Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 8

Політика російського уряду супроти Гетьманщини після Полтавської катастрофи. Деморалізація козацької старшини. Канальні роботи. Нищення української закордонної торговлі. Гетьман Скоропадський і його становище. «Малоросійська Колєґїя». Павло Полуботок. Новий курс супроти України за царя Петра ІІ. Гетьманування Данила Апостола

Наслідком Прутського договору з турками, а також нового порозуміння з Польщею, цар Петро остаточно зрікся всяких претензій до правобережної України. Решта населення, яка ще залишилася тут після недавніх погромів, була насильно переведена на лівий берег Дніпра. Кріпость Біла Церква була здана полякам, і російські війська евакували правобережну Україну. Не вважаючи на всі заходи Карла XII й Орлика, Туреччина не схотіла вплутуватись у нову війну проти Росії, і в російсько-турецьких відносинах на цілих чверть століття запанував мир. Запорожці прийняли протекторат Кримського хана й заснували свою Січ при самім усті Дніпра (т. зв. Алешківська Січ, біля теперішнього Херсону). Становище їх було дуже тяжке. Відрізані від рідного краю, живучи з ласки своїх відвічних ворогів татар, вони почували себе дуже погано. Особливо тяжка була повна неможливість провадити з Україною які-небудь торговельні зносини: російський уряд як найсуворіше заборонив усякі стосунки з запорожцями, видаючи раз-у-раз нові розпорядки, щоб запорожців, навіть коли б вони являлися прохати амнестії, не допускати до границь і відганяти зброєю, як ворогів. Таким робом Запорожжя, яке завжди було так симпатичне народнім масам на Україні через свої демократичні порядки, тепер було поставлене зовсім поза межі українського життя. Коли поглянути на наслідки полтавської перемоги з погляду загальноукраїнських інтересів, то приходиться сконстатувати, що цими наслідками була насамперед утрата українського півдня на користь татар та турків і правобережної України на користь поляків. Доступ до Чорного моря був запечатаний знову, а Київщина, Волинь і Поділля знову залишилися в чужих руках.

Але не менше тяжко відбився тріюмф царя Петра над шведами на становищі самої Гетьманщини. Коли раніше Петро використовував сили й засоби Гетьманщини для своїх інтересів, які всі лежали в нього на півночі, над Балтійським морем, не думаючи ще ломати української автономії, то тепер він твердо вирішив «прибрати Україну до рук»: це був його власний вислів. Він побачив, якою страшною небезпекою міг бути для інтересів московської держави політичний сепаратизм України, й рішив раз назавжди цю небезпеку знищити. Людина, яка, йдучи до поставленої собі мети, не зупинялася перед жадними жертвами, яка не жаліла свого власного народу й кровю та залізом примушувала його бути схожим на німців, цар Петро не міг жаліти й українського народу. Розлючений зрадою Мазепи, він дав волю своєму почуттю помсти, й його кара на тих, хто отверто пішов за Мазепою, була страшна. Але в своїй політиці щодо скасування української автономії Петро умів бути терпеливий: він не зразу, а поволі, зате послідовно й систематично нищив усі ознаки української державности й не менш систематично ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріяльний добробут, виснажуючи його сили.

Робити якісь різкі зміни спершу не давали Петрові зовнішні обставини: не знаючи ще, який оборот візьме сама війна при вступі шведів на українську територію, не знаючи ще напевно, як поставиться до Мазепиного діла народня маса, Петро не зважився зразу ломати українські порядки: навпаки, він видав до українського народу універсал, де обіцяв йому всякі милості й свободи, наказував перевести вибір нового гетьмана, старався всіми способами задобрити козацьку старшину, слав гроші й подарунки на Запорожжя. Але в той же час він міцно додержував принципу: „divide et impera". Ніщо, може, так влучно не характеризує політики Петра щодо України, як лист одного з його міністрів, князя Ґоліцина до другого міністра, Ґоловкіна, лист, який містить у собі цілу політичну програму: «Задля нашої безпеки на Україні, пише Ґоліцин, треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власти, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятись. Як раніш я до вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».

В часі виборів нового гетьмана в Глухові зїхалося дуже небагато старшини. Полковників прибуло всього троє. Всі хотіли вибрати на гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка, людину дуже енергійну й сміливу. Але цар заявив, що з Полуботка може вийти другий Мазепа, й наказав вибирати стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі.

Іван Скоропадський, родом із правобережної України, переселився в 1674 році після зруйнування Умані турками на лівий берег і вступив на службу до гетьмана Самойловича. Він служив у військовій канцелярії, виконував ріжні дипльоматичні доручення, брав участь у кримських походах і за Мазепи став ґенеральним бунчужним, а потім ґенеральним осавулом. У 1706 році Мазепа призначив його полковником стародубським. Безумовно, Скоропадський належав до групи мазепинців, але події заскочили його так, що він мусів залишитися на стороні Москви. На його долю випало тяжке завдання: рятувати, що можна було, з автономії Гетьманщини, яку цар Петро по полтавській катастрофі намірився звести на нівець. Після вибору гетьмана належало за звичаєм скласти «статті», але цар відклав це з огляду на військові обставини. Зараз після полтавського бою Скоропадський із табору під Решетилівкою, де він стояв із козацьким військом, звернувся до царя з проханням підтвердити права й вольності Гетьманщини й вирішити низку дуже важливих справ біжучого життя, а саме: щоб козаки в походах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів, які знущалися над ними, щоб віддано було українському урядові гармати, забрані в Батурині та інших містах, щоб московські воєводи не втручалися до внутрішнього правління на Україні, щоб не обтяжати українське населення постоями московських військ, щоб заборонено було називати українців «зрадниками» і т. п. На це все прийшла відповідь за підписом канцлера Ґоловкіна: цар у загальних фразах підтверджував «права й вольності», обіцяв згодом дати й «статті», але щодо інших прохань, то не на всі прохання була його згода: українські війська мали по давньому залишатися під командою російських генералів; батуринська артилерія, як військовий трофей, мала залишитись у Москві; щодо воєвод, то обіцялося, що їм буде наказано «не інтересуватись до українського населення»; як особливу ласку царя з огляду на руїни краю обіцялося, що в цьому 1709 р. без крайньої потреби українські козаки не будуть посилатися в похід. Гетьманові було вказано, що йому не личить, звертаючися до царя, згадувати за «козацьку вольність», бо український народ із ласки царя має стільки вольностей і свободи, як ні один народ у світі.

В тих самих днях, коли цар давав відповідь гетьманові на його прохання, призначив він стольника Ізмайлова бути своїм міністром при гетьмані. Ізмайлов дістав від царя дві інструкції: явну й таємну. В явній в 10 пунктах говорилося, що Ізмайлов має стежити за тим, щоб на Україні не було зради, щоб не допускати запорожцям селитися біля гряниць Гетьманщини; щоб чужоземних післанців приймав гетьман укупі з ним, Ізмайлов і зараз же пересилав привезені ними листи до царя; дивитися за тим, щоб гетьман без дозволу царя не переміняв нікого з ґенеральної старшини й полковників, та щоб не відбирав і не давав маєтностей нікому без порозуміння з царем. Резиденція гетьмана мала бути в Глухові; дозволялося знову заселити Батурин та інші міста, які були зруйновані «за зраду», але на знак кари мешканці цих міст мусіли платити до царевого скарбу по два червінці з двору. Нарешті наказувалося пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої прибутки.

В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, щоб вони не зносилися з турками, татарами, шведами, поляками, «зрадником» Мазепою; довідатися таємно, скільки збиралося раніш, за Мазепи, й скільки буде збиратися тепер прибутків до військового скарбу й прислухатися, до розмов старшини і козаків, — хто з них виявляє справжню прихильність до царського уряду й хто до якої посади надається. Глухів, як гетьманська столиця, був вибраний тому, що він лежав на самій московській гряниці. При особі гетьмана мали постійно перебувати два російські полки, які знаходилися у розпорядженні царського при гетьмані міністра.

Всі ці розпорядки ясно свідчили про повне недовіря царя до гетьманського уряду й про бажання тримати гетьмана під повною своєю контролею. Стольника Ізмайлова, як доглядача за гетьманом, скоро заступив стольник Протасьев, великий хабарник і ворог України, який вів агітацію проти гетьмана серед населення й раз-у-раз висилав на його доноси цареві. За його ініціятивою цар видав у 1715 р. наказ, яким касував колишній порядок вибору полкової й сотенної старшини й заступав його призначенням: полкові й сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман, за порозумінням із міністром-резидентом, призначав котрогось із кандидатів, який мав складати присягу в присутності російського міністра.

Козацькій старшині, яка пішла за Мазепою, зразу було обіцяно амнестію, якщо хто вернеться й стане знову на царську службу. І справді, ціла низка представників козацької старшини, починаючи від ґенерального хорунжого Сулими й полковника мирогородського Данила Апостола, покинула Мазепу й явилася прохати прощення в царя. Всі дістали прощення й затримали за собою свої посади. Але з днем полтавського бою всякі амнестії припинились і всіх, хто явився тепер прохати прощення, арештовувано й вивожувано на Сибір. Така доля зустріла ґенерального суддю Чуйкевича, ґенерального осавула Максимовича, полковників Зеленського, Кожуховського, Кандибу, Покотила, Гамалію й цілу низку інших старшин. Усі маєтності мазепинців конфісковано, й з цього земельного фонду цар щедро нагороджував тих, хто показав йому в цей критичний час свою вірність.

Після знищення шведської армії України цар почув себе значно певнішим, і від того часу його політика супроти України різко змінилась: тепер настала в повному розумінні слова політика залізної руки. Формально залишаючи попередній устрій у Гетьманщині, цар старався фактично забрати все в свої руки. Зовсім не рахуючися з основними правами України й ігноруючи її гетьмана, він почав сам призначати полковників, і то не українців, а москалів. У три північні полки: Стародубський, Чернігівський і Ніжинський були призначені москалі. До Гадяча призначено полковником сербина Милорадовича.

