Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу

Деякі політико-філософські особливості процесу становлення української нації в умовах Незалежності

Юрій Бадзьо

Відомий політичний мислитель, ідеолог українського визвольного руху, дослідник суспільно-політичних процесів у СРСР та Україні, радянський дисидент-політв'язень, від 1993 року співробітник Інституту філософії імені Гр. С. Сковороди НАН України ЮРІЙ БАДЗЬО у своїй новій праці розкриває історичний смисл Майдану (Помаранчевої революції) та подальшої політичної реальності в країні. Позиція та громадянська поведінка багатьох відомих політиків та державних діячів, а також засобів масової інформації розглядається у контексті політико-філософських узагальнень. Наукова ґрунтовність аналізу та прозорість викладу роблять твір цікавим як професійній громадськості, так і рядовому читачеві, адже порушені в дослідженні проблеми стосуються самих основ сучасного становища країни та держави і перспектив історичного буття нашого народу.

Зміст [1]

Що маємо. Куди йдемо?

Наука – це класифікація фактів і виявлення зв'язків між ними, гуманітарна наука — ще й у системі цінностей. Покликання і мета науки — добувати смисл реальності

Загрозлива (для кого?) політична нестабільність в Україні - самоочевидна й масштабна (аж до геополітичного виміру) реальність усього періоду Незалежності. Через два роки після тріумфальної перемоги в грудні 1991 року відбуваються дострокові парламентські та президентські вибори. Президентство нового переможця завершується повстанням проти нього. А вже через два роки після тріумфальної перемоги опозиції (Майдан, Помаранчева революція) постає питання про дострокові вибори і до Верховної Ради, і Президента. Парламентські вибори згодом таки відбулися. Перед тим конфлікт доходив до збройного протистояння (захоплення приміщення Генпрокуратури загоном внутрішніх військ - на чолі з міністром!). Визнано, що вибори пройшли спокійно й демократично. Але: повторилася історія з коаліцією, знову заговорили про дочасні вибори і до Верховної Ради, і Президента!..

І ще прикметніше: через сім місяців після введення на посаду «майданного» Президента одна з політичних сил, що творили революцію, звинувачує президентську владу, нову владу, у відтворенні старого режиму («кучмізму»).

Перший всенародно обраний Президент новопосталої української держави невдовзі стає активістом партії (СДПУ(о)), політика якої руйнувала самі основи української державності. Ба більше: він публічно відмовляється від підпису під документом, який юридично ліквідував жорстоку для нашого народу комуністичну імперію. Навіть якщо ця відмова - усього лише емоційно-психологічний зрив-момент, в українській ситуації випадок історичний.

Батько - один із чільних представників українського дисидентства у СРСР, українського визвольного руху, відомий політик у незалежній Україні; гине за політично підозрілих обставин (політичні вбивства в Україні - трагічне свідчення нестійкості, несформованості нашої держави). А син іде на службу до партії (і вірно їй служить!), яка перекриває шлях українському національному відродженню і є джерелом політичної нестабільності в країні, загрози національному суверенітетові.

Напочатку, у час розпаду СРСР, професіонали за кордоном (Німецький банк) оцінювали соціально-економічний стан України, порівняно з іншими радянськими республіками, як найкращий, найсприятливіший для творення нової держави. Натомість результат протилежний: соціально-економічна невпорядкованість (у цьому ж ряду політична нестабільність) суспільства виштовхнула з країни кілька мільйонів працездатних, у тому числі й кваліфікованих, людей - на заробітки; компартійний управлінський клас зберігає свої провідні позиції і в політиці (у системі влади), і в економіці, проте в країні швидко формується дикий капіталізм, останній набуток якого, силове захоплення власності («рейдерство»), - явище виразно феодального типу.

Культурно-інформаційний простір країни і на вісімнадцятому році незалежності репрезентує Україну як застиглу провінцію Росії.

Моральний занепад населення роз'їдає усі сфери суспільного життя, загрожуючи майбутньому народу.

Що відбувається в нашому суспільстві, з нашим суспільством? Чому? Яким може бути наше завтра?

Кут зору (історичний контекст), критерії та орієнтири

Генерали. «Російські спецслужби працюють набагато ефективніше та професійніше, ніж наші спецслужби. Вони, безперечно, працюють і в Україні на достатньо високому рівні, причому дуже делікатно. Росіяни мають великий успіх, майже повністю контролюючи наш парламент, уряд, Збройні сили. Вплив на українську політику російської та американської розвідок становить 90% на 10%».

Олександр Скіпальський, генерал-майор, колишній начальник Головного управління розвідки Міноборони України, нинішній (на час виходу газети) заступник Голови СБУ («Газета по-киевски», 02.08.2006. Після цитати газета додає: «Александр Скипальский уверен, что вся Украина в руках у российской разведки»).

Парубки. «Рідні шлаки даються взнаки і тут - безліч хохлів, начинених комплексом неповноцінності, жовтодзьобе завзяття парубоцтва і тундрова вічна мерзлота самоусвідомлення».

«Все-таки психологія недорослого парубка - знакує наш дух - і знакує повсюдно. Так рідко бувають винятки в пошесті національного інтровертизму (не точно висловлююсь: інтровертизм недоростка)...».

«І все зрозуміло, і від зрозуміння не легшає на душі.

Багато - до цього в тон - я надивився і там, звідки прибув на Колиму [з політтабору в Мордовії – примітка автора]. То був теж рентген і теж було тяжко переглядати знімки. І це так впадало в очі на строкатому фоні інших типів. Плохенькі, плохенькі - це запримічено точно. Все краще або усохло, або викорчуване, або пішло шукати відповідніших для себе умов, або заниділо, заплюскло в залуженому ґрунті, досягши блаженної несамості, призвичаївшись до ранжиру з надовкола. А це хіба легко - в інтересах вищих за самого себе - вічно підраховувати на рахівниці: як же краще 'ддатися на втинання голови» (Василь Стус. З листа «до Рити, Бориса та Катерини Довганів» від 18.03.1977 р. - Василь Стус. Твори в 4-х томах, шести книгах. - Т. 6, книга 2. - С. 95. - Львів. Видавнича спілка «Просвіта». - 1997).

Троянський кінь (те саме - кобила): «дар врагу с целью его погубить, обманные действия»; «хитрі, підступні дії» (словники).

Спочатку висновки, деякі - несподівані.

  1. На території колишнього СРСР Україна - єдина країна, яка пережила і переживає політичну кризу (нестабільність) такої, як наша, глибини і тривалості. Це має свої причини: Україна - центральна ланка російської імперії, вона зазнала від неї найбільшого погрому.
  2. Російський наступ на Україну триває, в його авангарді - партійний клан Тимошенко-Турчинова.
  3. Першопричина та основа політичної нестабільності в Україні - двовладдя, антагоністичний (непримиренний, тобто сторони якого не можуть бути примирені) конфлікт між українською владою (Президент В.Ющенко та його соратники) і владою окупаційною (Партія регіонів, КПУ, СПУ та їхні союзники, зокрема в органах місцевої влади).
  4. Отже, це означає, що перед нами - не опоненти, а вороги. А Україна - ще не країна, ще не держава. Іншими словами, країну не звільнено, державу не утверджено.
  5. Машину русифікації не зламано, більше того - вона запрацювала потужніше. У випадку нашої поразки нам загрожує національна смерть, зникнення з історичної арени як історично-культурної спільноти (народу, нації, народу-нації, нації-держави).

Життя за поняттями: кілер чи вбивця?

Соціологи зафіксували дивовижний факт: частина опитаних підлітків на запитання «Ким ти хотів би стати?» відповіла: кілером. Так - позитивно, як зразок, поза моральною оцінкою - сприйняли діти побачене в численних телесеріалах про бандитизм. Як і незнайоме слово «кілер»: ніяких асоціацій зі сфери морального та життьового досвіду...

Подібна смислова видозміна відбувається (відбулася!) у свідомості нашого суспільства стосовно фундаментальних, визначальних понять історичного процесу.

У законопроекті про Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид українського народу Президент Віктор Ющенко на означення суб'єкта права і жертви злочину вживає поняття «українська нація». Голова Верховної Ради Олександр Мороз домігся іншого визначення - «український народ»: «нація» звучить йому як збірне ім'я українців, тоді як «народ» - просто як населення певної території.

«Академічний» (теоретичний) варіант такої логіки - поняття «етнічна нація» (чи просто «українська») і «політична нація», «українська політична нація» (населення державної території України, конгломерат, тобто механічне поєднання, етнічних груп, національностей, серед яких українці не мають власного правового, політико-культурного статусу, тобто перестають бути народом, суб'єктом правовідносин). В Україні як в ідеології та політиці влади й політичних середовищ, так і в стихійній свідомості суспільства панує «українська політична нація».

На підмогу їй приходить поняття «українець», «українці»: абсолютизується його громадянський смисл (громадянин України), кавіть стосовно минулого, коли українського громадянства не було, і усувається з ідеології історичного процесу національне значення етноніму, тобто знищується самий принцип національної ідентифікації (самоусвідомлення), сама ідея українського народу (нації) як самодостатнього, суверенного суб'єкта історії. Тоді виходить, що до «ста великих українців» (вийшов такий довідник у незалежній Україні) належать, наприклад, і Голда Меєр та Михаїл Булгаков.

Подібну процедуру - знищення нашого народу в ідеї - проробляла імперська влада СРСР шляхом тотальної фальсифікації в дусі російського великодержавництва української історії та культури: офіційна (а іншої тоді, в умовах тоталітаризму, і не могло бути!) концепція єдиної в межах східного слов'янства в епоху Київської держави (українці пишуть «Київська Русь», росіяни - «Древняя Русь») «давньоруської» (для росіян це звучить цілком інакше, виключно «по-своєму» - «древнерусской») народності, «споконвічної мрії» українського народу про «возз'єднання з великим російським народом», мрії, доповненої «боротьбою з українським буржуазним націоналізмом, лютим ворогом українського народу» (це неодмінна формула тотального ідеологічного терору!), така історіографічна доктрина не залишала для нас місця в історії. Наприкінці свого існування імперія, уводячи поняття «радянська нація», пробувала теоретично узаконити російські територіальні та асиміляційні завоювання. Але не встигла...

У незалежній Україні роль «радянської нації» виконує «українська політична нація».

Чинна Конституція України на означення історичної суб'єктності українців уживає поняття «українська нація», а як загальне ім'я «громадян України всіх національностей» «Український народ» (перше слово з великої літери). Формула могла б бути в наших умовах прийнятною (хоча й компромісною, адже нас віднесено до спільноти нижчої категорії - з малої букви), якби її не руйнував ряд фундаментальних двозначностей, юридичних ухилів у бік «політичної нації».

Юридичний термін «право на самовизначення» означає право народу як історично-культурної спільноти (нації) «на вільне відокремлення від інших народів і утворення власної незалежної держави» («Короткий політологічний словник», Київ, 1991 р.). Преамбула Конституції поширює це право на «весь Український народ», тобто обмежує право українців на власну державність. Сепаратисти в Україні отримують вагомий правовий аргумент.

У статті 10 державний статус української мови зводиться нанівець принципом «вільного використання і захисту» російської мови. Виходить, що прагнення певних політичних сил зберегти й узаконити мовну русифікацію частини українців цілком законне.

Уживані в Конституції поняття «корінні народи і національні меншини» не конкретизуються.

Закон про мови (якого «опонент» і не думав дотримуватися!) не усуває всіх цих фундаментальних правових колізій у політико-культурному житті суспільства.

Так у теорії, у правовій ідеології наших «воріженьків», їхня політична практика - її, ідеології, логічне завершення.

Надання російській мові статусу другої державної Партія регіонів називає своєю «базовою цінністю». На цій «базі» вона порозумілася зі своїми соціальними опонентами чи навіть антагоністами - комуністами та соціалістами, органічними спадкоємцями російської комуністичної імперії, її окупаційної влади на наших землях.

Юридично і практично «база» означає:

1)    в ідеологію держави уводиться суттєвий елемент російської державності, на що росіяни України не мають права і що суперечить нашому природному праву на повноту і неподільність національної свободи на всій території України, позаяк для нас це єдине й споконвічне місце розселення (наша безумовна історична власність), стихійно колонізоване й освоєне нами. Росіяни в Україні - набуток майже виключно державної експансії Росії на українські землі. їхні претензії на власну державність суперечать і міжнародному праву. Не кажучи вже про право моральне - після століть політики гноблення і терору;

2)    узаконюється досягнутий рівень русифікації українців - і зберігається, неминуче посилюючись, її тотальний і глибокий дискримінаційний характер щодо нас! Російсько-українське протистояння, у т.ч. і в міждержавних відносинах, наростає, загрожуючи національно-політичній і територіальній цілісності країни: уже нині набуло прав громадянства (бо узаконено владою!) провокаційне гасло з програми одного з учасників парламентських виборів 2006 року - про надання автономії Закарпаттю і Галичині в складі нової міждержавної «братньої єдності України, Білорусії, Росії»; консервується, поглиблюючись, національно-культурний розрив між українським селом і зрусифікованим чи напівзрусифікованим українським містом - могутній чинник денаціоналізації народу і духовного терору проти нас. Національно-культурна конкуренція між міською та сільською цивілізаціями навіть теоретично цілковито програшна, безперспективна для села. Але саме таку національно-культурну державну політику - принцип конкуренції (принцип правильний, але в цьому контексті спекулятивний: з ворогом не конкурують, від нього звільняються) пропонує нам представник Партії регіонів, віце-прем'єр (2007 рік) з гуманітарних питань (!) Д. Табачник, один із активних ідеологів окупаційної влади.

Мовна «база» - лише частина політико-ідеологічного арсеналу цієї влади. Активно використовується расова ідея («слов'янська», хоча маються на увазі лише росіяни, українці та білоруси), доповнена агресивно ворожим ставленням до західної цивілізації, Заходу загалом (отже, маємо справу з елементом расизму). Актуалізується релігійний чинник у його російському «канонічному», до фанатизму політизованому, напрямку: комуністи, вчорашні погромники церкви, стають раптом великими «православними» патріотами. Триває імперська фальсифікація української історії та культури, руйнується цілісність та самодостатність нашого історичного буття, більше того, лунають шовіністичні голоси з 19-го століття - заперечується саме існування українців як окремого народу, з власною мовою. Член Партії регіонів, секретар Донецької міськради, настирливо пропагує ідею статусу російської мови як єдиної державної, відводячи українській сферу фольклору та побутового спілкування.

Паплюження діячів нашої культури, осквернення пам'ятників - українських національних символів, установлення монументальних символів російської імперії (пам'ятник цариці Катерині II в Одесі), ухвали деяких органів місцевого самоврядування про державний статус російської мови, спроба політико-територіального розчленування України (з'їзд депутатів усіх рівнів з південно-східних областей у Сєвєродонецьку 2004-го року, друга така спроба в 2007 році), нехтування гуманітарними указами Президента і багато чого іншого в подібному політичному напрямку, - усе це системні, цілеспрямовані диверсії проти української державності. До речі, у відповідних контекстах точніше саме це поняття «державність», а не «держава», що має загальногромадянський зміст і водночас несе на собі навантаження «політичної нації». «Політичної нації», ідеологи якої зробили останнім часом іще один зигзаг у напрямку до російської імперії. Покійний Євгеній Кушнарьов, чільний представник Партії регіонів, друкує в г. «День» статтю, стрижень якої - ідея ментальнокультурної (етнічної) своєрідності південно-східної частини українського народу порівняно з українським населенням західних областей України: фактично мова йде про окремий етнос (народ).

Колишній член СПУ (нині він створює власну партію), агресивний активіст попередньої парламентської більшості (коаліції ПР, КПУ, СПУ) Василь Волга прямо говорить про два «українські» етноси - східний і західний: «Ми ж не маємо політично структурованої нації, ми маємо два протилежні етноси: етнос західноукраїнський і етнос східноукраїнський» («День», 01.12.2007). Зі сказаного вище зрозуміло, що має на увазі В. Волга, кажучи про «політичну структурованість нації». Зрештою, загальновживане поняття «російськомовні» (узагальнено, коли йдеться і про українців - не «російськомовних», а зрусифікованих) теж лягає в цей ряд.

Перевернутою формулою такої окупаційної доктрини є передвиборче (2007 року) гасло ПР: «Дві мови [державні] один народ».

Куди дивляться, яке майбутнє нам готують ідеологи та політичний провід «південно-східного народу», сказано відверто: в один із моментів загострення сепаратизму Є. Кушнарьов кинув погрозливу фразу: нехай Київ не забуває, що від Харкова до нього 400 км, а до Росії - 40.

Тож не дивує, чому з такою люттю зустріли окупаційні сили легітимацію українською владою в особі Президента В. Ющенка політичної основи нашого минулого - ідеї національно-визвольного руху (президентські укази, суть яких офіційне визнання визвольної місії гетьмана Івана Мазепи та Української Повстанської Армії, відповідно - присвоєння головному командирові УПА Романові Шухевичу звання Героя України, підтримка ініціативи щодо створення в Києві Музею радянської окупації (треба було б сказати - російської комуністичної окупації).

Ці революційні кроки нашого Президента (до сказаного треба додати Закон про Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид українського народу) офіційно, від імені держави, відновили цілісність української історії, заклавши історичні підвалини для консолідації суспільства на єдино можливій і правдивій (справедливій) основі - державності і суверенітету нашого народу.

У відповідь - новий спалах ворожої агресії. Під прикриттям найпотужнішої морально-політичної зброї: нас звинувачують у реабілітації та насадженні...фашизму! Так звинувачувала нас і влада КПРС у періоди її найжорстокішого терору проти української нації - наприкінці 30-х років, перед Другою світовою війною і в перші повоєнні роки.

Комуністи (як побачимо далі, разом із своїми антикомуністичними, формально демократичними соратниками!) розгорнули широку пропагандистську кампанію проти офіційного, нарешті, прояву української національної самосвідомості: приймають заяви від імені КПУ, організовують протести «трудящих», місцевих партійних та громадських організацій своїх та союзницьких, переносять свою пропаганду на зарубіжний політичний простір, їхні великотиражні газети переповнені відповідними публікаціями - під рубриками «Нацизм и нацисты», «Страсти по-нацистски», «Национализм и антисемитизм» (усі приклади з однієї компартійної газети - «Киевский вестник», далі «КВ»). Є навіть публікація під назвою «Мир встревожен возрождением фашизма в Украине» - зі зверненням від редколегії: «Читайте и передавайте другим» («КВ», 13.11.07).

У всій цій пропагандистській навалі - ні грама раціоналізму, осмислення, історичного контексту, сама лише мова брехні і пересмикування фактів, підбурювання і нацьковування, мова ненависті, мова війни.

Це треба знати, відчути, поставити перед свідомістю суспільства. Під рубрикою «Компартия заявляет» прес-служба ЦК КПУ інформації про зустріч Президента В. Ющенка із представниками єврейських громадських організацій дає такий заголовок (на першій сторінці газети): «Идет фашизация власти и общества» («КВ», 25.10.07).

1з заяви Президії ЦК КПУ з приводу відзначення на державному рівні пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. і прийняття відповідного закону про геноцид українського народу:

«национал-шовинисты во главе с президентом Украины» «устроили пляску на человеческих костях», «оранжевые» рвутся к диктатуре», щоб «завершить разграбление Украины и беспрепятственно «сдать» ее США и НАТО», «превратить нашу Родину в нищую и бессловесную полуколонию США и НАТО»; «цель развязанной Ющенко и его подельниками (!) кампании - задушить в Украине свободу слова» (яскравий приклад - пропаганда КПУ?!); «истребление людей голодом, холодом, безработицей, беспощадной эксплуатацией, криминальным беспределом и бюрократическим произволом, которые вот уже семнадцатый год (!) продолжаются в Украине и привели к тому, что ее население уменьшилось за этот период на 6 миллионов человек»; «антикоммунистическая истерия быстро переросла в антироссийскую», «развязанной кампании сознательно придается также антисемитский, ксенофобский характер», і Президія ЦК КПУ вважає, що «стоит предупредить представляющих национальные меньшинства общественных, религиозных и культурных деятелей, которые своим молчанием фактически одобряют навязанный Украине антикоммунистический шабаш: от фашизма нельзя отсидеться!»; «утверждения «оранжевых», будто большая часть Украины (?!!) в 1933 году была заселена завезенными извне «пришельцями», грозят жителям многих регионов нашого отечества тем, что в недалеком будущем их объявят оккупантами на родной земле. Как это уже сделано с «русскоязычным населением» в милой сердцу Ющенко неофашистской Эстонии»; КПУ - «единственная политическая сила, которая последовательно противостоит фашиствующему национализму и угрозе колониального порабощения нашего Отечества» («КВ», 08.12.07).

КПУ - «єдина сила»? У своему зверненні до керівництва держави збори представників «організацій КПУ, СПУ, ПР» м. Василькова заявляють 6 листопада 2007 року, що «глава держави» «настойчиво продолжает насаждать в Украине национал-фашистскую идеологию», «способствует возрождению неофашизма в центре Европы» («КВ», 15.12.07).

У Харківській обласній раді «депутаты фракций КПУ, ПР, блока Витренко, «Слобожанский выбор» и др. зафиксировали в своем решении их отношение к бандеровщине, бандформированиям ОУН-УПА, к циничному указу Президента, назвавшего фашистских палачей УПА героями». Автор публікації (під назвою «Вандалы») називає Романа Шухевича «главным палачом украинского народа», повторює найдикіші ворожі вигадки про УПА («КВ», 20.12.07).

Солідарно діють - на такій платформі - КПУ і Партія регіонів та їхні прихильники і в інших місцевостях України, особливо в Криму.

А те, що я зараз процитую, - не тільки зразок-дно морально-політичної демагогії-цинізму, а й, передусім, свідчення ворожого ставлення до країни, держави, до українського народу; орієнтир для відповіді на запитання до політиків та виборців: з ким ви? І, звичайно, більш ніж достатня підстава (крім усього іншого - послідовного й системного) для притягнення автора такої пропаганди до кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Отже, повідомлення прес-служби ЦК КПУ («КВ», 17.11.07):

«Антисемітизм і ксенофобія дійсно не притаманні українському суспільству, але вони безперечно є домінуючою складовою світогляду і державної політики Президента України Ющенка», - вважає лідер українських комуністів Петро Симоненко. На його думку, виступи і заяви Ющенка, його однодумців та партійних соратників, а також політичних підспівувачів, які концентровано зводяться до тез націонал-неофашистів - бий жидів і москалів і Україна для українців, дають можливість зрозуміти дійсні погляди глави української держави».

І знову: кілер чи вбивця?

Публічне ідеологічне заперечення політичного режиму самодержавства КПРС починалося в часи політики Перебудови М. Горбачова з дуже м'якої атестації: адміністративно командна система. Згодом демократична громадськість перейшла до визначення суті компартійного суспільного ладу: тоталітарна система. Поняття, загальновживане і часте сьогодні. І - не зовсім зрозуміле непрофесійній свідомості, не кажучи вже про свідомість стихійну, масову. Принаймні з погляду моралі асоціативна картина невиразна, розмита. Постає такий собі «кілер», за яким ховається жорстокий і цинічний убивця - комуністична суспільно-політична система, її страхітливі злочини - мільйони і мільйони невинно убієнних.

Це була тривала, цілеспрямована державна політика комуністів - політика терору, масових репресій - фізичних і морально-психологічних. Вона має точну і загальнозрозумілу в нашому суспільстві назву - фашизм. Якому академічний «Сучасний словник іншомовних слів» (К., 2006) дає таке визначення: «ідеологія й політика войовничого шовінізму та расизму, а також терористична диктатура, яка знищує демократичні права й свободи, використовуючи методи державного терору». Кожне слово тут стосується політики КПРС безпосередньо.

Спадкоємці та організовані захисники (агресивні захисники!) ленінсько-сталінського фашизму почуваються в Україні затишно - і в парламенті, і в суспільстві загалом. Факт, не усвідомлений бодай у мінімально дійовому масштабі ні демократичною політичною громадськістю, ні виборцями загалом. У цьому - найпереконливіше історичне свідчення світоглядної незрілості країни і держави, держави, яка проголошує себе демократичною.

Широкий фронт («коаліція»?) - антиукраїнський

А ще свідчення - у примітивному уявленні про те, що імперський реваншизм у незалежній Україні - це ностальгія старих партійних кадрів за минулим і, відповідно, консервативні почування старших поколінь людності.

Рух за відновлення української державності у процесі лібералізації комуністичного фашизму наприкінці 80-х років із самого початку наштовхнувся на широкий політичний опір, і глибинна лінія протистояння проходила не між комуністами-партократами і антикомуністами-демократами, а між прихильниками імперії та силами українського визволення. Останні об'єктивно, у суті своїй, і творили демократичну перспективу історичного процесу, позаяк лише вони мали на меті демократизацію влади і суспільства, гуманістичну гармонізацію суспільних взаємин на основі державності, суверенітету і духовного відродження не умовної, міфічної («політична нація»), а реальної історично-культурної спільності, ключового суб'єкта національних правовідносин - українського народу-нації.

Сили, що протистоять такій політичній ідеології, нашій ідеології, і нині творять в Україні широкий політичний і політико-пропагандистський фронт, на якому солідарно почуваються і діють комуністи і некомуністи чи антикомуністи, прихильники відновлення російської імперії і прибічники незалежної України, але без українського обличчя.

Їх об'єднує ненависть до української самосвідомості, до національного відродження нашого народу, його політичного самоусвідомлення, тобто становлення як нації, що оформлює своє історичне буття адекватно - у вигляді національної державності, гарантує свій суверенітет засобом надійним національною державою.

Їх об'єднує - запам'ятаймо це! - ненависть до Президента, який природним чином, без найменшого політичного лукавства, гідно й професійно уособлює українську національну самосвідомість і громадянську єдність країни (жодна з ідей, жоден із публічних виступів та політичних ініціатив Президента Віктора Ющенка не виходять за межі принципу демократичної консолідації суспільства). Ненависть до Президента, в особі якого державна влада України вперше за роки Незалежності піднялася на висоту історичного усвідомлення ситуації та відповідальності за долю держави і країни. Президента, який голосно і твердо, на всю країну, сказав народові страшну правду про наше суспільство: вони люто нас ненавидять:

«Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну. Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність».

І вказав на політичну природу їхньої ненависті, поставивши проблему в контекст європейської історії двадцятого століття:

«Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. їхня природа одна: людиноненависництво.. .».

Відкинувши ширму «кілера», зрозумілою всім мовою назвав головного винуватця української трагедії комуністичної епохи:

«Проти нас ішло зло. Його ймення - геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації. Його організатор і виконавець - тоталітарний комуністичний режим. Це - головний убивця...». «Голодомор не просто біль і рана, це чорна діра нашої історії» (г. «Літературна Україна», 30.11.06).

Так промовляв наш Президент наприкінці 2006-го року на Михайлівській площі столиці в скорботний день пам'яті жертв Голодомору, у день державного пошанування пам'яті замучених голодом - офіційного заходу, у якому не взяв участі лідер Партії регіонів і Прем'єр-міністр України В. Янукович, заходу, що його комуністи назвали «шабашем», а соціаліст В. Цушко - «сатанинським шоу».

Морально-психологічна сутність фашизму у ставленні до незгодних, інтенція підсвідомості його носіїв - ненависть.

Тому, за логікою (науково обґрунтованою психоаналітиком зі світовим ім'ям 3. Фройдом) «на злодієві шапка горить», так дружно вхопилися за політико-ідеологічну дубину «фашизму» ненависники української правди і свободи, байдуже, з якого флангу фронту - правого чи лівого.

І почалася атака не після указів Президента В. Ющенка про легітимацію національно-визвольної місії ОУН-УПА, а відразу, у відповідь на перший (після проголошення незалежності України) серйозний політичний прояв української самосвідомості - створення партії «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. Саме тоді у ворожій пресі почав гуляти більш ніж прозорий евфемізм «нашисти», «нашизм». І запустив його в політико-пропагандистський обіг (якщо я правильно зафіксував хронологію) «демократичний» («правий») «Киевский телеграф» (логотип з епохи Російської імперії - «Кіевскій телеграфъ») - газета, очолювана тоді кадетом (творцем Конституційно-демократичної партії) В. Золоторьовим. Вона ж згодом в ілюстрації матеріалу про візит Прем'єр-міністра В. Ющенка до Німеччини одягнула Віктора Андрійовича в есесівську форму (мовляв, наш Штірліц за кордоном).

Далі - більше, широкий «право-лівий» фронт у Донецьку зустріч кандидата в Президенти В. Ющенка (жовтень 2004 року) яко «есесівця».

Зрештою, колишній народний депутат О. Волков, один із чільних представників «режиму Л. Кучми», член партії «Демократичний союз», належав свого часу і до парламентської фракції СДПУ(о), ще в 2002 р. обізвав нас «нациками».

Наприкінці 2007-го року в закритій приватній школі Києва, яка має статус міжнародної (більшість викладачів тут іноземці, навчання ведеться головно англійською) і в якій навчаються в молодших класах дві дочки Президента В. Ющенка (зрозуміло чому - хоча б із мотивів безпеки дітей, адже школа охороняється, і на її територію не має доступу будь-хто), учитель історії на уроці в 10-му класі для вивчення теми фашизму удався до морально та педагогічно сумнівного, ризикованого способу: ілюстрував урок плакатами гітлерівського зразка, учні розігрували методи нацистської пропаганди, щоб відчути підступність її психологічного впливу на людей.

Антиукраїнські сили, грубо спотворюючи ситуацію, скористалися випадком, щоб звести на українську владу злочинний наклеп: вони знову звинуватили її в пропаганді фашизму.

Головний редактор комуністичного «Киевского вестника» С. Шмельова (нині вона вже народний депутат за списком КПУ), розмірковуючи про «заговор «бело-оранжево-коричневых» политиков против страны и людей» (означення «оранжево-коричневые», «оранжисты» - знову натяк на «фашизм» - стало дуже модним у ворожій пресі), просто кидає узагальнену фразу про «уроки фашизма в школах» («КВ», 15.12.07). Інтернет-видання «MIG-news» (04.12.07) у заголовку про випадок стверджує: «Детей украинской элиты обучают фашизму!» (матеріал передруковує «КВ», 13.12.07). Щотижневик «Столичные новости» (4-10.12.07) присвячує темі дві повні сторінки, на першій (перша сторінка газети) - на тлі плакатів з гітлерівською символікою та пропагандою написи великими літерами: «Обязательный фашизм» і трохи меншими - «В школе, где учатся дети украинской элиты, он стал непременным предметом обучения для старшеклассников». Представник школи пояснив журналістам, що десятикласники «вивчали прийоми гітлерівської пропаганди», а газета написала про «нездоровый интерес «элитчиков» к Гитлеру», про те, що в Україні «уже пытаются приобщать детей к идеям Гитлера», «рассказывать, что фашизм это хорошо».

Що було насправді і як фальсифікує випадок газета, видно навіть із самої публікації: «А тем временем, судя по опросам детей, их мнения о Гитлере разделились: одни считают, что изучать азы нацистской пропаганды - это хорошо, другие - что плохо» (шахрайство журналістів - підміна понять: діти кажуть про «вивчення азів нацистської пропаганди», а газета підсовує читачам «их мнение о Гитлере».

Активний учасник «широкого фронту» - газета Верховної Ради «Голос України»(!!) (далі «ГУ») в особі свого працівника журналіста Валентини Писанської. Усі її публікації (жанрово це відгук на поточні події державної політики, головно президентської) викручені проти Президента і в російський бік. Так натхненно й послідовно кручені, що дали підставу двом читачам газети (з усього судячи, читачі «ГУ» люди освічені) звернутися до редакції із запитанням: за що пані Писанська так ненавидить (знову «ненависть»!) український народ? (Ось думка одного з читачів газети: «Як треба ненавидіти Президента, уряд і навіть свою країну, щоб так їх зневажати! Ця писанина - не дар свободи слова, а жовчне зловживання нею, яке виходить за правові межі». Я повністю приєднуюсь до такого висновку). Про листи повідомила сама газета, мовляв, ми «об'єктивні».

Звичайно, не пройшла повз увагу В. Писанської і чиясь провокація (політично - дуже потужна) щодо закритої приватної школи в Києві. Парламентська газета, орган законодавчої гілки влади, не тільки не обурилася провокаційними, наклепницькими публікаціями проти державної політики України, а й сама приєдналася до антиукраїнської, антидержавної в суті своїй пропагандистської кампанії певних видань. «Але погортайте газети, перегляньте телесюжети: жодне видання не обурилося, - обурюється В. Писанська, - що президентські Христинка й Софійка виростають не патріотами, натомість ціла Україна ридає над тим, що дівчаток змушують любити Гітлера...»(?!!).

Мабуть, ніхто з видавців «ГУ» не зрозумів (чи не хотів зрозуміти) і не сказав колезі, що подібна журналістика - це і є зразок геббельсівської пропаганди, логіки, моралі і правосвідомості.

Але чому ніхто з української частини народних депутатів досі не звернув уваги на провокаційну політику видання, що репрезентує перед суспільством установу, за яку й вони відповідальні?

Єдність широкого фронту (комуністичного та антикомуністичного, формально демократичного) проти нашого народу - не спекуляція на реальних суспільних проблемах, в ім'я, скажімо, перемоги на виборах, а принципова позиція, суть якої - російський великодержавний шовінізм і відновлення російської імперії, зрештою - невизнання за українцями статусу окремого народу.

Комуністичний «Киевский вестник» (04.12.07) річницю референдуму, що волею народу переконливо узаконив відновлення 1991 року незалежності України, називають «годовщиной большого обмана» (це заголовок публікації), а посталу тоді українську державу - «приднепровской»: «буржуазное руководство приднепровской державы»; є тут і «президентская рать», яка веде політику «по указанию Вашингтона», і «проамерикански ориентированные националисты», які «насильственно ограждают народ от христианских ценностей» та «воспитывают население в духе заокеанского неоязычества и мракобесия», є і «украинские «нацики» та «оранжисты»...

А під «Годовщиной большого обмана» - пафосна публікація під назвою «Победили державники», про вибори в Росії, яку автор називає і «Великороссией» чи «Великой Русью». Хід думки газети зрозумілий: для повної перемоги російських «державників» не вистачає Малоросії.

«Столичные новости» (4-10.12.07) відгукнулися на російські вибори коментарем її головного редактора Вадима Долганова - «Сенсации бывают не там». Структура публікації - опозиція «там»-«тут», протиставлення Росії Україні, за логікою: своє - Росія і чуже, ненависне - Україна.

