Віктор Ющенко. Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам'яті.

Кохання мами і батька є результатом довгої черги випадковостей і щасливих збігів. Дороги моїх батьків розійшлися іще у дитинстві і могли вже ніколи не перетнутися. Простіше уявити, що хтось струснув коробку із деталями, а вони самі склалися докупи у годинник, який тієї самої миті запрацював і почав відлік часу.

Батькова одіссея почалася іще до війни і тривала 12 років. Його шляхи пройшли через Баку, Ладогу і Біломорканал, Ростов і Харків, Мінськ, Слонім і Білосток, Нюрнберг, Лейпциг і Прагу, пролягли теренами дев'яти сучасних країн: України, Росії, Грузії, Азербайджану, Білорусії, Польщі, Чехії, Німеччини та Франції. Батько побачив Голодомор та Біломорканал, зв'язався було із малолітніми крадіями, а потім вступив до факультету іноземних мов, кинув його, встиг взяти участь у радянській окупації Польщі і недовго повоювати з німцями десь під Мін: ськом... Потім були німецькі табори, тюрми і втечі. Мамині дороги ніколи не були такими довгими і заплутаними, але й простішими назвати їх теж не можна.

Мій батько — Андрій Ющенко і мама — Варвара Черненко народилися у Хоружівці із різницею менш ніж у півроку. Мама народилася у листопаді 1918 року, а батько — у квітні 1919-го. Вони пішли у школу в один рік, але вчилися у різних, «паралельних» класах. Мама завжди дивувалася, мовляв, скільки себе пам'ятаю — ніколи у школі на Андрія не задивлялася, не цікавий він їй був.

Збереглася шкільна фотографія батька: він сидить серед однокласників у ламаному картузі і має вигляд звичайнісінького хулігана. Не дивно, що мама не звертала уваги на такого: галай-да, бурлака, обіжисвіт.

Мама була з роду Климців, а батько — Гаркунів... Власне, вони були Черненки і Ющенки, але у селі певні прізвища повторювалися, і тими прізвищами у побуті не послуговувалися. Частіше мешканці моєї рідної Хоружівки використовували прізвиська — давня, козацька іще традиція. Так от Климці завжди були лагідної, спокійної вдачі, дуже чемна, дружна родина. І, як прийнято у наших родинах, старших називали на «ви» і говорили майже пошепки. Ангельська родина була. А Гаркуни — навпаки. Повна протилежність, гарячої вдачі родина. Лід і вогонь! Поєднання непоєднуваного.

Батько і мати востаннє перед війною бачилися восени 1932 року, а наступного разу — уже по війні, у серпні 1945-го. У них було значно більше шансів ніколи більше не побачитися, ніж знову зустрітися і покохати одне одного.

З висоти пташиного лету Хоружівка нагадує великий хрест: кілька менших і більших яруг перетинаються тут майже під прямим кутом, створюючи характерну фігуру. Поміж пагорбів, на яких розлого, мальовничо і трохи вайлувато розляглося село, у раменах цього хреста розташувалися ставки: Зененків, Панський, Хусь, Круподерин та один з найменших — Каленченків ставок.

Від ранньої весни до пізньої осені верби полощуть у ньому свої сиві коси. Каленченків ставок — одне з найбільш романтичних місць у Хоружівці. Тут не буває багато люду навіть попри те, що з нашого «кутка», зі Шпаківки, лежить найкоротший шлях до школи, у центр села. На його греблі зустрічалися долі. Тут освідчувалися у коханні.

Але восени 1932 року тут трапилася зовсім інша історія. Тієї осені світ набув відтінків сірого, чорного і брунатного. Моїй мамі іще не виповнилося чотирнадцяти років. Того дня вона йшла до школи. Вогке запинало ховало вже найближчі дерева і кущі. Зі свинцевих низьких хмар падало щось, що вже не було туманом, але іще не перетворювалося на дощ — холодна листопадова мжичка. Гілки дерев від вологи ставали іще чорнішими, а сірі глинища обабіч дороги набували якогось невиразного, невизначеного, слизького відтінку.

У тому глинищі поблизу греблі Каленченкового ставка мама побачила щось темне. Щось там лежало — під дощем чорнів мокрий ворох шмаття, подекуди присипаний зів'ялим вербовим листям.

Мама підійшла ближче. Купа мотлоху набула рис людської постаті. У кількох метрах від узбіччя стежини, просто у глинищі, звідки селяни брали чим мазати хати, лежав мертвий хлопець. Мама упізнала його обличчя. То був її однокласник. Його звали Ваня. Іван Токмань. Він не дійшов до школи чотириста метрів чи трохи менше того... Іван Токмань, як і вона, йшов у школу, упав і помер від голоду.

Мама розповідала: «Іду після обіду додому, а Ваня лежить. Другого дня іду в школу — лежить. Третього дня іду в школу — лежить. Його навіть не було кому забрати! Пішов через чотири-п'ять діб сильніший дощ, глинище обвалилося і, хай Бог простить, до сьогоднішнього дня там лежить!»

Тієї осені ранок у Хоружівці починався з того, що обійстя і вулиці об'їжджала підвода, збираючи мертвих людей. Але до Каленченкового ставка заїхати підводою було складно, а відкопувати Іванове тіло з глини, вочевидь, уже не було кому з його рідних.

Наприкінці 1932 року підвода почала їздити тричі на день. І тому сьогодні у Хоружівці кладовищ більше, ніж магазинів: магазинів — чотири, а кладовищ — чотирнадцять. Дві третини площі кожного того цвинтаря — то могили без хрестів, «горбки», жертви «голодовки».

Тоді від голоду помер мій прадід — Іван Гаврилович Ющенко. Потім повимирали родини його братів.

Усе почалося з нищення моралі. Було у селі дві церкви — їх зруйнували комуністи на початку радянської епохи. Був цвинтар при церкві — зрівняли із землею могили найбільш шанованих мешканців села. Так знищили і пам'ять, і мораль, посіяли розбрат. Зерна розбрату і ненависті зійшли на початку тридцятих. Мама багато розповідала, як це було.

Дворами ходила бригада «яструбків-активістів» із залізними палицями. Ширяли своїми щупами під поріг, шукали сховане зерно.

Якось «яструбки-активісти» прийшли і до маминої хати. У той час не було вдома ані її матері, ані її батька. Примусили її, дитину, лізти на горище, бо саме там зерно дуже часто ховали. Мама розповідала: «Я лізу драбиною, один лізе за мною. А їх п'ять лобів стоїть мужчин! Вони мені такі страшні тоді були... Як я боялася! А вони все шукали, де ж заховано. Один на дворі під сіно шурнув палицею, а вона й посунулася у землю. Затупали ногами всі — перевіряли, чи нема там схованки, а сусід підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього тут землянка була, а тепер там яма, тому ваші ключки лізуть». Тоді вони пішли».

У Голод мамина родина врятувалася завдяки двом обставинам. «Активісти» не забрали корову і не знайшли дідову схованку. Того зерна не було багато. Мамин батько — дід Тимофій — пересипав кільканадцять кілограмів жита у діжку і закопав на городі. І це зіпріле жито врятувало мамину родину. Навесні його перетирали із липовим листям і пекли «матор-женики».

Справжнім порятунком було молоко дідової корови. Тим молоком родина навіть ділилася із сусідами. Мама часто розповідала про вчителя української мови Анатолія Костянтиновича і згадувала, як той говорив: «Ви мої рятівники, ви врятували мою родину!»

Але одного разу через те молоко на маминих очах загинула людина.

І до війни, і через багато років після її закінчення у нас у селі не було звичаю закривати хати. Я добре пам'ятаю: приходиш до будь-якого сусіда, і, якщо нікого в хаті нема, стоїть ціпочок у дверях — як знак, ніхто на замки не зачинявся.

Тож одного дня до хати увійшов хтось із сусідів. Під столом стояв кисляк у глечику. Він схопив його, вочевидь, не розуміючи, що робить, випив весь той кисляк — і майже відразу помер.

У нашому селі були випадки людоїдства. Потім, коли я був на Соловках, директор музею розповідав, що спеціально для українських жінок, які у 1932—1933 роках їли своїх дітей, там зробили спеціальний табір. І мене тоді жах пройняв: адже, думаю, з мого села декілька жінок були на тих Соловках клятих.

Мама пережила жах Голоду, перебуваючи у його епіцентрі. Батько вирішив від тих жахіть утекти.

Коли батько наважився тікати з дому, йому не було і чотирнадцяти. Він відчув, що в Україні гряде щось нечувано жахливе. Він вирішив, що треба рятуватися втечею. Але у нього були одні пофарбовані бузиною полотняні штани, які постійно терли ноги. І ті штани, сорочка та звичайна селянська свита — то й був весь його гардероб. Значить, шлях один: туди, де тепло, — на Південь.

Потім батько розповідав: «Ото, думаю, приходе зима, голод у селі гуляє, їсти нема, взяв у торбу останній шматок сала, що воно у вулику зберігалося, і пішов».

Спогад про цей кусень сала назавжди лишився докором сумління: потім батько усвідомив, що своїм вчинком він залишив без провізії батька та матір. Він згадував цю історію багато разів і кожного разу каявся у скоєному.

Батько прийшов пішки у Ромни. Там утворилася зграйка таких, як він, малих волоцюжок. Повз станцію один за одним проходили товарняки, часом тільки пригальмовуючи, часом зупиняючись на довший час. Так виник план: залізти на платформу вагона і, слідкуючи за сонцем, рухатися на південь.

Далі лишалося дочекатися, поки якийсь із поїздів призупиниться, залізти на товарняк із такими, як і він, десяти-трина-дцятилітніми шибениками і сподіватися, що кожна нова станція буде ближчою до омріяного Півдня.

Поїзд їхав чи то півтора, чи то два тижні. За бортом платформи пролітали під гуркіт коліс незнані і небачені краєвиди: ліси змінилися степами, часом на горизонті було видно гори. Були дні, коли поїзд стояв цілий день на станції і нікуди не рухався. Тоді вони стрибали з вагона і йшли на «полювання»: то десь зі столу щось потягнуть, то щось — із кошика в когось, адже хоружівське сало закінчилося дуже швидко.

Раптом поїзд зупинився: день стоїть, другий стоїть. Хлопці розуміють, що треба собі шукати інше пристанище. Батько іде на вокзал. І це був перший вокзал у його житті. Піднімає очі: Баку.

Омріяний Південь приголомшив. І не тому, що Баку оточило його чужими чорнявими обличчями, гомоном іншої, незрозумілої мови, звуками прибою та чорними силуетами нафтових вишок у помаранчевому на заході сонця морі. Причина збурення його емоцій була дуже простою і навіть примітивною: у цьому місті батько вперше за кілька місяців побачив, як люди обідають, їдять досхочу, лишають об'їдки. Треба було опанувати мистецтво виживання. Мистецтво це полягало у тому, щоб упіймати момент, коли люди з-за столу вже встали, а об'їдки після них іще не прибирали...

Батькова зграйка мешкала на вокзалі. Як довго ці перелітні пташенята гніздували у залі очікувань — цього він напевно і сам не пам'ятав, коли розповідав цю історію. Натомість час, коли у батьківській долі трапився новий поворот, він запам'ятав дуже добре.

Була глуха ніч, третя година. Хлопці розляглися на підлозі вокзалу під якоюсь колоною, аж раптом крізь сон батько відчув копняка. «Відкриваю око, — розповідав він, — бачу перед собою яловий блискучий чобіт, піднімаю вище голову — у білій формі стоїть той, кого можна було б сьогодні назвати міліціонером».

Батько чомусь ніколи не називав того офіцера міліціонером. Можливо, то був місцевий енкаведист. Він копнув батька іще раз носком свого такого блискучого чобота, копнув прямо у груди. Почав щось кричати своєю мовою, а батько, звичайно, не розуміє, що той каже! І вставати страшно.

Картину батькового приниження не складно уявити: він обіймає свого мучителя за ногу, цілує чобіт у халяву, в носок, просить: «Дядєнька, відпустіть мене!» А той знай собі тягає його по підлозі, по всій тій залі очікування! Скінчилася ця сцена тим, що батька вхопили за вухо, підвели на ноги і повели до відділка.

Коли Архів Служби безпеки України оприлюднив документи з батьківської теки, там було зазначено, що «Ющенко Андрій Андрійович, 1919 року народження, уродженець села Хоружівка Недригайлівського району Сумської області, у 1937 році був засуджений трійкою НКВС за злочинну діяльність». У моїй пам'яті ця історія відклалася саме із прив'язкою до часів Голодомору. Важко стверджувати напевно, але після випадку в Баку сталося надто багато подій, щоб вкластися у короткий проміжок часу між роком засудження і 1939-м, коли батько був мобілізований до Червоної армії. Помилки у документах з батьківської теки виключати не можна.

Подробиць «суду» батько ніколи не розповідав нікому в родині. Після Баку дороги привели батька на північ, до Ладоги, на Біломорканал.

Батька можна було б назвати «доходягою»: його підгодовували старші співув'язнені. Без їх допомоги він би не пережив сталінських таборів. Норма була чотири куби на день, тачка із землею могла важити до 70 кілограмів. Не виконуєш норму — скорочують пайок. Яких трудових подвигів можна було чекати від голодного підлітка?! Коли наприкінці літа 1933 року канал закінчили будувати, Йосиф Віссаріонович приїхав і сказав два слова: «Узковат и мелковат». Це — як докір тисячам українців, які його копали, докір моєму чотирнадцяти- чи п'ятнадцятилітньому тоді батькові.

Потім, після Біломорканалу, у батька був «ростовський період». У таборі, вочевидь, у батька з'явилася нова компанія. Після таборів відкривалися нові можливості: Одеса-мама і Ростов-тато — дві бандитські столиці.

Батько поїхав у Ростов і пробув там місяць чи півтора. У Ростові він почав усвідомлювати, що його життя може замкнутися у кримінальному колі, що уся його життєва перспектива — короткі інтервали на волі і значно довші за колючим дротом таборів. Тоді він сам собі сказав: таке життя не для мене! І вирушив до Харкова.

Харків у ті місяці іще дихав столичністю. Попри те, що молода радянська бюрократія уже сиділа на валізах, готуючись переїжджати до Києва, нові будівлі і пам'ятники усе ще створювали відповідний антураж — усе викликало батьків захват. На той момент це було найбільше місто у його житті. Чорні силуети шпилів Нюрнберга і теракоту черепичних дахів Праги він побачить набагато пізніше.

У Харкові батько вступає на робітфак. А робітфак давав право вступати до університету. Звичайно, до університету треба було здавати іспити. І на тих іспитах з батьком трапляється чергове диво.

Коли батько вирішив вступати до університету, він обрав... факультет іноземних мов! З однієї причини: тоді на це відділення був найменший конкурс.

Саме тоді з батьком трапляється низка дивних, але важливих збігів обставин.

Мій батько гарно малював. Перед іспитом він купив добре ілюстровану книжечку українських байок. Батько перемальовував з неї картинки у міському саду Шевченка. І в екзаменаційних питаннях першим йому трапилося саме це — українські байки!

Відповісти на друге питання було б значно складніше. Якби не іще одна випадковість. У Харківському університеті працював викладач із Хоружівки.

У ті роки із села мало хто виїжджав. Більшість залишалася у селі, і якщо хтось робив кар'єру у Ромнах — то була велика людина. Якщо в Сумах, то за полярністю він був уже як член Політбюро. Але якщо хтось у Харків поїхав, у столицю, то така людина була популярніша за Юрія Гагаріна!

Цього викладача у Хоружівці знали всі: де він народився, де жив, у якому «кутку». Щиро кажучи, батько прагнув потрапити на іспит саме до нього, але хто таке може гарантувати?! І от він потрапляє на іспит саме до цього викладача.

Витягує на іспиті білет, там — два питання: перше — з історії літератури... Байки! Передмова до тієї книжечки з картинками дуже батькові допомогла, викладач вислуховує і каже: «Добре. Наступне питання, будь ласка!» А от друге питання було вже профільне. Батько не знав, що відповідати.

І хочеться якось знак подати: мовляв, ми ж один одного повинні зрозуміти, бо ж ми з одного села. Але як про це сказати? Батько розповідав: «Мучусь, мучусь, а потім кажу: "Ви знаєте, у нас у Хоружівці цього не було". Викладач на це реагує жваво: "А ви що, з Хоружівки? А звідки?" — "Шкодівка"». А Шкодівка — це такий куточок у Хоружівці... У нашому селі ніколи не було вулиці Леніна. Більше того — вулиць не було, не функціонувало це слово у побуті: казали — «кутки». Були Шкодівка, Голубівка, Багачівка, Шишківка, Токманівка і Литва із наголосом на першому складі.

Більше питань не було. Батько вступив до університету «по блату». У колі близьких, коли щось дивне трапляється, я часто згадую одну репліку: «У нас у Хоружівці такого не було!» Це татові слова.

Закінчити університет перед війною батько не встиг. Трапився якийсь скандал, тоді батько сказав, що не буде більше вчитися у цьому університеті, що він переводиться до Києва. Конфлікт мав якесь політичне підґрунтя. І батько йде з університету.

А в 1939 році його мобілізують. Пакт Молотова—Ріббентропа уже підписаний, поділ Європи між Гітлером та Сталіном уже розпочався. Батько стає кавалеристом. І його відправляють на кордон, який весь час рухається на захід.

А в 1941 році «кордон» почав рухатися назад — на схід.

Коли батько оповідав цю історію, моя дитяча уява малювала сірі рвані хмари у небі, завивання вітру в дротах, каркання вороння, гавкіт собак конвою і далекі постріли. Війна точилася за сотні, а може, вже і тисячі кілометрів від того місця, де був мій батько. Ті постріли не були перестрілкою між ворогами — конвоїри дострілювали тих, хто вже не міг іти сам.

Узбіччям добре асфальтованого шосе, часом призупиняючись і пропускаючи зустрічні вантажівки, рухалася така сама, сіра як небо, колона військовополонених. Було чути постріли. Вони давно нікого не лякали. Ці звуки були частиною звичної реальності. Колона йшла далі. Тривав марш смерті.

Мій батько того дня обдумував чергову втечу. Він був одним з тих, хто повільно рухався разом із тією колоною. їх конвоювали з одного табору в інший.

Заховатися нема де: дорога, багно на узбіччі, якісь шпали звалені при дорозі, і коняка мертва поруч лежить — дуже непевна хованка. Батько сів на ці шпали і каже сам собі: «Оце якби мені народити сина, тоді можна помирати. Поки я не народжу сина — я не помру! А поки не помру — буду тікати з німецького полону».

Батько заховався за того коня, а колона пішла собі далі.

Коли батько оповідав цю історію, він казав: «Оце так хотілося, щоб у мене був син! Щоб продовження моє було».

Про що залишалося мріяти, коли навколо тільки смерть? Про дітей, родину. Тому і заховався. Це був відчайдушний вчинок: його могли застрелити на місці. Йому поталанило: конвой так і не помітив утікача. Це була одна з його семи чи восьми втеч.

Батько потрапив у полон на польсько-білоруському по-рубіжжі. 28 червня 1941 року його 29-ту моторизовану дивізію Червоної армії розбили.

Через вісім днів від початку війни рано-вранці на нього та кількох інших хлопців натрапляють німці. Далі були чотири роки німецьких таборів і в'язниць.

Гортаючи пожовклі сторінки старих архівних документів, за автобіографіями батька та табірними обліковими картками я можу приблизно відновити маршрути його воєнних доріг. Насправді це дуже дивно, коли ці папірці через багато років потрапляють до твоїх рук і розповідають ті подробиці, про які ніколи не говорив батько.

Перший великий табір, до якого потрапив батько, називався «Острув Мазовецька». Табір знаходився на території окупованої нацистами Польщі, приблизно за сотню кілометрів на північний схід від Варшави.

У серпні 1941 року батька етапували за 700 кілометрів — у Східну Німеччину, до табору «шталаг IV В Мюльберг», що був розташований на північний захід від Дрездена. У цьому таборі він був зареєстрований за номером 117654 IV В.

4 вересня 1941 року батька переводять у «шталаг IV G Ошатц». Тут він працював у кам'яному кар'єрі на березі Ельби.

На початку жовтня серед полонених почалася епідемія дизентерії та висипного тифу. У листопаді та грудні смертність серед радянських військовополонених сягнула свого піку, і до наступної осені не дожило і половини бранців. А батько вижив.

У лютому 1942 року батька переводять до Лейпцига, у команду «Лейпциг ЗАКIII», яку використовували на одному з концернів, що у мирний час виробляв сільськогосподарську техніку, а у війну — амуніцію.

30 квітня 1943 року батька знову повертають до табору «шта-лаг IV В Мюльберг», а влітку перекидають за півтисячі кілометрів на будівництво злітної смуги авіабази Штольп-Райтц на півночі Польщі. У жовтні цього ж року він потрапляє до наступного табору — «шталаг 5 Вольфен» поблизу Лейпцига, а звідти — транзитом — до «шталаг 344 Ламсдорф».

У біографії батько згадує, що після цього він потрапив до табору в Нюрнберзі. Якщо вірити архівним документам, це трапилося на початку листопада 1943 року, коли він був етапований до табору «шталаг XIII D Нюрнберг». З Нюрнберга він тікає на схід. У автобіографії він пише, що до Львова. У тих краях його ловлять, відправляють назад до Нюрнберга. Але він тікає знову — тепер вже у бік Франції.

Усі ті втечі закінчувалися однаково: його знову ловили. Обставини того, як це відбувалося, були різними. Одного разу — у Німеччині — батько постукав до місцевого байєра. За пару днів той його все одно «здав» поліції, але спочатку напоїв міцною гарячою кавою. Той смак і аромат залишився із батьком на все життя: пам'ятаю, кава була у нас у хоружівській хаті завжди. Як батько примудрявся діставати в умовах радянського дефіциту—то для мене досі залишається загадкою!

Під час іншої втечі, у Польщі, батька спробував було закрити у льосі польський селянин. Батько тоді встиг втекти з того підземелля, але поки там сидів — з'їв банку варення і добряче замурзався. А потім страшенно дивувався, коли всі люди, яких він того дня зустрічав дорогою, весело йому усміхалися.

Отже, батька знову ловлять і відправляють, як він пише, у «штрафний табір 318», що знаходився на південному заході

Польщі. Звідти він знову тікає. Його знову ловлять, і він потрапляє до Освенцима.

У батька був витатуюваний орел на всі груди. Я завжди був впевнений, що це — згадка про сталінські табори. А під лівим крилом цього птаха був вибитий номер з Освенцима: 11367.

В архіві табору Аушвіц-Біркенау збереглася реєстраційна картка батька із цим номером: прізвище, ім'я, дата народження, віросповідання — православ'я, громадянство — СРСР. Місце проживання у картці чомусь позначене — Харків, Сумська, 39. Далі: зріст, колір волосся і очей. До картки також внесені номер і назва дивізії, у якій служив на початку війни. Як місце, де потрапив у полон, замість Слоніма чомусь вказаний Білосток, а у даті замість ЗО червня 1941 року — 6 липня. В Аушвіц він потрапив 24 лютого 1944 року, а 20 жовтня його переводять до Фльосенбурга.

В автобіографії батько пише, що з Освенцима до Фльосенбурга їх перевели за «бандитизм» — вони побили поліцаїв. Етап нараховував 300 душ. Двадцять п'ять наважилося на втечу, про яку батько багато розповідав після війни.

Із самого табору було вкрай важко втекти. Відомо лише кілька випадків втеч з Аушвіц-Біркенау. Втеча батька не була винятком — вони не наважилися тікати із самого табору.

Їхній етап завантажили у вагон-«теплушку». У когось був шматок залізного прута, мабуть, обруч з діжки. І вони почали по черзі вишкрябувати дошку вагона, де із зовнішньої сторони знаходився замок.

Батько розповідав: «Тремо-тремо, тремо-тремо, але весь час терти не можна, бо у передній частині вагона німецька охорона сидить, у своєму приміщенні. Але ми їм димову завісу влаштували. У вагоні стояла «буржуйка». То ми кинули до неї чиїсь гумові калоші. Тому конвой зайде, постоїть пару хвилин, наковтається диму і до себе вертає. Привчили їх, що нема чого сюди ходити. Викурили ми конвой, одним словом!»

Коли дошку перетерли, батькова команда дочекалася чергової перевірки конвою. Він прийшов, відчинив двері, заглянув і навіть не заходив усередину. Вибивають дошку, відкривають замок.

Звертаються до полонених: «Хто готовий тікати?» їх було 27 чоловік у вагоні. Двоє відмовилися. І замість тікати починають суперечку... Батько розповідав, що з тими двома якось особливо жорстко поговорили, побили навіть, але вони так і не пішли із більшістю, залишилися у вагоні. Врешті-решт, батько вискакує, падає на сусідню колію і розбиває собі обличчя. Цей шрам залишився на переніссі на все життя. Міг би вбитися чи покалічитися, переламати ноги, утім, трапилася іще одна щаслива випадковість: трохи побитий, з роз'юшеним носом, але утік.

Насамперед треба було змінити одяг. Вони підійшли до якогось двору і познімали з мотузки, що там висіло після прання: штани, сорочки... Але одяг був мічений іменами. Прізвища — слов'янські. Із тим новим ім'ям батько цілу легенду вигадав: мовляв, він з родини білого офіцера, який боровся проти червоних, мовляв, ми все життя мріяли, щоб побороти більшовиків. Але насправді це не мало жодного успіху. Попри те, що він змінив ім'я, його таки спіймали, але аж... у Празі.

Батька відправляють до в'язниці гестапо у Карлсбаді. Кінець кінцем там з нього вибили правду про табори, адже він мав номер із Освенцима.

А звідти, як пише батько, його етапують до Бухенваль-да. У Бухенвальді він пробув лише тиждень. Звідти 1 грудня 1945 року його доправляють-таки до Фльосенбурга. Там у батька з'явився новий номер — 38034.

У нас у родині збереглася стара гравюра, яку батько привіз з Німеччини: фортеця, а перед нею десь четверо коней біжать прямо на художника. Цей силует батько бачив кожного дня з табірного плацу у Фльосенбурзі. Тут він зустрів кінець війни.

Британська авіація усе навколо бомбить. Німецька охорона втекла. Якийсь союзницький літак-розвідник пролітає над табором, починає кружляти. Весь табір виходить подивитися, що відбувається. З літака зробили фото. Я бачив це фото у музеї: кілька тисяч людей стоять на плацу між бараками і дивляться у небо. Десь там стояв і мій батько.

Андрій Ющенко був одним із 102 радянських в'язнів, які уціліли у Фльосенбурзі. Загалом у тому таборі вижило близько півтори тисячі в'язнів. Мені траплялася інформація, що перед звільненням табору більше 10 тисяч бранців були вивезені СС на південь і знищені під час «маршу смерті». Мій батько був великим щасливчиком.

23 квітня 1945 року той табір звільнили американці. Спочатку приїхали мотоциклісти, а через чверть години — танк. Машина розвертається посеред табору і здіймає у повітря купу пилу. З танка вилазить офіцер і просить іще трохи потерпіти: ми вам завтра надамо допомогу. Залазить знову в люк, люк закривається, танк іде. Батько, не чекаючи, стрибає на броню і так потрапляє у розташування американської частини.

Батько оповідав: «30 кілометрів польовими дорогами проїхав. Брудний, як мавпа, сиджу — упізнати неможливо, що я людина. І коли танк зупинився, пил осів, американські солдати, що обступили мене, такий регіт підняли — смішним, бач, їм це видавалося!»

Звичайно, спочатку довіри ані у нього до американців, ані у американців до нього не було. Але допомогли злізти з танка, бо самому йому було важко. Показали, куди треба йти, щоб помитися. А батько боїться: думає, що цього разу точно у крематорій відправлять! Чотири роки таборів дарма не минають! Жодного конвою із ним не було, то він собі думає: я туди не піду, я їх обдурю. Метрів 150 пройшов у вказаному напрямку, а потім попрямував в інший бік. Вештається частиною, зустрічає іншого офіцера, а той його знову відправляє митися.