Взагалі Петро попризначав на Україні на цілу низку важних посад чужинців, головно сербів і волохів, а також роздав великі земельні маєтності, сконфісковані в прихильників Мазепи, цілій низці російських генералів і вельмож, серед яких більша половина були німці: Вайсбах, Рооп, Дуґлас, Мініх та інші. Всі вони, й адміністратори з чужинців, і поміщики, поводилися на Україні, як у завойованому краю, й дозволяли собі всякі надужиття, всякі насильства над місцевим населенням. Ніхто не міг їм нічого зробити; вони держали себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували місцеву українську владу, й ніхто не смів на них поскаржитися: скарги самому гетьманові залишалися без наслідків, бо й гетьманові було не під силу боротися з чужинцями, які хвалилися, що вони поставлені царем і тільки йому одному й підлягають. А скаржитись у Москву також не досягало цілі, бо там не звертали уваги на ці скарги. Нові земельні власники, не бувши певні, як довго вони будуть володіти маєтками, старались яко мога швидче збагатитись і страшенно визискували підвладних їм українських селян. На Україні, не зважаючи на зріст «послушенства», кріпаччини ще не було; селяни зобовязані були відбувати тільки деякі повинності на власників маєтків. Нові поміщики заводили кріпацькі порядки, такі, які вже давно існували з Московщині, але які були нові й страшні для українського люду. Деякі царські вельможі, не обмежуючися тим, що їм подарував цар або з царського наказу гетьман, самовільно захоплювали величезні маєтності. Так генерал Мєньшіков до подарованих йому маєтків на північній Чернігівщині самовільно приєднав цілі дві козацькі сотні, себто дві великі округи, а козаків, які там мешкали, обернув у своїх кріпаків і примушував відбувати панщину. Гетьмана Скоропадського коштувало величезних зусиль і довгого часу, доки він добився, щоб Мєньшіков вернув незаконно загарбані землі.

Але мало чим кращі були від чужинців і деякі українці, які виплили на поверхню життя в ці сумні часи. В часи страшного терору з одного боку й переляку та упадку духа з другого, звичайно дуже легко шириться серед громадянства й упадок моралі. Люди неперебирливі в засадах для досягнення каріери, ріжні авантюристи, підіймають у такі часи голову й на загальному нещасті будують своє власне щастя. Так було й на Україні в часи зараз після упадку Мазепи. Всі ті, хто через такі або інші причини попав у число «вірних» цареві людей, хто доніс на когось із мазепинців або чим-небудь пошкодив мазепкнській справі, той тепер гордо ніс голову й вимагав від російської влади нагород за свої «заслуги». І нагороди сипалися щедро. Простий неграмотний козак, компанійський полковник Гнат Ґалаґан за те, що покинув Мазепу й поміг російським військам зруйнувати Запорозьку Січ, — він сам раніше був запорожцем і знав на Січі усі виходи й входи — був зроблений полковником прилуцьким і двадцять пять років правив полком безконтрольно, не слухаючи ні гетьмана, ні кого іншого з українських властей, заявляючи всім, що він поставлений самим царем і тільки одного царя й хоче слухатись. Правдами й неправдами він зібрав у своїх руках величезні маєтки, силою віднімив у сусід землю, записував козаків у своїх підданих. Коли він постарівся, то передав свій уряд синові, й син був затверджений на полковницькім уряді за «заслуги» батька. Ціла низка полковників і сотників була настановлена таким способом за ріжні заслуги перед царем у часі Мазепиної «зради», і всі вони показали себе на службі людьми дуже користолюбними й поганими у відносинах до населення, всі поробилися багачами, нагромадили в своїх руках великі земельні маєтки.

Таким же самовладним сатрапом, як Ґалаґан у прилуцькому полку, почував себе сербин Михайло Милорадович у полку гадяцькому. Він оточив себе слугами сербами, зневажав полкову старшину, бив її киями, а козаків та їх жінок обернув просто в своїх рабів: примушував працювати на нього на полі і в лісі, виконувати усякі роботи й послуги у себе у дворі; так само мордував він і своїх посполитих. Одинадцять років стогнав Гадяч під його управою, а коли Михайло Милорадович помер, то Мєньшіков настановив полковником його брата Гаврила, котрий не мав ніяких здібностей і заслуг, окрім того, що одружився з служницею з двору Мєньшікова. Горді своєю «вірністю» Кочубеї виробляли на Полтавщині те саме, що Ґалаґани на Прилуччині, або Милорадовичі на Гадяччині: стара Кочубеїха та її сини Федір і Василь (що пізніше став полковником полтавським) грабували козаків і селян, били їх та їх жінок, мордували звїрським способом (били «смертно батогами по спині й череву, поливаючи вином і натираючи сіллю»), від чого люди помирали. І це їм минало безкарно. Внук жида-вихреста, лубенський полковник Андрій Маркевич, з сестрою котрого Настасією був одружений гетьман Скоропадський, почав свою карієру з того, що одним із перших прибіг до Мєньшікова й помагав йому добувати Батурин; сильний своїм родством із гетьманом, він «бив нещадно киями» старшину, ґвалтом забирав у козаків, селян і міщан ґрунти і взагалі робив стільки насильств, що скарги на нього сипалися з усіх боків. Але він підкупав московських вельмож і зоставався безкарним, аж поки не настав гетьманом Апостол, особистий ворог Маркевичів. Тоді тільки скинули його з полковництва й відняли в його частину загарбаного чужого майна. Але після Апостола московські приятелі Маркевича повернули йому награбоване, й самого його зроблено ґенеральним підскарбієм. Ґенеральний суддя Іван Чарниш, родич гетьмана, брав такі хабарі й чинив у судових справах стільки неправди, що на довгий час скомпромітував ґенеральний суд і своєю діяльністю послужив цареві Петрові за один із приводів віддати судову справу на Україні на половину до рук москалів. Та не тільки ґенеральні старшини й полковники — новгород-сіверський сотник, бувший піп-розстрига Лісовський, поставлений самим царем, чинив такі здирства й самоуправства, що цілий Новгород-Сіверський стогнав під його управою; але навіть гетьман не міг нічого вдіяти, доки Лісовський не виявився двоєженцем і не попав за це під духовний суд. І багато було тоді таких пройдисвітів, що вискочили на поверхню життя на Україні за свої заслуги в ділі руйнування української автономії.

Як справедливо зазначає один із дослідників цієї доби, призначення чужинців поза волею гетьмана вносило нелад в українську адміністрацію й побільшувало деморалізацію серед української старшини: чужі люди, непривязані старими традиціями й інтересами до українського державного устрою, дивлячися на себе, як на настановлених царем доглядачів за «зрадниками» українцями й з погордою ставлячися до українського населення, були пильними виконавцями царської політики на Україні, яка зводилася до дискредитування українського державного устрою й провідної старшинської верстви в очах народу.

Як уже було згадано, одним із способів політики Петра супроти Гетьманщини було систематичне й методичне ослаблення її живої сили в буквальному розумінні слова. З цією метою десятки тисячів українських козаків виганялися на далеку північ на тяжкі примусові роботи: копати канали кругом Ладозького озера, будувати на фінських болотах столицю Петербурґ, або ж копати лінію укріплень на далекому півдні понад Каспійським морем на Кавказі, де убійчий нездоровий клімат пожирав серед козаків тисячі жертв. В 1716 р. 10.000 козаків під проводом ґенерального хорунжого Івана Сулими вислано копати канал між Волгою й Доном коло Царицина. В 1718 р. туди ж виряжено новий відділ козаків, а частину вислано будувати укріплену лінію над річкою Тереком на Кавказі. В 1721 р. звелено вислати на Ладозьке озеро на півночі копати обхідний кругом озера канал (Ладозьке озеро дуже бурхливе, плавати по ньому небезпечно, й через те рішено було викопати канал паралельно з озером) 12.000 козаків. З них за кілька місяців померло від голоду, холоду і від хвороб 2400 людей. На другий рік на зміну їм було вислано нових 12.000 козаків. З них також загинуло кілька тисяч, а більшість тих, які залишилися живими, повернулися додому каліками, з відмороженими руками або ногами. Праця на цих «канальних роботах» тяглася аж до 1725 р., на ній загинуло, як обраховують дослідники, 30% козаків із тих, що були вислані до Ладозького каналу. Страхіття «канальних робіт» полишили глибокий слід у памяті народу й знайшли свій відгук у цілому циклі пісень. Крім праці при будові Ладозького каналу російська влада вживала козаків на всякі інші роботи. Навіть звичайні офіцери вважали себе в праві вимагати, щоб козаки тисячами виходили на загадані роботи, а коли їм відмовляли, то карали за це «екзекуціями».

В 1721 р. цар Петро почав війну з Персією. На фронт під Дербент було вислано 10.000 козаків під проводом полковника миргородського Данила Апостола; ще за рік було вислано на Сулак нових 10.000 під проводом лубенського полковника Андрія Маркевича. В 1724 р. було вислано ще 10.000, а в 1725 р. в т. зв. гілянський похід 2.000 козаків. Половина їх загинула від тяжкої праці й злиднів у нездоровому, гарячому, й вогкому кліматі. В 1725 р. під Дербентом стояло 6.800 козаків. Із них, як свідчить офіціяльне донесення до Петербурґу, померло від цинги та інших хвороб і загинуло в боях 5.200 людей; коло тисячі людей були відпущені додому, як інваліди, й тільки 646 людей було здорових, та й ті терпіли крайню нужду, крім хліба не мали іншої їжі, не мали ані обуви, ані одежі. Але не вважаючи на таку згубність кавказької служби, українських козаків далі посилали туди вже й по смерті царя Петра. Не проходило року, щоб не посилали нового десятка тисяч людей і не тільки козаків, але й посполитих селян; в 1731 р. для копання лінії укріплень на степу понад азовським морем було вислано 20.000 козаків і 10.000 селян, а в наступному році нових 30.000 людей І так далі. Звичайно, що найменше половина цих людей гинула від тяжких умов життя й праці.

Тимчасом як козаки й селяни працювали й мучилися на цих роботах, їх господарство вдома підупадало, бо нікому було працювати. Одначе з України ввесь час без жалю реквізовано коней, волів, збіжжя і взагалі запаси поживи. На Україні крім того була розложена на кватирах ціла російська армія, що годувалася коштом місцевого населення. Воно мусіло давати війську безплатно помешкання, годувати людей і коней. Навіть господи козаків, які були вислані на далекі ладозькі або перські походи, не звільнялися від постою й утримання російських полків. Вже коли докінчилася війна, на території Гетьманщини всетаки було залишено 16 кавалерійських полків на повному удержанні місцевого населення.

Наслідком такої політики Гетьманщина за два десятиліття після упадку Мазепи страшенно збідніла. Навіть самі російські генерали помічали зубоження краю й складали один на одного вину за те, що Україна, колись такий багатий край, тепер збідніла й не може давати для російської держави стільки, скільки було треба. Коли в 1735 р. почалася нова війна Росії з Туреччиною, війна, яка всім своїм тягарем лягла знову таки на гетьманську Україну, то головнокомандувач, фельдмаршал Мініх, сам німець, котрому зовсім не жаль було України, скаржився цариці Анні Івановні, що російські генерали, які командували військом на Україні, дбали тільки про свої маєтки й про доходи з цих маєтків. Тимчасом край занепадав і убожів. Мініх скаржився далі, що козаки від тяжкої служби розбігалися, тисячами втікали до Польщі, Криму, Туреччини й там ставали на службу проти Росії. В давні часи, писав Мініх, гетьманські козаки могли виставити в поле до ста тисяч людей, а в 1735 р. їх ледве можна було зібрати й двадцять тисяч. Бойове значіння українських козаків зовсім упало. Десятками літ їх уживали не для війни, а для праці — копання ліній і каналів, через те військовий дух їх ослаб, і боєздатність їх зовсім змаліла. Мініх нарікав, що в війні проти турків від українських козаків не було ніякої користи, й він рівняв їх із мишами, які тільки дурно хліб їдять підчас походу. Але таке ослаблення живої української сили, здатної бути обороною для свого рідного краю, було тільки наслідком політики Петра І., й можна думати, входило в заздалегідь обмірковану програму цієї політики.