Там - президент, який «верит в поддержку своего народа» і партія якого переконливо перемогла на виборах.

Тут - «Главный начальник», навколо якого - «сброд» (автор описово називає відомого політика і головного редактора відомої української газети).

Тут - «банановая республика», «крысиная нора» Заходу, державна політика «под недремным оком чужеземного обкома» («ребята из-за бугра, навязчиво пытающиеся на словах учить нас демократии, а на деле растаскивающие по собственным крысинам норам остатки некогда великой страны»).

Там - «укрепление государственности, суверенной демократии, отказ от потакания закордонным «советчикам» «бжезинским и Соросам, формирующих свои стада (!) влияния в нынешних (или будущих) банановых республиках»; «четкое определение Россией своих приоритетов», «жесткий курс на наращивание военно-политической мощи и экономической силы», позаяк «этот самый Запад построил новый занавес на границах России, окружил его многочисленными военными базами. Частью этого «занавеса» стали нестабильные, коррумпированные банановые республики в подбрюшье, управляемые из американских посольств марионеточные правители». Тож, «суммируя сегодня политические мессиджи Путина, можно свести их к одному: хватит вытирать ноги о Россию, мы разберемся сами, а Соросов с бжезинскими позовем в сени, и то, если посчитаем необходимым».

Словом, «закончился бардак, появилась определенность, можно спокойно работать на этом «поле». Как в Китае, например». Хтось згадає «о сотнях студентов, раздавленных гусеницами танков на площади Тяньаньмэнь», студентів, які «боролись и погибли за ценности западной демократии»? «Ну и что? Жесткий порядок, наведенный железной рукой властями КНР...» і т.д.

В. Долганов - не вульгарний сталініст, він - не тільки «суверенний демократ», а й антикомуніст: «именем Октябрьской революции пришли ко власти все те же жулики и воры. Именем революций (сколько их уж было по счету в наших краях! [в «наших краях» - відчуваєте масштаб? - «широка страна моя родная»]) вползли во власть все те же партноменклатурщики, чиновники, бывшие комсомольцы».

Це вже - «тут». Загалом «сравнивать то, что происходит в России, с местными реалиями - дело неблагодарное. Уж представляю тон комментариев «свидомых»: мол, никакой демократии», а на виборчих дільницях, відкритих для громадян РФ в Україні, підтримка пропутінської партії «зашкаливает под 80 процентов! И могут подавиться своими слюнями «свидомые» во всех окраинах» (!!!).

Вони люто нас ненавидять!

Хамською мовою Долганова та комуністів, мовою ворожості говорять про нас, особливо про нашого Президента, редакційні автори політичних матеріалів «Киевского телеграфа» - головний редактор В. Скачко і заступник голови правління ЗАТ «Телеграфъ» О. Юрчук.

Газета - неприховано, демонстративно імперського спрямування, у постійній рубриці «Дата» пропагує з минулого осіб та позиції, які заперечували існування українців як окремого народу.

Вони люто нас ненавидять!

Предметно відтворена мною картина ідеології, психології та моралі антиукраїнських сил, передусім окупаційної влади, - це те дзеркало, в якому відбивається суть і характер суспільно-політичних конфліктів в Україні, дзеркало, в якому можна побачити багато відомих облич. Для цього спрямувати його треба передусім на два контексти - права та суспільно-політичної історії, зокрема її катастрофічної кризи - війни.

Каже Борис Колесников, чільний представник Партії регіонів: «А мова - це, знаєте, демократична норма», «Внесімо зміни до десятої статті Конституції, запровадьмо дві мови й забудьмо цю тему раз і назавжди» («Д», 03.11.07).

Або лукавить Борис Вікторович, або ніколи не думав про проблему (чи не хотів думати).

Уже на рівні та в межах індивідуального спілкування ми, українці, опиняємося в нерівноправному становищі, байдуже, розуміє це людина чи ні. Колізія зводиться до простого: хто до кого пристосовується (повторюю: на індивідуальному рівні). До нас - випадки, навіть після вісімнадцяти років державної незалежності, навіть у столиці України. Агресивного реагування на «свидомых» стало, можливо, менше, але воно ще масштабне - творить явище (яке має інерцію самозбереження), загальносуспільну атмосферу - потужно репресивну для нас. Це стосується і політиків та державних службовців, які зобов'язані (згідно з законом про державний статус української мови) послуговуватися публічно нашою мовою (пристосовуватися до нас, бути лояльними до нашого народу), але демонструють протилежне.

Вони люто нас ненавидять!

Ми пасуємо перед ними скрізь і завжди - у родині (коли змішаний шлюб), на вулиці, в індивідуальній службовій «політиці», у політиці великій (у виборчій кампанії звертаємося російською мовою не до російської національної меншини хоч і тут цей принцип не виправданий, позаправовий, - а до «російськомовних» узагалі, у т.ч. й зрусифікованих українців) ...

Нам кажуть - ментальність... Так, брак гідності, комплекс неповноцінності, психологічна слабкість, загрозливо низька, невироблена національна солідарність, інтелектуальна неготовність належно (адекватно) осмислити історичну ситуацію й наші перспективи...

Але це наслідок - багатовікових жорстоких репресій окупаційних режимів.

Ідея державного статусу російської мови в Україні й має на меті законсервувати такий стан, узаконити асиміляційні здобутки Росії в Україні і перекрити шлях мирному, еволюційному процесові національного відродження (пробудження, самоствердження) українського народу, становлення повноцінної, життєздатної української нації.

А за мовою, як ми бачили в «дзеркалі», стоїть імперське тлумачення нашої історії, імперська концепція безпосередньо й неприховано, геополітична стратегія підпорядкування України великодержавним інтересам Росії, активна політика дестабілізації українського суспільства.

Дивна в історії, парадоксальна в сучасному світі ситуація: українці, корінний націотвірний народ на своїй землі, єдина в незалежній Україні національна спільнота, яка живе в умовах тотально репресивної атмосфери. Ідеологія та політика окупаційної влади, антиукраїнських сил узагалі, позбавляють нас права на Батьківщину, виводять наш народ за межі історії та права, руйнують віру в гідне майбутнє - творять найвищого рівня умови несвободи та морально-психологічного терору. У нас немає життєздатних умов для існування.

І все це приправлено зневагою до нас («свидомые», «на державной мове», «нацики», «фашисты» і т.ін.), почуттям ненависті - неодмінної супутниці фашистських режимів та війни.

Комуністи і Партія регіонів не проголосували у Верховній Раді за визнання Голодомору геноцидом українського народу - не проголосували проти війни. Адже Українська Народна Республіка, українська держава початку минулого століття, загинула внаслідок війни - комуністичної Росії проти нас.

Голодомор-геноцид і був кульмінацією переможної військової агресії імперської Росії на наші землі.

Ідеологічний попередник нинішніх комуністів України секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич проголосив у 1933 році: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!».

А В. Писанська не розуміє, хто ж такі радянські окупанти для України. Дивовижно, але не розуміє цього й професійний історик, дослідник української політичної історії 20-го століття, історик, зі статті якого й узято міркування Хатаєвича (див. «Д», 19.06.07).

Вони виграли війну з нашим селянством. Вони знищили, фізично і творчо, нашу наукову та літературно-мистецьку інтелігенцію, знищили українські політичні середовища, у тому числі й український прошарок у власних рядах.

А зараз ведуть політико-ідеологічну та пропагандистську війну проти українського національного відродження, утвердження нашої державності як повноцінної. Демонструючи, що й нині готові застосувати зброю: намір розігнати Майдан військовою силою і захоплення приміщення Генпрокуратури загоном військ МВС загальновідомі, але політична та загальногромадянська увага слабко зафіксувала ще один надзвичайно промовистий випадок.

Навесні 2007-го року, коли внаслідок загрозливих для нашої державності і політичної стабільності в Україні дій парламентської більшості (ПР, КПУ, СПУ) постало питання про можливе дострокове припинення повноважень Верховної Ради, згадуваний уже активіст СПУ, народний депутат Василь Волга зробив сенсаційну заяву, що в разі підписання Президентом відповідного указу «усі органи виконавчої влади будуть узяті під жорстку охорону військами МВС».

Згодом в інтерв'ю г. «День» (01.12.07) В. Волга конкретизував план - фактично, антидержавного перевороту:

«Я брав участь у деяких моментах, коли готувався рішучий захист Конституції і рішучий захист парламентаризму в Україні. Але майже в кульмінаційний момент, у момент, коли підходили до реалізації цієї програми, через незрозумілі для нас досі причини Віктор Янукович погодився йти на вибори. І тоді в нас не залишилося головного стержня, а Янукович - це людина, яка на сьогодні має найвищий рівень підтримки в суспільстві. Так ось, коли ця людина відмовилася від боротьби, тоді все розсипалося, як картковий будиночок. Тобто я хочу сказати, що ймовірність проведення такого сценарію була дуже й дуже високою, якби Віктор Федорович не ухвалив для себе іншого рішення, а саме - погодився на ці сумнівні, з погляду Конституції, вибори».

Війна, натуральна, гаряча: її епізоди - політичні вбивства в Україні, дві спроби замаху на життя В. Ющенка, кандидата в Президенти України: отруєння та замінування його виборчого штабу...

Ця смертельно загрозлива для нашого народу реальність не має в країні належного інтелектуального осмислення, адекватного реагування з боку політиків та професійної громадськості, і суспільство залишається без раціональних орієнтирів у своїй громадянській поведінці.

Реальність «пишеться» великим планом. До сказаного ще.

Проти Л. Кравчука, першого Президента сьогоднішньої незалежної України, антиукраїнські сили в Україні та Росія воювали як проти «націоналіста» (у радянському тлумаченні цього поняття), а на дострокових президентських виборах у 1994 р. його суперник і переможець Л. Кучма ішов під гаслом зближення з Росією.

На президентських виборах 1999 р. кандидат від КПУ П. Симоненко набрав у другому турі (змагався з Л. Кучмою) понад 38% голосів!

На президентських виборах 2004 р. кандидат від «Кучминої» влади В. Янукович, явно, навіть демонстративно, підтримуваний Росією, у третьому, повторному, турі голосування набрав понад 44% голосів! (І це після всього протизаконного, злочинного в ході його виборчої кампанії, про що знало все суспільство!).

Суперникові В. Януковича нинішньому Президентові В. Ющенкові підсипано отруту...

Майдан перемагає...Застреленим знаходять колишнього міністра МВС Ю. Кравченка, невдовзі - міністра транспорту Г. Кирпу, учасника кампанії на боці В. Януковича. Хтось старанно замітає сліди...

Реальність «пишеться» кривавим почерком.

А політологи та журналісти говорять про «політичну гру», амбіції, перетягування ковдри (владних повноважень) на себе, тактичні маневри перед президентськими виборами тощо, уникаючи суті ситуації - що змістового стоїть за тими повноваженнями, в історичному та актуальному контексті; гадають, коли ж почалася криза - з указів Президента чи в інший момент, а дехто каже, що кризи взагалі немає; маємо й таких політологів-експертів (звичайно ж, професорів, докторів наук), які вирішують проблему з люмпен-пролетарською рішучістю: та всі вони однакові - аби владу мати... Власне, до цього й зводиться уся політологія наших тлумачів політичного процесу.

Така політологія практично обслуговує окупаційну владу - відволікає увагу суспільства, громадянську свідомість якого вона значною мірою й формує, від суті конфлікту, тим самим, в актуальній історичній ситуації, руйнує реальний здобуток Майдану - підриває довір'я до президентської влади, до Президента В. Ющенка передусім.

Обслуговує не тільки об'єктивно, а й суб'єктивно: наші політексперти (їхня всеукраїнська трибуна - газети «День» і «Дзеркало тижня») - люди публічно поважні, освічені, у межах своєї методології професійно кваліфіковані. Вони усвідомлюють, що роблять.

У що «грають» політики і куди вони тягнуть «ковдру повноважень» політолог Вадим Карасьов знає достеменно. На парламентських виборах-2006 він був другим у списку партії «Віче», очолюваної Інною Богословською. Програвши вибори, І. Богословська за результатом дострокових виборів-2007 стала народним депутатом за списком Партії регіонів, отримала посаду в уряді В. Януковича.

Але не тільки це беру за підставу для висновку.

У парламентській виборчій кампанії 2002 р. Інна Богословська брала участь як чільний представник об'єднання «Команда озимого покоління» (КОП), яке, за словами свого лідера В. Хорошковського, визначало себе як «нові праві - не ті, хто є консерватором, хто традиційно пов'язується в Україні з націоналізмом, а ліберальні (чи, скажімо українською, - самостійні) праві, які виступають за розвиток, за зміни, за ідеали відкритого суспільства».

В інтерв'ю газеті «Голос України» (28.02.02), з якого взято наведену цитату, В. Хорошковський так уточнив свою політико-ідеологічну орієнтацію: «На правому фланзі української політики залишилися лише консерватори-націоналісти, які висувають гасла навіть не десяти, а дев'яностолітньої давності про незалежність, націоналізм тощо». Тому, мовляв, до влади мають прийти «нові праві» - «політики нового покоління».

Популярний свого часу серед політиків журнал ПІК «Політика і культура» (згодом він припинив своє існування) у № 18 за травень 2003 р. писав про КОП (І. Богословську представляв як лідера Конституційно-демократичної партії - згадаймо «Киевский телеграф»!):

«Спочатку вони називалися НЛО - Нове ліберальне об'єднання...». «Розкручували» КОПів «російські найманці - найкрутіші піарники СНД («Група Островського - ГОСТ», «Школа культурної політики» Щедровського)». «Приблизна вартість послуг російських консалтингових груп при проведенні передвиборчої кампанії для одного блоку або однієї партії становила близько двох мільйонів доларів. А згадані російські помічники займалися, кажуть, не лише «відморозками», а ще й їхніми старшими товаришами. Між іншим, одне з програмних завдань групи ГОСТ Юхима Островського - окрім, звичайно, заробляння на лохах астрономічних сум - «просування молодіжних еліт у різних сферах управління, захист культурного та мовного простору російської цивілізації».

Перед виборами-2006 Інна Богословська від імені громадського об'єднання «Віче України» видала мільйонним тиражем (російською та українською мовами) брошуру «План розвитку країни», відрекомендовану читачам В. Карасьовим як таку, що «варта сотні нібито наукових писань про долю України».

«План» (у ньому, як каже В. Карасьов, «азбука майбутнього» країни) проголошує дві провідні ідеї для внутрішньої та зовнішньої стратегії держави, старанно загорнуті в ліричну патоку «територіального патріотизму», - ідеї державного статусу російської мови і позаблоковості, нейтралітету України.

На початку березня 2008 року Партія регіонів організовує підкреслено пишний другий антиукраїнський так званий «з'їзд депутатів усіх рівнів» у Сіверодонецьку (представники 28 політичних партій і громадських організацій з усіх областей України, гості з Росії, Норвегії, Польщі, Литви, Словаччини, Румунії і навіть Нігерії - усього понад 3600 осіб); серед учасників з'їзду і І. Богословська (на фото в газеті вона поруч з одіозним «гостем» із Росії К. Затуліним - особою аж ніяк не приватною).

На цей раз, порівняно із Сіверодонецьком-1, генерали ретельно відредагували стиль з'їзду: як свідчить преса, прямих, формальних, антиконституційних гасел і закликів не було, натомість - звинувачення української влади (Президента В. Ющенка) в «насильницькій українізації та порушенні прав «російськомовного населення» (новий етнос?) (за цим розумілося, звичайно, надання російській мові статусу державної), у «фальсифікації історичного минулого України» (тобто у відмові від імперської концепції історії України), таврування ідеї вступу України в НАТО... Ідеологію повномасштабного (сьогодні, завдяки гуманітарній політиці Президента В. Ющенка, воно вже не повне) повернення України в політико-ідеологічний та історико-культурний простір російської імперії проголошено чітко й однозначно. Промовець із Росії К. Затулін звертається до учасників з'їзду як до «співвітчизників», запевнює їх, що після президентських виборів «Путін нікуди не зникає», «Росія була, є й буде разом із нами» (не з «вами», а «з нами»!), у відповідь зал, як пише г. «День», «бурхливо, приблизно хвилину», скандує «Росія», підбадьорений «гість» «переходить до жартів на межі фолу» (тобто недозволеного, брудного, нечесного), удається до «образливих випадів на адресу українського Президента, які зал також сприйняв «на ура».

Так чиї «співвітчизники» сиділи в залі? До речі, телеканал «Росія» (РФ) здійснював пряму трансляцію з'їзду повністю - це протягом майже двох годин.

Росіяни України та їхні прихильники-союзники із середовища т.зв. «російськомовних» (політично, культурно та психологічно зрусифіковані представники інших національностей - це теж фактично вже росіяни) стоять перед визначальним вибором: сприймати (усвідомлювати) Україну як свою Вітчизну (бути співвітчизниками разом із нами, бути нашими співвітчизниками) чи правити за сліпе знаряддя в руках імперських сил своєї історичної Батьківщини.

Тим часом вибір небезпечний: непогодження зі своїм конституційним статусом як національної меншини і прагнення зберегти себе як панівну національну частину суспільства. Тобто заперечується визначальний демократичний з боку меншин принцип державотворення - лояльність до держави націотвірного народу. А це вже позиція не співвітчизника, а ворога.

Така позиція в незалежній Україні самоочевидна (про це в статті вже сказано багато - конкретного й системного). Подивіться на перекошене від люті фанатичне обличчя Н. Вітренко, послухайте провокаційну українофобську (україноненависницьку) демагогію комуніста П. Симоненка, погортайте газетні видання КПУ та їхніх «демократичних» соратників - це повний морально-політичний, історичнокультурний та й просто людський розрив із українським народом, відчуження, яке буває тільки під час війни у сприйнятті ворога.

Таке відчуження, протиставлення себе нашим природним правам і прагненням рік за роком творить у країні руйнівну, репресивну для нас атмосферу нестабільності, невпорядкованості, безперспективності, дезорієнтованості суспільства.

Після перемоги Майдану конфлікт, цілком логічно, увиразнився, означившись системно - в ідеології, політиці, організаційно. Виникла нова тенденція - намагання антиукраїнських сил сформувати власний політичний провід (політичний клас) із чіткою орієнтацією на імперський реванш - на створення юридичних перепон українському національному відродженню (актуалізація ідеї державного статусу російської мови), на територіальний розкол України з перспективою «возз'єднання» з Росією усієї чи її більшої частини (як доповнення до мови - ідея двох етносів, східного та західного), на геополітичне підпорядкування України Росії: ідея «позаблокості», «нейтралітету» України, недопущення нашої країни до системи колективної безпеки в рамках НАТО, у колі демократичних країн Заходу, які не зазіхають на державний суверенітет і національне відродження нашого народу, його дооформления в повноцінну націю.

Першоджерело нарощування та поглиблення наступу внутрішнього ворога на українську самосвідомість (потовчену століттями неволі!) - позиція Росії, її недалекоглядний і небезпечний не лише для нас, а й для політичної стабільності в Європі вибір: прагнення відновити свій статус імперії, Великої Росії, принаймні в межах східнослов'янської території. Робота в цьому напрямку ведеться серйозна, системна й кваліфікована. Усе це самоочевидне й загальнознане, як очевидні й великі успіхи Росії на цьому шляху.

Загальнознане, але чи усвідомлене нами? Чи усвідомлено ситуацію та перспективу російським народом і міжнародною політичною громадськістю?

У декого може скластися враження, що з боку Росії як держави (відверто ворожа до українського народу позиція переноситься на узбіччя російського політичного життя) мова йде лише про геополітичне домінування над українською державою, і така позиція зумовлена переоцінкою безпекових та цивілізаційних загроз від Заходу. Звідси, мовляв, і ставлення до наміру України вступити в НАТО.

Такий заспокійливий висновок безпідставний і небезпечний. Поруч із НАТО політична Росія ставить проблему... мови! Тобто питання про державний статус російської мови в Україні. Російські ідеологи заявляють про це відверто: Україна поза НАТО і надання російській мові в Україні статусу державної життєво важливо для Росії. Якщо додати до цього ідею «спільної історії», то отримаємо чітку концепцію державної політики, спрямовану на відверте втручання у внутрішні справи України (згадаймо публічну відповідь Президента В. Путіна на листа Президента В. Ющенка про ситуацію з українською бібліотекою в Москві, а також «українські» заяви та ухвали Держдуми Росії тощо), на утвердження та узаконення асиміляційних здобутків Росії в Україні, на недопущення, зрештою, перетворення «малоросійської народності» (кажучи мовою імперської історіографії 19-го століття) на повноцінну націю. Як каже Сергій Іванов, перший віце-прем'єр РФ, «деякі країни, у тому числі СНД, займаються самоідентифікацією», «на них звалилася незалежність і треба щось вигадати, «зліпити історію» («Д», 26.03.08). А заступник голови МВС РФ Олександр Яковенко повідомляє, що його відомство «найближчим часом збирається розробити ряд заходів, спрямованих на забезпечення оперативного реагування на будь-які (?!) історичні звинувачення на адресу Росії» (там само).

Виходить, що теперішнє керівництво Росії виправдовує завойовницьку політику Російської імперії (дорадянської і радянської), політику денаціоналізації неросійських народів, політику репресій проти непокірних - виправдовує, вимагаючи цього й від нас.

Нічого собі «спільна історія» «братніх народів»!

Крапки над «і» поставлено. Питання лише в одному: як далеко піде Росія цим шляхом?

У нас і за кордоном дехто з дослідників міжнародних відносин уважає, що збройна агресія Росії проти України можлива.

Надто упереджене припущення?

А навіщо Президент В. Путін пригрозив нам, що доведеться націлювати на Україну ракети, якщо вона вступить у НАТО? А його наступник на президентській посаді Дмитро Медведев можливість вступу Грузії та України в НАТО назвав «украй неприємною для європейської безпеки».

Іще тільки формально звільнившись від дипломатичних пут високої державної посади, В. Путін, уже, відповідно до результату виборів, не Президент Росії, але, безперечно, її національний керманич (лідер: навіть є думка про інституалізацію в Росії такого статусу), іще виразніше окреслив російську ідеологію «братніх відносин» з Україною. Як повідомила преса, на саміті НАТО в Бухаресті і в розмові з Президентом США Бушем він заявив буквально таке: Україна «навіть не держава: частина її території - це Східна Європа, а частина - подарована нами» («ГУ», 10.04.08, «Д» - 10.04.08 та інші видання).

Згадаймо при цьому, що план (перспективу) територіального розколу України (приєднання її південно-східної частини до Росії з можливістю надання західноукраїнським областям статусу автономії в її складі або ж згоди на приєднання їх до Польщі) озвучено ще на початку 90-х років - радником Президента Б. Єльцина Андраніком Міграняном. І ось цікава деталь: недавно А. Мігранян побував у Києві, як учасник «круглого столу» «Нейтральний статус як парадигма зовнішньополітичної стратегії України». На фото в газеті («ГУ», 14.03.08) бачимо його в товаристві... І. Богословської!

Керівник МЗС РФ Сергій Лавров публічно, у прямому ефірі радіостанції «Эхо Москвы» «не тільки підтвердив заяву свого глави держави» («Президент Путін і в Бухаресті, і на зустрічі з Президентом Бушем нагадав, як формувалася нинішня Україна в її нинішніх кордонах...» - «Д», т.е.), а й «укотре заявив, що Москва не допустить прийняття України і Грузії в НАТО і робитиме для цього все можливе» («ГУ», 10.04.08).

А що «можливе», уточнив начальник Генштабу ЗС РФ генерал армії Юрій Валуєвський: «Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру» («Д», 12.04.08).

«Генерали» Партії регіонів висловилися конкретніше: з приводу розгляду на бухарестському саміті НАТО питання про ПДЧ для України парламентська фракція ПР прийняла заяву, у якій стверджує, що позитивне вирішення цього питання «обов'язково призведе до виникнення небезпечного джерела нестабільності на континенті». І далі: «Європейський Союз має підготуватися до появи ще одного потенційного регіонального конфлікту, однак, на відміну від наявних, цей не буде локальним, а може протягтися по всьому периметру україно-російського державного кордону» («ГУ», 02.04.08).

Гарантія того, що «можливість», накреслена нашим стратегічним «партнером», не стане реальністю, одна і єдина, зріла національна самосвідомість українського народу, його згуртованість у процесі державотворення і наявність у нього зрілого, згуртованого, авторитетного політичного проводу (класу, еліти) як своєї органічної (природної) й невід'ємної, неодмінної частини, як переконливе свідчення народження нації (народу-нації).

Генерали добре розуміли й розуміють це. Тому вони з такою тривогою (і рішучістю) зустріли наш Майдан - феноменальну історичну подію, яка показала, що запас життєвої, націотвірної енергії в нашого народу ще не вичерпався, що на політичну арену його історії у момент вирішального суспільного конфлікту вийшли люди нового покоління, які принципово й професійно протиставили себе деградованій, політично та морально, владі і водночас самі вже мали авторитет загальносуспільних владних повноважень (В. Ющенко - Прем'єр-міністр, Ю. Тимошенко - віце-прем'єр-міністр).

Останнє - сприйняття інституту влади як колективної цінності (загального добра), як колективу (від родини до універсальних уявлень), поза яким людина не стає людиною, неодмінна риса зрілої громадянської свідомості, моральнопсихологічне підґрунтя заперечення влади негідної, - цей чинник у помаранчевих подіях відіграв дуже важливу роль. Дві органічні частини народу-нації - політичний провід і громадянське суспільство - виступили єдиним, консолідованим творцем позитивних історичних змін у долі країни та держави. Соціально-економічне підґрунтя процесу було надійним - єдність дрібного підприємництва (середній клас) і вагомої частини великого капіталу, орієнтованого соціально та національно.

Громадянський порив мільйонів людей, з усіх верств суспільства, з усієї національної території (звичайно, з різним рівнем участі, що легко пояснюється історично), вражав політично, морально (правоохоронці кажуть, що в період Помаранчевої революції в Україні злочинність зменшилася!), естетично (не в останню чергу уособленням проводу, причому з обох статей; спотворене отрутою обличчя Віктора Ющенка надавало атмосфері особливого драматизму та історичної висоти). Світ (це не перебільшення!) відкрив для себе нову країну, з народом високої морально-психологічної та духовної культури.

Перспектива надихала. Відомий філософ, якого не запідозриш в українській сентиментальності, назвав помаранчеві події казкою.

Троянська контрреволюція

Щоб казка не стала реальністю, коріння українського майбутнього треба було вирвати в зародку. Дві спроби замаху на життя В. Ющенка, кандидата на посаду Президента України, провалилися, третя, замах на Майдан, удалася на славу: кліка Тимошенко-Турчинова виконала завдання успішно.

«Кліка», «завдання» - уживаю ці означення свідомо, як поняття, а не як публіцистичну умовність: про завдання трохи далі, а «кліка» - відповідно до його змісту: спільники, які намагаються будь-якими засобами досягти якоїсь корисливої мети (академічний «Сучасний словник іншомовних слів», 2006 р.).

Початок вересня 2005 року: від часу введення В. Ющенка на посаду Президента України минуло трохи більше півроку. Несподівано для всіх керівник адміністрації Президента Олександр Зінченко скликає прес-конференцію й виголошує (зачитує) заяву, у якій звинувачує в корупції найближчих посадових осіб Президента (т.зв. «оточення»; надалі це слово стане називним, ключовим евфемізмом у політичній боротьбі заколотників проти Президента, його підхоплює безвідповідальна журналістика, захисний щит лицемірства для масової свідомості створено). До звинувачень приєднуються Ю. Тимошенко й О. Турчинов, їх активно підтримує М. Томенко усі вони «герої» Майдану.

Офіційне розслідування (задля його об'єктивності Президент звільнив звинувачених із займаних посад) не підтвердило звинувачення, журналістика (цілковито вільна після Майдану, а більша її частина ще й недоброзичлива до нової влади) ні відразу, ні потім не знайшла ніяких аргументів на користь путчистів.

Але справу було зроблено: авторитет Президента і нової влади підірвано, морально й світоглядно високий громадянський порив творців Майдану (а їх мільйони й мільйони по всій Україні) пригашено, у їхні душі посіяно розчарування й зневіру, світ знову побачив не прекрасне новонароджене дитя, нову країну, а покриту туманом політичної невизначеності територію, провінційний уламок сусідньої держави (такою, Росією, російською державою, світ і знав державу радянську - СРСР).

І ще одне, найважливіше, вирішальне у долі України як країни і в долі українців як народу. Розкол України на дві частини, українську та російську, - не спекулятивний міф політиків, а реальність, драматична реальність, породжена історією. Але реальність не горизонтальна, а вертикальна розкол не територіальний, а світоглядно-психологічний, як набуток різних сторонніх впливів на непростих і важких шляхах історії. Своєю культурою та духовністю, глибинами свого історичного буття наш народ єдиний і дуже цілісний, можливо, найцілісніший серед сучасних європейських націй. І це має своє історичне пояснення: ми - споконвічні на своїх землях, які, і на цьому сходяться історики найрадикальніших історіографічних протистоянь, входили до ареалу індоєвропейської культурної спільності, праматері сучасних індоєвропейських народів.

Національно-політичне порозуміння між україномовними та «російськомовними» українцями - не така вже й складна проблема, і свідчень цього достатньо, і в минулому, і нині.

Думаю, це саме можна сказати й про переважну частину росіян України. Звичайно, за двох умов: якщо ми будемо не «паралітиком» (як казав Іван Франко), а живим народом, і якщо росіяни-українці (українські громадяни російського походження) не потраплять у тенета імперських спекуляцій в Україні та Росії.

І тут усе залежить від позиції політичної та культурної еліти українських росіян: стане ця еліта органічною частиною української нації чи протиставить себе їй.

Тенденції загрозливі: маємо багато доказів того, що в незалежній Україні сформувалися політичні осередки та середовища, які виконують роль передових бойових загонів імперських сил Росії, історично та актуально - російської агресії проти українського народу.

І що далі?

Будь-який зміст пізнається в контексті, вужчому чи ширшому, від локального (одиничного) до універсального. Для актуальних міркувань про стан нашого суспільства і перспективи країни та держави контекстом стала Помаранчева революція.

Протистояння було антагоністичним, характеру війни: з українського (в національно-політичній суті Майдану) боку - мирна демонстрація мільйонів, по всій Україні, консолідаційні гасла «Україна в нас одна», «Схід і Захід разом», «Разом нас багато!», «свободу не спинити», зусилля В. Ющенка, щоб утримати людей від спокуси піддатися авантюрному, провокаційному намірові декого з помаранчевого керівництва штурмувати державні установи; з протилежного боку (знову-таки: в історичній, національно-політичній суті позиції, об'єктивно, а значною мірою й суб'єктивно, - російського) озброєний військовий загін, що чекає на команду штурмувати Майдан (у пресі згодом писалося, що на цьому наполягав В. Янукович), сепаратистський з'їзд владної опозиційної еліти в Сіверодонецьку, на якому лунали голоси про створення окремої держави на південно-східних землях України, і звезені до Києва тисячі «антипомаранчевих»...

Ситуацію порятували від зіткнення три обставини:

1)   згуртованість, витримка і тривалий (це найбільше вражало світ) мирний громадянський ентузіазм майданівців, їхнє доброзичливе ставлення до міліції та рядових учасників з протилежного табору, а з боку проводу, відповідно, - витримка лідера руху В. Ющенка (лідера, бо все почалося з президентської виборчої кампанії, перед якою була тріумфальна перемога Ющенкової «Нашої України» на парламентських виборах 2002 року), його готовність піти на доцільний компроміс в ім'я високої гуманістичної (щоб не пролилася людська кров) та національної (щоб не поглибити розкол суспільства) мети.

Іще про останнє - національну перспективу: у випадку фізичного зіткнення поразка Майдану була б неминучою (у критичний, вирішальний момент у події втрутилася б, безперечно, Росія, яка на такий випадок запаслася законом про захист зарубіжних «співвітчизників»), і це надовго підірвало б ледь пробуджений національний дух, а країну залишило щонайменше на одне десятиліття в стані стагнації, застою внутрішньої національно-політичної та зовнішньої геополітичної руйнівної невизначеності;

2)   на бік Майдану стала частина центрального керівництва держави, найважливіше - СБУ, пролунала з його сцени і відповідна заява офіцера Військово-Морських сил України;

3)   підтримка зарубіжних владних чинників, передусім Польщі. Ця обставина посилювала авторитет повстання і стримувала екстремістів із табору чинної влади, тим часом іще не «старої».

Перспектива перемоги повстанців наростала. У цьому контексті промовиста така деталь: у якийсь момент, стало відомо, на сцену хотів вийти Микола Азаров, чільний діяч «кучмізму» і один із відомих представників російської громадськості України. На жаль, психологічно Майдан не був готовий до наповнення гасла «Схід і Захід разом» реальним змістом у політично найважливішій сфері процесу консолідації суспільства - у сфері владної еліти.

І ще одне вагоме свідчення національно-політичної тенденції: після перемоги Майдану (після юридичного, формального узаконення перемоги В. Ющенка на президентських виборах) В. Янукович публічно висловлювався позитивно про Помаранчеву революцію...

Окреслювалася перспектива консолідації політичного середовища країни (а за ним - і всього суспільства!) на основі проголошених і не проголошених (об'єктивних, себто таких, що випливали з історичної суті подій) «помаранчевих» ідей.

Висновок фундаментальний: український народ відчув (це ще не свідомість!), що в нього є своя влада. Створювалося світоглядно-психологічне підґрунтя для енергійного національного відродження, політичного дооформления народу, тобто переростання його в націю, підґрунтя для всебічного конструктивного реформування суспільства.

Відкривалася перспектива, образно кажучи історіографічною мовою, «взяття Варшави».

Прошу поляків не ображатися за згадку про Зборівську битву в серпні 1649 р. - про їхню поразку, а нашу перемогу, коли перед Богданом Хмельницьким відкривалася реальна можливість успішно завершити визвольний похід, продиктувавши польському керівництву власні умови миру та майбутніх українсько-польських міждержавних взаємин.

Перешкодила цьому зрада союзника Б. Хмельницького татарського хана Іслама-Гирея, який примусив Хмельницького припинити військові дії та укласти Зборівський договір.

Зрада клікою Тимошенко-Турчинова Президента В. Ющенка, зрада Майдану та всього українського народу такого самого історичного масштабу.

