Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери

---

Шостий день процесу

Понеділок, 15 жовтня 1962, 9 година ранку

О годині 8,45 слухачі займають місця в судовій залі ч. 232. Серед них група членів ОУН з головою Проводу ЗЧ ОУН, Степаном Ленкавським, у чорних одягах та чорних краватках, привертає до себе увагу не лише журналістів й інших гостей, а й самого Сташинського. Можливо, що він з'ясовує собі причину цієї жалоби — якраз три роки тому, в день цієї само'і дати, 15 жовтня 1959 року, він з наказу Москви замордував Провідника ОУН, сл. пам. Степана Бандеру.

О год. 9-ій входять д-р Ягуш та інші судді й процес продовжується.

Оборонець Зайдель звертається до президента: Може було б доцільно перед закінченням дати можливість обвинуваченому висловитися також про його теперішнє ставлення до його вчинків?

Президент: Так, зрозуміла річ! Я досі про це умисно ще не питав. (До Сташинського): Коли ви бажаєте про це висловитися, я не маю нічого проти.

Сташинський: На питання щодо мого теперішнього становища можна власне відповісти досить коротко.

Раніше, до моїх вчинків, скажімо, в усякому разі до жовтня 1957 року, я, так само як усі мої керівні офіцери й начальники, бачив у жертвах Ребеті й Бандері, як і в інших противниках Совєтського Союзу, лише противників і ворогів народу. Українські емігранти та інші — це все були вороги, що працювали проти Росії. Коли ж я одержав доручення й коли я мав перед очима, що я маю зробити, ці міркування щодо ворогів народу вже не були вирішальними. Мотивом для моїх вчинків у цих випадках був власне примус одержаного мною наказу.

У голосі Сташинського відчувається ніби заклопотання, ніби насмішка.

Після того я пробував все-таки якось виправдатися перед самим собою і якось ввести самого себе в обману, що мені часом щастило. Пізніше, коли я в ідеологічному й політичному сенсі змінився, я визнав, що ці вчинки, які я зробив, ані з будь-якого політичного, ані з ідеологічного погляду не мали виправдання. Це були просто злочинні вчинки.

Про те, що я жалію і що мені прикро, що я зробив ці вчинки, я не потребую говорити. Коли б це було не так, то я не був би сьогодні тут.

Це моя відповідь. Це моє теперішнє ставлення й моє становище.

З обвинувальною промовою виступає заступник прокурора, радник Крайового суду, Норберт Оберлє — молодий, високий, чорноволосий, з приємним голосом чоловік; він говорить ясно, спокійно, деколи відчитуючи з записок. Під час його промови Сташинський понурив голову, судді роблять для себе записки, д-р Ягуш уважно прислухається.

Обвинувальна промова д-ра Оберлє радника Крайового суду, представика Федеральної Прокуратури

Обвинувачений походить з української селянської родини, з села Борщовичі недалеко від Львова, з краю, який після останньої світової війни був відданий у склад Совєтського Союзу.

Після народньої і середньої школи обвинувачений учився в педагогічному інституті у Львові. Бувши студентом цього інституту, що готував учителів середньої школи, він пізнього літа 1950 року поїхав додому поїздом, не маючи належного залізничного квитка.

Відкриття совєтською транспортовою поліцією цієї їзди без квитка поклало початок розвиткові, який безперервним переплітанням частково невідхильних подій, частково злочинних способів поведінки мав визначити ціле дальше життя підсудного і також вдертися в долю двох інших людей. Але я хотів би повернутися до вихідного пункту.

Після того, як було викрито, що обвинувачений їде без квитка, його приведено до бюра совєтських органів державної безпеки, які звалися тоді МГБ, а тепер мають назву КГБ. Але капітан Ситніковський, який був у бюрі, не допитував його відповідно до суті речі — всупереч тим засадам, які існують усюди там, де слідство і переслідування карних вчинків служать виключно охороні права.

Допит служив фактично зовсім іншій меті, а саме — тому, щоб завербувати обвинуваченого до співпраці проти українського руху спротиву, який у той час іще провадив партизанську боротьбу проти совєтського панування, а особливо проти колективізації сільського господарства.

Ситніковський показався поінформованим про те, що родина обвинуваченого також симпатизує цьому рухові спротиву, і поставив його перед вибором: або бути позбавленим свободи разом з усією своєю родиною на довгий ряд років чи то бути вивезеним на Сибір, або взяти активну участь у боротьбі з рухом спротиву. Обвинувачений вирішив обрати друге — почасти тому, що він і без того вважав цей рух за безсенсовий, а почасти тому, що він думав, що в своїх власних інтересах і інтересах своєї родини він має діяти саме так. Першим завданням, яке дало йому МГБ, була співпраця у розкритті атентатника Стахура, який приблизно два роки перед тим убив у Львові на доручення руху спротиву вірного большевикам письменника Галана.

З цією метою обвинуваченого перепачковано в одну з груп спротиву, де він, виконуючи доручення, здобув потрібні відомості.

Але, оскільки виконання цього доручення зробило його співпрацю з органом МГБ явною, він уже не міг повернутися в дім своїх батьків продовжувати своє навчання з їх допомогою.

Отже в нього не було іншого вибору, як лишитися на службі в МГБ і працювати в складі таємної оперативної групи, що діяла проти підпільного руху. Влітку 1952 року він висловив свою готовість працювати в розвідці. Після цього його піддано в Києві ґрунтовній підготові, в якій головна вага була покладена на вивчення ним німецької мови. Протягом цього вишколу, який тривав понад два роки, йому стало ясно, що його майбутньою оперативною зоною має бути Німецька Союзна Республіка.

Готуючися до цієї оперативної діяльности, він вивчив подану йому егенду про життя фольксдойча Йозефа Лємана й об'їхав Польщу, щоб ознайомитися з деталями цієї легенди.

В жовтні 1954 року він подався нарешті в східню зону, у Франкфурт над Одрою, де його взяв під свою руку його майбутній керівник, офіцер КГБ Сергей.

Його розвідувальна робота в Німецькій Союзній Республіці почалася в січні 1956 року.

В цей час обвинувачений, маючи при собі східньо-зональний проїздний документ на ім'я Йозефа Лємана, поїхав до Мюнхену, де він, як інструктор, мав пов'язатися з проживаючим там емігрантом Іваном Бисагою, який, бувши агентом КГБ, працював під псевдонімом Надійчин.

До листопада 1956 року він мав з Бисагою щонайменше чотири зустрічі, під час яких він вручав йому гроші, передавав доручення КГБ і приймав від нього його нотатки; одночасно він підбадьорював Бисагу витримати на своєму посту і нарешті передав йому документ на повернення до СССР. На пізніше використання обвинуваченого вже виразно вказує виконання ним дальшого доручення, яке полягало в тому, щоб вияснити можливість співпраці Бисаги при пірванні українського емігрантського політика Льва Ребета.

Далі, від квітня 1956 до лютого 1957 року обвинувачений продовжував спроби завербувати одного українського емігранта в Мюнхені, які до того часу були для КГБ безуспішними. Для цього він відбув з цим емігрантом три зустрічі, обіцяв йому в разі згоди на співпрацю побачення з його родичами, які залишилися в СССР, і вимагав різного роду інформацій. Зокрема він пробував дізнатися, який існує стосунок між ОУН, з одного боку, і американською та німецькою розвідкою, з другого.

При цій, достатньо успішній, а проте ще до літа 1959 року продовжуваній розвідувальній роботі проти ОУН обвинуваченому стало ясно, що його наказодавцям, крім внутрішніх обставин у цій організації, ідеться ще більше про те, які зв'язки фінансової, політичної, а особливо розвідкової натури існують між ОУН, з одного боку, і органами влади НФР та трьох союзних держав, з другого.

Його оперативна діяльність, як розвідників, була принагідно скеровувана також на інші об'єкти. Наприклад, восени 1956 року, на доручення іншого відділу КГБ він поклав уночі гроші і ключ у так званий мертвий пункт, що знаходиться на проміжній смузі автостради коло Франкфурту над Майном. В тому самому році він з доручення Сєргєя спостерігав скупчення американських військ і при цьому записував числа американських військових авт; цим займався він і потім.

Вирішальний і вагітний на тяжкі наслідки оборот в оперативній роботі обвинуваченого позначився на весні 1957 року, коли він одержав завдання вивчити, де мешкає згаданий уже Лев Ребет, де він працює і який у нього лад життя. Для підготови до цього завдання, про значення якого обвинувачений спершу не догадався, він одержав фальшивий пашпорт Німецької Союзної Республіки на ім'я Зігфріда Дрегера і був посланий в Ессен, місце проживання справжнього Зігфріда Дрегера, щоб він міг там зорієнтуватися. Після цього він, приїхавши в Мюнхен три рази (у квітні, в травні і червні 1957 року), з успіхом виконав завдання вистежити Ребета.

Мета цього стеження стала йому ясною у вересні, коли надісланий з Москви працівник КГБ познайомив його з смертельною зброєю — з апаратом, який містив у собі синильну кислоту. Говорячи власними словами обвинуваченого, він відчув пригнічення і страх і не міг повірити, що від нього вимагають тепер такого завдання.

Все ж він з причин, які ще потребують ближчого з'ясування, не ухилився від цієї вимоги ні тоді, ні пізніше. Він випробував зброю в лісі на собаці, при чому символічна сила цієї спроби збереглася в його пам'яті дуже свіжо. 9 жовтня 1957 року поїхав літаком у Мюнхен і спинився там у готелі «Штахус».

Він мав при собі папери на ім'я Лємана і Дрегера, зброю, заховану в консервній пушці для ковбасок, і середник проти діяння отрути.

Обидва наступні дні він, не побачивши Ребета, провів бездіяльно, в що можна йому охоче повірити.

Побачивши Ребета 12 жовтня, коли той коло 10-ої години виходив з трамваю, він ввійшов у будинок число 8 на площі Карла, де знаходилося місце праці Ребета.

Почувши незабаром, що Ребет увійшов у будинок, він відбезпечив досі заховану в кишені піджака зброю і поволі пішов по сходах назустріч Ребетові. Безпосередньо перед зустріччю він раптом скерував загорнену в газету зброю в обличчя жертви, яка проходила повз нього, нічого не підозріваючи, і натиснув на спускову пружину, що — як він і знав — в найкоротший час спричинило смерть Ребета.

Безпосередньо після цього обвинувачений скористався з ампулки з протиотрутою, позбувся зброї свого злочину і ще того самого дня поїхав у Франкфурт над Майном, звідки він наступного дня подався літаком назад до Берліну.

Органи КГБ, яким обвинувачений негайно доповів про успішне виконання справи, не обмежилися цим дорученням. В очах КГБ обвинувачений скваліфікував себе тепер також як атентатник, якого і в дальшому можна було використати для усунення політичних ворогів.

Другий акт цього потворного підприйняття почався в січні 1959 року, коли обвинуваченому було доручено вистежити Степана Бандеру, провідника ОУН.

Також і цього разу йому скоро вдалося установити особу Бандери і з'ясувати його мешканеві умови.

Для виконання цього завдання він користався пашпортом, виданим на ім'я Ганса Будайта з Дортмунду.

Доручення виконати замах він одержав безпосередньо у Москві, з уст високопоставленого, як належить думати, працівника КГБ, Георгія Аксентьєвича, який, випивши після цього з обвинуваченим шампанського за успішне виконання атентату, дав цим красномовний вираз своєму безприкладному презирству до людського життя.

Десь 10 травня 1959 року обвинувачений подався до Мюнхену, маючи при собі одержану вже в Москві зброю, цього разу кращу, з двома цівками.

За кілька днів йому випала сприятлива нагода виконати замах, але цього разу в ньому перемогло, як я припустив би, вже заіснувале, але приховане і в різні способи придушуване співчуття до долі жертви. Він спонтанно дистансується від переведення замаху і негайно звільняється також від зброї.

Щоб не лишатися цілком бездіяльним, він у наступні дні пробував відчинити привезеними з собою патентованими ключами вхідні двері будинку, де жив Бандера; але успіху він не мав, і навіть зламав при цьому борідки двох ключів.

Але для Степана Бандери все це означає тільки відстрочення. Бо, як і можна було передбачати, КГБ не відмовився від наміру усунути в його особі значного політичного ворога.

На початку жовтня обвинуваченому було заявлено, що, згідно з вказівкою найвищих інстанцій у Москві, замах має бути виконаний негайно.

Такий був наказ Москви.

Обвинувачений підкорився цьому розпорядженню і вилетів 14 жовтня 1959 року до Мюнхену, де він ополудні наступного дня побачив, що Бандера вийшов з місця своєї праці; після цього він зайняв обсерваційний пост на вулиці Крайтмайра, перед домом, де живе Бандера.

Коли він побачив коло 13-ої години, що Бандера наближається, він увійшов у будинок і — після непередбаченої зустрічі з свідкою Губер — пішов по сходах назустріч надходячому.

Він навіть перекинувся ще коло квартирних дверей кількома словами з Бандерою і відразу ж по тому пустив у рух обидві цівки своєї зброї, що і цього разу спричинило негайну смерть жертви.

Того самого дня він знову спинився на короткий час у Франкфурті і повернувся другого дня летунською дорогою до Берліну.

Приблизно через місяць його викликали до Москви, де скоро після цього його прийняв особисто, у присутності Аксентьєвича, тодішній го лова КГБ Шелєпін; він був нагороджений бойовим орденом Червоного прапора, і нагородна грамота була підписана власноручно тодішніїм головою совєтської держави.

Згідно з вказівкою органів КГБ, він жив потім у Москві, готовий виконати дальші розвідувальні завдання, принайменше частину яких було явно передбачено провести на території Німецької Союзної Республіки. Для цієї мети він, між іншим, далі вчився німецької мови.

Дня 10 серпня 1961 р. йому вдалося поїхати вслід за своєю дружиною в Східній Берлін, звідки він через два дні втік пригодницьким способом до Західнього Берліну і зголосився до західніх органів.

Які б великі вимоги до доказової аргументації не були поставлені, я вбачаю в висліді головного процесу достовірні докази цього стану речей, які я відтворив в основних рисах.

Згідно з процесуальним правом, мета переведення доказу полягає в тому, щоб подати вам, як єдино покликаним вирішувати суддям, тверде, виключаючи всякий розумний сумнів, переконання у провинності оскарженого і в оправданості обвинувачення. Ця мета, на мою думку, досягнена повністю.

Але мета переведення доказу була б досягнена і тоді, якби — з огляду на особливе політичне та історичне значення, яке напевно припадає цьому процесові — вважалося за побажане або навіть конечне, щоб ваше рішення характеризувала найвища міра переконливости для громадськости в усьому світі.

В кожному разі одна річ не може бути завданням цього процесу, а саме — вступати в дискусію з пропагандою (інше означення було б тут не на місці), яку аранжують і якою керують ті, на яких спадає головна відповідальність за вчинки, які мають бути тут суджені.

Якщо взагалі є допущеним огляд на громадськість, то він може бути скерований тільки на тих, які сприймають цей процес і ваше рішення критично, але неупереджено і об'єктивно.

Але дозвольте мені звернутися до підстав переведення доказу. Тут насамперед треба заакцентувати той факт, що обвинувачений признався в повному обсязі.

Хоч яким великим є привід сконтролювати його зізнання з усією старанністю, проте насувається передусім питання: чи можна собі уявити, щоб цей інтелігентний і тверезо думаючий обвинувачений взяв на себе всупереч правді такий тяжкий вчинок з такими тяжкими наслідками для своєї дальшої долі, а тимбільше у процесі першої й останньої інстанції, рішення якої і остаточним?

Я вважаю, що для встановлення істини вже ця думка закликає оцінити вагу признання підсудного. До цього треба додати наступне: З самого початку, в усіх стадіях слідства і під час процесу обвинувачений незмінно тримався свого призначення,— без того, що у ньому зайшло будь-яке серйозне протиріччя.

Що стосується змісту, зроблений ним опис справи є послідовним, без прогалин і, образно висловлюючись, цілком відлитим з одного металу, яким би сензаційним і страхітливим описаний перебіг подій не здавався.

Також коли взяти на увагу розкритий під час процесу образ особистости підсудного, його зізнання і його описи вкладаються в кожну судову практику і відповідають, як нам показав експерт проф. Раух, психіятричній і психологічній оцінці.

Нарешті і той факт, що признання було зроблене після втечі цілком добровільно, не є в жодному разі невмотивованим і незрозумілим, як це могло б здаватися на перший погляд.

Беручи справу об'єктивно, добровільне признання є, навпаки, дуже послідовним, якщо пам'ятати, що обвинуваченому у великій мірі загрожувало схоплення його органами КГБ.

Щоб уникнути цієї загрози, було не досить, відповідно до стану речей, утекти з території безпосереднього засягу влади КГБ. Як показав саме досвід з цього процесу, для підсудного було конечно потрібним негайно піддати себе ефективній охороні з боку органів західньої влади. Але таку охорону можна було дістати лише тоді, коли стала б явною особлива потреба в ній, тобто тоді, коли стали б відомими факти, які характеризували б обвинуваченого як небезпечного для Сходу співучасника, на якого варто зробити замах. З огляду на ці обставини є цілком ясним, що обвинувачений сказав у своїй тодішній ситуації всю правду.

Після всього наведеного я є тієї думки, що його зізнання заслуговують на повну довіру вже за своєю внутрішньою аналізою.

Все ж мені було б замало у цьому процесі тільки признання обвинуваченого, щоб узяти його за єдину підставу для внеску визнати оскарженого за винного в сенсі обвинувачення. Про таку доказову ситуацію тут не може бути жадної мови. Але, відповідно до результатів процесу, до розпорядження стоять такі різноманітні додаткові доказові факти та середники, що кожен сумнів у правдивості зізнань мусить з огляду логіки замовкнути.

