Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 9

Друга Малоросійська Колєґія. Російсько-турецька війна 1734-1740 років та її тяжкі наслідки для гетьманщини. Кирило Розумовський гетьманом. Напрямок його діяльности. Судові реформи. Зріст значіння старшини. Скасування гетьманщини. Петро Румянцев малоросійським ґенерал-ґубернатором. Скасування української автономії. Історичне значіння гетьманщини

Ще за життя Данила Апостола російський уряд вирішив не допускати по його смерті вибору нового гетьмана й повернутися до системи Малоросійської Колєґії. Апостол, умираючи, хотів був передати владу ґенеральній старшині, але з Петербурґу прийшов наказ перебрати правління по смерті гетьмана царському при ньому резидентові, ґенералові Наришкіну. Зараз же по смерті Апостола відбулася в Петербурзі нарада членів уряду, на якій винесено ухвалу, апробовану царицею Анною, щоб нового гетьмана не вибирати, а доручити управу Гетьманщиною Малоросійській Колєґії, як це вже було після Скоропадського. Ухвалу про невибір гетьмана рішено держати в тайні, щоб не викликати незадоволення на Україні.

Нова Малоросійська Колєґія, під офіційною назвою "Правління Гетьманського Уряду", складалася з шістьох осіб, із них троє москалів: ґенерали князь Ґаховський і князь Барятинський та полковник Ґурьєв, і троє українців: ґенеральний суддя Михайло Забіла, ґенеральний осавул Хведір Лисенко і ґенеральний підскарбій Андрій Маркович; їм звелено сидіти "в равенстві", москалям з правого, українцям з лівого боку столу. Та, не вважаючи на таку формальну "рівність", фактичним правителем зробився князь Шаховськой. "Правлінню Гетьманського Уряду" наказано правити на основі "Рішительних пунктів" Апостола, але князь Шаховськой поруч явної дістав іще таємну інструкцію від самої цариці, де йому наказувано старатись, щоб українці зближувалися з москалями, беручи мішані шлюби, й рівночасно перешкоджати тому, щоб козацька старшина зближувалася з білоруською шляхтою на Смоленщині. Так само рекомендувалося не допускати зближення й шлюбів з польською й українською шляхтою з правого берега Дніпра, який залишався під Польщею. Між іншим, на основі цієї секретної інструкції виключено з української служби білоруського шляхтича Пассека, який мав посаду в ґенеральнім суді.

Одним із перших кроків нового уряду було поновлення заходів коло кодифікації українських законів. Справа законів на лівобережній Україні знаходилася в досить хаотичному стані. За офіціяльний кодекс уважали Литовський Статут, складений іще в XVI столітті й виданий тоді ж таки урядовою білорусько-українською мовою. Крім того було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, якого вживали по містах; у полкових і сотенних козацьких судах мало головне значіння звичаєве право, котре впливало й на практику інших судів. З того всього виходила велика незручність і мішанина понять Гетьман Скоропадський перед самою своєю смертю в травні 1721 року видав універсал про призначення окремої комісії українських правників, які б переглянули всі збірники діючого права ("Саксон", "Порядок", Литовський Сататут) і склали один загальний кодекс, переклавши його українською мовою, як виразно було сказано в універсалі. Скоро по тому гетьман Скоропадський помер, і комісія не увійшла в життя. Один із "Рішительних пунктів" гетьмана Апостола (20-й) нагадував про потребу кодифікації українського права, але за його гетьманування такої кодифікації не було переведено. Апостол видав 13 липня 1730 року лиш "Інструкцію малоросійьким судам", у якій установлявся порядок судового процесу й апеляцій у судах полкових, сотенних і сільських. Зараз же по смерті Апостола князь Шаховськой дістав із Петербурґу інструкцію про призначення спеціяльної комісії з 12 членів для вироблення зводу українських законів. Цим разом закони мали перекладатись не на українську, а на російську мову. Місцем осідку комісії призначено Москву, і тільки через два роки її переведено до Глухова. Комісія була складена з найкращих тодішніх знавців права на Україні як людей світських, так і духовних. Згодом число членів її побільшено до 18 осіб. Комісія працювала 15 років і тільки в 1743 році закінчила вироблення кодексу під назвою "Права, по которим судиться малоросійський народ". Але поки ще закінчилася праця комісії, практична потреба в підручниках права привела до появи вже в 1734 р. "Процесу краткого" або "Аксесу" — підручника українського судового процесу, складеного кимсь із українських правників. Хоча цей підручник і не мав офіційного значіння, але знайшов собі широкий ужиток в українських судах.

Вже в перші часи урядування "Правління Уряду Гетьманського" з Шаховським на чолі виникло серед козацької старшини незадоволення. Вона хотіла, щоб було вибрано гетьмана. Коли звістка про це дійшла до Петербурґу, то звідти прислано нову таємну інструкцію, в якій Шаховському доручалося ширити серед українського населення чутки, ніби причиною всіх податкових та інших тягарів був сам гетьман, і що взагалі всім кривдам та несправедливостям, які коли доводилося народові терпіти, було причиною гетьманське правління і що тепер, коли гетьмана нема, всім стане легше.

Шаховськой правив Україною недовго. В 1736 році його відкликано й на його місце поставлено князя Барятинського, котрий також правив недовго. Протягом десятка літ один за другим змінялися голови "Правління Гетьманського Уряду", "правителі", як їх звичайно називали. Знову пригадалися тяжкі часи першої Малоросійської Колєґії, заснованої при Скоропадському, з самоуправством правителів і ріжних генералів. Це були як раз часи жорстокого режиму цариці Анни Івановни, коли всіма ділами у державі правив її фаворит німець Бірон. По цілій Росії шаліла так звана "Тайна Канцелярія", жертвою якої падали тисячі й десятки тисяч людей. Діяльність "Тайної Канцелярії" поширено й на Україну, і тут ця страшна інституція знайшла собі багато жертв.

Знову, як це було за царя Петра І, російський уряд перестав рахуватися з місцевими українськими законами й звичаями, втручався в різні сфери місцевого життя й дозволяв собі всякі насильства. В 1734 р. скасовано вже затверджені вибори київського війта Кричевця й звелено губернаторові, щоб він припильнував, аби на війта обрано когось із москалів, а не з місцевих київських міщан. Але не вважаючи на присутність на виборах Губернатора Шереметєва, міщани знову вибрали свого чоловіка, українця Павла Войнича. Та сенат скасував ці вибори і тільки тоді, коли сам князь Шаховськой довів до відома уряду, що з москалів не можна знайти відповідного кандидата на цю посаду, цариця затвердила вибори Войнича.

Кілька років згодом новий правитель, князь Барятинський, звелів арештувати старого чернігівського архиєпископа Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив у церкві до хреста одного російського капітана. Той самий князь Барятинський звелів одного разу арештувати цілий київський магістрат. При цій нагоді він забрав усі старі королівські й царські грамоти з привілеями місту Києву й відіслав їх до Петербурґу; в своєму листі до уряду він радив не повертати їх назад до Київа, бо, мовляв, "з часом міщани забудуть їх зміст і, не маючи під рукою грамот, не будуть у стані покликатися на свої вольності". Всякі самоуправства почали дозволяти собі не тільки правителі і взагалі представники адміністраційної влади, але й ріжні російські ґенерали, які мали свої маєтності на Україні. Ґенерал Мініх, розгнівавшися на своїх сусідів по маєтку, Марковичів за якісь непорозуміння по господарству, звернувся до ґенерального суду, щоб той як найсуворіше покарав братів Марковичів, синів ґенерального підскарбія. І суд не тільки оштрафував їх, але й наказав вислати їх як простих козаків на лінію на земельні роботи. Але Мініхові й цього видалося мало, і в часі свого переїзду через Глухів він прийшов до Ґенерального Суду — найвищої судової установи в краю — і тут публично вилаяв і самих суддів, і український суд та закони. Розуміється, це пройшло йому цілком безкарно.

Та найбільшим тягарем для Гетьманщини сталася турецька війна, яка вибухла в 1735 р. Україна була головною базою для цієї війни, на неї спали найтяжчі тягарі, як безпосередньою участю українських козаків у війні, так і апровізацією цілої російської армії, постачанням підвід для обозу й погонців (форшпанів). Війна затяглася на цілих шість років, велася дуже мляво і в результаті принесла дуже мало користи Україні в порівнянні з принесеними останньою жертвами. Кримського ханства не завойовано, берегів Чорного моря не вдалося осягнути й тільки запорозькі землі прилучено до російської держави. Але ці землі прилучалися й без того вже самим фактом переходу запорожців у російське підданство, фактом, що стався ще в 1734 р. перед війною.