Власне, удар був іще глибший, бо його було завдано одночасно і по еліті (політичному проводу), і по народу.

Зрада змінила перспективу руху, точніше - повернула історичний процес у протилежний, дореволюційний бік. Вона окропила імперську опозицію живою водою. Відтоді її успішний наступ - на чолі з клікою Тимошенко-Турчинова - наростає, дійшовши сьогодні до найвищого, кульмінаційного пункту.

Готувався наступ професійно, кваліфіковано. Спочатку, щоб спрямувати увагу й підсвідомість суспільства у потрібному напрямку, було створено сприятливе психологічне підґрунтя: таку мету мала розв'язана журналістами-нюшками (т.зв. папараці) гучна розвінчувальна кампанія проти сина Президента (зачіпка - якою машиною їздить, у якій кав'ярні зустрічається з дівчиною, скільки заробляє - дріб'язок, який не мав ніякого суспільного, тим паче історичного, значення, але відчутно впливав на масову свідомість, морально розхитану навалою духовно пустих телевидовищ та відповідних матеріалів у пресі).

Далі - у телепрограмі з критикою за «корупцію» «оточення» Президента (ключові спекулятивні слова-символи кампанії запущено в обіг!) виступає М. Бродський, наближена до кліки Тимошенко-Турчинова особа.

Третій, ударний, пункт плану: раптом на цілий тиждень у Москву їде керівник адміністрації Президента О. Зінченко, преса не розуміє мети і формального характеру візиту, статусу державного секретаря (так тоді називалася посада голови Секретаріату Президента) у зустрічах з офіційними особами іншої держави.

Повернувшись до Києва, О. Зінченко виголошує свою «антикорупційну» заяву.

Деталь: з радіопередачі почув про прес-конференцію П. Порошенко, невдовзі він з'являється на порозі залу, в якому йшла прес-конференція, мовчки слухає, у слушний момент каже: Сашо, подивись мені в очі...

«Саша» не піднімає голови, монотонно зачитує звинувачення. .. Видовище жалюгідне, дуже нагадує прес-конференцію творців «ГКЧП»...

Для розуміння того, що сталося на початку вересня 2005 року і що відтоді й до сьогодні трусить країною без передиху, визначальні два факти, які пройшли повз увагу та свідомість суспільства, у тому числі й політичної громадськості, хоч і стали відомими відразу з публічних джерел, офіційних також:

1)   після «викривальної» прес-конференції Президент негайно скликає на нараду «персонажів» події з обох сторін, важка і тривала, до пізньої ночі, розмова закінчується домовленістю: Президент звільняє із займаних посад т.зв. «корупціонерів», а від протилежної сторони - голову СБУ О. Турчинова і віце-прем'єр-міністра М. Томенка, Ю. Тимошенко залишається Прем'єр-міністром...

Рано-вранці, ще далеко до початку робочого дня, у Президента пролунав телефонний дзвінок: Ю. Тимошенко повідомила, що вона зрікається домовленості...

Про все це розповів країні в телевиступі сам Президент;

2)   після розмови в кабінеті Президента Ю. Тимошенко по дорозі додому, на лісову дачу під Києвом, телефонує міністрові оборони Анатолієві Гриценкові, іще комусь із міністрів, піднімає з ліжка Генерального прокурора Святослава Піскуна (так невдовзі він сам повідомив) - щоб негайно їхали до неї...

Отже, Прем'єр-міністр країни, голова СБУ, міністр оборони, віце-прем'єр-міністр - нічні збори поза містом...

Типова картина змови - державних службовців першого ряду центральної влади.

Змова-про що?

З подальшого розвитку подій суспільство запам'ятало одне: Президент звільнив із посади Юлію Тимошенко, звільнив несправедливо...

Незабаром, у виборчій парламентській кампанії 2006 р., основним агітаційним гаслом Ю. Тимошенко стане саме цей мотив людської підсвідомості: «Справедливість переможе!». Пов'язаність гасла з відставкою уряду очевидна.

Але не вибори були метою змовників. З ініціативи «героїні Майдану» на нічній нараді обговорювалося питання про.. .імпічмент Президента! Про усунення В. Ющенка з посади Президента України, притягнення його до відповідальності.

Якої, за що, яким чином, коли й закону про імпічмент немає?

Ні самий факт змови, ні можливий спосіб її здійснення не торкнулися свідомості ні політичної, ні загалом гуманітарної громадськості, хоча намір путчистів легко вписується в контекст усієї подальшої публічної поведінки Ю. Тимошенко - поведінки авантюрної і суцільно руйнівної.

Отака в нас еліта, отакі поводирі у величному процесі творення національної держави і демократичного облаштування країни.

Зірвав задум заколотників Посол США в Україні, якому вирішено було повідомити про намір, щоб заручитися підтримкою зарубіжних владних чинників (телефонував Ан. Гриценко). Посол відповів одразу й категорично: США оцінять таку спробу як державний, антиконституційний переворот. Відповів і негайно зателефонував Президентові В. Ющенкові...

Не «корупція», не «оточення» цікавили кліку Тимошенко-Турчинова - їх тривожив авторитет Президента В. Ющенка і, відповідно, перспектива політичної стабілізації країни, успішного творення української державності в умовах відчутного для всіх позитивного впорядкування суспільства. Згодом про це публічно скаже «оточенець» Роман Безсмертний: ми щойно закінчили формування нової виконавчої влади, готові були перейти до конструктивної роботи в усіх напрямках актуальних потреб країни...

Для конструктивної роботи кліка не залишала Президентові ні дня передиху-зосередження - вона не розгубилася від невдачі першої спроби усунути В. Ющенка від влади. Цій меті було підпорядковано все, кожний подальший крок клану.

Стратегічні лінії наступу, творення фундаменту для досягнення мети:

1) дестабілізація країни, постійне підживлювання атмосфери кризи влади. З Партії регіонів, її лідера В. Януковича пропаганда кліки творить абсолютне зло, це підтримує, поглиблює національний (російсько-український) розкол суспільства, тобто цементує соціальну базу (електорат) ПР, КПУ та СПУ, перешкоджає порозумінню в середовищі політиків, нарощує таким чином силу імперського реваншу та підриває українську владу; професійно (за законами психології) сконструйоване з «регіонів» опудало стає ефективною зброєю в боротьбі проти Президента В. Ющенка, за послаблення його підтримки з боку прихильників та суспільства загалом.

Готуючись сформувати новий уряд, Президент проводить нараду керівників парламентських фракцій, на якій було прийнято Декларацію порозуміння в інтересах країни, на посаду Прем'єр-міністра пропонує Ю. Єханурова, кваліфікованого, на загальну думку, економіста і не обтяженого намулом політичної конфліктності.

Перше результативне голосування за кандидатуру Ю. Єханурова зірвала Ю. Тимошенко: вона скликала членів фракції БЮТ до себе і протримала їх у своєму кабінеті доти, доки не пройшло голосування.

Рятуючи ситуацію, Президент підписує з В. Януковичем меморандум співпраці. Ю. Єхануров стає Прем'єр-міністром, уряд оперативно сформовано.

І Декларація, і Меморандум були справою публічною, і там, і там провідна ідея - політична стабілізація країни.

Пропаганда кліки тлумачить дії Президента як зраду Майдану, як «зговір» - з ким? з парламентською опозицією? А хіба без намагання порозумітися з нею можлива успішна робота Верховної Ради? Дух ненависті-війни затуманює свідомість Тимошенко - «меморандум» поповнює ряд спекулятивних понять її демагогічної мови - «корупція», «оточення», «меморандум».

У кампанії до парламентських виборів 2006 р. президентська «Наша Україна», як одностайно свідчать соціологічні дослідження, весь час іде попереду БЮТ. Щоб змінити ситуацію на свою користь, Тимошенко робить наголос на звинуваченні «НУ» та Президента в закулісних переговорах з Партією регіонів про створення з нею коаліції.

Природне, логічне запитання: а що в цьому поганого? Якщо, звичайно, поступки з боку нової влади несуттєві, а, скажімо, широка коаліція твориться на політико-ідеологічній основі Універсалу національної єдності, який фактично і був її прообразом, вагомим кроком на шляху втілення в життя фундаментальних історичних ідей Майдану - «Схід і Захід разом», «Україна в нас одна», «разом ми переможемо». Ідей президентських, адже ідеологію Майдану творило «оточення» (!) Президента, Президент В. Ющенко і очолювана ним партія «Наша Україна».

Звернімо особливу увагу: «Універсал» комуністи підписали із суттєвими застереженнями, невдовзі відкликали свій підпис; Тимошенко (БЮТ) не тільки не підписала, а й постійно, у своїй подальшій боротьбі проти нової, помаранчевої влади, насміхалася з цього важливого історичного документа драматичного періоду новітнього становлення української незалежності.

Логіка історичного процесу, логіка політичної боротьби лежить на поверхні, вона самоочевидна - і твердо свідчить про правоту Президента В. Ющенка і його «Нашої України»! Тобто нашої України - української України, демократично, гуманістично консолідованої з усіма національними громадами суспільства, тобто України нас усіх, незалежно від національного походження.

Одначе Президент і «Наша Україна» ні напочатку (при першій спробі державного перевороту), ні потім не наважилися принципово порвати з фальшивими троянськими «союзниками» Майдану. Чому? Не поспішаймо судити зопалу! Та про це далі.

Отже, підступна троянська спекуляція на проблемі широкої коаліції - спекуляція вельми успішна, адже демагогічний, ірраціонально-тоталітарного ґатунку, образ ворога створено для масової свідомості!

У рекламному телеролику до виборів 2006 р. в останній день дозволеної агітації Ю. Тимошенко вперше публічно припідняла маску з обличчя.

Під враженням від передачі я написав керівництву «НУ» відкритого листа, якого тоді ніде не вдалося опублікувати (це теж промовиста деталь), тож наводжу його повністю - як документ безпосереднього громадянського сприйняття серйозного суспільного конфлікту. Лист увиразнить логіку моїх міркувань, засвідчить, що моя теперішня оцінка політичного життя в країні не імпульсивна. Отже, текст листа:

«Пишу вам під свіжим, учорашнім, враженням від рекламного ролика Блоку Юлії Тимошенко. Враженням, що лягає в контекст моїх тривалих спостережень за політичною поведінкою цієї екзальтованої особи.

Звинувачення, виплюнуті нею на адресу виконавчої влади, уперше так відкрито, без демагогічної маски, безпосередньо і на Президента Віктора Ющенка, не можна залишити без офіційної (від вашого Блоку) публічної відповіді. Бо вони, ці брехливі звинувачення, дезорієнтовують і розколюють суспільство у стократ глибше й надовше, ніж безвідповідальне політиканство реваншистських сил.

Виявляється, якщо вірити авторам фільму та самій Ю. Тимошенко, політичні та економічні кризи в час нової влади творила... сама влада! Мовляв, щоб усунути з посади Прем'єр-міністра Тимошенко і призначити замість неї свого «олігарха». З фільму випливає, що газову кризу в російсько-українських взаєминах створила українська влада - в інтересах фінансового збагачення «помаранчевих» корупціонерів...

Щоб спростувати ці хворобливі нісенітниці, відомо багато фактів і самозрозумілих ситуацій. Треба зібрати і узагальнити їх, поставити в один логічний ряд і донести до свідомості якнайширших верств населення. Бо стихійна людська свідомість і підсвідомість не зуміє дати собі раду з цією навалою суспільної отрути, упакованої в привабливу, професійно зроблену провокаційну обгортку.

Цинізм заколотницької групи Тимошенко-Турчинова особливо підступно проявляється у фальсифікації самої історії нової президентської влади: усе позитивне Тимошенко приписує собі, усе негативне чи те, що й не могло бути зроблене з об'єктивних причин, звалює на Президента і його так зване оточення. Начебто не В. Ющенко був кандидатом на посаду Президента і не його труїли бандити колишнього режиму, нібито не було в Президента ніякої програми і не звітував він перед країною про хід її виконання...

Політична поведінка Тимошенко відтворює й утверджує світоглядну (ірраціоналізм замість логіки розуму) й комунікативну (не діалог, а ідейно-моральне знищення опонента) культуру тоталітарного комуністичного режиму, і цим вона становить серйозну небезпеку для суспільства».

Преса кліки (газета «Свобода», її редактор О. Ляшко стає депутатом за списком БЮТ) веде грубу агітацію проти «Нашої України» та Президента особисто.

На закритому засіданні тимошенківського об'єднання «Батьківщина» Ю. Тимошенко дає вказівку своїм активістам у передвиборній боротьбі «відкушувати» виборців від «Нашої України». Це засвідчив згодом Дмитро Чобіт, тодішній член керівництва цієї організації (з морально-ідейних мотивів порвав із середовищем Тимошенко, про що розповів у кількох брошурах).

В агітаційній кампанії 2006 р. гасло «Справедливість переможе!» (тобто я повернуся на посаду Прем'єр-міністра!) доповнюється, підкріплюється, конкретизується ідеєю про сильного канцлера для України: це вже неприхований намір обмежити повноваження Президента.

За два дні до голосування О. Турчинов звинувачує владу (фактично - Президента В. Ющенка) в намірі фальсифікувати результати виборів, для чого нібито використовується «кучмина» роль сервера.

У виборчій парламентській кампанії 2007 р. листівка за підписом Ю. Тимошенко знову закликає виборців не тратити голоси на «Нашу Україну» - бо країні потрібен «сильний уряд»!

2) (друга стратегічна лінія наступу на Президента В. Ющенка) у своїх публічних виступах Тимошенко, говорячи про В. Ющенка, послідовно, цілеспрямовано, настирливо творить образ слабкого Президента, якому вона готова підставити плече і... захистити перед «оточенням»!

Як і в усьому, хід професійний: міф про «слабкого» Президента міцно залягає в голови і рядових виборців, і т.зв. політологів-експертів, для яких він, цей міф, - просто інтелектуальна знахідка! Дуже зручний спосіб не говорити про зміст подій та суспільного процесу, успішно послаблюючи водночас владу Президента.

Хід професійний - і практичний, далекосяжний! Під прикриттям «захисту» від «оточення» кліка підриває позиції, а згодом і зовсім усуває з публічної політичної арени професійно найкваліфікованіших і найнадійніших соратників Президента, зокрема Петра Порошенка і Романа Безсмертного. Президента відчутно послаблено, шлях для остаточного удару розчищено.

Таку саму спецоперацію проводить Тимошенко і пізніше, публічно (!) вимагаючи (!) від Президента звільнити з посади керівника свого Секретаріату В. Балогу. Президент відкинув цю зухвалу вимогу рішуче і публічно: у телевиступі він заявив, що Секретаріат - це не державна інституція, а технічні працівники Президента, яким він щодня каже, що робити.

Думка чітка й однозначна. Одначе «опоненти» й «союзники» тлумачать її в дусі свого міфу про В. Балогу, обов'язок якого, мовляв, - затісувати олівці для Президента! Цікаво, як у такому разі Президент міг би виконувати свої посадові обов'язки, передусім гаранта Конституції?

На виборах 2006 та 2007 років БЮТ переміг Президента (саме так треба поставити питання! Бо ніколи серйозно кліка не протистояла Партії регіонів, зрештою, ні комуністам, ні соціалістам).

Із затяжної безуспішної історії творення в 2006 р. «помаранчевої» парламентської коаліції суспільство усвідомило й запам'ятало одне: Мороз зрадив. Зрадив союзників та Майдан.

Щодо Майдану треба уточнити: за справедливою логікою О. Мороза його вчинок не був зрадою, бо він ніколи не вважав себе творцем чи співтворцем Майдану, до якого приєднався тільки ситуативно: про це О. Мороз заявляв потім сам, публічно.

Зрадив союзників? Якщо так (для категоричного висновку треба знати деталі коаліційних переговорів), то славу зрадника повинна з ним поділити Ю. Тимошенко, причому повною мірою.

Домовленість про принципи творення коаліції була чітка: ключові посади в органах центральної державної влади вибирають самі суб'єкти переговорів у послідовності, що відповідає результатові виборів, і вето на такий вибір не допускається.

«Наша Україна» чесно погодилася з першим вибором БЮТу - посади Прем'єр-міністра.

Другий вибір належав їй, «Нашій Україні» - посада голови Верховної Ради.

І тут справа пішла шкереберть. Громадськості відомий визначальний факт: Ю. Тимошенко і О. Мороз домовляються, що головою Верховної Ради стає О. Мороз.

«Наша Україна» постала перед вибором: або погодитися з таким цинічним зривом домовленості, тобто зазнати повної моральної та політичної поразки (від «союзника»!), або ще пробувати таки створити коаліцію згідно з домовленістю...

Порятував ситуацію О. Мороз. Кажу «порятував» без іронії, з двох причин:

1.   Один фальшивий «майданівець» відпав - О. Мороз зайняв своє природне місце - у ряду організованих антиукраїнських (російсько-малоросійських) сил, політична конструкція суспільства стала прозорішою;

2.   О. Мороз порятував «Нашу Україну» і нашу, українську, Україну, як показав подальший хід подій, від реальних і дуже серйозних загроз для української державності: у надзвичайно складній і свідомо заплутуваній генералами політичній грі Президент зі своїми соратниками отримав додатковий час для пошуку і творення надійних варіантів виходу із пастки, уміло створеної для української влади;

3) (третя стратегічна лінія наступу кліки на Президента В. Ющенка) пастка полягала (полягає!) в тому, що під прикриттям (для громадської думки) декларативного протистояння з Партією регіонів Ю. Тимошенко не тільки діяла з нею в одному пропагандистському напрямку - антипрезидентському, а й об'єднувалася з ПР у питаннях, визначальних для долі української державності, передусім - становлення зрілого політичного класу нації, уособленого нині постаттю Президента В. Ющенка. Тут достатньо згадати два факти: прийняття голосами ПР та БЮТ Закону про Кабінет Міністрів (згодом Президент переграв Тимошенко - у цьому «заслуга» О. Мороза) і сьогоднішня консолідована позиція щодо конституційних змін - в обох випадках мотивом і суттю ініціатив є позбавлення Президента В. Ющенка реальної влади в українському політичному процесі. Цей намір найрадикальніше виразила Ю. Тимошенко, проголосивши ідею парламентської республіки - принципову ідею комуністів, що звикли маніпулювати свідомістю суспільства, у чому їм серйозно перешкоджає посада Президента. Особливо Президента нинішнього, проти якого наступ ведеться двома загонами російського імперіалізму - консервативно-реваншистським (КПУ, ПСПУ, СПУ та їхніми численними супутниками партійногромадського характеру) і неоімперським під прикриттям спекулятивної демократично-патріотичної фразеології (ПР, БЮТ та їхня добре оснащена інформаційно-пропагандистська інфраструктура).

Не тискові Ю. Тимошенко піддався Президент (як тлумачили політологи й журналісти), оголосивши в 2007 р. дострокові вибори до Верховної Ради, - він учинив як гарант Конституції, який усвідомлює відповідальність за стан і перспективи української держави. Парламентська більшість (ПР, КПУ, СПУ) активно наростала (кажуть, скуповуючи собі новобранців) і вже була близька до конституційної норми (300 голосів), головно завдяки поповненню із фракції БЮТ! (випадково? Принаймні це промовисте свідчення про політикоідеологічний дух у середовищі БЮТ).

Верховна Рада з такою більшістю (конституційною) могла легко перетворити на закон антиукраїнську політичну програму коаліції: надати статусу державної російській мові, а країні - статусу позаблоковості, так званого нейтралітету (що означало б практично довічне перебування на українській території російського ЧФ, приєднання до ЄЕП, згодом і до Ташкентського договору колективної безпеки, а все це відкривало б шлях до остаточного політичного поглинення України Росією), обмежити повноваження Президента чи й зовсім ліквідувати таку посаду, або ж, як проміжний варіант, обирати Президента Верховною Радою... В останньому випадку перспективною для ПР та БЮТ була б тимошенківська ідея двопартійної політичної системи: в українських умовах це надовго був би тріумф олігархії (передусім фінансових магнатів), обмін посадами між кланом керівної верхівки ПР і кланом Тимошенко-Турчинова...

У контексті сказаного промовистий такий факт. Із президентської виборчої кампанії 2004 р. переможена політична сила, представлена В. Януковичем, вийшла аж ніяк не розчавленою: за неї віддали свої голоси 44% виборців! І раптом кандидатуру Ю. Тимошенко на посаду Прем'єр-міністра підтримали 375 народних депутатів! Тієї Тимошенко, яка поводилася в кампанії вельми агресивно. Домовленість чи успішна робота координатора?

Про зловісну роль в українському політичному процесі Віктора Медведчука, тривалий час (12.06.2002 - 21.01.05) голови Адміністрації Президента Л. Кучми, загальновідомо. За логікою відомих і маловідомих фактів журналіст Дмитро Артеньєв у статті «Отрута» (сайт«Реальна політика» - передрук у г. «Україна молода» за 8 травня 2008 р.) навіть доходить висновку, що він був організатором отруєння В. Ющенка - і в задум було посвячено Ю. Тимошенко!

Відразу зауважу, що для публікацій такої політичної висоти і з дійовими особами (живими!) такого суспільного становища невідомі чи маловідомі факти беруться з першоджерел, які поки що не хочуть чи не можуть бути названими. Але правда заявляє про себе опосередковано: як звинувачувані відгукуються на публікацію і про що говорить їхня суспільна поведінка. Адекватна реакція мала б бути одна: рішуче домагатися публічного спростування звинувачень через відповідні юридичні процедури!

Нічого подібного суспільство не почуло. Ні від В. Медведчука, ні від Н. Шуфрича, ні від Д. Жванії та Ю. Тимошенко. Правда, Давид Жванія вирішив випередити події, пішовши в наступ, чим і викрив себе психологічно: ухиляючись від свідчень Генеральній прокуратурі, він раптом заявляє публічно, що ніякого зловмисного отруєння В. Ющенка не було. Реакція міжнародних експертів не забарилася: вони вказали на абсурдність такого твердження. Жванія не вгамовується йому йдеться про вплив на громадську думку і на слідство. Безвідповідальних, недоброзичливих до української влади журналістів в Україні достатньо, і вони охоче тиражують побрехеньку. Сіють у суспільстві морально-політичну отруту проти Президента.

Про Тимошенко була тільки дописка від редакції «України молодої» під публікацією статті Артеньєва: «У штабі Юлії Тимошенко категорично спростовують таку версію подій 2004 року». Ще б пак!

Проте людський і суспільний смисл політичної поведінки Ю. Тимошенко, поведінки однозначної й непохитно цілеспрямованої, спростувати неможливо.

Високий громадянський порив творців Майдану, його рядових учасників. У Тимошенко мотив участі в президентській кампанії на боці В. Ющенка протилежний - шкурний: посада Прем'єр-міністра, якої вона домагалася надзвичайно настирливо. В. Ющенко, очевидно, не усвідомлюючи всієї глибини підступності «союзника», дав на це усну згоду у випадку своєї перемоги.

Але, знову ж таки, не посада керівника уряду цікавила Тимошенко, адже потім ніщо не заважало їй, будучи Прем'єр-міністром, солідарно з Президентом працювати над тим, щоб суспільні очікування від Майдану стали реальністю і країна нарешті твердо стала на шлях спокійного позитивного розвитку (а вже потім чесно позмагатися з В. Ющенком за посаду Президента). Посилання у вересні 2005 р. на «корупцію оточення» і втручання в її роботу секретаря РНБО П. Порошенка були настільки голослівними та дрібними і так цинічно контрастували з історичним смислом-масштабом Майдану, що тільки нікчемність українських політичних та інтелектуальних середовищ і сила-широта антиукраїнської упередженості й свідомої ворожості в країні вберегли Ю. Тимошенко від політичної смерті. Суспільство бездумно проковтнуло провокацію-зраду.

І не ту одну. Провокації-диверсії проти української державності ішли (ідуть!) одна за одною, в'яжучись у міцний політичний ланцюг.

Для політичної стійкості та економічної незалежності країни нафтогін «Одеса-Броди-Плоцьк» - об'єкт стратегічний. Президент В. Ющенко багато робить (і зробив уже), щоб нафтогін нарешті запрацював. 16 липня 2008 р. мала відбутися міжнародна нарада з цього питання, на якій планувалося підписання двох важливих угод. Але нарада не відбулася: Тимошенко заборонила представникам урядових структур і державних компаній брати в ній участь! («УМ», 18.07.08). Голослівно (як завжди) назвавши проект корупційним. Керівники західноукраїнських нафтопереробних заводів заявили на прес-конференції, що довгоочікувана азербайджанська нафта дозволила б зупинити процес занепаду виробництва і відвести загрозу безробіття на їхніх підприємствах. А народний депутат, секретар Комітету ВР з питань економічної політики Ігор Палиця зрив протокольних домовленостей з азербайджанською стороною назвав «несподіваним, як грім серед ясного неба», і таким, що суперечить коаліційній угоді між НУ-НС і БЮТ. На запитання, чи не існує зв'язку між візитом Тимошенко в Москву і «цим несподіваним для всіх рішенням, коректно ухилився від відповіді...» («ГУ», 23.07.08).

Власне, зрив Ю. Тимошенко вигідних і дуже актуальних для України міжнародних домовленостей - не така вже й несподіванка: перед цим була ще ціла смуга її прямих антидержавних провокацій-диверсій: демонстративна протидія Президентові щодо Фонду державного майна і приватизації Одеського припортового заводу (з наміром віддати його в російські руки), авантюра з виплатою громадянам радянських заощаджень і домаганням провести референдум щодо Конституції одночасно з парламентськими виборами 2007 р., обіцянка виборцям уже з першого січня 2008 р. перейти на формування армії виключно на основі контрактів, публічна заява - за два дні до зовнішнього тестування абітурієнтів! про термінове засідання уряду, який має розглянути питання про законність такого вступу до вузів, блокування трибуни Верховної Ради з найменшого приводу і т.д., і т.п.

Стосовно провокаційної поведінки Тимошенко окремо треба сказати про три обставини:

1)   конфлікт із Президентом у справі Фонду державного майна, коли Президентові довелося застерегти «героїню Майдану» публічно: «Жоден силовий варіант не пройде, і я буду чітко стояти на сторожі норм Конституції з цього питання. Мені здається, уряд це добре розуміє, але чомусь відповідних висновків не робить» («УМ», 08.05.08);

2)   «газові» взаємини з Росією. Зима 2005-2006 рр., Росія перекриває Україні газ, Президент та уряд, очолюваний Ю. Єхануровим, знаходять вихід із ситуації, не поступаючись національною гідністю країни.. .А Тимошенко розпалює проти них потужну пропагандистську кампанію, пропонуючи інший варіант - звернення до Міжнародного суду. Фахівці попереджують: суд може тягнутися роками, а країні потрібен газ - негайно, людям потрібне тепло в квартирі - зараз, а не колись...

3) провокаційний стиль публічного мовлення Тимошенко взагалі - а все і завжди в неї розраховано виключно на пропагандистський вплив на людей! Не на осмислення та вирішення проблем. Проблеми вимагають чесного і професійного осмислення, а Тимошенко умить кидає на масову публіку, на стихійну свідомість голослівні звинувачення. І тим часом її глибоко руйнівне для країни критиканство не обурює людей! Хвора людина - хворе суспільство?

Для прикладу. Президент робить зауваження до урядового проекту державного бюджету. А Тимошенко каже у відповідь (на всю країну!): проситиму Президента «не руйнувати [виділення моє] фінансової системи країни». Конституційний Суд визнав незаконним скорочення соціальних пільг в урядовому проекті державного бюджету країни - Тимошенко заявляє на повний цинічний голос про те, що КС під політичним тиском (натяк на Президента і його Секретаріат) прийняв ухвалу, яка ставить під загрозу виплату пенсій.

У цьому контексті промовиста деталь: ВР не схвалює урядового-законопроекту державного бюджету (депутати мають до нього багато претензій) - Тимошенко закликає урядовців «максимально залучити громадськість для того, щоб вплинути на фракції в парламенті для прийняття бюджету» («УМ», 18.07.08). Знову «штурм», як під час Майдану?

Популістська демагогія «сильного канцлера» завершується узагальненнями про те, що в країні панує хаос, якому треба покласти край (декларація після виборів 2007 р., уже в статусі Прем'єр-міністра), а уряд, очолюваний нею, здійснює «свою стратегію щодо наведення порядку в країні» («ГУ», 17.07.07), словом, у політичній Україні вона єдина - рятівник країни.

Така ідеологія публічно дуже активного політика (хоча публічність не властива посаді керівника уряду) міфологізує людську свідомість, руйнуючи можливість раціонального політичного вибору і громадянської поведінки загалом, творить атмосферу недовіри до влади як суспільного інституту і підриває віру в життєздатність щойно посталої держави, провокує протистояння в середовищі українського політичного проводу та в суспільстві загалом, а в підсумку - поглиблює політичну та загальносуспільну нестабільність країни.

Усе це не просто неоціненна послуга Росії в її неоімперських розрахунках і сподіваннях щодо України - тут передня й вирішальна лінія боротьби всіх антиукраїнських сил проти державності нашого народу, з боку Росії, зокрема, - за повернення собі статусу фактично імперії.

Актуально перша в неї мета на цьому шляху - усунення з посади В. Ющенка. Мета, якій ревно служить Тимошенко, глибоко й масштабно дестабілізуючи природний історичний процес українського національного відродження, безперервно воюючи проти Президента В.Ющенка - не тільки формального, а й унікально (така історична ситуація) фактичного гаранта свободи і державності нашого народу.

Свідчить першоджерело, свідчення епохально важливе, тому процитую довший уривок із нього - з коментаря доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Російського інституту стратегічних досліджень (РФ) Тамари Гузенкової з приводу призначення Президентом В. Ющенком Костянтина Грищенка послом у Російській Федерації:

«Що стосується риторики й реальної політики з натовського питання, це найбільш складна й болісна сфера діяльності майбутнього посла. З одного боку, безумовно, він має виконувати волю Президента. Саме з цього питання воля Президента чітка й зрозуміла як ні з жодного іншого. І, звісно, це досить важка ситуація для посла». «Мені здається, що нині російське керівництво у темі НАТО налаштоване досить визначено і, судячи з висловлювань, досить рішуче».

«Що стосується заяви, яка прозвучала з боку Києва стосовно того, що після 2017 року Чорноморський флот РФ має покинути Україну, як це обумовлено українською Конституцією. Мені здається, що російська сторона різними групами й силами орієнтована на те, що ще є час для обговорення й досягнення компромісу саме з цього приводу. Хоча 2017 рік недалеко, але певний час є, щоб це питання обговорити. Зараз настав саме такий момент, коли найбільш виразно й визначено виявилися позиції Росії й України з цього приводу. Київ хоче в будь-який спосіб перегорнути цю сторінку історії в 2017 році». «А Москва вважає, що є ще можливості й аргументи, є певні геостратегічні й геополітичні міркування продовжити розмову про пролонгування цього терміну. Якби в Україні була інша ситуація, була консолідована еліта, не було таких жорстких політичних криз і страшного протистояння між різними гілками влади, то тут можна було б думати про те, що це абсолютно однозначна й безальтернативна позиція Києва, і відповідно до цього будувати свою політику. Але оскільки в Україні все міняється, політичні сили міняються ролями, входячи то до правлячої, то до опозиційної ніші, то існують міркування, що зміниться політична фаза в Україні, і тоді ці питання можна буде обговорювати більш спокійно й компромісно для обох сторін. Тому мені здається, що немає відчуття того, що ніколи й ні за яких обставин не знайдеться трьохсот голосів у Верховній Раді [згадаймо «300 голосів» у коаліції О. Мороза, П. Симоненка, В. Януковича - і Ю. Тимошенко?] для зміни української Конституції» («Д», 11.06.08, виділення мої).

Об'єктивна роль Ю. Тимошенко у сфері російсько-українських взаємин і, ширше, у долі українського народу (роль глибоко й послідовно підривна, у прямому значенні слова ворожа) самоочевидна.

Але чи тільки об'єктивна, неусвідомлена? Надто густа й цілеспрямовано неухильна на цьому шляху політична енергія Тимошенко, щоб можна було припустити, що все це відбувається поза свідомим вибором, не з мотивів глибоко особистих, життєво важливих.

Моральне обличчя влади: чиє сумління чисте

Тут ми торкаємось основи основ політичної філософії, суспільного життя взагалі, - проблеми моралі, конкретніше в нашому випадку - проблеми чистоти сумління в наших політиків першого ряду, внутрішньої свободи в їхньому політичному виборі. Торкаємось трагічної сторінки в короткій історії нашої новітньої державності.

Президент Леонід Кравчук гідно уособлював епохальний процес народження української держави та її перспективи. Але його вплутали (думаю, саме «вплутали», а не «вплутався») в кримінальну справу з Чорноморським пароплавством, і він, рятуючись, подався в партію В. Медведчука, пережив ганебну морально-політичну деградацію.

Політичне ім'я Президента Леоніда Кучми невіддільне (до якої міри, тим часом не все однозначне) від страхітливого злочину - убивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Причетний до ситуації (свідчення - аудіозаписи майора М. Мельниченка) і В. Литвин, колишній керівник Адміністрації Президента Л. Кучми і голова Верховної Ради, нині він вочевидь має намір узяти участь у наступних президентських виборах.

Віктор Янукович має дві судимості у час своєї юності, судимості за злочини хуліганського масштабу. У контексті кримінальних сторінок біографії в інших наших політичних керманичів це явно дрібні провини, і В. Янукович (теж претендент на посаду Президента країни) міг би й не будувати свого політичного майбутнього такою високою нечистою ціною - шляхом спекуляції на імперській ідеї.

Петро Симоненко (КПУ) і Олександр Мороз (СПУ), так і не порвавши ідеологічно та політично зі злочинною системою ленінсько-сталінського фашизму, несуть на собі великий тягар морально-політичної відповідальності за злочини радянського комунізму-соціалізму.

Юлія Тимошенко прийшла у велику політику як підприємець-олігарх, чільний (через свій безпосередній зв'язок із державними службовцями високого рангу) представник великого капіталу періоду його первісного накопичення, переважно кримінального характеру. Прийшла, рятуючись від перспективи карної відповідальності за махінації у справі постачання в Україну російського газу (від листопада 1995 року по січень 1997 року вона - президент промислово-фінансової корпорації «Єдині енергетичні системи України», м. Дніпропетровськ). За злочин у цій справі багаторічне ув'язнення відбувають російські високопосадовці, а Ю. Тимошенко було оголошено в міжнародний розшук. її соратник Павло Лазаренко, тодішній перший віце-прем'єр-міністр і Прем'єр-міністр України, вже багато років перебуває в ув'язненні у США - за економічні злочини.