Ці додаткові дані були виявлені під час слідства, яке робилося зовсім не з бажанням забезпечити докази, а навпаки, стояло під знаком початкових сумнівів щодо вірности зізнань підсудного. Проте ж їх результат був такий виразний, що для органів прокуратури жодного сумніву щодо вчинків підсудного немає вже від довшого часу. Ці доказові факти, разом узяті, мають виразний характер суцільного ланцюга індицій, достатнього для доведення провини. Якщо виходити з фікції, що вчинки, якими обтяжено обвинуваченого, розкрив не він сам, а вони стали відомими в інший спосіб, то тоді треба було б сконстатувати, що виявлені індиції дають достатню доказову підставу для засудження обвинуваченого і без його признання.

І якщо я тепер звернуся до цих доказових фактів, то зроблю це тому, що з мотивів систематики вважаю за правильне розподілити їх по тих відтинках дії обвинуваченого, до яких вони мають безпосередній стосунок. Проте це не означає, що їх доказова сила обмежується тільки даним відтинком дії.

Варто це підкреслити, що кожне підтвердження зізнань в одному пункті надає їм більшої вірогідности в інших пунктах, як взагалі найбільше значення розглянутих доказів полягає в їхній співдії, їхньому переплетенні.

Коли розглядати дані обвинуваченого про його особу, його походження, родинний стан і проживання поза межами Німецької Союзної Республіки, то є наявною цілковита згідність їх із змістом оголошених тут особистих документів та інших паперів, що їх мав при собі обвинувачений, коли зголосився в Західньому Берліні, і автентичність яких і на перший погляд, і згідно з опінією експерта фон Бутляра не може бути піддана поважному сумніву.

А щодо розвідувальної роботи обвинуваченого в 1956 і 1957-му роках, то і тут, незалежно від його признання, слідство здобуло твердий доказ з інших джерел. Це стосується особливо спроби завербування, зробленої у квітні й серпні 1956-го і в лютому 1957-го року; вона доведена свідками, а, крім того, частково зафіксована на фотознімкові, що його виникнення процес з'ясував достатньо. Те, що обвинувачений справді був у Мюнхені 4 квітня 1956 року для відбуття першої зустрічі, випливає додатково з того, що в книзі гостей у готелі «Гельвеція» він стоїть записаний, як Йозеф Лєман, саме під цією датою. Описані обвинуваченим контакти його з агентом Бисагою збігаються з устійненнями, до яких прийшло слідство проти Бисаги, яке генеральна прокуратура при найвищому баварському краевому суді провела вже в 1957 році, тобто в той час, коли про обвинуваченого нічого не було відомо.

Щодо технічної підготовки і виконання замахів на Льва Ребета та Степана Бандеру, то зізнання обвинуваченого в усіх своїх подробицях відповідають даним наукової перевірки. З опінії експерта проф. Мюллера випливає, що описана обвинуваченим зброя здатна функціонувати і що вона може вчинити з'ясоване обвинуваченим діяння. З опінії, крім цього, випливає, що описаний підсудним середник проти отрути справді дав би охорону в разі загрози для нього самого. Дані експерта д-ра Шпана, який брав участь у розтині тіл Ребета і Бандери, також відповідають описові, що його зробив підсудний.

Щодо вбивства Ребета підсудний зізнає, що він для проведення цієї дії полетів 9 жовтня 1957 року літаком до Мюнхену як Д. Прізвище Д. справді стоїть у списку пасажирів компанії «Air France» від 9 жовтня 1957 року. Далі — обвинувачений зізнає, що ввечорі того самого дня він опинився в мюнхенському готелі «Штахус», подавши документ на ім'я Зігфріда Дрегера. І справді — при перевірці в готелі «Штахус» була виявлена картка зголошення, заповнена 9.X. 1957 цими персональними даними. Крім цього, експерт Венцель з науковою точністю установив, що вигляд цих записів у картці згрлошення ідентичний з почерком обвинуваченого, тобто вони походять від обвинуваченого. З цього випливає не тільки єдино можливий висновок, щоб обвинувачений справді був у Мюнхені 9.Х.1957, а і той єдино можливий факт, що він при цьому зловжив персональні дані Зігфріда Дрегера. Та обставина, що справжній Зігфрід Дрегер не був переслуханий, не являє собою в цих умовах жадної поважної прогалини в доказах. Далі — обвинувачений зізнає, що він, виконавши атентат на Льва Ребета, поїхав 12.Х. 1957 до Франкфурту, переночував там у готелі «Континенталь» і наступного дня полетів літаком назад до Берліну. І справді — як серед прізвищ гостей, що ночували в готелі «Континенталь» з 12 на 13 жовтня, так і в списку пасажирів компанії «Pan American Airways» з ІЗ жовтня стоїть прізвище Дрегера. Нарешті, підсудний подав також дані, яка погода була в Мюнхені 12.Х.1957 року, тобто в день смерти Ребета. Прочитана тут довідка метеорологічної служби в Мюнхені збігається з цими даними цілковито. Цей забіг являє собою не тільки додаткове потвердження іншим способом виясненого місця перебування обвинуваченого в день смерти Ребета, але також яскраво свідчить, що в цей день обвинувачений пережив дуже багато. Бо тільки сильне переживання може створити спромогу зберегти в пам'яті стан погоди стосовного дня ще ряд років.

Щодо смерти Бандери, то обвинувачений при першому переслуханні його свідком Фуксом сказав, що при невдалій спробі відімкнути двері дому число 7 на вулиці Крайтмайра він зламав борідки двох ключів. Справді, при перевірці цих даних у замку дверей згаданого будинку були знайдені дві борідки від ключів, положення і стан яких підказували висновок, що вони пролежали в цьому місці роки. Перед тим, як зробити атентат на Бандеру, підсудний, згідно з його зізнаннями, спинився, як Ганс Будайт, у мюнхенському готелі «Зальцбург». В книзі гостей готелю «Зальцбург», під датою 14.X. 1959 справді знаходиться відповідна вписка. Наступного дня обвинувачений, за його словами, спостеріг десь перед 12 годиною, що Степан Бандера в супроводі якоїсь жінки поїхав з вулиці Цеппелін в напрямі вулиці Ольмюллера. Як виходить з висловлювань свідка Фукса, секретарка Бандери негайно по вбивстві вірогідно заявила, що 15.X. 1959, перед самим полуднем вона поїхала з Бандерою до Великого критого ринку, тобто в напрямку, який також відповідає зізнанням обвинуваченого. Звідси випливає з достатньою, на мою думку, ясністю, що обвинувачений справді обсервував Бандеру за годину перед його смертю. Далі обвинувачений зізнає, що безпосередньо перед виконанням атентату він попав у замішання через появу якоїсь жінки. І є фактом, що безпосередньо перед смертю Бандери одна жінка покинула перший поверх будинку число 7 на вулиці Крайтмайра; цією жінкою була свідка Губер. Це твердо підмуровує висновок, що в час виконання вчинку підсудний справді був у місці виконання вчинку. Якщо свідка Губер заявляє, що, хоч вона і помітила мужчину, який відвернувся від неї, але в її пам'яті зберігся ясніший колір волосся, ніж в обвинуваченого, то це, на моє переконання, нічого не говорить. Адже свідка сама сказала, що вона не придивлялася до мужчини. Тому її сумнів щодо ідентичности добре пояснюється відомим у судовій практиці феноменом зсування в пам'яті зорового образу, до якого спричиняються часова відстань і фантазія. Після замаху на Бандеру обвинувачений поїхав» за його словами, до Франкфурту, спинився в тамошньому готелі «Вісбаден» під ім'ям Будайта, а другого дня відлетів назад до Берліну під ім'ям Ковальський. У свою чергу і ці прізвища справді внесено в книгу гостей готелю «Вісбаден» під датою 15.Х.1959 і в список пасажирів компанії «British European Airways» під датою 16.X. 1959.

Нарешті, щодо подій, які безпосередньо попереджували зголошення обвинуваченого в Західньому Берліні і його саморозкриття, то з позначки про виїзд на совєтському пашпорті, що його мав обвинувачений» однозначно випливав, що він справді покинув СССР 10 серпня 1961 року. Далі — з квитка міської залізниці, що знаходився в посіданні обвинуваченого, ясно виходить, що він покинув Східній Берлін разом з своєю дружиною 12 серпня 1961 року.

Зізнання обвинуваченого про мотив його подорожі з Москви до Східнього Берліну знаходять підтвердження в телеграмі (про смерть сина — ред.), яку він також мав при собі після своєї втечі.

Нарешті, той факт, що безпосередньо перед своїм зголошенням обвинувачений був в одній західній установі на території засягу совєтської влади, випливає з тієї події, якою суд зайнявся минулої п'ятниці під час закритого засідання і яку я тому не можу тут з'ясувати ближче.

Але в тому самому напрямку ідуть також зізнання свідка Фільвока і на те саме вказують радієві зашифровані фрази, скеровані до обвинуваченого в зраді батьківщини, колишнього урядовця федеральної розвідувальної служби Гайнца Фельфе,— фрази, які скоментував тут ближче свідок фон Бутляр.

Всім цим доказові факти, здобуті з інших джерел слідства, не вичерпуються. Ще лишилося б згадати про зроблені свідками Вангауером та Фуксом устійнення щодо місця вчинку, дороги втечі та інших обставин, відтак про наявні при справі фотознімки і про багато чого іншого. Ще лишилося б згадати, що названі обвинуваченим криптоніми не є фантастичними прізвищами,— ці прізвища і стосовні до них дані існують і в дійсності. Вони могли без труднощів стати відомими совєтським органам через обізнання з судовими справами. Але я думаю, що можна обмежитися вже наведеним. Переховані доказові факти говорять такою виразною мовою, що при вникливому й узгодженому з живим життям розгляді їх кожний сумнів щодо признання обвинуваченого мусить замовкнути. За закономірністю життєвого досвіду випадковий збіг цих фактів виключається безумовно. Також не було б можливим ні обвинуваченому, як окремій особі, ні якій-небудь організації, яка стояла б за ним, подати фальшиву картину справи з такою точністю щодо фактів, доказових матеріялів і докуметів — між іншим, документів, частина яких походить з Німецької Союзної Республіки, а частина — з совєтської зони Німеччини або з території совєтської влади.

Тому я думаю, що моя оцінка доказів зроблена з усією мислимою старанністю — і прошу Високий Сенат покласти в основу свого рішення і вироку викладений тут мною зміст справи.

Промовляє федеральний прокурор д-р Альбін Кун. Це літній уже, лисий, в окулярах мужчина, який говорить спокійним голосом. Під час його промови голова суду д-р Ягуш і суддя д~р Шумахер постійно роблять записки, три інші судді уважно прислухаються. Обличчя Сташинського похмуре.

Обвинувальна промова головного прокурора д-ра Куна

Цей процес виразно випадає з загальних рам процесів, які досі відбулися в федеральному суді в першій інстанції. Уже зовнішній образ дуже змінився До процесу приєдналися дві жінки, обидві вдови, що їх мужі вмерли насильницькою смертю. Їх інтереси представляють тут адвокати. Медичні експерти подали тут дані обдукції і фахово висловилися про причини смерти. В залю засідань проникла атмосфера суду присяжних,— і все це перед тим сенатом федерального суду, до якого належить розгляд справ, пов'язаних з охороною держави. Це направду незвичайна картина і справді небуденний процес, процес, що знайшов відгомін у широкому світі. Я думаю, що це можна сказати без перебільшення. В залі засідань незвичайно сильно заступлена міжнародня і німецька преса, а також радіовисильні; про все, що можна було тут почути протягом останніх днів, вони повідомляли особливо докладно, почасти під великими заголовками.

Випадки шпигунства, які тут регулярно розглядаються, завжди знаходять серед громадськости певний резонанс, бо вони дають змогу заглянути на мить у щільно заслонену від зовнішнього світу діяльність розвідок, діяльність, щодо якої ще часто існують цілковито фальшиві уявлення. Якраз цей процес виразно показує, що робота агентів не має з романтикою абсолютно нічого спільного і ніяк не є «джабом» (працею), яким можна без труднощів заробляти гроші. Доля обвинуваченого є направду остерігаючим прикладом! Хоча в цьому процесі цілком не йдеться — в кожному разі щодо суті справи — про зрадницьку діяльність у клясичному розумінні, про вивідування і зраду державних таємниць, одначе на задньому пляні всього, що сталося, стоїть, як наказодавець, таємна служба — і погляд за куліси цієї таємної служби заслуговує на те, щоб громадськість цим зацікавилась.

В центрі обвинувачення стоїть убивство в двох випадках, убивство Ребета і Бандери, двох українських емігрантських провідників, які до самої своєї смерти жили в Мюнхені. Передчасний кінець їхньому життю поклав їх земляк Сташинський.

Обвинувачений не знав своїх жертв особисто; до самого свого вчинку він не обмінявся з ними жадним словом. Обидва померлі ніколи нічим його не скривдили. Тому він не мав для своїх вчинків жадного персонального мотиву. Стимул до вбивств походив з іншого боку — від організації, яка була зацікавлена в смерті Ребета і Бандери. Тут ідеться не про вбивство з особистих мотивів, а про вбивство політичне, про замахи.

Обвинувачений був при цьому тільки знаряддям організації, яка хотіла усунути, убити обох провідних українських політиків в екзилі. Люди тієї організації, на службі в якої був обвинувачений, окреслювали обох убитих як ворогів Совєтського Союзу, які завдали важкої шкоди комуністичному режимові на їх батьківщині і російському народові — завдали насамперед неправдивою пропагандою про стан речей у Совєтському Союзі і співпрацю з західніми розвідками, яким вони допомагали у вербуванні своїх земляків для шпигунства за залізною заслоною; крім цього, вони перешкодили багатьом своїм землякам повернутися в СССР і осягли вони це не тільки пропагандою, а й погрозами та насильством. Керівні особи в цій організації вже давно дали відчути обвинуваченому в загальній формі, що усунення непоправних ворогів держави, до яких вони виразно зараховували і провідників української еміграції, лежить в інтересах російського народу. Нарешті обвинуваченому було заявлено expressis verbis, що Ребет і Бандера — з причини їх шкідливого впливу в колах української еміграції — мають бути усунені. Підготові до систематично заплянованих атентатів служило вже вивчення будинків, де мешкали вбиті, і їх життєвих звичок. Після того, як обвинуваченого ознайомили з спеціяльною зброєю для виконання атентатів, він був кінець-кінцем скерований до Мюнхену з наказом підприйняти убійницькі дії.

Організація, на службі в якої перебував обвинувачений, була не дивовижною групою політичних екстремістів, а Комітетом державної безпеки при Раді міністрів СССР — КГБ. І це є хвилюючим і застрашливим вислідом даного процесу. Це і ніщо інше робить даний процес сенсаційним. В обличчі того потрясаючого факту, що ініціятива і всі вирішальні кроки щодо цих атентатів вийшли від найвищої державної установи, обвинувачений, його вчинки і його провина відступають повністю на задній плян. Цим самим обвинувачений автоматично деградується до малого виконавця наказу, так би мовити, до нелегального офіційного ката, яким він у дійсності і був. Цим нічого не говориться про розмір його провини, лише його роля в атентатах об'єктивно ставиться в належне світло.

Я мушу сказати, що вже сама думка, що найвища державна установа попросту наказує вбити людей, до того в чужій країні, є такою незвичною, такою монструозною, що її хотілось би вважати за неможливу, просто за абсурдну. Адже в усіх державах убивство карається найвищими карами. До цього треба додати, що в обох випадках сталося також явне порушення загальновизнаних норм міжнароднього права. Ні одна держава, при всій повноті своєї влади, не сміє вбивати людину в чужій країні, навіть якби ця людина була громадянином даної держави. Це є кричуще втручання у верховні права країни і в її суверенність. І це треба заакцентувати з усім притиском.

Коли рік тому федеральну прокуратуру було вперше повідомлено, що оскаржений обвинувачується в убивстві з наказу КГБ, то спочатку не хотілося в це вірити; подібне почував і слідчий суддя. Спершу обвинуваченого арештовано й допитувано за його зрадницькі стосунки. Щойно після обширного слідства щодо особи обвинуваченого та його попереднього життя, і після старанної перевірки його зв'язків, оскільки це взагалі було можливе, наказ про арешт був кінець-кінцем поширений і на вбивство.

Не є можливим говорити про вчинки обвинуваченого і його провину без того, щоб не вияснити ввесь історичний підклад атентатів. Це робить необхідним точно вивчити участь в цих атентатах органів КГБ. Тому згромадження і переведення доказу з усією конечністю мусять бути поширені і на це. Повторні питання пана президента суду і однозначні відповіді на них обвинуваченого і свідків уже усунули підставу до закиду, що тут ідеться про показовий процес. Хто стежив за висловами обвинуваченого, той знає, що він своїх описів не вигадав, що він не оповідає казок, а говорить про власні переживання. Якщо ці речі жахливі й алярмуючі, то робити відповідальне за них німецьку юстицію не можна. Ці наслідки ідуть на конто відповідальних наказодавців.