Війну відкрив похід сполученої російсько-української армії під проводом ґенерала Леонтьева на Крим літом 1735 р. Своєю невдалою організацією цей поход дуже нагадував кримські походи кінця XVII віку з часів царівни Софії. Так само, як і тоді, виступили в похід дуже пізно й мусіли з пів-дороги завертати назад через негоду й недостачу провіянту та фуражу. В самих тільки гетьманських козаків загинуло від поганого корму 12.000 коней. Весною 1736 року зроблено новий похід уже під командою фельдмаршала Мініха, який повів 54-тисячну армію. Гетьманських козаків мало бути 16.000, але значна частина їх дезертирувала й явилось усього 12.730 погано узброених з наполовину без коней. Мініх скаржився, що гетьманські козаки, як миші, дурно тільки хліб їдять, натомість запорожці, "належачи до того самого народу, бо це — втікачі з України", все люди добрі й бадьорі, гарно узброєні, кожен мав із собою по 2-3 коня. На думку Мініха, 3-4 тисячі запорожців могли цілком розбити цілий корпус гетьманців. Та всетаки цим разом московсько-українське військо прорвалось аж у саму середину Криму і взяло ханську столицю Бахчисарай. Але скоро потому мусіли спішно вертатися назад, бо люди в війську почали мерти від недостачі провіянту та хвороб. Мініх поклав у могилу в цім поході половину своєї армії. Особливо страшні були втрати серед українського війська, якого Мініх ані трохи не жалів і не дбав за його потреби.

Знову з великих плянів нічого не вийшло. Не вважаючи на погряничні лінії, для збудування яких Україна принесла стільки жертв, татари на самому початку 1737 року прорвалися на Україну: вони переправилися біля Переволочної по льоду через Дніпро, розгромили московсько-український відділ ґенерала Лєслі й кілька день ґрасували на території Полтавського й Миргородського полків; вони вбили й захопили в полон коло 7.000 людей, спалили кілька сот хуторів, забрали коло 10.000 коней, 150.000 овець і рогатої худоби і взагалі наробили шкоди по офіціяльним обчисленням на 345.000 карбованців. Та московська вища команда не зразилася торішнім фіяском і повела в 1737 році новий комбінований наступ, цим разом проти Азова й Очакова. В цьому наступі взяли участь гетьманські, слобідські й запорозькі козаки. Всього українського війська було коло 50.000. Єдиним успіхом кампанії було здобуття Очакова, але при цьому понесено величезні, втрати: самих українців загинуло 5.000 людей. Та скоро, через хвороби в війську, довелося покинути Очаків і відступити. При відступі загинуло кілька тисяч людей і коло 40.000 коней і волів, узятих із України.

Але й ці страшні жертви не спинили дальших підприємств Мініха, ведених тою самою методою. Готуючися до чергового походу в наступному 1738 році, він звелів реквізувати на Гетьманщині 46.000 волів, викликати 15.000 козаків і крім того 50.000 селян для обозної служби. Край був уже страшенно винищений. Відомий російський міністр Волинський, переїздячи через Україну, писав до Бірона такі свої вражіння: „аж до самого свого вїзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край.... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають. У самому лише ніжинському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладніших відомостей". Але Бірон, Мініх, Ляссі та інші німці, які тоді правили Росією, менше всього рахувалися з інтересами населення й продовжували свою політику, не зупиняючися ні перед якими жертвами, що їх мусіла нести передовсім Україна.

Російсько-турецька війна продовжувалась далі, ведена з російського боку так само надолуго і постійно з великими втратами й жертвами коштом України. Літом 1738 року московсько-українська армія знову пройшла в глиб кримського півострова і знову мусіла відступати назад через погану орґанізацію забезпечення війська провіянтом. При відступі на український арієрґард, який прикривав російську армію, напало 20.000 татар. У гарячому бою загинув гадяцький полковник Григорій Грабянка (відомий автор літопису) й ґенеральний бунчужний Семен Галецький. Турки почали схилятися до миру лише після того, як Мініх переніс війну до Молдавії й побив турецьку армію під Хотином у 1739 році. В цій кампанії гетьманські й запорозькі козаки брали дуже живу участь. У кінці 1739 року союзниця Росії Австрія заключила з Туреччиною сепаратний мир, і тоді й Росія розпочала мирові переговори. Наслідком миру Росія дістала запорозькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й були залишені в розпорядженні Запорозького Війська. Це був одинокий результат майже шестилітньої війни, веденої з страшною напругою всіх сил та з величезними жертвами.

Для Гетьманщини наслідки цієї війни були дуже тяжкі. Передовсім загинуло багато людей, десятки тисяч козаків і не менше того селян, які служили в обозі. Загинуло дуже багато худоби, коней і волів, через що край дуже зубожів. Недавно знайдені офіційні дані показують, що за час війни було притягнуто до строєвої й обозної служби 157.300 козаків і 205.000 селян; із них загинуло 34.200 людей, що при всьому населенні в 1 міліон становить дуже великий відсоток. Коней загинуло коло 47.000. Всього край зазнав утрат на 1.5 міліона карбованців — кольосальна сума для того часу. Волів і коней російське командування забрало з України на 146.355 карб., і ця сума не була повернута. Так само не повернуто 140.138 карб, за провіянт і фураж та 30.858 карб, за вози і всякий струмент. Сільське господарство в краю сильно впало. Наприклад, в одному з найбільших полків — Ніжинському, що мав 140.000 душ населення і звичайно споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя, в 1737 році було зібрано з поля всього 160.000 пудів; так само зменшилася продукція збіжжя й по інших полках: Чернігівському, Лубенському та інш. Російський уряд, довідавшися про це, заборонив викурювати горілку, щоб не переводити збіжжя, звелів позапечатувати горілчані казани, грозив карами. Але це мало помагало. Козаки й селяни перебували в походах або розбігалися та ховалися, й не було кому сіяти збіжжя. Тимчасом у тому ж 1737 р. стояло на Гетьманщині постоєм 75 російських полків (із них 23 кінних), а в 1738 році понад 50 полків, і все це годувалося коштом місцевого населення. Турецька війна завдала такий удар добробутові краю, що ще 25 років після того, в 1764 році козацька старшина скаржилася, що козаки й селяни дуже зубожіли через руїну, звязану з тою війною, і ніяк не могли стати на ноги. Не маючи змоги винести тягарів, які впали на нього, населення розбігалося на всі сторони. Вже в перших роках війни погрянична адміністрація доносила російському урядові, що за короткий час міста й села на правому березі Дніпра, під владою Польщі, наповнились утікачами з лівобережної України.

В 1740 році померла цариця Анна, з імям якої звязана дуже сумна доба не тільки для України, але й для цілої російської імперії, доба панування німців, на чолі яких стояв фаворит цариці, жорстокий Бірон. Анна залишила престол своїй племінниці Анні Леопольдівні, під реґентурою Бірона. Але Бірон був скоро усунутий за допомогою Мініха, а за пару місяців була усунута й сама Анна Леопольдівна, й престол заняла царівна Єлизавета, дочка Петра І. Її вступ на престол означав упадок німецької партії при дворі й прихід до влади національної російської партії. А заразом він означав також початок кращої ери й для України. Річ у тому, що Єлизавета, ще бувши царівною, ввійшла в велику приязнь із українцем Олексою Розумовським, із яким пізніше взяла шлюб. Сам Олекса Розумовський був простий козак з-під Козельця на Чернігівщині, його за гарний голос взяли до придворної царської капели до Петербурґу. Тут на нього звернула увагу Єлизавета, і він скоро став дуже близькою до неї людиною й приняв живу участь у державному перевороті, який доставив Єлизаветі престол. Розумовський був обсипаний милостями і досяг найвищого становища в державі. Але він не надуживав свого становища. Людина від природи добра й мяка, він нікому не робив зла й цим дуже корисно відріжнявся від царських фаворитів, яких так багато знає XVIII століття, коли в Росії майже безпереривно одна за одною панувало пять жінок. Розумовський зумів викликати в Єлизавети симпатії й до України. В 1744 році Єлизавета зробила подорож на Україну, щоб поклонитися київським святиням. Населення зустрічало її дуже радісно, й вона була дуже зворушена цим. У Київі козацька старшина звернулася до неї з проханням відновити гетьманство. В наступному році приїхала до Петербурґу спеціяльна українська делегація з тим самим проханням. Єлизавета прийняла делегацію прихильно й пообіцяла, що її прохання буде задоволене. При дворі було вже рішене відновлення гетьманства і вже був знайдений бажаний кандидат: цим кандидатом був молодий брат Розумовського Кирило. Кирило був висланий на науку за кордон, і дожидали тільки, щоб він досяг відповідного віку, щоб мати змогу заняти призначене для нього високе становище.

Тимчасом у режимі, що його практикував російський уряд супроти України, були зроблені деякі полекші. Коли в 1746 р. помер президент Малоросійської колєґії Бібіков, то наступника йому вже не було призначено, й краєм правила сама Колєґія. З України були виведені російські полки, які стояли в ній постоєм; був дозволений вільний торг збіжжям; у 1745 році відновлено київську митрополію: по смерті митрополита Йосафа Кроковського російський уряд не дозволяв вибирати нового митрополита, щоб звести Україну на становище звичайної єпархії. В Київі залишався лише звичайний архиепископ. Тепер було дозволено висвятити архиепископа Рафаїла Зборовського на митрополита київського. Нарешті в 1747 році оголошено царську грамоту про вибір гетьмана, та аж на початку 1750 р. переведено в Глухові з надзвичайною урочистістю самий вибір. Розуміється, одиноким кандидатом був Кирило Розумовський: всі знали, що така була воля цариці. Влітку 1750 року Розумовський вїхав до Глухова.

