Серія «Сини України»

Вбивство Степана Бандери

---

Похорони Провідника

У цвинтарній крипті на “Вальдфрідгоф”-і, де почалися приготування до похоронів, з обличчя Покійного знято гіпсову маску, тіло наряджено й вкладено в домовину.

У вівторок 20 жовтня, о годині 9-ій рано в українській церкві св. Івана Хрестителя при вулиці Кірхен 46 отець пралат Петро Голинський відправив у співслуженні 5-х отців і в присутності Апостольського Екзарха для українців-католиків у Німеччині Преосвященного єпископа Кир Платона Корниляка, заупокійну Службу Божу, до якої співав хор під диригентурою д-ра Миколи Філя. Після св. Літургії Кир Платон в асисті всіх приявних священиків відправив панахиду за спокій душі сл. пам. Ст. Бандери. Обидві Богослужби фільмував Іван Процик. Хоч був робочий день, а через це труднощі для багатьох українців, щоб звільнитися в чужинців від праці, церква була переповнена вірними (500 осіб). Між ними численні делегації від членства ОУН і громадських організацій з теренів Австрії, Західньої Німеччини, Франції, Іспанії, Бельгії, Голляндії, Великобританії, Канади й США.

Не зважаючи на те, що похорон був призначений на год. 15,30 після обіду, незліченна кількість українців, які з'їжджалися і сходилися у той пам’ятний вівторок 20 жовтня до Мюнхену, вже від ранніх годин перебувала на кладовищі, щоб ще останній раз глянути на свого Провідника. Настрій тих хвилин глибоко відчув кореспондент тижневика «Українська Думка», який у 44 (657) числі цього часопису з 29.10.1959 писав м. ін.:

«...Над Мюнхеном стояла золотиста осінь, але день 20 жовтня 1959 року був сірим, непривітним. Хотілося, щоб взагалі не було, щоб те, що мало від¬бутися на протязі його тривання, ніколи не відбувалося... Але закони життя тверді й брутальні, як сила, що вирвала зпоміж наших рядів одного з найкращих.

В околицю лісового цвинтаря тягнулися різними шляхами й засобами сотні українських людей, щоб відпровадить на останньому відтинку довгого і бурхливого шляху тіло славного українця. Більшість із них може, ніколи в своєму житті не зустрічалися віч-на-віч з Степаном Бандерою, але для кожного з них саме лише Його ім'я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом невгнутого борця за найвищі ідеали нації. Сьогодні їх, представників старшого і молодшого покоління, висланців українських громад у Німеччині, В. Британії, США, Канаді, Франції, Бельгії, Австрії і ін., в ще міцнішу національну родину єднає спільна скорбота і жалоба.

Безперервним потоком проходять вони повз крипту з тілом сл. пам. Степана Бандери, щоб востаннє вдивитися в Його образ і затримати його в своїй пам'яті навічно...»

Перед криптою тримали стійку члени ОУН; упорядники робили останні приготування, кінооператори фільмували. А попри вікно крипти пропливали хвилі людей.

О годині третій тридцять хвилин заслону перед вікном крипти опущено, цинкову труну закрито віком із скляним віконцем і запаяно та вкладено в другу — дубову. Опісля цю дубову труну оповито синьожовтим прапором і перевезено до цвинтарної каплиці, багато прибраної зеленню, де заупокійну панахиду відслужили: отець пралат Петро Голинський з Мюнхену, шамбелян о. Василь Турковид з Нового Ульму, о. канцеляр Іван Леськович і о. др Іван Гриньох з Мюнхену, о. декан Василь Малкович з Інгольштадту, о. Мирослав Проскурницький з Ляндсгуту, о. Ярослав Полянський з Піннебергу, о. Микола Іванців з Дюссельдорфу, о. др Володимир Арвай з Мюнхен Людвігсфельду, о. Степан Дмитришин з Крайльсгайму, о. Юліян Микитин із Штуттгарту. Поруч них у молитовному єднанні стояли: митрофорний протоєрей Паладій Дубицький, декан УАПЦ на Баварію, і румунський священик о. Василь Запартан.

 «Атмосфера сповняється одним збірним і через це невимірним болем жалібної громади,— як писав цитований уже кореспондент «Української Думки».— Сотні очей скеровані в одне місце — на обвиту українським національним прапором домовину. Мимоволі усвідомлюєш собі, що якраз у цю хвилину при цій домовині витають думки і молитви всієї української патріотичної спільноти, яка опинилася на чужині, а, може, і всієї України, якщо вона вже довідалася про трагічну смерть свого великого Сина.

Надворі біля каплиці, яка не могла вмістити більшости жалібної громади, формується похоронний похід. Тисячі людей, сотні вінків від різноманітних українських і чужинецьких організацій,— наявний доказ величі Покійного і величини втрати, яку поніс український нарід. Та хіба цими наявними величинами можна виміряти дійсне значення втрати!..»

