Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери




Мої життєписні дані

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час священиком в Угрипові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив зі Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розаліі, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Глодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Глодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» (українські господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914—15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

*

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919 р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом з дітьми, повернулася до родинного села — Угринова Старого.

Мій батько перебув всю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919—20, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угрипові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угрипові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

*

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами і братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована і втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, замінивши її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов всі вісім кляс у роках 1919—27, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферїі ми проводили в родинному домі, в Угрипові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 клм. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і таким способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській гімназії в Стрию відбувалося за пляном і під контролем польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодіжних організаціях.

Такими явними — легальними організаціями в Стрию були: Пласт — організація українського скавтінгу, і «Сокіл» ~ спортово-руханкове товариство. Крім того існували таємні гуртки підпільної Організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією — УВО і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з Фронту національної солідарности — бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осмомисла, а після матури — в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина», аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту, в 1-ій згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити і в 1922 р. був ок. 2 місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена Стрийської гімназії.

*

Після закінчення гімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р, я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством та культурно-освітньою працею в рідному селі (працював в читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» та належав до основників кооперативи). При цьому провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студїі на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися агрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім біжучих іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-агронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928/29—1931/32, доповнивши два останні семестри в 1932/33 році. Мої студи закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половиш 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знов у Львові 1932—34 р. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займалося піднесенням агрикультури на Західних Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої роботи з рамени товариства «Просвіта» я відбував в неділі і свята поїздки в доколишні села Львівщини з доповіддями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодіжніх і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещатарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, який у тому часі організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями й діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більше під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльності УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропагандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН — Організація Українських Націоналістів я став відразу її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Украінських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Габрусевич (загинув у нім. концтаборі «Заксенгавзен» в Оранієнбургу коло Берліну в 1944 р.). В 1932—33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р. коли-то на Конференції в Празі, в місяці липні, завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язки з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

*

В липні 1932 р. я з кількома інш. делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у конференції ОУН у Празі (Т. зв. Віденська конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данцігу, на яких я теж був. Крім того на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співробітниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях особливо по більших містах. Наскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла головно по літі колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропагандистської і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму роботи — масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: проти-монопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюнового й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання.

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта і гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки (ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представництв СССР на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес) проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність ЗахідньоЇ України з протибольшееицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й агентурно-совєтофільську роботу серед українського населення;

д) В бойових діях занехано експропріяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестацій (в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р.); на початку 1932 р. я був притриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів З місяці у слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з її іншими обвинуваченими був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацкого (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестгйного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН—УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським — на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях Свєнти Кшиж», коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в строгій ізоляції. За той час провів 3 голодівки по 9, 1З і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві — індивідуально, у Львові, і в Берестю. Про підготовку Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене в Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалася і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в строгій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південній захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережою ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Соколі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, другі повернулися з в'язниць.

*

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративне, але з огляду на початкове меналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і увійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, але і з деякими провідними діячами українського церковного й національно-культурного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній визвольнореволюційній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, що я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну роботу. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільно-громадського життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміграції в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередка ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, з польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєшани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміграції. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалась низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де була теж важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останніх роках польської окупації, а також з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р„ або в перших днях 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав представити голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співробітників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його роботи й організаційного життя. З другого боку зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу, зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перемінилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН кермував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я між іншим із своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933/34 р., студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Наскільки раніше розходження стосувалися головно до співробітників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключового становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і за кордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію. 1

_________________________________________
1 На цьому вривається власноручно написаний сл. пам. Степаном Бандерою його життєпис. Дані про дальші роки його життя і праці аж до дня смерти та про значення цієї праці для української визвольної революції подаємо з статті д-ра Григорія Васьковича «Життя і діяльність Степана Бандери». (Дивись «Українська Кореспонденція» ч. 8. з 1 жовтня 1964, Українське В-во в Мюнхені, стор. З—7).

*

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, в лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосно вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників» німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ в лютому 1945 р., що була трактована як частина Великого Збору ОУН, вибрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворилася опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давила моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебідь вже в липні зрезигнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції ї плянуючи перейти на Україну. Тимчасово він виконував функції в Проводі ЗЧ ОУН, як член цього Проводу під головуванням спершу Ст. Ленкавського, а згодом, від квітня 1951 р. під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялістичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиці, щоб унеможливити дальшу спекуляцію «краєвими позиціями» і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником всієї ОУН до своєї смерти в 1959 р.1 Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову Проводу ЗЧ ОУН. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі «Колегії Уповноважених», до якої «з волі Краю» входили Л. Ребет, 3. Матла, Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново обрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

_________________________________________
1 Див. у цьому розділі ч. 34.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р. німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства, проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд в Москві.