До тієї самої програми ослаблення гетьманської України настільки, щоб вона вже ніколи не могла й мріяти про якийсь сепаратизм, належала й політика російського уряду, започаткована також царем Петром і в ділянці економічного життя. Ця політика мала виразну мету: зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і обернути її в російську кольонію, в ринок збуту молодої російської індустрії, яку саме почав насаджувати в себе цар Петро. Уже в одному з попередніх розділів ми зазначили, що в кінці XVII віку, коли на Гетьманщині наступив сякий-такий спокій, почався в ній дуже інтенсивний розвиток сільського господарства: в руках старшини згромаджується щораз більше земельних маєтків, відбувається мобілізація земельної власности. Ступневе обмеження політичної автономії й самодіяльности примушує молоде українське громадянство, українську буржуазію, якщо можна вжити цього терміну, обернути всю свою енергію на поле економічної діяльности. Козацька старшина іистинктовно розуміла, що політичну незалежність їй скоро доведеться втратити в міру розвитку державного централізму в Росії; але щоб не втратити зовсім свого провідного значіння в краю, треба було забезпечити собі незалежність економічну, яка б служила за опору при всяких політичних перемінах. Економічну незалежність в умовах тогочасного натурального господарства, яке тільки що почало переходити в капіталістичне, давало лише володіння землею й провадження на цій землі господарства. Чим ширше було сільське господарство, тим більший розмах осягала торговля його продуктами, тим більші прибутки воно несло. Ось чому козацька старшина з такою енергією, з таким, можна сказати, азартом кидається накопичувати в своїх руках земельні маєтки й забезпечувати себе робочими руками, якими в ті часи могли бути тільки зобовязані робочою повинністю селяни. Продукти сільського господарства в широкому розумінні слова, включаючи сюди й скотарство та лісові промисли, служили предметом експорту, перетворялися в грошовий капітал, який давав змогу діставати зза кордону продукти й вироби західньо-европейської промисловости. Земельні власники, організатори сільського господарства, були й торговцями, сами збуваючи посередньо чи безпосередньо свої продукти за кордон. Тільки при самому кінці XVII століття починає помалу формуватися спеціяльна купецька верства зпоміж багатших міщан українських міст, особливо Стародуба. В торговлі брали участь і нижчі верстви населення: козаки й селяни. Вони спрягалися в компанії, щоб постачати на вивоз певну партію якогось краму, або ж служили як фірмани, возячи чужий крам за кордон на своїх конях.

Історія торговлі лівобережної України з закордоном уперше стала предметом спеціяльного досліду в працях передчасно померлого львівського вченого Івана Джиджори († 1919), який занявся дослідженням головно економічної політики російського уряду супроти України після полтавської катастрофи. Пізніше появилися в цій ділянці праці М. Слабченка, нарешті, в останні часи дуже цінні студії М. Тищенка та В. Дубровського. До них іще треба долучити праці Ол. Оглоблина з історії мануфактури на Гетьманщині, в звязку з економічною політикою російського уряду на Україні.

Україна була торговельно звязана в першій лінії з Польщею та Німеччиною. Там був головний ринок збуту її продуктів і туди спрямований був її вивіз. Цей вивіз ішов головно до Шлеська та до балтійських портів — Ґданська, Кролевця (Кеніґсберг) і до Риґи, яка до 1700 року була в шведських руках. У 1701 р. цар Петро видав указ, щоб українські купці їздили тільки до Азова, а щоб до балтійських портів не їздили. Але цей указ не був здійснений, а події 1709 року з їх наслідками на довший час перепинили торговлю з півднем.

Предметами українського вивозу були: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, салітра, поташ, смола. Головними пунктами, де збиралися товари й вивозилися далі на експорт, були: Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб. Але за кордон ішли через руки українських купців не тільки продукти українського господарства: ішли туди товари, які привозилися на Україну зі сходу, наприклад, чай, перські килими й ріжні східні матерії.

Одним із найважніших предметів вивозу були воли. Їх збирали великими партіями по кілька сот, а то й по кілька тисяч і гнали до Бреслава, до Ґданська, до Кролевця. Волів розводили головно в південній частині Гетьманщини, в теперішній Полтавщині. Які маси волів вигодовувано там, дає нам поняття той, наприклад, факт, що в 1735 році російський уряд реквізував на Гетьманщині 20.000 волів. В 1737 році реквізовано 44.000 волів, а 30.000 куплено за гроші.

Після волів одною з найдохідніших статтей українського торгу був тютюн, який ріс на місцевих українських плянтаціях. Ці плянтації розводили не тільки старшини, але й прості козаки. Окремі українські експортери продавали сотні пудів, себто десятки тисяч кільо тютюну. Поруч тютюну також дохідною статтею торгу була горілка й збіжжя. Торговельні операції іноді виходили поза межі німецьких міст: є відомості, що українські купці збували свій крам безпосередньо до Франції та Голяндії. Головні сухопутні й водяні шляхи, затверджені гетьманом Мазепою в 1700 році офіціяльно, були такі: з Стародуба суходолом на Бихів, Борисів, Мінськ, Раков, Оліту, Вержболово до Кеніґсбергу; з Чернігова на Лоїв, Річицю, Слуцьк, Несвіж, Гродно, Авґустово, Кеніґсберг. Був і комбінований шлях: із Стародуба до містечка Столпці над Німаном, а звідти вже водою через Гродно, Ковно, Юрбурґ до Кеніґсбергу. До Риги їздили сухопуттю до пристані Бішенковичі над Двиною, а звідти вже просто до Риги, або ж до Столпців, а потім Німаном і Балтійським морем.

Який же був імпорт на Україну? Недавно знайдені матеріяли дають нам на це доволі докладну відповідь. Шлеськ посилав на Україну голяндські й англійські сукна, біле й пофарбоване полотно, всякі шовкові матерії, ріжні вироби домашнього німецького промислу, коси, серпи, нюрнберзькі ручні вироби, стирійські металеві вироби, срібний і кришталевий посуд, ігли, шила, ножі, всяке гостре коріння. З Шлеську вивозили на Гетьманщину й книги (німецькі, французькі, латинські та інші). У Бреславі був центральний пункт книжної торговлі з Україною. Книжки йшли також із Липська, Ґданська, Кролевця й Бродів. З Ґданська вивожено на Україну мідь, коси, серпи, предмети люксусу й медикаменти. Мідь особливо йшла на лиття дзвонів, гармат, казанів, кітлів і всякого посуду. На Україні були свої добрі ліярні, де виливано гармати, дзвони та інше, але мідь доводилося привозити зза кордону. З Туреччини привозився на Україну (й частиною йшов далі) такий крам, як матерії — адамашки, парча, аксамит і цілий ряд інших; килими, шовкові пояси, коралі, тютюн, ладан, фіники, риж, родзинки, кава, цитриновий сік, миґдали, шафран, шовк і т. д. З Московщини привожено футра лисиць, горностаїв, куниць, білок, соболів і ріжних інших звірів; полотна, китайку, цукор, папір та інший крам, московський і чужоземний.

Про розмір української закордонної торговлі вже тоді, коли вона підпала всяким обмеженням і утискам з боку російської влади, дають поняття відкриті недавно В. Дубровським у московських архівах офіціяльні реєстри, зібрані російськими агентами на Україні за роки 1715-20 у Ніжині, Київі, Переяславі, Ромні, Стародубі й Чернігові. Ці реєстри показують що найпоказніше місце українського імпорту тих років належало ріжним тканинам із Туреччини й Німеччини, коло ста тисяч локтів і кілька десятків тисяч «штук» або «кип». Майже вся ця маса була спожита на самій Гетьманщині: привезено було коло 100.000 кушаків і коло 20.000 шовкових поясів, а крім того 417 дорогих, гаптованих золотом і сріблом. Довезено було велике число футер і шкір, одначе вивіз футер перевищував довіз, бо й з України вивожено величезну масу білячих шкірок (7.488.000 штук за 1715-20 роки), так само горностаїв, куниць і лисиць. Іншими головними категоріями імпорту були: ножі, коси, бритви, папір, тютюн, ріжна мануфактура, жіночі окраси, вино, кава, цитриновий сік, ладан та ін. Аналізуючи український імпорт цих років, В. Дубровський приходить до висновку, що «кількістю, асортиментом і важливістю товарів, що довозились для споживання у першій половині XVIII в., Гетьманщина була міцніше звязана з Польщею й Туреччиною, ніж із Москвовщиною».

Щодо експорту Гетьманщини, то як свідчать дані 1715-1720 рр., головне місце належало продуктам сільського господарства: за цей час вивезено 3.776 волів, 6.047 овець, 18.049 рогатої худоби, 554 вози вовни, 2.368 возів прядива, 8.528 пудів юхти, 160 бочок поташу, 150 пудів воску, 520 куф олії, 351 віз тютюну. Далі ідуть футра й шкіри, овчини, полотно, сало, шерсть, китайка та інше. Ці цифри не обхоплюють усього імпорту й експорту, бо відомості були зібрані тільки про торговлю важніших міст, зазначених вище, але все таки вони дають певне поняття про закордонну торговлю Гетьманщини за часів, коли ця торговля внаслідок несприятливих зовнішніх умов уже значно підупала.

В інтересах облегчення торговлі був установлений обопільний кредит: українські купці діставали кредит у Польщі й у Німеччині, так само й чужоземні купці діставали українські продукти на кредит. Великим гальмом для української торговлі, яка йшла транзитом через Польщу й Литву, до Німеччини, були постійні непорядки в польсько-литовській державі, самоволя місцевої адміністрації й шляхти, незабезпеченість транспорту й тому подібні перешкоди. Відколи почалася Велика Північна Війна, українська торговля почала зазнавати ріжних недогід, звязаних із воєнними подіями. Здавалося, можна було б сподіватися, що з боку Росії торговельні інтереси України знайдуть могутню опіку й підтримку, особливо після погрому Швеції й ослаблення Річи-Посполитої. Але в дійсності було зовсім не так. Російський уряд дуже мало боронив інтереси українських купців перед утисками в Польщі й, навпаки, дуже уважно ставився до претензій польсько-литовської шляхти, яку цар Петро старався перетягнути на свій бік у боротьбі з шведами. Та найбільшим лихом була зазначена вище політика Петра, яка полягала передовсім у забороні вивозити українські продукти до німецьких портів і в примусі везти їх до портів російських; далі було заборонено привозити на Україну цілі категорії закордонного краму й, нарешті, виключено з приватної торговлі цілу низку продуктів, змонополізованих російським урядом. Це все вкупі робило повний переворот в економічному житті України й підкопувало його в самих його основах.