Після панахиди труну підхопили на рамена три пари друзів: Василь Олеськів — Ярослав Бенцаль; Данило Чайковський — Роман Малащук; Петро Цимбалістий — Ярослав Рак. Біля них стали на зміну: Іван Кашуба — Григорій Васькович; Григорій Драбат — Теофіль Кудлик; Осип Тюшка — Дмитро Штикало. Перед каплицею похід зформувався і вирушив у дорогу до могили. За хрестом (що з ним ішов д. Степан Періг з Бельгії) несено частину вінків й ішло одинадцять священиків, далі хор під керівництвом д-ра Миколи Філя і чотири прапороносці з оповитими крепом блакитньо-жовтими, чорно-червоним і сумівським прапорами. За прапороносцями в невеликій віддалі два друзі (Борис Вітошинський в асисті Володимира Микули й Антона Тисячного, та Павло Шевчук у супроводі Омеляна Коваля і Євгена Гановського) несли на багряних подушечках чаші, в яких була грудка землі з України і вода з Чорного Моря.⁵ За труною, оточеною молоддю СУМ-у і Пласту, ішла родина Провідника — дружина Ярослава й діти: Наталя, Леся та Андрій, у супроводі Осипи Демчук, інж. Михайла Кравціва і Ярослава Стецька. Після того ішли члени Проводу ЗЧ ОУН, очолені Степаном Ленкавським, голови Теренових Проводів і провідні члени ОУН, представники ОУН полковника Андрія Мельника: генерал Микола Капустянський, проф. д-р Юрій Бойко, д-р Євген Мацяк і д-р Яків Маковецький; представники Української Національної Ради і її Виконавчого Органу: ред. Микола Лівицький, ред. Іван Багряний, пров. Олександер Юрченко, проф. Євген Гловінський і ін.; члени делегацій від заприязнених з Україною народів; політичних, наукових, суспільно-громадських та інших організацій, середовищ і установ та тисячні маси народу.

По обох боках дороги лежали вінки з квітів. Написи на їхніх лентах висловлювали почування тих, що їх склали на пошану великого Покійника: «Натхненникові молодих поколінь — Центральна Управа СУМ-у», «Незламному Борцеві за волю — ООЧСУ в Америці», «Великому Провідникові Української Національної Революції — Громадські Організації в Бельгії», «Світочеві Духа — ЦЕСУС», «Борцеві за волю України, Голові Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандері — від Верховного Керманича Українського Гетьманського Руху», «Нашому українському приятелеві — Угорський Визвольний Рух», «Співборцеві за визволення уярмлених народів — Словацький Визвольний Комітет», «Незламному Борцеві за волю — ОУЖ у Франції», «Провідникові ОУН — Четвергова Школа в Парижі», «Борцеві за волю — Оселя Швабінг», «Провідникові ОУН — українці з Регенсбургу», «Присягаємо бути вірні ідеї, за яку Ти боровся і згинув — від українців у Мансфільді, Англія», «Борцеві за волю — Конфедерація Українських Вільних Профспілкових Організацій»... Двісті п'ятдесят вінків, двісті п'ятдесят написів на них від земляків і чужинців, друзів і політичних противників...

_________________________________________
⁵ Цю воду привіз Ярослав Стецько, який у серпні 1956 року їздив до Туреччини.

«...Десятки німецьких фоторепортерів затривалюють на фільмові плівки фрагменти цього жалобного історичного походу,— твердив співробітник Лондонського тижневика «Українська Думка».— Десятки інших їхніх колег, пресових репортерів, стоять, приголомшені небаченим ними досі виявом пошани української спільноти до свого славного сина і провідника...»

Подивляючи невмирущість українського прагнення до волі, німецький часопис «Das Grüne Blatt» (ч. 46 з 13.11.1959) писав:

«...Бандеру завжди супроводжувано — але якраз у день своєї смерти він перед хатніми дверми відіслав своїх озброєних співробітників. Хоча під час похорону Бандери знайшлися офіціяльні охоронці: урядовців політичної поліції, уряду для охорони конституції і спецвідділу для справ вибухових речовин — через їхню непомітність легко можна було пізнати серед 2.000 жалобних гостей. ⁶

«Атентат дослівно висів у повітрі. Бо ті, що безпосередньо зібралися над могилою Бандери, це була просто політична світова проміненція антикомунізму! 60 провідних бойовиків руху спротиву з США, Канади, Англії, Франції, Голляндії, Бельгії й Італії, зараз після повідомлення про смерть, негайно поспішили до Мюнхену, щоб зустрінутися біля гробу з бойовиками в Німеччині.

Промови екзильних політиків над могилою заставляли не думати навіть про свари і чвари серед окремих емігрантських груп...»