Як уже було сказано, обвинувачений не мав для вбивства Ребета і Бандери жадних власних мотивів. Як одинець, не мавши підтримки збоку, він ніяк не був би спроможен здійснити персональний намір убити. Пан Сташинський є совєтським громадянином і тим самим на своїй батьківщині і на всім обширі комуністичної влади, де він жив, він був підданий значному і загальновідомому обмеженню щодо права вільно пересуватися. Крім цього, треба пам'ятати про залізну заслону, через яку він за всіма відомостями міг пройти щонайменше десять разів, а при цьому ні разу не привернув на себе уваги контролі. А він віз із собою знаряддя, яке мало б кинутися в очі. Поза цим його численні, виразно устійнені подорожі і перебування на Заході коштували багато грошей, західніх грошей, що на них по тому боці напевно дуже тяжко спромогтися, навіть якщо дана особа фінансово стоїть добре. Без сторонньої допомоги обвинувачений ніяк не міг дістати потрібні вказівки, де перебувають його жертви, тим більше, що вони жили під криптонімами і зі зрозумілого страху перед насильницькими актами уважали на своє маскування. Уже ці міркування примушують сказати, що обвинувачений мусів знайти для свого підприйняття тривалу підтримку. А насамперед треба тут додати таке: смертельна зброя являла собою рафіноване, в кожному разі лише обмеженому колу осіб відоме знаряддя вбивства, що на нього одинець ледве чи міг би здобутися. Все говорить за те, що обвинувачений перебував у зв'язку з організацією, яка мала широкі можливості і досвід у переведенні насильницьких актів. Крім цього, обвинуваченому було виразно заявлено, що зброя вже добре випробувана, і щодо цього знаряддя вбивства стояв у Москві до розпорядимости спеціяліст, який прибув у Берлін саме у справі Ребета. Не про що інше говорять і численні, видані на різні імена документи внутрішнього і закордонного вжитку, які, як це достатньо відомо з процесів проти зрадників батьківщини, відповідають усім вимогам розвідувальної конспірації. Ці документи — не тільки ці, а й дозволи на проїзд та застосування чисел військової пошти — грають ролю доказового матеріялу щонайменше частково. Зрештою з поліційних замельдувань та інших доказових засобів виходить, що зізнання обвинуваченого також і в цьому напрямі відповідають правді цілком і повністю. Насамперед беззакидно доведено, що обвинувачений протягом десятки років стояв у зв'язку з органами КГБ і з 1956 року діяв як агент КГБ на території Німецької Союзної Республіки. Це вияснено вже в деталях. Мені досить згадати тільки про фотосвітлину, на якій зафіксовано обвинуваченого з однією особою, яку він мав відвідати з дорученням органів КГБ сім років тому. Зрештою є оригінал свідоцтва, виданого обвинуваченому 28.12.1960 для відзначення його службових заслуг; це свідоцтво є особливо важливим доказовим матеріялом. В ньому свідчиться, що пан Сташинський працював з березня 1951 року до грудня 1960 для «Науково-дослідного інституту, поштова скринька ч. 964». Означення дивне. Хоч у свідоцтві не говориться, якого роду була його наукова діяльність, але виявлені зустрічі його в НФР з агентами КГБ і вчинені ним убивства в Мюнхені не залишають жадного сумніву, що слова «науковий» тут зловжито. Експерт фон Бутляр переконливо з'ясував, що, за всіма даними, у випадку сповидного наукового інституту йдеться про замасковану установу КГБ. Ситуація стає цілком однозначною, коли взяти до уваги останній розділ цієї службової оцінки. «За успішну діяльність при опрацюванні однієї проблеми його (обвинуваченого) нагороджено, згідно з указом президії Верховного совета СССР від 6.11.1959 — я прошу звернути увагу на дату — орденом Червоного прапора». За всіма даними, важливою проблемою, якою зайнявся обвинувачений, було вбивство Бандери, яке часово було віддалене від дня нагородження орденом рівно на три тижні. Що було б краще, якби не було цього нагородження орденом, виходить уже з тієї обставини, що воно являє собою в цьому процесі цінний доказовий матеріял. Показалися пізніше бумерангом не тільки відзначення убивці, але й самі атентати. А ті в Карльсгорсті і в Москві, що вшановували пана Сташинського шампанським, також могли б його заощадити. Це вшанування було передчасним, і воно, крім того, не кидає доброго світла на тих, які служать благу держави саме в такий спосіб. Також і генерал у Карльсгорсті краще б не окреслював вдалі атентати як основу для великої майбутности обвинуваченого. Ці речі також належать до заднього пляну, що його залежить узгляднити при розгляді справи обвинуваченого.

Інші докази на те, що відповідальним за атентати належить зробити КГБ, здобуто під час закритого засідання, і я не хочу тут займатися ними ближче. В кожному разі поведінка органів КГБ після втечі обвинуваченого також промовляє за тим, що він був їхньою людиною. Пресова конференція, зорганізована минулого року в Східньому Берліні з метою зробити відповідальними за замахи органи Німецької Союзної Республіки, а саме — службу федеральної розвідки, ніяк не була вдалою. Так звана викривна акція жалюгідно скрахувала, бо гаданий убивця Бандери під час атентату перебував, згідно з певними даними, за кордоном. Запит КГБ до свого, в міжчасі виявленого агента Фельфе, чи є викривна акція успішною і чи треба її продовжати, як це виходить із перехоплених і пояснених тут радіозвернень органів КГБ,— цей запит мав виправдану підставу. В кожному разі з цих звернень через радіо стає ясно, що ця пресова конференція була влаштована не з ініціативи східньо-зональної влади, а з намови органів КГБ.

Було б нерозумним твердити, що політичні насильницькі акти, включно з ліквідацією політичних противників, є винаходом комуністів. Це було, на жаль, в усі часи, і якраз новітня історія явно не принесла поступу в цьому напрямі. Ми, німці, не маємо жадної причини показувати пальцем тільки на інших! Ми ще не впоралися з нашим власним минулим. Але насильницькі акти не стають кращими від того, що їх виконують інші. Також не хочу я і не можу зробити з вислідів цього процесу узагальнюючого висновку, що атентати є чимось буденним. Але КГБ і його попередники з так часто змінюваними назвами не допустили, щоб явно не райські насильницькі методи були усунені суспільним поступом. Мені досить нагадати тільки про численні процеси повоєнного часу, пов'язані з пориванням людей. Цей процес є також не першим, де доказується участь органів державної безпеки СССР у заплянованих на німецькій території вбивствах. У так званому «процесі ЧеКа», який відбувся в Ляйпцігу І.ІІ.—22.IV.1925 в державному суді для охорони республіки, було встановлено, що надісланий до Берліну органами ЧеКа генерал Скоблевський розбудував там таємний апарат, який займався зокрема атентатами на тодішнього генерала райхсвери фон Зекта. Крім цього, на наказ Скоблевського убито одного члена цього таємного апарату, який співпрацював з німецькою поліцією. Скоблевського засуджено було на кару смерти, а згодом — порядком обміну — вислано в Совєтський Союз. Я наводжу цей випадок тільки як історичну ремінісценцію. Я знаю, що і в Совєтському Союзі від 1925 року дещо змінилося. А все ж численні керівні особи СССР ще після падіння Берії офіційно заявляли, що до самої смерти Сталіна органи державної безпеки своєвільно ліквідували дуже багатьох людей. На ХХІ-му з'їзді КП СССР, що тривав від 21 січня до 5 лютого 1959 року, Шелєпін, тодішній начальник КГБ (його промова під час цього процесу вже була цитована) сказав таке: «Під безпосереднім керівництвом ЦК КПСС революційну законність відновлено цілком і повністю, і винних у її порушенні покарано»,— додавши до цього, що свавілля з боку органів державної безпеки тепер уже неможливе. Не зважаючи на цю заяву, устійнення, зроблені на цьому процесі, промовляють за тим, що Шелєпін брав участь у плянуванні мюнхенських атентатів.

Це все, що стосується заднього пляну. Тепер я переходжу до питання, як розглядати дії обвинуваченого, вправлені в цю раму, з погляду права.

Обвинувачений убив двоє людей. Коли він скерував на них свою спеціяльну зброю для вбивання, йому було ясно, що отрута випорскнена випробуваною перед тим зброєю, спаралізує дихальні органи жертви і спричинить негайну смерть. Не без того, щоб перед вчинком довго подумати про «за» і «проти» свого способу діяння, як це докладно під час процесу вияснено, він підприйняв акти вбивства, свідомо спричинив смерть своїх жертв і вважав, що так і слід. Тим самим він убив двоє людей намірено.

Крім цього, обвинувачення говорить про морд підступного типу. Підступно діє той, хто уникає відкритої боротьби, хто хитрим, перфідним способом унеможливлює або утруднює нападеному оборону. Застосоване обвинуваченим знаряддя вбивства є підступне всіма своїми властивостями, способом застосування його і своїм діянням. Використання його не впадає в око, точного приціляння воно не вимагає, його можна тримати прихованим, не оголювати його. Не створюється жадний гук, і, нарешті, цей циліндричний апарат має такий вигляд, що його призначення відразу не можна розгадати і думка про його смертельне діяння не приходить. Нападений лишається цілком довірливим. Від нападеного не треба ждати жадної оборони і жадної перешкоди в перебігу дії: жертва відразу втрачає притомність. А після цього — в кожнім разі з правила — не можна встановити жадного сліду смертельної отрути. Обвинувачений був цілком свідомий того, що цей спеціяльний апарат якнайкраще підходить для боягузливих, перфідних замахів на життя інших. Насамперед він був певний, що Ребет і Бандера не відчують страху перед загорненим у газетний папір знаряддям убивства і що тому йому буде легко відібрати їм життя — він не потребував боятися якої-небудь оборони. І справді — при блискавичному діянні отрути обидві жертви не були спроможні видати бодай один крик, покликати на допомогу. Хто при звичайній зустрічі на сходах заселеного людьми будинку раптом, цілком незауважено випорскує з загорненого в газету циліндричного предмету смертельно діючу отруту, яка відразу ж відбирає жертві свідомість і не лишає по собі будь-яких слідів,— той у розумінні § 211 кодексу карних законів діє підступно. Тому підсудний обвинувачується в морді у двох випадках.

Питання, чи винен підсудний, згідно з § 220а кодексу карних законів, також у геноциді, було вистудіюване вже під час передсудового слідства. Такого роду дії — а їх передбачено в кодексі карних законів на підставі приступлення НФР до конвенції про запобігання геноцидові і покарання його — в акті обвинувачення не фігурують. Також і сам процес не дав жадних нових вихідних пунктів щодо того, що вбивства служили меті повністю або частково вигубити групу певної національної приналежности.

Щодо карної відповідальносте обвинуваченого нема жадного сумніву. Він є інтелігентною людиною і цілком усвідомлював вагу і обсяг своїх дій. Він був також здатний відповідно скерувати свою волю. Я дозволю собі послатися тут на міркування експерта, проф. д-ра Рауха, згідно з якими хворобливих психічних явищ і порушень свідомости не можна було установити. А насамперед шановний експерт з'ясував, що, за всіма даними, не можна також брати до уваги непогамованість у наслідок ужиття таблеток.

Пан Сташинський не може послатися для свого виправдання на те, що він діяв на зобов'язуючий наказ органів КГБ, що його він окреслив як військову організацію. КГБ є не військовою організацією, а цивільною установою з розвідувальними і державно-політичними завданнями. Якщо від співробітників КГБ вимагають абсолютного послуху і якщо там є наявною дисципліна, подібна до військової, то все ж це не зміняє того факту, що ми маємо перед собою установу поза засягом військового командування.

Навіть у тому разі, коли розглядали доручення вбивств як накази, вони не були б для обвинуваченого обов'язковими, бо вони не були б правомірними. Цілком абстрагуючи від того, що не тільки в Німецькій Союзній Республіці, а і в усіх культурних державах морд карається найтяжчою карою, накази вбити Ребета і Бандеру порушують загальновизнані принципи міжнароднього права.

Я вже сказав в іншому зв'язку, що ніяка держава не має права вбити людини в чужій країні, бо це означає тяжке порушення чужої суверенности. Наказодавці обвинуваченого були свідомі того, що вони переступають свої компетенції; адже тут ідеться про абеткову істину! Вся ця конспірація, доведена аж до надміру — виникла підозра, що заіснувала епідемія легенд — і таємність способу діяння були б зайвими, якби не було причини боятися публічного світла.

Також і через заблуд не вважав обвинувачений дані йому накази вбити за правомірні й обов'язкові. Хоча в час убивств він був переконаним комуністом і через довголітнє та інтенсивне школення з боку своїх наказодавцв звик до думки, що усунення державних ворогів є правильним і служить добру російського народу,— одначе нема сумніву, що при виконанні мюнхенських замахів йому було ясно, що міжнародне право і німецький правовий порядок стоять на іншій концепції. Одержавши завдання вбити Ребета, він у тому, що якраз йому доручають проведення вбивства, побачив вияв великого довір'я,— бо «престиж» Совєтського Союзу значною мірою залежав від його мовчання, від його надійности. Він сам ясно сказав про це під час процесу, зазначивши, що західній світ — а місце вчинків знаходиться в ньому — розглядає атентати інакше, ніж КГБ, а саме як те, чим вони і є справді — як злочини. З цієї причини і з страху бути притягненим до відповідальносте за свої замахи він був надзвичайно обережний — при початковому слідкуванні за своїми жертвами, при виконанні замахів і після них, коли він якнайшвидше позбувся знаряддя вбивства. Він знав також, з якими небезпеками пов'язане уже саме знання про такі речі, і не сумнівався в тому, що його особисте заламання або тільки вагання при виконанні доручень викличе підозріння щодо його надійности, яке могло б мати своїм наслідком його ізоляцію, а згодом, після вбивства Ребета, його беззаконне усунення. В наслідок виховання в домі своїх батьків і, не на останньому місці згадавши, виховання християнського він був свідомий також того, що його вчинки неморальні. Якщо він шукав виправдання і снував міркування, що Ребет і Бандера, керівники руху спротиву, самі винні — в кожному разі на його думку — в масових убивствах, то це мало служити тільки заспокоєнню його поганого сумління. Що дані йому доручення і їх виконання є неправні, ідуть проти права,— в цьому не було для нього жадного поважного сумніву.

Поважно належить взяти до уваги застереження обвинуваченого, що він ніяк не міг ухилитися від доручень виконати вбивства, бо він боявся найтяжчих репресій проти нього і його родичів у Совєтському Союзі. Щодо цього обвинувачений детально пояснив, що, якби він повернувся з Німеччини з порожніми руками, не виконавши вбивств, то він, як ненадійний співучасник атентатів, був би цілковито ізольований, що дорівнювало б смертній карі. Його беззаконне усунення сталось би після смерти Ребета і прийняття доручення вбити Бандеру. Його родичів в Україні мало б спіткати щонайменше заслання в Сибір. І я справді вірю обвинуваченому, що в період його участи в обох атентатах його становище раз-у-раз гіршало і зірвати з усім цим ставало йому дедалі тяжче і небезпечніше.

Звичайно, КГБ ждав від нього безумовного послуху і не залишав йому жадної свободи рішати. Але ніхто не може звільнитися від своєї каригідної провини, посилаючися тільки на сліпий послух, бо визнання подібного принципу касувало б відповідальність одиниці. Хто добровільно працює для організації, яка не шанує його думки і його волі, той має нести і наслідки. І він також не зробив ніколи навіть найменшої спроби ухилитися від співпраці, хоч методи роботи були йому відомі.

Винуватець може бути виправданий тільки тоді, коли є наявним стан принуки в розумінні § 52-го кодексу карних законів, тобто коли винуватець був примушений до своєї дії. Але тільки в тому разі, коли його власна воля зламана погрозами або насильством з наявною обставиною для тіла або життя. Згромадження доказу показало брак цієї передумови. Бо тоді обвинувачений ще вважав свої дії за політично доцільні і корисні — хоча в нього вже виринали сумніви — і кінець-кінцем став винуватцем, бо підкорився режимові сліпо і безкритично,— а не тому, що боявся за своє життя і свою свободу. В цьому зв'язку він раз сказав, що тоді він ще не хотів стати зрадником (КГБ-ких таємниць — Ред.).

До цього треба додати, що наявне насильство наказу існувало для нього тільки на території засягу совєтської влади, але в жаднім разі не на території НФР, де він виконав убивства. В НФР він опинився поза безпосередньою досяжністю своїх наказодавців, і для нього заіснувала можливість діяти тепер згідно з своєю власною волею і своїм власним уявленням. Він мав би безперечну можливість ухилитися від доручень у той спосіб, що залишився б на території НФР і скрився. Якби він відчув для себе загрозу з того боку, він міг би звіритися органам НФР і претендувати на їхню охорону. З огляду на той факт, що йдеться про людське життя, це, безперечно, було б потрібним і конечним. Якби обвинувачений тоді не схотів іти так далеко, він міг би, принаймні без зайвого ризика, обманути своїх наказодавців, кажучи, що вчинків не можна було виконати. Він міг би допуститися якої-небудь незграбности, яка б могла призвести до втручання поліції, а цю подію він міг би був так змалювати, що його звільнено б від виконання його завдань. В кожному разі, якщо б він зараз напочатку був з тим «не справився», тоді для нього виникли б не надто великі шкоди. Тому обвинувачений не був з самого початку у безвихідній ситуації, у якій він був би примушений рятувати своє життя і життя та свободу своїх найближчих родичів не інакше, як виконанням атентатів. Як інтелігентна людина, він міг був дуже легко знайти якийсь вихід, якусь розв'язку, без морду. Отож, стан примушення так само відпадає.

Крім морду, обвинувачений провинився теж щодо зрадницьких стосунків (§ 100е кодексу карних законів і § 7, додаток А до договору щодо військових з'єднань). З 1954 року він підготовлявся до розвідувальної дії у Союзній Республіці, а з 1956 року він підприняв зустрічі з іншими агентами, чинив службу кур'єра й робив власні спостереження у тій свідомості, що тим самим він у висліді своїх зусиль, скерованих на вивідування державних таємниць Союзної Республіки й військових таємниць, служив своїм наказодавцям.