І лише Віктор Ющенко - політик і державний діяч із чистим сумлінням. Він прийшов у політику з мотивів ідейних, громадянських. 1999 року, будучи головою Національного банку України, не погодився (на прохання В'ячеслава Чорновола, голови Народного руху) взяти участь у президентських виборах як кандидат на посаду Президента. Наступна його сходинка - посада Прем'єр-міністра - була для нього, фахового економіста з чималим досвідом професійної роботи, цілком логічною та закономірною. Очевидно, саме тоді він відчув та усвідомив масштаб своєї можливості та відповідальності за долю нації та її держави. Його економічна політика суперечила інтересам та моралі кримінального капіталу, і цей капітал (і чи тільки він?) постарався убезпечити себе від перспективи економічного (безперечно, політичного також) оздоровлення, очищення суспільства. Звільнений із посади Прем'єр-міністра, В. Ющенко, роблячи вибір свого громадянського майбутнього, не став шукати собі вигідної для цього готової партійної чи кланово-бізнесової ніші, він започаткував принципово новий суспільний рух, що відповідав фундаментальним, пріоритетним потребам історичного розвитку, - створив партію «Наша Україна», яка ідейно підносилася над традиційним набором ідеологічних уявлень і вже самою своєю назвою несла ідею країни, народу-нації, держави. У своїй суті, об'єктивно це була ідея передумови будьякої національної ідеології - ідея визволення народу від зовнішнього поневолення. Це був той стрижень історичної перспективи, на ґрунті якого й точиться, не затихаючи ні на мить, жорстока боротьба в Україні. Ціна її висока: актуально - низька якість життєвих умов (чи й потрощена доля) для мільйонів наших громадян, а перспективно - доля України як країни, доля українців як нації, визволеної й надійно захищеної.

Така перспектива пов'язана нині тільки з іменем Президента В. Ющенка. Недоброзичливості, зубоскальства на його адресу унікально густо зусібіч, натхненно воюють проти нього і П. Симоненко та О. Мороз, і В. Янукович та Ю. Тимошенко, і, під машкарою лукавства самодостатності «третьої сторони» та занадто простацької демагогії професійного історика, В. Литвин.

Ведучи нищівний наступ на авторитет і політичне майбутнє В. Ющенка, ці люди і не пробують чесно й предметно сказати, в чому полягають усе-таки їхні претензії до нашого Президента. Тоді як В. Ющенко, намагаючись консолідувати суспільство, ні про кого з них, про жодну політичну силу не говорить просто недоброзичливо, не кажучи вже - демагогічно, його політичні оцінки завжди предметні й професійні.

Тут конфлікт глибокий, конфлікт моралі і культури людських взаємин, але також, і передусім, конфлікт визначально політичний: В. Ющенко повернутий обличчям (свідомістю, духом, душею) в український бік, його опоненти-недоброзичливці - у російський, точніше, у бік Росії імперської.

До вже сказаного ще. Про комуністів-соціалістів усе зрозуміло. В. Янукович: залишаючись у межах імперської політичної ідеології, але, водночас, зайнявши не зовсім тверду, не демонстративно агресивну (як у Тимошенко та комуністів) позицію у ставленні до Президента В. Ющенка, вагається чи хитрує, чекаючи нагоди вигідно об'єднатися зі своїми, об'єктивно, соратниками - клікою Тимошенко-Турчинова?

В. Литвин. Звинувачений депутатом Григорієм Омельченком у причетності до загибелі Г. Гонгадзе, він спочатку обурився і пригрозив судом, але швидко стих, повідомивши громадськості, що регулярно ходить до храму УПЦ Московського патріархату в Києво-Печерській лаврі на службу божу. І більш промовистий знак політичного спрямування В. Литвина: коли стало ясно, що Президент В. Ющенко узяв твердий курс на вступ України в НАТО, у всіх проімперських партійних об'єднаннях з'являється, як за командою, гасло позаблоковості, нейтралітету України; увів його до своєї політичної програми (Блоку свого імені) і В. Литвин.

Особливий морально-політичний (аморально-політичний) вибір у Ю.Тимошенко. Після своєї невдалої спроби державного перевороту у вересні 2005 р. вона двічі їздила до Москви, формально - до слідчих у кримінальній справі щодо правопорушень при постачанні російського газу в Україну. Результат поїздки показовий: кримінальну справу проти Тимошенко призупинено, з міжнародного розшуку її знято. І це притому, що російських учасників злочину засуджено на великі терміни.

Російські політологи писали згодом про чаювання Тимошенко з Президентом Росії В. Путіним на його дачі. Ніякої інформації про цю зустріч до громадськості не просочилося. Звернули вони увагу й на те, що в липні 2008 року розмова віч-на-віч В. Путіна з Тимошенко (обоє у статусі Прем'єр-міністра своєї країни, тобто зустріч протокольна) тривала на годину довше, ніж було заплановано.

Про що вони говорили-домовлялися, догадатися неважко, хоч і про цю другу розмову нічого конкретного невідомо. Але відповідь дає, однозначну відповідь, непохитна логіка політичної поведінки Тимошенко протягом усього її публічного життя. А ще - сама пані «канцлер»!

Під час свого візиту до Польщі в липні 2008-го року на закритих переговорах із польським керівництвом вона заявила, що «уряд під її керівництвом не підтримає приєднання України до ПДЧ в НАТО, оскільки обіцянку про це вона дала голові уряду Росії Володимиру Путіну під час останнього візиту до Москви» («УМ», 18.07.08). Се цитата із заяви керівника Секретаріату Президента В. Ющенка. Ясно, що інформацію Секретаріат отримав від української контррозвідки або із польського першоджерела: для Польщі Українська держава - рівноправний сусід і стратегічний союзник, тоді як для Росії - помилка історії, яку треба виправити (згадаймо міркування Президента В. Путіна про Україну в квітні 2008-го року на саміті НАТО в Бухаресті).

У Польщі Ю. Тимошенко робила, як каже н. д. Павло Жебрівський, «досить серйозні нападки» на президентську частину парламентської коаліції («НУ-НС»), «у тому числі на Президента», переконувала польське керівництво в тому, що Президент не має можливості успіху на президентських виборах, у яких вона участь братиме.

Перед нами - весь набір мотивів і мети політичної поведінки Ю. Тимошенко, поведінки, яку й не можна назвати діяльністю, бо це лише суцільний ланцюг інтриг, спрямованих на політичну дестабілізацію країни, на розхитування опорних стовпів ще не зміцнілої української державності.

І вершина смислу політичної позиції Тимошенко, масштабу її провини перед українським народом, небезпеки, яку вона енергійно творить для нашої країни, вершина - кривава крапка над «і»!

Серпень 2008-го року, війна Росії проти Грузії. Скориставшись загостренням ситуації в сепаратистській Південній Осетії (власне, ситуації, яку Росія сама створила), російська авіація бомбить, а окупаційні загони займають військові об'єкти на території всієї Грузії, масштабних руйнувань і людських втрат зазнають цілі міста... Під контролем грузинської влади залишається тільки столиця Тбілісі.

Президент Віктор Ющенко, разом із Президентами Польщі, Литви та Естонії і головою уряду Латвії їде до Грузії, щоб заманіфестувати солідарність із грузинським народом (виступає на мітингу в Тбілісі), підсилити атмосферу осуду російського агресора міжнародними політичними чинниками.

У збройному нападі Росії на Грузію взяли участь кораблі Чорноморського флоту, дислоковані в Севастополі, на українській території. Це вже крок, спрямований на втягування України в конфлікт і, цілком логічно припустити, застосування подібного сценарію щодо української території, Криму, і не тільки Криму.

Президент В. Ющенко на виконання ухвали РНБО видає указ про впорядкування правил перетину державного кордону України кораблями ЧФ і переміщення його особового складу українською територією. Указ не імпульсивний і не тенденційний: питання давно стояло на порядку денному російсько-українських відносин стосовно тимчасового перебування ЧФ Росії на території України.

У відповідь на обґрунтовані й узгоджені з міжнародним правом кроки української влади надходить інформація, що російською стороною дано наказ привести флот до стану повної бойової готовності... А в Криму прискореним темпом іде протизаконне надання російського громадянства громадянам України. Візьмімо до уваги, що це масово зроблено в Південній Осетії, і російська агресія в Грузію відбулася під прикриттям пропагандистського гасла захисту своїх громадян...

Над Україною блиснуло лезо сокири війни, сокири зовнішньої, безпосередньо пов'язаної із сокирою внутрішньою, якою, зокрема, завзято розмахує Ю. Тимошенко із самого початку свого виходу на центральну політичну арену України. (Тоді як Президент В. Ющенко у відповідь закликає політиків закопати цю сокиру глибоко в землю, закопати і забути, де вона лежить, перейти до діалогу для з'ясування позицій і порозуміння щодо конфліктних проблем).

На кривавий блиск російської сокири в Грузії Прем'єр-міністр України Тимошенко не зреагувала: промовисто мовчить, насолоджуючись, пишуть газети, відпочинком на одному з островів Середземного моря, маючи в своєму розпорядженні і яхту Нестора Шуфрича, одіозного соратника В. Медведчука і В. Януковича.

Партія регіонів довго мовчить, потім її парламентська фракція приймає заяву, якою засуджує... «однобічний підхід» української влади до російської агресії проти Грузії. Комуністи зі своїми союзниками маніфестують на підтримку Росії. В. Литвин оприлюднює від імені свого Блоку розгорнуту заяву, у якій висуває купу звинувачень на адресу української влади, практично - Президента В. Ющенка, і не каже ні слова докору Росії за її збройний напад на Грузію. Більше того, у цій украй небезпечній для української державності міжнародній ситуації він іще раз продемонстрував напрям свого «державного» погляду - разом із комуністом Л. Грачем, запеклим провідником російської імперської лінії щодо України, узяв участь у святкуванні Дня військового флоту Росії.

Але значно серйозніше й небезпечніше інше! Парламентські канікули В. Литвин використав для поїздок по областях України: зустрічається з громадськістю, з трудовими колективами, активно підбурюючи людей проти президентської влади, проти Президента В. Ющенка і пропагуючи особливо підступну нині для України, професійно безграмотну ідею т.зв. нейтралітету нашої держави. Дипломований історик В. Литвин, виставляючи себе як єдину відповідальну силу в політичному житті України, говорить про «чвари» в середовищі центральної державної влади, звичайно, добре розуміючи, що Україна переживає нині не «чвари», а надзвичайно гостру - на рівні війни! - політичну боротьбу, у якій чітко й послідовно вирізняються дві сторони: українська й антиукраїнська, лінія імперської Росії. Центральна політико-ідеологічна, пропагандистська та організаційна ідея російської партії в Україні (партії - у широкому, образному, розумінні слова) - ідея позаблоковості, нейтралітету України, відмови від вступу в НАТО. Мета тут зрозуміла: залишити Україну наодинці з Росією, поза системою колективної безпеки демократичних країн Заходу. Тобто перекрити перспективу національно-політичного та культурного відродження українського народу, утвердження його державності і відкрити прямий переможний шлях для перетворення України на Малоросію, формально хай і державу, а насправді - політичну і культурну провінцію Росії, якою, провінцією, вона значною мірою ще й досі залишається.

В. Янукович, закликавши українську владу визнати незалежність сепаратистських частин Грузії, Південної Осетії та Абхазії, остаточно визначився як прихильник неоімперських планів Росії.

Позиція Тимошенко й спрямування її політичної енергії в цій боротьбі однозначні й послідовні: пропагандистська й політико-інституційна («парламентська республіка», зухвале посягання на конституційні повноваження Президента тощо) війна проти Президента В. Ющенка як реального й авторитетного носія української національної перспективи і підтримка імперських геополітичних тенденцій та планів Росії, причому у всіх визначальних сферах історичного процесу:

1)   економіки:

     а)     зрив (на користь Росії) домовленостей Президента щодо постачання каспійської нафти нафтогоном Одеса-Броди-Плоцьк;

     б)     намагання заблокувати (теж на користь Росії) реалізацію угоди з американською компанією про добування нафти в українській частині шельфу Чорного моря (обидва випадки - стратегічна проблема енергетичної безпеки України!);

     в)     спроба приватизувати (російською компанією) стратегічно унікальний економічний об'єкт - Одеський припортовий завод тощо;

2)   внутрішньої політики:

а) настирливе безперервне творення атмосфери політичної нестабільності в Україні, яка (атмосфера нестабільності) потужно живить імперські надії та розрахунки Росії щодо України (згадаймо авторитетні міркування-висновки про це доктора історичних наук РФ Тамари Гузенкової); особливо небезпечна при цьому методологія політичної боротьби Ю. Тимошенко - апеляція до низьких людських інстинктів, до агресивних стереотипів масової свідомості і підбурювання суспільства проти своїх політичних опонентів-супротивників - з цього погляду вона стоїть в одному ряду з такими одіозними демагогами-ретроградами, як комуніст П. Симоненко і «прогресивна соціалістка» Н. Вітренко; притому значно випереджаючи їх за ступенем руйнівного впливу на суспільство; постійні ситуативні альянси з відвертими агентами імперської Росії в політичному середовищі України (комуністи-соціалісти, Партія регіонів, середовище В. Медведчука) і плани (на час, коли визріють обставини) стратегічного союзу з ними (зміна конституційного ладу з метою усунути від влади В. Ющенка, практично двопартійна владна система - у складі Партії регіонів і партії-клану Ю. Тимошенко).

б) наш «сильний канцлер» ні разу не виступила проти центральної політико-культурної ідеї реваншистських сил в Україні - надання російській мові статусу державної; ніколи й ніде не висловилася на підтримку системних революційних ініціатив Президента В. Ющенка, спрямованих на становлення зрілої історичної самосвідомості українського народу, навпаки: сягнувши геббельсівського рівня політичного цинізму, вона звинуватила Президента В. Ющенка... в антиукраїнській політиці! (таку заяву 15 квітня 2008-го року виголосила фракція Блоку Ю. Тимошенко з трибуни Верховної Ради, засідання якої транслював Перший канал національного телебачення, - на це, на підбурювання суспільства проти Президента, і був розрахунок кліки!);

3) геополітики: знову дві сторони - українська та імперська російська, дві діаметрально протилежні позиції - Президента В. Ющенка та Прем'єр-міністра Ю. Тимошенко.

Президент В. Ющенко бере чіткий і твердий курс у двох напрямках: на національне відродження-становлення українського народу-нації - як його, народу, перше право та потреба (право на Батьківщину), неодмінна передумова демократичної стабільності та позитивного розвитку суспільства і, по-друге, курс на інтеграцію в євроатлантичні структури, в Європейський Союз та НАТО - як системне забезпечення та гарантія національної безпеки України, її територіальної цілісності й недоторканності, зрештою, і це фундаментальне, як повернення України на власний шлях цивілізаційного розвитку.

Ю. Тимошенко, активно творячи в країні політичну атмосферу, надзвичайно несприятливу для вирішення життєво необхідних історико-гуманітарних проблем українського народу, виразно й однозначно доповнила свій внутрішній антиукраїнський ресурс зовнішнім, геополітичним. У січні 2008 р. вона підписала т.зв. «листа трьох» (Президента, Голови Верховної Ради і Прем'єр-міністра країни) про приєднання України до ПДЧ (Плану дій щодо членства в НАТО), певне, щоб не випереджати події (попереду, передбачалось, - київські вибори, на яких кліка розраховувала «взяти» столицю) і, думаю, отримавши дозвіл від «своїх», адже, безперечно, керівництво Росії добре знало, чим закінчиться для України та Грузії квітневий саміт НАТО в Бухаресті.

Поза цим спекулятивним кроком Ю. Тимошенко ніде й ніколи не висловлювалась за доцільність вступу України в НАТО, про історичну необхідність приєднання нашої держави до колективної, євроатлантичної, системи безпеки.

Навпаки, знаючи, що приєднання України до ПДЧ в грудні 2008-го року можливе лише за умови політичної стабілізації в країні та консолідованої, солідарної позиції в цьому питанні керівництва нашої держави, Тимошенко робить усе, щоб загострити стосунки з Президентом і поглибити кризу влади. На оприлюднену Секретаріатом Президента інформацію про її позицію на закритих переговорах із польським керівництвом під час липневого візиту до Польщі, на звинувачення її в зраді національних інтересів України вона відповіла, як завжди, зубоскальським загальником: пропоную вивіску «Секретаріат Президента» замінити іншою - «Палата №6». Тобто ніяк не відповіла.

Хоча мала просту й легку можливість дати переконливу відповідь на такі дуже серйозні звинувачення: на весь голос, твердо й розгорнуто (обґрунтовано) заявити про нагальну потребу України отримати дозвіл на приєднання до ПДЧ в грудні 2008-го року.

Навпаки, вона таки підтвердила свою геополітичну - антинатовську! - позицію, заявивши, нарешті, що виступає за приєднання України до... європейської системи безпеки. Не євроатлантичної, а європейської! Якої не існує. Тобто вона підтримала ті політичні сили в ЄС, які - заради самооманливого спокою і ...російського газу! - примирливо ставляться до імперських тенденцій у міжнародній політиці Росії і готові дистанціюватися від євроатлантичної позиції США.

Остаточно скинула політичну маску Ю. Тимошенко тоді, коли звинуватила українську владу в особі Президента В. Ющенка у веденні... інформаційної війни проти Росії! І це, мовляв, дає Росії право на відповідний удар!

Це вже не зубоскальство на адресу Президента, не просто підбурювання суспільства проти глави держави: Прем'єр-міністр заохочує імперські сили Росії до прямої агресії проти власної країни! Як у Грузії?

Коли Прем'єр-міністр В. Путін на прес-конференції після переговорів віч-на-віч із Ю. Тимошенко зухвало втручався у внутрішні справи України (у стилі одіозного Жириновского!), грубо обзиваючи Президента України, наш Прем'єр-міністр удоволено посміхалася!

Так промовляла її душа - стан ворожості до нашого Президента, стан глибокого відчуження від нашого народу.

Коли це почалося? Принаймні не внаслідок так званих зачіпок Секретаріату Президента! (А «зачіпки» - це насправді законне, доцільне й по-державному відповідальне реагування на поведінку керівника уряду).

Січень 2005 року, день інавгурації Віктора Ющенка на посаду Президента України. Прийнявши присягу перед Верховною Радою, Президент виходить на багатолюдний Майдан. Серед вітального гулу на його адресу вирізняються і вигуки «Юля! Юля!».

Серпень 2005 року. Виступ Президента В. Ющенка на Майдані з нагоди річниці незалежності України. Майдан ущерть заповнений людьми - як у вікопомні дні помаранчевого повстання. Щойно Президент почав промовляти, з різних місць площі почулися вигуки: Юля! Юля! Юля! Перервавши промову Президента. А потім до сцени на руках приносять «принцесу Майдану»!

Політичний цирк Тимошенко почався, відкрив свій тривалий, до сьогодні, сезон (далі, згадаймо, був її плаксивий виступ після відставки уряду у телепрограмі, коли вона виймала з рукава стрічки двох кольорів національного прапора мовляв, єдність помаранчевих і біло-блакитних, «регіоналів», якими вона потім цинічно цькуватиме Президента аж понині, коли ділова - антипрезидентська! - співпраця кліки Тимошенко-Турчинова з Партією регіонів та комуністами стала очевидною для всіх, хто цікавиться суспільним життям; було групове катання міністрів на ковзанах, прихід фракції БЮТ на засідання Верховної Ради в білому одязі, розкладайка в прем'єрському кабінеті урядового будинку, на якій вона (невтомно працюючи на благо країни) нібито ночує, трансляція в телепрограмі засідання Кабінету міністрів і т.д., і т.п.).

А суспільство запам'ятало - «оточення» Президента!

Під час виступу Президента я стояв біля щогли з боку вулиці Інститутської. Побачив там у руках молодих хлопців та дівчат з десяток транспарантів із написом на кожному двох слів: «Юля» і назва якогось із районних центрів Галичини. Підходив до демонстрантів, заводив розмову про місто. Відповідь була одна: усі мовчки відвертали голову... Стало ясно, що це просто найнята група підтримки «Юлі».

Мій приятель слухав промову Президента, стоячи біля будинку консерваторії. Каже, коли Президент почав говорити, гучномовці стихли настільки, що змісту сказаного добрати не можна було. Порівняймо. Серпень 2008 року, парад на честь Дня Незалежності України, промовляє Президент Віктор Ющенко: «Всі розмови затихли, коли Віктор Ющенко почав урочисту промову. Надто вже тихо говорили гучномовці, тож кожне слово треба було ловити» («Д», 27.08.08).

Не маю жодних підстав для сумніву: це працювали «чесні офіцери» О. Турчинова; на них послався голова СБУ О. Турчинов через два тижні після невдалої спроби заколоту кліки проти Президента В. Ющенка і, відповідно, відставки уряду; (це вони, не думаючи про безпеку країни, назбирали «чемодан компромату» - вислів самого Турчинова - проти нової влади? Тієї влади, яку начебто творили, та й уособлювали досі, до відставки уряду, і Ю. Тимошенко, і О. Турчинов. До речі, і де той «чемодан»? Чому не дано ходу матеріалові? Адже це було б в інтересах країни. Чи він збирався для Служби іншої країни?)

Говоримо про віковий епохальний процес визволення українського народу від зовнішнього поневолення, процес, у якому мільйони загублених життів - як героїв і як невинних жертв. Тож мушу послатися ще на один факт із власної пам'яті. Іще на одне свідчення стосовно питання, хто є хто в політичному житті України, яку роль - об'єктивну та суб'єктивну, усвідомлену - виконує в історичному процесі, яке майбутнє готує для нашого народу, для нашої Батьківщини.

Парламентські вибори 2006 року. Від людини, вхожої до середовища Тимошенко-Турчинова, почув, що там говорять про Президента В. Ющенка, називаючи його на прізвисько, по-нелюдському аморальне (стосувалося спотвореного отрутою обличчя Віктора Ющенка). Я не повірив почутому. Але через якийсь час, в іншому районі міста, почув це саме прізвисько від активістки БЮТ, що йшла на засідання виборчого штабу Блоку в своєму районі. Сумнів остаточно розвіявся, коли те саме прізвисько з'явилося в газеті «Свобода», редактор-видавець якої Олег Ляшко входив до виборчого списку БЮТ. Публікація стосувалася запущеної тимошенківцями сумнівної інформації про 30 млн. доларів О. Морозові за перехід до більшості у складі ПР та КПУ; у матеріалі йшлося про нібито перехоплену телефонну розмову київського політика з агентом у Москві(!).

На спеціально скликаній у липні 2006 року прес-конференції О. Ляшко заявив, що передав касету із записом розмови Генпрокуратурі. Але плівка, як пише г. «Коментарі» (№41, 31Л0.08), «виявилася порваною і пожованою, її неможливо було прослухати», і Генпрокуратура заяву О. Ляшка спростувала. Його, пише газета, «засудили навіть колеги з фракції», хоча Тимошенко «намагалася вигородити» Ляшка. Спецоперація?

Нагадаю, г. «Свобода» постійно, і раніше, і нині (не послаблюючи мисливського азарту і в період так званої демократичної коаліції в складі НУ-НС і БЮТ!) веде грубу пропаганду проти Президента В. Ющенка. Для прикладу - карикатура: В. Ющенко і Ю Тимошенко перетягують канат влади, Тимошенко - в образі ангела, а Президент - в образі сатани!

Вони люто нас ненавидять!

Переглянувши повну картину політичного життя Тимошенко, доходиш висновку: припущення журналіста Д. Артеньєва, автора публікації «Отрута», про участь «принцеси Майдану» в замаху на життя Віктора Ющенка, кандидата на посаду Президента України у виборчій кампанії 2004 року, цілком логічне. І політично, і морально, і психологічно.

А я роблю ще один висновок, самоочевидний: в українській великій політиці ось уже п'ятий рік успішно орудує великий державний злочинець. Маю на увазі оцінку не тільки моральну, а й юридичну, правову. Тобто мова йде про кримінального злочинця.

Логіка в мене проста і неспростовна: суспільство переживає важкий і складний, надзвичайно ускладнений історичним спадком і зовнішніми чинниками період становлення української нації, будівництва нової країни, нової держави, нового політичного та економічного ладу. А кожний крок політика і державного службовця Ю. Тимошенко спрямований на те, щоб іще більше ускладнити процес, перешкодити його успіхові.

Це злочин, великий злочин проти українського народу, проти кожного громадянина країни, незалежно від того, прихильно, зацікавлено чи вороже він ставиться до становлення української державності. Адже атмосфера політичного безладу, безперервної кризи влади і нестабільності суспільства, яку невтомно й цілеспрямовано творить Тимошенко, її політика нацьковування людності на українську владу в особі Президента В. Ющенка понижує якість життя, в остаточному підсумку, для всіх. Бо атмосфера невизначеності країни в її історичному поступі, непевності громадян у своєму завтрашньому дні послаблює, руйнує творчий потенціал суспільства, деморалізує людей, від чого страждають як «олігархи» (підприємницька конкуренція ціною життя), так і простолюд (страшні злочини на побутовому ґрунті, які стали не такими вже рідкісними і в селі, віковому фундаменті української духовності).

Що таке хаос (політичний) і хто його творить

Політико-психологічним чинником, який консервує такий стан і не дає країні вийти на шлях позитивного розвитку, є політологічна ідея та масове (практично тотальне) уявлення про владу та її носіїв як про реальність цілісну (тобто в основі своїй односпрямовану), суб'єкти якої чомусь ведуть боротьбу між собою не на життя, а на смерть.

Оце чомусь, тобто нерозуміння логіки історичного процесу і відповідної структурованості політичних сил, зведення політичної боротьби до індивідуального рівня взаємин між політиками творить у суспільстві масову, практично тотальну, ілюзію хаосу (реальності цілісної!) - чинника репресивного і руйнівного навіть для фізичного здоров'я людини (людину можна вбити, порушуючи певний час електромагнітними хвилями біологічний ритм організму, тобто перетворюючи ритм на хаос).

Отже, ілюзія загального хаосу, цілісність ілюзії!

Тоді як дійсність протилежна - чітко структурована на обох рівнях: історичного контексту (визначальної умови для виявлення смислу подій та явищ) та індивідуальної позиції, громадянської поведінки людей. Самоочевидно структурована за критерієм національно-політичним, національно-культурним - стрижневим критерієм, методологічна чинність, методологічна спроможність якого сягає глибини століть, відповідно до «віку» російсько-українського протистояння, в основі якого - становлення двох історіокультурних, етнонаціональних, національнополітичних самоусвідомлень (тотожностей, ідентичностей), українського та російського, у кінцевому підсумку - українського народу-нації та російського народу-нації. Процесу надзвичайно складного та суперечливого, з обох боків ускладненого зовнішніми чинниками, процесу взаємозалежного і глибоко (на фундаментальному рівні підсвідомості колективного «я») конфліктного.

Початок конфлікту (в епоху розпаду Київської держави-імперії, більше відомої під назвою «Київська Русь», яку, назву, росіяни послідовно замінюють на власну - «Древняя Русь», з явною імперською ідеєю привласнення всієї східнослов'янської історії відтоді і до сьогодні: «Русь Россия, Древняя Русь», отже, є - чи має бути! - і сучасна Русь, у межах східнослов'янської території!) означився нападом 1169 року князя Андрія Боголюбського із суздальським військом та в спілці з деякими українськими князями на Київ і взяттям його. Формально (юридично) в іншій ситуації (наявність держави або хоча б владного центрального представництва народу в процесі боротьби за національну державність) і за логікою міжнародного права такий напад називається агресією, логічним продовженням якої є війна.

Переяславська угода, укладена Богданом Хмельницьким із Росією в 1654 році, хоч і передбачала протекторат над Україною російського царя, мала в своїй основі ідею України як окремої країни, як незалежної держави, яка на певних умовах (зафіксованих в угоді!) погоджувалася на деяке обмеження свого суверенітету у внутрішній та зовнішній політиці. У задумі та намірах української влади, очолюваної гетьманом Б. Хмельницьким, Переяславська угода усвідомлювалася як тимчасовий військовий союз із Росією для боротьби з польським і татарським зазіханням на українські землі - у боротьбі за створення самостійної української держави.

Уявлення та наміри російської сторони були протилежні у дусі добре відомої нам ідеї «возз'єднання», ідеї, до краю набубнявілої трагічним для нас історичним досвідом. Досвід, почавшись із повзучої окупації Росією наших земель іще за життя Богдана Хмельницького, завершився невизнанням українців за окремий народ (ідея, жива ще й сьогодні!) і, відповідно, масовим терором проти «зрадників»-мазепинців, петлюрівців та «українських буржуазних націоналістів». «Возз'єднання» перейшло в стадію прямої агресії - проти української держави (УНР) навесні 1918 року - та подальшої російсько-української війни, переможної для Росії, державне керівництво якої, щоб закріпити свою перемогу і покласти край українському відродженню, заплідненому пробудженням народу в ході революційних подій 1917-1918 років, удалося до злочину епохального масштабу - Голодомору-геноциду.

Про національно-політичну сутність російського «возз'єднання братніх народів», їхньої «спільної історії» переконливо свідчить і масовий терор імперської влади СРСР проти українських політичних та культурних середовищ Галичини та Закарпаття після приходу на ці українські землі радянської влади відповідно в 1939 і 1945 роках - терор проти людей, які ніколи не були громадянами СРСР! Це агресія, це в чистому вигляді війна проти нашого народу! Більше того, це невизнання нас за народ, що має безумовне суверенне право на власне історичне буття.

Розпад Радянського Союзу, отже, і розрив України у 1991 році з такою «спільною історією», з таким досвідом «братніх взаємин» із сусіднім народом та його державою, попередній Президент Росії, а нинішній її безперечний політичний вождь і державний символ Володимир Путін назвав найбільшою катастрофою 20-го століття.

Це не було сентиментальним зітханням колишнього працівника КДБ за могутньою державою, це була декларація намірів - у дусі нового «возз'єднання», нової «Переяславської угоди»- юридичного прикриття для відновлення «спільної історії».

Те, як ставиться Росія Путіна-Медведєва до України, до українського народу та його державності, професійною мовою (військовою) має точну назву: позиційна війна. Війна, що є продовженням російської агресії проти УНР і, відповідно до нинішньої ситуації, ведеться методом ідеологічного (інформаційного, пропагандистського, загалом гуманітарного), політичного (пряме, неприкрите втручання у внутрішнє життя нашої країни) та економічного наступу на Україну (а втім, бувають і снайперські постріли, у прямому значенні цих слів). Мета як суто колоніальна - не втратити загарбану територію (практично заборона Україні вступати в НАТО, тобто невизнання за українською державою її суверенного права вибирати собі союзників і систему колективної безпеки - згадаймо, Переяславська угода позбавляла Україну права на дипломатичні відносини з Польщею і Туреччиною, - російські санкції проти України за самий намір стати членом НАТО вже почалися, розгортаючись у широкий фронт наступу на Президента В. Ющенка, прибічника євроатлантичної інтеграції України; стосовно території варто згадати й ідею канонічної території - щодо України - в ідеології російської православної церкви), так і національно-асиміляційна (державний статус російської мови, «спільна історія», тобто позбавлення українців власної історії, права мати власний погляд на минуле, захист «російськомовного населення», до якого включають не тільки росіян, а й зрусифікованих українців, тобто невизнання щодо нас самої ідеї національного відродження, трактування «російськомовних» як співвітчизників тощо). Юридичний аспект ситуації полягає в тому, що й після проголошення в 1991 р. своєї незалежності Україна залишалася формально і фактично країною завойованою, окупованою, і цю правову колізію історичного, фундаментального масштабу не зняли остаточно ні Конституція України (1996 р.), ні великий російсько-український Договір (1997 р.): для цього треба було укласти Мирний договір між Україною та Росією. Перед нами - ЦІЛІСНА політична реальність:

-        ІДЕОЛОГІЯ утримання України на становищі завойованої території з перспективою часткового чи повного поглинення її Росією, ідеологія, спільна для імперських сил, у т.ч. владних чинників, у Росії та їхніх соратників в Україні;

-        ОРГАНІЗАЦІЙНА інфраструктура наступу, професійно добре впорядкована як у вертикальному, так і в горизонтальному напрямках: партії, потужно представлені в парламенті та місцевих органах влади на всій території країни, у їхніх руках - значна частина державної влади; позапарламентські партії та громадські об'єднання імперського спрямування; преса, яка повністю панує в інформаційному та ідеологічному просторі країни - панує над свідомістю суспільства; те саме - радіо і телебачення, особливо телебачення, яке матеріалізує в уявленнях людей, олюднює (населяє людьми) реальність антиукраїнської України, легітимізуючи, надаючи прав громадянства ідеям та діячам відверто підривного антидержавного характеру; на цьому тлі позиція та представництво реального українського народу має вигляд реальності малосвідомої себе, невпевненої в собі, притлумленої інтелектуально та психологічно національної групи (навіть не меншини - організованої і життєздатної!), розсіяних по країні і не консолідованих між собою локальних середовищ, найнебезпечніше - не спрямованих на перспективу ідеологічно та психологічно;

- ДІЯ - кваліфікована й цілеспрямована (професійна генерали!), активно спрямована у напрямку до рішучого антиукраїнського перевороту, дія СИСТЕМНА: спосіб досягнення цієї мети - послаблення влади Віктора Ющенка, усунення його з посади Президента:

а)     фактична консолідація у Верховній Раді всіх антиукраїнських (антипрезидентських) сил - КПУ, ПР, БЮТ, Блок Литвина; їхня відповідна політична ідеологія, спрямована на радикальну зміну в російському напрямку внутрішньої та зовнішньої політики держави; обмеження президентських повноважень - на них активно посягав, будучи Прем'єр-міністром, В. Янукович, нині ще активніше і цинічніше Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко; вибори Президента Верховною Радою чи й повна ліквідація посади Президента; і навіть ідея імпічменту Президента В. Ющенка - усунення його від влади Верховною Радою за звинуваченням у... злочині!