_________________________________________
⁶ Побоюючись атентату, мюнхенська президія поліції змобілізувала поважні сили для безпеки учасників похорону й дискретно розмістила їх на кладовищі. «Поміж приблизно 2.000 учасників похорону замішалися службовці уряду для охорони конституції, політичної Кріпо (кримінальної поліції), порядкової поліції і — мабуть, теж агенти різних розвідок. Захований на подвір'ї цвинтарної каплиці черговий (дижурний) загін поліції, призначений на випадок атентату, не мав, одначе, потреби інтервеніювати» — інформував нюрнберзький часопис «8 Uhrblatt» ч. 286, з 21 жовтня 1959 року. День раніше, 20.10.1959, цей часопис писав: «Кримінальна поліція, порядкова поліція й Організація українського підпільного руху вжили широко закроєних заходів безпеки під час призначених на сьогодні похоронів шефа руху спротиву, Степана Бандери... Можливість замаху не є виключена, бо — як ми довідалися — запляновано цілу низку убивств провідних екзильних політиків, а похорони «шефа» стягають до Мюнхену приблизно 50 провідних борців руху спротиву з усього світу...» Згадуючи про «агентів різних розвідок», німецький часопис не помилився, бо під час похоронів справді були висланці Шелєпіна, які навіть фільмували перебіг жалобної церемонії; були теж і члени «управи» Київського ансамблю пісні і танців, які в той час виступали в Мюнхені. Гервіг Вебер з редакції «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» (ч. 245 з 22.10.1959) з гіркою іронією підкреслив: «...Під час виступів української групи, яка гостювала в Мюнхені поміж смертю і похоронами Бандери, половину глядачів становили українці. Багато з них не пропустили ні одної вистави...»

Біля відкритої, вимощеної бетоном, могили похоронний похід зупинився і домовину опущено вниз, складаючи на ній чаші з землею з України та водою з Чорного моря. Коли ж затихли останні слова панахиди, о. пралат П. Голинський попрощав Покійного від української католицької Церкви, Апостольського Екзарха Кир Платона, Високопреосвященного Архиєпископа Кир Івана Бучка в Римі, врешті від усього українського духовенства на чужині.⁷ Після того промовляв митроф. протоєрей о. Паладій Дубицький, парох УАПЦ в Мюнхені, який склав родині замордованого Провідника та Проводові й членам ЗЧ ОУН вислови щирого співчуття від імени Його Високопреосвященства Високопреосвященнішого Митрополита Ніканора, Голови Української Автокефальної Церкви на чужині. З черги виступили світські промовці.

«...Москва, вириваючи з-поміж нас підступом і злочином Степана Бандеру, намагається зламати нас духово, думаючи, що українська нація є слабодухом, що її огорне зневіра, що вона спроневіриться ідеям Покійника і припинить боротьбу. Та даремні й сподівання...» — ці слова з промови члена Проводу ЗЧ ОУН Ярослава Стецька, який прощав Провідника від ОУН, цитувала численна німецька преса.

Від колишніх бойовиків УВО промовляв один із найстарших віком членів УВО-ОУН, інж. Михайло Кравців, за ним виступили представники заприязнених з Україною, і як вона уярмлених Москвою, народів.

Генеральний Секретар Центрального Комітету АБН, князь Ніко Накашідзе (грузин) передав останній привіт від імени ЦК АБН, його споріднених організацій, від організацій Приятелів АБН у США, в Канаді, Австралії, Новій Зеляндії і від Делегатур АБН у всіх країнах Європи, Середньої і Південної Америки; болгарський заступник у ЦК АБН, колишній міністер вільної Болгарії, д-р Дмитро Вальчев прощав Покійного від імени національного представництва Болгарії, президент Національного Туркестанського Комітету Єдности і заступник голови ЦК АБН-у, Велі Каюм-хан попрощав від великого туркестанського народу; генерал-полковник Ференц Фаркаш де Кісбарнак, голова Мадярського Визвольного Руху, заступник голови Мадярської Ради Оборони і віцепрезидент ЦК АБН-у, склав вінок на могилі Провідника й попрощав Покійного від імени Мадярської Ради Оборони, її президента архикнязя Йосифа та від Мадярського Визвольного Руху; представник Словацького Визвольного Комітету, д-р Чтібор Покорни, склав від своїх земляків глибоке співчуття родині замордованого українського революціонера, його друзям і всьому українському народові; від Спілки Об'єднання Хорватів у Німеччині прощав Степана Бандеру полковник Кольоман Біліч, стверджуючи, що «колись Його ім'я буде записане в історії Його Батьківщини, України, золотими літерами, бо Він був відважний провідник своїх земляків, славних борців за волю, бандерівців, які поширили славу своєї країни в цілому світі»; від румунів прощав великого Покійника д-р Йон Ф. Еміліян, головний редактор часопису «Стіндардуль»; від Англо-Українського Товариства у Великобританії зворушливо попрощала панна Віра Річ, англійка, закінчуючи свою промову по-українськи: «від англійського народу: Слава Степанові Бандері, великому українському патріотові!»