Новому гетьманові було всього 22 роки. Він був звичайний сільський хлопець і пас худобу своїх батьків, коли розпочалася казкова карієра його старшого брата в Петербурзі. Пятнадцятилітнього хлопця викликали до столиці і, щоб дати йому освіту й навчити поводитись у високім товаристві, його виряджено за кордон. За наставника дано йому адюнкта петербурзької Академії Наук Тєплова. Кирило Розумовський побував у Німеччині, Франції, Італії, слухав викладів у Берліні та Ґеттінґені. В 1745 р. він повернувся до Петербурґу й був призначений президентом Академії Наук. Йому було тоді всього 18 літ. Ще за кілька літ він був уже гетьманом України. Цариця одружила його з своєю племінницею Наришкіною.

Молодий гетьман своєю вдачею нагадував свого старшого брата, чоловіка цариці. Це була людина добра й лагідна. Розумовський устиг призвичаїтися до петербурзького двору й перейнятися його інтересами Одначе він зберіг любов до своєї батьківщини, любив українську мову (один із поетів XVIII віку, Опанас Лобисевич, присвятив йому, як любителеві української мови, український переклад екльоґ Верґілія), пісню, взагалі побут, хоч усе це в його очах і було провінціялізмом у порівнянні з життям, до якого він звик у Петербурзі. Він нудився в скромному Глухові й при кожній нагоді старався виїздити до Петербурґу й подовше там залишатись. Із своєї глухівської резиденції він намагався зробити маленький Петербурґ: при цьому появилися в Глухові італійська опера, кавярні, французькі пансіони, французькі моди; гетьманський будинок був збудований у стилі західньо-европейських королівських палаців і кругом його розведений англійський парк. Глухів прикрасився взагалі гарними будівлями, серед яких визначався величезний будинок Ґенеральної Канцелярії. Незадоволений із положення Глухова Розумовський хотів перенести свою резиденцію до Батурина, який стояв у гарному місці на високому березі Сейма. Він уже дістав згоду на це російського уряду й заходився забудовувати Батурин "національними строєніями"; у Батурині мав бути відкритий і університет. Але скасування гетьманства в 1764 році не дало здійснитися цим плянам.

Разом із Розумовським виїхав на Україну і його колишній учитель Григорій Тєплов. Цій людині звичайно приписували великий вплив на гетьмана і вважали, що він трохи чи не сам правив поза плечима Розумовського Україною. Складена ним записка "О непорядках в Малоросії" (опублікована в частині Кулішем у 1857 році, а цілком Василенком у 1909 р.), де Тєплов дуже різко критикував політичний і суспільний устрій Гетьманщини, вважалася в старій українській історіографії за привід, який використала цариця Катерина II для скасування гетьманства і взагалі автономії України. Самого ж Тєплова вважали трохи не за приятеля українського народу, який він ніби то хотів оборонити від утисків старшини. Та новіші досліди (М. Василенко, Ір. Черкаський) довели, що з Тєплова був ніякий приятель українського народу, та що він зовсім не відогравав при Розумовськім якоїсь рішаючої політичної ролі, а був просто управителем маєтків гетьмана й кермував його господарськими справами.

Хоча Розумовський і тягнув своїми інтересами до петербурзького двору, треба проте признати, що він таки дбав, як умів, за добро батьківщини, використовуючи свої звязки при царському дворі та прихильне відношення до України цариці Єлизавети. Він добився того, що завідування справами України й зносини з нею були передані з Сенату до колєґії закордонних справ, добився й того, що Київ був знов підпорядкований гетьманові, так само і Запорожжя. Але тяжче йому було відстоювати фінансову автономію України. Царським наказом 1754 року наказано було гетьманові подавати відомості про прибутки й видатки українського державного скарбу. Розумовський протестував проти такої контролі над українськими фінансами, покликався навіть на Богдана Хмельницького й Дорошенка, але добитися усунення цієї контролі не міг, так само, як не досягнув і відміни царського наказу того ж 1754 р. про скасування евекти та індукти, від чого гетьманський скарб тратив коло 50.000 карбованців річного прибутку. В наступному 1755 році були скасовані внутрішні податки, які гальмували внутрішній торг і докучали населенню (так зване "покуховне" "поковшовне" та інші), і між Україною й Росією установлено вільну торговлю без усякого мита. Не вдалося Розумовському добитися й права вільних зносин із чужоземними державами, так само, як і увільнити Гетьманщину від участи в загально-імперських війнах і походах та від звязаних із цим тягарів. Гетьманська Україна мусіла взяти участь у Семилітній війні з Прусією. В 1757 р. вислано до Прусії 1000 компанійців, які взяли участь у бою під Еґерсдорфом. Тоді ж вислано з України 8.000 погонців-селян, із котрих, як каже сучасна хроніка, "більша частина в поході померла й тільки дуже невелике число повернулося додому". В 1760 році вислано на фронт знову 2.000 козаків.

Мусіла Україна постачати й тисячі волів для війська. Тяжкі бідування в далеких походах залишили по собі память у народній поезії: збереглися пісні про битву під Кіострином, де загинуло кілька тисяч українців, козаків та погонців.

За Розумовського козацька старшина здобула собі рішаючий вплив на політику в краю. Властиво і в часі перебування гетьмана в Глухові, і в часі його виїздів до Петербурґу краєм правила старшина. Розумовський при виїздах формально передавав їй владу, призначаючи правити генеральних: обозного Семена Кочубея, підскарбія Михайла Скоропадського, писаря Андрія Безбородька, осавула Петра Валькевича й хорунжого Миколу Ханенка. Старшина вже давно звикла дивитися на себе, як на провідну, упривілейовану верству, як на шляхту, і від часів Розумонського сама назва "шляхетство" для означення старшинської верстви входить у загальний ужиток. Вибір Розумовського на гетьмана оживив надії старшини на те, що тепер їй удасться закріпити за собою не тільки своє економічне посідання, але й свої політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обміркування важніших справ, і ці зїзди виявляють тенденцію перетворитися в український шляхетський сойм. На одному з таких з'їздів хтось із присутніх старшин виголосив цікаву промову, котра потім ходила у відписах по руках під назвою "О поправленії состоянія Малоросії". Ця промова може служити за показчик політичних і суспільних змагань козацької старшини часів Розумовського, принаймні її освіченої й патріотичної частини. Автор її добре тямить колишню козацьку славу й сумує над упадком войовничого духу на Україні; він ідеалізує давні часи, коли "були в нас сейми або ґенеральні ради", і взагалі видко, що його ідеалом був конституційно-парляментарний устрій української козацької держави, і що він віддавав перевагу польським республіканським порядкам перед російським самодержавієм. Одначе автор промови стояв на чисто шляхетському становищі: на його думку, вся сила політичних прав мала належати самому лишень українському шляхетству, себто козацькій старшині; він уважав за потрібне деякі реформи, але ці реформи мали б тільки розвинути й зміцнити панування та привілеї шляхетського стану в державі. За одно з найбільших лих уважає автор те, що "мужики наші здобули собі самоволю: вільно бродять із місця на місце, безборонно вписуються в козаки, тікають у Польщу, у Московщину", а від цього зменшується хліборобство, несправно виплачуються податки, збільшується безладдя, а дідичі від того терплять утрати та убожіють. Через те автор настоював на забороні вільних переходів посполитих із місця на місце. Між іншим він казав і про потреби судівництва, але знов же так, щоб уся судова влада була в руках шляхетства — старшини.

Справді, за часів Розумовського довершено було реформу судівництва на Гетьманщині, розпочату, як ми бачили, ще за Апостола. Реформу цю переведено вповні в дусі бажань старшинської, чи, як вона тепер себе називала, шляхетської верстви. Як уже згадувано, в 1743 році комісія українських правників склала кодекс законів "Права, по которим судиться малоросійський народ". В основу кодексу покладено Литовський Статут, почасти Магдебурзьке право, почасти українське звичаєве право. Кодекс містив закони про права верховної влади, про привілеї шляхетського стану, про військову службу, закони про карні й цивільні злочини, про право власности та його порушення, про порядок судового діловодства, про спадщину, про міську самоуправу, про відносини дідичів до своїх підданих або кріпаків, про становище чужоземців та іновірців на Україні. Увесь кодекс був перейнятий становим духом, і крізь нього червоною ниткою переходила ідея про упривілейоване становище шляхти в державі. Одначе російський уряд не затвердив цього кодексу. В 1756 році він був пересланий із Петербурґу гетьманові Розумовському, і в Глухові призначено нову комісію для його розгляду. Але й з цього нічого не вийшло, й кодекс так і не діждавсь офіційного затвердження. Одначе неофіційно його почали вживати по українських судах зараз же по його закінченні в 1743 році, про що свідчить значне число копій кодексу, які заховалися до нашого часу. В 1750 році бунчуковий товариш Федір Чуйкевич, видатний правник свого часу, склав наукову працю "Суд і розправа в правах малоросійських", присвячену гетьманові Розумовському. В цій праці проводилася ідея заведення на Гетьманщині шляхетських судів на основі Литовського Статуту так, як це, мовляв, було затверджено ще в статтях Богдана Хмельницького 1654 року, але не було здійснено через війни й брак освічених людей.