*

Головне значення Степана Бандери для українського визвольного руху в тому, що він зумів в різних обставинах знайти спосіб і методи ведення не тільки ідеологічної і політичної діяльности, але також збройної боротьби. Найзамітнішими для характеристики Ст. Бандери є три етапи його дії.

Перший етап — це роки 1933-34 на становищі Крайового Провідника Західніх Українських Земель, перервані довгорічним ув'язненням у Польщі. Другий етап — це роки 1940-41 на становищі Голови Проводу ОУН з осідком на еміграції, але в безпосередньому сусідстві до українських земель. Цей період закінчився німецьким концентраційним табором. Третім етапом є роки 1945—59 на становищі Голови Проводу всієї ОУН і — з короткими перервами, що разом тривали 32 місяці — на становищі Голови Проводу Закордонних Частин ОУН з осідком у Німеччині, відгородженої від України західніми сателітами Москви.

Всім трьом етапам діяльности Степана Бандери притаманне головне наставлення в тому напрямі, щоб за кожних обставин боротьби організувати збройні кадри Організації, без огляду на те, чи українські революціонери є на власній території, чи є вони в сусідній до наших земель країні, чи врешті віддалені від України на тисячі кілометрів. Революційна організація мусить мати збройні кадри — така була провідна ідея С. Бандери впродовж цілого його життя, не зважаючи на те, що сам він, подібно як Петлюра, ніколи в жодній регулярній армії не служив. Власне, Петлюра, Коновалець, Чупринка і Бандера мали в тому випадку спільне поставлення і, не зважаючи на великі труднощі в поодиноких етапах боротьби, вони завжди знаходили способи для організування збройних кадрів.

Щоб уможливити належний розвиток усіх ділянок праці революційної організації, Степан Бандера старається вплинути на струнку побудову Організації в Краю вже в першому етапі своєї діяльности на становищі Провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ. На нараді з Головою Проводу ОУН полк. Є. Коновальцем і членами Проводу в половині 1933 р. в Празі, він вносить пропозицію підпорядкувати кадри УВО Проводові Організації ОУН, як бойову референтуру цієї Організації. Його пропозиція була прийнята нарадою Проводу ОУН і згодом існуючий дуалізм революційного руху в Краю, після оснування ОУН, фактично припинився. Це мало великий вплив на розвиток усіх ділянок праці. Він позначився особливо на бойових акціях, які під керівництвом Ст. Бандери проходили справно і прецизно, не зважаючи на те, що збройні акти в той час виконували люди невійськові. На час діяльности Ст. Бандери, як Провідника Крайової Екзекутиви ЗУЗ, припадає зміна організаційної тактики щодо збройних виступів. Перед тим ці виступи в своїй переважаючій більшості мали форму експропріяційних нападів. Ще під рукою сотника Головінського існувала спеціяльна «Летюча бригада», що її завданням були протипольські бойові акції, головно «екси». Степан Бандера організує більше число замкнених для себе збройних груп і кладе особливий наголос на політичні бойові виступи і підготовку народу до ширшої збройної боротьби.

У роки війни 1940—41 Степан Бандера ставить максимальні вимоги до визвольного руху і відкидає всяку орієнтацію на чужі сили. З уваги на те приходить до конфлікту з полк. А. Мельником. Щоб забезпечити одноцілість руху і надати йому динамічної сили, С. Бандера уважає конечно потрібним позбутися з рядів Організації елементів, які у своїй настанові виявилися виразними мінімалістами. З найближчими однодумцями він переводить внутрішню перебудову Організації революційним шляхом. Щоправда, частина членства залишилася на позиціях, витворених по смерти полк. Євгена Коновальця, але ввесь революційний актив став по боці Ст. Бандери і взявся до наполегливої праці підготовляти збройну боротьбу проти Москви, що мала бути ведена в час війни нацистської Німеччини з большевизмом. Лише завдяки тій великій настанові школення кадрів, що відбувалося відносно короткий час (неповних два роки), нова війна не заскочила нас неприготованими. Ми мали значні кадри вишколених членів Організації, поділені на три похідні групи з точним призначенням до праці в Краю. Були також визначені керівні центральні органи для праці в столицях України Львові і Києві і врешті зорганізовано Український Легіон («Дружини Українських Націоналістів») — при німецькому війську, що при сприятливих обставинах повинен був стати зав'язком української збройної сили. Фактично він став пізніше разом з організаційними кадрами ОУН зав'язком Української Повстанської Армії.