Спершу, як уже було згадано, Петро хотів було звернути українську торговлю в бік Азова. Але це не вдалося, насамперед тому, що Азов не давав жадного виходу до європейських країв, з якими Україна могла б торгувати. Та й зрештою Азов було втрачено після неудачної війни з турками над Прутом. Тоді починаються заборони вивозити продукти українського господарства до надбалтійських портів Риги, Данціґа й Кеніґсберга, а наказується везти їх до Архангельська. Так у 1701 р. було наказано вивозити прядило, поташ, юхту, сало, віск, та інші продукти тільки до Архангельська на Білому морі. Коли зважити, який далекий був Архангельськ до України, як довго треба було їхати до нього, та ще коли взяти на увагу, що від Москви до Архангельська транспорт ішов тільки зимою по санній дорозі, бо в інші місяці року через непрохідні болота майже не було проїзду; коли пригадати нарешті, що Північне море замерзало на більшу частину року, та й самий шлях кругом Скандинавії до Европи був страшенно довгий, то ми зрозуміємо, що такий наказ просто вбивав експорт тих таких важних в українській торговлі продуктів. Не помагало й те, що прядиво, яке вивозилося через Архангельськ, російський уряд увільняв від оплати мита. В 1711 році було знято заборону вивозу прядива через Ригу, яка тепер була вже в російських руках, але й до Риги було їхати дуже далеко й незручно. В 1714 р. вийшов наказ, що забороняв узагалі вивозити українські продукти: прядиво, шкіри, сало, віск, олію, щетину й цілу низку інших до чужоземних портів; їх можна було везти тільки до російських портів: Риги, Петербурґу й далекого Архангельська; це було новим тяжким ударом для української торговлі. В 1719 р. заборонено вивозити за кордон українське збіжжя. В наступні роки пішли нові обмеження, які врешті звели український експорт за кордон до мінімуму.

Таких самих заборон і обмежень уживав російський уряд і щодо імпорту чужоземних товарів на Україну. В 1714 р. заборонено ввозити такі вироби: панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі матерії, шовкові ткані, цукор, фарби, полотно, столову білизну, тютюн, карти й сукно. Чому саме підпали забороні такі товари, як сукно, полотно, панчохи? Річ у тому, що цар Петро старався насадити штучно мануфактурну промисловість на Московщині. Він давав як найбільші пільги тим московським купцям, які засновували фабрики мануфактури; щоб чужоземні мануфактурні вироби не могли конкурувати з домашнім московським виробом, чужоземні товари обкладано дуже великим митом, а на Україну просто заборонено їх привозити, щоб примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури. Коли в Рязані була заснована фабрика голок, то на Україні було заборонено привозити голки з Австрії або Шлеську, щоб примусити купувати вироби Рязанської фабрики, далеко гірші й дорожчі.

Пересунення торговельних шляхів мало для української торговлі дуже некорисні наслідки. Крім того, що нові шляхи — до Риги, до Петербурґу, а особливо до Архангельська були значно дальші, повстали інші, дуже поважні невигоди: переривалися наладжені торговельні звязки, переривався кредит. Українське купецтво тратить помалу свій характер купців і сходить на ролю звичайних експортерів продуктів сільского господарства. Воно підпорядковується інтересам російського купецтва й перекуповує в нього заборонені для безпосереднього ввозу зза кордону на Україну товари, й таким робом український покупець купує тепер той самий закордонний крам уже з російських рук, і розуміється, платить за цей крам значно дорожче.

Забороняючи деякі категорії продуктів для вивозу за кордон, російський уряд дуже знижує ціни на ці продукти на українському ринку. Тоді він сам скуповує по дешевих цінах цей продукт і продає його за кордон. Так у 1712 р. уряд закупив на Україні на сто тисяч рублів прядива й продав усе через Архангельськ за кордон. Потім кілька разів поспіль він повторював цю операцію. Російський уряд дуже часто сповіщав офіціяльно про свої накази в торговельних справах уже після того, як фактично почав уводити ці накази в життя. Це руйнувало українських купців і відбивало охоту до нових операцій, бо ніхто не був певний, що якийсь закуп не підпаде під заборону, поки ще буде доведений до кінця.

В парі з штучною реґляментацією українського експорту й імпорту йшла також і митна політика російського уряду. Досі українські купці при своїх закордонних операціях платили на українській гряниці ввозне мито, так звану «індукту», й вивозне «евекту», яке йшло до українського державного скарбу. Тепер установлено на українсько-російському кордоні особливе мито на користь російського скарбу, а далі за той самий крам бралося мито ще в російських портах. Висота цього мита була 5-10% вартости краму й платити його треба було конче в золоті. В 1724 році заведено було такі митні такси при вивозі з України: від олії, сала, льону, прядива — по 4%, від смоли — 18%, від збіжжя 25%, а від льняної пряжі й необробленої шкіри навіть 37%. За привозний крам, який ввозився на українську територію, побирано на російському кордоні від 10 до 37%.

Некорисно відбивалося на українськім економічнім житті ще й те, що разом із новими земельними власниками-росіянами, з усіми цими Мєньшіковими, Строґановими, Нєплюєвими та іншими потяглася ціла зграя їх земляків, як дрібних службовців та агентів. Усі вони, являючись елементом упривілейованим, маючи повсякчасну оборону в своїх патронів, занялися скупом місцевих продуктів і вивозом їх до Росії. Купували по дуже дешевих цінах, використовуючи свої звязки й свою фактичну безкарність і потім продавали по значно дорожчих цінах. Місцевий торговельний елемент не міг витримувати з цими московськими купцями конкуренції. Для прикладу можна зазначити, що компанія, яка купчилася коло князя Мєньшікова, скупила одного разу прядива на 85.000 рублів — сума величезна на той час, і перепродала його в Москву по вдвоє і втроє дорожчих цінах. Так само скуповувано й волів. Ця сама компанія, користуючися своїми звязками й протекцією, закуповувала тисячі волів, при чім один віл обходився їй пересічно по 10 копійок, смішно дешева ціна навіть і на ті часи.

Реґляментація української торговлі доходила до дрібниць і безконечно обтяжала українських купців. У 1715 році вийшов наказ, щоб купці, їдучи до Риги, спершу всі їхали до Глухова і там у гетьманській канцелярії подавали спис усього краму, який тут провірювано, й до валки додавано спеціяльного гетьманського дозорця. Обовязок їхати зовсім убік від свого шляху — до Глухова, й звязані з цілою цією процедурою витрати, розуміється, знеохочували купців. Після смерти гетьмана Скоропадського в 1722 р. були скасовані українські окремі пашпорти, й тепер, щоб виїхати за кордон, треба було спершу їхати до Київа до російського коменданта або губернатора, а крам везти на огляд аж до Брянська, погряничного міста на російській території.

Ще в 1709 році на всіх погряничних українських пунктах поставлено російські військові застави. Це пояснювано воєнними подіями того часу. Але згодом цим заставам надано характер контролі над українським торговельним рухом. Ці військові застави дозволяли собі страшенні насильства й надужиття. Навіть вищі російські урядовці нарікали, що через ці надужиття на кордоні чужоземна торговля України зовсім занепадає, й російський скарб не дістає ніяких прибутків від митних зборів. Стараючися забезпечити російські провінції від конкуренції українського тютюну й горілки, російський уряд зовсім заборонив привозити їх до Московщини; деякий час пізніше знову було дозволено ввозити, але було обложено 30% митом, окрім гетьманської «евекти».

Всі ці розпорядки російського уряду гальмували й підкопували розвиток торговельного життя на Україні та шкідливо відбивалися на її економічному добробуті. Україна втрачала характер самостійного економічного орґанізму й оберталася в звичайну кольонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком для збуту московських виробів, а сама могла продавати свою сировину й продукти свого господарства тільки до Росії.

Вихід України з числа самостійних членів міжнароднього торговельного обороту шкідливо відбився не тільки на ній самій, але й на інтересах її закордонних контраґентів, насамперед шлеських купців. Вони почали скаржитися своєму урядові, і в наслідку цих скарг Австрія мусіла в 1720 році робити перед російським урядом інтервенцію в справі української торговлі. Спершу почалися переговори у Відні з російським послом Яґужинським. По довгих переговорах у Відні і в Петербурзі російський уряд пішов на теоретичні уступки, але домагався, щоб справу трактовано, як справу про торговлю з цілою Росією, а не з самою лиш Україною. Тоді австрійський посол у Петербурзі, ґраф Кінський, повів справу енерґійно й притягнув до акції також і Польщу, яка з свого боку так само була зацікавлена, щоб українська торговля велася безпосередньо з австрійськими провінціями. В 1723 році вдалося добитися від російського уряду дозволу на вивіз із України рогатої худоби, воску, сала, щетини й клею. Австрійський уряд узявся сам добитися перед Польщею полекш для українських купців. Австрійський посол у Варшаві ґраф Вратіслав робив у цій справі двічі інтервенцію перед польським соймом і нарешті добився того, що Польща спільно з Австрією зробила інтервенцію в справі української торговлі перед російським урядом. Коли в 1728 р. приїхав до Петербурґу новий український гетьман Апостол, то ґраф Вратіслав, явившися туди, безпосередньо переговорював із ним. У квітні 1727 р. між Польщею й Австрією був заключений спеціяльний трактат у справі української торговлі. Польща зобовязалася давати українським купцям вільний переїзд до Шлеську й назад і не брати в них інших податків, окрім звичайного прикордонного мита. Задля митних операцій установлялась особлива митна комора в Луцьку на Волині. Всі ці заходи трохи оживили були торговлю гетьманської України, хоча зовсім поставити її на ноги вже було неможливо. Два десятки років усяких утисків та обмежень зробили своє діло. Насамперед була ослаблена сама українська купецька верства; багато купців було зовсім зруйновано, інші віддалися лише дрібній торговлі всередині самого краю; наплив торговельних чужинців, у першій лінії москалів, скоро зовсім витиснув українців із міжнародньої торговлі й забрав у свої руки всі операції за кордоном. Ослаблення торговельних звязків із закордоном відбилося також і на інтересах ширших мас: тепер уже за хурщиків при перевозі краму треба було наймати москалів, бо з них на українсько-російській гряниці не брали мита, як брали його в українців. Широкі круги українського селянства й козацтва позбулися таким способом доброго заробітку. Терпів, розуміється, великі втрати від зменшення закордонної торговлі й український державний скарб.