Наступне випробування їжею. У Фльосенбурзі недогодовували, а тут — у складському наметі при кухні і галети, і тушонка, і все, що забажаєш! Батько набирає, скільки може взяти. Хтось це бачить, зупиняє його, мовляв, не бійся — більше проблем із їжею у тебе не буде!

Так батько потрапив в американську армію, а оскільки він англійську трохи знав, то його взяли на службу. Там була група, яка займалася пошуком есесівців. І батько був якось долучений до цієї роботи. Кілька місяців він так працював, а до них весь час вербувальники приходили з радянського боку. Мовляв, на вас чекають матері, на вас чекає родина! Хлопці, давайте додому! Батько добре знав слова Сталіна, що нема військовополонених, є самі зрадники. І тому то був тяжкий вибір.

Батько мав обирати: або цілий світ і всі мислимі і немислимі його дороги, або СРСР, де він уже бачив і Голодомор, і Біломорканал, і де, можливо, знову чекають табори: жодних ілюзій стосовно цього не було. Проте разом із батьком у таборі був старший товариш з колишніх білих офіцерів. Саме ця людина його і переконала: «Знаєш, Андрію, я заможний, маю будинки у Відні та Парижі, але щасливим поза батьківщиною уже не був. Не поведися на цю спокусу!» Саме цей чоловік йому і сон витлумачив.

Однієї неспокійної ночі батькові у таборі наснилося: стоїть багато жінок, а серед них — Варка з паралельного класу хоружів-ської школи. Кольорів нема, усе примарно, картинка проявляється як на чорно-білій світлині. Усе тьмяне, нечітке і напівпрозоре. Але в руках у Варвари — зірка, і ця зірка сяє ясним золотавим і блакитним сяйвом. Батько отямився від сну, але видіння залишалося перед очима. «Це — твоя майбутня дружина», — пояснив той чоловік.

Вона кохала іншого хлопця, який так само пішов на фронт. Одного дня мамине серце стрепенулося, закололо, закалатало частіше. У цей момент мама ясно усвідомила, що сталося щось зле і невиправне. Вона запам'ятала той день і через багато років знайшла його ім'я у Книзі пам'яті. Усе співпало: він дійсно загинув саме в той день, коли її серце стрепенулось дивним болем.

Коли німці пішли — а це був уже кінець 1943 року, — почала працювати школа, і мама повернулася до свого вчителювання. Саме тоді їй сниться, як вона повертається зі школи тією самою греблею Каленченкового ставка. Мороз. Усе іскриться. Небо синє. Золоте сонце сяє нестерпним для очей блиском, але вітер такий, що збиває з ніг, кучугури намітає... «Виходжу на лід, а у снігових переметах щось видніється, — розповідала потім мама. — Я стаю на коліна, починаю розгрібати сніг долонями, пробую зрозуміти, що це за дивний прямокутник, а під снігом і кригою проступає людське обличчя — фотографія Андрія Ющенка з Гаркунів».

На той момент батьки не бачили одне одного більше десяти років. Вони ніколи не були і не могли бути близькими людьми: за десятиріччя вони обоє змінилися і стали геть чужими одне для одного. І лишилися б чужими, якби не ці дивні сни.

Після американської армії батько потрапляє до фільтраційного табору. А після «фільтрації» його призначають у команду з демонтажу одного із заводів у Штейнау.

Вони розбирають цей завод, ставлять на платформу. Пізнього літа 1945 року їдуть додому. Вочевидь, то був ризик з німецьких таборів потрапити у радянські. Але батько був такою людиною, яка не мислила себе на чужині, просто він не міг жити ніде, окрім як на українській землі. Він був невиправний патріот, готовий навіть до опору, до самопожертви заради свого краю. Україна тягнула його як магніт. Йому було важливе його українство: він був палкий прихильник українського мистецтва, літератури... Шевченко, наш Тарас Григорович, був його кумир над кумирами: він його фантастично глибоко знав, і якщо домашні дискусії заходили у глухий кут, останнім аргументом завжди було «що сказав Кобзар» з того чи іншого приводу. Я не думаю, що він був аж надто схильний до ностальгії — він був сильною, дуже сильною людиною, і сентименти йому були не притаманні. Складно сказати напевно, чому він вибрав такий ризикований шлях додому. Він вибрав ту путь, яку вибрав.

Батько доїжджає до Конотопа. Поїзд має їхати далі — на Урал. І батько розуміє, що він або зараз знову тікає і йде пішки у свою Хоружівку, або уже ніколи в Україну не повернеться. Він зістрибує у Конотопі та йде пішки 70 кілометрів полями — день і ніч.

Батько вийшов на пригорок, звідки вже Хоружівку видно, бачить: село, жінки на полі, жнива... Каже сам собі: яку дівчину першу побачу — на тій женюся. Дурна думка, взагалі-то... Думаю, він так міркував, бо за десять років мандрів та поневірянь уже забув, що таке домашнє життя. І тільки-но він почав спускатися з пригорка, 50—60 жінок біжать назустріч. Кожна біжить свого зустрічати. А він — один.

Першою добігає баба Катя, Катерина Гордіївна — Варина мама. За нею — Варка, дівчина з його неспокійного табірного сну.

Десь за тиждень вони зустрілися на греблі Каленченкового ставка. Ці молоді люди не бачилися 12 років. Вони були незнайомцями — надто багато вони бачили, надто сильно змінили їх роки лихоліття. Щось сталося на тій старій греблі: мама відчула, що саме цьому хлопцеві вона може виплакати своє горе. У серпневому вербовому присмерку вони оповіли одне одному свої сни. Мама виплакала на батькових грудях минуле кохання і знайшла нове. За кілька місяців, 31 грудня 1945 року, батьки зіграли весілля. А 15 вересня 1946 року збулася батькова мрія про сина.

Розділ 2
Обставини народження

Петя захищає Сталіна та шукає Вітю у капусті. — Незвані гості. — Розмова на околиці лісу. — Співпраця з ОУН. — Міністр держбезпеки цікавиться долею батька. — Провал справи Хитрого. — Ворожі голоси. — Друг. — День Радянської армії. — «Слава Богу, все в порядку!»

У 1953 році помер Сталін. Батько добре запам'ятав той день. Як тільки це стало відомо, директор Хоружівської школи зібрав усіх в учительській, щоб повідомити новину. «Я всередині ледь не вибухнув! — згадував батько. — Я боявся, що мою радість буде занадто помітно. Тоді чимшвидше вискочив з кімнати, зі школи і побіг додому».

У кожного вчителя вдома замість ікон у красному кутку мав висіти портрет Сталіна. Не мати в хаті світлого лику вождя було б надто відвертою демонстрацією. У батька на стінах також були портрети Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Але найповажніше місце мав посідати Йосиф Віссаріонович на повний зріст у казенній дерев'яній рамі!

Отже, батько вбігає в хату, хапає віденський стілець — чомусь саме так урочисто називали досить скромний предмет домашнього вжитку із характерною подвійною гнутою спинкою — і, не знімаючи чобіт, лізе знімати осоружного «батька народів». Раптом чує, що хтось його хапає за ноги! Петро обійняв його за чоботи, як колись сам батько обіймав чоботи енкаведиста у Баку, і реве-плаче на весь голос: «Тату, не знімайте!» Кожного разу, коли я згадую цю родинну історію, я уявляю ту картину: стара хата, долівка, піч, рушники, батько на стільці та малий Петя, що молить батька — в'язня сталінських таборів — не знімати Сталіна.

Коли тато вийшов з кімнати, Петро вирізав з букваря портрет генералісимуса і гвіздками прибив на місце замість старого. Петрові було шість з половиною років.

У 1953-му — у той рік, коли помер Сталін, — моїй мамі виповнилося 35 років. У ті часи у селах у такому віці уже не народжували. Батькова мрія про сина уже здійснилася. Батьки вчителювали й опікувалися господарством. Цих клопотів цілком вистачало, щоб заводити іще одну дитину. До того ж над батьківською хатою почали знову згущатися темні хмари нових випробувань.

Більшість членів родини про них навіть не здогадувалася. Але саме у цей час батько опинився у центрі спецоперації, яку зорганізував колишній НКВС, що після війни був переформа-тований у Міністерство державної безпеки.

Тоді, на самому початку 1950-х, міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Ковальчук влаштував «розгін» своїм підлеглим у Сумському управлінні МДБ за недостатню активність в оперативній роботі з українським націоналістичним підпіллям. Єдине ім'я, яке згадує головний чекіст Української РСР у своєму розпорядженні, було ім'я мого батька — Андрія Андрійовича Ющенка: «не можна виключати, що у Сумську область він повернувся зі спеціальним завданням».

Але маленького Петра усі ці складні чекістські розклади не обходили. У наших сусідів того року народився хлопчик. Петро тішився тим, що у його ліпшого приятеля — Володі Дави-денка — народився молодший братик. Хлопчика назвали Вітя. У сусідській родині усе крутилося навколо немовляти, тільки і було чути, що про Вітю. І Петро почав вимагати собі теж «братика Вітю»: бо як це у нього такого ж нема?!

Одного разу він вчепився у рукав діда Андрія і почав тягнути його на город. «Чого тобі там треба?» — дідові, вочевидь, нікуди йти не хотілося. Петро не відстає: «Підемо у капусту братика Вітю шукати!» Дід не стримався: «Та що це ти до мене ходиш — із тим питанням до матері йди!» Мама зніяковіла, але питання із тим, як назвати молодшого сина, на порядку денному більше не стояло. От тільки батька майбутнього Віті могли заарештувати кожної хвилини.

Подробиці цієї історії випливли на світ божий тільки наприкінці 2010 року, коли батька і мами уже давно на ньому не було. Саме тоді в архівах колишніх радянських спецслужб знайшли документи, які дозволяють мені тепер сказати: в принципі, жодного «братика Віті» у Петі могло не бути, якби ця історія склалася трохи інакше.

Мама добре пам'ятала, як ця історія почалася... Хоча «почалася» — то не зовсім правильне слово: мама випадково стала свідком одного із дрібних епізодів у довгому ланцюгу подій, що вели у минуле батька, у перші повоєнні роки.

Отже, того дня до нашої хоружівської хати зайшли двоє: «Слава Україні!» Була рання весна 1950 року.

Мама потім згадувала: «Я стою біля дверей, аж раптом заходять — обидва у смушкових шапках, у вишиванках під кожухами. У мене все потерпло: це мало вигляд якогось маскараду!» Вочевидь, мама не розуміла, що це була провокація чекістів.

— А де ж йому бути?! У школі, на уроках! Гості пішли і знову з'явилися пізно ввечері.

Цього разу вони застали батька вдома. Він потім казав, що з тієї розмови вертався із переконанням, що співрозмовники будуть стріляти йому у спину. Але вони мали інший план.

Батько цих планів не знав. Проте одного разу він вже мав подібну зустріч із незваними гостями, які з'являлися нізвідки і зникали в нікуди.

Коли мама тільки чекала на появу первістка, батька відправляють працювати директором школи на Західну Україну, у тодішню Станіславівську область, до Корщевського району, до села Велика Кам'янка.

Його відправили туди відразу після весілля, у січні 1946 року. Тоді радянська влада направляла у західні області України десятки тисяч «східняків» — учителів, лікарів і партійних працівників.

Після того як у західних областях попрацювали нацисти, а потім і чекісти, після обмінів населенням між СРСР і Польщею — після усіх тих подій вчителів і лікарів там серйозно бракувало. Вчителями були переважно поляки, серед лікарів було досить багато євреїв. Перших — переселили комуністи у Польщу після війни, других винищили нацисти під час війни. Українців, кому бракувало лояльності до нової влади, «підчистили» радянські спецслужби. їх відсортували від решти і відправили до таборів Сибіру, Казахстану та Колими — із тавром «українського буржуазного націоналіста».

Вчителів насправді бракувало. Проте ця акція мала насамперед іншу мету: йшла кампанія з «радянізації» Західної України. Вчителі зі Сходу мали викладати учням основи Конституції СРСР, історію ВКП(б) і розповідати про те, який хороший товариш Сталін.

Це суперечило планам українського підпілля. Часом воно діяло невиправдано жорстко, вбиваючи вчителів-східняків, яких сприймали за представників ворожого ладу.

Одного разу мого батька хтось прямо запитав у районному відділі освіти: «Андрію Андрійовичу, чому вас досі не вбили? Ми маємо підозри, що ви співпрацюєте із бандитами з ОУН!» Не знаю, чи то жарт такий був, не знаю, що батько там відповів — нам, своїм синам, він розповів, чому його не вбили «лісові брати» взимку 1946 року. Адже нагода була.

Я був у тій хаті, де замешкав батько. Вона знаходилася на околиці Великої Кам'янки, просто на узліссі. Ґаздиня, вочевидь, співпрацювала із повстанцями, можливо, була зв'язковою, можливо, мала якісь інші функції. Одного зимового вечора до хати заходять хлопці у формі... А до цього у цьому селі уже трапилося кілька трагедій, коли «радянізаторів» ліквідовували. У цей момент батько зрозумів, що його не знищила гулагівська система, йому пощастило вижити у бою, його не вбили нацисти в Освенцимі... але тепер, зараз — з'являється реальна небезпека бути застреленим українцями, що борються за Незалежність!

Утім, тієї ночі батькові вдалося порозумітися із повстанцями. Він прямо сказав, що не є комуністом, що приїхав сюди вчити дітей української мови та арифметики. І по тих словах смерть знову від нього відступилася — батько переконав гостей, що він не є їх ворогом.

Згодом уже дехто з них свідчитиме про нього органам держбезпеки. Саме ці свідчення і лягли в основу справи Хитрого — таку кличку дали батькові чекісти.

Отже, підставою для початку «агентурної розробки» батька з боку МДБ були свідчення учителя географії Велико-Кам'янської середньої школи, де батько директорував, який також співпрацював з ОУН. За його словами, батько підтримував постійний зв'язок із ОУН, проводив із повстанцями заняття з історії України: як писав слідчий — в «антирадянській націоналістичній версії», пояснював походження і значення українського тризуба, розповідав про виникнення національного руху, «Спілки визволення України» та «Української військової організації», і навіть — це підкреслювалося особливо — допомагав діставати чистий папір!

Інші заарештовані підпільники свідчили, що директор Велико-Кам'янської школи Ющенко допомагав підпіллю грошима, був добре знайомий із програмою ОУН, неодноразово розповідав про виникнення і розбудову української самостійної держави.

Мабуть, уже восени 1947 року батько відчув, що навколо нього відбувається щось підозріле. Він вчинив те, що вже звик робити у випадках небезпеки, — втік з Великої Кам'янки назад, у Хоружівку. Але не зник з поля зору спецслужб.

У листопаді 1948 року розпочалася операція з агентурної розробки Хитрого. МДБ припускало, що ОУН почала розширювати мережу своїх агентів на схід. Ось що мав на увазі міністр держбезпеки, коли писав про свої підозри щодо Андрія Ющенка: мовляв, той виконує «спеціальне завдання» українського підпілля.

У 1949 році до батька був направлений агент під кличкою Лихий. Той зустрів батька і повідомив йому, що прибув у Сумську область за наказом проводу ОУН. Батько відповів, що організувати будь-яку підпільну роботу тут буде дуже складно, і на тому розпрощалися.

Наступного разу Лихий з'явився з іншим агентом спецслужб — Дорожним. Саме їх поява так налякала маму навесні 1950 року.

Згідно з архівними документами, ця зустріч відбулася 18 березня 1950 року і тривала десь півтори години. Дорожний відрекомендувався провідником ОУН з району, де батько працював директором школи. «Провідник» запитав батька, чи знає він людей, відданих справі? «Є тільки одна людина у Хоружівці, яка віддана справі, і ця людина стоїть перед вами! Яким я був, таким залишився, таким і помру, тому невипадково прийшов зараз у ліс на цю зустріч!» — Ця батькова відповідь уже тягнула на новий термін у ГУЛАГу. Але чекісти мали інший план щодо нього. їм, вочевидь, не було аж так цікаво схопити одного ворога радянського ладу, адже нагору треба було відрапортувати про знешкодження цілої підпільної мережі. Для цього треба було довго працювати.

У середині січня 1954 року, за п'ять тижнів до мого народження, МДБ приймає новий план агентурної розробки Андрія Ющенка. До нього мали підіслати нового агента — людину, яку батько знав особисто, когось з його оточення у Кам'янці, когось, хто міг би увійти до нього в довіру. На щастя, агент захворів і не зміг виконати свого завдання.

До цього і після цього до батька підсилали інших агентів. Один з них попередив батька, що це все — провокація держбезпеки, а сам втік і був затриманий десь на кордоні. Батько надалі усіляко ухилявся від подібних контактів. Це був провал для чекістів, але вони продовжували розробку Хитрого.

Спецслужби покладаються на агентів у найближчому оточенні батька. Згодом з'ясувалося, що ним був один з його найближчих друзів. Батько знав лише, що його «розробляють» спецслужби, але нікому у родині про це не говорив. У лютому 1954 року нічого не було ясно напевно.

Мама інтуїтивно відчувала, що щось негаразд. Коли батько вмикав «Голос Америки» чи Бі-бі-сі, мама починала вмовляти:

«Виключи, я тебе прошу, чуєш — люди йдуть?! Виключи, бо ж тебе посадять!» Але жодні мамині вмовляння на нього не діяли. Батько знав увесь розклад усіх «ворожих голосів», і ця хатня війна «Андрію, виключи це!» — «Не буду!» тривала роками. Я це добре пам'ятаю: зимові вечори, хату, що була обплутана мідним дротом антени, та батька, який схилився над приймачем, що передає щось з «Німецької хвилі» чи то якусь іншу програму з Ізраїлю або з Лондона... Звичайно, що усе це голосно і бурхливо обговорювалося потім із друзями на кухні. Серед них завжди був той, хто у документах спецслужб проходив як агент Мороз.

Серед тих, хто збирався тоді на нашій кухні, був і найближчий приятель батька — вчитель креслення і малювання Федір Іванович Голуб. Вони могли годинами обговорювати поезію Шевченка і політику партії. Сварилися, мирилися, грали у шахи. Федір Іванович забирав з дому мольберт і пензлі, малював у нашій хаті, міг залишатися ночувати, і вони з батьком говорили, говорили, говорили... Він не просто дружив із батьком, у них були однакові характери — непримиренні, непокірні, вони однаково совєтів ненавиділи.

Через багато років після смерті Федора Івановича ми дізналися, що саме він був одним з агентів, які опікувалися батьком. Мама тоді не витримала із наріканнями: «Ось бачиш, Андрію, яким Федя був!» — «Нормальний Федя був! — відрізав батько. — Мав би доносити, але не доносив!»

Такими були обставини мого народження. Кожної миті могло трапитися щось, що залишило б Петра без братика Віті.

23 лютого 1954 року в клубі була самодіяльна вистава з нагоди Дня Радянської армії. Мама випровадила з дому чоловіків, попросила свою маму, Катерину Гордіївну — бабусю Катю, — нагріти води. На печі заховався Петя і спостерігав. Коли мама народила, поява братика Віті була для нього якоюсь магією... Баба Катя у цей момент вголос порахувала пальчики на ногах, руках, розсунула ніжки і полегшено видихнула: «Слава Богу, все в порядку!»

Розділ 3
Полиновий хліб

Контракт із бабою Катею. — Горбки і монголи. — Полиновий хліб Платона Майбороди. — Земля мого діда. — «Веди, Вітю! Веди!» — Буряки на морозі. — Баба Катя виглядає сина Петра.

Якось бабуся Катя кличе мене до себе: «Вітю, є контракт!» Авжеж, того слова вона не вживала. Я навіть не впевнений, чи вона знала слово «контракт», але сенс був саме такий: давай укладемо угоду. Предметом нашої угоди була коза.

Отже бабуся запропонувала: «У мене є три кози. Кожного ранку ти їх ведеш пастися, припинаєш до ціпка, в обід знову приводиш — я даю їм води, яку ти також маєш принести. Потім по обіді знову відводиш на пастівень і ввечері приводиш назад. Літо працюєш, наприкінці літа одну козу продаємо, і всі гроші — твої!» Це були мої перші шкільні канікули, я закінчив перший клас, уже мріяв і про велосипед, і про фотоапарат «Зміна», а тому цю угоду прийняв із великим ентузіазмом.

Минає червень, липень, врешті-решт продаємо ту козу. І бабуся, як ми чесно домовилися, віддає мені 28 радянських рублів. Я приходжу додому, і перша думка: а де ж заховати, щоб мама не знайшла? Куди не покладеш — мама знайде: на шафу — знайде, на припічку покладеш — теж. Що робити?!

Вітаміни тоді продавалися у картонній баночці з металевими дном і кришечкою. Ця баночка мені видалася цілком надійним «сейфом». Я виклав з неї драже, поклав туди гроші, взяв лопату і пішов на город. Закопав я свої заощадження у картоплі й абсолютно щасливий повернувся до хати. Але минає година і... треба ж гроші перерахувати!

Іду назад на город. Копнув в одному місці — нема, копнув в іншому — нема. Копаю-копаю — знайти не можу. Наступного дня уже й прикмети забув, які було собі намітив. Чотири дні шукав, копав -— нічого не знайшов: пропали гроші! Це був один з найтрагічніших моментів мого дитинства! 28 рублів — були, і нема! Ані велосипеда, ані фотоапарата! І поскаржитися нема кому, бо сам винний.

Першого вересня іду до школи. А тоді було таке негласне правило: діти ідуть до школи — дорослі починають копати картоплю. В обід приходжу з навчання, а мене мама кличе. Дістає цю баночку: «Вітю, це ти заховав?» — «Я заховав. Це ті гроші, що мені бабуся за козу дала. Мамо, віддайте мені назад!»

Мама тих грошей не віддала: «Тобі бабуся давала, а ти їх загубив! Отже, їх у тебе нема. Проте я їх усе одно на тебе витрачу: штани, черевики тобі куплю, може, піджак який!» Але ж я мріяв про фотоапарат!

Але завдяки цій історії мені стали зрозумілі три речі. По-перше, гроші просто так не даються — їх треба заробляти. По-друге, усе таємне рано чи пізно стає явним. По-третє, город — то не найкраще місце для збереження грошових заощаджень!

Деякі висновки я зробив відразу, деякі — трохи згодом. А ще завдяки цій історії я вперше почув про Голод.

Тих кіз я кожного ранку відводив пастися на пустирище неподалік бабусиної хати — «на горбки». Це пустирище безпосередньо прилягало до цвинтаря, горбки мали вигляд могилок, але не мали ані хрестів, ані пам'ятників. Я питав бабусю: а що це за «горбки»? Але вона тільки відмахувалася від мене: то монголи там лежать, і не питай нічого! Не хотіла розповідати!

Але згодом ця історія почала складатися докупи. На горищі, де був мій «робочий кабінет», де я розкладав на сіні ряднину і читав книжки, — там весь час висіли три-чотири великих мішки із сухарями. Кожного року мама і бабуся нарізали хліб, сушили у печі, виносили сухарі на горище, а я нічого не міг зрозуміти: «Мамо, нащо ви це робите?!» А мама постоїть, бувало, з хвилину, помовчить, похитає головою: «Дай Боже, Вітю, щоб ви цього не пережили!»

Минуло ще багато років, перш ніж я дізнався, чому мама і бабуся усе своє життя сушили так багато сухарів про запас.

Білого хліба у нас в селі не було. Скільки я себе пам'ятаю — був темний, житній. Татова мачуха, бабуся Маруся, застилала лаву рушником, потім витягала хліб з печі і накривала його другим рушником. Цей хліб мав запах у тисячу разів кращий за усі, які я коли-небудь відчував! Жодні парфуми, жодна «Шанель № 5» не йде у порівняння із запахом свіжовипеченого хліба!

Поки скоринка іще міцна і гаряча, її треба якнайшвидше натерти часником. І це — найсмачніша страва! Потім, коли скоринка «відійде», стане м'якішою, хліб уже не буде таким смачним.

Кожного ранку мама чи котрась з бабусь пекли хліб і готували борщ або юшку. І з цього запаху починався чи не кожний наш день.

Лише згодом до села почали привозити хліб з Недригайлова. Він аж ніяк не був кращий за домашній. Але до магазину, де його продавали, кожного дня вишиковувалася величезна черга.

Хліб продавали не у самому магазині, а збоку — через ляду. До прилавка було досить високо і я у свої шість чи вісім років не міг навіть дотягнутися до нього. А посковзнутися під тією лядою було дуже просто — десятки чобіт перетворювали землю навколо магазину на багнище.

Один з перших походів у магазин за хлібом я запам'ятав як найбільше приниження мого життя.

Це був самий початок 1960-х. Тато з самого ранку йде на роботу до школи, мама — теж, брат — на уроках. То бабуся за хлібом мене посилала. Тоді я навіть годинника не знав, не вмів визначати час. Бабуся дивилася на годинника, давала мені зав'язані у носовичок копійки і відправляла за хлібом.

Люди починали збиратися, «займати чергу» десь о десятій годині ранку, а хліб з райцентру привозили ближче до третьої дня. Під магазином вишиковувалися десятки, може, навіть сотні людей: мені видавалося тоді, що навколо тієї хлібної ляди стояла величезна юрма народу. Не у черзі одне за одним — упорядковано й організовано, а саме юрмою, натовпом: штовхаються, сваряться, лаються.

Поруч із нашою хатою мешкала бабуся, колишня вчителька — Маргарита Володимирівна. їй було років 90, мабуть. Сама по хліб вона вже не могла ходити. І часом мене просили для неї купити хліба. Просиш дві буханки, а тобі не дають. Дали одну — і йди звідси! Кожного разу вибухали скандали, часом доходило навіть до бійок, бо хліба тоді привозили мало і його завжди не вистачало для всіх.

Я бачив, як люди виривали хліб одне в одного. І мені ця черга перед хлібною лядою видавалася найбруднішим місцем з усіх, що я бачив.

Одного разу йшов мокрий сніг. Під ногами чавкало слизьке болото. Ляда зі скрипом відкрилася. Почали давати хліб. Натовп колихається хвилями — кожний тисне, проштовхується до прилавка. І тільки-но я схопився за хлібину, як хтось виштовхнув її у мене з рук! Хліб упав униз — туди, де бруд і чужі чоботи... А другої хлібини ніхто не дасть — і мусиш той рятувати!

Падаю під ноги натовпу, намагаюся знайти свою хлібину навпомацки. І відчуваю, що там уже п'ять чи шість рук його шукають, намагаються вхопити! А хліб у болоті, у снігу качається, а я його намагаюся спіймати, собі повернути, відбити від чужих рук: у багні, під чиїмись ногами! У цей момент я відчув себе скотиною, я відчув, що до мене ставляться гірше, ніж до скотини!

Хлібину я врятував. Але ця історія якось особливо боляче ударила по мені. Було страшенно гидко. Бо це не хліб упав — то було гріхопадіння. Я став свідком морального падіння людей, до якого призводила уся та радянщина, увесь той комуністичний лад!

Мені ця історія досі щемить: це був еталон приниження людського, всього того морального, найкращого, що прищеплювали мені мої батьки. Потім мені здавалося, що того дня я торкнувся дна. Згодом це спрацювало як урок, як мотив, як запобіжник:

ніколи не втрачай людськості, ніколи не втрачай гідності, роби усе, щоб ніколи в житті так не опускатися! У певному сенсі це було щеплення людяності проти звірства. «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає». Мені було тоді шість років.

Одного дня до нашої хати завітав композитор Платон Май-борода. Платон Іларіонович тоді вже був фантастично відомий. Його пісню «Рідна мати моя» співали, здається, навіть у Франції, а в Україні і досі співають чи не на кожному українському весіллі: пісня перетворилася на народну.

Гостя привів близький родич батька, поет Олекса Ющенко. Родинне обійстя Олекси Яковича було просто через вулицю. Отже одного літнього дня на порозі нашого дому з'явилися одночасно композитор і поет.

На кухні починається метушня: беруться яєчню та сало смажити, зелену цибулю та огірки мити. От тільки хліба нема! Треба мерщій бігти.