Вимір кари

Обвинувачений, що його судить Високий сенат, склав привселюдно свого роду генеральну сповідь, яку в такій вражаючій і щирій формі лише рідко можна почути в залі засідань (суду). Він відкрито й безпощадно розкрив свій внутрішній розвиток, не намагаючись тим виправдати себе й свої вчинки. Він видимо приклав зусиль, щоб дати вірний образ свого душевного стану протягом 10 останніх років, коли то він, як агент чужої таємної служби, вчинив гідні зневаги злочини. Не зважаючи на тяжкі провини мордів, у яких його викрито, не можна за його поведінку, що її він виявив під час процесу, відмовити йому певного признання, і на думку про його долю мимоволі відчувається хвилювання і стає жалко, що ця інтелігентна людина, завдяки супротивним обставинам і помилковому політичному керуванню, заплуталася в цю справу. На його дитинство випадає друга світова війна, в якій його батьківщину окупували навперемінку німці, росіяни і врешті знову німці, а відтак остаточно росіяни. В той час людське життя не мало великої вартости. В його батьківщині велася війна майже всіх проти всіх. Українці боролися проти поляків, поляки проти українців, обидві ж сторони боролися проти комунізму й німців. Тоді він теж пізнав передусім український рух спротиву, який в боротьбі проти поляків, частково теж проти німців і проти росіян, був безпощадний. Відбувалися напади на місцевості, які спалювано, а людей вирізувано в пень. Ця війна сягнула аж до малого села, в якому обвинувачений виріс. Він бачив лише безглузді наслідки цих політичних змагань, не усвдомлюючи їхньої мети. Він засуджував усі ці дії, а все-таки його, як 19-річного юнака, втягнено в ті міжусобиці, втягнув КГБ, в лапи якого він несподівано попався. Його зобов'язано до співпраці над розбиттям українського руху спротиву. На це він погодився, бо він хотів бачити швидкий кінець різні. Коли ж він виконав своє завдання, для нього не було вже жадного вороття, бо в його рідному селі стало відомим, що він був співробітником КГБ. Завдяки своїй дотеперішній праці він попав теж у конфлікт з батьківським домом, який підтримував український рух спротиву. Його розвиток майже примусово довів до того, що він остаточно став співробітником КГБ. Після інтенсивного школення він уважав слушним усе те, що робив КГБ. Коли йому дано завдання замордувати Ребета і Бандеру, то на підставі свого дотогочасного розвитку він ані духово, ані морально не доріс до цієї поважної ситуації. Хоч його тоді якраз мучила совість, в ньому переміг апаратник. Але зараз після убивства Бандери в нього почалося внутрішнє перетворення. Під впливом своєї дружини він досить швидко звільнився від дотеперішніх своїх поглядів і пізнав нелюдськість методів своїх наказодавців, методів, що їх він незабаром відчув на власній шкірі. За ним стежили в його помешканні й недовіряли йому. Він був примушений боятися за своє життя. І тепер, на жаль, щойно тепер, він знайшов відрив (від КГБ) і подався з своєю дружиною на Захід.

Манера й спосіб, якими він тут був готовий нести відповідальність за свою незаконність, його намір розкрити тут свої морди і, не щадячи своєї особи, виявленням методів своїх наказодавців дати вияснення і пересторогу, не залишають жадних сумнівів щодо щирости зміни його переконань. Він є в широкому значенні жертвою своїх наказодавців, які не знали жадного милосердя супроти вбитих, що були інших політичних переконань. Його вчинки є, одначе, самі собою жахливі.

Закон припускає за морд абсолютне покарання, а злагіднюючі обставини, які є в особі обвинуваченого, не можуть бути узгляднені.

Пропозиція

Я пропоную засудити обвинуваченого за два злочини морду на досмертну каторжну тюрму за кожний злочин, і за зрадницькі стосунки, на підставі параграфу 100е кодексу карних законів, параграф 7 додаток А до договору про військові з'єднання, на кару трирічної в'язниці, і на покриття коштів процесу.

Крім того я пропоную:

а)позбавлення почесних громадянських прав на протяг цілого життя,

б)продовження ув'язнення,

в)конфіскацію забезпечених (поліційно) фальшивих документів.

Після короткої перерви, о годині 11-ій промовляє співобвинувач, д-р Ганс Нойвірт з Мюнхену, адвокат пані Ярослави Бандери. Через хвилювання він говорить не дуже зрозумілим для слухачів голосом, деколи лише підвищуючи його тон. Стиль промови барвистий, але важкий, а тому стенотипістки не встигають і не можуть записати всього, Сташинський уважно слухає слів промовця, в залі панує велика тиша.

Промова адвоката Д-ра Нойвірта

Високий суде!

Від позивачки пані Бандери, репрезентованої тут уповноваженою нею дочкою Наталею й обома колегами-адвокатами Керстеном і Падохом, я одержав доручення в рамках процесуальних можливостей діяти в такий спосіб:

1. Подбати про те, щоб було збережено авторитет Степана Бандери на випадок, коли б обвинувачений побачив для себе шанси в тому, щоб на фоні українського визвольного руху виправдатись і висунути певні твердження.

2. В цьому процесі є неповторна нагода вияснити ті обставини, які створили передумови для злочинних вчинків, з'ясувати причинову залежність і остаточну відповідальність за виконані вчинки та висунути легітимні домагання на відшкодування за спричинені шкоди.

Цілком особисте доручення, яке я одержав, говорить: без помсти.

Щодо цього останнього доручення я мушу особливо підкреслити, що це не жест, це доручення випливає з духу дому Бандери — родини священика, яка віддала трьох синів у жертву за українську свободу.

Високий суде! Хай це доручення, ця вказівка дасть причину до дуже принципових стверджень. Пан прокурор говорив про політичний морд. І треба ствердити, що хоч процес був чисто кримінальний, його підстава й тло є суто політичні, бо йдеться про визвольну боротьбу цілого народу. В ході історії людства не раз була нагода переконатися, що є такі змагання, така боротьба, яка виникає лише під час зударів людей з чужим насильством і там, де людська свобода та найістотніші демократичні права є загрожені смертельною небезпекою. А за засадами нашої західньої традиції, така боротьба є освячена. І якраз українці, впродовж свого важкого історичного процесу, показали нам, що вони готові йти за покликом цієї традиції. Виходячи з цього становища, я можу й хочу зробити певні висновки, щоб, з одного боку, вияснити, де є основні мотиви, а з другого, щоб показати, які причини треба розглядати з процесуальної точки зору і що означає поведінка підсудного, до яких вислідів вона довела, врешті, що нам треба ствердити з правничої точки зору.

Мій високий суде! Для мене,— хоч я народився поза межами... (Німеччини — Ред.), особисто доля моєї батьківщини є дуже близька,— цей процес був суто кримінальним процесом і мені здається, що з огляду на правово-політичний бік справи нам треба бути особливо вдячними за те, що високий суд остаточно зміг зберегти в силі цей характер процесу і при цьому справді довів усьому світові, що властиво означає правовість у Німецькій Союзній Республіці в дусі традиції німецького права.

З свого боку я міг би піти страшенно легким шляхом, обмежуючися лише подякою, бо достойні представники (суду — ред.) з'ясували все дуже вичерпно.

Попри цю урядову документацію можна далі пройти тільки обхідним шляхом помірного узгляднення. 211 параграф карного кодексу, якщо його докладно пристосувати до підсудного, каже, що вбивцею є той, хто підступно вбиває людину, а тут було убито двоє людей і з точки зору кримінального права доведено, що спричинник убивства в хвилину виконування свого вчинку хотів забити людину, він усвідомляв собі, що вбиває людину, і з цієї причини він повинен відповісти за всі наслідки свого вчинку та понести кару. Але цей процес проходив у дусі неймовірної людности, зродженої з безприкладного суверенного самоопанування, і певною мірою дав підсудному змогу повністю виявити свою особовість. При цьому ми пізнали, що й для нього (Сташинського — ред.) досвід з процесу є також якоюсь мірою небуденний. На мою думку, тут немає нікого, кому б не заімпонували безприкладна концентрація (думок) та запас слів підсудного, який говорив не рідною мовою, і нема нікого, кому б ці речі не промовили до серця, хоч у залі панував настрій «лави присяглих».

Признаюся, що були хвилини, коли хотілося крикнути: Бога ради, що ж властиво сталося? Хто коли-небудь займався російською літературою,— а я під час мого довгорічного ув'язнення докладно її простудіював,— той майже схильний бачити в цьому випадку примітивний причиновий зв'язок з нею. Але, як юрист, я мушу так ставити питання: що властиво є? Примус наказу? Відсутність свобідної волі? Це дуже важкі й скомпліковані питання. До того ж треба мати на увазі пересторогу пана президента суду, що підсудний ще не засуджений, а також треба пам'ятати про засаду, що процес у правовій державі мусить проходити без жадної упереджености, і що збирання доказів мусить бути доведене до найможливіших меж...

В дальшому д-р Нойвірт перейшов до характеристики злочинної суті большевизму і большевицької системи, яка ламає людські душі. Продуктом цієї системи є якраз Сташинський, слухняний виконавець усіх наказів КГБ. Заторкуючи справу висилки Сташинського до Роттердаму, щоб там, під час відзначування річниці смерти полк. Євгена Коновальця, він спостерігав за Провідником ОУН Степаном Бандерою, д~р Нойвірт цитує слова підсудного:

«Я мав змогу докладно спостерігати, що Бандера був одним із головних промовців». Він змальовує перед нами також окремі фази своєї настанови до релігії,— говорить далі д-р Нойвірт про Сташинського,— а в одному місці, на запитання пана президента про його відношення до релігії, він каже: «Ну так, про це властиво не можна розповісти кількома словами, але все-таки я вийшов з християнської родини». Остаточно він збагнув основні засади віруючої в Бога людини: не вільно робити жадного зла, себто, не вбий! Це є найвирішніше ствердження з огляду на вимірення кари.

Ми бачимо, як Сташинський змагається сам із собою: по одному боці стоїть наказ (а я переконаний, що це не вигадка, бо він вживається в справи), а по другому боці — його переконання. Коли він був ще юнаком, капітан транспортової міліції (Ситніковський — Ред.) натякнув йому на ті події, які відбувалися в його батьківщині, і вказав, що треба покласти край витівкам тих людей (українських повстанців — ред.), під претекстом, що цього вимагає справа миру! Є вимоги куди більших жертв, ніж служба в спецвідділах. В рамцях цих наказів КГБ вміщається остання консеквенція його настанови.

Врешті підсудний з'ясовує нам, як він зустрічався з Ребетом і Бандерою, як при цьому він непевно почувався — «я поводився як дурень». В крайньому зніяковінню він ніби зашнуровує свій черевик, опісля підносить смертоносну зброю до обличчя іншого (Бандери — Ред.) і натискає язичок. Він знає, що це спричиняє смерть, але він переконаний, що цього не можна оминути, що він мусить це зробити. Це означає втрату життя...

Практично, я міг би на цьому закінчити,— каже д-р Нойвірт, одначе продовжує свою промову:

Якщо Сташинський твердить, що він одержав наказ і мусів його виконати, то він викручується і цим ми повинні зайнятися. Щодо одного нема жадного сумніву, а саме, що совєтський наказ — це поганий наказ! Зрештою, совєтських наказів не можна розуміти, якщо не зглибимо світоглядових (большевицьких підстав, з яких ці накази зродилися, і як їх немов муштру, набито в голови людей, що повинні їх виконати.

Д-р Нойвірт говорить далі про московсько-большевицькі нелюдські методи, якими Москва поборює український визвольно-революційний рух, про народовбивство в Україні, підкреслюючи при тому політичне підгрунтя скритовбивства в Мюнхені. Вказавши на наказодавців у Москві, він, правда, назвав Сташинського «бідолахою», жертвою большевицької системи, але в дальшому гостро засудив убивника. Сташинський став об'єктом диявольських методів большевицького режиму, але він перебрав на себе ролю ренегата, модерного яничара (при цих словах Сташинський неспокійно рухається у своїй лавці і на його обличчі видно легку рум'яність), який найпідлішим способом використовує свою сестру, щоб вкрастися в довір'я націоналістичного підпілля. Він свідомий того, що — «цього ти не повинен робити», але він таки зробив це. Він свідомий наказу «не вбий», але він убив. Спершу д-ра Ребета, опісля Степана Бандеру, організатора й керівника українського визвольного руху. «Знищенням Ребета й Бандери ми послабимо визвольні позиції українців!» — ось диявольська логіка наказодавців у Москві. При цьому д-р Нойвірт зображує розмову цих наказодавців (далі цитуємо дослівний текст промови):

Накажім нашим винахідникам зробити якийсь винахід, яким можна б звести зі світу наших противників, а саме — винайти пістолі. В минулому ці пістолі вже виявили свою знищувальну силу, а цього разу і також в інших випадках їх ужито в чужій суверенній державі, а саме в Німецькій Союзній Республіці. Цього не можна промовчати.

Мої достойні панове! Тут ми знову повертаємося до проблеми вирішення кари. Якимсь жахом віє від цього совєтського суспільства, від його внутрішнього ладу, який створив большевицьку поліційну систему. Цікаво було прислухатися, як у Сташинськім завжди гавкають собаки Павлова...

Адвокат Нойвірт докладніше вияснює проблему «умовних рефлексів», що Ті досліджував московський учений, проф. Іван Павлов (жив у 1849—1936 рр.). Павлов дресував собак таким способом, що, наприклад, кожного разу, коли давав їм їсти, дзвонив. Пізніше пси реагували на звук дзвінка — з допомогою так званих ниток смаку — так само, як під час одержування їжі. Большевики пристосували ці досліди Павлова до виховання людей. Люди ставали живими автоматами, які безвільно реагували на дані їм знаки. Таким «дресованим собакою Павлова» зробив КГБ Сташинського. Після цих пояснень д-р Нойвірт говорить:

Яких слів, яких пояснень ми не привели б на те, щоб дати змогу збагнути цю людину (Сташинського — Ред.),— а тут можна б про це говорити впродовж цілих годин,— все це не зможе заперечити того основного факту, що Сташинський знав, що вбиває д-ра Ребета і Бандеру. Він докладно знав: ось я переступаю границі суверенности, я є тепер у Мюнхені, на чужій суверенній території, де її громадяни мають свій суспільний устрій, що його я повинен, респектувати, і що зрештою знання законів не є міродайне, але і незнання цих законів не може оберегти мене перед карою.

У головних засадах не може бути помилок. Якщо правдою є, що в Совєтському Союзі досліджування фізичного життя відіграє, з причин державної рації, якусь спеціяльну ролю, то це в засязі нашої правовости не може створювати якихось виправдуючих консеквенцій.

Високий суде! Отож треба врешті ствердити, що, як з одного боку, неможливим є охопити уявою все те, що я роблю і за що на випадок потреби я мав би відповісти, так, з другого боку, не можна цього застосовувати щодо підсудного. А відносно 52 параграфу, то я дозволю собі ще пригадати, що якась чинність не є каральна тоді, коли виконавець є примушений до неї непереможним гвалтом чи загрозою своєї смерти. А він (Сташинський) не може переконати нас у тому, що він був під абсолютним тиском, бож пізніше, у зв'язку з цілком іншими обставинами, він погодився з нами, яку він мав змогу суб'єктивно оцінювати речі.

Тут ми приходимо до нового елементу, а саме до справи пані Інге Сташинської. Ми не бачили її, але це не перешкоджує ствердити той нечувано драматичний елемент. Слухаючи слів підсудного, ми були по-людському зворушенні, при цьому нам пригадалася друга частина Фавста... Одначе, в цьому домі не водиться занадто філософувати. Також те, що Сташинський оповів нам та як змалював свої відносини з Інге Поль, якоюсь мірою є по-людськи хвилюючим. А все це сталося з тієї причини, що таємну поліцію (КГБ у Москві — Ред.) очолив керівник молоді (Шелєпін — Ред.), який не має поняття про головні принципи, і виявив до Сташинського ласку (дозволив йому одружитися — Ред.), В протилежному випадку ніколи не було б згоди, щоб він одружився з Інге Поль, у висліді не було б виникло нещастя (для КГБ — Ред.) і сьогодні добряга Сташинський сидів би собі десь дуже далеко в Росії, не маючи такого вигідного життя, що його має засланий у вільний світ агент, з добрими дієтами й постійною платнею.

Але несподівано в його житті появляється жінка. І це якраз надає цілій справі смаку схвильованости і парадоксальности. Чоловік є продуктом такої методи виховання, якою видресовано собак Павлова, але ось приходить ця жінка і якраз вона є тою, що, апелючи до його сумління, виправдує остаточно нашу (західню — Ред.) систему. Одначе, як би ми не крутили з цією справою, ми не маємо можливости дати розгрішення, немов у сповідальниці. Ми сидимо в судовій залі. Хоча б ми як дошукувалися чогось людського, завжди залишається морд і знищення двоє людей.

Я не бачу тут жадної можливости, бо істоту вчинку нормує підступ, і якщо цей підступ є так доведений, як тут, немає жадного прощення. Я не завидую панові оборонцеві розв'язки цього питання.

Про найсуттєвіші справи тут говорив уже пан федеральний прокурор, я хотів би ще дати лише деякі підкреслення.

Те, що діється там, в Україні — це без сумніву за своєю суттю є народовбивство. Народовбивство для політичної мети, яка розглядає народи лише як ступень переходу до остаточного урегулювання світу.

Насвітлюючи своєрідну ролю Сташинського в цьому народовбивстві, д-р Нойвірт підкреслив, що Сташинський душею не є українець. Він дослівно сказав:

Душа цього чоловіка не є вже душею українця. Вона була знищена вже тоді, коли він нам сказав: «я є росіянин». Але ми бачили, що і в пізнішому пізнанні він не віднайшов її, хоч у нього є деякий поворот. Він виявляє, що в нього є бажання покаятися. Я не зважуюся окреслювати, як далеко він у цьому бажанні зайшов. Це видно буде тоді, як виникне питання про уласкавлення.

Про всі ці справи ми не хочемо тут більше говорити. Але тому, що очевидним є те, що там (в СССР — Ред.) діється і що Ребет і Бандера втратили життя так, як це наказали режисери, то наше вирішення помітно потрясе тамошнім життям. Наші правні розпорядження виникають з нашого теперішнього розвитку. Хід цього розвитку намагаються співформувати, визначувати та на нього впливати наказодавці в Москві, які вже раніше добре пізнали, якою дійною коровою є пропаганда. А це є характеристичне...

Закінчуючи свою промову, д-р Нойвірт покористувався цитатами з твору Мілована Джіляса п. н. «Розмови з Сталіном», стверджуючи, що в Росії нічого не змінилося навіть після смерти диктатора:

«У всякому разі Сталін був потворою, яка на практиці... не могла визнавати нічого іншого, як лише успіх, насильство, фізичне й духовне знищення... Сьогодні його значення принижується, а його «помилки» натавровується. А все таки детронізація Сталіна доводить, що правда завжди перемагає, навіть і тоді, коли ті, що боролися за правду, загинули. Людське сумління є невмолиме і незнищенне. На жаль, і сьогодні також, після так званої відсталінізації, можна прийти до такого самого висновку, як раніше: світ Сталіна не загинув... його суть і його сила залишилися незламані...»

