій Шевельов (Шерех) (1908-2002) - славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації.

Народився у Харкові у дворянській родині німців Шнейдерів. У Першу світову батько змінив прізвище на Шевельов. У 1933-43 роках - доцент Харківського університету. Викладав у Олеся Гончара. З 1944 року - на еміграції.

Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США.

Почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. Головний редактор журналу "Сучасність".

Автор 17 книг і фундаментальних наукових праць про історію слов'янських мов, української мови та літератури.

Читайте також:
Інтерв'ю Юрія Шевельова для УП (2002)
Хто такий Юрій Шевельов? Спеціально для Добкіна й Кернеса
"Шевельов - поплічник фашистів" - депутати Харкова
"Шевельов не має жодного стосунку до нацизму" - професори Заходу
Як соратник Добкіна прославляв командира "Російського корпусу" Вермахту
Звідки беруться міфи про "фашизм" від Партії Регіонів? Історія
"Антифашизм" - технологія для боротьби з опозицією
Інші матеріали за темою "Ідіоти"

Джерело: "Історична правда", 25 вересня 2013 року

 

Професор Шевельов і українська альтернатива вандалізмові

Знищення меморіяльної дошки одному з найвідоміших харків’ян ХХ ст., визначному філологові, професорові Юрію Шевельову стало промовистим символом сучасної культурної ситуації в місті, яке протягом ХІХ–ХХ ст. мало славу одного з найбільших наукових, літературних, освітніх центрів України. Славу Герострата здобули не тільки невідомі вандали, що на очах перехожих на центральній вулиці міста опівдні 25 вересня 2013 р. розбивали меморіяльну дошку. Славу Герострата поділили чиновники та депутати міської ради, котрі приховували своє невігластво й зневагу до наукової інтеліґенції Харкова за брутальними образами опонентів і повторенням заяложених стереотипів совєтської пропаґанди.

Попри свою скандальну сенсаційність, черговий випадок санкціонованого владою вандалізму не вніс нічого принципово нового в образ сучасного Харкова, що його панівні клани прагнуть перетворити на безбарвне провінційне місто без історичної пам’яти, без свідомости своєї ідентичности. Війна з українською культурною спадщиною провадиться тут систематично, сполучаючись із нищенням пам’яток минулого, зелених насаджень, незалежного підприємництва, медіа-простору. Культурі «слобожанських Афін» з Григорієм Сковородою, Грицьком Основ’яненком, Дмитром Багалієм, Юрієм Шевельовим протистоїть злочинна субкультура, удекорована Леніним, Постишевим, маршалом Жуковим і «отцем Федором» із роману Ільфа і Петрова.

Клир і миряни Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з болем сприйняли брудну хвилю образ на адресу дорогої для нас людини. Адже перший повоєнний приїзд до Харкова проф. Юрія Шевельова організувало наше Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного. Професор Шевельов, належачи до Української Православної Церкви в США, був близький до патріярха Мстислава. Згодом, перебуваючи в Харкові, професор не забував відвідати наші храми. Зрештою, значна доля коштів на виготовлення дошки була зібрана в громадах Харківсько-Полтавської єпархії. Але було б легковажністю звузити сенс вчиненого місцевими вандалами до знущання над пам’яттю заслуженої людини. Наклепницька кампанія, в якій взяли участь вищі чиновники області й міста, — це виклик автохтонній культурній традиції Слобожанщини та творчому, науковому, політичному середовищу, яке прагне її розвивати.

Саме слабкість і порізненість цього середовища провокує зневажливе ставлення до його цінностей. Адже не секрет, що встановлення меморіяльної дошки було використане окремими амбітними особами для самореклами, супроводжувалося конфліктами. Добре відомі імена осіб, які, викликаючись представляти патріотичні українські кола Харкова, охоче беруть участь у провокаційних заходах і кампаніях дискредитації опозиційних політиків.  Не маючи масової підтримки, кожна національно-демократична партія або організація воліє вшановувати пам’ятні дати у вкрай вузькому колі своїх прихильників. Численні ініціятиви Церкви для консолідації української громади Харкова довкола спільних проєктів досі не знайшли адекватного відгуку.

Професор Шевельов закликає нас захищати не його самого — він уже не потребує нашого захисту. Зрештою, його потужний науковий талант й іронічний стиль мислення підносять нашого видатного земляка незмірно вище за сучасних геростратів. Пам’ять про Юрія Шевельова вимагає від української громади Харкова подолати містечкові чвари й претензії окремих осіб на лідерство, мобілізувати свої сили, консолідуватися в захисті культурної спадщини та своїх громадянських прав, боронитися не лише від відвертих ворогів, але й від прихованих провокаторів. Юрій Шевельов навчає нас шанувати один одного, цінувати минуле задля майбутнього, розуміти інтеґральну роль Церкви в історії самозбереження української нації. Харківська українська громада матиме майбутнє тільки тоді, коли навчиться виявляти й берегти свої творчі сили, любити один одного, бути солідарною, мужньо та злагоджено відповідаючи як на руйнівні акції вандалів, так і на інформаційні атаки наклепників. «Сам же Господь наш Ісус Христос і Бог Отець наш, що нас полюбив і дав у благодаті вічну потіху та добру надію, нехай ваші серця Він потішить, і нехай Він зміцнить вас у всякому доброму ділі та в слові!» (2 Сол. 2:16,17).

† Ігор (Ісіченко)
архиєпископ Харківський і Полтавський

Джерело:Українське слово, №40, 2-8 жовтня 2013 року

Див. також:
Іван Діяк.. П'ята колона в Україні: загроза державності
П'ята колона крокує Україною


Велика рідня. Зміст     Тарас Шевченко. Пророк     Дмитро Чобіт. Фарисеї     Хто є хто в українській політиці     Заява Президента України від 03.09.2008 щодо ситуації у Верховній Раді     Євген Сверстюк. Чорний вересень...     Ольга Бабій. Нам своє робить     Вибори Президента України 2010. Агонія нації?     Василь Быков. Маленький красный цветочек     Віктор Ющенко. Недержавні таємниці     Олександр Кравчук. Фальшиві міфи у світлі фактів     Дмитро Донцов. Рік 1918     Дмитро Дорошенко. Нарис історії України     Олег Ольжич. Дух руїни



Psend kept free because of these great sponsors.a..

Other Sponsors

electrical connectors, Mangosteen Juice, real estate short sale, Jupiter FL real estate,

Furniture Markdown

Great Deals on furniture - Free Shipping!
Discount Furniture
Daybeds
Metal Beds
Platform Beds
Futons

Y-Net Wireless Internet

Denver area high speed wireless privider.
Colorado High Speed Internet, Wireless Internet Denver, VOIP Denver CO, T1 provider Denver, Denver Wireless ISP , Denver Internet Access,

Dog House Technologies

Doghouse Techonologies is located in Tampa Bay FL and offer professional web design, ecommerce development and custom application design for the internet.
Tampa Bay Web Design, E-Commerce Web Design, Tampa Bay Search Engine Marketing, Tampa Web Hosting, Florida Web Design, Custom Application Development, Search Engine Optimization,