В часи після «шведчини» почались утиски і над українським культурним життям. Цар Петро зараз же після полтавської перемоги наказав вислати з Київа за кордон усіх студентів Могилянської Академії, які були родом із українських провінцій Польщі. Внаслідок цього вислання з майже 1000 студентів залишилося в ній всього 161. Спершу патріярх московський, а потім Синод почали чіплятися до українських друкарень за те, що вони несхожі з московськими, й нарешті в 1720 р. Синод із царського наказу надсілав розпорядок, щоб українські друкарні не друкували ніяких книжок, текст яких ріжнився від московських та петербурзьких видань. Це була фактична заборона друкувати книжки українською мовою.

Не рахуючися зовсім із українською владою, представленою гетьманом, втручаючися в усі сторони внутрішнього життя й на все накладаючи свою залізну руку, цар Петро мав на увазі потроху зовсім скасувати автономію України й звести її на становище звичайної російської провінції: примара сепаратизму ввесь час стояла перед його очима, й він уже не довіряв нікому з українців. Соціяльний антагонізм, який усе загострювався між козацькою старшиною й народніми масами давав йому дуже добрий претекст, вмішуючись у внутрішні українські справи, робити вигляд, ніби він заступається за інтереси народу, обороняє його від надужить власної старшини. Я вже згадував, що смутні часи після погрому Мазепи витворили широкий круг людей, які на національному нещасті будували собі каріеру й достаток. Вкупі з ріжними заволоками з чужинців, що їх Петро понастановляв старшинами, ці люди подіставали в свої руки багато земельних маєтків разом із приписаними до цих маєтків селянами. Вони зовсім не церемонилися, щоб побільшити й заокруглити свої маєтності: відіймали в селян та козаків їх ґрунти, примушували їх продавати собі ґрунти майже задурно, силою повертали козаків у своїх підданих, взагалі дозволяли собі всякі надужиття й насильства, знаючи, що все це мине для них безкарно. Ця деморалізація захоплювала взагалі майже всю козацьку старшину. Бачучи крах своїх політичних мрій про політичну самостійність, старшина старалася принаймні закріпити своє матеріяльне становище, щоб почувати себе спокійніше при всяких можливих політичних бурях. Загальний упадок громадської моралі й матеріялістичні змагання розвязували в людей найгірші інстинкти, й рідко хто з старшин, які займали хоч трохи впливове становище, не заплямив себе користолюбством, безоглядною гонитвою за наживою, утисками над підвладними собі людьми, надужиттями своєї адміністраційної або судової влади. Народня маса, змучена довгими роками війни і всяких звязаних із війною тягарів, зруйнована економічно, виснажена, дуже болюче відчувала на собі оцей гніт правлячої старшинської верстви й глухо ремствувала на неї. Не дістаючи справедливого вирішення своїх справ у місцевому українському суді, який був увесь у руках старшини, населення дуже часто скаржилося представникам російської влади, які перебували на Україні, а то зверталося з своїми скаргами й до Москви або до Петербурґу. Цар Петро тепер після Мазепи дуже охоче приймав ці скарги, які давали йому привід дискредитувати український суд і взагалі українську владу. Він цілком отверто в офіціяльних паперах, які наказував оголошувати прилюдно, обвинувачував українську адміністрацію й суд у нехтуванні інтересами народніх мас і виставляв себе оборонцем народу від його власної правлячої верстви.

Становище гетьмана Скоропадського було дуже важке. Він усіма способами старався змягшити долю мазепинців, які добровільно поверталися з еміграції й підпадали ріжним карам мстивого царя. Він заступався за тих, кого висилали на Сибір або в кого конфіскували майно й, поскільки це від нього залежало, поводився людяно й справедливо. Цар назверх поводився з старим гетьманом дуже чемно й виявляв йому знаки своєї поваги, але фактично мало слухався його просьб і провадив свою екстермінаційну політику супроти України вперто й послідовно. Одначе Скоропадський був занадто мягкої вдачі, щоб ставати в рішучу опозицію, та й до того на нього мали вплив енергійніші люди зпоміж старшин, й особливо його родичі, котрі старалися використати його владу в своїх егоїстичних інтересах, а зовсім не в інтересах цілого краю. Часто гетьманові доводилось їздити аж до Москви або до Петербурґу, щоб особисто клопотатися перед грізним царем за інтереси українського населення. Весною 1722 р. поїхав він у таку подорож і несподівано для себе дістав на своє імя наказ царя, з дня 29 квітня 1722 року, про заведення нової установи, так зв. Малоросійської Колєґії, яка фактично позбавляла гетьмана й тої решти влади, яку він досі ще мав. Заснування колєґії було мотивоване тим, що на Ґенеральний суд і на старшину йдуть скарги за здирства й хабарі, за утиски козаків і примушування їх переходити в підданство: далі ставилося гетьманському урядові в провину, що він не дає звітів із збору податків і що в Ґенеральній канцелярії панують великі непорядки. Покликаючися на статті Б. Хмельницького, які ніби то дають право всім незадоволеним із козацького суду звертатися до суду воєвод, цар тепер установляв колєґію, яка мала складатися з шістьох російських офіцерів із стаціонованих на Україні військ, із президентом, бригадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Малоросійській Колєґії доручалося приймати від населення скарги на всі українські суди й вирішувати судові справи, контролювати українські фінанси й дивитися, щоб старшина не обтяжала козаків і посполитих.

Гетьман зараз же подав цареві «чолобитну», де доводив, що всі чутки про старшинські насильства й судові непорядки донесені цареві «по ненависті й злобі», й спростовував усі пункти обвинувачення в царському наказі; далі він доводив, що ні в одних гетьманських статтях нема й натяку на апеляцію до московських воєвод на українські суди, пригадував цареві його урочисті обіцянки шанувати українські права й вольності й прохав в імені всього українського народу «держати Україну при прежніх правах і порядках». На це цар дуже сухо відповів, що вже справу зроблено та що засновання Малоросійської Колєґії нічим не перечить статтям Б. Хмельницького. А тимчасом видано до українського народу грамоту, де цар заявляв, що Малоросійська Колєґія засновується «не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшини». Сам бригадир Вельямінов дістав докладну інструкцію, як контролювати гетьманський уряд. Це було завершенням «ґеніялької демаґоґії», якої вживав цар Петро для внутрішнього розкладу українського суспільства від самого кінця 1708 року.

Старий гетьман не переніс цього удару. Повернувшися на Україну, вік помер за кілька день (3 липня 1722 р.).

Через кілька день після похорону гетьмана Скоропадського старшина вислала до царя прохання про дозвіл вибрати нового гетьмана, а покищо уповажнила чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління, як наказному гетьманові, маючи під собою ґенеральну Військову Канцелярію. Але одночасно приїхав до Глухова бригадир Вєльямінов і негайно сформував Малоросійську Колєґію. Відразу в Глухові повстало ніби два уряди: один — Військова ґенеральна Канцелярія з Полуботком на чолі, другий — Малоросійська Колєґія з Вельяміновим. Між ними зразу ж почалися тертя й непорозуміння. Павло Полуботок уважався серед козацької старшини за головного кандидата на гетьмана. Це була людина дуже енергійна, смілива, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини. Він користувався великим авторитетом серед старшини, а до певної міри й серед рядового козацтва. Ще в 1715 році в Сосниці відігрався такий інцидент, який свідчить про те, як дивилися на Україні на Полуботка. Коли 27 червня святковано день перемоги під Полтавою, слуга Полуботка, Федір Стечинський не пішов до церкви й, коли його запитали, чого він не ходив дякувати Богу за те, що цар побив шведа й проклятого Іуду-Мазепу, Стечинський відповів. «Не Мазепа проклятий Іуда, а теперішній гетьман проклятий Іуда тому, що не стоїть за Україну, й москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі не будуть її розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковникові бути гетьманом». Стечинського ці слова коштували батогів і заслання на Сибір, але вони показували, що не всі на Україні були приголомшені московським терором, і що на Полуботка покладались якісь надії. Але про це знав і московський уряд і сам цар, котрий не любив Полуботка й не довіряв йому. Як правдивий син свого часу та представник своєї соціяльної верстви, Полуботок не дуже перебирав у способах збагачення; як людина крутої вдачі, він дозволяв собі часом ріжні утиски над козаками, міщанами й селянами, брав живу участь у торговлі з закордоном і зробився одним із заможніших людей на Гетьманщині. Його смілива боротьба за права української автономії зробила його одним із найулюбленіших героїв старої української історіоґрафії, починаючи з «Исторіи Русовъ», яка змалювала його ідеальним борцем за національну свободу. Ол. Лазаревський у кількох своїх працях старався його розвінчати, підкреслюючи його діяльність, як багатого державця, що, мовляв, тільки й дбав за свою наживу. Одначе більшість українських істориків, які спеціяльно писали про Полуботка: Костомарів, Яків Шульгин, Модзалевський і Василенко вважають його за безумовного українського патріота, дарма, що він, як син свого віку й своєї верстви, дбав також за свої власні матеріяльні інтереси.

Як тільки Вельямінов почав приймати скарги й прохання, минаючи українські державні установи, Полуботок рішуче запротестував проти цього так само, як і проти посилання до Військової ґенеральної Канцелярії Наказів, наче до підвладної собі установи. Він добився того, що сенат звелів Вельямінову звертатися до Військової ґенеральної Канцелярії не з наказами, а з «промеморіями» і взагалі вказав Вельямінову провадити свою роботу в контакті і в порозумінні з вищими українськими установами. Але Вельямінов цим не знеохотився. Придивившися добре до стосунків на Гетьманщині, він виробив свій проект ріжних змін у адміністрації, суді й фінансовій управі й поїхав із ним на початку 1723 р. до Петербурґу, де подав його цареві. Петро переглянув усі 12 пунктів цього проекту й більшість затвердив із тим, що порядкування українськими фінансами передавалося в руки Малоросійської Колєґії й без її ради та підпису ґенеральна Військова Канцелярія не сміла робити ніяких розпорядків.