Злочин Сташинського і процес — це пересторога для вільного світу.

Голова суду перериває розправу до год. 15-ої після обіду. В коридорах суду помітне пожвавлення розмов поміж українцями, слухачами процесу. Якраз прийшла вістка, що Український Конгресовий Комітет Америки — УККА 12 жовтня вислав телеграму до канцлера німецького уряду Аденауера з проханням поробити заходи, щоб вислід процесу був переданий до ОН і щоб німецькі чинники запропонували Об'єднаним Націям взяти обговорення цієї справи на порядок своїх нарад. УККА вислав теж домагання до німецького уряду, щоб цей збільшив охорону для українців, які живуть в Німеччині.

О год. 15,02 голова суду надає право голосу співобвинувачеві, д-рові Мірові з Мюнхену, адвокатові пані Дарії Ребет. У своїй, майже 50-хвилинній, промові д-р Мір шукає, як здається слухачам, пом'ягшуючих обставин для Сташинського, а це викликає помітне здивування серед різнонаціональної публіки.

Промова Д-ра Міра, адвоката пані Дарії Ребет

Пане Президенте! Високий Сенате!

В кінці цього процесу приємно ствердити, що він не став показовим процесом. Слава Богу, що нам не можуть зробити такого закиду і що тверезий та діловий розгляд справи сполучився з тверезим і діловим зізнанням підсудного, яке дало надійну і підбудовану міцними доказами підставу для вашого рішення.

Цей процес однак дав нам можливість придивитися до реторти практичної роботи таємної служби Совєтського Союзу, тої таємної служби, всесвітня діяльність якої нам відома і про яку ми знаємо, що вона утримує цілу армію агентів, щоб проникнути всюди і підкопати увесь світ.

Нема сумніву в тому, що комунізм протягом свого 45-річного існування осягнув дуже помітних успіхів, і вже керівник американської контррозвідки Даллес якось сказав, що ми не повинні недооцінювати цих успіхів і мусимо виявити досить самокритики, щоб їм відкрито дивитися в очі і обміркувати собі, як ми маємо протиставитися цій зростаючій силі. Лише зрозуміння комунізму дає нам в руки засоби для його поборювання.

Трагізм цього процесу полягає в тому, що некуплений залізничний квиток став для двох чесних людей квитком для подорожі на той світ. Нема потреби малювати перед вами ще раз картину української визвольної боротьби. Але на цьому місці слід зазначити: ядро і рушійні сили цього спротиву, цього визвольного руху, знаходяться не за кордоном. Вони містяться в Україні і сили, що діють в ній, є динамічними організаторами цієї боротьби за свободу. Закордонна організація ОУН сприяє лише підтримкою, інформацією і з'ясовуванням.

Що стосується вчинку підсудного, то мені здається, я якось чув сумнів у тому, що він спричинив смерть п. Ребета. Це не випадково, що висловлювалися такого роду міркування, бо експертиза без сумніву виявила в п. Ребета в високій мірі...

У свій час також і його смерть була приписана відмові серця працювати. При цьому слід звернути увагу на одну обставину, яка ще не була згадана.

У своєму ясному зізнанні підсудний ствердив, що замах відбувся поміж партером і першим поверхом. Підсудний тут на процесі повторив, що він піднявся на перший поверх і скоро після того почув, що хтось відчинив двері будинку. Тоді він відбезпечив зброю і почав повільно спускатися по сходах, назустріч Ребетові, який піднімався по сходах нагору. Безпосередньо перед зустріччю на другій третині сходів відбувся замах. Пана Ребета знайшли мертвим на другому поверсі будинку на площі Карла ч. 8. Мені здається, що ця обставина не є цілком не істотною, бо я вважаю, що у випадку раптового припинення діяльности серця пан Ребет не був би спроможний піднятися на другий поверх.

Але це сталося. Знайдення пана Ребета на другому поверсі свідчить про те. що в нього не потрапив концентрований заряд отруйного струменя, бо він піднявся по сходах ще трохи вгору. Це було б несполучно з раптовою серцевою смертю в наслідок відмови... (медичні фахові вислови).

Крім того, ствердження експерта не примушує пророкувати швидку або близьку смерть в наслідок припинення діяльности серця. Та обставина, що пана Ребета знайшли на другому поверсі, є для мене доказом того, що смерть справді була спричинена отруйним струменем і що цей струмінь є первопричиною його смерти саме в цей час.

Дещо надзвичайною є та обставина, що протягом цілого процесу до пані Ребет ні разу не звернулися з проханням, з огляду на твердження експерта подати інформації про стан здоров'я її чоловіка, і що вона також ніколи з офіційного боку не довідалася, що її чоловік помер неприродньою смертю.

Другою проблемою, яку ми маємо дослідити, є правнича оцінка вчинку підсудного. Сьогодні в судовій залі вже багато разів можна було почути слово «вбивство». Я мушу насамперед ствердити, що я не міг прийти до правничого переконання, що ми тут маємо справу з підступним вбивством. Я вбачаю у підступності, яка одержала в численних судових вироках відповідне тлумачення, а яке врешті завершується висновком, що вбивство є тоді підступне, коли його доконано більше ніж лукаво, використовуючи довірливість жертви.

Те, що нас у цьому випадку спокушує вірити у підступність, є в дійсності помилковим висновком: підступною є зброя, примітивна, непоказна, що в жадному разі не виглядає як зброя, якою можна заподіяти смерть. Саме тут знаходиться дуже спокушаючий і для наших міркувань, на мій погляд, дуже небезпечний аргумент. Зброя сама з себе є дійсно підступною, але ми повинні звернути увагу насамперед не на зброю, а на спосіб виконання вбивства підсудним.

Беззахисність жертви і її довірливість — суд має про це таку саму думку — не мусять бути створені виконавцем замаху, вони можуть існувати незалежно від нього. В порівнянні з тим, жертва, яка спить, і яку хтось вбиває, є дійсно беззахисною і довірливою — таке вбивство є підступним.

Чи був Ребет беззахисним, чи був він довірливим?

У тому стані, в якому Ребет піднімався по сходах, він без сумніву не був беззахисним. Також поняття довірливости тут не на місці. Про довірливість можна було б говорити, коли б ворожі наміри підсудного були наочними. Суб'єктивно намір виконавця мусів би містити в собі особливу негідність.

Підсумовуючи, я мушу сказати, що вчинок підсудного не можна назвати підступним. Він був хитрим. Сташинський використав момент несподіваности. Несподівана зустріч, яка веде до того, що жертві бракує можливости оборонятися, ще не є підступністю. Тут не можна просто вжити поняття скритовбивства (Meuchelmord), як його звичайно вживають нефахівці. Сташинський вийшов назустріч своїй жертві. Уявім собі, що він мав у руках пістоль; він підняв перед своєю жертвою цей пістоль і натиснув на курок — чи можна було б в такому випадку говорити про підступність?

Моя правнича совість не дозволяє мені робити інакше, як сказати, що Сташинський вийшов назустріч своїй жертві, віч-на-віч, і подивився на неї; звичайно, це був неприємний вчинок, в якому його обвинувачують і який його примусили зробити, але Сташинський лише заскочив свою жертву. Те, що зброя була захована і її не можна було розпізнати, є на мій погляд неважливою деталлю при оцінці суб'єктивної обставини підступности. Мені, однак, здається, що цей випадок не можна порівняти з таким, в якому створено відносини довір'я, напр., чоловік іде зі своєю дружиною гуляти, спочатку створює відносини довір'я, викликає стан довірливости, а пізніше вбиває її. В нашому випадку справа виглядає інакше. Стан довірливости може постати щойно тоді, коли виконавець замаху щось зробив для його створення. Мені здається, що в нашому випадку цілковитої відсутности будь-яких взаємин поміж виконавцем замаху та жертвою про це не може бути мови, бо ж контакт поміж ними полягав лише у стеженні за життєвими звичками Ребета. Стеження відбувалося без відома Ребета і без якихось взаємовідносин з ним. Тому я вважаю, що ми — як я вже сказав — не в стані об'єктивно ствердити наявність підступности.

Мені здається, Високий Сенате, що клеймления підсудного, який тут перед вами відверто визнав свою вину, як примітивного вбивці, було б власне необоснованим звільненням від відповідальносте тих осіб, які несуть головну відповідальність. В такий спосіб я переходжу до другої проблеми.

Не так давно ми спостерігали за процесом проти проф. Ляйбранда і також за цілим рядом інших процесів, свідками яких ми були, і ми так часто чули посилання на створений наказом примус, яке практикувалося часом з успіхом, часом без успіху.

Коли розглянути ситуацію підсудного дуже тверезо і без упередження, то я хотів би сказати словами вдови пані Ребет, яка могла б бути, на мою думку, найкращим оборонцем для Сташинського:

«Хто знає тамтешній стан речей, і хто знає, які методи там застосовують супроти людей, що потрапили до лабет таємної служби, той знайде велику міру пробачення для вчинених такими людьми вбивств».

Це не випадково, що такі слова походять з уст пані Ребет. Вона далека від того, щоб Сташинського засуджувати, вона йому давно простила, можливо, що вона бачить цей процес зі значно вищої сторожової башти і замах на її чоловіка здається їй етапом у маршруті українців. Вона стає на вищий п'єдесталь і дивиться на речі з іншої вежі.

Вона вірить у створений наказом примус для людей, які вже раз заплуталися, виконуючи доручення таємної служби. Сташинський дав для КГБ письмове зобов'язання виконувати його доручення, що йому навряд чи можна поставити в вину. КГБ обробляв Сташинського ще тоді, як він був 19-20-літнім юнаком. Сташинський був вбудований в цю систему і йому надзвичайно тяжко було сказати: «ні».

Наявности факту примусового стану в розумінні § 52, на мій погляд, не можна прийняти з таких причин: (не можна було добре розуміти.— Прим, стенографістки).

Я аж ніяк не вважаю, що у випадку Сташинського ми маємо елементи підступного вбивства. Я стою на становищі, що підсудного не можна ані розглядати, ані карати як скритовбивника (M?rder).

Що стосується довірливости Ребета — я вже згадав — це дивно і було для з'ясування стану речей не цілком добре, що пані Ребет ніколи не вислухано.

Напередодні своєї смерти Ребет виявив незвичайну поведінку, коли його син хотів піти до кіна...

Президент перебиває і питає, чи д-р Мір бажає внести пропозицію.

Д-р Мір продовжує: Я вважав би потрібним вислухати пані Ребет.

Пані Ребет сказала мені, що її чоловік напередодні досить енергійно виступив проти бажання її сина (піти до кіна), без пояснення, він лише сказав: «Мені здається, що для тебе буде краще, коли ти залишишся тут».

Вона пізніше не раз замислювалася над цією поведінкою свого чоловіка, яка їй впала в очі, і їй здавалося, що Ребет мав певне передчуття або принаймні почуття, що за ним слідкують, він відчував на собі чиюсь тінь. Він сам дав перед своєю смертю підставу для таких міркувань. Але це лише думки і роздумування, про які пані Ребет мені особисто розповіла і які я не хотів би ховати від суду. На всякий випадок я вношу пропозицію вислухати про це пані Ребет. Тему допиту я назвав.

Сташинський розповів нам про вбивства в його селі, про вбивство одного 12-літнього хлопця і тому подібне. Це все переживання у віці в 12-13 років, які міцно збереглися в його пам'яті. Він одержував вишкіл, згідно з яким вороги Совєтського Союзу є людьми найгіршого гатунку. Можливо існувала безліч аргументів, які сприяли внутрішньому перетворенню підсудного в комуніста. Доведено, що це виховання є беззастережним і безкомпромісовим і що його вислід є також безкомпромісовим.

Я також розумію, чому він виконував доручення. Доки доручення не загрожує життю іншої людини, його виконання можна зрозуміти. Але в ту хвилину, коли підсудний одержав ясне і недвозначне доручення вчинити морд, він не мав права посилатися на «стан примусу». Цей підсудний виявив інтелігентність і у своїй пізнішій поведінці дав докази того, що він вміє здійснювати свої власні бажання і цілі і вміє знаходити дуже дотепні і розумні шляхи для цього.

Існує дуже простий спосіб уникнути такого стану примусу. Жадна людина у світі не може зробити закиду іншій людині — також російська таємна служба не може цього зробити,— коли агент виправдується і твердить: Я просто не можу вбивати, я нездібний вбити іншу людину. Я готовий виконувати інші доручення, але я не можу вбити людину.

Така заява про нездібність вбити людину, на мій погляд, знайшла б також доступ до сердець комуністичних начальників. Мені здається, що вже саме лише твердження про власну нездібність викликало б стільки сумнівів щодо успішного виконання доручення, що було б знайдено інший об'єкт для цього. Нам ясно, і ми не робимо собі з приводу цього жадних фальшивих ілюзій, що доручення було б будь-що здійснене. Підсудний міг залишитися співробітником таємної служби і запропонувати: Я готовий виконати інше доручення. Він міг знайти шлях, який би відвернув його від вбивства, від здійснення такого кривавого доручення.

Це слід поставити підсудному в вину. Ці міркування повинні унеможливити застосування для підсудного § 52 про стан примусу. Проте слід ствердити, що він знаходився під певним примусом наказу і йому без сумніву було не легко ухилитися від цієї системи.

Я не хотів би також вимагати від підсудного використати нагоду свого перебування на території Союзної Республіки для того, щоб залишитися тут. Не можна вимагати від людини, духове формування якої ще не досягло зрілости, щоб вона раптом стала зрадником, яким би підсудний, відповідно до його тодішнього світогляду, в цьому випадку став. Йому слід поставити в вину, що він тоді ще діяв як виконавець доручення з переконання, що однак виключає стан створеного наказом примушення.

Стереотипні вислови пана Сєргєя, що, мовляв, вороги Совєтського Союзу мають бути усунені, могли зламати спротив підсудного — це я готовий зрозуміти і цю обставину слід зарахувати йому на користь. Отже я вважаю, що стан підсудного не був «спричиненим примушенням лихом» (німецький правничий термін: «N?tigungsnotstand» — Ред.), але існувало певне примушення, створене наказом. Тому я вважаю, що підсудний вчинив вбивство — «тотшляг». (Німецький правничий термін «Totschlag» означає в українській мові вбивство і є меншою провиною ніж морд — скритовбивство — Ред.).

Більша частина зізнань підсудного переконує нас в тому, що він каже правду.

Однак я хотів би зазначити деякі сумніви, які виникли в мене, і мені здається не без підстав.

Я не можу повірити підсудному, що його стеження за Степаном Стахуром, який вбив письменника Галана, було таким невинним, як він його змалював. Він твердить, що його шеф лише хотів довідатися, як стався цей вчинок. Однак все було досить ясно. Крім цього, напевно було відоме також прізвище, бо прибічна охорона Галана знала студента, який у нього мешкав. Мені здається правдоподібним, що про прізвище студента... (На цьому місці стенографістці не пощастило записати кілька речень.— Ред ).

Таємна служба хотіла насамперед довідатися про місце перебування пана Стахура, а не про обставини вчинку. Про місце його перебування Сташинський поінформував своє начальство. Я маю великий сумнів щодо правдивости його відповіді на відповідне питання, що, мовляв, Стахура зловили, але це не мало нічого спільного з виконаним ним дорученням. Я вважаю це непереконливим, але не можу цього довести. Я лише хотів вказати на мої сумніви.

В заключенні я ще хочу вказати на те, що кілька разів створювалося враження, ніби така метода застосування отрути, про яку була мова на цьому, процесі, як засіб для ліквідації незручного учасника руху спротиву або особи, що поборювала комунізм, тут була доведена вперше. Однак я знайшов в одній книзі численні докази того, що вже раніше застосовувалися подібні методи і засоби при вчиненні замахів.

Ця книга має назву «Право на совість», вона була написана Ніколаєм Хохловим, капітаном КГБ до його переходу на Захід. Йому відомі численні приклади такого роду і він розповідає про них у своїй книзі. Я згадую про це, бо це має відношення до питання про походження зброї. Хохлов розповідає про дві Московські установи, лябораторію ч. 12 і лябораторію ч. 13, їхня спеціяльність: «безшумні пістолі».

Я хотів би підкреслити, що отрута, яка вбиває людину, відома не лише від часу появи Сташинського, а вже давно. Мені здається, що найважливішим висновком із цього процесу є ствердження, що найвищі органи совєтської таємної служби спільно з Центральним Комітетом партії дають агентам такі доручення виконувати скритовбивства.

Що стосується особи Ребета, то слід сказати, що на цьому процесі не виявилося нічого такого, що могло б дати советам підставу поставитися до нього поблажливо. Він був теоретиком, політичним письменником, написав деякі книги, також філософського характеру — все це для совєтів є підставою для того, щоб його як небажаного теоретика зліквідувати.

Високий Сенате! Від імени пані Ребет я мушу ще раз запевнити, що вона не відчуває до Сташинського навіть найменшої ненависти, але вона співчуває йому, і вона має рацію. Жаден винуватець не знаходить перед судом свого власного сумління... (далі не записано,— прим. ред.).

Пані Ребет набрала переконання, що Сташинський від усього серця і зі щирої душі шкодує, і лише ця обставина є для неї заспокоєнням і виправданням, хоч вона через вчинок Сташинського втратила свого чоловіка. Вона говорить словами Ніцше, що кров є поганим свідком правди і кров отруює найчистішу душу.

Мені здається, що процес дає нам переконання, що пані Ребет, як жертва і вдова жертви має право висловити свою думку і з'ясувати своє становище до справи.

Лагідний вирок був би також вистачальним, бо вчинок Сташинського означає для нього обтяження його совісти, якого він, як відповідальний за смерть двох людей, ніколи не позбудеться.