На щастя, наприкінці 1960-х хліб у магазині можна було купити уже без черг і принижень. Але бігти треба далеченько. То я вирішив скоротити. За нашим обійстям було пустирище, що поросло полином, котрий ріс високий, немов дерева. Хліб я приніс дуже швидко.

Аж раптом Платон Іларіонович каже: «Гіркий хліб!» І то не в поетичному значенні. Хліб буквально мав гіркий смак.

Мама не вірить: «Та не може бути!» — «Та ось — скуштуйте!» Мама куштує, а він дійсно гірчить і полином віддає. Роблять слідство, чи не ходив я полиновим пустирем: «Вітю, як же ж так?! Нащо ти там ходив?! Просили ж тебе уважати, щоб дивився... Ну, як оце таким можна буть?!.»

Я розумів, що полиновий пилок гіркий, тож тримав хлібину високо над головою і був упевнений, що цих «заходів безпеки» буде цілком достатньо. А виявилося, що ні, недостатньо.

Мама сварить: виконується педагогічний момент. Та Платон Іларіонович не витримує і каже: «Пішли, козаче, покажеш мені, де той полин!» І вони — Майборода, Олекса Якович та мій батько — ідуть на пустирище, ходять, пригорщами той полин ламають, між долонями перетирають, а Платон Іларіонович примовляє до батька: «Андрію, ти понюхай! Ти понюхай, як він пахне! Який степ! Як степом пахне!» Він набрав собі того полину цілий оберемок, заявив, що вдома повісить над роялем для натхнення... І далі вже поточилася інша, якась дуже поетична розмова, а я був «помилуваний».

Те пустирище за нашим обійстям мало свою історію.

Родина користувалася 75 сотками городу. Наділ колгоспника був 25 соток. А вчителям давали у два рази менше: 25 соток на двох. Коли помер дідусь Андрій, колгосп відрізав «зайві» 25 соток, і у нашої родини лишилося 50. Коли померла бабуся Маруся, відрізали ще 25. Та земля ніяк не оброблялася і заростала полином. Ось і утворилося пустирище, яке так надихало своїм степовим ароматом Платона Майбороду. Жодної іншої користі з того полину не було.

Земля гуляла. Батько не міг на це спокійно дивитися.

Ранньою весною земля починала парувати. Земля «дозрівала» — і батько впрягав до плуга коня. Моїм обов'язком було цього коня вести. Батько йшов за плугом. Із кожним рядком ми наближалися до забороненої межі.

У нас у селі був фінінспектор. Усі кликали його Ільком. У нього був «символ влади» — коричневий шкіряний портфель із металевими кутами. Із тим радянським клейнодом він ходив по дворах описувати майно: поросят, корів, гусей, курей, бджолині сім'ї, дерева у садку... На все це потім нараховувався податок. Раз на два роки фінінспектор приходив переміряти землю — чи бува хтось не приорав собі зайвого. Отже, Ілько іде селом — собаки гавкають, жінки лаються, бо у кожному дворі якісь клопоти і щось не так!

Щовесни ми з батьком доходили до тієї межі, за яку перейти — означає наразитися на неприємності з боку фінінспектора. І щовесни батько мені каже: «Вітю, давай чотири-п'ять разів пройдемо по відрізаній землі, пригорнемо трошки сюди, до городу!» І так кожного року потроху «пригортали».

Одного разу мама нарешті зауважила, що ми з батьком вкоїли. Здійнявся галас: «Андрію, не чіпай це! Не дай Бог отой Ілько прийде!» А батько не слухає, йде собі за плугом і тільки примовляє рішуче: «Веди, Вітю! Веди!»

Десь, здається, на початку 1980-х приймають постанову, що цю відрізану землю можна обробляти. Батько вже потроху втрачав сили. І тому за плугом ходив я, а коня водити згодом почала моя старша донька. Одного разу втомлений батько сидів на ослінчику під дубом, який колись давно його батько посадив собі «на хрест». Я орю — батько дивиться. Кажу: «Тату, може, давайте зоремо 3—4 метри тієї землі, яка не оброблялася від похорону діда Андрія?» Батько глибоко зітхнув, його слова були наповнені сумом: «Знаєш, Вітю, оце якби зараз покійний Ілько встав з домовини, прийшов та знову відрізав половину того, що ми садимо зараз, — я б йому вдячний був!»

Ці слова для мене звучать як символ втрачених можливостей цілого покоління. Якби батькові у двадцять років дати цю землю, він би руками, пальцями цю землю перебрав би, щоб вона дала щастя і багатство. Його покоління не просило б ні в кого нічого: ані добрив, ані механізації — усе власними силами, однією лопатою перевернули б! Але у нашій історії була чорна смуга комунізму, яка забрала цілу культуру, гідність, традицію. Адже для села шматок землі — то найвища цінність: візьми, Андрію, цей наділ, і той, і ще шматок землі приріж! Але час минув. Ціле покоління залишилося нереалізованим, дожилося, договорилося до того, мовляв, нехай і те, що є, забирають, бо воно уже не потрібне.

Життя моїх дідів і батьків — то було мученицьке життя. І не тільки через війни та Голод, а через повсякденність злиднів і рабську працю. Щоосені жінок зганяли чистити цукрові буряки.

Я це добре пам'ятаю: сидять жінки на купах гички і оті два про-борчики у буряка від землі вичищають. І так вичищають, що їх хоч зараз у борщ класти можна! Зараз ніхто ніде так не чистить той буряк. А тоді усе було доведено до ідіотизму. Колгоспна система механічною підневільною працею доводила людей до рабського стану, до втрати людської гідності.

Ми жили дуже бідно. Усі жили дуже бідно. Якщо тримаєш поросят або корову — то родина виживала. Але для того, щоб прогодувати родину, треба було чимсь нагодувати скотину.

Якось у грудні, коли уже почалися морози, тато запряг коня у воза, і ми усією родиною поїхали збирати буряки на полі. У колгоспах ніколи так не збирали врожай, щоб нічого не лишалося. І після того, як «усе зібрали», ціле село іще півтора місяця ходить на поле із заступами, добуває мерзлі буряки для худоби.

Я був у гумових чоботах. Гумові чоботи і так не найкраще взуття для морозної погоди, а вони іще й на три розміри більші були. Десь, можливо, через пару годин я замерз: усе закоцюбло. Пальці без болю не розведеш. Батько ніколи сам не одівав рукавиць і мене так привчив: інакше не по-чоловічому це якось було, козаки так не роблять — так мені здавалося у дитинстві. Отже, у гумових чоботах, без рукавиць на крижаному вітрі я змерз і став грітися біля коня. Руки йому на шию покладу — і здається, що вже не так сильно їх зводить від холоду.

Минає десь хвилин двадцять, батько з мамою вибирають ті буряки. Я мав би підносити їх до воза. А я не можу з місця зрушити від холоду! Кажу батькові, що замерз і не можу більше ці прокляті буряки носити. Він один раз поплескав мене по плечах — відпочинь. Сам за мене носить. Минає іще хвилин десять, батько питає: «Вітю, може, допоможеш?» Я кажу: «Тату, не можу, бо я замерз». Батько йде і працює далі. У третій раз батько підходить і каже: «Пішли матері допоможемо, принесемо ті буряки». А я знову відмовляюся. Батько повертається мовчки, але встигає головою кивнути кілька разів. Так він докорив мені. Докір не був жорстокий, але я себе відчув підло.

Я і до цього дня не знаю, як судити цей епізод. Чи у мене насправді такий стан був, що я слів не знаходив, щоб сказати, як сильно змерз, а батько цього не зрозумів? Чи то з мого боку була слабкість, і батько цю слабкість побачив і дав зрозуміти головний урок: чоловіки так не роблять? Не знаю.

Було холодно. Декілька годин на вітрі у полі, у чоботах гумових — ніби усе працює «на мою користь», виправдовує мене. Але тоді від батькового погляду мені закололо.

У тому погляді я прочитав розчарування: мені здалося, що я не справдив батькових сподівань на мою допомогу. І у мене велика педагогіка вийшла з оцього епізоду. Цю історію я носив усе життя, але розповідаю вперше: щось я неправильно тоді вчинив. Можливо, зараз уже не висієш так на решеті, що саме воно там неправильно. Але я думав, що батько надіявся, що я своїми маленькими рученятами щось зможу допомогти, може, сподівався на солідарність якусь... Зараз я починаю розуміти ліпше, по своїх дітях: мені так гарно, коли діти поруч і щось допомагають, а ти щось кажеш їм, показуєш, пояснюєш, вчиш. І коли діти відмовляються твою науку приймати — почуваєш себе зле. Це життя.

Покоління моїх батьків і батьків моїх батьків бачили світ іншим. Вони міряли його іншою міркою. Намагалися свій досвід виживання передати поколінню, яке тих жахіть не бачило. Це було покоління, що мало дуже гіркий хліб. Полиновий хліб.

Мене завжди дивувало, як бабуся Катя говорила про смерть. Для неї смерть була буденною річчю. Зуби почистити, стакан води випити, померти — у її системі координат це були речі одного порядку буденності. Баба Катя про смерть говорила часто, спокійно, сміливо, без страху.

Тепер я починаю розуміти чому. У дитинстві мене це весь час дивувало і навіть лякало.

Баба Катя втратила на війні молодшого із синів — Петра. Війна закінчилася у сорок п'ятому, бабуся прожила іще багато років. Кожного дня вона йшла до паркану і довго вдивлялася у дорогу. її питали, чого вона чекає. І кожного разу вона відповідала, що сина виглядає... І якби то була єдина втрата моєї бабусі! Катерина Гордіївна бачила у житті щось, що було набагато страшніше за смерть.

Баба Катя у той час уже жила разом із нами. Вона мала свій куточок на печі, куди я часто забирався до неї. Стосунки між дітьми і старшими людьми — то особливі стосунки. До своїх онуків старші люди мають часом навіть більше тепла, ніж до своїх дітей. Онуки це відчувають.

Того дня я мав кудись бігти. Бабуся сиділа на печі. Зазвичай, ми цілувалися з бабою Катею. Цього разу я взяв її за руку, але чомусь не поцілував вітаючись. У той момент я відчув, що бачу її в останній раз. Так буває: серце щось говорить, а дурна голова своє робить. Підходжу до неї, дивлюся на неї, виходжу з хати, а в голові крутиться: «Я бачу її востаннє». Мені досі болить, що у той момент я не повернувся і не попрощався із нею. Досі почуваюся винним: покоління полинового хліба заслуговувало більше мого тепла, але я це зрозумів запізно.

Розділ 4
Мої мрії

Плюс електрифікація усієї країни. — Дід Четвертак та його «черга». — Мрія № 1. — «Пригоди Гекльберрі Фінна». — Перша вчителька. — Двійка від мами. — Батько бореться із курінням. — Як я кинув палити. — Бібліотека на горищі. — Важкий вибір між археологією та географією. — Буду вчитися на бухгалтера.

Фразу Леніна «Соціалізм — це радянська влада плюс електрифікація усієї країни» я дізнався значно пізніше. Значно пізніше я замислився над її абсурдністю: адже для того, щоб соціалізм перестав бути соціалізмом в окремо взятому населеному пункті, достатньо було, щоб вибило пробки! Так-от, згідно з визначенням Леніна, у Хоружівку соціалізм прийшов приблизно в той час, коли Юрій Гагарін полетів у космос.

Звичайно, що після польоту людини у космос усі хлопці почали мріяти стати космонавтом. Усі страшенно раділи тому успіхові. Але уся ця історія з космічними подорожами — це було десь дуже далеко. Диво електричного освітлення було домашнім, ближчим, зрозумілішим.

Перше, що я зауважив, — у селі з'явилася нова машина. Те, що вона з'явилася, я з'ясував за слідами на дорозі: у селі було дві машини, і жодна не залишала таких слідів. Протектор цієї машини мав ромбики і нагадував мені вафлі. Це було дуже дивно і незвично. Деякий час я навіть номер тієї машини пам'ятав — настільки я був вражений! Отже, у селі з'явилася спецтехніка, і незабаром почали встановлювати стовпи і розтягувати дріт.

Я добре пам'ятаю, як до нашої хати зайшов сусід і батьків приятель Степан Семенович з інструментами і почав робити електропроводку: звивати чорні проводи у косичку, прибивати до сволока, до стелі білі фарфорові чашечки ізоляторів. Жодних абажурів не було. Лампочку вставили у патрон, що звисав зі стелі на проводі, — ось і вся естетика. Так до нас у хату увійшло електричне освітлення.

До цього у побуті ми користувалися каганцями. Каганець мав вигляд такого собі каламарчика із жерсті з отвором, куди вставляли ґніт, — «космічні технології», одним словом. Світло каганець давав тьмяне, але саме з таким освітленням почалася для мене школа. Бо дроти провели, лампочку повісили, але працювала ця система від генератора, і вмикали її спочатку тільки на дві години. Часом із електрикою траплялася халепа: або десь дроти порвало, або інша якась аварія сталася. Ті аварії траплялися чи не щодня. Світло вимикалося, і батьки знову мусили запалювати каганець. Отже, електрика у нас у Хоружівці ніби була, але насправді нічого не працювало. Якщо знову згадати визначення Леніна, то виходило, що соціалізм у нас у Хоружівці був дві години на добу і то не щодня!

Але коли ця система запрацювала врешті-решт нормально, уже не від місцевого генератора, а від мережі, тоді ми побачили, що це за диво. Сьогодні я усвідомлюю, що та лампочка мала потужність чи то вісімнадцять, чи то двадцять п'ять ват і світила так собі. Але у нашій хаті ніколи до цього не було так світло ввечері. Це було диво.

Отже, коли у нашому селі з'явилася електрика, коли Гагарін полетів у космос — радість була шалена! Попри хлібні черги, що усе ще тягнулися до магазину, попри виснажливу і майже безоплатну працю колгоспників, попри усі ці негаразди здавалося, що настає інший час, що відтепер усе буде інакше, що ціле людство вступає до якоїсь нової ери. Це був час надії і мрії. Час мрії про краще життя.

Щоправда, коли у селі почули, що Гагарін у космос полетів, дехто перепитував: куди-куди полетів?! І у кожному дворі було своє тлумачення, що таке «космос».

1961 рік: Гагарін полетів у космос, у Хоружівку провели світло, я пішов у школу.

Тоді на запитання «Ким хочеш стати?» усі хлопці відповідали: космонавтом. Потім стало зрозуміло, що усі космонавтами не стануть, і почали відповідати, що стануть льотчиками. Я зі своїми інтересами визначився пізніше. І ці інтереси примушували балансувати між складним вибором: я хотів бути або археологом, або географом. Мені хотілося відкривати щось нове.

Околиці Хоружівки для цього прекрасно надаються. Кожний вихід із дідом Четвертаком на нове пасовисько або прогулянка із батьком, братом, старшими друзями до дальшого чи ближчого ставка перетворювалися на експедицію першовідкривачів. Навколо були ліси із загадковими назвами — Мисочка, Шам-рай, Полулях... У сусідньому селі, у Кулешівці, стояв пам'ятник мамонту. Залишки цієї викопної тварини знайшли тут ще у XIX столітті, і це була, здається, перша подібна знахідка на теренах усієї Російської імперії. Той пам'ятник зберігся і дивував і своїм виглядом, і написами на його гранях: «Тут проходив кордон між Росією та Польщею». Це, щоправда, народжувало дисонанс: а де ж була Україна?! Поїздка у Недригайлів чи Ромни перетворювалася на поїздку в інший світ, а подорож у Суми — то вже був політ у космос!

Кожного ранку о пів на шосту я виганяв нашу корову на пастівень. Моїм партнером у цій справі був дід Олексій, наш сусіда і вічний трудяга. Ніхто його, правда, не називав «дід Олексій», а тільки по старій козацькій традиції на прізвисько — дід Четвертак. Щоправда, чого він був Четвертак —- того ніхто не казав. Четвертак — та й по тому!

Це звалося «пасти чергу». Корів на нашій вулиці, у нашому «кутку» було десь із чотири десятки. І кожний двір мав по черзі виставити другого пастуха у поміч діду Четвертаку. Тому — «черга». Часом школярі пасли за сусідів, за хрещеного чи хрещену, якщо ті просили. Часом пасли просто за плату: день такої роботи оцінювали у «руль», тобто в один радянський рубль. Але не казали рубль, казали саме «руль»!

Ранкова роса о пів на шосту ранку — то справжнє випробування! Черевики ми взували тільки з першого вересня, а все літо бігали босоніж. І ось спочатку треба з п'ять хвилин по росі побігати, щоб ноги закоцюбли і перестали відчувати холод. Бо роса часом видавалася холодною, як крига.

У полудень починалося блаженство. Обідали саме у цей час, а не о другій, як зараз, — адже снідали о п'ятій ранку. Я набирав на пасовиську торішньої нехворощі, хмизу та старих, сухих гілочок, і ми з дідом Четвертаком починали смажити сало. Дід ножем вирізав з ліщини прутик десь 70—80 сантиметрів завдовжки, загострював кінчик немов олівець... Тримаєш сало на вогні, воно починає темніти, присмажуватися, стікати жиром, кладеш його на шматок паляниці. Врешті-решт воно починає хрустіти по краях, і з цього моменту настає оце омріяне блаженство. На обід мама зазвичай давала пляшку молока, хліб, сало, яйця, огірки, помідори.

Сонце висить у зеніті, тиша дзвенить стрекотом коників-стрибунців. Але обід — то лише перерва у роботі. Дід сидить, керує, а ти крутишся, бо він ціпком показує: тих корів віджени туди, а тих — піджени сюди. Підпасок йому шотландського собаку заміняє.

Ціле літо проходило у клопотах. Щодня треба було принести картоплі чи буряків худобі, курей нагодувати, корову подоїти, до того ж нашим із братом Петром обов'язком було сушити торф. Його привозили на двір іще вогким. Торф треба було сушити ціле літо, переставляти нижні брикети нагору, верхній ряд — униз, а те, що вже висохло, — відносити у хлів. Батьки у школі були навіть влітку, тому все це ти маєш робити сам: ніхто тебе не контролює, у 7—8 років ти — доросла, самостійна людина.

Моєю найбільшою мрією того часу було потрапити у піонерський табір. За сім-вісім кілометрів від Хоружівки було село Коровинці, і там був піонерський табір. Кілька сусідських дівчат там відпочивали і потім щодня розповідали про горни, барабани, вечірні ватри, і мені здавалося, що там був рай на землі — так романтично все це звучало! Але до піонерського табору я так ніколи і не потрапив, треба було допомагати батькам із господарством.

Батьки зробили з мене трудоголіка. Я дуже вдячний мамі і батькові, що вони привчили мене дивитися на роботу як на відпочинок, як на релаксацію. Через таке виховання я не дуже люблю море, пляж, просто нуджуся там. Найліпший відпочинок для мене — фізична праця. Мамине виховання було макарен-ківським, вона через працю виховувала: зробив справу — біжи у футбол грай. Дуже чітка мотивація. Тому швиденько усе зробиш і біжиш до ватаги!

Та одного разу наша хлоп'яча вольниця ледь не коштувала мені життя.

Неподалік нашої хати був цілий каскад ставків. Зараз вони уже втратили своє «економічне значення», а на початку 1960-х їх використовували, наприклад, для того, щоб коноплі вимочувати. Цілі снопи конопель занурювали у воду, перш ніж обробляти їх і робити з них прядиво, мотузки чи домоткану тканину. Снопи накладали у кілька шарів: спочатку один, а потім — навхрест інший. Для нас, хлопців, ці конопляні «острови» були забавою: а що буде, як підпірнути під такий «острів»?! І не второпав я, що чим ближче снопи конопель занурені до берега, тим ближче вони до дна, тим менше простору між снопами і дном.

Пірнаю, пропливаю пару метрів: згори снопи давлять у спину, а груди у пісок упираються. Пробую пробитися, а снопи понамокали і стоять як стіна, не зрушити! Вони набрали води, і кожний сніп важить кількадесят кілограмів. Борсаюся. Розвернутися не виходить. Повітря бракне, рефлекси розривають легені, відчуваю, що іще мить — і не втримаюся, наковтаюся води. І все — кінець історії!

Я точно пам'ятаю розмову із собою: «Оце зараз ще один раз спробую відштовхнутися руками і ногами від дна!» Упираюся у дно, спиною — у сніп. І далі сталося диво: я зрушив цю гору. Як — того я ніколи не збагну. Підняв спиною ті снопи. Випірнув. Врятувався.

Колгоспний сад був для нашої ватаги садом спокус. Чомусь нам, шести-семирічним хлопцям, здавалося, що за парканом того саду і груші, і яблука кращі, смачніші. Але це тільки одна причина залізти у той сад. До того ж то була іще й пригода: зробити щось недозволене. Це було бравадою перед іншими хлопцями — своєрідний іспит на дорослість: перелізти через паркан, набрати яблук і втекти.

Пасемо корів. Поруч — Волошин ставок, сад неподалік. Яблука уже достигають. А просто пасти корів нікому не цікаво: треба собі якусь пригоду вигадати. Нас було п'ятеро хлопців. І ми точно знали, що дідусь-сторож знаходиться у своїй гамазеї, у затінку, і в обідню пору мав втратити пильність. Попри це, ми вирішили на всяк випадок здійснити стратегічний маневр і «зайшли з тилу» — з частини саду, яка була найвіддаленіша від сторожа. Тільки ми залізли на яблуні, тільки нарвали половину того, що хотіли нарвати, тільки нам здалося небо в алмазах і все йшло просто пречудово, аж раптом біжить сторож. І на наш подив — ніякий то був не дід, а молодий чоловік років тридцяти. Розвідка у цій операції нас підвела: дід пішов додому чи мав якісь інші справи деінде, а сад того дня охороняв його син.

За кілька хвилин він переловив усіх нас і вчинив допит. Найголовніше у такій ситуації допитатися — чий ти є. Як скажеш, що ти син Андрія Андрійовича, вчителя,.— куди ти вже тікатимеш?! А сторож нас усіх збирає, ідемо до наших корів. Він нас перед стадом вишикував і хвилин тридцять пояснював, чому до колгоспного саду лазити не годиться. І ми, і корови уважно усе це слухали. Тільки флегматичним коровам було байдуже, що з нами буде. А ми хвилювалися, бо ж абсолютно не зрозуміло, якою буде кара. Як тут не хвилюватися?!

Сторож нас здивував, бо наказав яблука забирати з собою. Сидить на поваленому дереві і «мораль» читає, але ж розмова — то ніби й не кара, і ми уже не знаємо, що і думати. Аж тут команда: «Знімайте труси!» Звичайно, ніхто труси знімати не хоче: соромно. З одного стягнув, з іншого: «А тепер заганяйте череду, пора гнати корів додому!»

І от ідеш без трусів — яром, кущами... Я і сьогодні пам'ятаю кожен метр тієї стежки через Лубенців яр поміж соняшниками, поміж городами: аби ж ніхто не побачив!

Не побачили! Ані мама, ані батько так і не дізналися. Сторож той теж нікому нічого не сказав. Але сорому було стільки, що не пам'ятаю, чи ми потім колись наважувалися до колгоспного саду лазити!

Мамина педагогіка була макаренківської школи. На відміну від батька, який жодного разу за все життя не підняв руку, не сказав міцного, чи просто грубого слова, мама могла при нагоді наздогнати ганчіркою чи віником — що у руках тримала. Заводієм пустощів частіше виступав старший брат Петро. Відповідно і покарання частіше відбував він. Але одного разу трапилася ситуація, коли під домашнє слідство потрапив я сам.

Солодощів ми часто не бачили. їх просто було складно купити. Усього було мало. Усе було в дефіциті. Із солодощів для нас був доступний тільки цукор.

Мама знала про нашу з Петром пристрасть і кожного разу ховала той мішечок в іншому місці. Мама не мала великих запасів. Це був невеличкий полотняний мішечок, а його вміст важив щонайбільше півтора кілограма. Тому помітити нестачу було дуже легко. І треба було знайти такий спосіб, щоб і солодкого поїсти, і мама нічого не помітила.

Мама і батько йдуть до школи, Петя командує: «Вітю, шукай, де мама цукор заховала!» Отже, Петро керує, каже, що робити, — я й роблю... Перелік цих місць був обмежений і нам добре відомий: за комином, у шафі, за скринею — загалом з десяток подібних «схованок». Десь протягом півгодини ми знаходили, де мама заховала цукор цього разу. Беремо чорний хліб, у водичку його спочатку, а потім — у цукор вмочуємо. І цукор пристає до хліба, але не видно, що цукор брали.

Ми наловчилися потім класти на те саме місце і у той самий спосіб зав'язувати, щоб мама не зауважила. І все йшло добре. До певного моменту.

Якось мама гукає: «Ви сьогодні цукор брали?» А Петра нема, Петро — у школі, і за обох мені відповідати. «Ні, не брали!» — «Брали. Я бачу, що ви брали!» А я не можу збагнути, як вона здогадалася! «Вітю, ти мені неправду кажеш!» А мамина педагогіка полягала не в тому, щоб покарання якесь страшне вчинити: їй важливо було, щоб визнав провину і вибачився. Я бачу, що нема куди подітися, признаюся... А сам стою і думаю: «Ну як вона могла це збагнути, що ми лазили в тій торбині?!» Мама бере торбу, розв'язує, а там цукор склеївся. Петро хліб у воді задовго тримав, вода з хліба у цукор стекла, і цукор кіркою взявся. І коли мама відкрила торбинку, то побачила, що цукор сухий мав би бути, а тут таке...

Коли батько гнівався, він ніколи не кричав. Але коли він закушував нижню губу, а ложка, чи що він там мав у руках, починала дрібненько дрижати — у цей момент ліпше було тихенько вибачитися і зникнути з очей подалі. Педагогіка моїх батьків була побудована не на покаранні, а на любові. Коли ми з братом робили щось, чого робити було не варто, ми бачили, як батьки засмучуються. І потім уже намагалися не завдавати болю батькам, бо самі почувалися зле. Це був один із базових мотивів: не засмучувати маму і батька.

Коли я вчився у школі, потім — в інституті, та навіть і через багато років після його закінчення — я дуже часто ловив себе на тому, що наді мною нема жодного контролю, але ж не дай Боже маму чи батька чимсь засмутити! Вони дуже високо підняли моральну планку своєю любов'ю до нас із братом. І мені не хотілося цю любов чимось образити.

Батькова любов була непоказна, скупа любов. То була така любов, що не афішується. І було лише кілька випадків, коли він продемонстрував її.

Одного разу батько посадив мене на раму велосипеда. Кудись ми їхали стежкою уздовж дороги. І стежка, як часто це буває у селі, йшла насипом десь у метр заввишки понад самою дорогою. Щось батько не побачив, не втримав керування — і за мить ми удвох летимо з велосипеда. На дорозі пилу сантиметрів десять лежить. І ми збиваємо той пил, курява піднімається — не видно ані мене, ані батька! Велосипед лежить. Я лежу. Батько підхопився, схиляється до мене, до рук торкається, пестить, питається, чи нічого не болить. І він так ніжно, якось по-жіночому мене підіймає з того пилу...

Батькова педагогіка — то була педагогіка любові.

Батько намагався створити ідеальний світ навколо себе. Він не пам'ятав своєї мами, бо вона померла невдовзі після пологів... Батька виховала мачуха, бабуся Маруся — добрий янгол мого дитинства. Стосунки батька та бабусі Марусі не вкладаються у стереотип стосунків мачухи і пасинка. Він був до неї чемний, поважав як рідну матір і звертався до неї тільки на «ви». Але у мене було відчуття, що він був недолюблений, що він недоот-римав справжньої материнської любові. Його поневіряння на чужині додали наснаги цьому прагненню створити свій ідеальний світ. Йому хотілося родини, сина, свою хату, і щоб у тій хаті були мир, любов і взаємоповага. Свій ідеальний світ він прагнув творити на любові.

Батько міг бути суворим, але ніколи не був злим. Він був, здається, єдиним вчителем у школі, якого учні не нагородили прізвиськом-кличкою.

Брат Петро колись був свідком, як Андрій Андрійович повернувся до школи з курсів підвищення кваліфікації. Учні влаштували овацію під крики «Ура!».