б) активізація сепаратистських середовищ у Криму та Донбасі (знову ведуть відкриту антидержавну агітацію активісти забороненої організації «Донецька республіка»), Одесі (об'єднання «Родина» - не «родина», а російською, «Родина», створене депутатом міськради бізнесменом Ігорем Марковим і, як стверджує СБУ, щедро фінансоване Росією; про своє народження заявила погромом приміщення одеської «Просвіти»; брала участь в акціях «Донецької республіки» і в закарпатському так званому міжнародному конгресі русинів у Мукачеві); про русинство, знаючи ситуацію предметно (я закарпатець - із Мукачівського району, центрального для «русинів»), відразу скажу: русинства як живого громадянського руху (як явища, як процесу) в Україні немає, проблему творять «генерали» - зарубіжні і «свої», внутрішні, політично матеріалізують її групки інтриганів;

в)     пропагандистський наступ на українську перспективу, у тому числі й такий, що виходить за межі законності.

Для прикладу: перед Новим роком (2009-м) у Києві на вулиці при виході з метро понад два місяці люди натикалися очима на рухомий рекламний щит із зображенням депутата (фракція Партії регіонів) В. Коновалюка у польовій військовій формі, під зображенням напис: «Прощай, оружие! Прощай, НАТО!» (відповідний, застережний, жест рукою). Обидва гасла - на підтримку Росії: В. Коновалюк очолював парламентську слідчу комісію щодо продажу Грузії української зброї (ніяких підстав для створення комісії не було: продавати Грузії зброю ніхто не забороняв). Гасло «Прощай, оружие!» звучало, крім того, і як солідарність із російським тлумаченням кавказького конфлікту: мовляв, Грузія вчинила агресію проти... Південної Осетії («агресію» проти власної території?!). З ідеєю агресії пов'язувалося НАТО, польова військова форма депутата закладала у підсвідомість людей ідею збройного спротиву українським «натівцям» (варіант російського «примусу до миру»), і весь цей диверсійний пропагандистський випад міг сприйматися стихійно як позиція держави, адже така реклама без дозволу влади не з'являється;

г) психологічна атака на українську самосвідомість і волю (крім створеної ворожою ідеологією та пропагандою загальної атмосфери примарності самого існування українського народу як суверенної історіокультурної спільноти) зосереджується на дискредитації Президента Віктора Ющенка, тобто на підриві реальної української влади в конгломераті (антагоністично конфліктному!) владних чинників країни. Тут ситуація неймовірна - з погляду і моралі, і права. У контексті вже сказаного - самоочевидно неймовірна. Але то ще не повна картина: доповнення, суттєво вагоме, буде нижче;

д) використання економіки з політичною метою, причому обома загонами ворожого наступу - зовнішнім, Росією, і внутрішнім - БЮТ- Ю. Тимошенко: прикладів тут багато, про деякі з них уже була мова; власне, уся економічна політика Тимошенко саме така, підпорядкована досягненню політичної мети, особисто корисливої, а політично антиукраїнської, проросійської - у цьому суть її безмежно цинічного популізму, жонглювання негативними поняттями «корупція» та «олігархи» і пустими «патріотичними» загальниками з будь-якого приводу, кажучи побутовою мовою - суть її дивовижно агресивної брехливості. Маємо тут справу з тактикою і стратегією захоплення влади, а не демократичного змагання за неї (часові рамки цього способу-мети у найвиразнішому прояві - ідея імпічменту Президента В. Ющенка у спробі антидержавного перевороту у вересні 2005 р. і актуалізація такого наміру середовищем Тимошенко нині, на початку 2009 року).

У стратегічних ситуаціях політизація Росією економічних колізій у взаєминах з Україною переростає в операцію справжньої війни, коли метою є підкорення іншого народу.

Щоб підкорити Грузію, Росії довелося піти на неї класичною війною, армією. Жан-Давід Левітт, радник Президента Франції Н. Саркозі та учасник його переговорів із В. Путіним 12 серпня 2008 р. у справі російської агресії повідомив згодом таке (опубліковано у французькій газеті «Нувель Обсерватер» та в британській «Таймс», даю у викладі г. «Україна молода» за 15.11.2008 р.):

«Саркозі мав на руках донесення розвідки, що російські війська мають завдання взяти Тбілісі, ліквідувати Президента Михаїла Саакашвілі та встановити там маріонетковий проросійський режим. Він навіть мав підготовлений Москвою список членів маріонеткової влади».

Відомий російський політолог та публіцист, директор незалежного Центру стратегічних досліджень (Москва) Андрій Піонтковський теж засвідчує, що в ті «грузинські» серпневі дні (2008р.) «у Москві точилися дискусії: «брати» Тбілісі чи ні. І додає: «Безперечно, на порядку денному є й Україна з Кримом» («УМ», 06.02.09).

Порятувала Грузію від повної анексії (частково Росії це вдалося - відторгнуто від грузинської території Абхазію та Південну Осетію) Україна, Президент Віктор Ющенко. Свідчить голова Служби зовнішньої розвідки України Микола Маломуж («УМ», 28.11.08):

«Ми задіяли усі механізми для упередження конфлікту, але спрацював суб'єктивний фактор, тоді як міжнародні механізми не повною мірою відіграли свою визначальну роль. Одразу після початку воєнних дій ми надали Президентові відпрацьовані нами п'ять позицій, які можна було реалізувати для припинення вогню. На той момент Віктор Ющенко був чи не єдиним із керівників держав, який володів ситуацією, і саме він інформував про реальні події на Кавказі президентів Польщі, країн Прибалтики та Франції. Уже потім до врегулювання ситуації підключилися лідери інших країн».

Отже, переговори Н. Саркозі з В. Путіним проходили 12 серпня, а наступного дня, 13 серпня, у Тбілісі відбувся мітинг протесту проти російської агресії, на якому, підтримуючи Грузію, виступили Президенти Віктор Ющенко (Україна), Лех Качинський (Польща), Тоомас Хендрік Ільвес (Естонія), Валдае Адамкус (Литва) і голова уряду Латвії Івар Годманіс. Невдовзі, перебуваючи в Польщі, Михаїл Саакашвілі скаже, що «росіяни хотіли бомбити Тбілісі, однак відмовилися від цього задуму, тому що там у цей час перебував Президент Лех Качинський разом із главами держав Центральної та Східної Європи» («Д», 09.09.08).

Згадаймо, що в цей самий час Прем'єр-міністр України Тимошенко відпочивала на одному з островів Середземного моря.

З Україною Росії легше: тут свої на місці. Треба лише привести їх до влади. Для цього, крім пропаганди, достатньо задіяти політичні та економічні методи упокорення народу.

У цьогорічній (2009 року) «газовій» агресії Росії проти України специфічно військовою операцією був намір (задум) Медведєва-Путіна збурити проти української влади населення великої території, залишивши без газу південь та схід України.

Щоб уникнути катастрофи, Президентові довелося зважитися на технічно унікальну операцію - швидко перекинути «західноукраїнський» газ на південно-східні землі. «Україна молода» (20.01.09) невдовзі написала:

«Фахівці переконані: працівники «Укртрансгазу» у святкові січневі дні здійснили справжній подвиг, зумівши вперше з часу існування української газотранспортної системи перелаштувати її не просто на автономний, а на реверсний режим роботи. Радники Володимира Путіна, певне, переконували свого шефа: українська ГТС [газотранспортна система] не зуміє «перекинути» газ на схід держави, і вже з 8 січня просто «ляже». Та не так сталося...».

Україна просто «ляже». Така була мета - політична, а не економічна. Секретар Ради національної безпеки та оборони України Раїса Богатирьова в інтерв'ю агентству Інтерфакс-Україна назвала її «енергетичною експансією», якій передувала «інформаційна експансія відносно українців та європейців», «реальна інформаційна війна», «безперечне втручання в політичне життя суверенної країни» («Д»,15.01.09).

Відомий політолог Віктор Небоженко штучно створений Росією газовий конфлікт із Україною назвав «першою в XXI столітті ресурсною війною між країнами-сусідами» - «такого ще не було...»(«Д», 13.01.09). Таке саме тлумачення ситуації давали й зарубіжні політологи та політики.

Отже, Україна стояла перед «реальною загрозою техногенної катастрофи» (Раїса Богатирьова, т.c.), «Кремль», як каже В. Небоженко, прагнув «домогтися технічного дефолту України та масових соціальних заворушень», на додачу ще й «отримати газотранспортну систему України...» (т.c.).

І хто є хто в цих критичних для нашого народу умовах?

Свідчить Раїса Богатирьова:

«Я вважаю, що Президент діяв у цій ситуації ідеально: він відмовився від емоційних реакцій, для яких були очевидні причини, від будь-яких радикальних дій і максимально намагався вийти з цього конфлікту переговорним шляхом із керівництвом Росії та Європейського Союзу» (т.c.).

Звернімо особливу увагу ще на один момент: і українські, і зарубіжні політологи одностайно стверджують, що Росія ще з літа (уже запланувавши напад на Грузію!) активно й цілеспрямовано готувалася до «газової агресії» проти України ретельно готувала нам, своєму «стратегічному партнерові», цей новорічний дарунок. Передусім вона явно затягувала переговори з Україною щодо угоди про постачання газу нашій країні.

І в цьому солідарно з нею діяла... Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко! Як каже заступник голови Секретаріату Президента Роман Безсмертний, вона «мала цілий рік, щоб провести та успішно завершити українсько-російські переговори щодо обсягів і ціни імпортованого палива» і «не змогла дати обґрунтованого пояснення, чому до кінця року газового договору з Росією так і не було підписано». А після спільної з Президентом новорічної заяви про ситуацію з газом (порівняймо з «листом трьох» щодо НАТО і подальшою антинатовською політикою Тимошенко!) «два тижні вдає, ніби цієї проблеми зовсім не існує» («УМ», 13.01.09).

А потім, знехтувавши директивами Президента (директиви - це, згідно з законодавством, прямі повноваження Президента і складова частина офіційної процедури у таких міждержавних переговорах), підписує в Москві документи, «зміст яких став таємницею за сімома печатками», а інформацію з відповідної прес-конференції переговорників (В. Путіна і Ю. Тимошенко) «експерти і журналісти намагалися розшифрувати всю неділю й понеділок» («ГУ», 20.01.09, переговори велися в ніч із суботи на неділю).

Принципових критичних оцінок газових домовленостей між урядами Росії (В.Путін) та України (Ю. Тимошенко) було багато з боку і професійної, і журналістської громадськості. Зате головної мети переговірників було досягнуто: у Києві перед виходом із метро з'явилися рекламні щити із зображенням Ю. Тимошенко, з долонь якої, складених човником, пломенів блакитний вогник (надії? суспільної перспективи? Власної перемоги! - на президентських виборах), з написом під ним: «Тимошенко дала газу».

Підбадьорені сяйвом тимошенківського успіху (успіху для себе та Росії), «свої» в Україні активізувалися. П. Симоненко (КПУ), позбавлений, як завжди, будь-якого морального стриму у своїй тоталітаристській ідеології підбурювання суспільства проти української самосвідомості, заявив, що газову кризу «влаштувала помаранчева влада», і «закликав Верховну Раду розглянути питання про... кримінальну відповідальність Президента стосовно спекуляцій на газовому ринку»!) («ГУ», 14.01.09).

В. Янукович (ПР) висловив сподівання, що «це остання помаранчева зима», і закликав Верховну Раду негайно ухвалити рішення про відставку уряду та розпочати процедуру імпічменту Президента («ГУ», 14.01.09).

Через тиждень, прагнучи підпорядкувати собі Національний банк, фракція БЮТ (практично - Ю. Тимошенко) домагається позачергового засідання Верховної Ради, на якому заслуховують звіт НБУ і, демонстративно порушуючи норми закону, звільняють із посади голову цієї установи, обмежують її незалежність, призначивши куратором (журналісти відразу увиразнили поняття - «комісаром») Банку О. Турчинова, випробуваного соратника Ю. Тимошенко. І водночас Верховна Рада голосами комуністів, фракцій Ю. Тимошенко та В. Януковича приймає постанову, якою відповідальність за ситуацію на фінансовому та валютному ринку покладає на ... Президента В. Ющенка!

Паралельно з цим, як пише парламентський оглядач «Голосу України» В. Королюк, в Інтернеті

«з'явилася інформація про те, що група б'ютівських юристів готує постанову про початок процедури імпічменту, тобто відсторонення від посади глави держави Віктора Ющенка. А також про те, що йдуть переговори з Партією регіонів, щоб на наступній сесії, яка має початися третього лютого, дати старт цій процедурі» («ГУ», 31.01.09).

У Верховній Раді знову робиться спроба прийняти закон про адміністративний статус Севастополя, закон, який, у разі його прийняття, істотно виводив би місто з-під влади Києва і був би рішучим кроком на шляху відриву Криму від України.

Ініціатива надзвичайно серйозна і небезпечна, тож, щоб загострити на ній увагу і ще раз показати читачеві, хто є хто в сьогоднішній українській політиці, процитую довші міркування політолога Ігоря Лосева, до речі, зачарованого раніше демагогією Ю. Тимошенко і, як видно з цитати, і досі не вільного від тих чарів. Ось що він пише про «політичну метушню» з приводу згаданого законопроекту:

«Особливу активність демонструє Партія регіонів, комуністи і блок Литвина, що абсолютно не дивує. Дивує [ще й зараз дивує?] участь у цій метушні блоку Юлії Тимошенко. До речі, ватажок кримських комуністів Леонід Грач, розповідаючи з екрана місцевого телебачення про необхідність прийняття такого закону, заявив, що покладає великі надії на співучасть Юлії Тимошенко... Дійсно, Янукович, Литвин і Симоненко і без неї зможуть пропхати цей закон, але ось подолати вето Президента без голосів її фракції вони не зможуть.

Цікаво, що одним із найбільш завзятих пропагандистів цього закону, який загрожує цілісності України, є одіозний депутат російської Держдуми Костянтин Затулін; настільки завзятим і полум'яним, що закон цілком можна назвати затулінським. Уже один цей факт мав би насторожити Ю.В. Тимошенко, якщо вона ще вважає себе патріотичним політиком. Чи варто їй після підозрілих газових домовленостей із Москвою, після сумнівного можливого кредиту з боку Російської Федерації (з неясними умовами), після передачі українських архівів під контроль комуністів в особі новопризначеної Кабміном на посаду шефа архівної служби України комуністки Ольги Гінзбург, після спроб протягнути російську мову як офіційну в закон про державну службу - брати на свої делікатні [тендітні?] політичні плечі ще й затулінський закон? З лужковськими наслідками...(«Д», 21.02.09).

Щоб замкнути коло старанно плетеного для шиї нашого народу імперського зашморгу, згадаймо ще й зізнання російського Посла в Україні В. Чорномирдіна в інтерв'ю газеті «Комсомольская правда»: «З цим українським керівництвом домовитися не можна... Прийдуть інші люди - подивимося... Обов'язково тверезі прийдуть, нормальні» («ГУ», 13.02.09).

Хто для Росії Путіна-Медведєва «тверезий» і «нормальний» у сьогоднішній Україні, для людей, здатних мислити, тобто сприймати факти в контексті історичного процесу, давно не таємниця. Щоб і західний світ зрозумів це нарешті, провідна «твереза», скинувши іще одну маску, геополітичну, вирішила сказати на весь голос.

На початку березня цього року (яка густота і послідовність розпочатих у січні атак на справді помаранчеву владу!) Ю. Тимошенко дала інтерв'ю французькій газеті «Le Monde» (перед своїм візитом до Франції), у якому заявила, що гарантією стабільності в Україні є уряд, треба лишень провести дострокові президентські вибори, а особисто її нічого не зупинить на шляху до президентства (!!) («Д», 06.03.09). Для недовірливих і недогадливих вона проголосила, що змінила свою думку стосовно Росії (малася на увазі її стаття «Стримування Росії», опублікована в американському журналі незадовго до українських парламентських виборів 2007 року, коли Тимошенко, будучи в опозиції, вела дуже активну виборчу кампанію, завойовуючи прихильність помаранчевих виборців України і політичних кіл Заходу. Насправді публікація та була тільки тактичним пропагандистським ходом, своїх поглядів, послідовно антиукраїнських і водночас проросійських, Тимошенко ніколи не змінювала) і нині вважає, що «на погрози та провокації можна відповідати не лише конфронтацією та агресією [це вона про Україну!], а й теплими обіймами» (т.е.).

Ця фраза заторкує одну з центральних проблем філософії, філософії політики зокрема, - проблему психології становлення позитивно ЦІЛІСНОЇ особистості, особистості людини і народу, індивіда і колективу (у підсумку суспільства загалом) - проблему ГІДНОСТІ, гідності людини і народу. Без гідного представництва народу-нації (зокрема й особливо народу на шляху до нації) у системі влади та в історичному процесі неможливе формування ГІДНОГО громадянина, морально та ідейно здорового суспільства, неможлива його, суспільства, конструктивна САМОдіяльність. Для перехідних епох, отже, і для сьогоднішньої України, це проблема вирішальною мірою актуальна. Уникнути її неможливо.

Політолог В. Небоженко, кажучи, що «Росія явно готувалася до цих подій» («газової війни», уточнює він далі), додає: «Щодо Ющенка, то варто відзначити: те, що він зважився на такий гострий конфлікт із Росією, безперечно свідчить про його мужність, і це цілком знімає відомі підозри, якими от уже два роки деякі політики [натяк на «корупційну» демагогію Тимошенко] щедро годують суспільство, говорячи про те, що Президент зацікавлений у фінансових «відкатах» газових посередників. Не може ж людина робити газову війну [так у тексті], сподіваючись водночас на «відкати». Отже, Ющенко демонструє принципову позицію» («Д», 13.01.09).

Принципову позицію демонстрував Президент В.Ющенко і тоді, коли, утверджуючи гідність українського громадянина, гідність нації та її держави, мужньо став на захист Грузії, видав у ті напружені дні указ щодо впорядкування «свободи руху» Чорноморського флоту Росії на українській території («тверезі» в Україні зчинили «братерський» галас, але керівництво російського флоту повелося на цей раз таки тверезо - підкорилося указові), а на відзначення Дня Незалежності України провів у столиці військовий парад, з участю військової техніки (про що теж було багато антипатріотичних спекуляцій)...

Так, це була передусім політична демонстрація, але демонстрація дуже своєчасна й історично важлива: авантюрні голови протверезвлює насамперед психологічний стан супротивника, готовність відповісти на виклик ГІДНО. Така реальність і формує патріотичну свідомість громадянина, почуття його високого обов'язку - стати на захист Вітчизни.

Гідно повівся і міністр закордонних справ України Володимир Огризко, зробивши демарш стосовно недружніх, вульгарно провокаційних, підбурювальних висловлювань на адресу українських державних діячів (усім було зрозуміло, про кого йшлося) російського Посла в нашій країні В. Чорномирдіна. Дипломати назвали поведінку Посла нечуваною у світовій дипломатичній практиці .Політики і журналісти висловлювалися конкретніше - «хамство».

Відповідь окупаційних сил в Україні на демарш міністра не забарилася: голосами комуністів та фракцій Партії регіонів і Блоку Тимошенко Верховна Рада звільнила міністра В. Огризка з посади...

Депутати, які так зухвало розправилися з високим представником Української держави за його патріотичний, вочевидь обґрунтований і політично та морально доцільний учинок, не побоялися втратити довіру виборців. Бо знали, що їхня позиція має підтримку значної частини суспільства. Незважаючи на велику кількість загальновідомих фактів, які протягом тривалого часу, у тому числі й нинішньої фінансово-економічної кризи, творять самоочевидну СИСТЕМУ послідовної деструктивної поведінки «тверезих» політиків, Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко зберігають провідні позиції з погляду довіри виборців, а комуністи (якщо вірити соціологічним даним) мають більший авторитет у суспільстві, ніж Президент Віктор Ющенко (?!!).

Це означає, що відтворена мною цілісність ворожої ПОЛІТИЧНОЇ реальності доповнюється цілісністю реальності СУСПІЛЬНОЇ. Творячи таким чином матеріальну основу історичного процесу, творячи реальність як процес, у тому числі і як саморух, інерція, стихійність.

В умовах несформованості українського колективного «Я» це надзвичайно серйозно й небезпечно для нашої перспективи, для нашого майбутнього, бо на новій політико-ідеологічній основі, вочевидь легітимній з погляду права та моралі, позитивно традиційній на шляху гуманістичного впорядкування світу, - на основі демократії формується новий ОБ'ЄКТИВНИЙ чинник - закладається підґрунтя для легалізації і збереження асиміляційних, жорстоко репресивних для нас (аж до рівня геноциду!) здобутків Росії в українському суспільстві, розколу його на «українців» і «націоналістів», створюється можливість територіального розколу України.

Сила і перспективність (відповідно - масштаб небезпеки для країни) такого руйнівного процесу полягає в тому, що вже в незалежній Україні виникає, виникла, кажучи мовою комуністичного тоталітаризму-фашизму, нова «єдність партії і народу» - проти другої частини народу, проти решти суспільства! Виникає антиукраїнська єдність минулого, не подолана ще в українську добу і пристосована до формальних норм демократії (хоча в суті своїй глибоко антидемократична!). «Народ», іще не вийшовши з політико-психологічного полону «радянської демократії» («справжньої», «єдино народної»!), чує від своїх політиків за інерцією зрозумілу йому логіку політичних спекуляцій, пов'язуючи з ними своє майбутнє, а «партія», залежачи в кінцевому рахунку від волі виборця, пристосовується до «народу», консервує його деструктивні уявлення.

Виникає замкнутий простір цілісної суспільної реальності, чарівне коло «спільних інтересів», розірвати яке здатна лише інша цілісна реальність, формуючи позитивну, справедливу перспективу для всього суспільства, свідомість ідейно та морально цілісної людини, творчого громадянина – реальність українського народу як органічно посталої історіокультурної спільноти (колективу) у єдності її минулого, сучасного та майбутнього.

Але такої єдності ще немає. Наша реальність не цілісна, вона глибоко розірвана, навіть більше - пошматована - у всіх часових вимірах (минуле, сучасне, майбутнє), на обох рівнях соціуму - і «партії», і «народу».

Минуле. Президент Віктор Ющенко, майже непомітно для «народу» (для загалу), принаймні без явних суспільних збурень, здійснив справжній політико-ідеологічний переворот своєю гуманітарною політикою він перевів загальнодемократичного характеру помаранчеве повстання в національну революцію. Адже своїм політико-ідеологічним масштабом Майдан був саме повстанням, а не революцією, усвідомленою системною відповіддю на фундаментальну конфліктність суспільства, він був моральним спротивом, імпульсивною реакцією на аморальність локальної ситуації - фальсифікацію волевиявлення виборців, звичайно ж - реакцією з елементами, відчутним струменем соціальних мотивів. Проте, гадаю, в історії, передусім у публічному вжитку поняття, Майдан назавжди залишиться у своєму первісному вираженні - Помаранчева революція - і це в суті своїй буде правильно і справедливо, бо Українська революція 1989-91 років мусить завершитися, бо революційні гуманітарні здобутки президентської політики не можуть бути нівельовані, досягнення у сфері свободи слова мусять доповнитися докорінними політичними змінами-досягненнями на рівні правового статусу та фактичного становища українського народу - без усього цього Україна як країна, як суверенна держава неможлива.

Легалізація президентською владою українського національно-визвольного руху, який давав адекватну відповідь на проблеми свого часу в історичному бутті народу і творив перспективу на майбутнє, відтворила спадкоємність нашої історії, відкрила для суспільства реальність нашого минулого.

Але у сприйнятті і «партії, і народу», отже, і всього суспільства, ця реальність іще не цілісна, вона розірвана як спадок минулого. Знання тим часом не ввійшли у свідомість так глибоко, щоб стати підсвідомістю, світовідчуванням, почуттям - визначати громадянську поведінку людей, смисл їхнього життя. Тільки цим можна пояснити загрозливу несконсолідованість, отаманство, неймовірні факти відступництва в українському політичному середовищі, а відтак - і невідповідність своїм життєвим інтресам, імпульсивність вибору громадян при формуванні органів влади.

Усе це означає, що й наше СУЧАСНЕ не цілісне. Українська політична реальність настільки розірвана, що виникає справжній хаос.

Його творцем і найпотужнішим джерелом в останні п'ять років є передусім Ю. Тимошенко. Вона виступає від імені помаранчевої влади, але вся сума публічно відомих фактів, послідовна й цілісна логіка її громадянської поведінки однозначно свідчать про те, що йшла наша «принцеса» в Майдан з єдиною метою-завданням - зруйнувати його. Ця її потаємна настанова вийшла на поверхню вже в ході повстання: спроба спровокувати захоплення президентського палацу, наслідком чого мав бути, безперечно, розгін Майдану. Спроба не вдалася, але через провокацію з «корупцією», намаганням усунути від влади Президента В.Ющенка у вересні 2005 року, уже через сім місяців після його вступу на посаду(!), у свідомості і почуваннях суспільства Майдан було таки «розігнано», вельми успішно!

Говорячи про початки троянської біографії Ю.Тимошенко, мусимо назвати ще один факт, мало відомий ширшій громадськості і не зафіксований політологами-політекспертами, факт фройдівського характеру (коли людина в чомусь проговорюється, коли підсвідоме мимохіть виявляється в чомусь зовнішньому). Якось, кажучи лукаво про своє доброзичливе ставлення до Президента В. Ющенка, Тимошенко кинула фразу: я ж не стала балотуватися на президентських виборах 2004 року!

Фраза цілковито демагогічна, бо для такого кроку тоді в Тимошенко не було ні підстав, ні логіки. Будучи в уряді В. Ющенка віце-прем'єр-міністром і виконуючи його програму (зокрема щодо регулярного виплачування людям зарплат), вона намагалася приписувати собі економічні досягнення Ющенкового урядування, але в народі все-таки була відома головно як «злодійка» (це тоді Президент Л. Кучма намагався притягнути її до кримінальної відповідальності за махінації з постачанням в Україну російського газу і за спробу вивезти за кордон незаконну суму валюти). На парламентських виборах 2002 р. Тимошенко набрала усього 7,2% (як і Соцпартія О. Мороза! - 6,94%, Блок Віктора Ющенка мав 23,53%), а у виборчій кампанії 2006 р. майже до кінця перед вела Ющенкова «Наша Україна», і переламати ситуацію на свою користь Тимошенко вдалося лише ціною грубих наклепів на Президента В. Ющенка та його партію.

Вершиною «помаранчевої» демагогії-цинізму Тимошенко була заява її парламентської фракції про «антиукраїнську діяльність Президента В.А. Ющенка». Заяву виголошено на засіданні Верховної Ради, її чула вся країна.

Демагогія, цинізм - це оцінка моральна. А політично то була масштабна антиукраїнська провокація, спрямована на дестабілізацію суспільства, на те, щоб посіяти у відчуваннях людей ілюзію хаосу, збити країну зі шляху Майдану, зі шляху, що його так невідступно прокладає Президент Віктор Ющенко в надзвичайно несприятливих політичних умовах, практично - в умовах справжньої, реальної, політико-психологічної війни, добре продуманої і централізовано керованої.

Журналісти-генерали: фальшиві орієнтири - для «партії» і для «народу»

Політико-психологічне нищення Майдану, шматування його триває, навіть більше - посилюється, з огляду на близькі президентські вибори. Посилюється, здійснюючись двома руйнівними ворожими стихіями - стихією політичною (Ю. Тимошенко зі своїми соратниками, їхня невгамовна політика критиканства-підбурювання) і стихією суспільною, теж політикою критиканства-підбурювання (проти Президента В. Ющенка), але здійснюваною, теж начебто з позиції Майдану, так званою незалежною пресою, яка є чи не найдійовішим сектором громадянського суспільства.

Маю на увазі передусім газети «День» і «Дзеркало тижня», видання презентабельні, які охоплюють вищу інтелектуально-професійну, освічену читацьку аудиторію і є чи не єдиним публічним джерелом інформації для міжнародної політичної та політологічної громадськості (зокрема це урядові кола і дипломатичний корпус країни та зарубіжжя).

Отже, виходить такий собі цілеспрямований поділ антиукраїнської праці - для «народу» (популізм Ю. Тимошенко) і «партії» - «День»і «Дзеркало тижня», газети, які серед періодичних видань України і справді виділяються у кращий бік масштабом охоплення суспільної проблематики, внутрішньої та світової, стилем викладу матеріалу, інтелектуальним рівнем розмови...

Інтелектуальним рівнем - але тільки доти, доки мова не заходить про актуальне політичне життя в Україні! У цій сфері, визначальній для долі країни та держави, панує публіцистичний примітив у вигляді набору трафаретних фраз «чвари», «амбіції», «боротьба за владу» (у корисливих інтересах), «усі вони однакові» - словом, «геть усіх!» (Під таким анархістським гаслом на Майдані - поблизу монумента на честь Незалежності! - довший час тривала провокаційна «наметова» акція відомого в такій ролі «Братства» Д. Корчинського, відомого в такій ролі ще в переддень проголошення незалежності України).

З початком року, останнього перед президентськими виборами, газета «День» (а з її подачі й інші ЗМІ та ширша громадськість) поповнила арсенал фальшивих орієнтирів, покликаних дезорієнтувати, збити з пантелику суспільство перед доленосним вибором глави держави, - збагатила цей арсенал гаслом «запит на нові обличчя».

Отже, на думку цих інтелектуальних видань, між провідними політичними середовищами країни та їхніми лідерами принципової суспільно-політичної різниці немає - усі погані, потрібні нові керманичі держави.

При чесному, неупередженому погляді на нашу суспільну дійсність (і зі сказаного досі в моєму дослідженні) самоочевидно, що різниця є, і різниця фундаментальна: у ставленні до народу-країни-держави, до Майдану, у публічній поведінці та моралі, в ідеології політичного процесу.

І різниця надзвичайно конфліктна, антагоністично (непримиренно) конфліктна. Бо не можна поєднати свободу нашого народу, повноту його історичних прав з ідеологією «політичної нації», яка, ідеологія, цілковито розчиняє нас як історичну культурну спільність (єдність) серед населення території під назвою «Україна», тобто знищує нас в ідеї, відкидаючи самий принцип права народу на самовизначення, виокремлення себе з-поміж людності країни, позбавляє нас статусу суб'єкта історії, суб'єкта суспільного процесу, тоді як національні меншини такий статус мають - і теоретично, і практично, позаяк перебувають під захистом і внутрішнього законодавства, і міжнародного права, до того ж, і це вирішальний чинник, усвідомлюють себе культурною спільністю, окремою історичною одиницею.

Виходить дивовижна у світі ситуація: із набуттям (здобуттям) Україною незалежності український народ опинився поза історією, випав з неї, ми, як і в 19-му столітті, мусимо доводити, що населення з ім'ям «українці» (інші наші історичні назви - русичі, русини, руські) - народ, і з його правами треба рахуватися.

Імперський ідеолог Партії регіонів (ідеолог імперської Партії регіонів) Дмитро Табачник у статті «Украйна перед рассветом» (!) (інтернет-видання «Версія», березень 2009 р.) вимагає від нас відмовитися від назви «титульна нація» і не «культивувати націоналізм».

Я теж проти формули «титульна нація»: вона понятійно, політологічно непрозора, конфронтаційна (протиставляє українців іншим національностям країни, має відтінок ізоляціонізму та зверхності над ними) і провокаційна (якщо в країні є нація «титульна», то, логічно, мають бути й інші нації, нетитульні).

Але річ у тому, що люди, які послуговуються такою назвою, зовсім не мають на увазі зазначений негативний зміст: у них це просто невдалий спосіб ідеологічного самозахисту від українофобів. Тоді як Д. Табачник говорить саме з такої позиції - українофобської, з позиції патологічної ненависті до нашого народу (подібних декларацій він зробив уже чимало): він проти нашого самовиокремлення серед інших національностей країни, тобто проти нашої національної самосвідомості. У цьому суть. У статті вона увиразнюється, доповнюється критикою так званого «культивування націоналізму», тобто заперечується сама ідея (право, потреба, логічність, актуальність) українського національного відродження. У всьому цьому й полягає сутність доктрини «політична нація».

Інтелектуально проблема назви нації зовсім проста - тут достатньо просто бути чесним: є «українська нація», етнічна основа якої - українці, але вона, ця нація, включає в себе й національні меншини, повнота громадянських прав яких не ставиться під сумнів. Отже, гармонійно поєднується історична правда і принцип справедливості, нічия гідність не уражається, доброзичливі взаємини між людьми різних національностей творяться на природній основі, як казав наш великий філософ Григорій Сковорода, нерівної рівності (я ж не можу ображатися на того, хто має талант, а в мене його немає). Йдеться тут усього лише про звичайний, політично та морально узаконений у світі принцип поєднання громадянських та національних прав людини.

Чільний представник партії, що має у Верховній Раді найбільшу фракцію, дипломований історик, академік(!) і політик-ідеолог Д. Табачник, можливо, допоможе видавцям-інтелектуалам «Дня» і «Дзеркала тижня» зрозуміти, чи є різниця між провідними політичними силами України: він назвав Президента В. Ющенка «ватажком зграї вампірів», ідеологом людиноненависництва.

За гуманітарну політику, спрямовану на національне відродження нашого народу і забезпечення на цій основі справедливої, творчої, демократичної політичної стабільності в країні, комуністи, як читач міг переконатися, називають Президента В. Ющенка захисником фашизму-нацизму. Вони взагалі не вживають поняття «український народ», послідовно кажуть лише «народ України» (фраза сама собою нормальна, якщо вона не витісняє поняття «український народ»: контекст завжди уточнює зміст слова чи словосполучення, ні політико-моральної, ні психологічної проблеми тут немає).

З усього, що громадськість знає про Ю. Тимошенко як політика і державного службовця, висновок випливає однозначний: це особа безідейна і без моралі, народ для неї - лише засіб, щоб виконати завдання - прийти до влади, усунувши від неї Президента Віктора Ющенка; лише «біомаса», яку треба повести за собою будь-якою ціною («эта биомасса мне поверит», сказала вона про робітників Нікопольського феросплавного заводу, які захищали своє підприємство від рейдерської атаки на нього соратника Ю. Тимошенко олігарха Ігоря Коломойського, перехоплену розмову з яким 30 серпня 2005 року було оприлюднено згодом в Інтернеті).

Володимир Литвин пливе у фарватері демагогії Ю. Тимошенко: замість того, щоб як історик пояснювати людям складність історичного процесу і чесно знаходити своє місце в ньому, він протиставляє себе всім (гасло «Країні потрібен Литвин»), підбурюючи суспільство проти... влади, яку й сам уособлює.