Але Полуботок провадив свою контракцію. Він передовсім раз-у-раз нагадував цареві про справу вибору гетьмана й так цим надокучив Петрові, що той нарешті відповів у червні 1723 р., що всі гетьмани досі були зрадниками, й через те треба пождати, поки знайдеться на становище гетьмана людина вірна й надійна, та заборонив більше «докучати в цьому ділі». Щоб зашахувати втручання Малоросійської Колєґії в судову справу, Полуботок заходився коло реформи суду, зробив Ґенеральний суд колєґіяльним, запровадивши в ньому т. зв. асесорів, суворими наказами вимагав від провінціяльних судів, щоб не було хабарництва й волокити, установив точний порядок судової апеляції й грозив суворими карами старшині за надужиття й утиски над населенням. Цим усім він вибивав зброю з рук Малоросійської Колєґії, яка виступала ніби то в обороні українського населення проти старшини. І це найбільше обурило Петра. Літом 1723 р. він викликав Полуботка, ґенерального писаря Семена Савича й ґенерального суддю Івана Чарниша для пояснень, а щоб не сталось якого заколоту, наказав князеві Ґоліцину, який був головнокомандуючим усіх московських військ на Україні, щоб вивів козацькі полки у степ, ніби для охорони від татар.

Прибувши до Петербурґу, Полуботок подав цареві нову петицію про те, щоб Україні були повернуті старі права в адміністрації й суді. Але одночасно прибуло від стародубського полку прохання, можна думати, підстроєне аґентами Вельямінова, щоб цар завів там московські суди й призначив полковником москаля. Тоді цар вислав на Україну бригадира Румянцева розслідити, як стоїть справа, а Малоросійській Колєґії дав наказ публично оповістити, щоб кожен, хто має якусь кривду від старшини, подавав би скаргу, не боячися за це ніякого лиха. Скарг було зібрано чимало. Але Полуботок провідав у Петербурзі про секретний наказ царя й зараз же вислав свою людину на Україну з інструкцією організувати по всіх полках збирання підписів для підкріплення його домагань. Так само з його доручення козацька старшина, яка стояла з військом у таборі над Коломаком, склала колективне прохання про вибір гетьмана й привернення прав та вислала його до Петербурґу.

Уперта опозиційна діяльність Полуботка роздратувала царя, й він у кінці 1723 р. звелів заарештувати його і всіх українців, які були з ним, і посадовити до Петропавлівської фортеці. Традиційне оповідання українських літописців XVIII в. ставить цей арешт у звязок із промовою, яку ніби то сказав Полуботок цареві, подаючи йому свою петицію, коли цар виходив із церкви. Ця промова, подана в цілості автором «Исторіи Русовъ» (дехто гадає, що він сам її й склав) і наведена вже в 1788 році французьким істориком України Шерером (у його „Annales de la Petite Russie"), докоряла цареві за його жорстоке й несправедливе відношення до України й доводила, що не личить йому, християнському монархові, поводитись як якомусь азіятському тиранові. Можна мати сумнів, чи таку промову Полуботок дійсно сказав, але й без неї діяльність Полуботка давала Петрові підстави для його великого незадоволення. Скоро по арешті Полуботка вислано на Україну наказ розшукати й привезти до Петербурґу всіх Полуботкових однодумців, які брали участь у складанні й висиланні петиції. Заарештовано й привезено до Петропавлівської вязниці старого полковника Данила Апостола, ґенерального бунчужного Лизогуба, ґенерального осавула Жураховського й цілий ряд інших старшин. Всі вони просиділи до початку 1725 р., а Полуботок так і помер у тюрмі 29 грудня (н. ст.) 1724 р.; там же померли й реєнт (управитель) Військової ґенеральної Канцелярії Дмитро Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Решту визволила смерть царя Петра на початку 1725 року. Замісць заслання на Сибір, як намірявся Петро, всіх українських вязнів інтерновано в Петербурзі, де вони й пробули кілька років. Коли ж декого пущено на Україну, то залишено в Петербурзі закладниками їх синів.

Це був останній погром української старшини з її автономістичними тенденціями. Тепер усе замовкло й принишкло. На вищі становища ґенеральної старшини й полковників попризначувано людей смирних, слухняних, далеких від яких-небудь політичних аспірацій. На чолі Військової ґенеральної Канцелярії поставлено полковника полтавського Івана Левенця, глухівського сотника Івана Мануйловича й Федора Гречаного. До Стародуба й Чернігова призначено полковниками москалів. Всі занялися тепер своїми приватними справами й дбали тільки про збереження свого матеріяльного добробуту. Краєм правила Малоросійська Колєґія разом із слухняними старшинами.

Виконуючи волю Петра, Вельямінов наклав руку й на українські фінанси: він почав збирати податки грошима й натурою й висилати їх просто до Москви. В 1722 році було зібрано 45.527 карб. і 16.785 четвериків збіжжя; в 1723 р. 85.854 карб. і 27.524 чтв. збіжжя; в 1724 р. 141.342 карб. і 40.693 чтв., — з кожним роком щораз більше, з того в 1725 р. відіслано до розпорядження російського уряду 244.255 карб. — майже все, що було зібрано з України, а збіжеві запаси передано до російського інтенданства. Щоб збільшити прибутки з України, Малоросійська Колєґія вигадувала щораз нові податки.

Суворий режим щодо України продовжувався і підчас короткою царювання Петрової жінки, цариці Катерини І, коли фактичним правителем був князь Мєньшіков. У кінці 1726 року «Таємна Рада», найвища інституція держави, обмірковувала можливість турецької війни, і в звязку з цим було висловлено думку: поки ще не дійшло до розриву з Туреччиною, чи не зробити деякі полекші Україні «ради удовольствія й приласканія тамошнього народа», чи не дозволити вибрати гетьмана, злекшити податки й відновити старий порядок судівництва? Одначе ця думка зустріла сильний протест з боку одного з членів Ради, ґрафа Толстого, який заявив, що такі полекші означали би порушення політики, установленої царем Петром І, політики, яка полягала в тому, щоб посварити старшину з народом і тим способом Україну «къ рукамъ прибрать»; він указав на те, що ця політика дала добрі наслідки, бо вже народ і старшина «пришли въ немалую ссору». Престиж покійного царя був такий великий, що всі погодилися, що не слід міняти раз узятої лінії політики щодо України. Проте справу зміни політики щодо України обмірковувано ще кілька разів і в «Найвищій Таємній Раді», і в сенаті, але одинокою реальною полекшею тягарів, які несла Гетьманщина, був дозвіл козакам відкупатися грішми від участи в походах на Кавказ.

Але скоро сам Мєньшіков перемінив свою думку про потребу продовження політики залізної руки на Гетьманщині. Річ у тому, що він посварився з Малоросійською Колєґією через те, що вона, наклавши податки на всі приватні маєтності, наклала їх і на Мєньшікова, який володів величезними лятифундіями в Стародубському й Ніжинському полках. Мєньшіков запротестував, і Малоросійська Колєґія програла справу в Найвищій Таємній Раді, де все залежало від Мєньшікова; але тепер Колєґія нажила собі в особі Мєньшікова рішучого ворога. Коли в травні 1727 року померла Катерина й царем оповіщено маленького Петра II, сина нещасного царевича Олексія й онука Петра І, Мєньшіков зробився фактичним регентом. Тоді й у «Найвищій Таємній Раді» взяла гору думка, що Україні таки слід де в чім попустити, щоб заспокоїти населення й прихилити його до російської держави. Не минуло й тижня, як померла цариця Катерина, а вже Найвища Таємна Рада ухвалила скасувати нові податки, накладені Малоросійською Колєґією, й залишити лише ті, які належало збирати згідно з «пунктами Богдана Хмельницького»; того ж дня ухвалено заборону москалям купувати землю на Україні, а тим, що закупили, наказано повернути гроші. На Україну вислано від імени малого царя грамоту, в якій подано надію, що скоро буде вибрано гетьмана, а одночасно Вельямінова викликано до Петербурґу з усіма його фінансовими книгами для ревізії. Саме тоді посварився Мєньшіков і з Толстим, і останнього було арештовано й вислано на заслання, при чім скинуто з ніжинського полковництва й сина Толстого, зятя гетьмана Скоропадського, й вислано з України.

В червні того ж 1727 року Найвища Таємна Рада ухвалила перенести всі українські справи з Сенату до Колєґії Закордонних Справ, і нарешті 20 червня ухвалено вислати до Глухова тайного радника Наумова для переведення вибору гетьмана й призначення старшини. Малоросійська Колєґія була скасована. 1 жовтня 1727 року при дуже урочистій обстанові з усією старосвітською церемонією відбулися в Глухові вибори, й на гетьмана вибрано Данила Апостола, полковника мирогородського. Напередодні виборів у Наумова відбулася нарада старшин при участі вищого духовенства, й на цій нараді властиво й було ухвалено кандидатуру Апостола. Наумов залишився при новому гетьмані як міністр-резидент. Одначе за кілька місяців Наумову було наказано титуловатися просто «тайним радником», бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить».

Як тільки на Україні одержана була царська грамота з 12 травня 1727 р. про вибір гетьмана, це викликало великі прояви радости: з усіх полків посипалися до молодого царя адреси з подяками за обіцяне привернення гетьманства; ці адреси були вкриті підписами всієї старшини до війтів включно, а почасти також і рядових козаків. Ще більшу радість виявило населення, коли вибори гетьмана вже відбулись. Відгуками цієї радости явилися оди, панеґірики і всякі інші вірші, якими українська академічна молодь вітала вибір гетьмана. Київський маґістрат улаштував велике всенародне свято з приводу обібрання гетьмана. Сама російська адміністрація сподівалася, що тепер українські втікачі й еміґранти почнуть вертатися додому, й наказала зняти на деякий час військову погряничну охорону. Справді, на правобережній Україні почався був рух, який стривожив польську погряничну адміністрацію: почувши про вибір гетьмана, місцеві земельні власники перестали брати податки з селян, а дехто виїхав подалі від гряниці в глиб краю. Навіть запорожці, «зачувши о благополучном вашем панском пришествії на престол ваш гетьманський малоросійський», звернулися в 1728 році з свого далекого вигнання до гетьмана Апостола, прохаючи його заступництва.

Скоро по своєму виборі гетьман Апостол поїхав у 1728 році до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про поворот Україні старих прав, згідно з договором, що його заключено іще з Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, і ця відповідь залишилася до кінця самого існування Гетьманщини її основною конституцією. Вона звісна в історії під іменем «Рішительних» (конфірмованих) пунктів. Головні пункти цієї конституції були такі: гетьман не мав права вести дипльоматичні зносини з чужими державами, і якби до нього прибули якісь посли, то він негайно мусів переслати привезені ними листи до Петербурґу. Тільки з сусідніми державами — Польщею і Кримом міг він зноситися про погряничні справи, але з відома царського резидента при гетьманському дворі. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатись у Глухові. Число найманого війська обмежувалося до трьох полків (окрім реєстрових козаків) і гетьман мав підлягати з військового погляду російському генерал-фельдмаршалові. Кандидатів на становища ґенеральної старшини й полковників мала вибирати сама старшина зпоміж себе, але затверджував ці кандидатури сам імператор. Всю нижчу старшину затверджував по виборі гетьман.