До батька зверталися інші вчителі, щоб він допоміг навести лад у занадто веселому класі.

Учні його поважали і боялися. Він сам ніколи не курив і був затятим борцем із курінням серед учнів. А у школі єдине місце, де можна було заховатися і закурити, — то був туалет у шкільному саду. Десятки, можливо, сотні історій були пов'язані із його боротьбою з тютюном. Кажуть, хтось навіть з'їв цигарку, аби тільки Андрій Андрійович його із нею не побачив. Бо це була б кара небесна!

І ось якось на самому початку школи я вирішив спробувати закурити. Що це за дивна ідея стрільнула до голови?! У нас у родині ніхто не курив: ані батько, ані діди — тобто прикладу для наслідування бути не могло. Може, через допитливість: а що воно буде?

Десь на пасовиську я заховався за селом, щоб ніхто не бачив. Закурив одну цигарку, другу... І так накурився, що втратив свідомість! Опритомнів, бачу — пізно вже, сонце сідає! І корови мої вже давно самі додому пішли. А мені так зле, що передати не можна: нудить і в голові паморочиться. Біжу додому, а в душі молюся, аби мама з батьком не почули запаху: бо як сьогодні не почують — ніколи курити не буду! Прибігаю додому, лізу на горище. А вже темніє і батьки сина шукати починають. А я сиджу, як миша, — хоч би ніхто не почув, що я курив! На вечерю спустився зі схованки, з'їв борщу з часником. Пронесло. Не почули, що курив. Отак я в першому класі кинув курити.

Був іще один випадок таких не зовсім зрозумілих для самого себе дитячих пустощів. Одного разу я вирішив прогуляти школу! Причини не було жодної. Просто кілька хлопців часом школу прогулювали — і мені стало цікаво: як це буває — прогуляти школу?! Це було таким проявом «дорослості» — ото ти справжній мужчина, якщо школу прогуляєш! Це був другий клас.

Отже, іду яром, проходжу повз ставок, де топився, і вирішую не йти у школу. Заняття тривали години три. І ці три години треба було десь пересидіти. Я їх пересидів на зрубаному клені. Поруч пробивався другий, молодий кленок. Я сидів, дивився, як тягнеться той молоденький пагінець, і думав собі: якого дідька я не пішов до школи, це ж так нудно — школу прогулювати!

Мою першу вчительку звали Галина Федорівна Авраменко. Коли вчителька йшла селом, було видно, що іде хтось особливий. Довга чорна спідниця, чорні черевики, біла шовкова блуза, піджак — Галина Федорівна вдягалася дуже скромно, монохромно, аскетично. Тоді так вдягалася уся сільська інтелігенція. Це дещо нагадувало уніформу. Ніхто собі не дозволяв вдягнути спідницю з півоніями чи щось у яскравий горошок. Була інша культура вбрання.

Бідність була загальною, тобто школи теж були бідними, жодної наочності у класах тоді не було: ані таблиць, ані малюнків — тільки дошка і крейда. Галина Федорівна підходила до навчання творчо. З її великої чорної шкіряної сумки з'являлися жолуді, горішки, яблука, грушки сушені, кислички — це усе було нашою наочністю. На цьому матеріалі ми вчилися додавати, віднімати і ділити. І це було весело!

У нашій школі тоді вчилося більше чотирьохсот учнів. І в одному приміщенні вони не вміщалися. Тому окрім головної будівлі для навчання пристосували іще три. Одна з них — велика — казали «куркульська» — хата, яку ми прозвали «курятником». Три ряди парт. Нас було двадцять п'ять у класі. Так почалися мої університети.

До вчителів було особливе ставлення — як до напівбогів чи небожителів. Таке ставлення зобов'язувало і їх тримати себе по-особливому. І це стосувалося усього суспільства: до вчителів приходили радитися у справах, укладати якісь листи і папери — вчителі у селі були й адвокатами, і нотаріусами, а часом і мировими суддями. Моє ставлення було якимсь особливо трепетним. Його не пояснити. Іде вчителька коридором: «Галино Федорівно, що вам допомогти, може, крейди принести, ганчірку піти помити?» Як це тремтіння народжувалося — тепер не пояснити. Можливо, з дрібниць.

Якось Галина Федорівна була у нас у гостях — часом у батьків збиралися на вечерю колеги. Вечеря закінчувалася співами. І раптом я чую її, Галини Федорівни, голос: «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, ай-ай-ай, ох-ох-ох». Як вона виводила приспів тієї пісні «Ой, у вишневому садочку»! Мала фантастичні вокальні здібності. Ми з Петром сиділи на печі, мов зачаровані.

Батько співав тільки одну пісню: «Розпрягайте, хлопці, коні!» Я колись запитав його: «Батьку, а чого ви інших пісень не співаєте?» — «Синку, та тоді, коли треба було пісень вчити, я в концтаборі сидів — не було коли цей репертуар вивчати!»

Сину вчителя часом бути складно. Бо до тебе, до твоїх вчинків, до поведінки вимоги завищені і з боку батьків-учителів, і з боку інших людей. Часом було відчуття, що те, що було іншим учням дозволено, мені було заборонено. Навіть не заборонено, але просто розумієш, що ти не маєш права так вчинити.

Я не міг цієї історії знати, якби не друзі з паралельного класу. Приходить якось мама у той клас і вирішила поділитися, як вона тільки-но мені, своєму синові, двійку поставила. Напередодні я пробігав по леваді весь вечір, грав у футбол. Мама на цей футбол весь вечір дивилася. А зранку викликала мене першим. Я уроків не вивчив і отримав двійку. Мама ніколи не питала ввечері: а ти уроки зробив? Про це і мови не могло бути — ти маєш їх вивчити!

Мама учила нас алгебри, геометрії і тригонометрії. Мені алгебра була менш цікава, а геометрію я дуже любив, мені подобалося креслити графічні розв'язання задач... Проте часом мама була настільки прискіплива, настільки сувора, що навіть до образ доходило! Таким був суспільний запит: не дай Боже ти рідній дитині на бал більше поставиш. Менше — можна!

А більше — то була б ганьба, страмота така, що хоч у провалля кидайся. Батьки цього собі ніколи не дозволяли.

Із батьком пов'язана ще одна історія, яка змінила усе моє майбутнє життя.

Наприкінці року в сільській книгарні робили переоблік і переоцінювали некомплектні та пошкоджені книжки. Якось батько увійшов до хати із кількома картонними коробками книжок.

В одній коробці лежали вісім з десяти томів «Дитячої енциклопедії». Кожний том мав більше тисячі сторінок і сотні блискучих ілюстрацій: космос, земля, її будова, флора, фауна, географічні відкриття... Я її прочитав від дошки до дошки. Кожний з восьми томів енциклопедії був покреслений моїми нотатками, а її сторінки — затерті до дір. Я міг у подробицях розказати, про що на якій сторінці оповідає книжка!

Іще кілька коробок містили 18 томів «Всесвітньої історії». Так я вперше торкнувся Давнього Єгипту, Еллади, початків європейської історії. Вочевидь, що більшість матеріалу було не для дитячого розуму. Але у мене на горищі було сіно, розстелена на сіні ковдра, розкладені подушки. Там, у запахах різнотрав'я, я розглядав репродукції артефактів античної минувшини, подумки досліджував Трою із Шліманом або розшифровував єгипетські письмена із Шампольйоном.

Потім були вигадані пригоди Жуля Верна і справжні подорожі Роберта Пірі, Амундсена, Скотта, Седова, Пржевальського, Беллінсгаузена, українця Миклухо-Маклая. Я начитався про світові експедиції, про географічні відкриття і закохався у пригоди, у мандри, закохався у Землю.

Про що могла мріяти молода людина за таких обставин? Я мріяв про те, щоб стати географом або археологом. Більше нічого не хотілося. Хотів їхати на острів Пасхи, розкопувати іще не досліджені скульптури. Хотів дістатися Амазонії, бо басейн найбільшої річки світу був повний білих плям. Мріяв про далекі мандри. Уявляв, як розставлятиму намет десь у пісках і вивчатиму ієрогліфи на стародавніх руїнах. Книжки, які подарував на Новий рік батько, направили на цей романтичний шлях.

Коли прийшов час обирати професію, то у нас в родині розпочалися серйозні розмови. Я хотів вступати на історичний, де уже з другого курсу починалася спеціалізація з археології.

Я добре пам'ятаю цей вечір. Мама каже: «Вітю, дивись, у нас у колгоспі бухгалтер уже старенький, невдовзі на пенсію буде виходити. То давай ти йди на економіста, на бухгалтера. Закінчиш інститут, приїдеш у село і будеш біля нас».

Це було немов грім серед ясного неба! Після війни у бухгалтери йшли ті, хто отримав якісь поранення і травми, часом — каліки, ті, хто не був годен до фізичної праці. І це сформувало мій стереотип щодо цієї професії. Я ж мав вуличне прізвисько Стрибок, бо взяв якусь нагороду на обласних змаганнях зі стрибків у висоту, у футбол грав у нападі! Абсолютно здорова людина: не кульгаю, ноги-руки на місці — чого ж я буду на бухгалтера вчитися?! Був страшенно ображений: «Мамо, ну подивіться на мене?!»

— Вітю, ми постаріємо — з ким нам жити? Біля нас нікого нема, крім вас двох.

Старший брат, Петро, у той час уже закінчив інститут і працював у Харкові. І так мама розрахувала: старший поїхав, а молодший син — біля нас нехай залишається. Це був абсолютно холодний, зважений, прагматичний розрахунок. Мамине рішення абсолютно ігнорувало мої мрії. Мушу визнати, у мене в ту мить навіть сльоза пішла. Але обговорювати рішення батьків не годилося.

Підкорився. Але мрії не втратив, а дух мандрів був такий само сильний.

У сусідньому селі був хлопець, який вчився у Тернополі на економіста. Я вирішив якось зустрітися з ним і порадитися: що то воно таке -— вчитися на бухгалтера. Зустрічаємося: «Вітю, там кльово! Там лише чотири години до Карпат! Ми кожну суботу їздимо у гори. Ми ходимо на Говерлу по кілька разів на сезон, живемо у наметах, у нас таке цікаве туристичне життя!» Думаю собі: «Добре, острів Пасхи — далеко, Карпати — ближче. Вважаймо, що мрії про подорожі збуваються у дещо інший спосіб!»

Мене на три тижні звільнили від моїх корів. Я засів за підручники у своєму «кабінеті» на горищі й почав готуватися до вступних іспитів.

Розділ 5
Лавини

Інший світ. — Перший поїзд у житті. — Донька чеського генерала. — Студент, чи не студент? — Alma mater. — Конспект Маркса—Енгельса—Леніна. — Джерела конформізму. — Як не стати співпрацівником КДБ. — Карпатська «Ленініана». — Брати і сестри. — Історія одного костюма. — В очікуванні лавини.

Ми готували експедицію на Говерлу на 22 квітня, на честь річниці народження вождя. Небезпечна пора. Квітень — це час, коли найвища гора Українських Карпат іще вкрита снігом. Весняне сонце пригріває, сніг тане, стає мокрим, важким. Південна сторона гори потроху вкривається фірновим панциром. Вночі сніг примерзає, злежується і перетворюється на монолітну плиту. А під нею лишається легший, пухкіший, часом більш розсипчастий сніжний шар. Ці два шари ніяк між собою не пов'язані, тертя між ними нема. Утворюється ефект торта «Наполеон» — сніжні «коржі» потихеньку пливуть під власною вагою по легших «кремових» прошарках. Будь-якої миті фірнова плита може тріснути, зламатися і рушити лавиною. Достатньо найменшого зусилля, щоб порушити нестійку рівновагу. І коли фірновий масив починає руйнуватися, рватися по швах — сніговий схил вибухає лавиною. Ззовні ці внутрішні напруження снігових пластів ніколи не помітні: сніг лежить і, здається, мирно спить. Але насправді він живе, рухається і тільки чекає нагоди, щоб зі швидкістю потяга рушити вниз і... стати для когось пасткою, а часом і могилою. Підступні гори у квітні.

Отже, наш похід був присвячений черговій річниці народження «засновника першої соціалістичної держави, вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Леніна» — так тоді писали у звітах. Саме тому сходження планувалося у цю небезпечну для сходжень пору.

Усе починалося, як зазвичай: це було не перше моє сходження на Говерлу. Як і завжди, наша студентська ватага приїхала у туристичну столицю Карпат — у Яремче, звідти ми дісталися до Ворохти і встали табором на туристичній базі на Заросляку, віддаленому присілку цього карпатського села. Це затишний куточок на березі ще вузенького і мілкого Пруту. Вода перемовляється із камінням, сосни наспівують щось вітру. Поза тим — тиша, спокій.

21 квітня ми з хлопцями, що були керівниками й організаторами цього сходження, вирушили торувати стежку: ми були підготовлені, займалися альпінізмом у спортивній секції, у Тернополі уже давно не було жодної вертикалі, яку б ми не використали як скеледром для наших поточних тренувань. Між іншим, одним з таких «тренувальних майданчиків» був високий паркан тернопільського пологового будинку. Отже, ми були підготовлені тренуваннями і змаганнями. Але решта були звичайні наші колеги-студенти, серед яких було досить багато дівчат і просто менш підготовлених фізично учасників.

Напередодні ми, як і годиться, зареєстрували наше сходження у Контрольно-рятувальній службі: ідемо 22-го. Проте стежку вирішили протоптати напередодні — щоб наступного дня було легше йти... Формально то було порушенням: не мало нас бути на горі того дня.

Володя Чвалюк, Олег Островський, Слава Ромуляк і я пішли готувати трасу. Ми залишили гору Пожижевську ліворуч і почали підійматися на Говерлу через Брескул. Існує кілька маршрутів на найвищу вершину Українських Карпат, але цей, хоч і не є найпростішим, був і залишається одним із найбільш мальовничих. Відроги Брескулу і Говерляни утворюють грандіозний кратер — котловину, де народжується річка Прут. Далі на північний схід синіють Горгани. Це один із найвеличніших краєвидів України.

Підйом на Брескул характерний тим, що спочатку треба йти по дуже крутій стежці. Це вимагає зусиль спочатку, але потім підйом стає легшим. Обраний маршрут цілком виправдовує себе, якщо йдеться про час. Можна було піти іншим маршрутом: через гору Пожижевську, повз метеостанцію. Але цей маршрут значно довший, а дні були ще досить короткими, тому ми вирішили піти коротшою дорогою.

Ми вже йшли кілька годин і піднялися до найкрутішої частини схилу Брескулу, коли побачили, що з метеостанції вибігло кілька людей і завзято махають руками.

Цей знак жоден із нас не сприйняв як знак перестороги. Ми сприйняли їх активність як бажання нас привітати, показати, що ми тут не одні серед білої безмовності гір. Ніхто з нас не прочитав це як «Хлопці, не йдіть!»

І раптом... Це було схоже на тріск потужного електророзряду, прикритого ватним одіялом. Бачу: все пливе. Усе рухається, як у сповільненому кіно. Увесь схил: сніг, хлопці мої — усе рухається, як єдине ціле. Усі орієнтири далеко, і ти відчуваєш цей рух радше тілом, вестибулярним апаратом, а не зором: ближчих орієнтирів нема, ялівець під снігом, а ялини тогорічні лавини злизали. Усе рухається. Повільно. Плавно. Секунди три це тривало.

Єдина думка: обхопити голову руками, щільніше у штормівку загорнутися і хоч би якось не потрапити на ялини, що нижче по схилу ростуть.

Лавина не крутить. Рухаєшся у тілі лавини, немов пливеш: то одним боком, потім повертає — ногами вперед летиш. За кільканадцять секунд лавина зупинилася.

Після гуркоту видається, що тиша абсолютна. Просто не існує звуків на світі. Аж раптом починаєш знову чути. Насамперед — як під тиском снігу ламається ялина. Тріск звучить як постріл! Коли лавина зупиняється, вона не перестає рухатися. Швидкість зменшується. Другий фронт тисне на той сніг, що уже зупинився, зчепився із рельєфом. Ти лежиш всередині й спиною відчуваєш, як у тебе армія бульдозерів позаду працює, тисне, тисне, тисне... Ялина тиску не витримала, зламалася.

Хвилини через три-чотири я почав чути голоси: один, другий — значить, хтось із хлопців вибрався!

Жах був у тому, що нічого не працює. Руки, ноги, голова — усе вмуроване у сніг, як у бетон. Не можна поворухнутися. Абсолютне відчуття безсилля, безпомічності. Страшно. Не описати, як страшно, коли ти знерухомлений і від тебе нічого не залежить!

У такі моменти ти сам нічого не можеш зробити. Тебе або знайдуть, або ні. Як не задихнешся, то через переохолодження життя згасне. Відлік іде спочатку на хвилини, потім — на секунди. Залишається сподіватися на друзів: є дружба, є відданість, є Божа поміч.

Мама навчила мене у дитинстві однієї молитви, але у ті хвилини я забув молитися. Та янголи мої не спали.

Я мав із собою фотоапарат. Простенький — інших тоді у студентів не було — фотоапарат «Зміна». Він висів у мене на шиї, і лавина викинула його на поверхню. Він — там, на горі, а я на глибині 30—40 сантиметрів під снігом, на паску. Світло-коричневий, зроблений із блискучого шкірозамінника чохол апарата виділявся на білому. Саме його побачили хлопці уже за декілька хвилин пошуків. Стара вірна «Зміна» врятувала мені життя.

Але гребти руками той сніговий бетон — то марудна справа. Хлопці здогадалися спочатку відкопати голову, щоб я міг вільно дихати. Потім вони руками почали розгрібати решту: плечі, груди... Треба було розкопати навіть ноги, бо просто витягти їх зі снігу не було жодної можливості! Під лавиною я пробув 12—15 хвилин. Хлопці встигли в останній момент.

Друзі відбулися порваними штормівками і кількома синцями. Володя Чвалюк кровив: фірн розсік одяг і шкіру, треба було зупиняти кров.

Витягли мене з-під снігу і почали фотографуватися самі, фотографувати лавину: який у неї фронт, яка довжина — страх був переможений дослідницьким завзяттям. Ми намагалися зрозуміти, що трапилося. Вище схилом зірвався сніговий карниз метрів сто завширшки, лавина пройшла метрів вісімсот, весь час розширюючись жолобом, що спускався у бік Пруту. Чи це ми зрушили той сніговий карниз, чи то ми просто опинилися не в тому місці, не в той час — що саме трапилось, ми так і не зрозуміли.

Вигляд ми мали кепський: одяг подраний, обличчя подерті, Володя ще й у крові. А ми на горі не зовсім законно, повторюся: наша група зареєструвалася на сходження на 22 квітня, на день народження вождя, а на 21-ше у нас дозволу не було. Ясно, якби про лавину дізналася Контрольно-рятувальна служба, нас із маршруту зняли б. Скажеш про лавину в групі — вістка полетить далі й далі, бо сенсація! Що робити? Вирішили сказати решті, що на маршруті ми посварилися і побилися. Приходимо, ввечері розповідаємо біля вогнища про вигадану сварку. Треба грати взаємну неприязнь, а почуття одне до одного як до найближчих друзів, як до братів. Бо врятувалися разом — а це такий спільний досвід, що пов'язує міцніше за кровні узи. Боюся, не повірили нам тоді у нашу байку про бійку!

З вершини Говерли відкривався краєвид на половину Карпат. Весняне надвечір'я — це той період, коли в горах переважає синій, блакитний, білий і рожевий кольори. На заході сонця ці кольори змішуються, краєвид перетворюється з емалі на акварель. У світі триває звична щоденна магія смеркання. Гори — це магія! Вони були і лишаються нею. Тільки фантазувати можна, якої потуги сили чаклували тут над тим камінням, щоб підняти його так високо до небес, щоб створити цю Божу красу!

Тоді, коли відбувалися мої перші сходження, був час, коли мене охопила лавина нових вражень. Я приїхав у край, де дивувало все. Після чарівної одноманітності рідного сумського лісостепу мене приголомшила величність гірського ландшафту, живі традиції, жива пам'ять про ті сторінки історії, про які у моїй дідизні воліли мовчати. Моє життя підхопила лавина нової інформації про світ економіки, яку видавали на-гора наші викладачі. Поза тим — лавина нових побутових вражень. Наприклад, до поїздки на навчання у Тернопіль я ніколи не бачив поїзд!

Соромно про це казати, але чи поїзд на ногах бігає, чи на колесах котиться — того я не знав, бо «у нас в Хоружівці такого не було». Авжеж, я свідомо гіперболізую, але так воно тоді видавалося: поїзд — то щось нове, невідоме, з якогось іншого, більшого світу. Як знайти своє місце, де його шукати, де таблички із номерами висять, як опустити свою полицю — усе це було новим досвідом, який я переживав напрочуд емоційно. Я вирушав у нове життя.

Поїзд був справжнім відкриттям: виявляється, вагони бувають загальні, плацкартні, купейні і міжнародного класу — СВ! Квиток до Тернополя у спальному вагоні коштував одинадцять радянських рублів, майже весь мій бюджет на місяць. І що робити, коли інших квитків, ніж у СВ, не було?! Коли нема вже надії купити інший квиток, купуєш те, що є. І потім ідеш цілу ніч до Тернополя із чеським генералом, який повертається із Північної Кореї, з демаркаційної лінії між Північчю та Півднем. А з ним їде його донька-красуня! І все це: генерал на шкіряних подушках, темно-червоні оксамитові фіранки, умивальник прямо в купе, чай у срібних підстаканниках, розповіді генерала про далеку країну — усе це тільки підсилювало відчуття, що світ навколо мене радикально змінився. Я опинився у цьому люксовому світі і почувався вкрай незатишно з огляду на присутність тієї дівчини: бо в останній момент відійшла підошва, черевик радісно посміхався до незнайомки, а мені було до почервоніння соромно за моє старе дране взуття, спадок старшого брата Петра.

Вступні іспити для мене минули якось без особливих вражень. Історія завжди була моєю улюбленою дисципліною, тож я легко впорався із цим іспитом. Іспит з української мови теж не коштував великих зусиль. Математику мені викладала мама, тому я просто не міг її не знати. Значно складнішим був «іспит з комунікації» — знайомство з однолітками, що виросли у місті. Не можу сказати, що з їхнього боку була помітна якась зверхність до нас, випускників сільських шкіл, але це були люди іншої культури, і я це відчував дуже добре. Щоправда, дехто з моїх одногрупників із самого початку вирізняли мене із загалу, мовляв, помітно, «що це вчительська дитина, а ми — з простих селян». Окрім того, я був єдиний у групі зі Сходу України, і це було підставою для жартів: «Ми з тебе, москаля, українця зробимо!» Але всі відмінності між нами дуже швидко стерлися. Наша група мала шифр «Б/С», що означало «бухгалтерія сільського господарства», проте ми цей «Б/С» швидко переклали по-новому: «Брати і сестри».

Братами і сестрами ми стали потім. Спочатку нам треба було стати студентами. Бо наближалася перша сесія. І вона наближалася у загальному настрою хвилювання, який культивували наші викладачі.

Був такий собі Олександр Миколайович Ткаченко, викладач політекономії, прекрасний лектор, але волів тримати нас у треморі перед першою сесією. Він гіпнотизував аудиторію як пітон кроликів: таким був вплив його запитань і його харизми на нас, його студентів. У перші місяці він раз по раз повторював: «Знаєте, дорогі мої студенти, що ви іще не студенти?! Ви ще тільки здаєте вступний іспит до інституту». Він гаряче радив не вживати слова «студент» по відношенню до себе доти, поки ми не завершимо успішно перший семестр. Сказати чесно, це було неприємно чути... особливо, коли тобі перед тим публічно вліпили двійку.

Олександр Миколайович часом влаштовував фронтальні опитування. Пара починалася із запитання, і поки він не отримував задовільної відповіді, він не зупинявся. «Що таке ціна товару?» Відповідає один — «Сідайте, двійка!» Підіймає другого, третього... Тринадцять чоловік підняв — двійки. Я був чотирнадцятим: «Ющенко, дайте визначення поняттю "ціна товару"». А я вже давно розслабився, бо я це визначення пам'ятав, як «Отче наш»: «Сума затрат і послуг, які витрачені на його виробництво». Я це визначення проторохтів і був абсолютно впевнений, що^ зараз почую «Молодець, п'ять!» А він каже: «Ющенко, сідайте! Два».

Я сідаю і не вірю власним вухам! Визначення я вивчив до автоматизму, до рефлексів і був упевнений, що до моєї відповіді не підкопаєшся; як я міг помилитися?! Відчував тотальний сором, перша думка була: не дай Боже мама та батько дізнаються, що їхній син довчився до того, що двійки отримує!

Я поспішив. Це було схоже на те, як діти наввипередки поспішають відповісти у школі і щось важливе у поспіху забувають сказати. Я пропустив дуже важливу змістовну складову визначення: вартість товару — це сума суспільно необхідних затрат і послуг... А це дійсно суттєва відмінність. Того дня Ткаченко виставив вісімнадцять двійок у журнал.

Для мене ця історія мала величезне значення: цей інцидент із вартістю товару став одним із тих поштовхів, щоб більш серйозно, відповідально ставитися до навчання від самого початку першого семестру.

У Тернопільський економічний інститут я вступив саме того року, коли цей заклад, колишній філіал Київського інституту наргоспу, вперше став самостійною освітньою одиницею. Тоді вважалося, що київська економічна школа була «номером першим» у всій економічній освіті і в економічній науці в Україні.

Спочатку це було приміщення звичайної школи. У середині шістдесятих перший набір був, здається, 75 чоловік. І становлення моєї Alma mater багатьма сторонніми спостерігачами у фаховому середовищі сприймалося дуже скептично. Тоді вважалося, що для становлення цієї школи треба десятки і десятки років.

У перші роки в інституті був страшенний дефіцит кадрів. Ректором інституту став кандидат економічних наук Леонід Олексійович Каніщенко. Це була геніальна людина, яка звалила на себе тягар перетворити периферійний навчальний заклад на провідну освітню інституцію. Треба бути дуже амбітною людиною і мати велику впевненість у своїх силах, щоб реалізувати таке завдання. Як вирішити кадрове питання, як заохотити переїхати до далеко не найбільшого міста викладачів із столичних Києва і Харкова, красуні Одеси, із чарівного Львова?! Це був виклик! Людина, яка бралася за такі завдання, мала бути або короткозорою, або мати дуже потужний розум. На щастя, тут трапився саме другий випадок. Енергія ректора передавалася решті викладачів. Для нас, студентів, Леонід Олексійович був як батько, ми зверталися до нього і в бідах, і в радостях.

Леоніду Олексійовичу вдалося зібрати яскравий викладацький ансамбль. У нас були магічні вчителі! Я не пам'ятаю, щоб якусь лекцію пропустив — і не тільки тому, що у нас якось не прийнято було заняття пропускати: нас оточували гіганти. Добре пам'ятаю лекції Івана Олексійовича Белебихи. Це був мастодонт, важковаговик у своїй дисципліні. Він вів «облік». Іван Олексійович був надзвичайно вимогливим, він сам був глибоким знавцем своєї дисципліни і нас привчав до такої ж глибини своєю вимогливістю. Він був першим, хто отримав професорську мантію у нашому інституті, став першим доктором наук. Професор Белебиха був людиною, яка стала для мене зразком, адже мало було мати фах, важливою була і його громадянська позиція.

Виявилося, що бухгалтерія є однією з найскладніших дисциплін серед усіх економічних наук. Ані фінанси, ані кредит, ані статистика не є такими складними, бо для того, щоб добре пізнати бухгалтерію, треба добре розуміти і фінанси, і кредитну практику, і статистику, й економічне планування. Бухгалтерія вимагає великого працелюбства, великої відданості, багатьох годин у бібліотечних залах. Чомусь мені видається, що для інших спеціальностей моєї Alma mater не була характерна така самоорганізація і самовіддача студентів.