_________________________________________
⁷Тексти промов над могилою дивись у цьому розділі під ч. 8а.

Від багатотисячної української спільноти, розселеної по всіх закутках вільного світу, сл. пам. Степанові Бандері склали останню пошану й привіт: голова Організації Оборони Чотирьох Свобід України проф. Іван Вовчук з Нью-Йорку (США), голова Ліги Визволення України д-р Роман Малащук з Торонта (Канада), секретар Союзу Українців у Великобританії інж. Т. І. Кудлик з Лондону, секретар Українського Допомогового Комітету інж. Омелян Коваль з Брюсселю (Бельгія), голова Об'єднання Українських Робітників у Франції дир. Іван Попович з Парижу, голова Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині проф. д-р Юрій Студинський з Мюнхену.

Від воїнів Української Повстанської Армії останній вояцький салют віддав над могилою Провідника голова Братства колишніх Вояків УПА ім. св. Юрія Переможця, кол. сотенний політвиховник, Микола Фриз-Вернигора з Парижу; від куреня пластунів Загону «Червона Калина» членом якого був Покійний, прощав Провідника мгр. Ярослав Рак з Чікаго (США).

«Без сумніву, ще багато більше людей бажало хоч кілька слів сказати перед відкритою могилою,— стверджував кореспондент Лондонської «Української Думки»,— але короткий осінній день уже давно був скінчився і темінь ночі запала над жалобною громадою. Спонтанно з сотень грудей вирвалися слова гимну-приречення «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить» і могутньою хвилею розбурхалися над кладовищем, летіли в простори. Якось незвичайно звучали слова нашого національного гимну «Ще не вмерла Україна», коли його відспівано на закінчення похорону одного з найважливіших синів нашої Батьківщини.

«І ще хвилину потім стояла громада в цілковитій мовчанці, з похиленими головами і тільки чути було останній трепіт осіннього листя на деревах перед злетом на землю.

«Він також, як останній листок, у пам'ятний день 15 жовтня упав на Землю чужого міста, бо життя Йому — повне і бурхливе працею для рідного народу — обірвала скритовбивча рука нашого відвічного ворога. Обірвала так, як Петлюрі, Коновальцеві, Чупринці...»

Того ж самого вівтірка, 20 жовтня 1959 року, коли в Мюнхені ховано великого Борця за волю України, Степана Бандеру, в українській радіопрограмі Василя Щарвана в Боффало (США) з радіовисильні WHLD передано о год. 14,15 на хвилі 1270, спеціяльну авдицію, яка мала символізувати похоронні обряди для тих, хто не мав змоги прибути з далекої американської землі до Мюнхену й взяти участь у похоронах Провідника.

Радіопрограма розпочалася звуками «Маршу молоді», але її швидко змінили тони похоронного маршу, пронизуваного гарматніми пострілами. На тло цих жалібних тонів падуть хвилюючі слова керівника програми п. Василя Шарвана:

«У хвилині, коли ми починаємо пересилати нашу щоденну програму, кілька тисяч наших земляків, що прибули з цілого вільного світу, відійшли від свіжої могили сл. пам. Провідника ОУН, надхненника і керівника визвольних змагань України — Степана Бандери.

Тверді закони життя не дали нам змоги взяти безпосередньо участи у похоронах Того, хто стався символом найсвятішого змагу, що його веде наш народ!

Хай тоді вільно мені буде з цього місця попрощати сл. пам. Провідника і рівночасно попросити наших Високопреподобних Отців і Достойних представиків наших патріотичних організацій висловити теж кілька прощальних слів.

Яка б не була гарна й багата наша мова, вона заслаба для того, щоб повнотою передати те, що відчувають сьогодні сотні тисяч українських патріотів, розкинених по всьому світі. Наші почуття і наш жаль нагадують почуття дорослих дітей після втрати улюбленого, жертвенного і розумного батька, який турбувався долею цілої родини, який для добра рідної спільноти віддав увесь свій труд, вирікся радощів щоденного життя, а врешті в трагічних умовах віддав і те останнє, що мав,— саме життя. Тому, прощаючи Тебе сьогодні, незабутній символе того всього, що в нас найсвятіше, я прощаю Тебе не тільки як ідеологічного провідника, а перш за все як духовного батька, як часточку моєї власної душі, як виразника волі і бажань мільйонів моїх земляків. Прощай, Батьку, і будь упевнений, що ані Твоє ім'я, ані ідея, для якої Ти жив і загинув, не забудуться ніколи! Ми всі не тільки збережемо її в наших серцях, ми спопуляризуємо її в цілому світі, ми передамо її нашим дітям, ми донесемо її і до рідних земель, байдуже, скільки нас по дорозі впаде! Нікому з нас смерть не страшна,— так як не страшна вона була і Тобі самому.