Зроблені були певні зміни в судівництві: за вищу апеляційну інстанцію мав служити в краю так званий Ґенеральний Суд, який складався тепер із шістьох осіб: із трьох українців і трьох москалів. Гетьман мав бути президентом цього суду. В один із пунктів конституції було внесено, що має бути скликана спеціяльна комісія для перевірки старих законів і складення нового кодексу. Цілий ряд пунктів торкався питань економічного життя. Отже був дозволений вільний приїзд чужоземних купців для торговлі. Дозволено приїздити й жидівським купцям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати крам лише гуртом, а не на роздріб і за виручені гроші знову таки купувати якийсь місцевий крам на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта, себто мито на ввожені на Україну товари, мала йти до російського скарбу. Була скасована заборона москалям купувати землю на Україні. Але москалі, які мали на Україні маєтки, мусіли підлягати юрисдикції української влади. Селити на цих землях російських селян-кріпаків було заборонено.

Як бачимо, ці "Рішительні пункти" значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна користувалася до упадку Мазепи. Але важно було те, що замісць колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував українські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми. Тепер від зручности самого українського уряду, а передовсім від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були здійснені в житті.

Новий гетьман Данило Апостол (1659-1734) був дуже яскравою політичною фіґурою. М. Грушевський, характеризуючи його, підкреслює, що Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зломлена й люди ще не зневірилися в можливості вибороти для українського народу свободу й кращу долю. Далі Грушевський пригадує, що "Апостол належав до великого числа старшин, які не забруднили своїх рук кривдою народньою". Автор моноґрафії про гетьмана Мазепу Федір Уманець називає Апостола "останнім козаком". Нарешті новіший дослідник, Іван Джиджора називає Апостола "одним із кращих українських історичних діячів, а при тім рішучим оборонцем автономії України". Додамо ще до цього, що Апостол належав до інтимного гуртка прихильників Мазепи, які разом із ним виробили плян шведсько-українського союзу для виборення української самостійности. Коли він відпав від Мазепи ще тільки в початках самої акції, то це треба пояснити тим, що нещасливі початки справи цілком зневірили його в успіху шведського союзу, й він рішив вернутися назад до протекції Москви, стараючися, як і Скоропадський, врятувати серед загальної катастрофи те, що ще можна було врятувати. І дійсно, не зважаючи на свій семидесятилітній вік, гетьман Апостол відразу дуже енерґійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попередні два десятки літ зовсім підупали.

По повороті додому Апостол перевів майже вповні нове призначення ґенеральної старшини й полковників, при чому більшість із них була кандидатами самого гетьмана. Ґенеральним обозним призначено Якова Лизогуба, старого бойового старшину; ґенеральними суддями - колишнього мазепинця, корсунського полковника Андрія Кандибу й Михайла Забілу, сотника борзенського; ґенеральним писарем зроблено Михайла Турковського, ґенеральними осавулами: сотників Івана Мануйловича й Федора Лисенка, ґенеральним хорунжим Якима Горленка й ґенеральним бунчужним Івана Борозну. На бажання російського уряду встановлено двох ґенеральних підскарбіїв, одного українця, другого москаля. На ці посади призначено Андрія Маркевича, колишнього полковника лубенського, й Івана Мякініна. Маркевича призначено проти бажання гетьмана, який недолюблював усієї фамілії Маркевичів. У Гадячі по смерті зненавидженого сербина Гаврила Милорадовича призначено полковником Григорія Грабянку, відомого українського історика. Полковником лубенським зроблено гетьманича Петра Апостола, дуже освічену людину, що залишив мемуари французькою мовою. Взагалі Апостолові вдалось окружити себе співробітниками, які поділяли його погляди й проводили його політику.

Одним із найголовніших завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту краю, зруйнованого в значній мірі через хаос і безладдя, які вмисне піддержував російський уряд. Насамперед треба було якось урегулювати справу землеволодіння, в якій накопичилося стільки надужиття. Цій справі було присвячено спеціяльну увагу в «Рішительних пунктах»: 8-й пункт забороняв відіймати в козаків та в посполитих як спадкові, так і куплені ґрунти; пункт 9-й казав про потребу перевірки маєтностей, призначених на утримання гетьмана й розданих у приватні руки, а пункт 10-й торкався маєтностей ранґових і ратушевих; ці маєтності, якщо вони були роздаю приватним власникам, мали бути повернуті урядам і ратушам. Для здійснення постанов цих пунктів було переведене так зване «ґенеральне слідство про маєтності», що мало метою перевірку прав державців на маєтності, які вони під собою мали. Слідство розпочалося в 1729 р. й закінчилось у 1731. По всіх полках були розіслані канцеляристи, які об'їздили всі села, списували з уст старих людей, хто й коли осадив дане село й до кого воно належало, а державці маєтностей мали показувати документи, на підставі яких вони володіли маєтністю; з цих документів здіймались копії й додавалися до «слідства». В полкових канцеляріях зібраний матеріял упорядковувала полкова старшина: викладала зміст оповідань старожилів, долучала в копіях текст документів і цифрові відомості про число дворів посполитих на основі попередніх ревізій. В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова, де їх остаточно перевіряли і в початку 1731 року один примірник «Слідства» по всіх десяти полках, за підписами ґенеральної старшини й полковників вислано до Петербурґу. Всі маєтності в «Слідстві» були поділені на шість категорій: 1) ранґові маєтності; 2) маєтності, надані за заслуги; 3) маєтності ратушеві; 4) вільні маєтності; 5) спірні маєтності й 6) манастирські. «Слідство» виявило, що вільних посполитих залишилося не більше одної третини всього селянського населення Гетьманщини, а дві третини відбували послушенство, живучи в рангових, приватних або манастирських маєтностях. На землях ратушевих (міських) жило менше одного відсотка всіх посполитих. Гетьманський уряд заходився головно коло повороту тих маєтностей, які були записані на певну ранґу, але були роздані (головно за Скоропадського) в приватне володіння. Одначе ті власники, які в часі «Слідства» могли довести документами законність свого володіння маєтністю, тепер дістали остаточне закріплення цих маєтностей за собою, не боячися більше, що їх будуть повертати назад у власність держави. Таким робом ужиток, який було зроблено з результатів «Слідства», не зовсім відповідав сенсові тих параґрафів у «Рішительних пунктах», які мали на увазі упорядкування відносин. Зібраний у «Слідстві» величезний правно-статистичний матеріял мав не тільки практичне значіння, допомагаючи гетьманському урядові розбіратися в складних і заплутаних маєткових відносинах, але також і велику історичну вартість, як першорядне джерело до історії землеволодіння на Гетьманщині. Сам гетьман Апостол був дуже добрий господар; він енергійно працював коло поширення свого приватного господарства, кольонізував набуті ним пустопорожні землі, організував інтенсивне сільське господарство. Крім того був він купцем-експортером на широку скалю: він експортував за кордон волів, збіжжя, масло й добре розумівся на цій справі. Свої господарські здібності Апостол, ставши гетьманом, переніс на широке поле державного господарства. Мазепа старався зробити опорою автономної України заможну верству старшин — земельних власників; він насаджував і піддержував земельну шляхту. Апостол же старався піддержувати старшинсько-купецьку клясу, буржуазію, в ній добачаючи опору української державности.

Дуже цікаві заходи Апостола встановити окремий український державний бюджет, так званий «військовий скарб». У цій ділянці було перед тим багато неясностей і плутанини, яку піддержував центральний московський уряд своїм постійним вміщуванням у фінансові справи України. Апостол уперше встановив точний прелімінар державних видатків на суму коло 144.000 рублів річно, вставивши до бюджету видатки на центральну адміністрацію, на наймані компанійські полки, на артилерію й т. інше. Більшість видатків мала покриватися доходами з так званої евекти, себто вивозного мита.

В справі поліпшення української торговлі ми помічаємо в Апостола два напрямки його заходів: перше, він клопочеться перед російським урядом про зміну економічної політики щодо України; друге, він сам своєю владою старається взяти українську торговлю під опіку, щоб невтралізувати ту шкоду, яку терпіла українська торговля від тих розпорядків російського уряду, про які вже говорилося вище. Ще перед своєю подорожею до Москви, на самому початку 1728 року гетьман скликав до Глухова представників українського купецтва з важніших міст: Київа, Чернігова, Ніжина й Полтави на конференцію про торговельні справи. Конференція винесла резолюцію: прохати дозволу на вивіз за кордон цілого ряду категорій краму, забороненого попередніми наказами російської влади, наприклад: воску, лою, шкіри, прядива, тощо. Передаючи свої резолюції гетьманові, купецтво благало його «умилосердитися над покривдженими українськими купцями, щоб вони не прийшли до останньої руїни». В своєму, проханні на царське імя Апостол дуже широко порушив справи української торговлі, обстоюючи інтереси не тільки купців, але й інших верств населення, наприклад, чумаків, простих козаків і селян, котрі їздили до Криму й вивозили звідти сіль, сушену рибу та інші кримські продукти.

«Рішительні пункти» скасували тільки примус торгувати лише з Московщиною та вивозити продукти й крам лише через російські порти. Заборона вивозити цілий ряд дуже важних категорій продуктів залишилася в силі. Але, не зраджуючися цією невдачею, Апостол у кінці того ж самого 1728 року подає до Колєґії чужоземних справ широкий меморандум, де, змалювавши всі кривди й утиски українських купців, домагається обмеження мита самою індуктою та щоб українські купці могли їздити за кордон із українськими пашпортами, без пашпортів російських. У кінці меморандуму стояло прохання віддавати індукту на відкуп тільки самим українцям, а не чужим людям, як це здебільшого практикував російський уряд до того часу.

Що торкається протекції українським купцям у межах самої Гетьманщини, то, не вважаючи на обкроєння своєї компетенції, Апостол уживав дуже рішучих заходів. Передовсім він старався охоронити українських купців від конкуренції московських крамарів, аґентів московських поміщиків на Україні, салдатів і всякого захожого з Московщини люду, який використовував своє упривілейоване становище й ріжними комерційними оборотами підкопував інтереси місцевих купців. Спираючися на заборону москалям купувати землю на Україні, гетьман видав наказ українським властям, щоб вони спонукували москалів спродувати своє нерухоме майно й виїздити з України.

Заслуговують на увагу заходи Апостола щодо реґуляції кредиту для українських купців. Наглий перерив торговельних зносин із закордоном унаслідок указів Петра І привів до банкротства багатьох українських купців. Уже гетьман Скоропадський мусів своєю владою відкладати сплати по векселях на 1-3 роки. Апостол у широкій мірі видає такі «відрочування» (мораторії), особливо маючи на увазі тих купців, що торгували з Ґданськом і Шлеськом. Він видає також суворі накази про охорону купців від надужить місцевої й погряничної адміністрації, раз-у-раз забороняючи робити купцям і чумакам якісь перешкоди.