Усе це допомогло добре пізнати економіку. Думаю, що не так уже багато банкірів уміють читати баланс різних підприємств. Я це до сьогоднішнього дня вмію, знаю структуру балансу. Так, та школа часом була архаїчна, мохом обросла. Але

ця архаїка дозволяла зрозуміти первинні принципи економіки, давала розуміння зв'язку між принципами. Усе це закладало фундамент: правила італійського обліку дебету, кредиту, знання про взаємозв'язок усіх процесів, про те, що в економіці, як у фізиці, — коли щось десь убуває, то в чомусь іншому додається. Тобто починаєш розуміти, що в економіці ніщо нікуди не зникає в нікуди і не з'являється нізвідки. Ти маєш розуміти, як економічні процеси, що відбуваються на якомусь заводі, відображаються у документах. Ти маєш знати, як ці економічні процеси перев'язані нитками причинно-наслідкових зв'язків. Це була велика наука!

Перший курс був цікавий тим, що у нас був предмет «політекономія капіталізму»: ми вивчали різні економічні теорії, як ці теорії працюють. У нас був дуже хороший підручник московського економіста Еноха Яковича Брегеля. І ось одного дня команда з деканату: усі книжки Брегеля здати у бібліотеку! Ці книжки збирають і забирають, а наступного дня жодної з них навіть у читальному залі не можна взяти. Що сталося, ми дізналися потім: автор підручника виїхав у Ізраїль, а значить не можуть радянські студенти за книжками такого непатріотичного автора вчитися! Видали якісь інші книжки, а вони у жодне порівняння із Брегелем не йдуть: нудно, нелогічно, розділи напливають тематично один на інший.

Потім був курс соціалістичної політекономії. Читаємо, виявляється, що усе за Брегелем, тільки наприкінці розділу додають якусь специфічну «соціалістичну» ознаку. До визначення з капіталістичної економії достатньо було додати класову ознаку, і виходило таке саме визначення, тільки «соціалістичне». Це мало штучний вигляд, було притягнено за вуха й у студентів викликало тільки іронію.

Маркса, Енгельса і Леніна ми конспектували цілих два курси. До економічних викладок Леніна і ми, студенти, і наші викладачі ставилися поблажливо. Його економічні теорії були дуже політизовані, штучні, відірвані від економічної реальності. Інша справа — конспектування робіт Маркса.

Як це не дивно звучить, мені подобалося конспектувати «класиків». Більше того, мені навички конспектування досі видаються дуже корисними. Авжеж, це були колосальні витрати часу, але я вважаю, що коефіцієнт корисної дії такої практики був дуже високий. По-перше, конспект тренує зорову пам'ять, з іншого боку — додається іще й певна моторика. Від студентських часів я мав звичку конспектувати усі свої зустрічі та наради: як голова Національного банку, прем'єр чи президент. Цього не вимагає жоден протокол, і на перший погляд у тому нема жодної користі: я ніколи не відкрию тих конспектів. Проте ці нотатки дозволяли глибше сконцентруватися на змісті розмови, докладніше її запам'ятати.

Але конспекти «класиків» привчали ще й до аналізу. Ось маєш на столі «талмуд» на 600 сторінок, і з того треба зробити 30 сторінок конспекту. Треба збудувати каркас, визначити основні категорії, основні дискусії: у чому зав'язка полеміки, якими є аргументи інших шкіл, під впливом яких чинників формувалися ці аргументи. Найважливіше — треба законспектувати так, щоб не загубився лейтмотив, розвиток головної ідеї, логіка викладу.

Отже, Маркс був популярніший. Його теорія сприймалася як справжня наука, подекуди навіть занадто суха. Публіцистичність Леніна сприймалася іронічно. Навіть серед викладачів посилання на його праці не були популярні. Але цитата з Леніна була обов'язковою для проформи на початку лекції чи конспекту. До нього ставилися як до формальної необхідності. Не пам'ятаю, щоб хтось з однокурсників на клітинному рівні був просякнутий ленінізмом. Мені здається, що серед більшості було розуміння фальші, нещирості, ритуальності цього. І більшість розуміла, що ти береш у цій фальші участь. Так радянський лад виховував конформізм.

Радянський конформізм і звичка жити у фальшивому світі виховували усі пороки сьогоднішнього пострадянського суспільства. Мені видається, що у цьому є відповідь на запитання, чому у нас стільки нечеснот. Досить подивитися, які процеси відбуваються у бізнесі, у правоохоронній, у судовій системах, що робиться у міжлюдських відносинах — усе це наслідок антимо-ралі, яку створили комуністи.

У юнацькому віці розумієш, де правда, а де — неправда. Але навколо тебе комсомольські і партійні ватажки, преса, органи пропаганди стільки гралися із тим, що є правда, а що — неправда, що рано чи пізно це руйнувало природну систему моральних координат. Вони створили фальшивий світ. Я маю на увазі, що це був світ, збудований на фальші.

Уся система вчила нещирості і конформізму, співіснуванню із неправдою. Усі мусили миритися із неправдою, маратися у неправду. Я думаю, що все найогидніше, усе гниле у теперішньому українському суспільстві було породжене комсомолом і комуністичною партією. Безумовно, значною мірою це відбувалося через буденне життя і школу, вищу школу насамперед.

Це був початок сімдесятих, ми були дітьми хрущовської «відлиги». Я добре пам'ятаю ще від часів мого шкільництва, як батько із друзями на кухні обговорювали і сталінське минуле, і хрущовське сьогодення. Це були гарячі дискусії. Мій антико-мунізм був успадкований від батька. І таких, як я, у нашій групі було досить багато.

Часом на семінарах доходило до дуже серйозної полеміки. Але кожний, хто мав у собі цю дрібочку антикомунізму, мусив ховати її якнайглибше в собі.

У нас була дуже симпатична викладачка Антоніна Красов-ська. Спеціаліст і лектор вона була хороший, а вела курс політекономії соціалізму — то наука вилами по воді писана. Скажу чесно, я був одним з тих, хто першим розпочинав дискусії на складні теми під час семінарів. І для неї це кожного разу був стрес, вона щоразу благала не заходити на край дискусії. 1972 рік уже «прикрутив гайки» і відчуття, що країна сповзає після «відлиги» у нові політичні холоди, було повсюдним. Одного разу до нас на заняття мав прийти ректор — Леонід Олексійович, який сам був спеціалістом з політекономії, і наша викладачка просто молила нас, щоб ми сиділи тихесенько як курчата і в політичні полеміки не заходили.

Студентська аудиторія політизувалася з півоберту — на Західній Україні коріння живе, не обрубане: практично у кожного з однокурсників хтось з близьких або сидить у таборах у ГУЛАЗі, або вже відсидів, або не сидів, але був дотичний до антикомуністичного спротиву. Наприклад, у нашої старости Марії Павлишин мама була зв'язковою ОУН. Приходиш до родини когось із друзів, сідаєш вечеряти, і рано чи пізно, дискусія приходить до однієї теми. Дід, вуйко, батько, сорокові — уся ця тематика була живою пам'яттю. Тому утримати таку аудиторію у певних рамках лояльності під час дискусій було дуже складно.

Вочевидь, навколо нас працювало КДБ. Засилля каральних органів було спадком сталінських часів, бо саме у цьому регіоні найдовше тривав опір комунізму. Так воно лишилося і в часи мого студентства. Атмосфера нашого студентства була наповнена кадебістським повітрям. Нас, хлопців, часом «співробітники» збирали для бесід.

Це був вечір, десь по п'ятій. Зима. Збирають нас одинадцять чи чотирнадцять душ. Приходить людина у штатському. І ця людина починає розмову. Про роботу у КДБ.

Власне, агітували іти працювати до органів. Загалом, у ті роки працювати у КДБ вважалося досить бажаною кар'єрою. Водночас порушувалися теми сорокових-п'ятдесятих, антикомуністичного опору. Для Тернопільщини це і на початку сімдесятих лишалося актуальною темою. І ось наш співбесідник досить ненав'язливо, від першої особи викладав ставлення до цього руху, до антира-дянської діяльності. Якою була мета цих зустрічей? Думаю, що перевірка на лояльність: самою своєю присутністю на таких зустрічах ти ніби погоджувався із його словами, поділяв його оцінку тих подій. Це була профілактика дисидентства, інакомислення. Можливо, на цих зустрічах чи після них відбувався і попередній відбір штатних і позаштатних інформаторів.

Я знав, що десь п'ять-шість хлопців із нашого оточення були пов'язані із КДБ. У мене навіть зараз перед очима стоїть обличчя одного з них... Один наш товариш був і комсомольським божком, і профспілковим. Десь на третьому курсі нам стали відомі його зв'язки із КДБ, співпраця, зустрічі...

Таких хлопців було досить легко вирахувати. Ось, наприклад, починають у гуртожитку обговорювати якусь «слизьку» тему. У кімнаті — одинадцять-дванадцять хлопців. Теми порушують найрізноманітніші: минувшина, діди, батьки. І ти відразу бачиш тих хлопців, які «співпрацюють»: вони були дуже рафіновані у своїй поведінці у тих дискусіях. Такий не дозволяє собі оцінок тих питань, які ми обговорюємо. Як правило, він не є активним учасником дискусій — він спостерігає, він працює на прийом.

А послухати було що. Ми не дуже зналися на зворотному боці офіційної історії, але ми багато говорили про родинну історію, керувалися місцевою правдою про минуле. Комусь мама щось розповіла, комусь — тітка, бабуся. Розстріляні діти, розстріляні у сусідній хаті повстанці, перевдягнені на повстанців енкаведисти, назви конкретних сіл, де була ними спалена хата, зґвалтована дівчина. А десь сімох у одній хаті розстріляли, біля хати закопали і на жодний цвинтар не понесли переховувати — у кого що болить, той про те і розповідає.

Я жив спочатку в кімнаті, де мешкало одинадцять хлопців, потім в іншій, там де було п'ять-шість колег. Згодом сусіди по кімнаті перетворювалися на родину. Спочатку говорили про заборонені теми обережно, а потім починали ділитися найскладнішими родинними історіями. Часом історія сама нагадувала про себе у найнесподіванішому місці та у найбільш, здавалося б, невідповідний для того час.

До секції альпінізму я записався у перші місяці навчання, спочатку навіть не до університетської, а до міської. Поруч був спелеоклуб. Час від часу ми робили спільні експедиції. На Тернопільщині є кілька гіпсових карстових печер, які визнані найбільшими в Європі. Ми допомагали у їх дослідженнях, робили карти. І ось одного разу ми виїхали у Більче, до знаменитої трипільською стоянкою печери Вертеба. Ми готуємо спорядження, а поруч місцеві корів пасуть. Починаємо говорити про наш спуск, а місцеві хлопці кажуть, що трохи далі був зручніший спуск. Ми питаємо, чому був? А хлопці пояснюють, що цей лаз підірвали. Хто? Кадебісти. Коли? Тоді-то. Але, кажуть, вам ніхто не дозволить там копати і відновлювати той хід. Там, у Вертебі, переховувалося декілька повстанців — може, від їх схованки досі щось лишилося. Заборонена тема — заборонене місце! Це була така історія, про яку не читали в книжках, але приходять якісь місцеві дядьки чи якась місцева бабця і розповідають. І ти несеш цю історію далі...

Про це не можна було говорити публічно. Цієї історії формально не існувало — просто не було цього! Я добре пам'ятаю, як я вступав у комсомол. З Хоружівки до Недригайлова ми йшли пішки бездоріжжям, гряззю, багнами, лісами і повторювали відповіді на запитання, які нам мали поставити під час цього ритуалу: скільки мільйонів тонн сталі у нас виробляється, коли був XIV з'їзд КПРС, хто такий Павлик Морозов... Цілі розділи моєї родинної історії лишалися поза цим еталоном. І тому я кажу, що комсомол привчав до фальші, до цинізму, бо між моєю реальністю, родинною історією моїх батьків і офіційною історією була прірва. Багатьох такий стан речей зламав.

Водночас комсомол примушував до нескінченної кількості ритуальних вправ. Наприклад, наближається річниця народження Володимира Ілліча Леніна. І я, як секретар комітету комсомолу нашого курсу, мусив організовувати кілька лекцій, присвячених його життю і діяльності. Зрозуміло, що це було нікому не потрібно. Вочевидь, це було нікому не цікаво. Але — «так треба»! І ми залишалися після занять, і хтось з викладачів чи старшокурсників робив доповідь. Або треба було покласти квіти до пам'ятника вождю. Можливо, хтось до цього ставився щиро, проте мені зараз видається, що це нікому було не потрібно, не мали жодного сенсу ці покладання квітів! Але — «так треба»! І ми йшли, і покладали. Так гартувався конформізм, угодовство.

Мушу сказати, що десь на четвертому курсі мене теж агітували йти працювати у КДБ. Для багатьох це була спокуса. Я вже згадував тут, що багато хлопців з нашого покоління вважали цю роботу престижною. Троє чи четверо моїх однокурсників, які були мені досить близькі, пішли працювати в органи. Мені це не подобалося, я бачив у такій роботі якийсь підступ. Але ця ситуація спонукала мене до роздумів, чи не перевестися мені на юридичний, бо саме в цей час мене зацікавило право. Можливо, варто стати юристом, міркував я тоді. З тими думками поїхав навідати батьків.

Приїжджаю додому. Сіли за стіл. Кажу: «Тату, хочу на юридичний перевестися». А в батька була дуже складна історія із прокурорами, слідчими, спостерігачами. Бачу, щось із батьком відбувається: закусив нижню губу, ложка у руці затряслася. Опанував себе, каже: «Знаєш, сину, я стільки у своєму житті стикався із прокурорами, що мушу тобі сказати: я не бачив більш несправедливих, нечесних людей! Я ніколи не допущу, щоб у моїй хаті висіла шинель прокурора!» Ложка в руці знову затремтіла. Більше цю тему ми не розвивали.

Потім, коли я став більше читати про режим, самвидавна, «підпільна» література доповнила емоції мого батька подробицями, яких мені бракувало у розумінні дійсності, яка нас оточувала. Але тоді скоригувати свій шлях допомогла саме опора на світогляд батька. Його погляди я прийняв як свої.

Про інший бік радянського ладу наше покоління дізнавалося дозовано, але коли я торкався сторінок своїх перших заборонених книжок — то було як знак, що існує багато людей, які думають про радянський лад так, як я, мій батько, мій брат. Ця думка мене вразила найбільше тоді: у СРСР існує ще багато людей, які думають так, як я. Я був не один.

Усе почалося ввечері у читальному залі нашої університетської бібліотеки. Хтось із хлопців тихенько передає мені стос трохи пожовклого паперу-кальки. Обтріпаний, «сліпий», бо це, мабуть, була п'ята чи шоста копія, відбита через копірку на «друкарці». І тихо каже: «На ніч!»

Це була ситуація із таким дещо конспіративним шармом. Я подивився, що мені дають. І розумію, що у країні, просякнутій тим кадебістським повітрям, це може бути занадто серйозно, небезпечно навіть! Але то було коло довірених людей, тих, хто був пов'язаний навчанням, комсомольською роботою, альпінізмом, — тих, хто мене з-під лавини викопував.

Я розумів, наскільки це може бути серйозно, але страшенно кортіло прочитати, знати і мати своє уявлення про цю книжку.

Але ж — «На ніч!» А як прочитати таке у гуртожитку, у кімнаті, де окрім тебе іще купа народу? Щоб ніхто не повідомив, куди треба?! Дочекався третьої ночі, обклався підручниками для конспірації і тільки тоді сів читати.

Що мені насправді подобалося у комсомольській роботі — це організація сходжень, приурочених до цієї «Ленініани». Звичайно, це була тільки нагода, щоб вирватися з радянської реальності до природи, у Карпати. Який стосунок до Леніна могло мати сходження на Говерлу? Звісно, що жодного стосунку не було! Але під цей «проект» нам вдавалося отримати десь 700 радянських рублів, щоб група у двадцять-тридцять душ могла приїхати за відомим маршрутом: з Тернополя до Яремчі, потім у Ворохту, на десятий кілометр, до Заросляку і звідти вийти на сходження. Так виходило, що з радянської дійсності ми втікали за комсомольські гроші. Але квітень — це найнебезпечніший місяць у горах, чим закінчилося одне з тих сходжень, я вже розповів.

Згодом ми організували секцію в інституті, зв'язалися із студентським комітетом і час від часу знаходили гроші на такі експедиції. Усе треба було спланувати: маршрут, організувати харчування. У магазинах дефіцит був тотальний, тому продукти треба було виписувати через бази. А тому треба було усе це планувати заздалегідь, розписати раціон на тридцять-сорок чоловік на весь час походу. Тим вмінням планувати й організовувати такі експедиції я страшенно гордився.

Хтось казав: життя таке коротке, що ліпше починати з десерту. У нас тоді були страшенно популярні джеми «споживкоо-перації» з Чортківського плодово-ягідного заводу. Він виробляв десятки видів різних джемів. Ці джеми пакували у банки по десять кілограмів. Отже, ми брали таку банку, десь кілограмів тридцять манки — питання десерту було вирішено. Проте основна страва — то були макарони, до них знаходили рибні консерви, ковбасу. Ввечері — куліш з картоплею, салом, цибулькою. Біля варти то перетворювалося на справжній сабантуй — веселе свято під пісні з гітарою!

Люди идут по свету, им вроде немного надо: была бы прочна палатка, да был бы не скучен путь. Но с дымом сливается песня, ребята отводят взгляды, и шепчет во сне бродяга кому-то: «Не позабудь!»

Ми співали Візбора, Висоцького, Доліна... «Бітлз» не співали.

Часом траплялися пригоди. Історію з лавиною знали лише кілька найближчих друзів. А ось історію, коли ми заблукали так, що не повернулися на заняття, пам'ятають усі учасники, а комсорг нашої групи Мирослава Галіпчак зберегла подробиці цієї історії у своєму щоденнику.

Це планувалося навіть не як похід, а як прогулянка. Перед тим було обговорення. Академічний прикріплений нашої групи

Богатирьов пропонував поїхати на екскурсію по Закарпаттю. Дівчата — і Мирослава, і староста нашої групи Марія Павли-шин — запам'ятали мої аргументи у тій дискусії: «На Закарпатті нас очікує роль пасивного спостерігача!» В результаті ми зібралися на Говерлу.

Це була одна із наших перших поїздок. Ми домовилися про автобус і після занять у суботу поїхали у Ворохту.

Дорогою купили барана — після сходження планувалися шурпа і шашлик! Заночували на метеостанції Пожижевській. Вранці встали, поснідали, рушили в гори. І коли ми вже зайшли досить високо, почалася веремія: мжичка перетворилася на дощ, на нас опустилися хмари, і ми опинилися в тумані. Видимість — метрів п'ять! Не видно вже третього попереду тебе. Піднявся скажений вітер! Ми дійшли до старого польсько-чехословацького кордону — ті стовпчики стоять і досі на Чорногірському хребті — і зрозуміли, що ми тільки приблизно знаємо, де опинилися! Ми заблукали в тумані.

Я і кілька хлопців пішли шукати дорогу на вершину. Решта лишилася чекати.

Раптом туман зникає! Навколо світить сонце, золотить призахідним промінням далеку Говерлу, море хмар під нами і сиві оселедці нижчих вершин: коли гори димлять, пасма туманів нагадують чи то козацькі чубки, чи то прозорий вельон їхніх наречених. Ми опинилися у казці!

Казка тривала лише кілька хвилин. Ми проблукали в тумані більше години і повернулися до нашої команди. Ми розуміли, що треба вертатися: цього разу сходження не вийшло. Але пригода на тому не закінчилася: повертаючись, ми заблукали вдруге. Врешті-решт ми вийшли у село.

Питаємося: де ми? Кажуть: Лазещина, Рахівський район, Закарпаття. Дорогою до ворохтянського Заросляку, де лишився наш автобус, було кількадесят кілометрів. Надворі темно. І ми розуміємо, що цього дня ми вже туди повернутися не зможемо. А в цей час наші водії чекають на нас, приготували шурпу, м'ясо до шашлику...

Звичайно, це був скандал! По-перше, ми підвели водіїв. Треба було доплатити. Але грошей нема. Якось дівчата упросили водіїв сказати своєму керівництву, що автобус у дорозі зламався. Та це була тільки частина проблеми: адже ціла група у понеділок не з'явилася на заняття! Звичайно, коли ми дісталися Тернополя, організаторам був влаштований грандіозний «розгін». А хто організатор? — Ющенко! Мене викликають на килим до ректора. Від дверей до робочого стола Леоніда Олексійовича було десь два метри. Це були найдовші два метри у моєму житті!

Обід у студентській їдальні коштував 38 копійок. Стипендія була, здається, 28 радянських рублів — менше ніж по рублю на день виходило. На це ти мав прожити. На їжу сяк-так вистачало. Але хотілося іще у Карпати поїхати, вдягнутися красиво, фотоапарат хотілося, транзистор... Батьки, звичайно, нам усім допомагали. Але у мами і батька була різна тактика.

Приїжджаю додому — мама мені сумку назад збирає: сало у смалець залите, консервацію різну. Я мамі кажу: «Мамо, ну нащо мені те сало, ви мені грошей дайте!» А мама: «Вітю, не голодний будеш!»

Головним моїм благодійником був батько: час від часу він діставав коли десятку, а коли й 25 карбованців. Це його тактика була така, що ліпше триматися штанів, а не спідниці!

Проте мені хотілося більшої самостійності. Хотілося дівчат до кіно запросити, цукерками пригостити, не годилося на такі речі у батьків просити.

Спочатку ми, хлопці, йшли працювати на товарну станцію. Ми розвантажували вагони. Часом це були мішки з цементом, часом — ящики з консервами. Розвантажив вагон — отримав 10 рублів. Але одяг і взуття на тих роботах вбивалися із катастрофічною швидкістю! І це створювало наступну проблему: треба було купити новий одяг.

Я мріяв про костюм. Свій. Щоб був на мене шитий!

З малих років я доношував речі за старшим братом. Це насправді дуже пригнічувало, змучили мене ці недоноски: з малого малечку вдягають на тебе братів кожушок. А той кожух завеликий: рукави позавертали до ліктя, підростаєш — відкручують потроху. Отже, я мріяв про своє.

Можливість заробити була — студентські загони. Я поїхав у Кустанай, до Казахстану, і заробив свої перші великі гроші. Я працював теслею, каменярем, водієм вантажівки. У нашій бригаді водієм працював один п'яничка. І коли він напивався, за кермо сідав я, бо інакше можна було не дочекатися, коли він протверезіє і почне працювати. А як він нічого не возить — то ми нічого не робимо, а як нічого не робити — то звідки ж гроші візьмуться?! Хтось мав його заміщати, щоб робота робилася. Тим «хтось» став я, заразом навчився водити машину. Ми працювали як навіжені, і за те літо я заробив 725 рублів. То були страшні гроші для студента.

Перше, що я купив, — то були годинник і портфель з крокодилової шкіри. Годинник коштував 27, а портфель — чи то ЗО, чи то 34 рублі. Тоді усі божеволіли від так званих «дипломатів», а цей портфель був зроблений зі шкіри крокодила, переливався півтонами і видавався мені дуже красивим! Потім купую те, що було неймовірно популярне, — радіолу В ЕФ ризького заводу. І повертаюся у Тернопіль реалізовувати мрію про костюм. З костюмом вийшло складніше: купити його в радянських умовах було досить складно. Вдалося «дістати» костюмне сукно у дрібну смужечку, і з цього сукна в ательє мені зшили мій перший костюм. Так я витратив іще 76 рублів.

Наступна проблема — сорочки. їх теж було складно купити. Можна було місяцями ходити у магазин, і все одно ти нічого не купиш! Іду в ательє, замовляю собі пару сорочок. І ці сорочки треба описати.

Мода того часу вже потрапила під західні впливи. Сорочки стали популярні яскравих кольорів. їх я замовив по 11 рублів якогось лимонного кольору, з прострочкою червоною ниткою. Комірець був подовжений, як у білоруських «Піснярів», групи, яка була неймовірно популярна у СРСР. Одним словом — франт! Чорт знає що, звичайно, але тоді це видавалося «останнім писком моди»!

Проте і це був не кінець цієї історії. Купити у СРСР черевики мого 45 розміру — то було ще складніше, ніж сорочки! Підошву можна було купити окремо, а потім піти до майстра, щоб замовити взуття. Це ті реалії, які уже дуже складно пояснити сьогоднішньому поколінню: як то нема взуття чи сорочок?! А так було у СРСР: ніби усі працюють, а піди й щось купи! Так чи інакше, це були перші мої серйозні самостійні покупки у житті, з будзагону я привіз костюм, годинник, портфель з крокодила і фінансову незалежність. Тоді я ставився до побутових перипетій як до пригоди. Усвідомлення того, що в ті часи відбувалося із радянським суспільством, прийшло значно пізніше.

Радянське суспільство у 1970-ті усе більше нагадувало засніжений гірський схил перед сходженням лавини. Сніг усе ще має вигляд моноліту. Але всередині уже працювали невидимі сили. Під монолітом суспільної «верхівки» лишався легший, розсипчастий шар. Ці два шари суспільства між собою були пов'язані дуже слабо. «Моноліт» верхнього шару потихеньку плив під власною вагою по легших, нижніх прошарках. Будь-якої миті ця позірна, скріплена конформізмом монолітність могла тріснути, зламатися і рушити лавиною. Достатньо було найменшого зусилля, щоб порушити нестійку рівновагу. Зовні ці внутрішні напруження радянського суспільства були непомітні: здавалося, усе мирно спить — «застій». Але насправді суспільство тільки чекало нагоди, щоб вибухнути змінами.

Історія української Незалежності була подібна до гірської лавини: довгий час у суспільстві тривали малопомітні процеси, формувалися конфлікти пам'яті, накопичувалася критична маса економічних протиріч, і раптом сталося те, що сталося, — за декілька миттєвостей ми побачили зовсім інший історичний краєвид.

Розділ 6
Моє шевченкове заслання

Квашена капуста та обороноздатність соціалістичної Батьківщини. — Моє Шевченкове заслання. — Найщасливіше літо у житті. — Бухгалтер в етнографічній експедиції. — ЧП з БТР. — Листи з дому. — Нічна варта. — її звали Елла.

Одного разу я чергував на кухні і мені наказали принести кілька відер квашеної капусти. Радянська армія відрізнялася від багатьох інших у світі тим, що мала своє господарство і часом навіть капусту квасила прямо у бойових частинах. Авжеж, капусту квасили руками самих солдат.

Приміщення, де зберігалася капуста, знаходилося метрів за двісті від самої кухні. Цей будиночок сиротливо пригорнувся до гірського схилу, трохи далі розташувалася наша «свиноферма» — сарайчик, де утримували з десяток свиней.

Місце з квашеною капустою мене дуже здивувало: посеред того приміщення над підлогою на третину метра піднімався бетонний бортик. Цей бортик оточував квадратну бетоновану яму, десь три на три метри розміром. Там, у тій ямі, і зберігався наш стратегічний запас квашеної капусти.

Біля ями стояли високі, майже до пояса мисливські чоботи і вила. У Хоружівці такі вила із тупими кінцями називали бурячними. Отже, вдягаєш ці чоботи, хапаєш ті бурячні вила і стрибаєш в яму, прямо на капусту.

Капуста під тобою чвакає, але просто так на вила не дається. Бо над самою капустою іще розсіл, а по тому розсолу плаває щось, що іще зовсім нещодавно було тією самою квашеною капустою, але вже трохи підгнило і спливло на поверхню. І оцю напівзгнилу капусту треба спочатку вилами у якійсь куток загнати. І потім, поки те гнилля «не повернулося», маєш швиденько накидати зі споду тієї, ліпшої капусти. Десь ото хвилин двадцять я ганяв по ямі капусту, завантажував відра і після цієї процедури був упевнений, що квашеної капусти я нанюхався на все життя і більше ніколи її їсти не буду!

Ця композиція назавжди залишиться у моїй пам'яті: вила, чоботи і гнила капуста. В принципі, оцей натюрморт був символом того, що відбувалося із Радянською армією у той час. Країна була страховиськом для всього світу, ядерної зброї було досить, щоб знищити не тільки Землю, а ще й Марс з Венерою. І гнила капуста. І постійно не вистачало онуч. «Союз нерушимый...»