Твоє ім'я, Твоя слава і Твоя ідея житимуть вічно!»

Після короткої перерви, виповненої жалобною музикою, керівник програми просить до мікрофону о. Николая Вояковського, пароха церкви св. Отця Миколая, протопресвітера Бофалівського деканату, колишнього УСС-а і сотника УГА:

«Блажен путь, в онь же ідеши днесь, дуже, яко уготовася Тобі місто упокоєнія». (Прокімен на похороні).

«Відійшов від нас великий український патріот — Степан Бандера, вождь українських націоналістів. Скритовбивця перетяв нитку Його — для нації самовідречного — життя. Іскра любови свого рідного народу, що її вклав у його серце Творець всесвіту, розгорілася до палаючого вогню любови так, що вже в молодечих літах покійний совершенно посвятився національній ідеї: добути волю рідній землі. Його не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі. Надармо вони висилювалися згасити в Його серці палаючий вогонь любови до рідного краю!...

Він знав, що самостійність для народу здобувається тільки великими жертвами «на полі слави», бо при дипломатичних круглих столах тільки торгують свободою народів. І Він впав на полі слави свого становища від скритовбивчої руки. Через усе Його життя на незримих струнах Його душі відгомоном звеніли слова пісні, що Йому — ще маленькому — до сну співала Його люба ненька:

«Все для тебе, люба Україно, погибає,
Воно тобі і свободу, й славу, гей, гей, здобуває!..»

І Ти погиб... Та Твоя кров — скритовбивчо пролита — кличе до Бога про пімсту, яка кликала колись кров Авеля до Бога про пімсту на виродного брата Каїна... І вірте, не промине багато часу, а світ довідається, хто є тим, що пішов слідами Юди Іскаріота і пролив неповинну кров Того, що Його ім'я ще за Його життя стало синонімом спротиву народу проти наїзників на українську землю, і не тільки на Україні, але і в сумежних їй краях, ба й по всьому світі...

Ідеш, душе блаженної пам'яти Степана Бандери, ідеш «блаженним путем» на приготоване місце упокоєнія... І стрінеш там душі тих, що перед Тобою — від найдавніших - часів аж по сьогодні — несли високо стяг боротьби за волю й долю рідної землі.

Хай легкою буде Тобі чужа земля, а пам'ять про Тебе хай лунає «от віка і до віка»! Амінь».

З черги забирає слово протоєрей Іван Крестюк, парох Свято-Троїцької православної церкви:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!

«Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне залишиться,— як умре, то плід рясний принесе».

«Дорогі Брати і Сестри!

У житті духовному так само, як у житті фізичному, матеріяльному смерть є передумовою життя. Це загальний закон. Весна приходить і приносить із собою невимовні багатства, але вона приходить після Жорстокої зими. Квітка в'яне і вмирає, щоб дати новий плід — життя. Колосся виходить зі зерна, яке вмирає, але оте перше — таємниче приносить сторицею плоди. Так само є в житті одиниці, громади і цілої нації — народу. Українська людина, громада і нація обов'язково мусять мати мету і до неї прямувати. Ми зможемо довершити своє призначення, але лише тоді, як умертвимо — знищимо в собі все те, що стоїть нам на перешкоді, або на дорозі до нашої мети — до відродження духового і державного. Оскільки хочемо дійти до цілі, треба нам вмерти самим для себе,— стати «новим чоловіком», таким, що міг би сказати: «Ой, чи пан, чи пропав, двічі не вмирати!»

Високу мужність черпаймо з історії України, а ті джерела є невичерпні, з яких тече цілюща вода. Хай для нас будуть духовими надхнениками Крутянські герої, які з гордістю вмирали за українську державу! Хай одухотворює нас чин лицарів 2-го Зимового походу, які не зрадили України, а навпаки — воліли краще вмирати, ніж стати Юдами власного народу, 359 з гордістю вмирали з піснею на устах: «Ще не вмерла Україна!» Хай горить в наших серцях огонь любови до України — «Серафимський огонь», яким горів Головний Отаман Симон Петлюра, Євген Коновалець...

«Дорогі брати і сестри!

15 жовтня 1959 року впав жертвою бл. пам. Степан Бандера. Отже число українських мучеників побільшується і напевно буде побільшуватися. В день похорону бл. пам. Степана Бандери принесімо духовну китицю квітів — без різниці, хто до якого політичного угруповання належить, бо всі ті, що впали жертвою того, чи іншого імперіялізму, впали не тому, що мали той чи інший партійний квиток, а тому — і то в першу чергу — що були українцями. В наших народніх піснях закликається до боротьби:

Приходить час, приходить час, Нехай же кожний скаже з вас, Чи він народу вірний син, Чи тільки раб поганий він...»

А про наших національних мучеників нехай буде пам'ять з роду в рід. Амінь».