Справді, ми знаємо, що в українській козацькій державі від самого її початку існували не статутові, а козацькі суди: Ґенеральний суд, полковий, сотенний і сільський (суд громади). Сотенні суди судили козаків і посполитих. Ґенеральний суд у XVII в. був і вищою апеляційною інстанцією й судом безпосередньо для справ, які до нього впливали. Полуботок упровадив до Ґенерального Суду чотирьох асесорів із освічених бунчукових товаришів. Інструкція гетьмана Апостола, хоч вносила певний порядок і форму в судах, але фактично, як каже Лазаревський, "суд змішала з адміністрацією". Як діючих законів, по судах Гетьманщини і в XVII і в XVIII століттях уживали: Литовського Статуту, "Магдебурзьких прав", "Порядку", "Саксону" та інших збірників. Хоча Розумовському не вдалося перевести офіційної кодифікації законів, але в 1760 році була переведена реформа самого судівництва, і то в дусі ідей Ф. Чуйкевича, які поділялися більшістю старшини, і які лежали також в основі кодексу 1743 року. Цілу Гетьманщину було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті заведено Земський Суд для справ цивільних і Підкоморський Суд для справ земельних. Для карних справ установлено суди Ґродські, замісць полкових, у кожному з десяти полкових міст. Судді мали бути виборні з місцевого шляхетства. Найвищою інстанцією був Ґенеральний Суд, на зразок польського Судового Трибуналу. Він складався з колєгії двох генеральних суддів і 10 виборних депутатів від полків, по одному від кожного полку, також зпоміж місцевого шляхетства. Таким чином, реформа 1760 року впроваджувала властиво реституцію тих судових порядків, які існували на Україні перед повстанням Богдана Хмельницького на основі Литовського Статуту.

В 1763 році гетьман скликав до Глухова "Ґенеральні збори", справжній шляхетський сойм, і цей сойм затвердив реформу судівництва. Віддаючи суд цілком у руки шляхетського стану, ця реформа ще більше зміцняла упривілейоване становище козацької старшини. Тимчасом значно поліпшилося в соціяльному розумінні становище шляхетського стану в самій Росії, де він називався дворянством. При вступі на престол цариці Анни йому вдалося досягти частково емансипації від тяжкої обовязкової державної служби, а також певної забезпеки своїх спадкових прав. Протягом царювання Єлизавети емансипація російського дворянства від обовязків і збільшення його прав та привілеїв робили дальші кроки силою факту. Ближчі часи, вже за царювання наслідників Єлизавети, принесли законне затвердження упривілейованого становища дворянства. Це все не могло залишитися без впливу й на українську шляхту, котра скоро побачила, що російське дворянство, не маючи назовні тих політичних прав, які давала українській шляхті автономія Гетьманщини, фактично вже випереджує цю шляхту на дорозі здобуття соціяльно-економічних привілеїв. Покищо українська шляхта старається остаточно закріпити за собою володіння земельними маєтками й звязане з цим володінням право на селянську працю. За Розумовського було вже значно обмежене право вільного переходу селян і тим прикріплено їх до панських маєтків. Вже було недалеко й до формального обернення селян у кріпаків у звичайному розумінні цього слова. Таким робом соціяльні реформи за гетьманування Розумовського мали чисто реакційний характер.

Заслуговують згадки спроби Розумовського реформувати українську армію через заведення одностайного узброєння й уніформи (сині мундири з червоним коміром, білі штани, шапки ріжного кольору по полках; зброя — рушниця, шабля й спис; кожен козак мав коня), а також військового навчання на західньо-европейський зразок. Була поліпшена артилерія й заложено велику порохівню в Шостці коло Глухова. За почином лубенського полковника Кулябки по всіх полках заведено обовязкове навчання козацьких синів — окрім загальної ще й спеціяльної військової науки, т. зв. "воїнської екзерциції". Вже згадувано вище про заходи Розумовського коло заснування університету в Батурині. Але дні самого гетьманського правління були вже пораховані.

В 1761 році померла цариця Єлизавета. Коротке царювання її наслідника Петра III, сина голштинського герцоґа, ознаменувалося для України всього лиш одним епізодом, а саме: припинивши війну з Прусією й цим вирятувавши її від загибелі, Петро III мав намір розпочати війну з Данією в інтересах своєї рідної Голштинії. Задля цього спочатку був оповіщений набір охотників до окремого корпусу, який мав перший рушити в похід. Цей набір переводився на Україні й тисячі української молоді записалося до так званих "голштинців" та рушило на північ. Але тимчасом наступив новий переворот: Петра ІІІ скинуто з престолу і вбито, а на престолі засіла його жінка, німецька князівна з Ангальт-Цербсту, під імям Катерини II. "Голштинці" були розпущені й мусіли вертатися додому.

Нова цариця була настроєна в дусі централізму, й її ближчим наміром було скасування всяких автономій та партикуляризмів у межах російської імперії. Крім того вона особисто не любила українців: в одному приватному листі з Київа вона писала, що ніде в своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні. На її думку, насамперед мало бути на Україні скасоване гетьманство, як найбільша ознака її окремішного устрою. Розумовського не могло врятувати від позбавлення гетьманської гідности навіть те, що він брав участь у перевороті й поміг Катерині здобути престол. Наміри Катерини можна бачити з її таємної інструкції ґенерал-прокуророві сенату князеві Вяземському, що є немов би політичною програмою нової цариці. "Малоросія, читаємо в цій інструкції, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".

Мабуть, догадуючися про заміри нового уряду, українська шляхта з свого боку зробила деякі заходи, які в дійсности послужили для Катерини приводом, щоб скоріше зреалізувати свої наміри. В кінці 1763 року поміж козацькою старшиною пішов рух, щоб зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських. Почали збирати підписи під петицією до цариці. Катерина, довідавшися про це, негайно викликала Розумовського до Петербурґу й запропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду. Той послухався без усякого спротиву, і так здійснилося бажання Катерини, висловлене нею в одному листі, — "щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд"!

В кінці 1764 року був виданий царський маніфест, у якому оповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, що задля добра українського народу замісць гетьманського правління засновується тимчасово Малоросійська Колєґія з президентом у характері генерал-губернатора. Цим генерал-губернатором, який фактично мав зосередити в своїх руках усю владу, був призначений Ґенерал Петро Румянцев. У Колєґії мали засідати четверо українців і четверо москалів.

Сам Розумовський дістав від цариці величезну пенсію й великі земельні маєтки на Україні, в яких він і оселився. Він прожив після скасування гетьманства ще 40 років, але до кінця свого віку абсолютно не втручався до громадського життя.

Їдучи на Україну, Румянцев дістав від цариці таємну інструкцію, яка накреслювала програму його діяльности. Ця інструкція свідчить, що Катерина прекрасно зрозуміла слабі сторони політичного й суспільного життя Гетьманщини. В своїй інструкції вона говорить насамперед про те, що Україна дуже багатий і родючий край, багатший за інші провінції російської імперії; але завдяки автономним порядкам на Україні імперія не мала від неї майже ніякої користи, ніяких прибутків, особливо за останнього гетьманування. Далі вона підкреслює, що між українцями й москалями існує обопільна ненависть, ця ненависть особливо помітна серед української старшини, котра має фальшиве поняття про якусь свою свободу й свої привілеї й котра піддержує в українському народі відчуженість від москалів та недовіря до них. Отже завданням нового правління є скасування всіх відмін в устрої Гетьманщини та зрівняння її в становищі з іншими імперськими провінціями.

Задля цього найкращий спосіб — поставити краще адміністрацію й суд, ніж це було досі, щоб усі бачили, що нові російські порядки кращі за попередні, коли все було в руках старшини. Коли народ побачить, писала Катерина, що його увільнено від самоволі маленьких тиранів, то буде вдячний і помириться з новими порядками. Отже, як бачимо, це була стара, випробована метода російської політики щодо України: грати на клясових антагонізмах у самому українському громадянстві й, виступаючи в ролі оборонця народніх мас проти пануючої старшинської верстви, підкопувати політичну автономію краю. Цієї методи додержувався московський уряд протягом XVIII століття, її ж уживав цар Петро І, її ж тепер поручила в своїй інструкції Румянцеву й цариця Катерина II.

Але це зовсім не означало, що Катерина дійсно дбала про інтереси народніх мас у тій самій інструкції вона вказує як на одно з найбільших лих українського життя на те, що селяни на Гетьманщині вільно переходять із місця на місце, й рекомендує Румянцеву вжити всіх заходів, щоб припинити ці селянські переходи та прикріпити селян до одного місця, себто зробити їх справжніми кріпаками. Доручаючи Румянцеву вдавати ролю оборонця інтересів народньої маси супроти козацької старшини, Катерина водночас наказувала йому пильно стежити за самою старшиною й негайно приборкувати всякі прояви опозиції та незадоволення з її боку в самому їх зародку.

На початку 1765 року Румянцев прибув на Україну. На свою резиденцію він вибрав Глухів, як і гетьмани. Румянцев мав великі маєтності на Україні, де він провадив дуже гарне господарство. Він був обзнайомлений із внутрішнім становищем у краю й почував себе до певної міри звязаним із його інтересами. В основу своєї політики він поклав думку, висловлену Катериною в її інструкції: "старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ цілком відмінний від москалів". Треба признати, що свою політичну програму Румянцев переводив дуже вміло, послідовно й зручно. Йому дійсно вдалося протягом свого 20-літнього правління краєм без великих струсів і майже непомітно перевести Гетьманщину на становище звичайної імперської провінції.