Перед нами дві протилежні ідеології політичного процесу: захоплення влади шляхом спекуляцій на стихійних, некритичних уявленнях людей (КПУ, ПР, БЮТ, В. Литвин) і здійснення владних повноважень в атмосфері діалогу-порозуміння на шляху історичних потреб народу і країни (Президент В. Ющенко та його соратники).

Методологічно, інтелектуально ситуація конкретизується як проблема контексту і законності влади.

Контекст - узаємозв'язок фактів та явищ у хронологічному (вертикальному) та просторовому (горизонтальному) вимірах, цілісна будівля правди-істини; відсутність контексту цеглини роз'єднаних емпіричних фактів, купа будівельного матеріалу, яка ще не стала правдою-лопкою історичного процесу - практики як критерію істини.

Політика Президента Віктора Ющенка, спрямована на національне відродження українського народу (гуманітарні ініціативи, які сягнули рівня революційних зрушень у світоглядному та духовному становищі суспільства) і на забезпечення гарантованої безпеки КРАЇНИ-ДЕРЖАВИ (перебудова - теж революційного масштабу! - взаємин із Росією на засадах національно-державної ГІДНОСТІ та рівноправності, безумовного природного та історичного права нації самостійно визначати свою долю - утвердитися на ґрунті власного, ПРИРОДНОГО місця у системі європейської цивілізації, отже, і в системі її колективної безпеки, гарантованої структурою НАТО) - така політика нашого Президента цілковито узгоджується з логікою історичного процесу в хронологічних координатах цілісної, природної єдності минулого-сучасного-майбутнього, вона цілковито відповідає суті української правди-свободи.

Такої позиції не має, такої політики не знає жодна з інших політичних сил, які нині представляють суспільство у системі влади і які претендують не тільки зберегти своє місце в ній, а й розширити можливості своїх владних повноважень за рахунок конституційних повноважень Президента!

Ні комуністи, ні Партія регіонів, ні угруповання Ю. Тимошенко (я називаю його клікою, уважаю, цілком обґрунтовано), ні В. Литвин (він не має навіть свого власного, прозорого суспільного середовища, усе тримається на інерції присутності у владі) не пояснюють, як, яким чином можна забезпечити природні та історичні права українського народу, утвердити незалежність країни і гідність держави - як цього можна досягти усупереч політиці Президента В. Ющенка, шляхом сліпого втягування України в орбіту імперських інтересів та намагань Росії, намагань дедалі агресивніших!

А намагання ці фундаментальні: вони знищують самий фундамент національного існування нашого народу і становлять реальну, актуальну небезпеку цілісності країни! Настільки реальну й неприховану, що її озвучує сама Росія в особі чільних політичних представників.

У номері «4У-2009» російського інформаційно-рекламного журналу «Мир книги» пропонується для замовлення книга Максима Калашникова і Сергія Бунтовського «Независимая Украина. Крах проекта» (416 с), з такою анотацією:

«Доживет ли «независимая» Украина до тридцатилетия своей истории? Не развалится ли странное порождение 1991 года по линии Днепра по «чехословацкому варианту»? Чем закончится нынешний процесс промышленной, научно-технической и общественной деградации лоскутного государства? Мнение авторов книги сурово: сам проект «независимая Украина» изначально был обречен на провал. В основе его лежит чудовищная идея духовного разделения русских и украинцев».

Згадаймо, що таке саме розуміння української історії та російсько-українських політичних взаємин виявив колишній Президент, а нинішній Прем'єр-міністр Росії В. Путін (який має підтримку більшості населення країни і фактично став її національним героєм!) у розмові з американським Президентом; візьмімо до уваги, що сама концепція територіального розпаду України з'явилася ще на початку 90-х років минулого століття у авторстві політолога, радника Президента Росії Б. Єльцина Андроніка Міграняна.

Міру агресивності ворожого ставлення імперських сил Росії до України іще виразніше засвідчив чільний їхній представник К. Затулін в інтерв'ю журналові «Фокус»:

«Якщо на (!) Україні не зможуть дати Росії всіх гарантій [щодо відмови Києва від проєвропейської політики та забезпечення російських інтересів, у т.ч. базування ЧФ у Севастополі після 2017 року], у Російській Федерації прийдуть до висновку, що зовсім необов'язково Україна повинна зберігатися як держава» («Фокус» «УМ», 15.05.09).

На реалізацію такого плану у ставленні Росії до України і спрямований дивовижний у сучасному політичному світі російський законопроект «Про протидію реабілітації на території незалежних держав, колишніх республік СРСР, нацизму, нацистських злочинців і їхніх поплічників» - з відповідними поправками до кримінального кодексу Росії («Д», 25.04.09, далі - посилання на це видання).

Законопроект уже обговорено на засіданні круглого столу під головуванням першого заступника голови комітету Держдуми у справах СНД К. Затуліна (для України особи одіозної), а запропоновані поправки до КК РФ отримали позитивний відгук Верховного Суду. Закон стосуватиметься як російських, так і іноземних громадян, на порушників чекатиме позбавлення волі від трьох до п'яти років або й штраф у розмірі від 100 до 500 тисяч рублів.

Закон передбачає також «право Росії створити спеціальний трибунал - громадську комісію, покликану відстежувати вияви пронацистської політики в країнах СНД», робити рекомендаційні, але обов'язкові для розгляду державними органами «висновки щодо іноземних політиків, партій і громадських організацій, підозрюваних у ревізіонізмі».

Санкції щодо іноземних громадян: не пускати в межі Росії, а на її території - арештовувати й судити за російськими законами; для республік колишнього СРСР - «висилання послів, повне або часткове блокування транспортних та інформаційних комунікацій, а також розрив дипвідносин та державні рекомендації підприємницькому співтовариству [тобто громадськості] і громадським організаціям про припинення контактів».

Пропонується також увести кримінальну відповідальність за заперечення перемоги СРСР у Другій світовій війні.

Для України законодавча ініціатива Росії, виходячи з досвіду останніх років (помаранчевих, Ющенкових, років) - не просто виразна й однозначна у своєму антиукраїнському спрямуванні, вона рівнозначна прямому оголошенню Україні політико-гуманітарної війни. За її логікою Президентові України В. Ющенкові та його соратникам не можна з'являтися на території Росії, позаяк їм загрожуватиме арешт і суд. А Україні не дозволено виходити зі «спільної» з Росією історії.

Політико-юридична ситуація однозначна, правда звучить так: Росія заводить проти українського народу кримінальну справу! Цивілізаційною мовою це називається дикунством.

Звернімо особливу увагу на пункт законопроекту стосовно державних «рекомендацій підприємницькій громадськості», присутній в економіці, скажімо, України: мова йде про вже знайому нам практику політизації економічних взаємин Росії з нашою країною, про використання економіки в політичних цілях.

Присутність ця уже нині значна, вона має тенденцію до розширення-посилення, і це становить фундаментальну небезпеку для нашого народу, позаяк руйнується, знищується вирішальна підвалина українського суверенітету, української державності - економічна.

Уже нині російський бізнес в Україні активно втручається в політичне життя нашої країни, стаючи провідником імперських інтересів Росії щодо України, прямо або опосередковано - через підтримку політичних сил, орієнтованих на Росію у напрямку не рівноправного співробітництва, а імперського підпорядкування.

Законопроект іще не став законом, а «державні рекомендації» уже діють на повну силу. Ось що повідомляла преса наприкінці минулого року:

«Більшість українських мобільних операторів тією чи іншою мірою контролюється російськими компаніями». « Цікава історія трапилася днями з українським «Біланом»[тобто російським оператором мобільного зв'язку на території України]. Оператор виступив партнером Міністерства закордонних справ України з проведення 8М8-вікторини на тематику НАТО. Однак минулого понеділка, одразу після початку вікторини, відмовився від її проведення і розірвав договір із МЗС. Формальна причина - під час підписання договору не було дотримано внутрішніх формальностей. Реальна причина лежить у тій самій площині, що й істерика в російських ЗМІ, яка зчинилася, коли з'ясувалося, що російський оператор форсує ідеї НАТО в Україні» («ДТ», 12.12.08).

 

Масштаб «рівноправного», «братерського»» економічного співробітництва Росії з Україною добре відбиває назва публікації в г. «Правда Украины» від 9-15 квітня 2009р. під рубрикою «Расследование»: «Россия покупает Крым»; виділено гасло: «Не надо захватывать Крым силой, достаточно его купить...», наведено авторитетне свідчення голови колегії Комітету земельних відносин Криму Ніколая Голубева:

«Сегодня в России осуществляется кампания - скупать все в Крыму. Россияне очень активно работают по скупке корпоративних прав фирм, которые имеют сегодня по триста-четыреста гектаров земли, сданной в аренду на срок до сорока девяти лет. Покупают фирму подставные лица, имеющие статус граждан Украины, но фактически они становятся собственностью нерезидентов».

Чесні представники російського народу зрозуміли глибину імперського пафосу законопроекту. «Його завдання, пише Дмитрій Шушарін, автор публікації на сайті grani.ru (посилаюся на передрук статті у газеті «День» за 13.05.09), поставити знак рівності між нацизмом і національним самовизначенням у країнах колишнього СРСР. І впровадити цю тезу в масову свідомість» [виділення моє]. А також «він спрямований на знищення межі між політикою внутрішньою та зовнішньою», тобто, додам від себе, на знищення самого принципу суверенітету народів та їхніх країн, принципу, що лежить в основі політичної ідеології сучасного міжнародного права.

Росіяни, не засліплені імперськими уявленнями-відчуваннями, зрозуміли, що це -

«Політика неадекватна, безперспективна і деградаційна. Вона вже привела до нападу на Грузію, вона перетворює Росію на джерело небезпеки для найближчих сусідів, вона може призвести до катастрофічних наслідків не лише для народів пострадянського простору».

Очевидно, Майдан, санкціонований волею більшості виборців України (це лише безпосередньо, як результат виборів, а насправді, немає сумніву, він міг швидко й плавно стати правдою-вибором і переважної частини решти громадян країни, якби суспільний процес пішов своїм природним плином - у річищі співробітництва політичних еліт у системі демократично сформованої влади, по шляху продуктивної співпраці і загальнонаціонального єднання («Універсал національної єдності», породжений патріотичним ентузіазмом новобраного Президента України Віктора Ющенка!), якби не зухвала демагогічно «корупційна» провокація проти Президента на початку вересня 2005 року і спроба антидержавного перевороту клікою Тимошенко-Турчинова-Томенка, їхній план усунути В. Ющенка з президентської посади в порядку імпічменту - самоочевидно, що Майдан не мав на увазі взаємини України з Росією на такій основі і не передбачав присутності на українській землі, легалізації у свідомості українських громадян такої Росії.

Помаранчева влада, народжуючись, уособлювала волю більшості громадян країни, об'єктивно лише вона відповідала історичній перспективі становлення нації-країни-держави. І тільки Віктор Ющенко та його соратники були й залишилися вірними Майданові.

Комуністи відкидають помаранчевий вибір народу так само, як і вибір державної незалежності у 1991 році, помаранчеву політику національного відродження українського народу вони таврують як загрозу нацизму-фашизму.

В. Янукович, лідер Партії регіонів, назвав помаранчеву владу «чумою», він закликав виборців «стерти помаранчевий колір із політичної карти України». О. Лавринович, чільний ідейний представник цієї партії і перший заступник Голови Верховної Ради, уважає помаранчеву владу нелегітимною.

В. Литвин, будучи Головою парламенту, веде дуже активну й послідовну проросійську (проімперську) пропаганду, яка в принципі не передбачає легітимності помаранчевого вибору суспільства на президентських виборах 2004 року.

Ю. Тимошенко, учинивши цілковито безпідставний політико-психологічний заколот проти помаранчевої влади, уже на початку її становлення, по-злочинному познущалася з волі більшості громадян країни, а кинувши суспільство у вир невпинної політичної нестабільності - і з усього народу.

Усе це - глибоко антидемократична (антинародна) позиція ретроградів, творців суспільної атмосфери, глибоко руйнівної для становлення демократії, нації та її державності; позиція аморальних та безідейних людей, які в інтересах збереження себе у владі як засобу самозахисту перед правовою відповідальністю стали на шлях державної зради, зробилися знаряддям у руках імперських сил Росії, які виразно й однозначно, навіть неприховано (озвучено на найвищому державному рівні) взяли курс на злам природного історичного процесу становлення української державності і повернення його у бік асиміляції російською державою. Кожен політичний крок цих людей спрямований не на діалог-порозуміння (як у Президента), а на протистояння, підбурювання суспільства проти законної президентської влади, спекулятивної міфологізації на цьому шляху політичних взаємин у внутрішній та зовнішній політиці країни. Антиукраїнський смисл такої позиції не тільки об'єктивний - за логікою історичного процесу, історичного протистояння між імперськими планами Росії та визвольними зусиллями українського народу, а й суб'єктивний, тобто усвідомлений, позаяк вибір, з обох сторін (Росії та її агентури в Україні), не тільки визначений у своїй суті, а й декларований, став змістом пропаганди й політичної програми: Росія розгортає фронтальний, у всіх аспектах суспільного життя, імперський наступ на Україну, а внутрішні антипомаранчеві (антиющенківські) сили підтримують і підбадьорюють її на цьому шляху, створюють сприятливу для її успіху психологічну, моральну та політичну атмосферу.

Президент Віктор Ющенко і його соратники в партії «Наша Україна», протидіючи такому курсові, ніколи і ні в чому не втручаються у внутрішні справи Росії і не поширюють політичного смислу поведінки своїх супротивників в Україні на електоральний вибір (переважно неусвідомлений) їхніх прихильників, не дискредитують, не репресують, не пригнічують їх, прихильників, морально та психологічно, не перетворюють їхнє уявлення на міфологізоване абсолютне зло, не варте аналітичного розгляду.

Така історична реальність, така актуальна політична реальність, внутрішня і зовнішня, внутрішньо-зовнішня, точніше, зовнішньо-внутрішня, - таке дзеркало, у якому можуть побачити себе і «День», і «Дзеркало тижня».

Достатньо чесними очима глянути на сучасну політичну дійсність в Україні, на поведінку та мову критиків Президента В. Ющенка, щоб побачити принципову, глибоку, фундаментальну різницю між цими двома таборами української політики - різницю і в політичній ідеології, і в політичній культурі, навіть - просто в людській мові.

«День» і «Дзеркало тижня», удаючи, що різниці немає, а самі вони міркують з позиції Майдану, цинічно лукавлять, адже все-таки роблять свій вибір з-поміж «усіх», «старих» облич: підтримують, популяризують Ю. Тимошенко і безоглядно у своїй упередженості підривають авторитет Президента В. Ющенка. Стаючи в один ряд із запеклими ворогами української державності - комуністами і Партією регіонів та їхніми прихованими соратниками - Блоком Ю. Тимошенко і Блоком В. Литвина.

Особливо підступна позиція «Дня». Просвітницька, в українському напрямку, праця газети очевидна. Але вона, праця, актуально дійова тільки для людей, здатних мислити критично і ще не полонених остаточно міфологією майже тотальної антиющенківської пропаганди, творцями, активними учасниками якої стали і «День», і «Дзеркало тижня». Передусім вони, бо орієнтовані на провідні (які ведуть перед) верстви суспільного процесу і роблять свою роботу високопрофесійно: вони розуміють, що факти дійсності, минулої та сучасної, стають ідейно, емоційно та морально мертвим знанням, якщо не запліднені духовною та громадянською ідеєю, духом людської гідності і колективної (національної) солідарності.

І «День», і «Дзеркало тижня» розуміють, що вирішальне зараз для переорієнтації руху історії в антиукраїнському напрямку - усунути від влади Віктора Ющенка, людину, яка має реальну владу в державі й активно, цілеспрямовано застосовує її для здійснення своєї програми українського відродження і яка об'єктивно (в позитивній суті суспільного процесу) має найвищий авторитет серед політиків країни, уособлюючи свідомість і волю колективного українського «Я», гармонійно поєднуючи гідність і культуру власного, індивідуального «Я» з гідністю і культурою цілісного історичного колективу - української нації.

У надзвичайно складних і несприятливих, ідейно ворожих політичних умовах Президент В. Ющенко домігся, що правда українського минулого (а вона становить світоглядну, психологічну та моральну передумову нашого майбутнього, нашого відродження, народження як нації) стала публічною для всього суспільства, легалізованою на державному рівні. В умовах надзвичайно, загрозливо конфліктного політичного середовища країни, коли антидержавні провокації антипомаранчевих доходили до спроби збройної протидії, Президент Віктор Ющенко зумів утримати ситуацію в рамках конституційної законності, відносної цілісності політичної влади, забезпечити рух суспільства по шляху до незворотної політичної стабільності, до розвиненої, зрілої демократії.

А «День» каже, що в Президента В. Ющенка - «особливий талант програвати» («Д», 02.12.08). У цьому плані і «День», і «Дзеркало тижня» дуже полюбляють слово «бездарність»!

Серпень-вересень 2008 р., відсвіт російської війни проти Грузії. Президент В. Ющенко чітко засуджує агресію, Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко своєю мовчанкою фактично схвалює її.

Військовий парад на честь Дня Незалежності України, у своїй промові Президент Віктор Ющенко проголошує: «Ми засуджуємо акти силових втручань і агресії. Події в Грузії не залишили Україну байдужою» («Д», 27.08.08).

Ю. Тимошенко, як і В. Янукович, на парад не прийшла (була в цей час, як свідчить «День», у селі Хотів Київської області на ювілеї Левка Лук'яненка), хоча, як заявив голова СП В. Балога, її участь як Прем'єр-міністра передбачено державним протоколом, і «відповідні запрошення їй були завчасно надіслані» («Д», 27.08.08).

Початок вересня, перший день засідання Верховної Ради. Фракції Партії регіонів, Блоку Ю. Тимошенко, Блоку В.Литвина та комуністів «дружно проголосували за внесення до порядку денного законопроектів про зміни в закони про Кабмін, Конституційний Суд (спрощення імпічменту), тимчасові слідчі комісії та Службу безпеки. Не проголосувала лише «Наша Україна»(«Д», 03.09.08).

«День» (Олена Яхно) розуміє, що

«Суть цих змін очевидна - відсунути інститут Президента від «хибного» впливу на політичні процеси в країні. А в найближчій перспективі БЮТ та Регіони вирішили відібрати в Ющенка губернаторів», а «У разі ж дострокових виборів БЮТ і ПР легко домовляться про двопартійну систему» («Д», 05.09.08).

У контексті постійної послідовно підривної політичної поведінки Ю. Тимошенко (і соратної з нею Партії регіонів) очевидна і правота оцінки ситуації Секретаріатом Президента, озвученої В. Балогою - «про підготовлюваний конституційний переворот»:

«Сьогодні бютівці і регіонами продовжили рух до втілення своїх планів із перекроювання політичної системи та узурпації влади. Диригентами для них служать їхні ідеологи та покровителі в Москві, які хочуть взяти реванш за події 2004 року та зробити з України керовану країну, яка стане зручним інструментом досягнення геополітичних і геоекономічних інтересів Росії».

Про заяву Секретаріату «День» повідомляє з іронією-сарказмом («Ближче до обіду з надр Секретаріату Президента з'явилося нове звинувачення Віктора Балоги», «розповів Балога про підступні плани БЮТ»), а про союз БЮТ із ПР міркує цілком схвально:

«.. .ПР і БЮТ позбуваються третього гравця - «Нашої України». Вони, очевидно, хочуть залишитися вдвох. І звинувачувати в цьому потрібно передусім бездарну політику Секретаріату. Особисто Віктора Івановича Балогу та Віктора Андрійовича Ющенка. Вісім місяців незрозумілих і абсолютно безпідставних нападок на уряд дали свій результат» («Д», 03.09.08).

З позиції турботи про долю народу, країни, держави «нападки» зрозумілі, вочевидь обґрунтовані і політично доцільні; маємо достатньо підстав зробити висновок, що зрозумілі вони і «Дневі» - за стратегічною логікою солідарності з БЮТ і ПР.

У зовнішній політиці президентської влади держава вийшла нарешті із сірої зони геополітичної невизначеності, васального закисання в нерішучості, у боязні недвозначно протиставити себе імперській Росії, - вийшла, узявши чіткий курс на входження в природний для нас світ європейської цивілізації, у її систему (а це - НАТО) колективної безпеки, надійної системи й для нашої національної безпеки.

Успіх на цьому шляху - публічність, постійна актуалізація перед суспільством самої проблеми, поведінка як самостійного суб'єкта міжнародної політики, активна, вигідна для нас взаємодія зі структурами Заходу у багатьох локальних справах; неуспіх - зрозумілий і логічний, не більший, ніж це зумовлено історично породженим внутрішнім станом України. Тим негативним станом, що його намагаються змінити Президент та його соратники, тоді як мета супротивників Президента - законсервувати цей стан, вигідний і перспективний для імперських прагнень Росії.

Така правда. Для неупередженого зору очевидна. А «Дзеркало тижня» каже - «бездарна зарубіжна політика Президента».

А яка ж «небездарна» - політика самих «Дня» і «Дзеркала тижня», цих «талановито» лукавих критиканів Президента В. Ющенка?

З наближенням дати чергового саміту НАТО в грудні 2008-го року, де мало розглядатися й українське питання щодо ПДЧ, «День», цілком логічно, актуалізував тему НАТО на своїх сторінках. Але як? Виступили двоє генералів спецслужби (і КДБ, і СБУ) - Леонід Деркач і Євген Марчук. Обидва застерегли: треба рахуватися з інтересами Росії. Хоча інтерес у Росії твердий і категоричний: ніякого НАТО біля своїх кордонів!

Запросив «День» до слова і представників неполітичної громадськості: поета Бориса Олійника, провінційного антизахідника з його вульгарною, провокаційною мовою про «бугор» і «новий каганат», і журналіста Ігоря Слісаренка, твердого ненависника США, колишнього віце-президента одіозної МАУП.

Сигнал зацікавленій аудиторії зрозумілий: Україна в особі своєї вагомо представницької громадськості не хоче в НАТО. Це сигнал-підбадьорення і для принципових супротивників вступу України в НАТО - комуністів, угруповань В. Януковича, В. Литвина і, приховано, Ю. Тимошенко: ми (тобто «Д» і «ДТ») з вами...

Про негативний результат розгляду питання щодо ПДЧ для України та Грузії на саміті НАТО в грудні 2008 р. політолог В. Небоженко висловився так: «Непідписання ПДЧ сприймалося Кремлем як колосальна перемога, як виграш у третій світовій війні» («Д», 13.01.09).

А «Дзеркало тижня» незадовго до саміту - всередині серпня, у самий розпал російської агресії проти Грузії - висунуло провокаційну ідею про відкликання Україною зі штаб-квартири НАТО заявки на отримання ПДЧ («ДТ», 16.08.08).

«День» також уважає, що в справі європейської та євроатлантичної інтеграції Україна «на найближчі десять років» «повинна взяти паузу...» («Д», 27.01.09).

Позицію Президента, солідарну з Грузією, що зазнала російської агресії, «Дзеркало тижня» (27.09.08) назвало «істеричною», а укази щодо ЧФ - «безглуздими» (нагадаю: російські військові підкорилися їм).

Національно-політичну (антиукраїнську) сутність усіх цих міркувань видає фраза, що завершує цей пасаж: «Танк, одягнений у вишиванку [!? - виділення моє], не може бути символом здійснення зовнішньої політики». Тобто політики з позиції української національної самосвідомості.

За логікою «танка, одягненого у вишиванку», «горезвісної концепції патріотизму» і «креатури Мінкульту з шароварними варіаціями» («ДТ», 31.05.08) «Ющенко не є демократом» («Д», 27.01.09), він - «кандидат у деспоти» («ДТ», 08.11.08; мова тут про критичне ставлення Президента до конституційної реформи 2004 р., яка наробила багато лиха в політичному житті України), а Ю. Тимошенко «проводитиме демократичну політику, ефективніше захищатиме суверенітет і успішніше підтримуватиме стосунки з усіма сторонами», «може стабілізувати міжнародне становище держави», вона «демонструє» орієнтацію наукраїноцентричність»(!?), «обіцяє реформи, і в цьому сенсі вона - найперспективніший політик» («Д», 27.01.09; це міркує «політолог, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Дергачов»!).

Згодом, теж в інтерв'ю г. «День» (12.09.09), політолог трохи конкретизовує свої натяки, спрямування читацького уявлення та громадянської думки. В Україні, каже він,

«демократична модель» суспільного розвитку «дуже недосконала», її не зміг реалізувати і Президент Віктор Ющенко: «Ми зробили демократичний вибір - сказали «а», але не можемо реалізувати його - сказати «б», цим самим дискредитуючи цю модель. За умов, коли необхідно було дати друге дихання демократичній моделі: перестати ділити українців на україномовних та російськомовних [а хто це робив? Порівняймо, що каже автор далі про В.Ющенка] натомість поглянути, які є резерви посилення демократії для пропозиції їх східним регіонам, ми заганяємо їх у протистояння, тим самим розколюючи країну».

Додаткова («посилена») демократія для «східних регіонів»: за цією хитромудрою фразою можна уявити собі тільки звичайний набір імперських ідей: державний статус російської мови, федеративний устрій країни чи навіть визнання за реальність окремого «східноукраїнського етносу». Тобто програму, яка не лише узаконювала б русифікаційні завоювання імперії, поглиблювала й розширювала їх, практично розколюючи Україну «по Дніпру» з перспективою нового «возз'єднання» «східних регіонів» із Росією (ідея, широко озвучувана нині в Росії), а й правила за потужний репресивний чинник для українських жертв «спільної історії» та «посиленої» демократії.

Певне, така «демократія» не «дратувала» б Росію, у чому О. Дергачов звинувачує Президента В. Ющенка:

нинішні українсько-російські відносини «конфронтаційні», «провина, звичайно, лежить на обох сторонах», а «якщо казати про вину української сторони, то йдеться про неготовність Віктора Ющенка знайти модус сучасної Росії» (модус узаємин із Росією? Свій «модус» Росія більш ніж переконливо демонструє сама - і словом, і мечем, шукати його потреби немає). «Потрібно вміти проводити власні інтереси у відносинах із Росією, а не дратувати її, як це робив [«робив» - уже в минулому часі!] Ющенко. У цьому значенні велика провина на ньому, тому Тимошенко як голові уряду доводиться шукати інші шляхи зіткнення» (звичайно, не «зіткнення», а просто взаємин, стосунків, зв'язків, порозуміння чи щось інше: механічно перекладено «соприкосновение»). «Україна вимушена буде маневрувати між Росією та Заходом, Тимошенко, а тим більше Яценюк можуть це робити...».

Що й треба було довести! За програмою і газети («Дня»), яка ілюструвала інтерв'ю відповідно: «він» і «вона», «вона» переможна Муза, Орфей, «він» (безперечно, натяк на В. Ющенка) - із закритим обличчям, отже, «у минулому»!

За логікою «танка, одягненого у вишиванку», Президент В.Ющенко у передвиборній президентській кампанії «нарощуватиме в очах української нації (що вже чітко проглядається) зовнішнього ворога-Російську Федерацію» (Н. Ромашова, «Д», 30.08.08), переніс День захисника Вітчизни з 23 лютого (колишній День Радянської Армії) на 29 січня - День героїв Крут - «на зло росіянам!» (ДТ, 08.08.09), «вдається до експлуатації антиросійських настроїв» (знаходить газета в Україні і «антиросійські сили», лідером яких хочуть зробити В.Ющенка «його технологи в боротьбі за другий термін») в намаганні підвищити свій рейтинг (це про внутрішню політику Президента, спрямовану на національне відродження українського народу, опір імперським зазіханням Росії і, відповідно, «відкриту підтримку Саакашвілі», звинувачення Секретаріатом Президента Ю.Тимошенко в політичній корупції на користь Росії), «заграти іншими барвами на тлі парадів, навчань, нагород, перейменування частин» (це про увагу Президента до української армії, зокрема перед лицем російської агресії проти Грузії), відповідно в Секретаріаті Президента може виникнути «спокуса» «підштовхнути [Президента] до прийняття рішення про створення на карті України гарячої точки», «наприклад, у Криму», затіяти «маленьку переможну війну, яка вирішує внутрішні проблеми...»; але рейтинг зводить усе нанівець: «ідеологи другого терміну не врахували, що під час підсвічування нового образу можуть перегоріти не те що лампочки, а й мережі» - і переможна реляція: «Отож хоч Zilli, хоч вишиванка, хоч камуфляж» (Юлія Мостова, «Чорний квадрат»: «ДТ», 23.08.08 - саме у розпал російського вторгнення в Грузію! Цитати фіксують хід думки, смисл позиції, але не передають усієї напруги і густоти хамської мови газети - це воістину «чорне коло» антиукраїнської ненависті і антидержавних провокацій!).

Політику Президента щодо Голодомору, НАТО і ЧФ «Дзеркало тижня» називає «бездарною методикою» «відновлення національної пам'яті» («ДТ», 22.11.08: «...обрана президентом бездарна методика, безперечно, необхідного відновлення національної пам'яті»), позаяк усі ці проблеми дратують Росію. Або ще (слово «історичні» бере в лапки!): «...вказівки глави держави, що стосуються НАТО, УПА й інших «історичних» проектів» («ДТ», 21.06.08).

«Звісно, питання щодо НАТО Тимошенко не порушує, щодо Чорноморського флоту - теж», але ж, «уважають утаємничені» (!), треба мати на увазі «необов'язковість Юлії Тимошенко щодо векселів, виданих нею Володимирові Путіну». «Проте [тобто з вини Ю. Тимошенко] авіаційного концерну немає, Припортовий усе ще наче в руках держави, борги НАК не покриваються, на уранових рудниках кінь не валявся» («ДТ», 21.11.08). Але, відразу застерігає газета, послідовний адвокат Ю. Тимошенко, на це були суб'єктивні й об'єктивні причини.

І при цьому «Дзеркало тижня» робить висновок, що «конфлікт між Ющенком і Тимошенко ніколи не був ідеологічним, тому що ні Голодомор, ні «любі друзі» ідеологією не назвеш» (?!), «він завжди був особистісним»! («ДТ», 04.10.08).

Газета вважає, що Президент В. Ющенко, будучи «першим «євроатлантистом» у нашій країні» (насправді він не перший, бо ще за президентства Л. Кучми, 2003 року, було прийнято закон про зовнішню політику держави, який передбачав вступ України в НАТО... у 2008 році!), «примудрився (!) дискредитувати гасла, орієнтовані на європейські цінності, причому в основному пустими деклараціями. [Очевидно, автор має на увазі саму актуалізацію Президентом проблеми вступу України в ЄС. Тобто знову - «взяти паузу»?]. Тому любов до Росії на Сході нашої країни являє собою «переплавлену» ненависть [виділено мною] до Ющенка» («ДТ», 11.04.09).

Так газета витлумачує соціологічні дані про ставлення росіян (громадян Росії) до України у лютому цього, 2009-го, року: «погано і дуже погано» - 49% росіян (у січні, після кавказького та газового конфліктів, - 62%!); і ставлення українців (громадян України) до Росії: «добре і дуже добре» 91%, а «погано і дуже погано» - 5%.

По-перше, доброзичливе ставлення українців до Росії це високопозитивна характеристика психологічної (неупередженість) та політичної (демократизм) культури нашого народу, тож підступно ставити цей факт у контекст «ненависті». По-друге, «любов до Росії» не означає автоматично «любові» до її імперської політики і, відповідно, «ненависті» до державницьких зусиль президентської влади, до самої особи Президента. Джерела і характер масової, стихійної свідомості - явище складне й непрямолінійне, і смисл його доступний лише чесному й аналітичному розумові.

Позиція «Дзеркала тижня» (як і «Дня») протилежна - так з'являється словечко «ненависть». Тенденційне, спекулятивне щодо суспільства і правдиве, логічне й закономірне як самохарактеристика, як фройдівський знак свідомості й почувань автора публікації і творців названих газет загалом - знак ненависті цих людей до нашого - не їхнього! - Президента.

Злорадно тішачись з низького рейтингу Президента, «День» каже - «феномен Ющенка»: мовляв, маючи всю повноту влади, бездарно все програв.

Звичайно, «День» знає, що ніколи Президент В. Ющенко не мав «усієї повноти влади»: ні теоретично, згідно з Конституцією, ні тим паче практично, у реальній, успадкованій, політичній дійсності, коли протидія Президентові у середовищі політичних сил України стала пріоритетом їхньої поведінки, доходячи до рівня явного, навіть демонстративного, саботажу президентських ініціатив та владних рішень.

Якби «День» і «Дзеркало тижня» не спекулятивно, а чесно мислили категоріями нації-держави-країни - та моралі! і справді думали про політичну стабільність суспільства, вони зрозуміли б, що Президент В. Ющенко не програвав, а вигравав, що він у великій, геополітичного масштабу, битві за і проти України здобув найважливішу для майбутнього нашого народу перемогу - моральну; він захистив і зміцнив моральний авторитет нації, її індивідуального представницького та колективного «Я». Зміцнив те, що набувається століттями ціною великих зусиль та жертв і не зникає вмить, коли зовнішньо перемагає агресор зі своїми соратниками у підкорюваній країні.

Вони зрозуміли б, що в реальному, актуальному суспільно-історичному процесі Голодомор і «любі друзі» - ідеології, ідеології фундаментального характеру. Голодомор-геноцид як ідея минулого, поза контекстом якого немає майбутнього, як ідея національної пам'яті, без якої народ приречений на згасання. «Любі друзі» (так на початку своєї президентської роботи Віктор Ющенко звернувся-звертався до парламенту країни; а який він, наш парламент, з погляду державної відповідальності і політичної моралі, самоочевидно и загальновідомо) - як знак природної гуманності і демократичної доброзичливості до соратників та опонентів (тих «опонентів», що насправді дихають ворожістю до нашого народу), як політичний аванс останнім у надії на порозуміння та співпрацю в ім'я країни (відповідні ініціативи Президента загальновідомі: про це вже була тут мова).

Реакція «опонентів» фундаментально показова. На легалізацію президентською владою (отже, на державному рівні) визвольного минулого нашого народу імперська Росія та її соратники в Україні відповіли політико-ідеологічною агресією. «Любих друзів» (їхні синоніми: «кум», «бджоли», «пасічник», «бухгалтер», «гарант», «патрон», «месія», «вождь»...) внутрішні «опоненти» (серед них «День» та «Дзеркало тижня») обплювали, перетворивши свій сарказм на густу, постійно актуалізовану ідеологію ненависті до української самосвідомості.