Після виступу д-р Міра промовляє пані мгр. Дарія Ребет, підкреслюючи, що вона не має ненависти до Сташинського і не кладе ваги на його покарання.

Слово пані Дарії Ребет

Високий Сенате!

З причин (труднощів) мови, а також, щоб ясно висловити думки та докладно їх зформулювати для того, щоб між іншим не виникли які-небудь непорозуміння, я коротко з'ясувала на папері те. що я хотіла б сказати.¹

Насамперед я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно й правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказодавців. російсько-большевицького режиму, совєтської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником. Все те, що тут цими днями виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби й ненависти. Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше — обох моїх дітей. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жадної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу. Це явище не є відірване від усього іншого, замкнене само в собі. Воно є тільки одним фрагментом у всьому історично-політичному комплексі змагань українського народу до своєї незалежности. Обвинувачений став об'єктом і жертвою прецизної і принципово антигуманної машинерії. І можна б висловити думку, що не випадково якраз українець мав виконати відомі нам доручення.

Щодо зізнань обвинуваченого про українську еміграцію, про її керівних осіб, які нібито стримують емігрантів від репатріяції, то годиться ствердити таке: тут ми маємо до діла з умисним звуженням і сплощенням справи, маємо ще одну свідомо вмовлювану легенду. Бо, поза окремими вийнятками, еміграція у своїй масі вже давно знає, чому вона опинилася на Заході та чому не хоче повертатися назад. Далекосягла роля російських можновладців і наказодавців у розгляданих на цьому суді речах ясно доводить, що проблема України для московської метрополії є якраз проблемою, питома вага якої зростає дедалі більше.

_________________________________________
¹ Текст промови пані мгр. Дарії Ребет був друкований у спеціальному випуску місячника «Український Самостійник», Мюнхен, 1962 р., але в ньому є деякі розбіжності поміж стенограмою записок під час процесу. Наприклад, пропущено перший розділ про те, чому п. Ребет відчитує своє слово, а не говорить. Далі, в тексті є деякі окремі слова, чого не знаходимо в стенограмі: висновок — або стенотипістка не записала (що не є дуже можливим, бо пані Ребет читала виразно й помалу), або під час друковання тексту в «УС» пізніше ці слова додано.

З особистого становища деяких речей не можна направити. Але я хотіла б вказати на деякі моменти іншої натури. Якщо відомості про те, що тут діється, пробиваються крізь залізну заслону, то вони, можливо, дадуть обманеним людям причину призадуматися. З другого боку, і західній світ міг би повчитися дечого з таких випадків і зробити для себе розумні практичні висновки.

В такому аспекті — хочеться думати — все те, що сталося, не залишиться без значення.

Коли стає, щоб сказати своє слово, 20-річна донька сл. пам. Степана Бандери, панна Наталя, в залі помітне хвилювання. Постать молодої дівчини в чорній сукні, її слова характеристики свого незабутнього батька, який загинув з руки кагебівського найманця на наказ Москви, зворушує багатьох слухачів до сліз. Сташинський поблід ще більше й не дивиться ні на кого, вп'явши погляд у землю. На обличчях суддів видно глибоке зворушення і прихильність до тієї, яка промовляє.

Слово Наталки Бандери

Високий Суде!

Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенатові подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, що він під час своєї діяльности в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

Якраз сьогодні минає три роки, коли мій батько помер в дорозі до лікарні. За свідченням підсудного, мій покійний батько був підступно замордований з допомогою отруйної зброї.

Це не перший і не єдиний морд у нашій родині. Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів. Мої батьки походять з української греко-католицької священичої родини. Саме в той час головно священики та учителі розбуджували національну свідомість українського народу, передусім же селянства. Батько моєї мами, о. Василь Опарівський, був польовим священиком української армії під час першої світової війни і загинув в бою проти поляків. Моя бабуся, тоді ледве 20-річна, залишилася сама з двома дітьми — моєю мамою Ярославою і її братом Левом — та мусіла як учителька пробиватися крізь життя. Як учителька вона також причинилася до повного національного усвідомлення українського селянства.

І моя бабуся і мій дядько Лев загинули під час другої світової війни.

У зв'язку з викриттям одного атентату, поляки після довшого ув'язнення розстріляли мого невинного дядька. Ми ніколи не довідалися, серед яких обставин загинула моя бабуся; ми знаємо тільки те, що її замордовано, коли вона повернулася з Польщі до свого рідного села.

Мій покійний батько так само походив із священичої родини. Він мав трьох братів і три сестри. Його мама, а моя бабуся, померла молодою на чахотку і залишила свого чоловіка, а мого дідуся, о. Андрія Бандеру, з сімома дітьми. Мій дідусь о. Андрій Бандера виховав своїх дітей в релігійному і національному дусі, так що вони вже як студенти включилися в боротьбу за визволення України.

Двох братів мого батька (Василя і Олексу Бандерів) закатовано під час другої світової війни в концтаборі Авшвіц, а мого дідуся з його найстаршою донькою вивезли большевики на Сибір.

Після ув'язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 р. приїхала зі мною (тримісячною дитиною) до Берліну, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли мого батька німці випустили з кацету і він почав організувати Закордонні Частини ОУН, ми мусіли постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зеефельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнбергу.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусіла щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948-1950 роках ми жили, без нашого батька, під прибраним прізвищем у таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько відвідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, важко хворіючи на запалення середини вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзее, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики; так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села і зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріяційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, що всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусіли впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб мене вчити української історії, географії та літератури, як теж спонукував мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 років, уже навчилися читати і писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км.), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості вчитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру, 3 бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що я не смію прозрадити цього моїм молодшим сестрі та братові; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, жили ми в Мюнхені.

Мій покійний батько був утомлений постійною охороною і деколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Підсудний твердить, що через вагання і докори совісти він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько особливо загрожений, і тому зміцнено його охорону.

Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імени моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.

Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить, яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть йому ще «вдячні» за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими засобами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі, в Західній Україні. Сєргєєві мусіло бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас дітей до такого ставлення.

Мій незабутній батько виховав нас в любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу.

Мій блаженної пам'яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді.

Після того, як панна Наталя Бандера закінчила свою промову, д-р Ягуїи просить її передати текст цієї промови до судових актів.

З черги голова суду надає слово співобвинувачеві Чарльзові Дж. Керстенові з Мілвокі, адвокатові пані Ярослави Бандери. Колишній американський конгресмен Ч. Керстен говорить англійською мовою, німецькою мовою перекладає Степан Костюк з Мюнхену. Керстен говорить ясним, повним голосом, немов виступає на трибуні.

Промова Чарльза Дж. Керстена,

колишнього члена Конгресу США (5 дистрикт стейгу Вісканзін), уповноваженого вдови пані Ярослави Бандери

Хай Високий Суд зволить прийняти до відома:

Як член американської адвокатської палати я маю честь тут виступати і говорити, разом із моїми колегами панами д-ром Нойвіртом і д-ром Падохом, з доручення пані Бандери, вдови одної з жертв обвинуваченого.

Високий Суд провів процес, який має найбільше значення для всього світу. Згідно з демократичними традиціями західньої цивілізації, він у справі Сташинського зокрема розглянув і ствердив усі суттєві факти найоб'єктивнішим способом.

Процес виразно показав, що практично кожна нація вільного світу і її провідні мужі могли б стати кружком для прицілу з боку совєтського КГБ.

Тепер уже розкрито таємницю зарядженого ціянкалієм пістоля, коли то замордований здавався бути жертвою серцевого удару. Підступні дії російсько-комуністичної поліції на чужині вже не можуть бути так успішно повторені.

Можна прийняти за доказане, що засяг діяння обвинуваченого у замордуванні панів Бандери і д-ра Ребета мав бути в майбутньому ще більше поширений. Сташинський був вишколений для того, щоб упродовж цілого свого життя бути вживаним як висококваліфікований вбивник проти «ворогів Совєтського Союзу». Він є знаменитим продуктом російсько-комуністичного вишколу. Він мав навчитися англійської мови. Треба прийняти, що полем його діяльности мали стати правдоподібно також Англія і США.

Якщо б Сташинський не був зголосився то було б цілком можливим, що одного дня в Нью-Йорку якийсь послідовний противник совєтської політики і її метод з кіл делегатів ОН, наприклад, теж став би жертвою «серцевого припадку» завдяки цьому майстерному винаходові совєтської науки.

Високий Суд питав обвинуваченого про мотиви його скритовбивства.

Замордування Бандери керівники КГБ узасаднювали обвинуваченому Сташинському тим, що Бандера терором перешкодив поверненню емігрантів з Німеччини до Совєтського Союзу.

А втім, очорнювальні наклепи на замордованого Бандеру є неправдиві та цілковито безпідставні. Вдова Бандери бажає, маючи на це законне право, щоб для збереження доброї слави померлого оті очорнювальні наклепи були опрокинені.

Замордування мужа пані Бандери не було звичайним мордом, виконаним будь-якою особою. Тут ідеться не про який-небудь гангстерський вчинок.

Докази виявили, що замордування Бандери було поставлене урядом Совєтського Союзу. Совєтська наука була заставлена до сконструювання нової зброї, супроти якої Захід не знав жадних протизасобів. Совєтський уряд доручив вишколювати впродовж довгого часу виконавця. При його старанних приготуваннях до морду він був підтримуваний керівними чинниками КГБ.

Президія Верховного Совета надала виконавцеві орден Червоного прапора.

Совєтсько-російський уряд, очолений Хрущовом, постановив замордувати Степана Бандеру тому, що він був провідником широко розгалуженого руху спротиву проти російсько-комуністичної окупації України. Бандера був символом боротьби за вільну і незалежну Україну 45-мільйонової неросійської нації з власною традицією, культурою, мовою і цивілізацією.

Боротьба українського національного руху спротиву проти кожної чужої окупації,— особливо проти російсько-комуністичної,— була завжди наново документована.

Російсько-комуністичні методи для знищення постійної визвольної боротьби українців є такі безмилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна. В 1932-33 рр. російські комуністи вивезли з України всі запаси поживи і збіжжя для засіву та через те зорганізували голод, що коштував життя п'ятьом мільйонам осіб. У 1938-40 роках НКВД замордувало в місті Вінниці коло десять тисяч українських політичних в'язнів, і то саме в той час, коли Хрущов був першим секретарем комуністичної партії в Україні, себто російським губернатором України.

Приблизно в той час, коли Хрущов у 1956 році зустрівся в Женеві з президентом Айзенгауером, хрущовські танки розчавили в концентраційному таборі Кінгірі 500 українських жінок — політичних в'язнів, які створили були навколо своїх співв'язнів, українських чоловіків, охоронний перстень проти НКВД.

Це советсько-російська таємна служба замордувала в 1959 р. Бандеру, а в 1957 р. Ребета. Ця ж сама російська таємна служба замордувала також у Парижі в 1926 р. Симона Петлюру і в 1938 р. у Роттердамі полковника Євгена Коновальця. Після них мав бути, згідно з пляном, замордований пан С тецько, президент Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН) і колишній прем'єр незалежного українського уряду в 1941 р.

При цій нагоді дозволю собі зазначити, що американський Конгрес займався грунтовно подіями в Україні та видав звіт п. н. «Комуністична агресія в Україні». Цей звіт предложив американській Палаті Репрезентантів² дня 31 грудня 1954 року «Комітет для справ комуністичної агресії», головою якого я мав честь бути. Закорінений у широких масах національний спротив України проти російсько-комуністичної окупації, як про це зізнав також сам обвинувачений, стверджено в згаданому звіті на сторінці 31-ій та на інших місцях. У 1953-54 рр. наш Комітет провів і зареєстрував обширні зізнання сотень заприсяжених свідків-очевидців в Америці та Європі, з Німеччиною включно, щодо всіх поневолених народів. На цій підставі Комітет видав опісля 26 звітів про поневолені народи. З цього ми зробили висновок, що збройний спротив поневолених націй проти російсько-комуністичної окупації перешкоджає вибухові нової світової війни.

Доки вповні не ліквідовано спротиву проти комуністичної окупації, доти совєтсько-російські імперіялісти не є в силі розпочати без ризика військові дії для підбою світу.

Втеча Сташинського викликала найбільше затривоження серед найвищих російських чинників. Сташинський знав про державні таємниці найвищих совєтських урядових органів, включно з їх кримінальними діями у вільному світі.

Совєтсько-російська пропаганда свідомо поширила фальшиву поголоску, що Бандеру отруїв українець Миськів за вказівкою федерального міністра Оберлендера і з наказу генерала Гелена.

Також з нагоди цього процесу пресова служба сателітних держав висунула ті фальшиві обвинувачення і доповнила їх твердженням, що при організуванні тих мордів співдіяла федеральна розвідочна служба, знавець якої тут зізнавав. Проте найосоружнішими були твердження, що найвищий суд Німецької Союзної Республіки згідно з дорученням вдався до судової комедії. Щодо цього, я, як американець, можу лише заявити, що цей процес був проваджений згідно з найвищим традиціями демократії та справедливости, і що я був глибоко вражений об'єктивним і передусім людяним способом надання обвинуваченому всіх можливостей.

_________________________________________
² Назва американського парляменту.

Ті, які намагалися очорнити федерального міністра Оберлендера, генерала Гелена і німецький уряд, гадали, що вони можуть зовсім безпечно послуговуватися іменем Миськіва, тому що Миськів у міжчасі помер. Але ця брехня лопнула, коли виявилося, що в день замордування Бандери Миськів перебував у Римі, де його бачило багато осіб.

Розкриті Сташинським голі акти були вповні підтверджені незбитими документами та іншими доказами під час процесу перед цим судом. Особливе значення має той доказ, що безпосередньо по втечі Сташинського совєтське таємне радіо намагалося встановити місце його перебування, чим водночас підтвердило, що Сташинський є совєтським агентом.

Втеча Сташинського була дуже неприємною справою для комуністів, для Шелєпіна та багатьох інших.

Це треба Сташинському признати.

Від молодих років він був формований у нелюдських шабльонах комуністичного виховання, що їх так влучно описав комуністичний теоретик Луначарський: «Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих з-поміж них ми мусимо вважати нашими найгіршими ворогами. Вони навчають любови ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою для поширення нашої революції. Геть із любов'ю ближнього! Те, чого ми потребуємо — це ненависть. Ми мусимо навчитися ненавидіти, бо тільки тоді ми можемо здобути світ!»

В такому то середовищі вишколювано Сташинського. Все ж таки він перебіг на цей бік і приніс на Захід інформації про факти, які розкривають кримінальні дії совєтсько-російського уряду, що є смертоносніші ніж напад змії-тарахкавця, який принаймні подає знак перед нападом.

Сташинський, як член КГБ, свідомо виконав наказ ради міністрів совєтського уряду. Пані Бандера вимагає не помсти, а справедливого присуду для Сташинського, бо вона свідома того, що його не заарештовано під час виконування злочинів, а що тільки він сам утік на Захід і там добровільно склав зізнання про злочини совєтського уряду і про свою в них участь. Вона вказує на підпис Ворошилова під грамотою про надання ордена Червоного прапора, що його сам виконавець одержав від совєтського уряду, як формальне і офіціяльне призначення за морд першого ступеня.

Пані Бандера домагається справедливого присуду для всіх причасних до замодування її мужа. Очевидно, тут не є форум, перед яким пані Бандера могла б внести скаргу за відшкодування проти ради міністрів Совєтського Союзу. Але ми маємо намір притягнути совєтський уряд до відповідальности за фактично заподіяну ним шкоду перед трибуналом, що його вважаємо компетентним для цього. Цей суд не може також накласти жадної кари на властивих злочинців.

Рада міністрів СССР, Хрущов і Шелєпін ще будуть притягнені до відповідальности перед міжнароднім трибуналом за тут розглядані та за багато інших злочинів. Совєтський уряд безпощадно знищив життя мужа вдови Бандери, а тим самим її родинне життя, і тому його треба примусити дати за це відшкодування. Якщо б у світі були якісь гроші або майно совєтського уряду, то пані Бандера бажає одержати з цього відшкодування, але водночас зрікається його в користь Українського Червоного Хреста. Зате ж у Високого Суду пані Бандера просить ствердження в присуді, що совєтський уряд винен у замордуванні її мужа.

Я вже раніше сказав, що тут не йдеться про жаден гангстерський морд, хоч за своїм характером цей морд є гангстерського роду. Рада міністрів Совєтського Союзу вдалася до кримінальної змови, щоб позбавити Степана Бандеру життя на чужій території, і наказала Сташинському виконати це доручення.

Це є, зрештою, таки змова банди гангстерів для виконання злочину.

Можна сказати, що справа, яку має вирішити Високий Федеральний Суд і за яку відповідає совєтський уряд, а саме за доконаний 15.Х. 1959 року морд на Степані Бандері, не має в світі прецеденсу. Але так само без прецеденсу є зброя, що її вжито для виконання морду, так щоб це виглядало на серцевий удар, і врешті є також без прецеденсу, що за вдалий морд надано одно з найвищих державних відзначень.

Але так само без прецеденсу є вишкіл агента для виконання підступного морду на чужині в час миру. Так само без прецеденсу є те, що якийсь уряд вживає мордів як інструменту політики.

Але саме з уваги на ці факти я є переконаний, що не зважаючи на формальні компетенції процедури, Високий Федеральний Суд знайде шлях до задоволення німецької суверенности, порушеної таким нечуваним способом, як це доказано фактами на цьому процесі. Справою вільного світу буде усунути безприкладні небезпеки безприкладними засобами.

В цьому випадку визнано раду міністрів Совєтського Союзу винною за морд першого ступеня. Хоч цей суд не може ухвалити кари, що повинна б бути накладена на справжніх злочинців, то проте він може винести історичний присуд, оголошуючи совєтський уряд винним морду; і такий присуд підбадьорить велику частину людства, що страждає від російсько-комуністичної змови.

Ствердження цього суду, що большевицький уряд є конспіративним організатором отих мордів, проникне у свідомість усього світу.