Головною основою економічного життя Гетьманщини було, як знаємо, сільське господарство, в якому характер землеволодіння мав рішаюче значіння. Але землеволодіння на Гетьманщині ввесь час було дуже далеке від хоч трохи стабілізованого стану: воно ввесь час відбувало невпинну еволюцію в напрямі нагромадження головної маси землі в руках старшинської верстви. Це нагромадження йшло шляхом роздачі гетьманами державних земель старшині і шляхом лєґальної експроприяції землі в селян та козаків, при чому селяни повертались у кріпаків. Тому, що вся влада в краю була в руках самої ж старшини, то поруч із лєґальними способами вона раз-у-раз зверталася й до способів нелєґальних, себто до прямого обходу законів і до насильства. Це все в звязку з ріжними політичними потрясениями, які відбивалися й на економічному становищі, утворювало дуже заплутане становище і в справі володіння землею. З ініціятиви російського уряду не раз переводилися в першій половині XVIII віку ревізії людности й розподілу земельної власности між окремими станами. Одною з найважніших ревізій було відоме вже нам "Ґенеральне слідство о маєтностях" 1729-31 років. Та зазначена вище еволюція земельної власности в напрямі зосередження всіх земель у руках старшини відбувалася в XVIII ст. таким прискореним темпом, що за яких 30 років відомості, добуті Ґенеральним Слідством, уже застаріли. Щоб уявити собі дійсний образ земельних відносин у сучасний йому момент, Румянцев мусів зорганізувати нову ревізію.

Вона мала на меті вияснити докладно число населення, дати опис земельної власности та її розподілу, число дворів, ґрунтів і господарств, зясувати ступінь заможности: кожного окремого господаря й дохідність його господарства. Мало бути подане число коней, волів і всякої іншої худоби. Румянцев наказав пояснити населенню, що ревізія переводиться виключно задля того, щоб увільнити його від зайвих тягарів з боку старшини. Ревізія відбулася протягом 1765-67 років і в результаті дала величезний матеріял статистичних відомостей, понад тисячу грубих фоліянтів. Але не видко ні з чого, щоб Румянцев використав цей матеріял на практиці. Дорогоцінні томи опису лежали спокійно в архівах, усіма забуті, а частина їх навіть загинула. Лише на початку 60-х років XIX ст. томи Румянцівського опису відкрив історик Ол. Лазаревський у архіві одної адміністраційної установи в Чернігові, де переховувалися останки українського державного архіву. Від того часу почалося наукове дослідження Румянцівського опису. Але велося його несистематично й уривково. На перешкоді стояло між іншим те, що коло тисячі збережених томів опису були розкидані, як виявилось, по архівах і бібліотеках Петербурґу, Москви, Київа. Харькова, Чернігова й Полтави, що дуже утруднювало дослід. Та проте матеріяли Румянцівського опису послужили за основу для праць Лазаревського, Багалія, Лучицького, Мякотіна та інших дослідників соціяльно-економічного побуту Гетьманщини. Проф. Лучицький, оцінюючи значіння Румянцівського опису для історії, рівняє його до анальоґічних західньо-европейських джерел і каже, що Румянцівський опис є одним із найцікавіших та детальніших описів землеволодіння, який тільки знає наука, і що з ним не можуть навіть рівнятись описи, які має Західня Европа. В останні часи почалося систематичне дослідження опису молодими дослідниками в Київі, скупченими біля Української Академії Наук.

Одним із перших розпорядків Румянцева, які мали безпосереднє практичне значіння, була заміна натуральних повинностей на утримання російських військових частин, розміщених на Гетьманщині (6 карабінерних полків і два піхотні полки в Глухові) грошовим податком по 1 рублю 2 копійки від кожної хати. Платити мали козаки, підпомошники, міщани, посполиті вільні, манастирські й панські. Цей податок давав коло 250.000 рублів річно. Румянцев запровадив більший порядок у адміністрації й дбав за економічні інтереси краю, з яким почував себе звязаним, як власник великих маєтків. Він не допускав безплатних реквізіцій і старався улегшити тягарі, які спадали на Гетьманщину в часі російсько-турецької війни 1768-1774 років. Він завів на Гетьманщині реґулярну почту по лініях Київ — Глухів, Полтава — Глухів, Полтава — Київ, Стародуб — Київ, Глухів — Чернігів, Глухів — Переяслав, Полтава — Чернігів і Лубні — Ромен. Одначе всю політику щодо земельних і селянських справ провадив Румянцев так, як це йому наказувала Катерина: вільні переходи селян щораз обмежувано, збільшувано панську юрисдикцію над селянами. Сам великий земельний власник, Румянцев добре розумів і поділяв інтереси землевласницької верстви, а ці інтереси були взагалі основою внутрішньої політики Російської імперії.

Як же поставилось українське громадянство до скасування гетьманства й до нового курсу, який заповідався з призначенням Румянцева на посаду ґенерал-ґубернатора? Народня маса зустріла нові порядки з пасивною покірливістю. Вона вже давно була усунута від усякої участи в політичному житті й від усякого впливу на громадські справи. Та ці переміни, які відбувалися на верхах, властиво й не зміняли становища народньої маси, селян і козаків. Народ реаґував, і то пасивно, лише на збільшення панщини, на погіршення становища кріпаків. Залишилося багато народніх пісень, які гірко оплакують кріпацьку неволю, які нарікають на панування в світі неправди. Але далі пасивних нарікань народні маси не йшли, й за всю другу половину XVIII століття на лівобережній Україні трапився лиш один випадок отвертого вибуху селянських розрухів: мешканці села Typбаїв на Полтавщині, насильно повернуті з козаків у селян-кріпаків, убили своїх дідичів, братів Базилевських, і виявили збройний опір надісланій військовій команді.

Але так само спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса самої козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її упривілейованого суспільно-економічного становища; бачучи, що в цілій Росії іде скріплення упривілейованого стану шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно в правах із російським дворянством. І українські патріоти того часу мали слушність нарікати на козацьку старшину за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини та ще хотіла при тому здобути собі ріжні матеріяльні користі.

Одначе не можна сказати, що скасування автономного устрою Гетьманщини пройшло без усякого відгуку. Як тільки ширші круги козацької старшини усвідомили собі значіння подій, які відбувалися в них перед очима, як тільки відчули на собі тяжку руку російського ґенерал-ґубернатора, вони почали жалувати за гетьманством. Скоро наступила зручна нагода виявити свої почуття й побажання перед центральним урядом: цариця Катерина в 1767 році заповіла скликання до Москви особливої Комісії для перевірки законів і уложення нового кодексу. Ця Комісія мала бути складена з виборних представників від усіх станів суспільства, з виїмком тільки селян-кріпаків. Отже шляхта, духовенство, міщани й козаки (гетьманські, слобідські й запорозькі) мали вибирати своїх представників і давати їм "накази", себто інструкції щодо своїх побажань. Взагалі це мав бути свого роду парлямент із законодатними функціями. Сама цариця виробила для нього загальну інструкцію в дуже ліберальному дусі. Населення України з великим зацікавленням поставилося до справи, надіючися через своїх депутатів заявити урядові про всі свої потреби й побажання. В цілому ряді місцевостей України виборці доручали своїм депутатам домагатися відновлення гетьманства на Україні.

Підчас виборів трапився характеристичний інцидент у Ніжинському полку, де місцева шляхта заявила в наказі своїм депутатам категоричні побажання реставрації старих порядків. Але про це довідався Румянцев, звелів негайно скасувати вибори, заарештувати вибраних депутатів і віддати їх під військовий суд за державну зраду. Суд присудив 11 депутатів до смертної кари. Цариця зараз же помилувала всіх засуджених і взагалі постаралася змягчити поведінку Румянцева, яка йшла всупереч із ліберальними принципами, проголошеними в її наказі для Законодатної Комісії.

На засіданнях самої Комісії, яка дійсно зібралася 1767 року в Москві, головним речником українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, автономіст-республіканець по своїм поглядам, імовірний автор "Исторіи Русовъ". У звязку з Комісією виник деякий рух автономічного напрямку в ріжних місцевостях гетьманської України. Так, у Прилуцькому полку козаки просто домагалися виборів нового гетьмана. Але сама Комісія проіснувала недовго. В її праці виявилася велика розбіжність думок, непідготованість і безсистемність. Катерина скоро прохолола до неї й під претекстом війни з Туреччиною припинила працю Комісії та більше її вже не скликала.

Війна з Туреччиною дійсно наступила в 1769 році й поклала на кілька років перерву в реформаційних заходах Румянцева, тим більше, що сам Румянцев був призначений за головнокомандувача російської армії в цій війні. Українські військові сили мусіли взяти дуже близьку участь у тій війні. Як гетьманські козаки, так і запорозькі відограли на війні дуже активну ролю. Війна велася взагалі енергійно і більш підготовлено, ніж за часів Мініха й цариці Анни. Російсько-українські війська заняли цілий Крим, Молдавію й Волощину, розбили турків у кількох рішучих боях і нарешті перенесли кампанію за Дунай, у нинішню Болгарію. Це змусило Туреччину просити миру, який і був заключений літом 1774 року в Кучук-Кайнарджі. Росія дістала частину Чорноморського побережжя, а Крим був оповіщений незалежним від Туреччини. Властиво він опинився під протекторатом Росії. За кілька років Росія скористала з внутрішніх непорядків серед татар, скинула останнього хана з престолу й прилучила Крим до своїх володінь. Це сталося в 1783 році.