Я служив у Вірменії, на кордоні з Туреччиною. Найближчими осередками цивілізації були село Ахурян і місто Гюмрі, яке у ті часи звалося Ленінаканом.

Ми жили у пустелі. Дерева там не росли. Єдине, що у тому краєвиді привертало погляд, був локатор протиповітряної оборони. Він постійно, з ритмічною монотонністю опускав і підіймав своє крило. Ця ритмічність викликала в армійських дотепників лише непристойні асоціації. Означення цього об'єкта було абсолютно нецензурним, але одним коротким словом визначало і ритм, і беззмістовність його рухів.

З кількох точок на схилі нашої гори ми могли бачити Туреччину. І там, і тут — по обидва боки кордону земля була випалена сонцем. Зранку і ввечері гори набували вохряних відтінків, у полудень коричневі гори ставали сизими. Я не можу згадати там хмар! Мені видається, що окрім короткої, але сніжної зими там повсякчас пекло сонце. Травичка з'являлася у квітні на пару тижнів і повністю вигорала вже у травні. Гори, які було зазеленіли, знову ставали сірими і брунатними.

Наші казарми були витримані у такій самій кольоровій гамі: самі будинки були складені з місцевого туфу і пофарбовані вохрою. Це був той жахливий жовто-коричневий відтінок, яким у СРСР із наполегливістю, гідною ліпшого застосування, фарбували лікарні, військові частини, склади, їх паркани і бозна-що іще. Казенний колір.

Казарми, кухня, склади — усе було одноповерхове і накрите сірим шифером. Усі будівлі, незалежно від свого призначення, нагадували бараки. Поміж цих кількох об'єктів розташовувалися плац, і стадіон, і бетонний фарбований Ленін посеред цього простору. Це був один із наймонотонніших пейзажів, які мені доводилося бачити у житті.

Кольорове розмаїття можна було побачити тільки на заході сонця. І тільки відтінки вечірнього неба нагадували, що один день чимсь-таки відрізняється від іншого. Поза тими миттєво-стями наше життя було таке ж сіре, як і навколишній пейзаж. Час від часу ми чули із сусідніх частин: там якийсь хлопець застрелився, з іншої частини хтось втік через кордон. Не витримували хлопці.

У мене почалася депресія. Я раз по раз перечитував «Щоденник» Тараса Шевченка і мав якісь дуже подібні почуття: буденність видавалася обтяжливою і беззмістовною, а провідною думкою панувало очікування, коли це заслання закінчиться. Це був тяжкий час емоційних контрастів: перед тим я пережив най-щасливіше літо свого життя. Або, принаймні, одне з таких літ.

На випускному вечорі ми залишили у заставу комсорга групи. Як і годиться, з такої урочистої нагоди ми побили кілька склянок. Трапилося це цілком випадково, але 1 рубль 98 копійок ми мали закладу компенсувати. Це трохи смішно, але ні у кого з нас не залишилося жодної копійки. Тож ми, хлопці, мусили йти по гроші до гуртожитку, а як застава залишилася наша кохана Мирося, незмінний комсорг групи. Потім було її весілля, а перед тим весіллям зникла електрика. Я поліз ремонтувати, а жінки під руку кричали: «Ой лишенько, та будь же обережним!» Щодня того літа було то весілля, то проводи. Це час, коли більш та менш веселі події напливали одна на одну, як у калейдоскопі. Водночас це були дні світлого, але непереборного смутку: наші дороги розходилися. Це були дні прощання. «Братів і сестер» розсіяло розподілом кадрів на просторі від Волині та Буковини до Луганська.

Настрій, який ми переживали у ті дні, нагадав мені почуття, що я відчув після того, як продзвенів останній шкільний дзвоник і наш клас пішов зустрічати світанок нового дня у ліс Шам-рай. Це досить глибока долина, і там ми зустрічали сонце на кручі серед вікових дубів, велетів, яким було по 200—300 років, у таємному, магічному місці хоружівського парубоцтва. Проміння того ранку освітило інше життя: тобі не треба нікуди поспішати, а весь світ, усі дороги ще попереду! Тоді я згадав старовинну гравюру зі шкільного підручника географії, на якій мандрівник, що дійшов краю світу, доторкнувся просто простягнутою рукою до невідомого, до неба. Що далі — невідомо: межа пізнаного. Такі були відчуття. Після інституту цей настрій повторився ще гостріше.

Гуртожиток був уже майже порожній. Лишилися я і баба Тоня, яка, мабуть, сиділа на своїй вахті ще від 17 вересня 1939 року. Усе закінчилося. Я поїхав додому, відзвітувати батькам.

Приїжджаю, віддаю диплом батькові. Той каже: «Вітю, даси мені, як окуляри знайду». А я наполягаю, щоб він саме зараз читав. Мені видавалося важливим, щоб він побачив, чиє там прізвище написане, яка спеціалізація.

Батько подивився уважно, каже: «Скажи мамі, нехай накриває на стіл!» І відразу, як сіли: «Мамо, то давайте щось!» Це «щось» означало самогон, батько хотів «обмити» цей диплом. Того дня відбулася одна з найважливіших моїх урочистостей. Це були хвилини, заради яких варто жити, — то та радість, яку ти приносиш батькам: ані гроші, ані щось інше не дає стільки наснаги і щастя, як почуття виконаної місії.

У жовтні я мав іти в армію. Це було неминуче. Ніхто навіть не обговорював альтернативи. Треба йти, бо ти — мужчина. І це не були патріотичні міркування, це була норма, вимоги громади і суспільства були такі: армія для чоловіка є обов'язковою. Якщо ти не був в армії — ти не зовсім чоловік, неповноцінний якийсь чоловік. Такі були уявлення.

Але найближча перспектива — робота за розподілом. Я обрав село Яворів Косівського району Івано-Франківської області.

Яворів — це дивовижно цікаве село, і навіть не тільки тому, що це одна з найбільш мальовничих частин Українських Карпат. Яворів тоді був центром ліжникарства, килимарства. Місцевий колгосп називався «Сорокаліття Жовтня» і мав лише 300 гектарів орної землі, решта — сіножаті, полонини, тваринництво, але більше половини доходів давала торгівля народними виробами, як тоді називали — «народні промисли». По сьогоднішній день ніде в Карпатах не виробляють більше килимів, ніж у Яворові: ідеш, їдеш через село, а килими і ліжники на парканах розвішані на продаж!

Я приїхав до Яворова. Головний бухгалтер господарства — Марія Іванівна — прийняла мене як сина. Ми подружилися, я ходив до їхньої старої хати на полонину... Перше моє завдання на посаді помічника головного бухгалтера було етнографічним: треба було зробити облік сіна.

Це був кінець червня, час на косовицю. І я пішов із села по полонинах. На початку липня вже усе було скошене, усе сушиться, копиці складають. У горах тоді було таке правило: здається, з шести копиць власник полонини одну має віддати господарству. То звучить трохи дивно, адже у СРСР приватної власності на землю офіційно не було. Але полонини передавалися з діда-прадіда згідно зі звичаєвим правом: тільки власник косить свою полонину, і ніхто інший не зазіхатиме на твоє. Отже, треба було зробити облік того сіна, пройти від хати до хати, від сіножаті до сіножаті. Кожного дня відбувалися нові зустрічі з людьми, їх традиціями, звичаями, ремеслами, кухнею.

Саме тоді я пізнав, як Франц Иосиф, австрійський цісар, увійшов до кожної гуцульської родини. Його портрети траплялися по хатах навіть у 1975 році! Можливо, ці портрети не завжди знаходилися на центральному місці: десь валізка якась обклеєна зсередини, у когось літографія збереглася, і обов'язково обличчя цісаря можна було помітити на монетах серед жіночих прикрас з намистом. Його особистість обросла міфічними розповідями про те, який він був імператор, який добрий, скільки користі приніс цьому краю. Не знаю, чи зустрічав я десь теплішу пам'ять про правителя. Усі ті старі газетні вирізки, портрети — того не можна вигадати, до того не можна примусити чи указом прищепити: то була жива повага, справжня народна любов.

Треба бачити, як косять полонину! Саме під час тієї «експедиції» я побачив, як сорок косарів одночасно і синхронно змахують косами. Короткі коси із різьбленими руків'ями, орнаменти, розписи, мантачки з пісковику при поясі у спеціальних сумках з водою — ціла культура! Чотири десятки косарів стають один за одним перпендикулярно до схилу на такій відстані, щоб косою сусіда по п'ятах не дістати. І стоять спочатку, тими мантачка-ми наводять коси, дзвін на всі Карпати стоїть! А потім усе це рушить: згори вниз коса працює. Іде шеренга — і за півгодини полонина скошена лежить.

На полонині я познайомився із Василем Васильовичем Тин-калюком. Він був патріархом цілої різьбярської династії. Я дивився, як він виварював грушеві, липові заготовки в окропі, як різав по дереву як по маслу, як з масиву проявлявся образ його творіння. Магія творення цього ремесла полягає саме у тому, як з дерев'яного кавалка народжується сюжет: вівчарі, трембітарі, вівці, смерічки, олені, орли. Я страшенно захопився тим ремеслом і на першу зарплату купив собі на базарі різці. Я порізав собі усі пальці, але без такого досвіду мистецтва не навчитися...

Говір у Карпатах інший, не такий, як у нас на Сумщині. Спочатку було складно зрозуміти: багато місцевих слів, багато іншомовних запозичень. Мене дивувала ця мова. Мене дивували продукти, які місцевий люд вживав: сир на Сході вдома майже не роблять. А в Карпатах є і бринза, і буц, і вурда, а до того коників та баранчиків із сиру крутять. У Карпатах це окреме ремесло із безліччю рецептів.

Я пройшов багато хат. Якось в одній з них, чи не найбіднішій з тих, де я був, переді мною на стіл поставили «лопатки». Страва з найпростіших: молочної зрілості стручки квасолі, порізані шматочками, тушковані та шкварками зі сметаною приправлені.

Простішої страви на світі нема — хіба смажена картопля. Але ті «лопатки» тоді так мені сподобалися, що навіть з'явилася наївна, юнацька думка: як повернуся з армії, то одружуся з тією, хто таку смакоту вміє готувати!

Коли я вперше прийшов у сільський клуб на танці, я був вражений: танцювали усі. Ціла громада приходила у вишиванках, і вишиті сорочки були обов'язковими, ніхто у казенній мануфактурі не приходив. Хлопці стають у коло, кладуть руки на плечі, і починається аркан! Це все було живою традицією.

На полонинах подекуди стояли хрести вдячності та любові. На полонині люди народжувалися, на полонині жили, там помирали. Скільки людських історій я почув за два перших тижні тієї роботи влітку 1975 року... Такою етнографією мені обернулася моя бухгалтерія.

Прямо з карпатських полонин мене призвали в армію. На мобілізаційному пункті у місті Косові мене ніхто не проводжав. Це було трохи сумно. Проводи в армію від самого дитинства викликали так само сильні емоції, як весілля, як поминки. На проводах було зазвичай не менше людей, а за значенням це були рівнозначні події у селі. Хлопця-призовника саджають на підводу і везуть «за городи» — за край села... Можливо, проводи в армію були трохи навіть тривожною урочистістю. То були такі проводи, як в інший світ, часом як поминки за живою людиною. З армії багато хто повертався калікою. А часом було чути історії, коли хтось втопився на флоті, хтось десь пропав — багато такого переповідали. Це був день, коли більше смутку, ніж радощів. Тривожно у такі дні.

Одного дня була сильна спека. У нашій військовій частині у таку спеку ховалися хто куди, хоча затінку нам всім бракувало: дерев нема, голі гори, пустеля. Один заховався під БТР, між третім і четвертим колесами. Не можна сказати, що він розумно вчинив.

В армії твоє життя часом залежить не від тебе, а від когось іншого. Так сталося і цього разу. Несподівано БТР поїхав.

Той хлопець був живий іще якийсь час, і я не міг збагнути як: адже така важка техніка людину переїхала! То був перший випадок, коли на моїх очах помирає людина. Ця смерть вразила мене своїм безглуздям.

Мама ці небезпеки відчувала і просила у листах надсилати найдокладніші звіти про моє життя — ніби ці звіти були здатні оборонити від лиха! Я весь час отримував прохання: Вітю, пиши! Пиши, як служиш, що там є, де спиш, що за «караул»... Треба було слати донесення якнайчастіше, щоб мама спокійна була.

Листи в армії були єдиним можливим контактом із домом, із друзями, з коханими. Служба точилася від сніданку до обіду, від обіду до вечері, від листа до листа. У нас листоношею працював хлопець з Білорусі, Толя його звали. Коли цей Толя іде частиною, то всі до нього біжать, чи нема вістки з дому. Посада листоноші в армії була найпочеснішою: для Толі найкраще місце в (дальні, Толя в караули не ходить, на посту не стоїть. Щаслива людина.

Але часом листи губилися. Я не знаю напевно, але мені інколи видається, що це навмисно робилося, щоб «життя малиною не здавалося». Може, це перебільшення, але в Радянській армії було стільки безглуздя, що дивуватися тому не варто було.

Одного разу хлопці хотіли пограти у футбол. Перед вартою був вільний час. Зазвичай перед чергуванням усі лягають відсипатися, а тут захотіли м'яча поганяти. Але м'яч зберігав у своєму кабінеті особисто командир нашої частини підполковник Тофік Рзаєв. Наші стосунки із командиром частини були особливими: він чомусь виділяв мене. Це особливе ставлення полягало у тому, що він звертався до мене на прізвище, але завжди на «ви». Це «ви» було рідкісним явищем в армії: зазвичай усе відбувалося на «ти» і матом. Мене час від часу лишали при штабі, коли перед навчаннями треба було щось креслити або перед святами чергову стінну газету малювати. Можливо, усе це вкупі з моєю вищою освітою і сформувало ставлення підполковника до мене. Звичайно, хлопці час від часу намагалися цим особливим форматом стосунків скористатися і попросили мене сходити до командира за м'ячем.

— Товаришу підполковник, дозвольте звернутися!

— Можна попросити у вас м'яч, хлопці хочуть у футбол пограти?

Далі він видає тираду, від якої я за інших обставин сів би, але за тих обставин статут не дозволяв:

— Ющенко, що я вам хочу сказати! Ось сьогодні вас послали попросити м'яча. Знаєте, з чим ви завтра до мене прийдете? Щоб я вам кави налив! А післязавтра, знаєте, з чим ви прийдете? Щоб я вам жінку підвіз!

Я був не сказати як здивований такою відповідаю: ось він, м'яч, біля стола лежить, а командир, якого ми поважали, каже, що це щось позастатутне! Такі дивні, безглузді речі говорила людина, яку ми вважали досить розумною. Тим безглуздям була наповнена кожна хвилина нашого життя в армії.

Онучі. Ми носили сині байкові онучі. Тобто байковими вони були колись, і коли саме — того точно ніхто не знав. Бо раз за разом ми отримували саму основу, що складалася з грубих ниток. М'який ворс давно витерся, і лишилося щось, що зберегло статутний синій колір, але фактурою більше нагадувало домоткане полотно. Щотижня ми жили з мрією: прийде субота, і тобі видадуть свіжі онучі, може, нарешті кращі отримаєш. Але минав тиждень за тижнем, нічого такого не траплялося, і це сформувало у мене тверде переконання, що нових онуч у Радянській армії не існує. Але одного дня, перед Новим роком, у нас розпочалася інвентаризація, і командир, той самий підполковник Рзаєв, доручив мені зробити ревізію на складі. Приходжу, а на складі — прапорщик Геворкян і кілька сувоїв полотна, з якого ті онучі роблять. Сувої у діаметpi — майже метр. Того матеріалу на нові онучі усій частині на 10 років вистачило б.

Армія була таким досвідом, коли не жалкуєш, що він був, але жалкуєш, яким він був. Це могло би бути продуктивніше, корисніше для твого власного розвитку, для військової підготовки. Власне, проблема полягала у тому, що мої уявлення про армію не збігалися із дійсністю. Фільми, уся радянська пропаганда описували Радянську армію як щось величне. Я мав завищені сподівання. Видавалося, тільки-но увійдеш у ворота частини — і побачиш механізм, який працює, як годинник. Я мав сподівання, що цей механізм, не принижує людської гідності, а, навпаки, вивершує людину. У моїх уявленнях місія солдата є однією з найсвятіших. Але та армія, яку я побачив, була іншою. Мої уявлення і дійсність не збігалися. Армійська служба була часом, який мало чого навчив. Згорів той рік без сліду: ходиш по території, збираєш сміття, чи сніг прибираєш, чи на варті біля прапора стоїш вночі у порожній кімнаті.

У нічній варті був хоча б якийсь сенс, ми охороняли артилерійські склади. Проте взимку це було тяжке випробування, бо дві години на морозі, як собака на ланцюзі уздовж колючого дроту огорожі — то важко і безкінечно довго. Попри те, що нам видавали спеціальні кожухи, холод пробирав уже через 15 хвилин так сильно, що боляче було автомат у руках тримати. Маю сумнів, чи вдалося б ним скористатися, якби виникла потреба бойового застосування зброї. Вже за півгодини вартової служби на морозі руки відмовлялися слухатись.

Але найдурніше почувався той, хто мав охороняти пост № 1, у ленінській кімнаті біля прапора нашої частини. Там стояв спеціальний подіум 30x30 сантиметрів, місця вистачало тільки для того, щоб поставити підошви чобіт.

Ніч. Усе спить. А ти мусиш стояти дві години, як олов'яний солдатик, при прапорі!

Багато часу забирала муштра: особливо у перші місяці служби ми відпрацьовували на плацу перешикування з колони у шеренгу, повороти і Бог знає що іще.

Кілька разів нас відправляли брати участь в операції-перехваті. Часом хтось порушував кордон з турецького боку. Часом хтось втікав з якоїсь із сусідніх частин, і треба було посилено патрулювати кордон і дороги навколо. І в одному, і в іншому випадку зброю нам не видавали: на такі операції ми ходили з порожніми руками. Автомат ми вперше у руки взяли тільки через півроку після присяги. Чому так відбувалося — того я не можу пояснити.

Вочевидь, було відчуття, що нас, солдатів, не особливо берегли. Такі ситуації траплялися дуже часто, нас підіймали по тривозі і давали команду шукати утікачів із сусідніх частин. Ламалися хлопці і тікали з армії, а ми їх мали шукати.

Хлопці ламалися через безглузду муштру, через позастатут-ні стосунки, через недоїдання. У нас був так званий «гірський пайок», але коли ми заходили до їдальні, хліб зникав з тарілок за мить: усі приходили дико голодні. Багатьох ламала дідівщина. Дуже знущалися над хлопцями із Середньої Азії. Вигадували образливі прізвиська для них, примушували прибирати туалет. Вони мусили прибирати його не лопатою, а ложкою. Хто скаже, що то не було принизливо?! Мені було жаль тих хлопців, я намагався компенсувати своїм теплим ставленням той дискомфорт, який їх оточував. Мені видавалися ті знущання неправильними, принизливими.

Нас, хлопців, що закінчили інститут, у частині було троє. Ми опинилися у ситуації «білих ворон». Основний контингент був на чотири роки молодший, а у тому віці — це дуже велика різниця! Інтереси були геть різні. І все це тільки посилювало відчуття, що ти втрачаєш дорогоцінний час, найліпші свої роки на якесь божевілля.

Але це божевілля батьки передавали дітям у спадок. У одного з наших офіцерів був син Саша. Що той хлопець міг бачити у частині? Ми його питаємо, ким ти хочеш бути? Він відповідає: «Прикордонним собакою!»

Хтось знаходив себе у наркотиках. Я знав, що деякі хлопці з Середньої Азії їх отримували у якийсь нелегальний спосіб. Саме в армії я вперше побачив наркотики. Але це мене здивувало: у нас тоді такі речі були непопулярні, і жодної внутрішньої потреби ми, хлопці з України, у наркотиках не мали.

Хтось знаходив себе у вині. Було таке дуже дешеве вино плодово-ягідне, його називали «чорнила». Ті «чорнила» були мрією солдата. І хлопці, які мали можливість виходити за межі частини, часом примудрялися проносити цей напій через КПП. Я добре пам'ятаю одне своє чергування на кухні, коли прийшли хлопці з «чорнилами» ховатися від командирів. Четверо їх було і дві пляшки того вина. За годину вони повпивалися так, що я мусив відводити їх по місцях і якихось таємних хованках. У повітрі вже пахло дембелем!

Її звали Елла. Ми почали зустрічатися з нею ще в інституті. Перші вісім місяців моєї армійської служби у нас тривало постійне і дуже тепле листування. Листи від коханої надходили регулярно. Це тримало. Підтримувало.

Не знаю точно, коли саме вона зустріла іншого хлопця. Мені надходили листи від моїх товаришів, що лишалися у Тернополі: спочатку один зустрів Еллу в певній ситуації, потім другий побачив її в парі, третій написав, що в неї хтось є... Не дочекалася... І це був найтяжчий момент за весь час служби: і сама служба була важкою, і те, чого ти найбільше чекав, найбільше сподівався, розклеїлося. Усі біди на один час збіглися.

Кожний прожитий день в армії був простромлений голкою на календарі. Літо добігло кінця. Потім проминули вересень з жовтнем. Я приїхав додому, зняв форму, повісив до шафи і наступного разу вже вдягнув форму головнокомандувача. Із погонами капітана.

Розділ 7
Банкір улянівського банку

Мамині сльози. — Вечірній візит до Держбанку. — Земляки. — Співбесіда у великому кабінеті. — Проблема вибору та східноукраїнська патріархальність.

Уже починалася зима. Я приїхав із Сум додому пізно ввечері: «Мамо, є пропозиція роботи. В Улянівці». Мама, звичайно, хвилюється і навіть трохи обурена: «От лишенько, Вітю, та я ж хотіла, щоб ти з нами був!» Я маму намагаюся переконати, що то «за городами». У нас була така приказка: як щось розташоване досить близько, казали — то «за городами». А мама плаче! Давай шукати карту, дивитися, де Улянівка знаходиться. Бо ані мама, ані тато, ані я сам до цього у тій Улянівці не були. Тобто усі розуміють, що це дійсно поруч, за Тернами десь. Терни у наших околицях було особливим містечком: древнє, козацьке, торгове. І це було таким мірилом: коли щось поруч із Тернами, значить то насправді недалеко. З'ясували, що від Тернів до Улянівки десь п'ятнадцять кілометрів. А мама далі плаче. Я далі переконую, що то недалеко, що потім колись машину купимо, і як треба буде, то через годину я вже буду тут, вдома, у Хоружівці. А поки буду кожну суботу, кожну неділю приїжджати. Заспокоїлася.

Того вечора я отримав пропозицію очолити управління Держбанку в цьому містечку. Мені тоді було 22 роки.

Я повертався із армії з дуже простою мрією: мені хотілося створити родину, дітей хотілося, я прагнув звичайних сімейних клопотів, родинного тепла. У мене не було якихось грандіозних кар'єрних планів, радше професійні: я прагнув цікавої творчої роботи і думав уступати до аспірантури.

Повернувся до Хоружівки, з'їздив до Тернополя. Побачився з друзями, з колегами, порадився, попитав їх думки. З одного боку, я розумів, що роботу я знайду досить легко і маю на це ще певний час і можливість добре зважити кожну пропозицію. З іншого боку, хвилювання усе-таки було... Тоді я зробив коло по різних підприємствах у Сумах, на Сумщині. На той час економісти були у великому дефіциті, і я швидко зібрав портфель пропозицій: десь пропонували посаду головного економіста, хтось пропонував посаду головного бухгалтера управління. Якась із тих пропозицій мене влаштовувала більше, якась менше. Я міркував, що обрати.

Одного зимового вечора мені телефонує колега і каже, що він мав розмову з кимсь там в обласному банку, тобто в обласній конторі Держбанку СРСР, і домовився, щоб мене прийняли і вислухали.

Я йшов туди із суперечливими почуттями. З одного боку, до банківської справи я ставився як до таїнства. Мені від студентських часів видавалося, що банк — це найцікавіше, що може бути в професії економіста. З іншого боку, я уже мав цілий пакет дуже привабливих пропозицій, і можна було просто прийти і послухати, що там кращого можуть запропонувати.

Як було домовлено, досить пізнього, як на зиму, вечора я приходжу до заступника голови обласної контори Держбанку Івана Трохимовича Бойка. Почали говорити про професію. Я тягаю за собою сумку з атестатами, дипломами, курсовими, науковими статтями — на той момент я вже встиг написати їх кілька. Показую свої документи, відповідаю на запитання...

З найперших хвилин нашого спілкування було видно, що Іван Трохимович людина відкрита, щира. Він з якоюсь особливою добротою до мене поставився. Ми дуже довго говорили на професійні теми. Раптом він мене запитав, як ошпарив: «А ви Сашка Ющенка у Хоружівці знаєте?» А у нашому селі було десять чи більше родин Ющенків. Більшість з них між собою вже ніякі не родичі, за 300 років роди далеко один від другого порозходилися. Але якесь усвідомлення спільності було. Звичайно, того Сашка Ющенка я не міг не знати. «А то мій двоюрідний брат!» — каже Іван Трохимович. І вся наша подальша розмова переключилася з професійних питань на земляцькі. Виявилося, що сам він походить з Бобрика, невеличкого хутора поблизу Кулишівки, що заховався у мальовничому і дуже романтичному місці на березі Сули. І це земляцтво, що так раптово викрилося у нашій розмові, стало немов наступною сходинкою.

Іван Трохимович раптом набирає по внутрішньому зв'язку управляючого банком, Анатолія Петровича Сергеева. Починає розповідати, мовляв, зараз у мене на прийомі такий-то молодий чоловік, закінчив інститут, економіст, бухгалтер, пройшов курс фінансів, кредиту... Анатолій Петрович його перериває: «Заводь його терміново до мене!»

То був найбільший кабінет, який я на той момент бачив. Мені здавалося, що тому кабінету кінця-краю немає. А переді мною стояв його господар. Анатолій Петрович пасував тому кабінету, вони обидва відповідали означенню «великий». І щодо Анатолія Петровича так можна було сказати не тільки тому, що він був дуже крупний чоловік. Одягнений він був із бюрократичним шиком, підкреслено по-діловому: сорочка, краватка, класичний костюм — усе було дуже високої якості і, вочевидь, підкреслювало високий статус. Але, попри високу посаду, різницю у віці і життєвому досвіді, він поставився до мене дуже доброзичливо, зацікавлено і по-батьківськи мило. І це налаштовувало на теплу розмову.

Я не міг зрозуміти чому, але відчував, що до мене є якась підвищена увага. Анатолій Петрович мав до мене тисячі питань! Звичайно, усе почалося з формальних речей, які стосувалися освіти. Він подивився мої атестати, дипломи, сказав, що гарний диплом, класна освіта. Іще його цікавили мої фахові схильності, де я ліпше підготовлений, специфіку яких підприємств я ліпше знаю: чи у промисловості, чи сільського господарства, чи торгово-збутових організацій. Його страшенно хвилювало, чи я одружений, чи є у мене дівчина. Потім я зрозумів, що це він перевіряв, чи можна мене відправити «до чорта в зуби». Навіть у банківській системі є такі теми, які ніким іншим, як сімейним чоловіком, не закриєш. Вочевидь, його це не з побутових міркувань турбувало, його цікавило, наскільки я мобільний професійно. Анатолій Петрович питав про побутові умови, які б мене влаштовували на новому місці, і видно було, що частина питань стосується роботи десь на периферії.

Я не можу сказати, що це було схоже на бесіду студента й екзаменатора. Це була радше бесіда батька із сином. Анатолій Петрович не намагався розставляти якісь пастки, спіймати на якомусь незнанні чи нерозумінні якихось процесів або принципів. Цього не було. Більше того, він намагався поділитися своїм життєвим досвідом. Він розповідав якісь історії зі свого власного життя.