Таке ствердження, як меч архангела Михаїла, зірве маску з совєтсько-російських вождів і покаже людству їх справжню істоту.

Це зменшить їх потугу, що її вони вживають для втримування націй у невільництві та для загрожування світові війною.

Якщо такий буде наслідок процесу Сташинського, то справа свободи і миру поступить уперед; таким чином смерть Бандери не була даремною.

Д-р Ягуш стверджує деяку свобідність німецького перекладу промови й цим прозраджує своє знання англійської мови.

Після того німецькою мовою говорить д-р Ярослав Падох з Нью-Йорку, третій адвокат пані Я. Бандери.

Промова д-ра Ярослава Падоха

адвоката з Нью-Йорку, уповноваженого вдови пані Я. Бандери

Високий Федеральний Суде!

Вдова і сироти по сл. пам. Степанові Бандері, які даремно шукають спокою по втраті мужа і батька в далеких, заморських краях,— уповноважили адвоката Керстена і мене заступати їх у цім процесі, де на лаві обвинувачених сидить не сам Богдан Сташинський, але сидять і ті, які його вишколили на злочинця й доручили цей злочин доконати.

Пані Ярослава Бандера уповноважила нас заступати не стільки «інтерес» її і її осиротілих дітей,— бо й яка є реальна можливість дати їм належну сатисфакцію! — як радше заступитися перед судом і перед світом за добре ім'я її поляглого чоловіка, а ще більше за історичну місію, яку він оплатив своїм життям, та за слушну справу його і його покривдженої історією батьківщини — України.

Це велика честь, а ще більше зобов'язання для нас, хоч пан Керстен і я виступаємо тільки побіч, можна сказати, в тіні, головного заступника і побічного обвинувача д-ра Нойвірта. Ми свідомі того, що наша офіційна позиція перед цим найвищим Судом спирається не тільки на постанови і дух карної процедури, але також на міжнародню взаємність та зичливість країн Заходу, які і поза межами судів набувають щораз виразніших форм тривалої, довго очікуваної й дуже потрібної щільної співпраці. Ми не менш свідомі того, що нашу участь у цьому процесі завдячуємо також ввічливості цього Високого Суду, за яку ми обидва йому глибоко вдячні.

Це також висока честь — виступати перед Високим Судом на професійній базі з досвідченими німецькими колегами-адвокатами. Мою приємність тільки зменшує факт, що моє знання мови цього великого і гарного краю є таке недосконале.

В облегшуючій свідомості факту, що головний тягар заступства побічного обвинувача під пані Ярослави Бандери процедурально належить до д-ра Нойвірта, я бажав би, за ввічливим дозволом Високого Суду, доповнити його вчені і досвідчені слова деякими ствердженнями.

Для повної оцінки злочинів і вини обвинуваченого Сташинського потрібне добре знання об'єкту його злочинів і цілі, для якої ці злочини були підготовані і виконані. Щойно тоді знатимемо, чому Бандера і Ребет мусіли вмерти.

П'ять днів Високий Суд провів над тим, щоб це вияснити, і я глибоко переконаний, що розправа понад всякий сумів довела і встановила, що:

Формально об'єктами злочинів обвинуваченого були сл. пам. Д-р Лев Ребет і Степан Бандера, їхнє життя і доля їх дружин та їхніх неповнолітніх та незабезпечених дітей.

На ділі ж ці злочини були націлені на визвольну боротьбу їх народу, на долю того народу в ближчій і дальшій майбутності.

Д-р Лев Ребет, який поліг раніше, був провідним борцем за волю України і одним з її ідеологів.

Степан Бандера був її керівником і символом. Його іменем, далеко до його смерти, по цей і той бік залізної заслони, означували й означують тих, які вели й ведуть цю визвольну боротьбу й їй допомагають та з нею солідаризуються.

Організаційні форми, в яких організовано проходила ця боротьба, замкнені в коротких потрійних буквах УВО-ОУН-УПА: Українська Військова Організація, Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Про їх діяльність багато говорив обвинувачений Сташинський, але — яке це характеристичне для агента чужої, ворожої сили! — він ні разу не згадав їх по імени, немов би їх жахався, як би боявся, щоб вони не попекли йому уст, бо сумління його, як це ми могли ствердити на розправі, вони не печуть, а, може (він же українець родом), ще не печуть.

Такий був об'єкт злочинів Сташинського. Яка ж була їх ціль?

Розправа ствердила понад усякий сумнів, що нею було:

Знищення визвольної боротьби українського народу, з допомогою плянового й постійного нищення її провідної, керівної верстви, обезголовлення її, за зразками, на жаль, так добре відомими нашому сторіччю, не лише людино- але й народовбивства.

Дальшою ціллю злочинів Сташинського було примусити численну українську еміграцію в вільних країнах світу припинити свої змагання за привернення країні їх походження державної незалежности, для чого дають їй змогу демократичні умови життя в країнах волелюбного Заходу, а чого позбавлені українці на своїй окупованій землі.

Вже в цій залі обвинувачений Сташинський використав свій злочин для третьої мети: опоганення перед вільним світом української визвольної боротьби й її носіїв.

Яке це характеристичне, що обвинувачений Сташинський не знав, думаю, не хотів знати, нічого про мету цієї боротьби власного народу. Він зізнав, що ніколи не чув про вбивство головного отамана Симона Петлюри, ані не чув навіть імени Тараса Чупринки, головного командира Української Повстанської Армії від її початків у 1942 р. до його смерти в 1950 р. А поліг він у нерівному бою в сусідстві рідного села Сташинського, який в той час був уже 19-літнім. Натомість із своїх хлоп'ячих спостережень, колись може по-дитячому, а тепер свідомо перебільшених і узагальнених, він зробив засіб обвинувачення найсправедливішої, бо визвольної, бо оборонної, не зачіпної,— війни свого власного народу.

Чи має право цей подвійний вбивник покликуватися на українську боротьбу спротиву проти могутнього окупанта і її сповидними жорстокостями виправдувати свої нелюдські злочини?

Не зробив цього Сташинський випадково. Зробив це свідомо. Ми добре пам'ятаємо, що він затаїв дуже важливий момент, а саме, що большевики в 1941 р. знищили єдиного брата його батька. Щойно на повторні питання він признався, що його стрийка Петра большевики арештували в 1941 р., але й тоді вперто твердив, що не знає, що з ним сталося. Чи совєтський агент може не знати, що сталося з людиною, яка 21 років не повернулася з совєтського ув'язнення? Обвинувачений намагався знайти виправдання для своєї нікчемної служби непорозуміннями між українцями і поляками в 40-х роках, які вже належать до минулого. Це непорозуміння запам'ятав він, зате не пам'ятає, не хоче пам'ятати того, що в 1944-45 роках на чоло висунулася спільна боротьба проти нового окупанта земель обох народів, яка скоро довела до співпраці і спільних акцій української й польської підпільних армій.

Важко важити на терезах справедливости й незмінної моралі величину і розмір людських, чи радше нелюдських, злочинів. Але здається, що з морального погляду куди більшого злочину, ніж обоє трагічні морди, допустився обвинувачений Сташинський тоді, коли, використовуючи довір'я своєї сестри до її єдиного брата, видав на смерть її приятеля, а, може, майбутнього чоловіка, батька її сподіваних дітей. А тоді Сташинський був ще майже хлопцем, ще не перейшов школи совєтського агента і не був під загрозою смерти, якою він з епічною докладністю виправдував упродовж цілоденного судового засідання вбивство Бандери і Ребета!

Декілька років уже Сташинський має зв'язок із Заходом, з його духовістю й устроєм. Декілька років перед і після свого одруження він втримує зв'язки з жінкою, яка своїм походженням і наставлениям належить до того Заходу. Протягом року сам він перебуває по цей бік заслони. Можна було сподіватися, що цей віруючий, демократичний, свободолюбний Захід покладе печать свою на душу Сташинського. Хто з тих, що брали участь, чи прислуховувалися до цієї розправи, вірить, що так сталося?

На це чекали вдови і сироти його жертв. На це чекали його земляки, бо ж страх подумати, що він є тієї самої крови, що вони. І це є те, що з морального боку є найтрагічніше в цих двох убивствах, що ці два мужі полягли з руки не чужинця, але від власного земляка, яким керувала чужа, ворожа сила. Від віків сумління світу обтяжують такі трагедії, незалежно від нації, від ідеї, яку ворожа сила хоче вбити, ані від винагороди для злочинця, яка раз набуває форми тридцяти срібняків, то знову ордену Червоного прапора.

Я вірю, що традиційна, віками гартована духовість українська, сперта на віру в Бога і прив'язаність до своєї батьківщини, застукає колись і до душі обвинуваченого Сташинського і до подібних йому зрадників свого народу. Та вже тепер, з доручення жертв його страшного злочину, вдови Ярослави Бандери і її трьох дітей, найстарша з яких, Наталія, ось тут вдруге переживає трагедію втрати батька,— хочу заявити, що вони не прагнуть для Сташинського відплати, але справедливости.

Обвинувачений Сташинський та його наказодавці цим подвійним убивством не досягнули наміченої цілі. Політичні вбивства мають таку природу, що звичайно звертаються проти вбивників. Вбивство найбільшого по Вашінгтоні американця, Лінкольна, може послужити тут клясичним, далеко не відокремленим, прикладом. Бо насильство проти Божих і природніх людських прав і законів тільки на коротку віддаль може мати позірний успіх. В дальшій перспективі переможцем завжди виходить правда й справедливість. Божі млини, каже німецьке прислів'я, мелють поволі, але певно...

Втрата цих двох наших жертв на віковій тернистій дорозі українського народу до свободи у власній суверенній державі, хоч яка болюча, не припинить його визвольного походу, ні в Україні, ні поза її межами. В час сьогоднішнього ренесансу ідеї самовизначення навіть найменших народів немає сили, яка б спинила великий, що численністю рівняється до французького, український народ від здійснення природного права кожної національної спільноти на свободу і незалежність. З цим правом, з волі Бога, одиниці і народи приходять на світ й воно дає їм глибокий сенс існування.

Сподіваймося, що смерть Бандери і Ребета та цей несамовитий процес, переведений перед найвищим судом вільної Німеччини з подиву гідною докладністю, допоможе не тільки українському народові, але й всім волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства.

Щойно тоді світ зрозуміє глибокий сенс смерти Бандери, Ребета й інших відомих і невідомих борців за волю України, яким же ність числа, а їх вдови і сироти знайдуть потвердження свого глибокого, хоч як печального, переконання, що їх мужі і батьки не померли надаремно, бо діла і приклад поляглих живуть і залишаться живими по їх фізичній смерті.

Після промови голова суду перериває дальший хід процесу до год. 17,25, надаючи згодом право голосу оборонцеві Сташинського, адвокатові д-рові Зайделеві з Карльсруге. Д-р Зайдель говорить дуже спокійним голосом, але впевнено й з не абияким знанням справи. Він зручно використовує всі помилки й невідповідні вислови попередніх адвокатів, щоб применшити вину свого манданта.

Промова оборонця Сташинського адвоката д-ра Зайделя

Виступаючи останнім в довгому ряді промовців з наміром виголосити промову в оборону підсудного, я хочу насамперед зробити малу передмову.

Нема сумніву в тому, що цей процес має велике історичне і політичне значення. Ніби на фотографічному знімку ми побачили фрагмент з боротьби великого свободолюбного народу проти його теперішніх поневолювачів. Майстерня, в якій готувалися давніші замахи, була досі вкрита глибокою темрявою; але от, завдяки зізнанню підсудного Сташинського, її немов освітила раптова блискавка. Ми бачимо Аксєнтьєвича, як він разом зі своїми співробітниками частує Сташинського шампанським, ми бачимо робочий кабінет Шелєпіна. Нема нічого дивного в тому, що весь вільний світ і українці в усьому схвильовано слідкують за всіма деталями цього процесу. Однак для мене особисто всі ці сцени мають значення насамперед тому, що їх можна обміняти на юридичну монету.

Я бороню Сташинського-людину, таку людину, як ти і я, сина селянина, що його випадок і доля поставили в тяжку ситуацію; людину, з якою я познайомився, початково дещо скриту і стриману, але пізніше з ласкавою і майже веселою відвертістю та феноменальною пам'яттю, так що просто жахаєшся, коли бачиш контраст поміж ним і вчинками, які він зробив.

У цій передмові я хотів би — може бути дивно почути це з уст оборонця — подякувати судові за гуманний спосіб розгляду справи на процесі, який створив майже інтимну атмосферу, що дало можливість підсудному виявити всі фібри своєї душі. Я хотів би висловити особливу подяку побічним позивачам, які мені цілком несподівано дали підтримку для оборони. Я хотів би подякувати пані Ребет за її велику людську поставу, завдяки якій цей процес, що на ньому могли розгорітися пристрасті, відбувся в гуманній атмосфері.

Панове, я не хочу надокучати вам повторенням фактів, про які тут була мова і які добре збереглися в нашій пам'яті. Я хотів би скерувати прожектори на ті пункти, які мені здаються важливими для оцінки справи.

Я хотів би звернути увагу Сенату на те, що підсудний в 1945-50 рр. щоправда жив у родині, яка була дуже тісно пов'язана з українським спротивом — його батьки належали до руху спротиву, його сестра приятелювала з керівником підпільної групи, який приходив з лісів,— але це все відбувалося, не лишаючи на Сташинському майже жадних слідів. Він не звертав уваги на зміни режимів і думав лише про закінчення студій, так, ніби він жив у країні, в якій панує найглибший мир. Я це говорю, щоб пояснити, що хоч Сташинський мав нахил до романтики, однак сферою його зацікавлень були подорожі та інші речі, але не кривава боротьба. Він був молодою людиною, яка повинна була стати лікарем або вчителем і якій ці криваві сутички остогидли.

А тепер «похвала» капітанові Ситніковському. Було це чуття? Був це випадок? Як майстерно він обкрутив підсудного! Під який тиск він зумів поставити людину, що стояла близько до руху спротиву! Як добре він оцінив здібності свого майбутнього агента!

Орден капітанові Ситніковському за те, що він дав підсудному доручення під назвою «Стахур»! КГБ добре знав, хто вчинив замах і до якої групи спротиву належав атентатник, знав також співучасника замаху, студента, і знайти його було не тяжко. Ціле доручення «Стахур» мало єдине завдання — відірвати підсудного від його батьківщини, від його батьківського дому, зробити з нього зрадника і примусити його до співпраці з розвідувальною службою! В той момент, коли підсудний, виконуючи доручення, проник до групи спротиву з метою зради, і тоді, коли він пізніше залишив цю групу, щоб зрадити її, він відокремився від своєї родини, не міг продовжувати студій, не мав засобів для існування і став легкою жертвою. Лише це було справжньою метою доручення «Стахур».

Дальші роки я не потребую обговорювати. Для оборони немає значення, чи Сташинського застосували проти Союзної Республіки в 1954 чи в 1956 році. Вирішальним є лише те, що він у 1950-57 роках потрапив до млина певної ідеології і в 1957 році, коли Москва втиснула йому в руки зброю, став продуктом цього виховання. Його працедавці потрійно прив'язали його до себе. Одним шнурком була совєтська ідеологія, другим був КГБ. (Я не маю наміру сперечатися з паном державним прокурором Куном відносно того, чи КГБ є військовою організацією, чи подібною до військової, чи цивільною — мабуть, ні для кого в цій залі нема сумніву в тому, що для членів КГБ діють суворіші закони ніж для вояків у війську). Третім шнурком була та обставина, що наказ замордувати людину він одержав безпосередньо з Москви, від уряду своєї країни.

Панове, я мушу тепер зробити павзу і піти обхідним шляхом, який однак лише на перший погляд здаватиметься обхідним.

Наш карний кодекс виходить з припущення, що підлеглий йому член правового суспільства може вільно приймати згідні з нормами моралі рішення, несучи сам за них відповідальність. Він (карний кодекс — Ред.) виходить з заложення, що певні загально визнані етично-моральні поняття мають всюди силу, кожній людині відомі і є для неї зобов'язуючі. Закид у вині і кара базуються виключно на передумові нашого карного кодексу, за якою людина, що з'явилася перед суддею, могла вільно, відповідаючи сама за свої вчинки, вирішити, чи має вона зробити злочин, чи ні.

Я прошу вибачення за те, що запропоную Сенатові кілька само собою зрозумілих речень.

Передумовою кари є вина. Вина існує тоді, коли наявна непорядність. Внутрішня підстава закиду вини полягає в тому, що людині властиве вільне, відповідальне моральне самовизначення і тому вона здібна сама вирішити, чи має вона зробити добрий вчинок чи злочин. Вона здібна скерувати свою поведінку відповідно до норм права і уникнути того, що правом заборонене. Передумовою цього є та обставина, що людина має вільне самовизначення і сама схвалює рішення на користь права або злочину.

Хто знає, що його вільно прийняте вирішення є злочином, і хто, не зважаючи на це, такий злочин виконує, стає винним. Людина має в кожний час призвання приймати відповідальні рішення і як член правового суспільства добре поводити себе.

Але перед цим судом стоїть чоловік, що прийшов з країни, в якій панують зовсім інші етично-моральні поняття. Йому казали, що свобода індивідууму не існує, що свобода — це вільне і свідоме служіння необхідності. А хто ж може встановити необхідність краще ніж сама рада міністрів Совєтського Союзу?

У нас вільна, морально відповідальна людина може сама вирішити,, яким шляхом вона має іти. У зовсім іншому стані був підсудний. Він їхав вулицею, по якій їзда була дозволена лише в одному напрямку, а при кермі його волі сидів голова (ради міністрів СССР — Ред.), який накидав йому свою власну волю. Було б помилкою порівняння підсудного з паном Шульце, який у Ганновері спокійно лежить у своєму ліжку і обмірковує собі, як він замордує свою дружину. Пан Шульце може вільно прийняти згідне з нормами моралі вирішення і сказати собі: Я цього не зроблю, я спатиму далі. Однак для підсудного прийняти таку постанову, особливо перебігти на інший бік, означало назавжди покинути свою батьківщину, а вже не кажу про інші наслідки.