Якби в інтелектуальних творців «Дня» і «Дзеркала тижня» температура ненависті до нашої України (української України) не була такою високою, вони зрозуміли б, що «феномен Ющенка» (його низький рейтинг, дійсно, феноменальний) - це насправді феномен України, її несформованості як країни-держави; не вина Віктора Ющенка, а наша спільна біда, трагічний наслідок феноменально репресивного минулого і такої самої для нас сучасності, наслідок агресивної широкомасштабної антиющенківської пропаганди, дійовим авангардом якої є «День» і «Дзеркало тижня». Сучасності, коли народ, здобувши формальну (юридичну) державну незалежність, ще не має зрілого політичного проводу, достатньої кількості, критичної маси своїх кадрів в управлінському апараті країни; коли в політико-ідеологічному та інформаційнопропагандистському просторі держави ще панують люди минулого, окупаційного минулого. З його ненавистю до українського національного самовизначення.

Масштаб упереджено негативного ставлення до Президента у засобах масової інформації сучасної України феноменальний - від високопредставницьких видань підривного характеру («2000», «Киевский телеграф», «Столичные новости», великотиражна компартійна преса і багато інших) до нікчемної рекламної газетки, яка дозволяє собі таку публікацію: фото - Президент на Майдані у День Незалежності України подає руку військовикові, підпис під знімком: «Политика по-украински: правая рука - для дружбы, левая - для фиги в кармане». (Що це означає? Крім зубоскальства на адресу Президента. - «Обзор», 26.08.08).

Феноменальна психологічна основа такої позиції - ненависть...

Феноменально, що в цьому ряду бачимо і парламентську газету «Голос України» (постійні підривні писання В. Писанської - спеціального снайпера на Президента В. Ющенка), і авторитетно представницькі «День» та «Дзеркало тижня», трохи меншою мірою - тижневик «Коментарі».

Політично антиукраїнська суть у ставленні до Президента найвиразніше, найцинічніше проявилася в ідеї імпічменту. І «День», і «Дзеркало тижня» поставилися до неї спокійно, доброзичливо (заголовки публікації: «Законопроект про імпічмент: перший крок». - «ДТ», 27.12.08; «Імпічмент поклали на депозит». - «Д», 28.01.09).

Морально така позиція знайшла свій вираз у феноменальній провокації Давида Жванії, який... заперечив самий факт замаху на життя кандидата в Президенти В. Ющенка (отруєння його). «День» поінформував про витівку провокатора, м'яко кажучи, не обурившись. «Дзеркало тижня» фактично підтримало його, назвавши факт отруєння (що доведено міжнародними професійними службами) «красивою легендою».

Методикою підриву авторитету Президента В. Ющенка «День» і «Дзеркало тижня» різняться. «День», говорячи принагідно про політичні конфлікти в країні, інформує про них, дає їм власну оцінку в дусі «чвар» та «амбіцій», злобного негативізму у ставленні до Президента В.Ющенка, водночас позитивно виділяючи Ю. Тимошенко (редакційні автори Олена Яхно та Наталія Ромашова), далі, підсилюючи свою позицію відповідними коментарями ретельно підібраних політекспертів та принагідних авторів, а також ілюстраціями такого самого спрямування. Скажімо, матеріал про претендентів на посаду Президента країни під назвою «Третій не зайвий» (два перші - В. Янукович і Ю. Тимошенко): про Президента - зневажлива репліка, «реальний третій» - С. Тигипко. І ще один «реальний третій»: двічі одна й та сама ілюстрація-фотоколаж: Ю. Тимошенко захоплено плеще в долоні, А. Яценюк, обіймаючи когось, стривожено зиркає на неї...

У «Дзеркала тижня» метод інший: розлогі міркування (майже в кожному номері) про політичні колізії в країні дають самі редакційні автори: Юлія Мостова, заступник головного редактора (свого батька), молодий журналіст Сергій Рахманін і Олексій Мустафін, колишній чільний активіст партії В. Медведчука, його принциповий ідейний соратник. Стиль їхніх міркувань «колективно» незмінний - інтриганство, головно на основі догадок та інформації зі своїх «джерел», якими газета підкреслено пишається. І справді, «джерела» авторитетні: у Секретаріаті Президента, РНБО, СБУ і навіть у Службі зовнішньої розвідки України... Видно, дуже серйозна Служба працює на газету, точніше, для дуже серйозної Служби «Дзеркало тижня» стало пропагандистською трибуною...

Про Президента В. Ющенка у «Дзеркалі тижня» - постійно, незмінно (винятків тут немає) хамською мовою іронії, сарказму, зневаги, пихатої вищості, вульгарних означень, навіть слово «президент» принципово пишуть з малої букви. Ось приклади лише з однієї статті (С. Рахманін, «Під небом неозорим» - «ДТ», 1.11.08): «гарант», «арбітр нації», «ця особа», «алтер еґо гаранта - Віктор Балога», «повірники» Балоги, «Ющенко та його повірені», «думи про ПДЧ, голодомор і вибори». Або ще цього ж автора: «Віктор Андрійович зі своїми наперсниками», «Як саме Ющенко і його наперсники...», «...керманич натякнув підопічним про свій план...», «формальний солдат президента глава МНС Володимир Шандра» («ДТ», 27.06.09); «примхи всенародно обраного» («ДТ», 8.11.08); «праведний гнів верховного вождя», «носій президентського звання» ( «ДТ», 15.11.08); Олексій Мустафін: «професійні патріоти», «президентські канцеляристи» («ДТ», 20.09.08), «уся президентська рать», «комуніст Ющенко в ті далекі часи [1989 рік] тихо працював банківським клерком і навіть не думав про боротьбу з «режимом» («ДТ», 12.07.08); Юлія Мостова: «почесний президент» ( «ДТ», 4.10.08).

Отакими «висотами» громадянської свідомості, культури і моралі позначені всі публікації «Дзеркала тижня» про Президента В. Ющенка...

І все це супроводиться відворотними карикатурами на Президента.

У своїй ненависті до нашого Президента «Дзеркало тижня» не гребує шулерством. Інтерв'ю з керівником рок-групи «Брати Карамазови»: на провокаційне запитання (газета розраховує на потрібну відповідь) про ставлення до принципів гуманітарної політики В. Ющенка та В. Януковича інтерв'юер відповідає загальним міркуванням про них як про людей, які йому «подобаються» чи «не зрозумілі». Газета дає публікації такий заголовок: «Брати по крові. Олег Карамазов: «Між Ющенком і Януковичем уже (?!) немає жодної різниці» (виділення моє, «ДТ», 31.05.08).

Удається «Дзеркало тижня» і до провокацій проти Президента В.Ющенка, вочевидь провокацій антидержавних. Згідно з Конституцією Президент є водночас і Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. А «ДТ» замовляє соціологічне опитування із запитанням: «Чи довіряєте ви Вікторові Ющенку як Верховному головнокомандувачу?» (Ю. Мостова, «Зведення з фронтів і полів». - «ДТ», 13.09.08).

У такому плані дуже показове для політичної позиції «Дзеркала тижня» інтерв'ю з автором «одеських «Масок»», «популярним вітчизняним коміком Георгієм Делієвим» з приводу його скандального відеоролика «Рідна мова», присвяченого політиці Віктора Ющенка» ( «ДТ», 26.04.08). Автор каже, що робив ролик «як клоунаду на чергову тему» (рідної мови!). Газета, зводячи наклеп на політику Президента, підбадьорює співрозмовника, «уточнює» думку: «Коли людині «згори» пояснюють, яка саме мова для неї є рідною, - це ж також клоунада?».

Звернімо увагу на подальші міркування творця «Масок».

Як «консерватор за переконаннями» (космополіт?), він «досить стримано поставився до подій» «під час помаранчевої революції», хоча «в тому був безумовний кайф. Треба було випустити пар». «В часи помаранчевої революції», - каже він, - я був у Нью-Йорку. І тоді ж написав пісню «Ти - Хуліган...». За подіями на батьківщині спостерігав по ТБ, в Інтернеті. Вже тоді я припускав, що буде тиск на російську мову. Та думав, що це відбудеться відразу, тієї ж зими. [Цікаво! «Консерватор» правильно відчув, що Помаранчева революція має український історичний зміст]. Однак це почалося тепер. Чому тепер?» [Увага! Далі, крім нерозуміння, побутового спрощення фундаментальної історико-культурної проблеми, спрацьовує логіка збереження status quo - імперських завоювань в Україні]. Проблема, на мій погляд, не в росіянах і не в українцях. І навіть не в російськомовних чи україномовних громадянах однієї країни. Адже в Західній Україні вільно переходиш на українську мову - і завжди так було. А в Одесі говориш російською - і це нормально.

Думаю, що всі події нині в плані поточного «протистояння» Сходу-Заходу досить хитро підбудовані з єдиною метою - утримати владу...».

«Принцип «поділяй і владарюй» знадобився їм [«нинішній команді президента»] саме тепер, оскільки раніше влада була сильно впевнена в собі, а тепер уже не залишилося ні аргументів, ні важелів... От президент і вдається до «штурму». Та якщо саме ця тема себе незабаром вичерпає, я спеціально для Віктора Ющенка та його команди зможу вигадати ще кілька сценаріїв можливого поділу громадян нашої країни...».

Останню фразу газета виносить у заголовок, виділяючи так: ««МАСКИ» ЗІРВАНІ. Георгій Делієв: «Спеціально для Ющенка можу вигадати кілька сценаріїв поділу громадян однієї країни».

Це інтерв'ю, свідомо процитоване докладніше, важливе й цікаве з двох поглядів:

1)   як конкретизація логіки «політичної нації» в індивідуальному, стихійному сприйнятті людини, щирої і чесної, неупередженої у своїх міркуваннях (принаймні таке враження від публікації);

2)   як позиція відомої елітної газети (начебто аналітичної), яка не тільки не пропонує вищий (порівняно із співрозмовником) інтелектуальний та громадянський рівень розмови, а й послідовно спрямовує її в провокаційному напрямі, пропагує наклепницькі підривні гасла.

Не цурається провокацій проти Президента В. Ющенка і газета «День», у публікаціях газети їх повно. Інтерв'ю з чільним представником партії «Наша Україна», підзаголовок матеріалу: «В'ячеслав Кириленко й зараз вважає, що Президент Ющенко має «актуальні» шанси перемогти» («Д», 21.01.09). Порівняймо, наступного дня: відгук О. Яхно на газові домовленості між Путіним і Тимошенко, підзаголовок: «Тимошенко зробила серйозну заявку на президентство» («Д», 22.01.09). Це про угоду, до якої професійна громадськість України майже одностайно поставилася критично або з підозрою.

Ю. Тимошенко отримала повістку до Генеральної прокуратури - у справі отруєння Віктора Ющенка. В інформації про це «День» ні слова не каже про причину виклику, але дає велику тираду звинувачень Ю. Тимошенко на адресу Президента (9.09.08).

Заголовок публікації (О.Яхно) - «Імпічмент поклали на депозит», поруч фото: В. Ющенко сидить (здається, у Верховній Раді), хтось нахилився до нього (голови не видно - за прапором), показує пальцем у простір - і підпис під знімком: «Суфлер» (тобто сакраментальне «оточення», перша міфологічна дубинка Ю. Тимошенко на Президента В. Ющенка).

Власне, уся методологія «чвар» і боротьби політиків виключно за особисту владу - груба провокація проти держави, підрив авторитету влади загалом, державної влади як суспільного інституту, який уособлює загальні, спільні інтереси суспільства. У цій підривній роботі «День» і «Дзеркало тижня» стоять поруч, пліч-о-пліч із усіма реваншистськими імперськими силами.

Методика антиукраїнської пропаганди у «Дня» і «Дзеркала тижня» різна, але методологія однакова: відсутність аналітичного погляду на проблеми та колізії, спекулятивне оперування фактами - поза контекстом історії та актуального суспільного процесу, підбурювання суспільства проти Президента...

«День», творячи міф про Секретаріат Президента (отже, і самого Президента) як про джерело інтриг і політичних конфліктів, уважає початком «чвар» відставку уряду на чолі з Ю. Тимошенко у вересні 2005 р., але при цьому нічого не каже про фактичний та суспільно-політичний зміст тих подій і про смисл подальшої політичної поведінки Ю. Тимошенко.

В аналогічній ситуації позиція «Дзеркала тижня» ще виразніша: у вересні 2005 року, коли «політика» ще не встигла навіть окреслитися, Юлія Мостова разом зі своїм чоловіком Анатолієм Гриценком, тодішнім міністром оборони України, брала участь у скликаній Ю. Тимошенко нічній нараді під Києвом, на якій обговорювалося питання про усунення Президента В. Ющенка з посади в порядку імпічменту.

Геополітична орієнтація В. Януковича та Ю. Тимошенко на Росію радикально протистоїть позиції Президента В. Ющенка (Європа, НАТО), конфлікт увиразнено спалахом війни (російська інтервенція в Грузію, подібну можливість щодо України активно обговорювала українська та зарубіжна політична громадськість), а «Дзеркало тижня» вустами Ю. Мостової каже, що «зовнішня політика не є коником усіх трьох українських лідерів», тобто В. Ющенка, В. Януковича і Ю. Тимошенко («ДТ», 23.08.08; звернімо увагу: це сказано у час розпалу російської агресії проти Грузії!).

Такого самого характеру і рівня протистояння між В.Ющенком і В. Януковичем, політико-ідеологічний конфлікт між ними у сфері внутрішньої політики. А «Дзеркало тижня» каже - «брати по крові».

Щоб створити видимість незадоволення «всіма», орієнтації на нову якість політики, на «нові обличчя» в ній (а насправді - щоб створити психологічне прикриття для пропагандистської війни проти Президента В. Ющенка) і «День», і «Дзеркало тижня» старанно уникають розмови про суть конфлікту, першоджерело політичної нестабільності України - незавершеність національного визволення українського народу, політичному пробудженню якого люто перешкоджають зовнішні та внутрішні сили російської імперії.

Не розчленовуючи політичну реальність України, не класифікуючи факти за цим фундаментальним критерієм, «День» і «Дзеркало тижня» об'єктивно стають соратниками імперців. Вони говорять про владу загалом, спекулятивно протиставляють суспільство усім політикам, політикам як таким, а це в принципі робить неможливим аналіз політичної дійсності як процесу, у якому якість політиків (політики) і якість суспільства (громадян) неодмінно взаємозалежні. Інший політико-філософський підхід веде нас до ідеології комунізму, яка передбачала відмирання держави на шляху до «царства свободи», усунення демократії як буржуазного принципу суспільного ладу, у якому легітимними є обидва суб'єкти процесу - і «партія» (політики із владними повноваженнями), і «народ», громадяни, які теж мають повноваження стосовно політиків, політичної влади; ладу, коли взаємозалежність, взаємодія цих суб'єктів є природною основою суспільного буття.

До якого «царства» терору, людиноненависництва привела анархістська комуністична ідеологія абсолютного протиставлення «політиків» і «нас», громадян, загальновідомо.

Відомо, але не осмислено. Бо, мабуть, інакше «День» і «Дзеркало тижня», видання, які вважають себе елітарними трибунами громадянського суспільства і формально є ними, не використовували б цю фальшиву, теоретично неспроможну і суспільно надзвичайно небезпечну ідеологію для боротьби проти політика, з позицією якого вони не згодні (маю на увазі Президента В. Ющенка). «День», заголовки публікацій: «Майдан. Політикам вхід заборонений» («Д», 20.11.08),

«...А молодь уже об'єдналася. Проти них...» («Д», 04.06.09). У статтях Ю. Мостової «Звірі затремтіли й отетеріли» («ДТ»,04.10.08) і «На Майдані затихає річ. Вечір...Ніч?» («ДТ», 22.11.08) опозиція «ми» - «вони» у її абсолютистському протиставленні на користь «нас», стала наскрізним сюжетом спекулятивних журналістських міркувань.

Що означає ненависницьке ставлення до Президента В. Ющенка у політичному середовищі і, як наслідок, його низький рейтинг у суспільстві загалом, хто такий Віктор Ющенко як політик і державний діяч, яке його місце в актуальному суспільному процесі та в історії України, прекрасно і в основних своїх висновках надзвичайно точно сказав популярний московський публіцист епохи Перебудови М.Горбачова Анатолій Стріляний, автор колонки «Щоденник для обраних» (немов спеціально для «Дня» і «Дзеркала тижня»!) у тижневику «Коментарі» (27.03.09, с.3). Розуміння автором української ситуації настільки вагоме й актуальне для нашої країни, що я дозволю собі процитувати публікацію повністю (тим паче що вона допоможе читачеві зрозуміти логіку моїх політологічних міркувань): вона не повинна потонути в океані журналістських матеріалів. Отже,

«Анатолій Стріляний. НА ЧОЛІ ОПОРУ.

З листа: «От перед нами торжество свободи слова: на екранах телевізорів ми бачимо, як Президенту повідомляють про жахливе падіння його рейтингу. Йому в обличчя кидають гіркі слова й пропонують звільнити народ від його бездарного правління. У відповідь зарозуміла погорда. Не зніяковів, не розсердився» [виділено автором].

Український виборець не просто розчарований у Президенті Ющенку. Він упивається своїм розчаруванням. Це почуття об'єднує і бандита, і бомжа, і позитивного, демократично налаштованого громадянина, як автор наведеного листа. Одне це повинно змусити нас зупинитися на півдорозі до цієї компанії і трохи подумати.

Подумаємо про речі, які більшість, при наростаючих труднощах життя, не вважає першорядними.

До чого весь час закликають В. Ющенка лідери російсько-радянської частини України? Якщо одним словом, то до розсудливості. Він повинен розсудливо поводитися з Росією. Не засуджувати її за напад на Грузію, визнати створені Москвою держави, яких ніхто ніколи не визнає, крім Нікарагуа. Не опиратися газовим переговорам. Залишити навічно російський флот у Криму. Не називати геноцидом Голодомор. Не вшановувати Мазепу й Бандеру. Не піклуватися про виживання української мови, якщо це дратує Москву. Не дивитися на Захід більш дружелюбно, ніж Путін.

Іншими словами, від Ющенка вимагають, щоб він поводився, як керівник УРСР. По-іншому витлумачити адресовані йому основні політичні [виділено автором] претензії неможливо. Більше за всіх його не сприймають сили, які хотіли б, щоб Україна була чимось на кшталт Білорусії, але без брикливого Батьки.

І спираються вони, ці сили, щонайменше на половину населення в країні й на все населення в Росії.

Правда правління Ющенка

Тиск Росії й російськості на Україну як організований, так і стихійний, як зовнішній, так і внутрішній, не має аналогів. Це головне, що повинно бути перед очима, щоб правильно охарактеризувати таке явище, як Президент Ющенко.

Політика Ющенка - це, друзі мої, не що інше, як політика українського національного опору. Сам же Ющенко - не хто інший, як вождь цього опору. З цієї точки зору все стає на свої місця. Стають зрозумілими речі, які в іншому випадку можуть здатися дивними. Звичайний глава звичайної держави не може, нітрохи не вагаючись, звинуватити прем'єр-міністра або цілу партію у зраді національних інтересів. А вождь національного опору - може. Для нього таке звинувачення - природне й, по суті, єдине, що має вагу. І чи можна, до речі, не бачити, як часто він буває близький до істини?

Але... Чи цього від нього чекав Майдан?

Мужайся, серце, до кінця... Вождь-то він вождь, національного-то національного, опору-то опору, але насправді майже не існуючого... Не він закинув Ющенка на самий верх. Голоси, отримані ним на президентських виборах, - це були голоси не за українство, а за суворий і справедливий правопорядок на чолі з непідкупним, непохитним, сучасним державним діячем. Чекали, що він стане грозою злодіїв, хабарників і шахраїв, що було нікому не під силу, а він став високопосадовцем-українізатором.

Якщо це все врахувати, то слід визнати, що в ролі, яку він сам для себе обрав, Віктор Ющенко зробив дуже багато. Чи не це він має на увазі, коли каже, що знає, чим жив і що залишить після себе? З його відходом майже не існуючий український національний опір може стати ледь помітним, а може й навпаки, розгорітися. Повинні ж будуть українці колись усвідомити правду його правління! У своїй країні я немов іноземець... Із цим можна жити, але чи варто?».

Чи усвідомлюють цю правду інтелектуальні «День» і «Дзеркало тижня»?

Безперечно, усвідомлюють! Саме тому й ненавидять політика і державного діяча Віктора Ющенка, послідовно й професійно-підступно підривають його авторитет.

Ні, вони не за поглинення України Росією, вони справедливо й начебто щиро критикують її імперські зазіхання на Україну.

Але вони проти України Ющенка-українізатора, так гаряче проти, що вже на самому початку Ющенкового президентства прагнули усунути його з посади. А нині йдуть на ризик привести до влади ставлеників імперської Росії В. Януковича або Ю. Тимошенко, розуміючи, звичайно, що в реальних історичних обставинах Україна не Ющенка неодмінно стане Україною анти-Ющенка, тобто анти-Україною, тією Україною, перспективу якої чітко окреслив свого часу, після перемоги більшовиків, генерал Денікін:

«Україна повинна, зобов'язана стати, нарешті, на шлях російської державності, повинна, нарешті, пройти крізь вузьку щілину українського шовінізму [так генерал називає українську самосвідомість] у широкі ворота вільної від більшовиків держави російської» («Д», 12..06.09).

Така перспектива лякає «День» і «Дзеркало тижня» менше, ніж утвердження, продовження Ющенкової політики національного пробудження та відродження українського народу.

Що за всім цим стоїть? Адже люди у своїй поведінці керуються врешті-решт, свідомо чи підсвідомо, позитивними мотивами, публічно легітимними.

Позитивна програма «Дня» і «Дзеркала тижня» чітка й однозначна: ім'я їй - уже добре відома нам «політична нація». Тобто вони за незалежну (і навіть суверенну; маємо достатньо підстав припустити - може бути і в рамках «ліберальної імперії»: і така ідея є в демократів Росії) територію під назвою «Україна», але проти державності українського народу-нації, з усіма політико-ідеологічними та гуманітарними наслідками такого правового статусу.

У контексті «політичної нації» дуже показова така ілюстрація-малюнок у газеті «День» ( 08.12.07): зруйнована фортеця-тюрма, на горизонті в морі тоне корабель (Кремль? ) з п'ятикутною зіркою (СРСР) - на руїни фортеці кидається зі стиснутими кулаками дебелий козак, підняті вгору руки скуті ланцюгом, до якого прикріплено надувну кульку з написом «Національна ідея»; біля зруйнованої стіни фортеці - хлопчик із ранцем за плечима, питає: «Тату! То мені йти до школи чи допомагати тобі в боротьбі?».

«День» публікував цей малюнок кілька разів. Вочевидь не розуміючи, що імперія в Україні - аж ніяк не руїна. Чи «День» не проти неї?

У Ю. Мостової логіка «політичної нації» втілилася у мрію про час, коли ми ... «перестанемо бути народом і станемо громадянами»!(ДТ», 04.10.08).

Позитивного (особистого) мотиву міркувань О. Дергачова про те, що «Ющенко не є демократом», а Ю. Тимошенко «проводитиме демократичну політику», ми не зрозуміємо, якщо не звернемо увагу на фразу, ключовим поняттям якої є «політична нація»: В. Ющенко, каже політолог, «виявився нездатним вирішити», «наприклад, варіант бачення національної консолідації, формування політичної нації» («Д», 27.01.09). А один із постійних рупорів «Дня» Т.Стецьків додає: «Нездатним модернізувати країну», «він виявився бездарним українським президентом» («Д», 16.04.09).

«Виправити» ситуацію збирається обране «Днем» «нове обличчя» в політиці - Арсеній Яценюк, про якого політолог Вадим Карасьов каже (з усього судячи, цілком справедливо), що «він не носій уже дещо архаїзованої (?) «галичанської (?!) національної ідеї, а все-таки європеєць (можливо, лише за формою, ще не за суттю), це дає можливість уникнути ідеологічних крайнощів» («Д», 12.06.09). Адже, додає В. Карасьов, «об'єднати країну (у старому розумінні) не може зараз ніхто. І не потрібно» (виділено мною, «старе розуміння»мається на увазі об'єднання на національній основі).

«Нове» розуміння - Яценюкове - полягає в тому, що «розкол в українському суспільстві привнесений у 2004 році» («ГУ», 13.06.09), а Україна «не може собі дозволити односторонні орієнтири» («УМ», 23.05.09), тобто однакові для всієї України - східних і західних її земель. Тому він уважає, що визнання УПА не своєчасне («УМ», 07.05.09). А відгукуючись на скандального, демонстративно імперського спрямування листа Президента Росії Д. Медведева до Президента України В. Ющенка, зауважує: «Ющенко своїм курсом дав привід називати його політику антиросійською» («ДТ», 13.08.09).

Отже, випливає логічний висновок, треба залишити все, як було «до Ющенка» (і в УРСР?). Очевидно, саме так треба розуміти гасло Яценюка на вуличному рекламному щиті в столиці України (травень 2009 року): «Моя цель - вернуть стране власть. Профессия - мама» (виділено мною: що це означає? Турбується про Україну по-материнському?).

Промовиста деталь: на початку червня у центрі Києва вуличний рекламний щит В. Коновалюка (Партія регіонів) проголошує: «Моя цель - защитить страну от этой власти» (В обох - гасла російською мовою!).

Власне, Яценюк теж «захищає»: він агресивно протиставляє себе всім політикам, усій владі, позаяк «для тих, хто сьогодні при владі, немає значення, що робити і з ким: головне, щоб я лишився»(«Д», 04.02.09). «Ситуація така, - гордовито каже Яценюк, - що союзників серед політиків у мене сьогодні немає»(т.с), тоді як його «Фронт змін» - це «Перший Український фронт», він «єднає всю Україну» («ГУ», 13.06.09).

...Чесна історія України почнеться з Яценюка!..

Ідеологічно («політична нація»), політично (примітивне отаманство), інтелектуально (повне несприйняття політичної ситуації як процесу, як боротьби ідей), морально (демагогія в агресивному дусі Ю. Тимошенко, зокрема щодо її «бідності»: знавців вражає фінансовий розмах Яценюкового «фронту», автор якого збирався «воювати» на кошти громадських пожертвувань, рядових громадян), - у всьому цьому «нове обличчя» виявилось зашкарубло старим, серед «класичних» супротивників Президента В. Ющенка, передусім комуністів та кліки Ю. Тимошенко.

Розірвана (нецілісна) реальність - розірвана (нецілісна) людина

Ю. Тимошенко, «День» і «Дзеркало тижня», будучи начебто не ретроградами, виступаючи від імені Майдану та демократії і водночас ведучи проти Президента Віктора Ющенка справжню політико-пропагандистську війну, глибоко дезорієнтують суспільство, творять атмосферу світоглядного хаосу та політичної невизначеності, нестабільності, підриваючи цим самим психологічні основи становлення нації та її держави.

Із погляду українського національного самовизначення (української правди-свободи) їхня позиція, їхня політика глибоко розриває українську політичну реальність, цілісність якої щойно почала формуватися (окреслено тим часом лише її контури) завдяки гуманітарній політиці та (як логічне її продовження, завершення) геополітичній орієнтації Президента В. Ющенка.

Цілісність, коли індивідуальне (окремої людини) позитивне уявлення-розуміння дійсності має природне, несуперечливе продовження в уявленні-розумінні колективному, у нашому політичному випадку, кінцевому, - у його найвищому вираженні як позиції-політики держави, цього природного, легітимізованого історією колективного представництва загальносуспільних інтересів людини, людини як істоти суспільної, індивідуальна реальність якої природним чином неодмінно пов'язана, так чи інакше, з реальністю іншого, інших - іншої людини, інших людей, їхнього відчування-уявлення-розуміння, починаючи з емпіричного факту і закінчуючи максимальним узагальненням - реальністю Абсолюту, релігійною мовою - Бога.

У філософії цілісність як позитивна несуперечлива реальність має ще іншу (зрозумілішу, «людянішу») назву - світ. Відповідно дійсність - це поєднання двох світів: внутрішнього світу окремої людини і зовнішнього, що існує у двох формах - світу природи і світу інших, іншої людини чи інших людей, колективу - від родини до світу народу, нації.

Поєднання внутрішнього і зовнішнього світу (світів) - багаторівневе, багатошарове, як по горизонталі, так і по вертикалі.

Гармонійне поєднання їх як позитивних реальностей природна основа психічного та морального здоров'я людини і суспільства загалом.

Майдан був високою позитивною реальністю актуально для більшості громадян України (перемога В. Ющенка), у перспективі, ближчій чи дальшій, - для всіх; він. Майдан, позитивно конкретизовував поняття «Україна», «українець», «українці» у сприйнятті суспільства і світу загалом, він гармонійно поєднував індивідуальний, внутрішній світ мільйонів зі світом зовнішнім - загалу, колективу, верховно уособленого іменем Віктора Ющенка як претендента на найвищу посаду у системі політичної, державної влади, отже, в ідеї - влади всіх. До речі, поширена серед космополітичної публіки фраза «ми стояли не за Ющенка» політологічно та в контексті філософському глибоко фальшива, бо загальне, колективне, «наше» завжди існує в індивідуальному уособленні, звідси авторитет представника, лідера, вождя як суспільна цінність, як засіб мобілізації громадянських почувань та спонук людини. Це розуміють «генерали», і саме тому так завзято, цілеспрямовано підривають авторитет Віктора Ющенка, формального (посада Президента) і суспільно-ціннісного (політичного, державного, морального) представника українського народу, української нації.

У позитивній реальності Майдану поменшало ненависті, менше стало злочинності (про це вже була тут мова), запановував дух солідарності і громадянської самосвідомості, суспільної залученості (заангажованості).

Цілісна, гармонійно соціалізована реальність творила людину цілісну, гармонійну, гармонійно поєднану зі світом зовнішнім, - творила особистість, першооснову громадянського суспільства, демократичного суспільного ладу.

Злою волею кліки Тимошенко-Турчинова-Томенка цілісну реальність Майдану було розірвано: спаплюжено світ зовнішній, у якому індивідуальний світ людини бачив свій захист і перспективу - своє продовження у системі колективного захисту й діяння, утілення своєї суспільної природи, сутності.

Мільйони людей (в ідеї все суспільство) знову опинилися в розірваній реальності виснажливого конфлікту - між світом внутрішнім, індивідуальним і світом зовнішнім, у якому народжуються, формуються норми людської поведінки, людського співжиття, норми дозволеного й недозволеного, схвального й осудливого - норми моралі й правосвідомості.

Такий конфлікт негативний, руйнівний двояко: актуально на індивідуальному рівні - як виснажливо репресивний чинник, перспективно, як процесу - чинник моральної деформації особи, її відчуження від інших людей (брак людської солідарності, індивідуалізм, атомізація суспільства) і від власного зовнішнього світу - світу національної культури та історії: так формується психологічний механізм денаціоналізації людей, їхнього переходу в цілісність іншої культури, у цілісну реальність іншого народу, у реальність спокійнішу, безпечнішу, перспективнішу.

У геноцидно репресивних умовах розірваної політичної та культурної реальності ми жили століттями, не вийшли з неї ще й досі. Так творився, так твориться тип людини, світовідчування, свідомість якої геніально виразив Тарас Шевченко: «і я не я, і ми не ми».

«Ми» - не росіяни, але Іван Мазепа, що виступив проти їхнього зазіхання на нашу політичну свободу, на наше національне буття, - «зрадник» народу, підданий анафемі нашою, православною, церквою.

Ми - народ, маємо свою державу - УРСР, але вічно мріяли про «возз'єднання» з російським народом»; проти були «українські буржуазні націоналісти» - «люті вороги українського народу».

Влада Президента Віктора Ющенка легітимна, але чомусь його хочуть усунути з посади самі «майданівці», і вже на самому початку його урядування!

Президент закладає непохитні, історичного виміру, підвалини культурного відродження народу, а парламентська фракція (БЮТ), у якій чимало представників української інтелігенції, за визначенням носіїв української самосвідомості, виголошує заяву про «антиукраїнську діяльність В.А. Ющенка», письменник В. Яворівський (голова Спілки письменників України!) у відкритому листі закликає Президента добровільно піти з посади!

Анатолій Гриценко, який на виборах голови Київської депутатської ради (2008) входив до «представницької» п'ятірки «Нашої України - Народної самооборони», публічно виступає проти наміру Віктора Ющенка знову взяти участь у президентських виборах!

Українська народна партія (Ю. Костенко) і партія «Народний рух України» (Б. Тарасюк) уважають себе націонал-демократами, але не діють з Президентом солідарно - в умовах, коли імперська загроза суверенітетові народу та країни стає очевидною, а національна самосвідомість українців не готова відповісти на неї адекватно...

Люди не розуміють, що діється в країні і що чекає на них завтра...

Оця фундаментальна (народ-нація-країна-держава) розірваність, невизначеність суспільної реальності в Україні неймовірна в сьогоднішній Європі, і означає вона не що інше, як відсутність орієнтирів (норм, критеріїв) не лише для стихійної, масової, а й професійної (освіченої, елітарної) свідомості, тобто стосується вона якості (визначає її) і «партії», і «народу». Будучи тим психологічним ґрунтом, на якому виростає аморальність і злочинність у суспільстві, взаємопоборювання, атомізація поведінки (отаманство) в українському політичному середовищі.

Наша сьогоднішня політична реальність, що стосується якості політиків і народу, творилася століттями. Репресивне минуле спонукало, примушувало нас лише емоційно реагувати на ворожі обставини - такі вони були часті, повсюдні й послідовні; воно відучувало нас мислити логічно, сприймати факти та явища у ширшому контексті - контекст ставав для нас небезпечним, солідарність також. Ми випадали з контексту власної історії, власної культури. Тож - і ми не ми, і я не я!

Успадкована від репресивного минулого інтелектуальна слабкість і неконсолідованість українського суспільно-політичного проводу вражає. За вісімнадцять років державної незалежності ми не зуміли створити жодної міцної, авторитетної в загальноукраїнському масштабі, партії, з чіткою ідеологією та професійно надійним кадровим кістяком. Проти нас широким фронтом ведеться інформаційно-пропагандистська війна - у відповідь не маємо ні одної політико-аналітичної газети. Природною основою українського національного відродження і нині залишається село, а ми полишили його наодинці зі стихією дикого феодально-капіталістичного «реформування» та малоросійської пропаганди, без інформаційно-просвітницької трибуни нашої України.