Так нарешті осягнута була задача, над розвязкою якої безуспішно працював уряд Великого Князівства Литовського ще в XV столітті, потім Москва за Івана Грозного в XVI ст., в XVII столітті Москва разом із Україною; нарешті було знищено це хижацьке гніздо, яке протягом трьох століть робило неможливими тривку кольонізацію багатих українських степів і хоч трохи спокійне культурне життя; нарешті Росія й Україна дістали вільний вихід до Чорного моря. В звязку з осягненням доступу до Чорного моря російський уряд ще більше прискорив темп своїх заходів, які мали за мету знищити партикуляризм українських земель і останки автономного устрою на цих землях. Першою жертвою цієї політики безпосередньо по закінченні турецької війни упало в 1775 році Запорожжя.

По закінченні турецької війни Румянцев повернувся на Україну й продовжував свої реформи. В 1781 році Гетьманщину поділено на три ґубернії або намістництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, які разом складали "Малоросійське ґенерал-ґубернаторство". Глухів перестав бути центральним адміністраційним пунктом, по ґуберніях були введені загально-російські адміністраційні й судові установи. Кожна ґубернія була поділена на повіти.

Вже на початку свого правління Румянцев офіційно висловлював думку про шкідливість вільних переходів селян для сільського господарства Гетьманщини. Заборони переходу селян домагалося й само українське шляхетство, але російський уряд не поспішав йому назустріч, доки шляхетство це виявляло певні автономістичні змагання. В 1775 році шляхетство прилуцького, миргородського, полтавського, ніжинського й стародубського полків звернулося до Румянцева з адресами, в яких, заявляючи в ультра-льояльній формі свою відданість російській державі й Румянцеву, як її представникові на Україні, просило зрівняння українських чинів із російськими військовими та цивільними чинами, признання всіх приватних маєтків за повну власність їх державців і, нарешті, — заборону селянських переходів із місця на місце. Але тільки 3 травня 1783 року цариця Катерина видала наказ, який, мотивуючи потребою для державного скарбу одержувати акуратніше податки з населення, прикріпляв усіх селян до того місця, де вони були записані по останній ревізії, й забороняв переходити на нові місця. Цей наказ фактично санкціонував кріпацьку залежність селян від дідичів. Одночасно зроблено новий перепис людности й на неї накладено замісць колишніх натуральних зборів подушний грошовий податок по 1 рублю 20 копійок від душі. Такий податок мусіли платити вільні селяни (їх залишилося дуже небагато), козаки й міщани. Поміщицькі селяни мали платити по 70 коп. від душі. На купців накладено податок у розмірі 10% від їх капіталу.

В тому самому 1783 році, в якім остаточно леґалізовано кріпацькі відносини на Україні, був скасований й козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських полків і три компанійські були обернуті в 10 регулярних кінних т. зв. "карабінерних" полків російської армії з шестилітньою службою. Ці полки й надалі мали комплектуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення, що відріжнявся від селян головно тим, що був вільний від кріпацтва, але був зобовязаний військовою службою в регулярній російській армії на спеціяльних умовах. В цих полках заведено сувору військову дисципліну: сам Румянцев наказував бити їх "нещадно плетьми і киями" за найменшу провину. Пізніше брали з козаків по 3 рекрути з 500 душ.

В 1785 році була оповіщена також і на Україні знаменита "Грамота про вільність дворянства", яка установляла повну свободу дворян від обовязкової державної служби, надавала їм корпоративну самоуправу (повітові й ґуберніяльні дворянські збори й виборні повітові та ґуберніяльні маршали), право петицій до престолу і взагалі робила дворянство першою й одиноко-упривілейованою верствою в державі. Царське самодержавство оперлося виключно на цю верству, принісши їй у жертву інтереси інших верстов суспільства, передовсім селян. Українська шляхта фактично була тепер зрівняна в правах із російським дворянством. Ціною, яку вона за ці права заплатила, було скасування автономного устрою Гетьманщини й усіх останків самобутнього ладу української козацької держави, заснованої в половині XVII століття гетьманом Богданом Хмельницьким.

В наступному 1786 році скасування старих порядків було довершене на Україні секуляризацією манастирських маєтків. Від манастирів були відібрані їх земельні маєтності (від самих лишень київських манастирів відібрано коло 50.000 селян), а селян манастирських віддано під управу так званого "Економічного Відомства", і з них мали комплектуватись окремі полки російської армії. Значна частина манастирів була просто закрита, а решта перейшла на скупе утримання від уряду на основі спеціяльно вироблених норм ("штатів"). Манастирська реформа відбилася на становищі шкільництва, а також друкарства на Україні, що були в значній мірі звязані з манастирями. Це був удар передовсім для київської Академії, позбавленої тепер своєї матеріяльної основи, для колєґій і навіть для українського папірництва, звязаного з потребами манастирських друкарень — головно київо-печерської.

Від усіх колишніх установ залишилися на Гетьманщині тільки власні закони, Литовський Статут та Магдебурзьке право, пристосовані до українського життя ще за гетьманських часів. Та хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглося щось таке, що залишило глибокий слід в українському житті, що пережило й Гетьманщину, й Козаччину й стало запорукою нового відродження українського народу: це була державно-національна традиція, яка по упадку старої княжої Руси-України ожила була в українській козацькій державі. Як-не-як протягом більше ста років український народ хоч на одній частині своєї землі мав змогу жити до певної міри самостійним життям, міг будувати своє життя й культуру по власній уподобі. Протягом цього часу, особливо в початках, раз-у-раз ставилася на ввесь зріст ідея незалежної й соборної української держави, й цілі покоління боролися й умирали за цю ідею. Українському народові через несприятливі політичні умови, а особливо через недостачу внутрішньої консолідації, не пощастило вдержали своєї державної самостійности. Але він не раз заявив свою тверду волю свобідного незалежного життя, а його провідники в своїх змаганнях, сформулованих у низці знаменитих трактатів, кінчаючи 6ендерською конституцією Орлика, показали, що вони стояли нарівні передових європейських політичних ідей свого часу. Можна сміливо сказати, що українська козацька держава зберегла й українську народність від культурно-національної асиміляції з сусідніми народами, близькими культурою, як польський, або вірою, як московський. Після того, як занепали огнища, культурно-національного життя в Галичині й на Волині, козацька Україна з своїм духовим центром у Київі залишилася одиноким огнищем національного життя для всіх українських земель. Хоча й обмежена та раз-у-раз обкроювана, автономія Гетьманщини все ж таки давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура в кінці XVII і на початку XVIII століть розвинулася до тої висоти, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола й Розумовського на один рівень із найбільш освіченими краями тогочасної Европи. Вона стала культурним огнищем, впливи якого розходилися на цілий схід Европи й на Балкани. Навіть московський терор і політика виснаження духових, фізичних та економічних сил українського народу, проваджена російським урядом після Мазепи, довго не могли знищити цієї культури.

Досить кинути хоча б поверховий погляд на стан шкільництва, просвіти й матеріяльної культури на Гетьманщині в XVIII столітті до скасування автономії, щоб переконатися в справедливості висловлених нами тільки що тверджень про українську культуру того часу. Українське Лівобережжя — Гетьманщина, разом із Слобідською Україною, що жила спільним із нею культурним життям, обіймало територію трьох пізніших ґуберній: Чернігівської, Полтавської й Харьківської (із частиною Вороніжчини) з населенням, яке не переходило 1.5 міліона. Його духовим осередком був Київ, із своєю Могилянською Академією, яка за часів Мазепи досягла найбільшого розцвіту: на початку XVIII віку вона мала понад 2.000 студентів річно; після короткого часу занепаду по полтавській катастрофі, коли наслідком московських репресій число студентів звелося було до 160, Академія скоро знов ожила і вже в 1715-17 роках мала 1.000 студентів. У рік скасування гетьманства в ній було 1160 студентів. Вона була широко відкрита для дітей усіх станів: у ній училися поруч із синами гетьманів, генеральних старшин — діти простих козаків, міщан і селян.

Вона обслуговувала не тільки всі українські землі (в 1736-37 роках у ній училося 127 українців із Польщі і кілька закарпатських), але взагалі православні краї: серед студентів XVIII віку бачимо десятки сербів, чорногорців, болгар, греків, молдаван. Вихованці академії ставали учителями й носіями просвіти в Московщині, Польщі, Сербії (відомий сербський діяч Іван Раїч і чимало інших), Угорщині, Далматії, Молдавії та по інших краях. У лавах студентів Академії ми бачимо представників майже всіх значніших родів української старшини XVII-XVIII віків. Зпоміж її професорів можна вказати таких видатних діячів на полі церковнім і культурно-просвітнім, як Теофан Прокопович, Степан Яворський, Йосаф Кроковський, Іродіон Жураховський, Гавріїл Бужинський, Іларіон Рогалевський, Амвросій Юшкевич, Арсеній Мацієвич, Сильвестер Кулябка, Гервасій Лінцевський, Юрій Кониський, — усі вони займали єпископські катедри й визначились, як учені теольоґи, письменники та проповідники. Із світських вихованців Академії XVIII віку визначалися на полі просвіти й культури: Василь Григорович-Барський, Степан Лукомський, Григорій Сковорода, Григорій Полетика, Петро Симоновський, Опанас Лобисевич, Микола Бантиш-Каменський, Олександер Безбородько, Василь Рубан, М. Березовський, Дм. Трощинський, А. Ведель, Дм. Велланський, Ілля Тимковський, П. Гулак-Артемовський. Це була справжня alma mater для цілого ряду поколінь.