З представників організацій перший промовляє д-р Нестор Процик, голова Прихильників Антибольшевицького Бльоку Народів:

«Жалібна українська громадо і громади поневолених та незборених Москвою народів!

В дні 15 жовтня не стало в живих провідного Мужа української революції, борця українського народу за безспірне право бути паном на своїй землі, мати свою правду у своїй хаті. Він трагічно перейшов у пантеон слави великих мужів України, які воліли життя своє скласти на жертовнику нації, а не скласти зброї перед ворогом на полі бою.

Степан Бандера впав від зрадливої руки нелюдського ката. І хоч радіє Москва новим успіхом злочину, то радощі її будуть даремні. Бо кожний злочин доливає свіжої оливи до й так ясно палаючого огню визвольної української стихії, а кожна жертва буде об'єднуючим фактором у визвольних стремліннях.

Степан Бандера не живе, та ім'я Його стане вічним символом безнастанного змагу України до волі й суверенносте. Ім'я Його, як ім'я Мазепи, Петлюри, Коновальця, Чупринки, служитиме грізним моментом для поневолювачів-окупантів України, для катів волі й справедливосте, а рівночасно й величним символом боротьби за визволення людей і народів.

З невимовним болем доводиться мені, як голові Прихильників АБН в Америці, сповняти невимовно прикрий, хоч почесний, обов'язок переслання нашого останнього привіту Степанові Бандері в день похоронів Його тлінних останків. Привіту не лише від мене, як голови Прихильників АБН, але й від усіх представників поневолених Москвою народів, заступлених у нашій організації. Від представників народів, що знають значення особи Степана Бандери і боліють втратою українського народу. Враз із прощальним привітом для впалого борця бажаємо переслати цією дорогою вислови нашого глибокого співчуття Його горем прибитій дружині і дітям.

Українському народові бажаємо ще більшої незламности і дальшої витривалосте на його шляху до волі й суверенности.

Слава Великому Революціонерові України — Борцеві за волю свого й других поневолених Москвою народів!»

Диктор передачі заповідає прощальне слово голови Центральної Виховної Ради Спілки Української Молоді, проф. Зенона Сагана:

«Не серед розлогих українських степів, не серед рідних гір, що їх верхи сягають зір, а на чужині виросла могила нашого національного героя, творця історії України останніх десятиріч — могила світлої і невіджалуваної пам'яті Степана Бандери, того, кого за зразок до наслідування брала вся патріотична молодь України, а особливо молодь, організована й виховувана в Спілці Української Молоді. Виросла ще одна могила, до якої українські матері і патріотичні виховники приводитимуть вирощуваних поза Україною наших юнаків і, повторяючи слова нашого національного пророка, скажуть: Молися, сину, за Україну його замучили колись!

З сьогоднішнім днем прибула ще одна могила на чужині, в якій наш смертельний ворог і окупант України надіявся закопати нашу правду. Колись ворогові здавалося, що коли в Парижі поховано тлінні останки світлої пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри, то разом із ним поховано на віки українську проблему і бажання мільйонів українців жити вільним власним державним життям. Коли ж показалося, що під Парижем спочило в могилі тільки тіло великого провідника народу, а його ідея і його дух осталися живі серед народу і покликали нових борців за волю,— цей самий світовий злочинець вбиває ще одного надхненника визвольних змагань України, сл. пам. Євгена Коновальця. І знову виросла в Роттердамі могила, де спочили тлінні останки ще одного героя-провідника. Згинув провідник — осталася жива ідея, бо вона невмируща, як невмирущий сам народ, що став її спадкоємцем. Тепер виросла на чужині, цим разом на німецькій землі в Мюнхені, третя могила героя провідника — сл. пам. Степана Бандери. Сл. пам. Степан Бандера оставив нам усім неписаний заповіт-наказ: продовжувати його святе діло, діло визволення нашого народу. Цей наказ мусить підхопити вся українська патріотична молодь, в тому числі на першому місці сумівська молодь! Вчіться і пізнавайте ідею, за яку згинув Степан Бандера, бо це ідея вільної державної України. Пізнавши ідею, ви полюбите її і почнете трудитися для неї. Трудіться розумно, цілеспрямовано й організовано. Будьте готові боронити чести великого національного героя Степана Бандери, бо вороги України будуть намагатися його пам'ять заплямувати. Пам'ятайте, що, боронячи чести сл. пам. Степана Бандери, ви будете рівночасно боронити честь України! Честь нашої Батьківщини — це ж одна з наших найбільших святостей! Слава сл. пам. Степана Бандери вже за його життя була славою велета. Рознесіть її по цілому світі!»