Нарешті Апостол виступив із остаточним проектом регуляції торговлі на Україні, виклавши його в формі меморандуму до центрального уряду. Цей меморандум пропонував установити повну свободу торгівлі як для українських, так і для московських купців на Україні за оплатою належних митних зборів; так само мав бути дозволений цим купцям транзит через Україну московського, китайського, перського й індійського краму. Чужоземним купцям також дозволялася вільна торговля, але тільки в певних пунктах і в певний час, а саме підчас ярмарків у Київі та Чернігові, які відбувалися б двічі на рік. Але з цього меморандуму нічого не вийшло, крім неприємного для гетьмана листування з канцлером Ґоловкіним.

Апостол добився того, що в 1733 році царським наказом місто Київ було підпорядковане гетьманській владі. Гетьман почав втручатись у внутрішні справи міста й навіть заарештував був війта Войнича за невиконання своїх наказів. Міщани вперто боролися за свого автономію й досягли в 1737 році, вже по смерті Апостола, повернення під владу російського генерал-губернатора. Але це, як побачимо, не поліпшило їх становища. Взагалі всім старанням і всім заходам Апостола судилося мати здебільшого лише паліятивний характер: російська політика йшла своїм шляхом із залізною послідовністю, і всі її уступки на користь української автономії носили лише тимчасовий або формальний характер. Так Апостол не міг досягти того, щоб козаків не висипано на тяжкі фортифікаційні роботи поза межами України. В 1731 році 20.000 козаків і 10.000 селян вислано копати укріплену лінію між долішнім Дніпром і Донцем на протязі 400 кільометрів. У 1732 р. на зміну їм вислано нових 30.000 козаків, а в 1733 р. ще нових 10.000 людей. Коли в 1733 р. почалася російська інтервенція в польські справи з приводу вибору нового короля по смерті Августа, то 11-тисячний український корпус під проводом наказного гетьмана Якова Лизогуба вислано в Польщу проти сторонників кандидатури Станіслава Лещинського. Козаки визначилися в кількох боях і дуже поруйнували польські провінції, які трималися партії Лєщинського.

Гетьманування Апостола, перейняте духом оборони автономних прав України й навіть, коли можна вжити теперішнього терміну, національним духом, не зважаючи на часткові невдачі політики гетьмана, все ж таки дуже підбадьорило український народ, піднесло його настрій. Усе українське суспільство з вдячністю оцінило згадані вище заходи гетьмана коло піднесення української торговлі, так само його заходи щодо відновлення права вибору козацької старшини, а не призначення просто з Петербурґу. Також і його заходи щодо виводу російського війська з України й щодо поліпшення судівництва та адміністрації.

Чутки, що на Гетьманщині стало легше жити, дійшли й до запорожців і сприяли тому, що вони рішили повернутися з еміграції. Протягом 1712-28 років запорожці мали свою Січ на долішньому Дніпрі в Олешках; проти теперішнього Херсону. Перебування під ханською протекцією було для запорожців дуже тяжке. Татари безперестанно їх кривдили й утискали, вплутували в свої усобиці й потім жорстоко мстилися. Головне, відрізані від економічного звязку з Україною, для котрої вони служили посередниками в торговлі з півднем, запорожці страшенно бідували й з тяжкою бідою здобували засоби на життя. Весною 1728 року скинуто з отаманства Костя Гордієнка, непримиренного ворога Москви, й гору взяла партія, яка стояла за порозуміння з російським урядом і за випрохання амнестії. Запорожці пересунулися ближче до гряниць Росії й почали прохатися в російське підданство. Але скоро знову перемогла антиросійська партія. Гордієнко випрохав у татарського хана пробачення, і запорожці знов оселилися близько устя Дніпра, в сусідстві з Кримом. В 1733 р. Гордієнко помер. Росія готовилася до війни з Кримом і сама була дуже зацікавлена в тому, щоб прихилити до себе запорожців. З обох боків почалися переговори; в початку 1733 року запорожці отверто перейшли на бік Росії і вже в травні того ж року заклали собі Нову Січ над Річкою Підпільною, малому допливі Дніпра, близько містечка Никополя на теперішній Катеринославщині. Цариця Анна Івановна вислала запорожцям військові клейноди й грошові подарунки. Акція Орлика, щоб не допустити до цього порозуміння з Росією, не мала успіху. Запорожці літом 1734 року (вже по смерті гетьмана Апостола) склали в Лубнях на Полтавщині умову з представниками російського уряду з таких пунктах: 1) всі «провини» запорожців прощаються й зони дістають повну амнестію, 2) запорожці дістають усі свої землі, цілу теперішню Катеринославську губернію, 3) вони можуть жити по своїх порядках і звичаях, 4) підлягають під військовим оглядом начальникові російського війська, розложеного на Україні, і 5) дістають від російського уряду 20.000 рублів річно. Запорожці взяли дуже живу участь у турецькій війні, яка скоро по тому наступила, й принесли російській армії значну поміч. З національного погляду обєднання запорожців із Гетьманщиною було певним позитивним фактом, хоч одночасно з тим тратилася остання реальна сила, яка стояла в отвертій опозиції до російської політики в її централізаторських змаганнях.

Гетьман Апостол помер 17 січня 1734 року. Його шестилітнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих українських властей. Хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полекшення становища населення були доведені до кінця, проте Гетьманщина вільніше зітхнула й відпочила після страшного терору, під яким вона жила майже двадцять років.

Література до розділу 8

Ол. Грушевський, По катастрофі 1708 року. Розкватирування російських полків на Україні, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 78, Львів 1907; його ж: Воєнні роботи; там же, т. 80, Львів 1907.

Ол. Радакова, Українські козаки на Ладозькім каналі, там же; т. 12, Львів 1896.

В. Дубровський, Про гилянський похід 1725 року, «Ювілейний Збірник на пошану М. Грушевського», т. І, Київ 1928.

Типові представники старшини по-мазепинських часів:

А. Лазаревскій: Очерки малороссійскихъ фамилій: Галаганы, «Русскій Архивъ», 1875, т. І; Кочубеи, там же, 1876 кн. XII; його ж: Семья Скоропадскихъ, «Историческій ВЂстникъ», 1880, кн. II; його ж: Люди Старой Малороссіи: Милорадовичи, «Кіевская Старина», 1882, кн. III; Марковичи, там же, 1884, кн. І.

В. Модзалевскій, ґенеральный судья Иванъ Чарньшъ й его родъ, там же, 1904, кн. III-V.

С. Моравскій, Федоръ Лисовскій 1709-1722, там же, 1891, кн. IX і X.

Ор. Левицький, 3 ростриги сотник, «Літер.-Наук. Вістник», 1918, кн. І.

Т. Коструба, Гетьман Іван Скоропадський, Львів 1932.

В. Модзалевскій, Слухи о назначеніи Кантакузина гетманомъ Малороссіи (1718), «Кіевская Старина», 1904, кн. VI.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, тт. 18 і 19 (книга IV), вид. «Общественная Польза».

Економічне життя Гетьманщини після Мазепи:

І. Джиджора, Економічна політика російського правительства супроти України в 1710-1730 роках, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» тт. 97, 101, 103 і 105, Львів 1910-11 і окремо; передруковано в збірці: Ів. Джиджора, «Україна в першій полов. XVIII віку», Київ 1930.

М. Слабченко, Хозяйство Гетманщины въ XVII-XVIII ст., т. 3, Очерки торговли и торговаго капитализма, Одеса 1923.

В. Руднев, Фінансовий стан Гетьманщини за Петра І, «Науковий Збірник за рік 1925», вид. Історичної Секції Укр. Акад. Наук, Київ 1926.

Мик. Тищенко, Нариси історії зовнішньої торговлі Стародубщини в XVIII ст., «Записки Іст.-Філол. Від. Укр. Акад. Наук», т. XXVI, Київ 1931; його ж: Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччю, в звязку з зовнішньою торговлею України в XVIII ст., «Історично-Ґеоґрафічний Збірник», вид. Укр. Акад. Наук, Київ 1931.

В. Дубровський, До питання про міжнародню торговлю України в першій чверті XVIII ст., «Записки Істор.-Філол. Відд. Укр. Акад. Наук», т. XXVI, Київ 1931.

Д. Олянчин, До історії торговлі Руси-України з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсбергом наприкінці XVII і поч. XVIII ст., Жовква 1932.

А. Оглоблинъ, Очерки исторіи украинской фабрики. Мануфактура въ ГетманщинЂ, Київ 1925.

В. Модзалевський, 3 історії книги на Україні, «Книгарь», 1918, ч. V.

M. Тищенко, 3 історії торговлі книжками в XVIII ст., «Україна», 1929, липень-серпень.

Малоросійська Колєґія й Павло Полуботок:

А. Ефименко, ДвЂнадцать пунктовъ Вельяминова, «Кіевская Старина» 1888, кн. II і збірн, «Южная Русь», т. II, Петербурґъ 1905.

І. Джиджора, Реформи Малоросійської Колєґії на Україні в 1722-23 р., «Ювілейний Збірник M. Грушевського», Львів 1906, і в книзі «Україна в першій полов. XVIII в.», Київ 1930.

А. Лазаревскій, Павелъ Полуботокъ, «Русскій Архивъ» 1880, кн. I.

H. Koстомаровъ, Павелъ Полуботокъ, «Собраніе Сочиненій», кн. 5, т. XIV, Петербурґъ 1905.

Я. Ш(ульгин), Павелъ Полуботокъ, полковникъ черниговскій, «Кіевская Старина», 1890, кн. XII.

В. Модзалевскій, П. Л. Полуботокъ, «Русскій Біоірафическій Словарь» (Плавильщиковъ-Примо), і окремо, Петербурґъ 1904.

M. Василенко, Павло Полуботок, «Україна», Київ 1925, кн. VI.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, т. 22-23.

Гетьманування Апостола:

Ів. Джиджора, Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720 і 1730 рр., «Записки Наук. Тов, ім. Шевченка» т. 61, Львів 1904 і в збірці «Україна в першій полов. XVIII в.», Київ 1930.

Е. Радакова, Гетманъ Д. Апостолъ въ роли колонизатора, «Кіев. Стар.», 1891, кн. VI.

Пр. Нечипоренко, Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725-1750 р., «Записки Істор.-Філологичного Відділу Укр. Академії Наук», т. XX, Київ 1928.

В. Mякотинъ, Очерки соціальной исторіи Украины въ XVII-XVIII вв., т. І, в. II, Прага 1926.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, т. 23.