Як свого роду філії Могилянської Академії повстали колєґіуми: в 1700 році в Чернігові; в 1722 у Білгороді, перенесений року 1726 до Харькова, в 1730 році у Переяславі. В них викладали вихованці Київської Академії і вчилися сотні студентів (напр., Чернігівський колєґіум мав р. 1728-го 257 слухачів, Переяславський у році 1744 — 130, а в р. 1774 — 232; в Харьківському колєґіумі число учнів досягало 500). Хоча навчання в Могилянській Академії та колєґіумах задержало свій старий, теольоґічно-схолястичний характер, проте в ньому звертали велику увагу на розвиток інтересу до поезії, на вивчення грецької й римської літератури. З академічних кругів вийшло багато драм, комедій, поем, всякого роду віршів; розвинувся в мурах Академії й театр, в якому поруч драм та траґедій у т. зв. псевдо-клясичному дусі, ставилися веселі й живі комедії з народнього життя (інтермедії та інтерлюдії). Зчасом, ідучи назустріч вимогам життя, українські високі школи заводили в себе навчання німецької та французької мови й наук математичних.

Але наука в Академії та в колєґіумах, помалу відстаючи від життя, вже на початку XVIII століття не задовольняла багатьох із поміж української молоді, й вона, слідуючи давній традиції, щораз частіше мандрує за кордон, щоб там здобувати освіту, або докінчувати здобуту в себе вдома по західньо-европейських університетах і академіях. Уже в першій половині XVIII в. десятки й сотні молодих українців (і знову таки не лиш діти старшин, але й діти духовенства, міщан і простих козаків) учаться по високих школах Німеччини, Франції, Анґлії та інших країн. Особливо багато українців училося в Кенігсберзі, Галлє, Липську й Страсбурзі. Коли в 1759 році повстав університет у Москві, багато української молоді йде туди на студії. Вже в половині XVIII в. повстають пляни власного університету на Україні: в 1760 році з наказу гетьмана Розумовського був вироблений проєкт університету в Батурині. Розумовський же проєктував перетворити київську Академію на університет — другий поруч батуринського. Домагання університету знаходимо в меморіялі, поданому в 1764 році цариці Катерині українським шляхетством разом із гетьманом. Сам Румянцев, ідучи назустріч бажанням українського громадянства, проєктує в 1765 році два університети, в Київі й Чернігові. Про потребу університету йде мова в наказах київського, переяславського, стародубського, чернігівського, глухівського, ніжинського й батуринського шляхетства 1767 року. Одначе російський уряд уперто відкидав усі проєкти вищої школи на Україні. Найрішучіше відкидав він проєкти університету в Київі, навіть тоді, коли проєкти виходили від самих російських адміністраторів, таких, як Румянцев. Він погоджувався вже на університет у Чернігові, аби не в Київі. Взагалі, як каже один із дослідників, політика російського уряду була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування університету. Тільки завдяки особистому впливу царициного фаворита Потьомкіна вдалося йому добитися затвердження в 1786 році проєкту університету в Катеринославі. Але р. 1791 Потьомкін помер, і його проєкт зразу ж занехаяно. В 1801 році українське шляхетство висунуло проєкт університету в Чернігові або в Лубнах; у 1802 р. прохали університету в Новгороді Сіверському. Але Гетьманщина не діждалась у себе університету аж до кінця російської імперії, натомість Слобідська Україна добилася в 1805 році відкриття університету в Харькові, і то лиш тому, що кошти на нього зібрало місцеве дворянство й купецтво. Головну ролю у відкритті харьківського університету відіграли заходи учня Сковороди Вас. Каразина, який мав вплив на царя Олександра І в перші ліберальні роки його царювання.

Київську Академію російський уряд штучно вів до упадку, так само, як і колєґії. В 1783 р. введено навчання російською мовою, "конче з вимовою, яка вживається у Великороси". Її повернуто на станову школу для вищої освіти духовенства, а в р. 1810 формально перетворено в "Духовну Академію", а колєґії ще раніше перетворено в "духовні семінарії". Замість розсадника вищої освіти для всіх станів українського суспільства, Київо-Могилянська Академія перетворилася в окрему духовну школу, яка мала спеціяльне завдання служити твердинею обрусіння України. Не тільки професори, але й значна, коли не більша, частина студентів Академії насилалися з москалів. Від самого кінця XVIII віку встановилася також практика, щоб ні один українець не попадав на митрополичу катедру в Київі, а по змозі також і на єпископські катедри на Україні.

Часи Гетьманщини XVIII віку виявляють розцвіт мистецтва в усіх його галузях. В обсягу архитектури поруч чужинців, які прикрасили Україну своїми утворами й серед яких на першому місці треба назвати Шеделя й ґеніяльного Растреллі, визначились українські архитекти Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, Гр. Яновський і ціла низка інших. Поруч камяних храмів, палаців, брам і взагалі монументальних будов у стилях барокко, рококо й клясичному, процвітає деревляне будівництво церков у суто українському національному стилі. Серед великої сили його памяток збереглися й досі такі шедеври, як церква Кальнишевського в Вомні (перенесена в наші часи до Полтави) або запорозький собор у Новомосковському. Царський наказ 1800 року на ціле століття зупинив будівництво церков в українському стилі. Українське малярство ХVIII віку пишається такими іменами, як Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, що їх твори служать окрасою петербурзьких, московських і західньо-европейських мистецьких ґалерій. З українських різьбарів визначилися Михайло Козловський і учень Канови Іван Мартос. (Українська ґравюра ще з часів Мазепи дала блискучу плеяду талантів, таких, як І. Щирський, Н. Зубрицький, Л. Тарасович, І. Мігура, Гр. Левицький, Н. Козачковський та інші. Українська музика, що вже з кінця XVII віку запанувала при російськім царськім дворі, де українські органісти, бандуристи й співаки зробилися невідмінним аксесуаром, дала видатних композиторів: Максима Березовського, Дмитра Бортнянського й Артема Веделя.

В другій половині XVIII віку багато українців, покінчивши західньо-европейські університети, стають професорами молодого московського університету, а один — Іван Полетика — став у 1750 р. професором медичної академії в Кілі в Німеччині. Серед них визначився ряд талановитих математиків, природознавців і особливо медиків. Серед українських фільософів XVIII віку, як зірка першої величини, блищить славне імя Григорія Сковороди. Вже в перших десятиліттях XVIII в. серед козацької старшини значно поширюється знання чужих мов, і козацькі полковники та бунчукові товариші, що передплачували собі французькі журнали або складали значні домашні бібліотеки, не були ніякою рідкістю. Дрібний український шляхтич із Чернігівщини Григорій Винський, якого доля закинула в другій половині XVIII в. домашнім учителем до поміщиків у Московщині, згадував потім у своїх записках, що "українське виховання" зберегало в його душі гуманні поняття й не давало йому спуститися до рівня оточуючої його грубої й некультурної обстанови. Домашній побут московських поміщиків, їх родинне життя й відносини до кріпаків обурювали Винського до глибини душі, й тільки любов до читання книжок, винесена ним із української школи, як це він раз-у-раз підкреслює, служила йому за розвагу серед тяжкої атмосфери цього життя.

Але ніде може культурний стан Гетьманщини XVIII в. не виступав так яскраво, як в ділянці народнього шкільництва. Ще в 1862 році, на сторінках "Основи", Ол. Лазаревський опублікував із архівних джерел відомості, з яких видко, що в 1748 р. на території 7 полків Гетьманщини (за 3 не збереглося відомостей) було 866 шкіл, себто на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. В 1767 році в самому чернігівському полку було 143 школи, себто одна школа на 746 душ. У Слобідській Україні в 4 полках було 124 школи. Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що їх засновувало само населення і своїм коштом: сільська громада сама запрошувала вчителя, складала з ним умову й давала кошти на утримання його самого й шкільного будинку. В тих місцях, де населення жило розкидано, по малих хуторах, дітей учили перехожі вчителі, так звані "мандровані дяки", які, навчивши дітей у одній околиці, мандрували далі до другої, де продовжували свою працю. В кожному селі був утримуваний коштом громади "шпиталь", де проживали вбогі старі люди, які не мали рідні, та сироти, які вчилися в школі. Високий культурний рівень українських народніх мас дивував чужинців XVIII ст. так само, як колись у половині XVII ст. він уразив Павла Алепського. Один англійський подорожній (Джозеф Маршаль), який у 1768-70 роках подорожував по Чернігівщині, писав у своїх записках, що, їздячи по селах, він почував себе так безпечно, як "у першому-ліпшому англійському графстві", дарма, що саме тоді точилася війна з Туреччиною. Вдача українського населення видавалася йому надзвичайно лагідною й приємною, й скрізь усе йому нагадувало Англію. Другий подорожній-анґлієць (Едвард Данієль Клерк), який переїздив східню частину Слобожанщини в 1800 році, писав, що таку чепурність і чистоту, як в українському селі, він бачив тільки в Голяндії та Норвегії: "за столом в українського селянина, читаємо в його книзі, більш охайности, ніж у московського князя". Контраст у побуті між Московщиною й Україною вразив його надзвичайно, й він не знаходив слів, щоб вихвалити "чесність, привітність, гостинність і господарність українців". Подорожуючи по Україні, Клерк почував себе немов удома, в своїй Англії. Ці відзиви — не виїмок: це загальний голос усіх чужих подорожніх, англійців, німців і французів, яким довелося побувати на лівобережній Україні за часів її автономного життя й навіть по його скасуванні. Висока народня культура, яку ми бачимо на Лівобережжі за часів української козацької держави XVII-XVIII віків, послужила основою для українського національного відродження на порозі XVIII-XIX століть. Саме тоді, коли, здавалось, українське самобутнє життя завмерло навіки, ожила знову українська національна традиція й, подавши руку новим духовим течіям, які йшли до нас із заходу й віщували нове життя, створила підстави українського національного руху наших часів.