Розповів, як він прийшов із армії і його направили на роботу у місто Щорс на Чернігівщині. Анатолій Петрович приїхав з дружиною вночі у місто, де не було ані готелю, ані знайомих — ночувати не було де. І першу ніч він спав просто на вулиці перед банком. Вони з дружиною загорнулися у його армійську шинель, і так минула перша ніч на новому місці.

Цю історію я і потім чув не один раз. Але у той день він її присвячував мені. Це було приховане прохання: не питай мене, чому я тебе посилаю так далеко, не залишаю в обласному центрі, бо ж я сам так починав! Він давав зрозуміти, якою була його школа життя. Давав зрозуміти, що у нього на той момент не було відповідей на десятки питань, починаючи з найпростіших, побутових. Він давав зрозуміти прості речі: будь мужчиною, будеш працювати — будуть відповіді на всі запитання. Але не варто чекати, що отримаєш відразу всі відповіді. Він тією історією пояснював, що багато речей сходиться на самому тобі, на тому, як ти сам будеш реагувати на виклики життя, на тому, як ти сам себе проявиш у тих чи інших обставинах. Врешті-решт, пояснював Анатолій Петрович, потрібний час, щоб розібратися, наскільки ти значимий професійно, що ти вмієш, що ти можеш і що ти зможеш. Як покажеш себе — то матимеш повагу.

У тій розмові був потужний педагогічний момент. Анатолій Петрович — голова банку — ділився тим, як він починав. І це був як дороговказ. Та розмова і для мене була потужним поштовхом. Це був енергетичний імпульс. Тоді я прагнув реалізуватися професійно. Такими були мої амбіції. У той момент я міг не думати, як забезпечити собі певний статус, статки, житло. Було зрозуміло, що багато чого швидко не зробиш і не заробиш. Але почни! Через рік, два, три вирішиться й перше питання, і друге, і третє. Треба було почати. Мені сподобалось.

Раптом Анатолій Петрович натискає на всі кнопки селекторного зв'язку. То мало вигляд, немов він обома руками якісь бетховенські акорди на клавіатурі органа зіграв. У кабінеті збирається чоловік двадцять. Він запросив усіх начальників управлінь, усіх начальників відділів. І Анатолій Петрович мене представляє, мовляв, дивіться: оце перед вами хлопець стоїть, це такий-то, такий-то, шукає роботу, прийшов до нас. І так це звучить, ніби рішення уже прийнято і я вже маю посаду. Це звучало, як великий аванс.

Які мене тоді охоплювали почуття? Безумовно, я був окрилений таким ставленням. Такі речі не можуть не справляти враження на молоду людину. Я розумів, що це була непересічна, нерядова розмова. Були сподівання, що, можливо, ця дорога приведе до професії. З другого боку, я ще не вийшов психологічно зі стану пошуку, я обирав. У мене був час, щоб поїхати додому, самому подумати, порадитися з батьками. Не буду приховувати, я прагнув працювати в обласному центрі, у Сумах. Бо після Тернополя по районних центрах мене не так уже і вабило працювати, йшлося просто про побутові умови, про середовище спілкування, яке вочевидь є різним у менших і більших містах. З третього боку, якщо ти хочеш мати хорошу практику і стати у своїй професії «першим номером» — треба починати з найпершого щабля. І тому по тій розмові радість боролася із сумнівами.

Можна було прийняти одну пропозицію, працювати в обласному центрі і виграти в короткотерміновій перспективі, але потім застрягти на тому професійному рівні і програти. А можна поїхати в Улянівку, і на перший погляд то була гірша пропозиція. І тому було досить тверезе розуміння, що в цьому випадку ти втрачаєш тактично, але стратегічно ця позиція дає тобі більше можливостей у довготерміновій перспективі. Врешті-решт, було зрозуміло, що посада керуючого районним відділенням Держбанку — то був інший рівень свободи і хороший майданчик для дослідів, бо я хотів також працювати науково, вступати до аспірантури. Я обрав Улянівку.

Звичайно, я намагався пояснити собі ту підвищену увагу керівництва обласного банку до моєї особи. Думаю, що у тій ситуації головну роль зіграли не так мої особисті якості і рівень освіти, як дуже простий факт: банківська справа у ті часи не була аж надто популярною серед чоловіків. 90 % банківського персоналу складали саме жінки. Утворився помітний дисбаланс, у банківській системі страшенно бракувало керівних кадрів чоловічої статі.

Для мене кар'єра ніколи не була самоціллю, не були самоціллю посади. Значно важливішим було професійне, фахове зростання, професійний досвід, його зміст. Тобто до змісту я ставився дуже відповідально. Саме такий підхід дозволяв підійматися на наступну сходинку. І це стосується усіх етапів: і головування у Національному банку, і прем'єрства. Але у тих умовах, взимку 1976 року, більше значення мало те, що для абсолютної більшості людей, які працювали у банку, я був як син, бо представляв наступне покоління — покоління їхніх дітей.

Вочевидь, така патріархальність стосунків, увага і бажання допомогти молодій людині на самому початку кар'єри не вимикали інших чинників. Бо далі для роботи уже не мали значення стосунки, коли хтось старший опікає молодшого. Тут вмикався інший чинник: твоя особиста відповідальність. Ти або працюєш ефективно, або нічого не виходить. Життя цікаве тим, що жодного шаблону немає, а кожний день подібний до ребуса, який не має стандартних рішень. Кожний день — це тест на твою ефективність. Але то було потім. Східноукраїнська патріархальність, земляцька солідарність, опіка старших колег для мого першого призначення, дійсно, зіграли визначальну роль.

Східноукраїнська патріархальність не є чимсь поганим. Я це багато разів відчував на прикладі свого батька. Він був дуже терпимим до чужих огріхів і помилок. Це не означало поблажливість. Просто він давав можливість усвідомити і виправити свою помилку. У координатах свободи це працює. Я пишаюся, що середовище, у якому я виріс, мене навчило такого такту, такої терпимості до інших. Я досить часто не бачу її у багатьох людей, які мене оточують. Дуже часто це помилково сприймається як слабкість або неспроможність на реакцію. Запевняю, це абсолютно не з тієї опери! Просто треба довіряти людям.

Розділ 8
СРСР періоду напіврозпаду

Номенклатурна робота. — Що таке Улянівка. — Мої амбіції. — «Розстрільна справа». — Світлана, Ліна та наші городи. — Дублянка. — Чому розпався Союз. — Як я не став москвичем. — Пропозиція, від якої неможливо відмовитися.

Якщо дивитися з Хоружівки, Улянівка лежить у протилежній стороні, ніж Київ. Але моя дорога у столицю розпочалася з того, що я поїхав у село.

Минає три, а може, чотири дні від того зимового вечора, коли мені влаштували «оглядини» у сумському Держбанку, і я знайомлюся із людиною, яка стала одним з тих, кому я найбільше зобов'язаний у професійному становленні. Микола Васильович Ковальов був заступником керуючого сумського Держбанку. Саме він повіз представляти мене як нового керівника банківського відділення в Улянівці.

Із Сум ми їхали десь годину, і весь цей час Микола Васильович роз'яснював професійні особливості моєї роботи, всі ці нюанси регламентів і відповідальність за їх невиконання.

Радянська банківська система була дуже регламентована. Усі розрахунки, управління кредитною практикою, статистикою, обліком, касою — усе це існувало у дуже жорстких регламентах. Було досить багато речей в економіці, за які існувала кримінальна відповідальність. З цієї точки зору, молода людина, яка вступала на цю професійну стежку, мала бути свідомою, що ця стежка іде мінним полем: управління цінностями, управління безпекою — це була сфера, де за кожним параграфом існувала цілком конкретна відповідальність, покарання, а часом і в'язничний термін.

Я відчував, що поруч зі мною сидить жива енциклопедія. Потім я мав змогу багато разів переконатися у цьому. У банківській справі того часу було дуже багато процедур, які не мали альтернатив: ти не мав права приймати рішення на власний розсуд, ти мав знати, як воно повинно бути згідно із чинним регламентом. Таких нюансів були тисячі. Часом у певних випадках ми, керуючі відділеннями, могли по півдня шукати вірну відповідь у нормативній базі. Але завжди були сумніви, і коли такі сумніви були надто нав'язливими, ми телефонували Миколі Васильовичу. Зазвичай після запитання у слухавці встановлювалася абсолютна тиша, а через ЗО секунд у відповідь звучала повна і досконала інформація. Отже, хоча масштаб знань цієї людини вповні мені вдалося пізнати згодом, непересічність Миколи Васильовича стала ясною ще з розмови у машині, яка везла нас до відділення банку.

Представлення було обов'язковою процедурою з багатьох, які я ще мав пройти. Посада керуючого банком передбачала величезну кількість узгоджень, бо це була номенклатура, яка акцептується у райкомі партії, в обкомі, у Києві. Уся процедура призначення тривала кілька місяців.

Наша домовленість з керівництвом полягала у тому, що спочатку мене беруть на посаду економіста, а потім вже призначають керуючим, але з самого початку я приїжджаю, влаштовуюся у головному кабінеті відділення і виконую ці обов'язки, допоки не будуть виконані усі формальності... І тут «раптом» з'ясувалося, що я не є членом КПРС! Більше того, я не був навіть кандидатом у члени партії. А керівник відділення у тій системі координат просто не може не бути членом партії. У тій системі координат керуючий мав бути у системі партійної відповідальності.

З моїм банківським «хрещеним батьком» Іваном Трохимови-чем Бойком ми кілька разів їздили до райкому партії. А у райкомі кажуть, що такі номери у нас не проходять, щоб керівник такої ланки був безпартійним.

Закінчилося це усе тим, що я стояв у кабінеті, де засідала парткомісія. А парткомісія — це гроно комуністичних дідусів, таке собі більшовицьке віче: чинний або колишній секретар парткому якогось заводу, секретар райкому з ідеології, теж колишній... Чомусь мені тепер видається, що там усі були колишні.

Я їх запитання чув уже кілька разів у своєму житті: скільки ми вугілля видобуваємо, скільки сталі виплавляємо, скільки зерна збираємо. Тільки про Павлика Морозова цього разу чомусь не питали. Така зацикленість на статистиці дивувала. Вочевидь, цей матеріал не був для мене складним, усе це я добре пам'ятав, проте мене не залишало відчуття, що ті запитання якось не пасують серйозності облич моїх «екзаменаторів».

Саме на цій співбесіді виникло питання, чим займалися мої батьки під час війни і чи були на окупованій території. Минав 1976 рік, вже більше тридцяти років, як війни нема, а з точки зору КПРС це були важливі питання. Коли я заповнював формуляр «особової картки», я чесно вписав, що мій батько служив у прикордонних військах, але був полонений. У тій системі координат це був «неправильний», підозрілий факт у біографії. Згодом, коли я наступного разу заповнював подібний формуляр, мені прямо дали зрозуміти: не пиши цього про батька, про полон, не треба псувати собі біографію. Я від таких пропозицій почувався ніяково: батько багато пережив у тих таборах, вижив — чому я мав би цього соромитися?! Від таких речей віддавало нафталіном, сталінськими указами, і вся ця ситуація породжувала дуже неприємні почуття.

Іще одна перевірка, яку я проходив, — то була перевірка Першим відділом, по суті це була компетенція органів держбезпеки. На таку перевірку зазвичай відводили ЗО днів. Про те, що мій батько співпрацював з ОУН, я дізнався уже після його смерті. Про те, що за ним з якоюсь метою стежило КДБ, — про цю ситуацію ми знали вже у ті часи, хоча я не міг зрозуміти причин. І це створювало парадоксальну ситуацію: я не знав цих фактів біографії батька, а вони — скоріш за все знали або могли знати. Весь масив документів про батька зберігався в архіві обласного управління КДБ у Сумах. Але інформація з батькової справи тоді ніяк мені не зашкодила, я пройшов і цю перевірку. Тут можна робити багато припущень, чому так сталося. Може, причиною такого «недопрацювання» був той факт, що головою Першого відділу у Держбанку була Таїсія Іванівна Козеняшева, її чоловік був заступником голови облвиконкому і близьким другом Анатолія Петровича Сергеева, голови банку та мого несподіваного покровителя. А може, сама система держбезпеки, як і весь Радянський Союз у ці роки, починала обростати жирком, її співробітники лінувалися копирсатися у стосах старих справ. Мені видається, що на Сумщині у той час вже від середини віку не народжувалося помітних антикомуністичних, антидержавних, націоналістичних проявів. Усе спало. КДБ теж.

Перший відділ до мене питань не мав. Я був затверджений керуючим Улянівського відділення Держбанку, незабаром отримав членство у партії і дещо несподівано для себе став часткою радянської номенклатури... Щоправда, номенклатура була різною: були «небожителі», а я до батьків їздив корів пасти і город садити.

Що таке Улянівка? Формально, це ніяке не село, а «селище міського типу», містечко. До адміністративної реформи 1963 року це був типовий районний центр. Потім відбулося укрупнення районів, Улянівський «влився» до Білопільського і колишній райцентр перетворився на «другу столицю» району.

Господарство цього краю було аграрним. Тут було десь під півтора десятка колгоспів та декілька радгоспів, один з найбільших у Сумській області цукрових заводів, оцтовий завод, різні торгові організації. Назви господарств цілком відповідали традиціям часу: колгосп «Зоря комунізму», колгосп імені Ульянова і колгосп «ордена Леніна імені Леніна»... Тут варто взяти паузу і спробувати замислитися, як пояснити сьогодні тим, хто у СРСР не жив, що таке «ордена Леніна імені Леніна». Думаю, для більшої частини нерадянських людей це звучатиме як абракадабра, яку важкувато переварити розумом і майже неможливо перекласти іншими мовами. Боюся, що для мене буде надто складним завданням, щоб пояснити усі ці нюанси радянської

топоніміки, враховуючи те, що і Ленін, і Ульянов — то була одна і та сама людина.

З перших днів мене оточували Герої Соціалістичної Праці, які очолювали ці господарства. Тим, яке «Зоря комунізму», урядував Іван Володимирович Черненко, Герой Соцпраці, людина, яка цю нагороду отримала, здається, ще в ті часи, коли Сталін був живий. Цікава людина: він ріс сиротою, але став тим, кого у англомовному світі назвали б self-made man — «людина, яка зробила себе сама». Він був неймовірно підприємливим та активним, і не було нічого у аграрній сфері, чим би його господарство не займалося! Там виробляли усю мислиму сільськогосподарську продукцію, переробляли її на плодові вина, каль-вадоси, консерви і Бог знає, що іще! Іван Данилович Мусієнко очолював колгосп імені Леніна і попри те, що теж отримав золоту зірку Героя Праці, був протилежністю до енергійного Черненка: цей поводився з аристократичним спокоєм і був дуже доброю людиною. Третій улянівський богатир —- голова колгоспу імені Ульянова Володимир Федотович Колесник — був людиною, з якою я мав справи найчастіше, бо саме його землі оточували Улянівку з усіх боків. Авжеж, усі мої «генерали» були віку мого батька або й старші. Ці люди дуже багато навчили мене того, як формувати відносини між людьми, як формувати свій особистий статус, як підтримувати авторитет. Це була моя наочність у науці управління іншими людьми, а їх підприємства перетворилися на базу для моїх економічних досліджень. Звичайно, що окрім таких великих успішних господарств були менші, слабші і просто дуже бідні. Але разом це створювало цілу економічну палітру: кращого економічного зрізу для практики не могло бути.

Тогочасний банк відрізнявся від того, що ми зараз вкладаємо у це поняття. Тоді банк розглядався дуже часто як соціальний інститут. Для партійних органів і органів виконавчої влади банк був часом паличкою-помагалочкою. Величезна частина роботи банку в ті часи — це співпраця з райкомом партії та райвиконкомом. Якщо якісь економічні питання було складно вирішити звичними засобами і ресурсами, тоді усі зверталися за допомогою у банк. І статус, і авторитет банку були дуже високі. Коли я опинився серед членів виконкому, я побачив не тільки як працює економіка, але як діє ціле тодішнє суспільство, як працює місцева громада. На порядку денному виконкому часом стояли різні питання: і високе, і буденне, і важливе, і штучне, і надумане. Така практика примушувала тебе формувати свої погляди на питання, які були далеко поза твоєю професією.

Авжеж, я прагнув, щоб моє відділення стало найкращим в області. У нас тоді було більше двох десятків відділень, які змагалися між собою за низкою показників. Мені видавалося, що деякі показники можна було поліпшити за один або два фінансових роки. Інші показники таким швидким змінам не піддавалися: структура кредитних вкладень, об'єм прострочених кредитів, об'єм нових вкладень. Починаєш удосконалювати кредитну політику, доводиш її до конкретного господарства і розумієш, що тут або треба іншого голову колгоспу, або три роки строку, щоб цього переконати і щось змінити. А хотілося бути ідеальним уже із завтрашнього дня!

Амбіції у молодої людини — досягти мети якнайшвидше. І раптом трапляється якась несподіванка — і нічого не виходить, усе зупиняється, немов перед тобою стіна виростає! Я розумів, що ніколи не можна опускати руки. Часом дуже хотілося кинути усе. Але тут допомагали ті люди, які були довкола, у нашому маленькому банку. Звичайно, переважно то були люди старші, більш досвідчені, «гуру» у своїй справі. Десь за три-чотири роки у нас утворився ансамбль, оркестр, який зазвучав справжньою гармонією. Ми почали перемагати у змаганнях, наше відділення стало кращим в області.

Ця перемога несподівано ледь не обернулася поразкою: оскільки відділення мало хороші показники, до нас почали відправляти як до взірцевого банку всі мислимі і немислимі ревізії і перевірки. За результатами однієї з них я отримав жахливі висновки. Читаю, і так з їх змісту виходить, що нас усіх посадити треба, а до того розстріляти кожного другого!

Микола Петрович Ягодкін... Якщо уявити хмару, на якій Господь Бог сидить, то поруч, але трошки нижче на іншій хмарці буде сидіти Микола Петрович. У своїй справі він був другим після Бога. Архістратиг контролю і ревізій.

Микола Петрович працював заступником планово-економічного управління республіканського банку — Укрконтори Держбанку СРСР. Цей чоловік мав колосальний досвід, більш професійного, об'єктивного і лютішого ревізора у нас не було. Саме він очолив ту перевірку.

Отже, приїжджає другий після Бога. А у нас свої боги: наші Герої Соцпраці, які створили потужні сільськогосподарські підприємства. До банківських регламентів вони ставилися часом досить поблажливо. Усе, шо тільки можна було собі уявити: касові операції, готівкові операції, діяльність найманих бригад — усе треба було здійснювати згідно з тими регламентами. Але із Героями Соціалістичної Праці, депутатами Верховної Ради УРСР про дотримання регламентів було складно домовлятися. Звісно, усе було в рамках закону, але певних нюансів у такому непростому діалозі було складно дотриматися...

Ревізія стосувалася діяльності найманих бригад, які займалися заготівлею лісу. Це була дуже гучна справа: гук було чутно повсюдно, тріски полетіли по всій Україні. Ліс заготовляли десь у Росії і відправляли у наші краї. Розрахунки із цими бригадами і товарність цих розрахунків викликали багато запитань у контролюючих органів. І тоді Центральний Комітет Компартії приймає рішення публічно висікти усі господарства, які займалися такими «комбінаціями» з лісом. З одного боку перевіряють господарства, а з іншого — банківські установи, які були касовими агентами по забезпеченню цих операцій. Перевірка охопила, мабуть, дві третини областей України.

Микола Петрович до мого відділення не заїжджав, а працюючи по звітах обласного банку, переважно по інших відділеннях, написав свій акт перевірки. У тому акті серед інших і мені на горіхи дісталося! Тон записки був такий, що не знаєш, чи посадять, чи на місці розстріляють — розгром повний! Звичайно, висновки перевірки кладуть на стіл першим особам і в обкомі партії, і в Києві — республіканському керівництву Держбанку.

У нашому відділенні на цьому напрямку працював Іван Петрович Гаряєв -— зубр, економіст із фантастичним досвідом роботи, ліпшого спеціаліста у цій практиці я не знав, і я був абсолютно впевнений, що його робота, можливо, у тій політичній ситуації не буде оцінена на «п'ятірку», але й «трійки» точно не буде. Проте акт був розгромний, а я не міг зрозуміти, як таке може бути?! Буквально спати через той акт не міг! А в обкомі зі мною ніхто нічого обговорювати не хоче, кажуть: ось є документ, з тобою усе ясно, бачиш, що про тебе твої написали?! Мені захотілося в очі подивитися Миколі Петровичу — така то була професійна образа!

Передаю банк заступникові і відправляюся до Києва. Микола Петрович мав кабінет на другому поверсі будівлі Держбанку на вулиці Жовтневої революції, як тоді називалася Інститутська. Той кабінет був вузьким і довгим, немов пенал. У повітрі накурено, диму — хоч сокиру вішай, і десь там, у сизих хмарах темний силует. На столі безлад страшенний: стоси паперів, копиці з папок, десятки папок між мною і ним. За тим китайським муром із документів сидить Микола Петрович і смокче цигарку.

Вітаюся, намагаюся пояснити, навіщо приїхав, передаю стос паперів, десь із десяток договорів по 8—10 сторінок кожний. Він пробіг навскіс один документ, другий, третій... Відкладає перші, починає читати наступні. Продивився кілька комплектів документів, скидає окуляри: «Чого ви до мене приїхали?» І я намагаюся пояснити, що перевірку заочно проводили, що ми у наших типових договорах врахували усе, що тільки можна було врахувати, і що ці договори пройшли не одну перевірку з обласного банку — нормальні договори, одним словом!

— Ох! Як ви не любите критики! Ви мені про такі нюанси зараз розповідаєте, які я і не вивчав навіть! З документами у вас усе добре! Це я хотів, щоб усіх — і тих, хто правильно робить, і тих, хто неправильно робить, — усіх приструнити, щоб ніхто ніде навіть не думав красти на лісозаготівлях! Бо через ці операції з лісом крадуть стільки, що ця кримінальна тема стала на загальнодержавному рівні! — Ось що я почув у відповідь.

Мене це вразило. Виявляється, йшлося не про якісь нюанси документообігу, а про те, що сама ця практика є неправильною, що треба було змінити цілу практику, заблокувати існування цілого явища, яке стало загрозою, яке не вдавалося нормально відрегулювати! Я думав, що приїхав якийсь технократ, зробив легковажний висновок про якість наших папірців і поїхав. А він мав цілком інше бачення масштабів проблеми, іншу логіку. І це був урок: часом треба дивитися не на локальний фрагмент проблеми, а піднятися вище і побачити усе явище, увесь процес. Це був важливий урок, яким би банальним він не видавався.

Із Світланою мене познайомив мій улянівський приятель Толя Монастирецький. Толя був художником і центром тяжіння місцевої «богеми», тобто інтелігенції усіх типів і видів, яка тільки могла мешкати у нашому невеличкому селі-містечку.

Перші кілька років в Улянівці я ставив собі професійні завдання й особистим життям особливо не переймався. Мешкав я на квартирі в однієї бабусі, працював, вчився в аспірантурі, на дозвіллі щось собі майстрував у сарайчику, різьбив. Врешті-решт, якщо говорити про Улянівку, — це село, у якому було складно влаштувати собі культурне дозвілля. А ще це було село, в якому всі знали, де, що, як і в якому дворі вночі відбувалося чи що там удосвіта трапилося у тебе в хаті. Сільський телеграф добре працює: навіть якщо ти з кимсь просто пройшовся вулицею — це перетворювалося на предмет перешіптувань і обговорювань за твоєю спиною. Отже, особисте життя було під суворим контролем громадськості. І я себе спочатку обмежував у тому на користь професійним справам.

Світлана була молодшою на п'ять років, красива, юна, теж з вчительської родини. Вона і сама була педагогом, працювала вчителькою у спеціалізованій школі-інтернаті й опікувалася хворими дітками. Я любив дивитися, як вона із ними порається. То було дуже красиве видовище. Я пройнявся нею такою, яка вона була...

Наші романтичні стосунки тривали більш ніж півтора року: спільні прогулянки, пікніки з кулешем на осінньому чи весняному узліссі при ставку, вечірки у друзів. Навесні 1979 року ми зіграли два весілля: одне — у Хоружівці, друге — в Улянівці. Я запросив усіх своїх друзів: директорів, голів колгоспів, одним словом — усю місцеву еліту. А вдома зібралася родина. Це було досить скромне весілля. Церкви не було, ми не вінчалися. Через дев'ять місяців, як годиться, появилася наша перша дитина. Нас стало троє.

Ми приїхали у Хоружівку. Баба Катя забрала донечку собі на піч, агукає до неї і звертається, називаючи її весь час «Вітя». Питаємо: як ми її назвемо? Вона каже: Вітя, і все! Так винайшли «Вітя-Ліну». Дякуючи бабі Каті вийшло, що Віталіну назвали на честь батька.

Як Ліночка народилася, вона перевернула наше життя. Клопотів удома стало набагато більше: кожного вечора ванночка, марганцівка, води треба нагріти... Я був абсолютно щасливим, мені страшенно подобалося її доглядати, дивитися, як вона росте! Скільки таких щасливих моментів вона мені подарувала, незабутніх, дивовижних, сонячних: як почала підійматися, як зробила перші кроки... Кожний новий крок маленької дитини, твого первістка сприймаєш як маленьке диво.

Якось я поніс її у дитячий садочок. Лишилося метрів двадцять до ґанку, я кажу: «Ліночко, ти тут сама пройди!» А була зима, сніг вище за Ліну лежить кучугурами, а вона іде стежкою, прокопаною поміж них. Дивлюся їй услід, а вона іде як пінгві-нятко: кожушок на виріст, щоб і на другу й на третю зиму носила, і вона, у тому завеликому кожушку замотана, перевалюється з ноги на ногу... Я дивлюся, як вона йде від мене, і мені від того видовища так запекло у серці, защеміло... Воно таке беззахисне, від тебе залежне, у тому віці, коли хочеться захистити її, оборонити від бід, негараздів, від вітру навіть закрити. Так мене пройняла та її беззахисність! То був трохи сумний, щемливий спогад, але все одно з тих, дуже світлих, які розраджують душу.

Часом траплялися виховні епізоди. Щось моє пінгвінятко нашкодило по-дитячому, і треба було у куток поставити. Я зараз навіть не пам'ятаю, за що треба було покарати. Пам'ятаю, пояснив, що так не роблять, що ти не повинна так чинити і тепер маєш постояти, подумати і вибачення попросити. Тільки це був ще той вік, коли, боюся, воно не знало, що таке те вибачення і чому його треба' просити у тих обставинах! Поставив її у куток, сам сиджу на дивані. Минає з півгодини, моя дитина вже рученятками по одвірку водить, пританцьовує, приспівує — у своєму світі живе дитина. Мені вже і вибачень від неї не треба, і смішно якось, і незручно, бо педагогічний момент розсипається. Я присів біля неї на підлогу, дивлюся, вона крок до мене зробила, але далі не йде. Я думаю собі: кажи вже щось, кохана, бо моя педагогіка закінчилася вже. Вона підходить, про вибачення забула, цілує мене. У той момент я був щасливий!

Іншим разом ми поїхали у Хоружівку. Це був той період, коли активно формується мова, Ліночці було півтора рочку. Мені дуже подобається старосвітська українська традиція, коли діти до батьків, до дідусів на «ви» звертаються. Ми з братом завжди зверталися до батьків саме так, хотілося, щоб і діти мої так робили. З тим були певні проблеми, адже в садочку, на вулиці більшість дітей говорить батькам «ти», і цей приклад народжує потужне протиріччя, яке належить терпляче і спокійно, але подолати: до усіх старших — тільки на «ви»! Отже, приїжджаємо до батьків. Дідусь бере Ліночку за руку, і вони ходять по обійстю: до корови, до поросят... І часом дитина збивається з того «ви» і говорить діду «ти», а я її виправляю. І тут вона прибігає з хліва заклопотана і навіть захекана трохи: «Тату, тату, а собачка — це «ви»? Собачка — «ви»?» І ніби нічого не значать такі епізоди, а з них складається щастя у житті!