Таким чином у другому етапі діяльности Ст. Бандери відзначаються особливо виразно два моменти, притаманні його праці з попереднього етапу, а саме: він змагає до правного уконституювання однородного Проводу Організації і наполегливо працює над вишколом збройних кадрів, готових кожночасно до безпосередньої боротьби з ворогом. Всі інші ділянки організаційної роботи, як внутрішня політика, пропаганда, а також і зовнішньо-політична діяльність є допоміжними чинниками в визвольній боротьбі.

Подібну стабілізацію Організації, передусім на відтинку Закордонних Частин ОУН переводить Ст. Бандера в третьому періоді своєї діяльности, зокрема в 1953—1955 роки. За попередніх років цього періоду (1945—1952), коли українська еміграція перейшла два великі зрушення мас (хаос повоєнного відпливу на чужину, а потім переселення в різні, передусім у заморські країни), він клав великий натиск на те, щоб у тих схаотизованих відносинах розбудувати і закріпити на соборницьких засадах міцну організаційну мережу в усіх чужих країнах як основу для всякої політичної дії і співпраці з українським підпіллям. Хоч внутрішня опозиція абсорбувала з середини і перешкоджала творчим ініціятивам, заслугою Ст. Бандери було втримати в політичній однородності масову Організацію і зберегти її в революційній готовості. Він робив це навіть коштом власного становища, резигнуючи з головства в Проводі ЗЧ ОУН і підпорядковуючи себе йому. Якраз цей легальний Провід Закордонних Частин він старався у кожних умовах утвердити, як авторитетне тіло, що його жодна сила, ні постороння, ні внутрішня не могла б підважити. В наслідок його наполегливої праці він остаточно збудував сильний авторитетний Провід ЗЧ ОУН і узаконив його конференційними постановами. Коли 1953 р. IV-а Конференція вибирає Ст. Бандеру на Голову Проводу ЗЧ ОУН, він з того становища зумів очистити Організацію від деструктивних, опортуністичних і відосередних елементів та з новою силою віддався розбудові організаційного і політичного життя в усіх країнах, а зокрема наполегливою підготовкою збройних кадрів до служби в Краю. Вишколювані Організацією бойові групи були збройним раменем революційної організації, вони справді становили цю основу, яка надавала характер і забезпечувала успіх визвольній боротьбі у найтяжчих обставинах.

Практична, революційно-визвольна діяльність Степана Бандери знаходила своє обгрунтування також у його теоретичних працях. Щоправда, ми не маємо друкованих статтей, писаних ним у першому етапі його діяльности. З того часу (роки 1933-34) залишився нам лише урядовий опис польської прокуратури, оформлений на основі довготривалого слідства й архіву Сеника у понад сто сторінковім акті оскарження за вбивство міністра Пєрацкого, а також заяви Степана Бандери, висловлені на судових процесах у Варшаві і Львові 1935-36 рр„ які в обкроєному вигляді пропускала польська цензура у наших львівських часописах. Про перший етап праці пише Бандера також у статті «Командир-Провідник», спеціяльне видання БУП «За самостійну Україну», 1957 р. Теоретичну підбудову цілої діяльности у роках 1940-41 маємо в постановах II. Великого Збору, зміст яких був виготовлений під безпосереднім керівництвом Степана Бандери, як Голови Революційного Проводу, і в інструкції під назвою «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», з того ж 1941 року, що мала характер практичних вказівок для всіх членів Організації, які поверталися на рідні землі до боротьби і заздалегідь їм призначеної праці. В третьому етапі діяльности треба підмітити, крім ряду численних статтей на ідеологічні і політичні теми, дві праці Степана Бандери: «Лист до членів ОУН» з 1953 р. і його теоретичну працю «Перспективи української національної революції», що появилася друком 1958 р. При кінці свого листа до членів ОУН Степан Бандера виразніше, як в кожних інших своїх публікаціях говорить про те, що нам треба робити за кордоном для визволення України.


Про видання 1993 року       Зміст       Замахи



Psend kept free because of these great sponsors.a..

Other Sponsors

electrical connectors, Mangosteen Juice, real estate short sale, Jupiter FL real estate,

Furniture Markdown

Great Deals on furniture - Free Shipping!
Discount Furniture
Daybeds
Metal Beds
Platform Beds
Futons

Y-Net Wireless Internet

Denver area high speed wireless privider.
Colorado High Speed Internet, Wireless Internet Denver, VOIP Denver CO, T1 provider Denver, Denver Wireless ISP , Denver Internet Access,

Dog House Technologies

Doghouse Techonologies is located in Tampa Bay FL and offer professional web design, ecommerce development and custom application design for the internet.
Tampa Bay Web Design, E-Commerce Web Design, Tampa Bay Search Engine Marketing, Tampa Web Hosting, Florida Web Design, Custom Application Development, Search Engine Optimization,