Література до розділу 9

Соловьевъ, Исторія Россіи, тт. 19-20 (книга IV вид. "Обществ. Польза", тт. 21-29 (кн. V-VI).

В. Романовський, Війна 1735-1739 років та її наслідки для України. "Нариси з соц.-економ. історії України, т. І. Київ 1932.

В. Щербина, Україна і Російський уряд в середині XVІІІ в., "Записки Іст.-Філол. Відд. Укр. Акад. Наук"  т  VI, Київ 1925.

А. Васильчиковъ, Семейство Розумовскихъ, тт. 1-2, Петербурґ 1880.

М. Василенко, Гр. Теплов і його "Записка о непорядкахъ въ Малороссіи", "Записки Укр. Наук. Т-ва" т. IX, Київ 1909.

Ір. Черкаський, Чи впливав Г. Теплов на гетьмана Розумовського? "Ювілейний Збірник на пошану М. Грушевського", т. І, Київ 1928.

А. Кистяковскій, Права, по которымъ судится малороссійскій народъ, Київ 1879.

І. Теличенко, Очеркъ кодифікація малороссійскаго права, "Кіевская Старина", 1888, IX і X.

М. Василенко, Памятник української правничої літератури XVIII ст., "Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", т. 138-140, Львів 1925; його ж: Передмова до збірки "Матеріяли до історії українського права", т. І, Київ 1929.

М. Слабченко, Ескізи з історії "Прав, по которим судиться малоросійський народ", "Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія", т. І, Киіїв 1927.

Ір. Черкаський, Судові реформи гетьмана К. Розумовського, "Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія", т. І, Київ 1927.

В. Романовський, До історії бюджетового права Гетьманщини за К. Розумовського, там же.

Д. Миллеръ, Очерки изъ исторіи и юридическаго быта Старой Малороссіи, Суды земскіе, гродскіе и подкоморскіе въ XVIII ст., "Сборникъ Историко-Филол. О-ва", т. VII, Харьків 1896; його ж : Превращеніе малорусской старшины въ дворянство, "Кіевская Старина", 1897, I-IV; його ж: Пикинерія, там же, 1899, XII; його ж: Голштинскіе наборы въ Малороссіи, там же, 1892, II.

А. Ефименко, Малорусское дворянство и его судьбы, "ВЂстникъ Европы" 1891, IV, а також збірник "Южная Русь", т. I., Петербурґъ 1905; її ж: Турбаевская катастрофа. "Кіевская Старина", 1891, III і "Южная Русь" т. II, Петербурґъ 1905, укр. переклад "Руська істор. Бібліотека", т. XIX, Львів 1897.

А. Лазаревскій, Суды въ Старой Малороссіи, "Кіевская Старина", 1898, VII-VIII.

В. Барвінський, До питання про індукту та евекту в Гетьманщині, "Наукові Записки Науково-Дослідчої Катедри історії укр. культури", т. VI, Харьків 1927; його ж; ЗамЂтки по исторіи финансоваго управленія въ ГетманщинЂ, "Сборникъ статей въ честь проф. В. Бузескула", Харьків 1914.

Пр. Нечипоренко, "Національні строєнія" 1748-1765 рр. на Посемьї та їх відношення до господарства гетьмана Розумовського, "Студії з історії України" т. II. Київ 1929; його ж: Фабрики Розумовського на Посемьї, "Записки Істор. Філол. Відд. Укр. Акад. Наук", т. XI, Київ 1927.

В. П(архомен)ко, Конецъ Старой Малороссіи (1733-1788 годы въ исторіи лЂвобережной Украины), "Кіевск. Стap.", 1905, XI-XII.

Н. Стороженко, Реформы въ Малороссіи при гр. РумянцевЂ, "Кіевс. Стар.", 1891, III і IX.

Г. Максимович, ДЂятельность гр. П. Румянцева-Задунайскаго по управленію Малороссіей, Ніжин 1913; його ж: Выборы и наказы въ Малороссіи въ Законодательную Комиссію 1767 г. ч. I. Выборы и составленіе наказовъ, Ніжин 1917.

I. Теличенко, Сословныя нужды и желанія малороссіянъ въ епоху Екатерининской Комиссіи, "Кіевск. Стар.", 1890, VIII-XII і 1891, І-II.

Д. БагалЂй, Генеральная опись Малороссіи, Эпизодъ изъ дЂятельности гр. П. Румянцева, "Кіевск. Стар.", 1883, XI.

М. Ткаченко, Наукове розроблення Румянцевської ревізії, "Україна", 1924, кн. III.

А. Лазаревскій, Малороссійскіе посполитые крестьяне (1648-1783 гг.), Київ 1908, укр. переклад у т. 22. "Руськ Іст. Бібліотеки", Львів 1902.

В. Мякотинъ, ПрикрЂпленіе крестьянства Украины въ XVII-XVIII вв., "Годишникъ на Софийския Университетъ" кн. XXVIII, 1, Софія 1932; по французьки: La fixation des paysans ukrainiens à la glébe aux XVII-e et XVIII-e siècles, „Le Monde Slave", 1932, XI-XII, його ж: Очерки соціальной исторіи Украины въ XVII-XVIII вв., т. I, в. 1. Прага 1926.

Хв. Тітов, Стара вища освіта в Київській Україні, Київ 1924;

Д. Вишневскій, Кіевская Академія въ первой половинЂ XVIII ст., Київ 1903.

Н. Петровъ, Кіевская Академія въ царствованіе Екатерины II, Київ 1906.

В. Серебряниковъ, Кіевская Академія съ половины XVIII в. до преобразованія ея въ 1819 г., Київ 1897.

Н. Стеллецкій, Харьковскій Коллегіумъ, Харьків 1895.

Гр. Данилевскій, Харьковскія народныя школы, "Украинская Старина", Собр. Сочин. изд. Маркса, т. XXI, Петербурґъ 1901.

Ал. Лазаревскій, Статистическія свЂдЂнія объ украинскихъ народныхъ школахъ въ XVIII ст., "Основа", 1862, кн. V.

Вл. П(архомен)ко, Къ исторіи образованія на УкраинЂ, "Кіевск. Стар.", 1905, IX і X

Ф. Павловскій, Приходскія школы въ Старой Малороссіи и причины ихъ уничтоженія, там же, 1904, кн. I.

Гр. Максимовичъ, Обученіе грамоты и воинской екзерциціи въ Малороссии въ концЂ XVIII в., "Чтенія О-ва Нестора летописца", Київ 1912, кн. XXIII.

Л. Миловидов, Проєкт університету у Київі у другій половині XVIII в., "Київські Збірники", т. І., Київ 1931.

Іг. Лоський, Українці на студіях у Німеччині в XVI-XVIII ст., "Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", т. 151, Львів 1931.

П. Єфименко, Шпитали въ Малороссіи, "Кіевск. Стар.", 1883, кн. IV.

Ф. Ернст, Київські архітекти XVIII віку, "Наше Минуле", Київ 1918, кн. І.

М. Біляшевський, Наші національні скарби, "Шлях", Київ 1917, ч. 9-10 і окремо Київ 1918.

О. Горностаевъ, Дворцы и церкви Юга", Культурныя сокровища Россіи", вып. VIII, Москва 1914.

К. Широцкій, Очерки по исторіи декоративнаго искусства Украины, Київ 1914.

Г(орленко В.), Старинная южнорусская гравюра, "Кіевск. Стар." 1890.

I. Г. Павлуцкій, Древности Украины. Деревянные и каменные храмы, Київ, 1906.

Д. Щербаківський, Українські деревляні церкви, Короткий огляд розробки питання, "Збірник Секції Мистецтва Укр. Наук. Т-ва", Київ, 1921.

Д. Антонович, Скорочений курс історії укр. мистецтва, Прага 1923.

Ф. Ернст, Українське мистецтво XVIІ-XVIII віків, Київ 1919.

Д. Щербаківський та Ф. Ернст, Український портрет XVII-XX ст., Київ 1925.

Мик. Грінченко, Історія української музики, Харьків 1922.

D. Dorošenko, Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuropäischen Literatur des XVIII und der ersten Hälfte des XIX Jahrhunderts, „Abhandlungen des Ukrain. Wissenschaftl. Institutes", Berlin, B. I, 1927.