Отже, не правильним є вважати, що ми можемо підходити до підсудного з такою самою міркою, як до людини, що спроможна в нашому правовому суспільстві вільно приймати згідні з нормами моралі вирішення. Наш карний кодекс придатний і призначений для оцінки карних вчинків, але він має певні недоліки, коли доводиться на його підставі оцінювати організовані державою злочини. Це два «зовсім різні типи злочинів», коли мені дозволено вжити такий вираз.

А тепер, панове, я хочу піти слідом за думками федерального прокурора.

Ми зробимо смертельний гріх у відношенні до принципів нашої конструкції і будемо нечесними, коли скажемо, що підсудний міг вільно приймати вирішення. Саме цього він не міг робити, а встановлений карним кодексом порядок має на увазі нормальну людину, яка це може робити.

Отже ми приходимо до наступного висновку, який ще не є правовою оцінкою вчинку, а ще належить до обхідного шляху:

Закид у вині є більший у випадку людини, спроможної прийняти вільну моральну постанову і самостійно вибрати добро чи зло, він є менший у випадку людини, яка, покірна брутальному примусові і чужій волі, діє, як інструмент організованого державою злочину. На цьому я скінчив обхідний шлях.

Я не можу сказати: давайте новий карний кодекс, старий нічого не вартий. Я повинен спробувати, вживаючи засоби нашого карного кодексу, відкрити шлях для справедливости, щоб ріжниці, які ми без сумніву знаходимо у цих двох особистостях (Сташинський і Шульце — Ред.), віддзеркалилися у розмірі кари й у висліді.

Я переходжу тепер до вбивства двох людей.

Д-р Зайдель стверджує, що здається дуже неправдоподібним, щоб д-р Ребет помер у день замаху також і без дії підсудного, і продовжує:

Дія підсудного була першопричиною смерти пана Ребета, також тоді, коли смерть сталася в наслідок переляку. Але тепер я переходжу до питання відносно підступности. Я мушу сказати, що пан колега з Мюнхену (адвокат Мір — Ред.) висловив також і мою думку. При цьому я хотів би до певної міри доповнити його міркування.

Не підлягає сумніву, що несподіване вбивство ще не є підступним вбивством. Коли ми візьмемо до уваги, що § 211 карного кодексу обмежує свободу судді в його дії,— це взагалі єдиний параграф, який не припускає зменшення кари — тоді ми мусимо ствердити, що до підступности належить більше ніж несподіваний замах, здійснений з допомогою зброї. Виконавець замаху повинен діяти підступно.

Особливість цієї зброї полягає в тому, що вона не впадає в очі і не лишає слідів. До речі немає значення, чи він наставляє перед носом своєї жертви на віддалі одного метра від неї звичайний пістоль, чи пістоль з отрутою.

У випадку замаху з допомогою звичайного пістоля виконавець замаху стає перед жертвою, скеровує на неї пістоль і стріляє. Я не думаю, що це можна було б назвати підступним вбивством. Я читав статті пана президента (Сенату — Ред.) на цю тему і встановив, що мій погляд на цю справу співпадає з його думками.

Коли чоловік плянує вбивство своєї дружини, то це є вбивство, образ якого характеризується фальшивістю і лукавством злочинця. Я вважаю, що тут є нюанс, який збільшує розмір злочину в порівнянні з несподіваним нападом. Це пов'язане з використанням довір'я. Я погоджуюся з тим, що ці речі межують із собою.

Д-р Зайдель зачитує уривок з однієї книги, в якому говориться про випадок, коли жертва не може боронитися, і продовжує:

Також і тут припускається, що жертва знаходиться у безпомічному стані. Цього не можна сказати про пана Ребета. Це могли б бути ті точки зору, що відповідали б обом випадкам. Можливо, що Сенат повинен би перевірити, чи можна знайти ріжницю в обидвох випадках.

Бандера був борцем за свободу свого народу. Він мав завжди на увазі, що на його життя готуються замахи і він був практично підготовлений до них. Це може є лише трагічною або випадковою ріжницею, що Бандера в час замаху знаходився не в лісі в Україні, а в Мюнхені. Він був партизаном в екзилі. Він готував легальними і нелегальними засобами відокремлення частини Совєтського Союзу від Совєтського Союзу. Я хотів би сказати, що такий чоловік в пріорі не є довірливим і беззахисним, а завжди підготований до всякого роду замахів з ворожих кіл. Він рахувався з можливістю замахів на своє життя: він мав охоронця, носив при собі пістоль — також і в день замаху. Це все обставини, що виключають підступність.

Далі д-р Зайдель говорить про відношення § 211 карного кодексу до §§ 212 і 213 / стверджує, що виконавець замаху, який є надісланим інструментом своїх зверхників і примушений виконати їхній наказ, не є вбивцею.

Тепер я розгляну підстави для виправдання і для виключення вини, при чому мушу підкреслити, що ці підстави нашого карного кодексу призначені для людини, яка може вільно визначити свою поведінку. Я хотів би заздалегідь дещо очистити поле і усунути речі, які, на мій погляд, тут без сумніву не мають місця.

Я виключаю «помилку хотіння». Він перебував у певному стані правової сліпоти, але був внутрішньо спроможний встановити, що є зле і що є добре.

Я також виключаю можливість виправдання на підставі того, що він мусів виконати наказ. Навіть тоді, коли б я схотів вивести загальне правило з § 5 карного кодексу і § 11 закону про вояків, залишилася б безсумнівною та обставина, що одержаний підсудним наказ був злочинним і підсудний міг встановити, що це ні до чого не зобов'язуючий злочинний наказ.

Я хотів би згадати § 51, розділ 2. Є безсумнівним, і це ми мусимо прийняти на підставі ствердження експерта Рауха, що у підсудного відсутні будь-які хворобливі зміни. Не цілком виключеною є можливість, що таблетки, які він мусів приймати кожного ранку, певною мірою паралізували його здібність відповідати за свої вчинки. Коли експерти не бачили підстави для ствердження наявности такого впливу медикаментів, то це ще не виключає можливосте їхнього існування, і інститут, який виготовляє синильну кислоту, може також продукувати таблетки з наркотиками для приспання в людини почуття відповідальносте за свої вчинки. Але ми маємо тут надто незнану підставу, щоб прийняти «ін дубіо про рео» (тобто, вважаючи справу сумнівною, вирішити на користь підсудного — Ред.).

Хоч це буде соломинка, яку я простягаю Сенатові, проте я не хотів би залишити незгаданим, що на підставі § 51, розділ 2, пошкодження свідомости не повинно бути конче пов'язаним з якимось хворобливим станом і не повинно бути викликане якимись засобами. Для пошкодження свідомости вистачає шок, спричинений страхом або чимось подібним, і мені здається, що це є забуренням почувань. Я прохаю з'ясувати, чи багаторічне впливання і наказ найвщого органу могли спричинити пошкодження свідомости в момент замаху. Я мушу це сказати і попрохати Сенат обміркувати цю справу. Я дозволяю собі вказати на само собою зрозуміле ствердження іншого Сенату Федеральної Судової Палати, в якому сказано, що «коли суд сумнівається, чи взагалі мало місце пошкодження свідомости, чи це пошкодження було достатньо великим, щоб виключити здібність підсудного розуміти свої вчинки і відповідати за них, то тоді слід виходити з припущення, яке є для підсудного найсприятливішим».

Я мушу також простягнути Сенатові ще одну соломинку і мушу зупинитися на § 52 карної книги законів.

За § 52 вирішальною є та обставина, чи була зламана воля людини, яка прагне добра, чи цю волю зігнули для здійснення якогось вчинку, напр., з допомогою насильства, загрози і т. д. Я згоджуюся, що в нашому випадку ми не можемо говорити про насильство чи загрозу в звичайному розумінні слова — проти підсудного ніхто не скерував пістоля і не сказав йому: «Коли ти не хочеш, тебе розстріляють». Але я вважаю, що вже сам одержаний підсудним наказ містив у собі загрозу, його воля була зігнута багаторічним вихованням, необхідністю виконувати накази. Мені не здається, що я матиму рацію, коли розглядатиму зламання волі людини, що може вільно вирішувати про свої вчинки, інакше ніж стан підсудного, в якому він перебував, коли одержав наказ від найвищого совєтського державного органу.

Пані Ребет підтримала моє твердження, що ця (тобто большевицька — Ред.) система створює безпосередню загрозу для життя кожного, хто дозволяє собі на якийсь спротив. Виникає питання, як мав діяти підсудний? Дуже легко сказати, що він мав зробити так і так. Ми повинні самі себе вдарити у груди і спитати себе: а коли б до нас звернулися так само, як до підсудного, чи ми б тоді відповіли: «Ні, цього я не можу зробити, робіть такі злочини самі»!? Це легко сказати, але в дійсності він не мав іншого виходу.

Не можна було вимагати від Сташинського, щоб він у Мюнхені свідомо звернув на себе увагу з метою, щоб його заарештували. Адже ж це було б для нього зрадою, він таким способом перебіг би до ворога, якого йому малювали як закривавлену капіталістичну свиню, це означало б для нього ніколи не побачити батьківщину, своїх батьків і родичів, він назавжди виїхав би з території, де лунає його рідна мова, був би примушений жити в постійній небезпеці. Для Сташинського не було іншого шляху, для нього не існувало іншої можливосте.

Я вже чую, як ви мені кажете: «Але ж пізніше він прийшов на Захід». Це був вислід довгого розвитку. Інге Поль постійно впливала на нього — він сам про це розповів — вона впливала на нього доти, доки він згодився перейти на Захід, і це вирішення вимагало від нього великих зусиль. Це не було легке вирішення для людини, яка постійно змушена була виконувати накази. Може Сенат знайде доцільним це все обміркувати.

Я маю враження, що підсудний у 1957 році ще цілком перебував під впливом совєтської ідеології і сам себе переконував: «Ти мусиш це зробити, бо це потрібно для добра совєтської держави». Справжнє правосуддя бере до уваги, що підсудний, був змушений діяти, коли існувала загроза для нього самого.

У випадку Ребета можна припустити, що він це зробив, бо як син совєтської держави вважав, що це буде їй на користь. Інакше у випадку Бандери. У слідчих актах ми знаходимо дуже гарний вираз Сташинського: «Я власне не хотів того, але я згадав про Берлін і натиснув на курок». Він початково вагався, Ухилявся від виконання наказу. Він виконав повторне доручення лише тому, що сказав собі: інакше я буду на черзі. У цьому випадку його вчинок мав запобігти загрозі для нього самого.

Тепер я відкладаю соломинку на бік і простягаю судові конопляну линву.

Я оце розглянув різні точки зору, при чому мій погляд на питання підступности я вважаю добре обгрунтованим, інші погляди обгрунтовані слабше. Але те, що я зараз скажу, цілковито відповідає моєму глибокому правничому переконанню, а саме: підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця.

Щоб це довести, я мушу зупинитися на цьому питанні докладніше. У правничому вченні загально визнано, що виконавцем злочину може бути також і той, хто не здійснює сам жадної ознаки злочину. Я знову маю щасливу нагоду зацитувати слова пана президента:

«Виконавцем злочину може бути лише той, хто не відкидає сам жадної ознаки злочину», (коли не помиляюся, приблизно так).

На диво добре зформулював це пан професор Новаковскі у правничому часописі:

«Людина, свідома того, що її воля панує над волею виконавця злочину, повинна розглядати себе як пан цього виконавця і тому також як пан вчинку. Ця людина повинна вважати себе тісно пов'язаною із вчинком, бо вона тримає виконавця міцно у своїх руках як інструмент. Навпаки, помічником виконавця може бути також той, хто виконує власноручно всі ознаки злочину.»

Ці самі думки були цілком ясно висловлені в одному вироці Першого Сенату. Вони панують у правничому вченні.

Оборонець приводить приклад з випадком застрілення летуна і вирішення в цій справі Першого Сенату.

Я досі сказав лише, що існує правнича можливість розглядати справу в такий спосіб. Тепер виникає питання, які критерії є міродайними, щоб застосувати цю можливість. Щодо цього теоретичного питання існують розбіжності, про які я однак говорити не потребую.

Д-р Зайдель цитує 74-й том урядової збірки колишнього суду німецького «райху», стор. 84.

Правниче вчення робить тепер більше наголос на панування над вчинком і каже, що все залежить від обставин, які суд повинен з'ясувати, і я прошу Сенат оцінити цілу картину під кутом зору «злочинець і помічник». Я хотів би особливо підкреслити, що як державна прокуратура так і бічні позивачі весь час з наголосом стверджували: головним злочинцем є КГБ, обвинуваченим є керівництво цієї організації у Совєтському Союзі. До цього твердження я додам наступне.

Вибір жертви здійснила Москва в момент, коли підсудний, як помічник, взагалі ще нічого не знав, що такий замах запляновано. Навіть тоді, коли головний злочинець розпочав підготовні заходи — розвідка і т. п.— помічник ще нічого не знав про вибір жертви.

Як дальше міркування слід зазначити: жертву обрано виключно відповідно до інтересів і політичних зацікавлень головного злочинця, тобто Совєтського Союзу, цілковито незалежно від того, якої думки про це міг би бути помічник. Адже ж підсудний особисто ставився до обох жертв цілковито байдуже. Приклад з сестрою Іриною був без сумніву не цілком на місці. Але я хотів би зазначити, що коли б КГБ сказав: «замордуй пана Шульце, бо він є ворогом Совєтського Союзу і це є в інтересі Совєтського Союзу», він зробив би також і це, бо він не мав жадного відношення до цієї людини. Але такий вчинок є цілковито чужим особистості підсудного.

Знавець професор Раух говорить у своєму становищі, що підсудний має м'який характер, має потребу спиратися на чийсь авторитет, його вчинок суперечить його психічному станові. Отже ми маємо справу з людиною, яка з власної ініціятиви і примусу не зробила б нічого злого! Такого роду вчинки були йому цілком чужі. Підсудний сказав сам: «Коли б це залежало від мене, я б цього не зробив, але я був ніби у клітці».

Ми маємо такий образ. Зброю сконструював, випробував, на комусь застосував і нарешті вручив своєму помічникові головний злочинець. Справа не виглядала так: я їду до Мюнхену, вбиваю Ребета і можу це зробити як хочу. Ні, мені дають зброю у руки і наказують все зробити так і так. Підсудний ніколи не зробив би такого вчинку, коли б цього не бажав головний злочинець. Злочин відбувся щойно тоді, коли таку постанову прийняв головний злочинець, він вирішив чи злочин взагалі має відбутися і коли. Замахи на Петлюру і Коновальця відбулися у цілком означений час, бо з їхньою допомогою совєти хотіли осягнути цілком певні впливи як в середині Совєтського Союзу так і поза ним. Я маю враження, що час смерти Бандери пов'язаний з кампанією проти Оберлендера.

Відносно того, в який саме спосіб мав відбутися замах, підсудний висловився цілком ясно і на ці його слова слід звернути особливу увагу,— він зробив докладно те, чого від нього вимагав головний злочинець. Підсудний сказав, що він міг замордувати Ребета вже у перший день свого перебування в Мюнхені. Але він мав доручення чекати на Ребета на площі Карла число 8. Будь-які відхилення від одержаних ним інструкцій начальство засуджувало. Коли він на власну руку вжив прізвище Ковальський, він одержав за це негайно догану, йому сказали, що він не має права цього робити. Він повинен був докладно дотримуватися вказівок головного злочинця. Адвокат Мір сказав, що коли б він цього не зробив, це зробив би хтось інший. Виконавця замаху можна замінити кимось іншим. Він є замінним інструментом, якому дають у руки пістоль.

Державний прокурор підкреслив, що Сташинський не мав власного зацікавлення і був лише інструментом КГБ — це також підтверджує тезу про те, що він був помічником. Державний прокурор сказав, що провина Сташинського відходить цілком на задній плян, представник побічного позивача, д-р Нойвірт, назвав його “бідолахою”. Державний прокурор сказав: головний злочинець добував гроші, давав накази відносно подорожей. Ця обставина також свідчить про те, що підсудний був лише помічником.

Я вважаю, що обхідний шлях, яким я пішов, повинен допомогти знайти вірний шлях для справедливої оцінки підсудного. Ми поставимося до нього справедливо лише тоді, коли по-різному оцінимо вчинок людини, яка може вільно приймати вирішення, і людини, яка є інструментом у чужих руках, якою керує хтось інший і яка є підпорядкована чужій волі.

Я шукав можливостей, як можна було б цю наявну ріжницю правно віддзеркалити. Я прийшов до переконання, що наш карний кодекс не такий вже поганий і дає можливість знайти відповідне юридичне формулювання.

Я відкрив шлях для міркувань щодо вимірення кари і не витрачатиму зайвих слів, щоб не зруйнувати тої картини, яку в такий блискучий спосіб намалював підсудний Сташинський. Я хотів би лише сказати таке:

Я вважаю, що Сташинський,— як я його пізнав під час моїх розмов з ним і яким я його побачив під час цього процесу,— є одним з найпорядніших, найчесніших і найчистіших людей, які будь-коли стояли перед судом. Він вчинив проступок, але його найбільша заслуга полягає в тому, що він визнав свою провину і жалує, що це зробив. Не підлягає сумніву, що Сташинський сказав нам усе, що у нього збереглося в пам'яті і що він взагалі міг сказати. Він відкрив усю правду, не шкодуючи себе самого, і таким способом звільнив себе від тягару і захистив інших. На мій погляд, Сташинський, як зловживаний інструмент, який визнає свою провину і жалкує, заслуговує на нашу поблажливість і пощаду.

Зміст мого клопотання стає зрозумілим з моєї промови. Я не вношу якоїсь пропозиції щодо реченця ув'язнення. Я прошу зарахувати ув'язнення під час слідства і не застосовувати кари втрати почесних прав.

Поважно встає федеральний прокурор д-р Кун і короткими словами заявляє, що підтримує своє попереднє домагання — засудити вбивника на досмертну тюрму.