Наступне прощальне слово має голова 22 відділу ООЧСУ в Боффало п. інж. Сергій Квасницький:

«Достойні слухачі! Сумний день сьогодні в історії України. Сьогодні в далекому Мюнхені складають у могилу тлінні останки Провідника Організації Українських Націоналістів сл. пам. Степана Бандери, що впав на фронті визвольної боротьби з рук підлих скритовбивчих агентів Москви. До пантеону наших національних героїв, що життя своє віддали за Батьківщину, прибула ще одна світла постать — постать сл. пам. Степана Бандери. Ворог належно оцінив значення провідника, боявся його. Сл. пам. Степан Бандера згинув, але його ідеї безкомпромісової боротьби за визволення України, освячені пролитою кров'ю, будуть вічно жити, будуть будити до чину і ми віримо, що в недалекому часі допровадять до визволення України, до здійснення гасла «Свобода народам! — Свобода людині!» Сл. пам. Степан Бандера впав в боротьбі, але живуть бандерівці, живуть члени Організації Українських Націоналістів, живе безсмертний український народ. Прийдуть нові борці, що високо піднесуть український прапор і будуть здійснювати заповіти сл. пам. Степана Бандери.

Членство Організації Оборони Чотирьох Свобід України, відділ у Боффало, глибоко зворушені трагічною смертю провідника, в день його похорону пригадує слова поета:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте!»

Диктор заповідає виступ голови Спілки Української Молоді, осередок ім. Лесі Українки в Боффало, п. Йосипа Ліщинського:

«Українська патріотична молодь, організована в Спілці Української Молоді, з болем прийняла вістку про трагічну смерть великого бойовика за українську державу, надхненника визвольних змагань нашого народу, провідника ОУН сл. пам. Степана Бандери. Від імени дорослих і юних членів нашого осередку заявлено над ще свіжою, хоч далекою в просторі, могилою провідника, що ми остаємося вірні його ідеї — віддати всі свої сили і труд для виборення нашому народові Богом даних йому прав. Ім'я сл. пам. Степана Бандери ми збережемо у своїх серцях до кінця наших днів, а його ідея буде нашим життєвим і політичним дороговказом. Хай мені буде вільно на закінчення повторити слова найбільшого нашого поета і призначити їх найбільшому бойовикові і провідникові нашого народу — живучого покоління:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце в небі сяє
Тебе не забудуть!»

Від Боффалівського відділу Українського Конгресового Комітету промовляє д-р Михайло Лоза:

«Сьогодні в Німеччині запечатано могилу з тлінними останками сл. пам. Степана Бандери. Запечатано ще одну могилу ще одного провідника українського визвольного руху. Після трагедії в Парижі, після трагедії в Роттердамі, прийшла ще одна болюча втрата — втрата у Мюнхені, болюча втрата для всього українського народу.

Не маючи змоги післати представника на похорон сл. пам. Степана Бандери, відділ Українського Конгресового Комітету в Боффало цією дорогою віддає свою останню прислугу провідникові Організації Українських Націоналістів, великому синові українського народу, незламному борцеві за волю України. Вічна Йому Пам'ять!»

Від Об'єднання Прихильників Визвольної Боротьби України промовляє п. інж. Василь Потішко:

«Українці! Стоїмо перед свіжою могилою борця і перед фактом чергового підлого політичного вбивства одного з лідерів українського визвольного руху на еміграції, на цей раз — Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери.

Хоч убивники офіційно ще не виявлені, ніхто з нас не має сумніву в тому, що це вбивство доконане тими самими руками, що вбивали сл. пам. Головного Отамана Симона Петлюру і сл. пам. полковника Євгена Коновальця, тобто руками московсько-большевицьких агентів з доручення большевицько-московського диктатора і ката України — Хрущова.

Як відомо, існували та існують політичні розходження — часами гострі — поміж середовищем, очолюваним покійним Степаном Бандерою, та іншими політичними середовищами на еміграції. Однак розходження ці завжди торкалися лише наших внутрішніх українських політично-організаційних проблем, політичих метод і тактики. Натомість ніколи не було розходжень щодо основної мети нашої боротьби — визволення українського народу з московської неволі і здобуття для нього самостійної соборної української держави.

Поза всіма нашими політичними розходженнями та незгодами, всі українці в цілому світі — як прихильники сл. пам. Степана Бандери, так і його політичні противники, знали й оцінювали його ім'я як ім'я безкомпромісового українського патріота, який усе своє життя всеціло й виключно присвятив українській визвольній боротьбі і який — будучи ініціятивним і динамічним провідником великої, добре організованої та дисциплінованої української політичної організації на еміграції, міг, за певних обставин, стати організатором або одним із організаторів нової української збройної боротьби проти московського окупанта України.

Видимо, так само оцінював його і наш ворог, і саме тому впав сл. пам. Степан Бандера першою жертвою підготовчих заходів Москви до третьої світової війни.

Цей удар Москви не є скерований виключно проти особи Степана Бандери, або очолюваної ним політичної групи, а є ударом по цілому українському визвольному рухові на одному з його дійових секторів.