Наші парубки так нічого й не зрозуміли: що таке Майдан в українській історії, що сталося невдовзі після нього, на початку вересня 2005 року, хто є хто в подальшому політичному процесі і яка перспектива нам загрожує... Вони ще й нині говорять про «чвари» і сподіваються на «примирення» між Президентом і Прем'єр-міністром, не розуміючи, що ці «чвари» - це насправді фундаментальний, непримиренний конфлікт між Україною і Малоросією.

До речі, деталь: наприкінці 90-х років на запрошення працівника «Дня» я взяв участь у розмові газети про мовну проблему в Україні, виразивши провідну, визначальну ідею своїх міркувань у заголовку статті: «Україна і Малоросія - співіснування неможливе»; доля матеріалу вирішувалася довго, особисто від мене знала про нього і Лариса Івшина, головний редактор газети, - він так і не з'явився на сторінках «Дня»...

Парубки не усвідомили, що влада Президента Віктора Ющенка - це реальна влада нашого народу, і, за теперішніх політичних обставин, заміна її неодмінно стане радикальною зміною внутрішньої та зовнішньої політики держави - у бік імперської Росії; вони не розуміють, що в умовах неусталеної демократії і практично ще не звільненої країни (Україна саме така) опозиційна до імперського минулого влада втрачається легко, а здобувається важко, тож перший обов'язок патріотичного громадянина - зміцнювати здобуту, уже реальну владу, консолідуватися з нею. А парубки пішли в отамани: на виборах отримали півтора-два відсотки довіри, далі ж, щоб не втратити фікції публічного авторитету, підкріпленої матеріальними вигодами депутатства, подалися під тверду руку малоросійського генерала (БЮТ).

Ми мусимо зрозуміти джерело і механізм такої поведінки. Зрозуміти, щоб послаблювати його, зводити нанівець, переводячи спонуки людей, передусім політиків, у колію морального, ідейно відповідального вибору, на шлях громадянського самоусвідомлення.

Наші парубки - двоякого типу: 1) той, що про нього писав Василь Стус: люди, які стояли перед вибором - пристосуватися чи протидіяти, ризикуючи своїм становищем і перспективою; перед вибором вони пасували; 2) новітні парубки, сьогоднішні: ці «головою» (В. Стус) не ризикують, але їхній патріотичний світ настільки нецілісний, розірваний, декларативний, інтелектуально плаский, як корж, що в громадянській, політичній поведінці гору беруть інтереси шкурні, замасковані тактичною доцільністю (так Борис Тарасюк виправдовує свій малоросійський вибір - під прапором Ю. Тимошенко).

Проглядаю, переглядаю політичний простір патріотичної незалежної України і доходжу твердого висновку: помітне (щодо суспільного впливу) місце посідають у ньому парубки першого типу.

1972 рік, друга, масштабніша, ніж у 1965 році, хвиля післясталінських політичних арештів в Україні, головно у середовищі української інтелігенції: морально-політичний провід українського (у кінцевому підсумку - визвольного) руху опиняється за ґратами, життєва дорога Івана Світличного і Василя Стуса (називаю лише для прикладу загальновідомі імена) пролягає, кажучи символічним для нас поняттям, - у Сибір... А дехто з вузького кола їх соратників їде в Нью-Йорк, на засідання Генеральної асамблеї ООН - як представники УРСР, як агенти радянського впливу на українську діаспору...

Національно-політичний цинізм, моральна ницість соратника Ю. Тимошенко В. Яворівського не мають виправдання, але ми мусимо зрозуміти суб'єктивно позитивну логіку його поведінки: людина не вільна від страху перед минулим, репресивним минулим. У сьогоднішній політичній дійсності України є ще дивовижніші приклади нашого парубоцтва об'єктивно антиукраїнської поведінки відомих (чи навіть знакових) публічних постатей...

Не всі на гачку КДБ, але всі ми на гачку минулого, репресивного минулого. Не подоланого й досі - ні в ідеї (у теорії, ідеологічно, інтелектуально), ні практично - цілісністю нашої реальності, незагроженістю, безпечністю нашого національного світу.

Ми ще й нині боїмося своєї, нашої правди - ховаємо її в обгортку «демократії» та «політичної нації».

Іще й нині репресивне для нас минуле має силу загальносуспільної інерції: рубікон русифікації не перейдено, для стихійної свідомості зворотного напряму - не визначено...

Світоглядний, суспільно-політичний та моральний хаос (невизначеність, нестабільність, розхитаність норм) твориться в країні не самим фактом опозиційно-ворожої протидії нашій Україні, а тим, що їй, цій протидії, не протиставлено цілісної реальності української правди-справедливості, отже, суспільство не має відповідного критерію вибору, орієнтиру перспективи; об'єктивно ситуація фундаментально структурована (ми - вони, «я» - невід'ємна, природна частинка «нас»), але вона, ця структурованість, не стала фактом громадянської свідомості, чинником громадянської поведінки. Ми відкрили історію минулого, але не доповнили, не продовжили її правдою про сучасне, тож наше майбутнє залишається темним, невизначеним, і громадяни не пов'язують із ним своєї життєвої перспективи. Психологічно ґрунту для нашого національного відродження (пробудження, становлення) ще немає. Діє зворотна інерція, її жертвою стає молодь, для якої російська реальність в Україні престижна, а українська - клаптикова, не той світ, у якому хочеться жити.

Політично вина за такий стан падає на партію «Наша Україна». Серед сьогоднішніх суспільно-політичних об'єднань тільки вона має стратегічну ідею, що лежить в основі об'єктивного процесу - по шляху гармонізації суспільних відносин - ідею народу-нації, країни, держави. Лише «Наша Україна» має високоавторитетне уособлення, моральне та професійне, має авторитет реальної влади та власної владної історії.

Одначе, маючи все це, маючи під ногами надійний, непохитний фундамент історії, вона ще не визначилася повнокровно та системно - в ідеології, політиці, організаційно, у кадровому наповненні та пропаганді, зокрема в пропаганді донесенні своїх ідей до свідомості суспільства; не витворила з них, ідей, цілісної життєвої реальності, у якій суспільство побачило б свою позитивну перспективу.

Перспективу, яка мобілізовує й наснажує, наснажує на боротьбу за майбутнє. Уявна реальність вільної соборної України, майбутньої української держави надихала на героїчні жертовні подвиги воїнів ОУН-УПА. Ми, дисиденти, політв'язні імперського комуністичного фашизму, не почувалися жертвою обставин, ми й за ґратами жили своїм цілісним, повнокровним життям - життям в ім'я свободи нашого народу, свободи, уявна реальність якої була нашим внутрішнім світом настільки цілісним і несуперечливим, що захист, утвердження його ставали нашим «егоїстичним» інтересом. «Ми» і «я» гармонійно поєднувалися.

Уявна наша Україна, витворена свідомістю та душею Тараса Шевченка і протиставлена Україні реальній, але «не своїй», і досі зберігає свій визвольний потенціал, має силу національного орієнтиру.

Ідеологічно політичні протистояння в Україні стосуються самих основ людського життя-співжиття - індивідуальних та колективних прав людини.

Усе лежить на поверхні, конфлікт непримиренний, а предметної системної відповіді на нього від «Нашої України» немає. Не конкретизовано, не визначено суттєвих понять позиції та політики. Починаючи від власного імені.

«Наша Україна». Чия це - «наша»? - запитував якось «День». Свою відповідь українофобські та космополітичні середовища дали: негативно - «націоналісти», «нацисти», «фашисти», позитивно - «політична нація», перед якою, з початку дев'яностих років, після проголошення державної незалежності України, були спекулятивні «права людини», протиставлені колективному праву українців на своє національне самовизначення: нас загнано в резервацію «етносу», без права стати нацією, понижено до статусу просто однієї з національних груп суспільства. Тож стає незрозумілим, чому, скажімо, мова однієї з цих груп має бути державною. Політико-психологічний простір для ворожих спекуляцій на темі мови готовий. Адекватної відповіді немає.

Нас звинувачують у пригніченні російської мови, а чільний представник «Нашої України» виправдовується: та подивіться, скільки її в Києві, скільки російської преси в Україні! Тобто схвалюється як нормальна реальність зрусифікованої України, реальність, яка є спадком репресивного минулого і джерелом нинішніх фундаментальних суперечностей суспільного розвитку країни.

«Наша Україна» злякалася свого «я» - і стала під захист радянської демагогії про народ, стала «народним союзом», у ряд «усіх»: «Народний рух України», «Українська народна партія» (Ю. Костенко), «Народна партія» (В. Литвин), «Народна опозиція» (Н. Вітренко), «Народна самооборона» (Ю. Луценко)...

Вона уникає предметної, на рівні теорії та суспільної практики, розмови про національні відносини в країні як сфери індивідуальних і колективних прав людини, розмови, завдяки якій суспільству ставало б зрозумілим, хто чиї права обмежує чи й зовсім заперечує і як від цього залежить наше майбутнє. Вона не звертається до основи основ суспільного життя - до колективної історіокультурної (національної) свідомості людей, до свідомості української, російської, єврейської (називаю тільки провідних суб'єктів історичного процесу), не розщеплює цю сферу громадянських відносин відповідно до загальноприйнятих норм моралі (ідея справедливості) та політичних прав, і це створює сприятливу атмосферу для антиукраїнських, українофобських спекуляцій на темі історії, мови, геополітичних орієнтацій.

Ідеологічна гуманітарна непрозорість, позитивна невизначеність «Нашої України» (панує критерій негативний - голослівне заперечення) послаблює дієвість юридичних норм (державний статус української мови - практично це майже фікція), виховує правовий нігілізм.

Вона має своїм наслідком серйозні, історичного масштабу, політичні прорахунки: партія залишається таким чином без критерію для відбору кадрів та союзників, а суспільство - без критерію у сприйнятті позиції політиків.

Якби «Наша Україна» виступала від імені повнокровної життєвої реальності, означеної в назві партії (тобто конкретизувала ідею в контексті індивідуальних та колективних прав людини як актуальну та визначальну проблему суспільного розвитку), українським партійним парубкам-отаманам було б важче знехтувати підписаною ними перед парламентськими виборами 2007 року декларацією про повне організаційне об'єднання з «Нашою Україною», декларацією надзвичайно актуальною та перспективною, - було б важче, бо виборці побачили б їхню безідейність, демагогічність їхнього патріотизму.

Так само зрозуміли б вони і спекулятивність та небезпечність політико-національних орієнтацій супротивників «Нашої України».

«Наша Україна» не усвідомила, що союз із «Народною самообороною» Юрія Луценка ідеологічно протиприродний, адже гуманістична символіка підкови щастя антагоністично контрастує з більшовицьким кулаком Луценка, партійним символом таким самим, як і в «Народної опозиції» Н. Вітренко! Постійна розкольницька поведінка «самооборонців» не випадкова: вони не мають ідеї-ідеології, їхній політичний інтерес індивідуально егоїстичний - бути у владі, тож їхній союз з Ю. Тимошенко цілком логічний.

У вересні 2005 року, на початку помаранчевої історії, Президент, беручи до уваги глибоку політичну конфліктність суспільства і керуючись стратегічним національним інтересом ідеологічного порозуміння між різними суспільними середовищами, мав підстави не загострювати ситуацію, поставитися до спроби антидержавного перевороту клікою Ю. Тимошенко так, як він поставився: публічно не означив політичного смислу події, її кримінального характеру, лише натякнув на нього, обмежившись відставкою уряду.

Чи достатні були ці підстави, щоб не порушувати питання про кримінальну відповідальність заколотників? Принаймні ситуація глибоко двозначна, ризик величезний, і моральний вибір Президента (як і в ряді інших аналогічних випадках, за які громадськість звинувачує В. Ющенка в нерішучості) заслуговує на розуміння, адже стратегічно моральна перемога в політичній боротьбі врешті-решт найважливіша, найнепохитніша.

З усього, що досі достеменно відомо про поведінку Ю. Тимошенко в її протистоянні Президентові В. Ющенкові, логічно випливає висновок про те, що вереснева (2005 року) «корупційна» провокація була задумана як початок анти-Майдану, який мав привести на президентську посаду Ю. Тимошенко (тому вона публічно й відкидала політреформу 2004 року, підготовлену її глибоким підпільним соратником В.Медведчуком: сценарій був багатоходовим): настрій у суспільстві був ще революційний, «принцеса» була популярною, мала авторитет політика рішучого, опозиційні до помаранчевої влади суспільно-політичні сили нікуди не ділися.. .1 найважливіший аргумент: генерали не байдикували.

Так, Президент мав підстави не загострювати ситуацію...

Але «Наша Україна» тим паче не мала права залишати своїх прихильників, залишати суспільство у тумані нерозуміння того, що сталося. її гасло «Не зрадь Майдан!» у виборчій парламентській кампанії 2006-го року було правильним, одначе, щоб бути сприйнятим, воно не мало належного актуального (політичний смисл вересневих, 2005 року, подій) та ідеологічного контексту, тож ефект вийшов протилежний. «Корупційна» провокація у вересні 2005 року збила з пантелику помаранчевих, їхніх опонентів утвердила у своїй суспільно-політичній упередженості щодо Майдану. Конфлікт ускладнювався, ситуація ставала заплутанішою...

Зарадити цьому могла тільки цілісна, повнокровна ідеологія історичного процесу, взята на озброєння організованою політичною силою. Цілісна, повнокровна уявна реальність, протиставлена дійсності суспільно-політичного хаосу, ідейній та моральній непрозорості, затуманеності суспільного буття.

Такої ідеології не мав Майдан. До такої ідеологічної ролі не була готова «Наша Україна».

Як і решта політичних об'єднань України. Правда полягає в тому, що жодна з політичних партій в Україні не має цілісного ідеологічного бачення стану і перспектив країни.

І комуністи, і соціалісти, і Партія регіонів, і партійні клани Ю. Тимошенко та В. Литвина, - у політичному житті України усі вони тримаються лише на хвилі негативізму, демагогії соціальних обіцянок, соціально-політичних звинувачень та підбурювання, спекуляції на руйнівному спадкові репресивного минулого. За ними - великий капітал, внутрішній і зовнішній, у їхніх руках - канали впливу на свідомість суспільства - засоби масової інформації.

І вся ця професійно укомплектована та споряджена армада дружно воює проти Президента Віктора Ющенка. Проти нашого народу. її успіхи очевидні. Перспективи, катастрофічні для українців, прочитуються легко.

Справа за вирішальним: аби було кому прочитати. І донести правду нашої України до свідомості суспільства.

Мова про фундаментальне:

1)   захистити й утвердити статус українців як народу - історіокультурної спільності з усією повнотою своїх суверенних прав;

2)   забезпечити політичне представництво народу в системі влади та в суспільній боротьбі, у суспільному процесі;

3)   забезпечити постійний діалог політичного проводу із народом, із суспільством.

Ідеологічно та політично на сьогодні тільки «Наша Україна» стоїть на шляху до такої ролі. Одначе це випливає не з її діяльності і не з партійної програми, цілковито декларативної і дуже не «політологічної» (мабуть, тому, що прийнята з'їздом, у березні 2005 року, ще на хвилі помаранчевого піднесення), а з практичної внутрішньої та зовнішньої політики Президента Віктора Ющенка.

Партія по-справжньому ще не народилася. Вона не має ідеології історичного процесу, цілісного, теоретичного бачення стану і перспектив країни. Цим пояснюється несконсолідованість її рядів, непрозорість внутрішньопартійної політики (при всій, порівняно з іншими партіями, відкритості її партійного життя), випадковість союзників, слабкість впливу на суспільство.

Назва депутатської групи «За Україну» не несе ніякої ідейно-політичної ідеї, так само, як і гасло Майдану «Я люблю Україну». Усі за Україну, але питання в іншому: за яку Україну? Усі окупанти любили і люблять Україну, і Сталін любив, і Гітлер любив... І Путін дуже любить!

Дивно, що поговорюють про можливість переростання групи в партію: думка цілковито отамансько-парубоцька...

Дивовижно, що в середовищі «Нашої України» виникала думка про відмову від «підкови щастя» і повернення до попередньої партійної символіки: відмовитися від символу Майдану, тобто від самого Майдану, від власної славної історії? Наші хлопці так нічого й не зрозуміли...

Громадськість так і не почула, що означає «Єдиний центр» (а обіцяли ж «оригінальну ідеологію»!), чому він відколовся від «Нашої України» і які глибші причини несподіваного відходу Віктора Балоги від Президента.

Суспільству напевне не зрозуміло, чому коаліція з БЮТ демократична, а з Партією регіонів не демократична; чому «демократична», «помаранчева» Ю. Тимошенко, ведучи справу до антиконституційного перевороту, веде таємні переговори про союз із «недемократичним» В. Януковичем, регулярно консультується із запеклим ворогом Майдану В. Медведчуком і завзято воює з Президентом В.Ющенком, лідером «Нашої України»...

Ідея «широкої коаліції», про що з Партією регіонів вела переговори і «Наша Україна», безпосередньо торкається центральної політичної проблеми сучасної України - національно-політичної консолідації суспільства, політико-ідеологічного порозуміння між населенням східних і західних українських земель. Від чільного представника Партії регіонів знаємо, що переговори були близькі до успішного завершення, але до цього не дійшло через ідеологічні розбіжності між переговорниками: «Наша Україна» не відступила від своїх ідеологічних засад, не пішла на ідеологічний компроміс із Партією регіонів у питаннях принципових, визначальних для долі нашого народу.

Переговори БЮТ із Партією регіонів теж не завершилися успіхом, одначе з мотивів інших, протилежних: переговорники не поділили владних портфелів.

Ситуація з переговорами про «широку коаліцію» давала «Нашій Україні» прекрасну можливість порушити перед суспільством саму проблему національно-політичної консолідації в парламенті та в країні загалом, висвітлити позиції сторін, заручившись, безперечно, підтримкою, довірою більшості громадян України.

Можливістю «Наша Україна» не скористалася. В'ячеслав Кириленко заявив, що коаліції з Партією регіонів не може бути «ні за яких обставин»(?!).

Суспільство залишалося у полоні міфу про «чвари» та «амбіції».

З усього сказаного випливають два негативні висновки:

1)     відсутність з боку «Нашої України» професійної, кваліфікованої, цілеспрямованої політичної боротьби;

2)     політико-ідеологічна неготовність до неї. Знову-таки - мова про фундаментальне: про несформо-

ваність партійного «я» («Нашої України» і українського політичного проводу загалом) як суб'єкта суспільного процесу та, як наслідок, несформованість національного «ми» - народу-нації як джерела влади, носія власних суверенних прав.

Так можна витлумачити і глибоку та глибоко справедливу думку Анатолія Стріляного про драматизм сучасної української історичної ситуації, про те, що Віктор Ющенко - вождь національного опору, але самого опору «майже не існує».

Одначе проблему істотно точніше окреслює інше формулювання: опір як локальні середовища спротиву існує, але немає національного руху - організованої ідеологічно осмисленої діяльності, спрямованої на досягнення стратегічної мети. Не визначено природи суспільного конфлікту, отже, неясними стають мета і спосіб його подолання.

Рух можливий за наявності двох обставин: організаційного проводу і його системної професійно кваліфікованої діяльності, спрямованої на мобілізацію суспільства для досягнення загальнозрозумілої мети. Отже, у нашому випадку, - за наявності «я» особи (провідника, лідера, вождя) і групи осіб (партії, політичного об'єднання) і уявного «ми» народу-нації. Поза порозумінням, єдністю цих двох суб'єктів суспільного життя позитивний результат неможливий.

Із «я» наша справа обнадійлива: маємо добре уособлення руху (Президента Віктора Ющенка) і перспективне його публічне представництво (групове «я») в особі партії «Наша Україна», яка на своєму останньому з'їзді (червень 2009 року) стала нарешті на шлях самоусвідомлення та самовизначення: очистила своє ім'я від демагогічного, спекулятивного «народного союзу», заманіфестувала вірність гуманістично місткій партійній символіці («підкова щастя» і помаранчевий колір), узяла курс на чітке виокремлення з-поміж інших ідейно невиразних і спекулятивних об'єднань (діє як самодостатнє об'єднання, не творить блоків з іншими партіями, розмиваючи свою суспільно-ідеологічну суб'єктність).

Але це тільки початок, декларація намірів - потрібен наступний крок: очистися від політико-ідеологічного та морального намулу кліки Ю. Тимошенко, безкомпромісно відмежуватися від неї і системно, на рівні повнокровної ідеології, протиставити себе проімперській (об'єктивно антиукраїнській) національно-політичній позиції та поведінці Партії регіонів.

Вирішальний крок третій - союз, «коаліція» із власним народом.

«Наша Україна», щоб стати перспективною і переможною політичною силою, мусить подолати страх перед своїм національним «я» (комплекс неповноцінності, що уразив увесь народ) і почати предметний діалог із суспільством про стан і перспективи країни.

Вона мусить на повний голос сказати визначальну правду незалежної України: безперервний конфлікт, що роздирає, виснажує суспільство, тримає його в стані історичної невизначеності, деморалізуючи людей, - це конфлікт не суто політичний (демократія чи якийсь інший суспільний лад), не соціально-економічний (соціалізм чи капіталізм), а національно-політичний - конфлікт між Україною та імперською Росією, між українським народом і політичними силами, що протистоять, протидіють утвердженню нашої державності, становленню повноцінної нації.

Матеріальне підґрунтя конфлікту - асиміляційні здобутки Росії в українському суспільстві. Тож боротьба точиться головно у сфері колективної свідомості людей, національної самосвідомості народу. Розуміючи це, ворог прагне усунути з публічного політичного життя саму проблему української національної самосвідомості. І майже переміг на цьому шляху - цинічною демагогією про «нашизм»-«фашизм»-«нацизм» і спекуляціями з «правами людини» та «політичною нацією», міфом про «чвари» та «амбіції» політиків.

Український світ - репресований і загрожений

Новітній імперській ідеології підкорення України не протиставлено ідеологію української правди-свободи, українського права жити. У цьому наша визначальна слабкість, у цій нашій слабкості - сила супротивника.

А правда проста і для чесних людей самозрозуміла чи може стати зрозумілою. Людина, будучи істотою унікальною і водночас суспільною, живе у своєму індивідуальному світі, природним чином (через мову, зв'язок поколінь та освіту) пов'язаному з колективним світом національної культури та історії. Жити у власному національному світі - природне право людини. На цій правовій аксіомі виросла сама ідея національної меншини, її права на автономне культурне життя.

Національний світ росіян («Русский мир»; так називається відомий благодійний фонд, поняття популярне і загальновживане в літературі), євреїв та інших національних меншин України повнокровний і безпечний, ми не втручаємося в нього, отже, для своїх носіїв він цілком комфортний, якщо, звичайно, у них немає імперських зазіхань на наші права, немає прагнення зберегти своє панівне становище в українському суспільстві.

Український світ репресований, репресивний і загрожений.

Репресований ворожим спадком минулого і потужним неоімперським зазіханням на нього уже після проголошення української державної незалежності.

Для індивідуальної свідомості він і сам репресивний своєю несформованістю, браком національної солідарності, майже повною відсутністю публічного представництва на політичному рівні (відсутність у народу повноцінного політичного проводу).

Особливо руйнівний і небезпечний останній чинник: патріотична державницька політика Президента В. Ющенка не має продовження, конкретизації, гуманітарного наповнення у вигляді цілісної політико-ідеологічної доктрини, покладеної в основу програми та публічної діяльності організованої політичної сили. Отже, український індивідуальний світ («я») залишається без психологічної підтримки з боку колективного «ми» народу - шлях для подальшої русифікації українців прокладено, природний процес нашого національного відродження потужно загальмовано.

Безпосередньо до української національної свідомості звертається нині хіба що об'єднання «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком. Одначе до ролі авторитетного і перспективного представництва нації в історичному процесі «Свобода» не готова інтелектуально та ідеологічно. її ідея «захисту українців» - ідея національної меншини, а не народу, що стоїть перед потребою національного визволення. Ми мусимо не захищатися, а наступати.

Міжнаціональна ситуація в Україні (у сфері українськоросійсько-єврейських взаємин) дуже конфліктна, вона вимагає не загострення, а «розсмоктування» конфлікту - доброзичливим зверненням до розуму та доброї волі людей будьякої національності. А «Свобода» говорить мовою конфронтаційною, з позиції українського ізоляціонізму. Не вільного від шовіністичних випадків. Свого часу О. Тягнибок висловив незадоволення призначенням на посаду Прем'єр-міністра бурята (не українця) Юрія Єханурова. Людини, яка є прекрасним прикладом українця іноетнічного походження.

«Свобода» не долає вузьких політичних рамок українського отаманства. Тут достатньо назвати лише один випадок. Перед парламентськими виборами 2007 року «Свобода» провела пропагандистську акцію: на Майдані Незалежності спалювала опудало триголового чуда-юда - в особі Петра Симоненка (КПУ), Віктора Януковича (Партія регіонів) і... Президента Віктора Ющенка(!?).

Це той випадок, про який сказала Леся Українка: краще б він не говорив по-українському... Краще б «Свобода» не захищала нас.

Український національний світ загрожений, його майбутнє навіть ідеологічно не гарантовано. Українська псевдодемократія загнала ідею нашого національного відродження в підпілля історії (публічно ідея не існує), легалізувала діяльність ворожих сил. У всьому цьому - найвиразніший прояв... нерівноправного становища українського народу в незалежній Україні! Найпотужніший чинник репресивного тиску на нас.

Малоросійський чинник становища (чинник жертви) очевидний і зрозумілий, проте не він вирішальний. Першоджерело напруги і загрози - сили сторонні, носії імперської ідеології із середовищ російських та єврейських, внутрішніх та зарубіжних. їм майже немає протидії у самих середовищах, отже, треба говорити про явище, про нелояльність російської та єврейської національних меншин до української держави.

Проблема серйозна. Адже йдеться про актив провідних нині парламентських фракцій України, здатних утворити конституційну більшість і змінити на свою користь Конституцію, монополізувавши владу в країні. Така спроба й була недавно - спроба конституційного перевороту парламентськими фракціями Партії регіонів, Блоку Ю. Тимошенко і Блоку В. Литвина.

Небезпека в тому, що йдеться про природний союз Партії регіонів, провідної політичної сили імперського, антиукраїнського спрямування, з Ю. Тимошенко - на психологічному ґрунті глибокого відчуження від національного світу українців, від історичної долі українського народу. Російського відчуження на політичній основі (російська імперська ідея), українсько-єврейського відчуження генетично на релігійно-ідеологічному ґрунті, надзвичайно ускладненого в ході історії чинником політичним, суспільно-національним. Стосовно нинішньої ситуації див. про це, зокрема, в глибоко патріотичних міркуваннях відомого українського поета Мойсея Фішбейна - публікація «Єврейська карта» в російських спецопераціях проти України» («УМ», 01.08.09).

Очевидно, генетичне (як євреїв за походженням) відчуження від українського національного світу, від української долі наснажує патологічну ненависть Д. Табачника, Ю. Тимошенко і політолога М. Погребинського до Президента В. Ющенка, спонукає Семена Глузмана, відомого радянського дисидента і політв'язня, писати про «український фундаменталізм», поета Иосифа Бродського, лауреата Нобелівської премії, - вульгарно висловитися проти української державної незалежності, а відомого і цікавого журналіста Віталія Портникова порівняти Президента Віктора Ющенка - в Україні «вельмиекстравагантний Президент» - із «ще екстравагантнішим Президентом» Венесуели, якого Володимир Путін приймав «як старого друга і з непроникним виразом обличчя вислуховував ту «пургу», яку ніс у Москві Уго Чавес» («Д», 04.10.08)...

Мабуть, соратник Ю. Тимошенко О.Б. Фельдман, якби хоч трохи рахувався з нашими правами, потребами і національним становищем, зрозумів би, що його законопроект «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо відповідальності за пропаганду ідей нацизму)», безпідставний і грубо провокаційний, позаяк звучить в унісон з нинішньою цинічною демагогією імперських сил про український «фашизм-нацизм», під яким розуміється власне ідея національного відродження українського народу.

Особлива провокаційна небезпека законопроекту полягає в тому, що він, ототожнюючи поняття «нацизм» і «дискримінація», творить необмежений простір для політичних спекуляцій, отже, для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Справді, якщо «нацизм», за визначенням О.Фельдмана, це «дискримінація певних людей за ознаками статі, мови, кольору шкіри, релігійних уподобань, соціально-економічних можливостей, расової або етнічної приналежності», то він стає таким самим тоталітарним ідеологічним кийком, як і «комунізм» та «український буржуазний націоналізм» в ідеології та політиці КПРС.

Підхопив поняття «нацизм» і А.Яценюк, відповідаючи на антиєврейський випад свого недоброзичливця. Поняття, яке в політичному дискурсі вживається як назва німецького фашизму, політичного режиму, що ґрунтувався на ідеології расизму, шовінізму та геноцидної практики.

Уводячи поняття «нацизм» у політичний контекст України, журналісти, політики та політологи фактично приєднуються до ворожої наклепницької пропаганди КПУ про «відродження»(?!) «нацизму-фашизму» гуманітарною політикою Президента В. Ющенка. Адже поняття «нацизм» стосується політики та ідеології (влади, організації, суспільного руху), а не його суто приватного, індивідуального вжитку, для чого існує інше, адекватне визначення - ксенофобія.

Так само і щодо поняття «расизм», яке теж раптом увірвалося (очевидно, за логікою передвиборчої президентської кампанії) в політичний простір України: на початку жовтня цього року (2009) на вулицях Києва з'явилася соціальна реклама під гаслом «Україна без расизму».

Розширено-спекулятивне тлумачення названих понять об'єктивно має антиукраїнське спрямування, бо тільки українці є визначальним, повномасштабним носієм ідентичності країни та держави.

Антиукраїнське спрямування не тільки об'єктивне. Ось який висновок робить «Дзеркало тижня» (Олексій Мустафін. Операція «реставрація». - «ДТ», 09.02.08) із морально-політичного безладу у Верховній Раді і відповідних кроків, згідно зі своїми повноваженнями, Президента Віктора Ющенка, зокрема щодо його ідеї затвердити Конституцію всенародним референдумом: «А Віктор Ющенко і президентом залишився [марять соратники Медведчука-Тимошенко, ще з вересня 2005 року, імпічментом Президентові В. Ющенкові], і Раду розігнав, і натякає, що може за необхідності зробити це ще раз!». «І даремно на Банковій так ображаються, коли журналісти проводять аналогію між сьогоднішньою Україною та Італією 20-х років. Або Німеччиною 30-х».

«День» (28.01.09, редакційний автор Дмитро Десятерик), відгукуючись на вбивство у Росії журналістів Станіслава Маркелова і Насті Бабурової, зауважує: «Вважаю, що буданови [екс-полковник Буданов, який зґвалтував і задушив чеченську дівчину] та їхній неонацистський послід не мають почуватися як господарі не тільки в Росії чи в Україні, а й по всіх інших країнах» (виділення моє).

Тенденція до запровадження понять «нацизм» і «расизм» у публічну мову про політичні процеси в сучасній Україні підступна і надзвичайно небезпечна: вона поглиблює конфліктність суспільства, творить новий чинник його розколу, а для українців стає ще одною потужно репресивною реальністю.

Про все це не прийнято говорити публічно. Але це глухий кут для країни. Уникаючи національного виміру в осмисленні суспільно-політичного стану країни, ми втрачаємо визначальний канал впливу на громадянську поведінку людей - морального впливу на їхню свідомість через колективне «я», тієї фундаментальної реальності, яка сформувала і формує моральні норми світогляду; втрачаємо можливість впливати на національну свідомість українців, зробити процес національного відродження нашого народу плідним і незворотним.

Парадоксальна реальність: реакційні сили приходять до влади і навіть утримують першість у ній, спекулюючи на імперських ідеях та уявленнях, а українські політики, маючи на своїй стороні об'єктивно переважну більшість виборців, не звертаються до їхньої свідомості, оминають саму проблему, історично важливу і потенційно зрозумілу всім.

Вихід із цього глухого кута один: чесна публічна розмова про стан і перспективи міжнаціональних взаємин в українському суспільстві, розмова предметна й доброзичлива до всіх. Ситуація виразна й однозначна, вона заторкує інтереси всіх, ґрунтується на аксіомі моралі - почутті справедливості. Тож порозуміння можливе й неминуче.

На цьому шляху перемогу Віктора Ющенка на чергових президентських виборах гарантовано. За умови повноцінного національно-визвольного руху. Не колись, а сьогодні українці повинні усвідомити правду Ющенкового правління. Свою правду. Щоб не жити «у своїй країні немов іноземці»...

Березень 2007 - липень 2009року

Юрій БАДЗЬО

Джерело: razom.org.ua

_________________________________________
[1] "Зміст" було додаано до оригінального тексту для зручнішої навігації, сподіваюсь, автор за це не матиме претензій (Varnak)


Велика рідня. Зміст   Тарас Шевченко. Пророк   Дмитро Чобіт. Фарисеї     Хто є хто в українській політиці   Заява Президента України від 03.09.2008 щодо ситуації у Верховній Раді   Євген Сверстюк. Чорний вересень...   Ольга Бабій. Нам своє робить   Вибори Президента України 2010. Агонія нації?   Віктор Ющенко. Недержавні таємниці   Василь Быков. Маленький красный цветочек   Олександр Кравчук. Фальшиві міфи у світлі фактів     Олег Чорногуз. Орда в наступі     Дмитро Донцов. Рік 1918   Дмитро Дорошенко. Нарис історії України   Олег Ольжич. Дух руїни



Psend kept free because of these great sponsors.a..

Other Sponsors

electrical connectors, Mangosteen Juice, real estate short sale, Jupiter FL real estate,

Furniture Markdown

Great Deals on furniture - Free Shipping!
Discount Furniture
Daybeds
Metal Beds
Platform Beds
Futons

Y-Net Wireless Internet

Denver area high speed wireless privider.
Colorado High Speed Internet, Wireless Internet Denver, VOIP Denver CO, T1 provider Denver, Denver Wireless ISP , Denver Internet Access,

Dog House Technologies

Doghouse Techonologies is located in Tampa Bay FL and offer professional web design, ecommerce development and custom application design for the internet.
Tampa Bay Web Design, E-Commerce Web Design, Tampa Bay Search Engine Marketing, Tampa Web Hosting, Florida Web Design, Custom Application Development, Search Engine Optimization,