Треба припускати, що Москва не обмежиться цим одним убивством, а намагатиметься різними способами ліквідувати ще й інших провідних діячів українського визвольного руху, які будуть здаватися їй небезпечними у грядучій війні.

В цій війні, коли вона вибухне, всі ми, українці, станемо віч-на-віч із страшним ворогом у вирішальній смертельній боротьбі за існування нашого народу і в цій боротьбі всі наші внутрішні незгоди будуть маловажними і просто нікчемними.

Тому незалежно від нашого ставлення до покійного, схилімо голови перед свіжою могилою Борця, що впав жертвою боротьби за спільну для всіх нас і святу мету, і в обличчі грядучих великих подій, що їх симптомом є його смерть, знайдімо шлях до створення одностайного фронту і спільної скоординованої боротьби всіх українських визвольних сил проти нашого смертельного ворога за українську самостійну соборну державу.

Вічна пам'ять і слава впавшому Борцеві!»

Після цього виступає із прощальним словом п. Євген Луковський від кол. політичних в'язнів:

«Ми по таборах і тюрмах Карались довгі годи За Тебе, Рідний Краю наш, За Тебе, мій народе!

Не стало в живих Тебе, Друже Провіднику, не стало Тебе в живих поміж нами на світі. Ти нам залишив по собі ясний шлях у боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. У сьогоднішньому — тому трагічному дні Твоєї смерти запевняємо Тебе, Провіднику Степане, що Ти вічно будеш жити поміж нами, як вічною є ідея української самостійної соборної держави. Твій дух буде все нам вказувати дорогу в боротьбі за неї — за Українську Самостійну Соборну Державу.

Ти лишивсь серед вічної мли, Бойовим оповитий екстазом. Ти лишився, щоб друзі пройшли І сповнили суворість наказу!»

Від українських комбатантів попрощав Провідника голова ОБВУА, генерального штабу полковник Петро Самутин:

«Дорогий Провіднику! Члени Організації бувших Вояків-Українців в Америці клонять свої голови перед найбільшою жертвою, яку зложив Ти на вівтар України.

Подяку складають Тобі за те, що ціле своє життя Ти присвятив боротьбі та обороні прав нашого народу.

Пошану віддають Тобі за те, що йшов Ти тернистим шляхом, витримав до кінця та випив гірку чашу до дна.

Ворог вбив тільки тіло, але не вбив великої ідеї, не зламав духа, що залишиться в наших серцях по Тобі аж до остаточної перемоги.

Хай чужа земля буде Тобі легкою!»

Від вояків молодшого покоління, об'єднаних у Братстві бувших Вояків Першої Дивізії Української Народньої Армії, прощальне слово має поручник Тарас Чмола:

«І знову сумна осінь... Далека Україна... Шелест пожовклого листя, а вдалі чути тужливий спів відлітаючих журавлів...

На далекій чужині, вже не від пострілу, не від бомби, а скрито від отрути з рук насланців Москви впала людина — символ боротьби за Україну останніх десятиріч. Людина, яка все, що мала, віддала для одної ідеї, людина, яку оспівав народ у своїх піснях, людина, яку не зламали ні польські тортури, ні німецькі знущання, а яка твердо провадила когорти своїх борців до наміченої мети. Людина, якій ім'я Степан Бандера. І коли сьогодні ряди вояцтва стоять з похиленими головами над свіжою Твоєю могилою, то це доказ, що помилився ворог, думаючи, що, знищивши Тебе, знищить ідею. Твоя смерть збільшить лави борців за велику ідею і велика наша втрата в Твоїй особі буде поміщена тисячкратно».

Останню квітку до цієї живої китиці докидає дикторка радіопрограми, пані Ірина Лящук-Чмола:

«Закінчуючи нашу жалобну програму, повністю присвячену Провідникові ОУН сл. пам. Степанові Бандері, я дозволю собі від імени тисяч наших слухачів і слухачок, від імени тих, хто телефонічно передав нам вислови співчуття з приводу нашої національної трагедії, що стрінула нас в дні 15 жовтня ц. р. і від мого власного імени — висловити кілька слів, слів жінки-українки. Ми, українські жінки-патріотки, зареагували на вістку про смерть провідника' сльозами. Це були сльози жалю і болю, сльози співчуття для Достойної Пані Ярослави Бандери і її троє діточок, сльози зрозуміння і солідарности з Проводом ЗЧ ОУН.

Та ми, жінки, українські жінки, є виховницями наших дітей,— нового покоління нашого народу! І сьогодні — над свіжою могилою сл. пам. Степана Бандери — можу передати думку українських жінок: Ми, українські жінки-матері, передамо славу Степана Бандери нашим дітям, ми навчимо їх любити його і після його трагічної смерти, ми будемо перші, хто подбає, щоб слава сл. пам. Степана Бандери жила вічно!»

Звуки похоронного маршу, які заповняли короткі павзи між виступами промовців, замінила на кінець програми молитва «Боже Великий, Єдиний».