Улянівка була радісним місцем для нас, ми сприймали її можливості як достатні, щоб ростити дітей і мати інші маленькі приємності життя. Батьки мешкали поруч, ми їх навідували кожного тижня. Саме у цей час брат Петро віддав нам свого «Жигуля», щоправда не нового, а відремонтованого після аварії. Тож ця машина дуже нам допомагала у комунікації.

Я заробляв 140 рублів на місяць. Це було приблизно стільки ж, скільки моя мама-вчителька отримувала у школі разом із пенсією. Зарплати у банківському секторі були значно нижчі, ніж у промисловості. Нас тарифікували десь на одному рівні з освітою. Що таке 140 рублів? Якщо міряти костюмами, то це два таких костюми, як я зшив собі, коли вчився в інституті. Але мої підлеглі у банку отримували ще менше: старший економіст отримував 115, економіст — 90 рублів. Так, я отримував дещо більше, ніж мої підлеглі. Але у той час я жив із відчуттям, що на ті 140 рублів родину не прогодуєш. Поза банком треба було мати ще й другу роботу: домашнє господарство. У ті часи ніхто не сприймав таку ситуацію як фатальну — усі так працювали. Розумію, що моїм колегам-банкірам на Заході таку ситуацію складно уявити. Ми ж щоп'ятниці відправлялися на наші городи, щось там садити, копати, збирати або просто пасти корів. Усі так жили. Це була моя відповідальність як батька: щоб ти своїх дітей виховував у належних умовах, щоб були нагодовані, взуті й одягнені. Очевидні речі. Але у тих умовах вирішення навіть найпростіших побутових питань було непростою справою.

Союз ішов до свого розвалу. Я добре пригадую, які бої були у магазинах за літр олії, кілограм цукру. Приходиш до магазину, а там крім зеленого горошку або болгарського перцю у жерстяних банках більше нічого нема, самі голі полиці. Така сама ситуація із костюмом, сорочкою, краваткою — нічого нормального не можна купити! Навпроти мого банку в Улянівці була книгарня. І щоб купити якусь цікаву книжку, треба було здати десятки кілограмів макулатури, а потім ходити щодня, щоб не пропустити, коли ту книжку до книгарні привезуть. Епоха тотального дефіциту створювала спеціальні стосунки із продавцем, коли щось продавали по блату, з-під прилавка, або за додаткову оплату, або за якусь подібну взаємну послугу. В принципі, з цього почалася повсюдність корупції у пострадянському суспільстві. Ти міг, звичайно, не входити у подібні стосунки. Але тоді мусив багато у чому себе обмежувати.

Моя мрія початку вісімдесятих була, як на той час, претензійною: я дуже хотів дублянку.

Цей елемент гардероба увійшов у моду на початку вісімдесятих, він швидко перетворився на предмет всеохоплюючої загальнонародної манії. Це була одна із статусних речей: маєш дублянку — ти чогось вартий у житті. Але просто у магазині купити її не було жодної надії.

Я домовився з одним приятелем, директором бази, і десь півтора року чекав, коли їм на базу щось таке перепаде. Раптом привозять, він телефонує: «Андрійовичу, вези гроші, можеш забирати свою дублянку!» Грошей, як завжди, нема, і ми усією родиною їдемо до батьків позичати, і поки їдемо — спілкуємося зі Світланою, і весь час, щохвилини звучить слово «дублянка»: який колір, як давно хотів і тому подібні відповідні ситуації малозмістовні розмови. Приїжджаємо до Хоружівки, мама, звичайно, проти: вона вважає, що це недоречні розкоші. Тато змилостивився, знайшов ті гроші. їдемо назад, Ліна плаче. Я її питаю: «Чого плачеш, донечко?!» А вона: «І я хочу дублянку!» — «А що таке дублянка?» — «Не знаю...» Дійсно, дорослі люди півдня обговорюють, а дитина слухає і навіть не може уявити, про що йдеться! І їй видається, що йдеться про щось страшенно важливе! Цей діалог з донею теж міг би видатися найбанальнішою розмовою, яку не варто тут наводити, але саме у той момент я замислився: а дійсно, про що це ми говоримо стільки часу?! Чи це справді важливо? У ту хвилину мені ніяково стало: то пуста справа була. А з таких пустих справ складався весь той час. Ми витрачали життя на казна-що, на метушню.

Тепер я маю відповідь, чому розпався СРСР. Він сам себе проїв.

Є два принципи організації економіки. Перший принцип — відкрита і вільна конкуренція. Другий — регламентована адміністративна економіка.

Часом адміністративна економіка може виграти у ринкової. Іноді трапляються ситуації, коли держава має швидко відреагувати на якийсь виклик. Відповідь на цей виклик можна легко знайти у ручному регулюванні. А ринкова економіка реагує на виклики повільніше, вона потребує більше часу для саморегуляції.

Ринок виграє тоді, коли він працює як стабільна система. Ринкова економіка добре працює, коли вона усталена, коли закладені принципи, коли усі практики і регламенти перетворюються на традиції. Треба багато часу, щоб ринкова економіка відполірувала механізми регуляції, бо це процес комунікації суспільства. Суспільство має домовитися між собою про механізми, традиції, практики — і тоді ринкова економіка працює, як годинник. Інструменти ринку опрацьовуються у змаганні між попитом і пропозицією. І у тому балансі між цими двома чинниками формується найбільш правильна відповідь. Але ще раз мушу наголосити: це балансування вимагає часу.

Адміністративна економіка може виграти у швидкості реагування. Але вона працює з наслідками проблеми, і це її вада. Сьогодні вдалося відрегулювати проблеми з виробництвом молока, завтра — на м'ясі «прорве», а післязавтра — трапиться криза із плодово-овочевою продукцією. Намагання відрегулювати зі столиці найбільшої імперії світу, де і скільки капусти сіяти, не могли не вплинути на ефективність такої економіки. Як можна відрегулювати, скільки треба відвезти тієї капусти у Мурманськ чи Архангельськ? Як це можна вгадати? Як хтось може запланувати, скільки радянському народу захочеться з'їсти тієї капусти протягом року? Як можна точно запланувати попит? Це ті запитання, на які адміністративна економіка не може дати відповідь. Планова економіка не здатна забезпечити раціональний баланс попиту і пропозиції. Чим глибша зарегульованість економіки, тим більше вона дає збоїв, тим більше така економіка народжує щоденного абсурду.

Так, адміністративна економіка може дуже швидко перекинути з пункту А в пункт Б великі товарні обсяги і вирішити локальну кризу. Але для того, щоб повністю розпоряджатися ресурсами, щоб мати можливість так легко перекидати товари, щоб забезпечити швидкість реакції — для реалізації цього всього необхідно, щоб не було приватної власності! Треба, щоб уся власність була державна. Адже як нема приватної власності — можна взяти актив у одному місці, передати його в інше, ні в кого не питаючи, щоб не було конфлікту відносин власності. Але відсутність власності робить з людини кріпака. Відсутність власності робить з людини раба! Раб не може працювати ефективно, він не зацікавлений у результатах власної праці. І тому адміністративна економіка можлива тільки в авторитарному суспільстві, де люди не так мотивовані приватною власністю, як діють з примусу. Така економіка рано чи пізно сама себе проїсть.

У нашій банківській сфері це стало помітно вже у вісімдесяті. Проте усвідомити масштаб проблеми, так само як у ситуації із згаданою вже ревізією по лісозаготівлях, вдалося лише з відстані певного часу.

На початку вісімдесятих Союз «доїдав» нафтодолари. Ці ресурси утворилися внаслідок світової енергетичної кризи. Проте внутрішніх ресурсів для відновлення економіки не було. СРСР щороку закупав великі обсяги американського та канадського зерна. І так витрачав свої «нафтодолари». У той самий час те, що відбувалося у вітчизняному сільському господарстві, було складно назвати розквітом. У кращому випадку стан, у якому перебувала економіка, можна було назвати стагнацією, застоєм.

Кінець сімдесятих і початок вісімдесятих були часом класичного застою в економіці. Вона була неефективною, попри це, роль банку навіть у неефективній економіці була величезна. Банк був конторою, яка покривала усі дефіцити. Звичайно, це відбувалося не на банківській основі. Слово «кредит» перетворилося на фікцію і викликало тільки посмішку. По суті, уряд проводив політику субфінансування сільського господарства через банківську систему. У радянському сільському господарстві гроші топилися мільярдами. Усі чекали, як кожного року ЦК КПРС і Радмін СРСР приймали рішення про списання боргів підприємствам сільського господарства. Дуже багато господарств нічого не заробляли і нічого банкам віддати не могли. Тому в сільське господарство через банки переливалися ресурси з інших джерел (наприклад, ті самі нафтодолари). Так СРСР проїдав свої ресурси. Рано чи пізно вони мали закінчитися.

Слово «кредит» використовувалося у сільському господарстві хіба для насмішки. Адже ціна встановлювалася регульована, фіксована, свою ти поставити на товар не можеш. І що робити, коли ціна не покриває витрат?! Відповідно, не може бути прибутку, а як не маєш прибутку — звідки брати кошти на повернення кредиту?! Партія і уряд встановлювали, скільки ти маєш посіяти, що ти маєш посіяти, по якій ціні продаватимеш — усе це доводило до абсурду й економіку, і банківську діяльність. Банк втрачав свою сутність кредитної установи і перетворювався на установу фінансову, простіше кажучи, на касу, через яку ресурси перекидалися державою із «пункту А в пункт Б». Довго така економіка не могла існувати. Це означало, що фінал комуністичної економіки був передбачуваним: СРСР очікувало банкрутство.

Десь під кінець мого улянівського десятиліття я ледь не переїхав до Москви.

Один із парадоксів радянської дійсності полягав у тому, що у цілому економіка була неефективною, але дуже часто в економіці працювали спеціалісти високого рівня. І до питання їх підготовки докладалися серйозні зусилля.

У Московському інституті міжнародних відносин працював спецфакультет. Цей факультет готував спеціалістів для закордонних банківських представництв, для тих відділів союзного Мінфіну, які опікувалися зовнішньоекономічною діяльністю СРСР. Зазвичай відбір слухачів відбувався серед тих молодих спеціалістів, які вже проявили себе професійно. Того року на Україну прийшла рознарядка на дві особи.

Мушу визнати, що я не маю жодного уявлення, у який спосіб ця рознарядка докотилася з Москви до Улянівки. Я не знаю, як і хто приймав це рішення, які затвердження й узгодження воно проходило. Тоді було багато нічим не виправданих таємниць. Це була одна з таких дивно утаємничених процедур. У результаті я поїхав до Москви, пройшов там потрібні співбесіди. За п'ять-сім днів повідомляють результати. І мене, і другого кандидата з України, з Черкащини — Петра Міхєєва — нас обох приймають на цей спецфакультет.

Ми повертаємося з Москви додому, й у нас якось сама собою зав'язалася бесіда: а на якого зеленого дідька нам та Москва потрібна?! Нам і вдома, у нашому краю добре.

Повертаюся до Сум, пишу заяву і йду до голови банку Анатолія Петровича Сергеева — саме тієї людини, яка мене приймала на роботу пам'ятного зимового вечора майже десятиліття тому. Приходжу, кладу заяву на стіл, між нами починається діалог:

— Анатолію Петровичу, я не хочу їхати до Москви!

— Ти що, хлопчик?! Я ж казав раніше: думай! Я ж не можу тепер це назад «відкрутити»!

Анатолій Петрович кип'ятився, бо це рішення пройшло через купу узгоджень в усіх мислимих і немислимих комітетах. Гострий діалог у нас вийшов, але врешті-решт домовляємося, що у тій заяві про відмову я посилаюся на стан здоров'я. І так — «за станом здоров'я» — я до Москви не поїхав. Петро, як потім з'ясувалося, теж.

За якийсь час до тих подій була ще одна нагода для відрядження до Москви. Там я домовлявся, щоб для мого відділення банку дозволили відкрити експериментальну програму. Суть ідеї полягала у тому, щоб при менших обігових коштах реалізувати більшу програму виробництва. Ішлося про оптимізацію тих практик, які ми використовували у банку і які досить часто були недостатньо досконалими. Я поїхав до Держбанку СРСР, де мене зустрів Віктор Васильович Кочкарьов, керівник належного напрямку. І він дає дозвіл на провадження цієї експериментальної практики кредитування.

Рано чи пізно, до мене у відділення прийшла чергова комісія з Києва. її очолював керуючий Укрконторою Держбанку СРСР Василь Данилович Буряк — дуже тактовна людина, велика рідкість як для того, так і для сьогоднішнього часу. Разом з ним приїхав головний ревізор — Володимир Дмитрович Щуцький. Він із собою привіз керівника управління агропромислового комплексу. Перевіряли цей напрямок діяльності нашого відділення і ось дійшли до того, що кредитування у нас відбувається у дещо інший спосіб. Почали перевіряти, починаються розбіжності із загальноприйнятою практикою.

У нас розпочалася довга полеміка. Ми сидимо у кабінеті: я, економіст, який вів цей напрямок, і наші ревізори. Дискусія тривала чотири години! Мені видавалося, що я піонер у цій сфері, що за рік-два наші напрацювання можуть стати базовими для всієї системи і що такий досвід треба сприймати позитивно. Не можна сказати, що мені опонували по всьому фронту, були й нюанси, щодо яких не було згоди. Це була фахова дискусія, я навіть сказав би технічна дискусія. Говорили довго. У висновках мені щось наказали підправити, щось прийняли. І поїхали геть.

Минає півроку. Раптом до мене у банк телефонує заступник керуючого Республіканським банком Олександр Георгійович Чепель.

Тут треба пояснити, хто такий Олександр Георгійович. Керуючим Укрконторою Держбанку СРСР був Василь Данилович Буряк. Ця людина була диригентом цього великого оркестру, він був центром тяжіння у республіканському банку. Чепель був антитезою до цієї тези. Він теж був досвідченим професіоналом, але дуже жорстким організатором. Якщо Чепель іде коридором — миші сидять у норах і намагаються на очі не потрапляти. Десь так його описували колеги.

Чепель говорив дуже коротко. Відчувалося, що для нього не було аж так важливо, чи його почують. Головним було для нього сказати, що він хоче. Олександр Георгійович був впевнений, що його слова були завжди правильними, і, в принципі, так воно й було! Він говорив завжди на «ви», сухо, підкреслено без інтонацій.

— Вікторе Андрійовичу, добрий день! Я — Чепель. Від імені керівництва Республіканського банку я хочу запросити вас на роботу в республіканську контору Держбанку.

Я відчуваю, що він іще щось хоче сказати. Запитую, на яку посаду.

— Зараз я пропоную вам посаду заступника начальника управління... — І називає дуже довгу і складну назву відділу, який був пов'язаний діяльністю із Агропромом.

Був травень 1985 року. Саме в цей час у СРСР почалися реформи, які увійшли в історію під назвою «Перебудова». У Москві кілька міністерств об'єднали в одне — Агропром. Ідеологом реформування АПК був Мураховський. За московським прикладом так само вчинили у Києві. Це був один із найбільш гучних прикладів економічного реформування горбачовського часу. Саме тоді народилося розуміння, що СРСР потребує глибокого реформування. Нові вітри і віяння потребували нових людей.

Згодом я дізнався, що ця розмова була результатом тогорічної перевірки на чолі із Щуцьким. Він залишився під великим враженням від нашої дискусії в Улянівці. Та суперечка стала квитком до Києва. Чепель похвалив мої напрацювання та експериментальні практики кредитування. Проте його запрошення було абсолютно несподіваною справою. Я зовсім не думав про кар'єру в Києві. Мені видавалося, що рано чи пізно, я очолю якийсь більший банк у Сумах чи деінде. Несподіванка з несподіванок! Отже, ми домовилися, що я зателефоную йому наступного дня. Треба було прийти до тями. Позатим я розумів, що почув пропозицію, від якої було неможливо відмовитися.

Розділ 9
День незалежності

Мої тривоги. — Час змін. — Марні спроби реформувати СРСР. — Україна в лапках і без лапок. — Телепень з ЦККПУ. - ГКЧП. - Мушка.

Незалежність проголосили у суботу. Так сталося, що я взагалі не пам'ятаю день 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада проголосувала Акт державної самостійності України. Коли я намагаюся відновити у пам'яті картини тих днів, мені нічого не вдається. Я не можу згадати День Незалежності.

На початку того року у батька стався інсульт. Кожну п'ятницю я сідав у машину і їхав до нього. Батько був при свідомості. Він почувався ніяково, бо не любив себе, коли був слабкий. Йому було ніяково через свою безпомічність, через безпорадність. Для його характеру то було найбільше приниження!

Кожна моя поїздка починалася з того, що я голив батька. Мама не терпіла неголених, не дай Боже, щоб я чи Петро не поголилися! І тільки я приїжджаю, мама каже, що батька голити треба. Я беру нове лезо, вправляю до станка, намилюю гарненько батькову щетину. 1 часом лезо вряди-годи, але смикне за якусь волосинку. Я бачу: батько губу зубами закусує чи від болю, чи від роздратування. Як ми з братом малі були — то перша ознака, що від батька тікати треба, бо гряде буря, бо батько у гніві. А тепер він тілом не може рухати і тільки губами показує... Я до нього кажу тихесенько: «Тату, тату, та я ж розумію! Я ж розумію...» Бачу, що боляче зробив... У нього була одна сторона паралізована. Він поклав свою руку на мою, пробує контролювати мої рухи. А я відчуваю, що татова рука безсила, що він не може моєю рукою водити... Не можу цього забути. Не можу забути, як він пробував навіть у такому стані мати власний вплив, не хотів терпіти приниження власною безпомічністю. Боровся.

Ми батькові купили спеціальні ходунки — сподівалися, що він іще піде, що він побореться. Була надія, що тато переборе все це... Не вийшло цього. Не знадобилися ті ходунки.

Того дня до нас із батьком зайшла мама. Щось до батька каже, однією рукою поправляє ковдру, а другою рукою знімає йому шкарпетку і мені щось показує. На великому пальці ноги до половини нігтя видно щось темно-синє. Мама продовжує до батька говорити: якісь звичні теплі слова звичним спокійним тоном... А мені нишком показує на той палець... Ми вийшли з кімнати, я питаю: «Мамо, а що ви показували?» А та каже: «То, сину, гангрена».

Я не пригадую, щоб щось у житті мене вдарило сильніше за ці мамині слова. Аж до того моменту я не допускав у думках, що може трапитися щось фатальне.

А ще я мамі здивувався. Сам собі думаю: як так — вона бачить усю цю фатальність його стану, але нормально говорить, порається на кухні, бігає по хаті, з усіма спілкується... Яка у людини сила?! Я не міг би так! Я б впав у розпач відразу, не зміг би це приховати...

Вочевидь, батькові операцію вже не можна було робити, він би не зміг її перенести.

Так почалося змагання зі смертю... Почали колоти знеболювальні... Це жахливо було. Кожної п'ятниці чи суботи приїдеш до нього, говориш, як він гарно виглядає, як на поправку все йде, який він красивий, як я його поголю... А всередині знаєш, що все це не так. Це було важко.

Від 1985 року я працював у Києві. То був трохи дивний час: я мешкав у гуртожитку для працівників банку, Світлана з дітьми (вже народився Андрійко) тимчасово залишилася в Улянівці, батьки господарювали у своєму обійсті в Хоружівці. Мало того, що я мусив повсякчас їздити туди й назад звичним маршрутом між домами близьких мені людей, до тих роз'їздів додалися поїздки по всіх областях із групою апарату Республіканського банку із різними перевірками, з обміном досвіду, або — як зараз сказали б — з тренінгами для регіональних відділень. Рідних я бачив не часто, і це було причиною великого дискомфорту. Усю свою енергію, як і за часів мого улянівського холостякування, я спрямовував у працю. Ті відрядження були цікаві з професійної точки зору, бо вони допомогли багато чого навчитися, а з іншого боку, ці мої мандри були можливістю побачити всю Україну. Смуток за родиною не зникав, залишався і в роз'їздах, проте тільки-но з'явилася можливість для об'єднання родини, вдалося вирішити житлове питання — вибухнув Чорнобиль! Після того минуло ще більш ніж півроку, поки ми наважилися перевезти дітей до столиці.

Ми замешкали на Троєщині. Віддаленість цього київського району і сьогодні є предметом багатьох не дуже смішних жартів, а тоді ми поселилися просто «на краю світу», у крайньому будинку на вулиці Миколаєва, 22. Район був збудований на намитих ґрунтах, на піску, і коли кілька років підряд тривали безсніжні зими, вітер здіймав пилові бурі, засипав очі піском. Щоранку мене можна було легко зустріти в автобусі, що їхав до станції Петрівка, звідки я діставався до банку підземкою. Щоденна робота перемежовувалася побутовими клопотами. Якось нам вдалося «дістати» палас із синтетичного волокна, і це була радість на кілька років. Перед тим неймовірних зусиль була варта покупка меблевого гарнітуру — так званої «стінки». Ця історія з меблями тривала десь півтора року. Знайшли, купили — іще одна радість! У щоденній метушні складно було обернутися по сторонах, обдивитися і зрозуміти, що країна стоїть на порозі великих перемін. Ми більше переймалися побутовими питаннями. Зміни трапились несподівано.

Із днем проголошення державної Незалежності у нашій історії усе ясно: цей момент, цей політичний акт чітко зафіксований в усіх календарях і підручниках. Але економічні й адміністративні процеси, які привели до державної Незалежності, розпочалися раніше і закінчилися пізніше, ніж догорів захід сонця того спекотного політично літнього дня. СРСР пішов по національних швах іще у 1988 році. І я зараз говорю не про національний рух, не про дисидентів, а про технократів з банків і міністерств. Економічні процеси часом випереджали політичні. Тільки ці процеси були менш помітні суспільству: преса про них не писала або писала дуже мало, а значить суспільна свідомість не могла їх зафіксувати.

Вітер віяв з Москви: якби там не почалися зміни в управлінні економікою, ніхто не зміг би сказати точно, коли б перетворення почалися знизу, з радянських колоній. СРСР працював, як суперцентралізована держава. І це страшенно усе гальмувало. У Москві було достатньо професійних спеціалістів, які розуміли природу проблем. Саме тому в банківській системі почалися процеси, які були спробою радянського уряду подолати кризові протиріччя в економіці. Почалися спроби інсталювати елементи вільної економіки в економіку адміністративну. Ці спроби потребували, з одного боку, — більшої свободи у регламентах роботи банківської системи на місцях, а з іншого4—' структурних перетворень. І так вийшло, що більша свобода у регламентах і нова структура закінчилися втратою Москвою контролю над тим, що відбувалося, наприклад, у Києві. Якби не зміни у Москві, якби не реформа банківського сектора, яку розпочали там, український банківський проект без цього прикладу розвивався б значно повільніше. Врешті-решт, тоді ще все вирішувала Москва, і подібну місцеву ініціативу просто не дозволили б. Про що йдеться? Наприкінці вісімдесятих почалася реформа банківського сектора. Москва запропонувала створити на базі Держбанку СРСР кілька галузевих банківських установ. У той час розпочалася адміністративна реформа: союзні галузеві міністерства були об'єднані за напрямками. Створювалися гіперміністерства на зразок Мінагропрому СРСР, які займалися усім у галузі сільського господарства: і виробництвом, і переробкою, і торгівлею. Раніше це були практично не пов'язані сектори. Але ці зміни в державному адмініструванні означали, що треба подібну галузеву структуру запровадити і в банківській системі. Тоді почалася робота над створенням Агропромбанку, Соцбанку, Промбудбанку, Експортно-імпортного банку. Це був виклик часу: СРСР або зможе реформувати свою економіку, або збанкрутує. І реформа банківської сфери була частиною спроб щось змінити у негативних тенденціях. Це була спроба змінити адміністративну модель і підняти ефективність господарства.

Вочевидь для цього була потрібна не тільки нова структура, але й інший зміст банківських практик: треба було модернізувати і запровадити нові режими регулювання для кредитної політики, змінити розрахункові і касові регламенти. Повторюся: це був виклик. І далеко не всі у банківській системі були готові відповідати на цей виклик. Ми дуже швидко з'ясували, що найскладніше було змінити психологію.

Приїжджаємо до Полтави з перевіркою. Там, у полтавському відділенні накопичилася величезна кількість прострочених кредитів. У СРСР, як я вже розповідав, питання прострочених кредитів часто вирішувалося за рахунок списання. Але якщо запроваджуються певні ринкові механізми, то варіант із списанням боргів не може бути застосований. По суті прострочений кредит — то був новий кредит, тільки виданий без жодних договорів і умов. І виходить парадоксальна ситуація: недбалий позичальник забирає гроші у тих, хто міг би скористатися тими грошима ефективно. Тобто такі прострочені кредити були одним із елементів радянського абсурду: по суті СРСР допомагав кредитами не ефективним господарникам, а навпаки — тим, у кого руки не з того місця виросли! За рахунок таких кредитів ми утримували банкрутів.

Прострочений кредит був нормальною практикою в економіці радянського сільського господарства. В реальній економіці так бути не могло. Проте проблема була психологічна: цю логіку на місцях (і не тільки на місцях) дуже часто не могли сприйняти. Тоді Ми роздали завдання по погашенню прострочених кредитів.

А потім усе це дуже чітко контролювалося. Кількох керуючих відділеннями на Полтавщині ми були змушені звільнити. Зате після цього усім стало зрозуміло, що ніхто не буде панькатися з тими, хто не виконує завдання. Олександр Кірєєв, який їздив тоді зі мною до Полтави, запам'ятав фразу Вадима Петровича Гетьмана: «Ну, систему не треба відразу чіпати, але варто хоча б одного вигнати з таким тріском, щоб затрясло всю систему!» За якийсь час питання з простроченими кредитами у Полтаві було вирішено. Це вже був психологічний злам і поворот у бік нормальної банківської практики, коли кредити треба повертати, а тим, хто не повертає, нових кредитів не видають. Сьогодні це видається абсолютно зрозумілим, а тоді, наприкінці вісімдесятих, у цьому треба було переконувати.

Наша «полтавська вікторія» була локальною перемогою. Проте така психологія працювала повсюдно, господарства на місцях намагалися і далі не повертати кредити, чекали на списання, бо звикли до регулярних списань і відстрочок, які приймав ЦК. Економічно це означало крах, свого роду дефолт цілої радянської економіки.

Нові ідеї і нові механізми з елементами ринковості уже були запроваджені, а психологія господарювання не встигала гза змінами. Систему треба було змінювати, а люди до цього були не готові психологічно.

Десь після нашої «полтавської вікторії» я був призначений на посаду заступника голови правління Українського республіканського банку Агропромбанку СРСР.

Вадим Петрович Гетьман був тією людиною, якій доручили створювати український Агропромбанк. Спочатку це був республіканський підрозділ Агропромбанку СРСР, але згодом виникає ідея створення на його базі акціонерного комерційного банку. Це був 1990 рік. За п'ять років до цього за цю ідею, мабуть, розстріляли б! Коли я тільки приїхав до Києва, було абсолютно неможливо уявити, що в СРСР за згодою ЦК будуть створені акціонерні комерційні банки! Безумовно, вивести з-під контролю держави цілий сектор економіки — це була велика політика! Тут треба віддати належне мудрості і досвіду Вадима Петровича: я не знаю іншої людини, яка б могла зрушити з місця такий масив питань.

Робота була фантастично цікава. Треба було розділити баланси, провести купу майнових процедур, розібратися, як організувати акціонерне товариство, як виписати усі потрібні регламенти для його функціонування. Москва усе ще задавала певні регламенти і по кредитній практиці, і по розрахунковій, але нові регламенти дозволяли більш вільно почуватися, ці рамкові практики давали значно більше простору для маневру. І ці новації створили можливості для банківської автокефальності, яка серйозно змінила нашу практику роботи в Україні.

1990 рік задавав інший політичний тон, у повітрі віяло новою національною дискусією. У банківській сфері ми також відчували, що нас не влаштовує загальносоюзна схема. Тоді ми починаємо розуміти, що Україна має перейти до незалежних акціонерних банків. Ми ще не знали, яким буде політичне розв'язання проблем Радянського Союзу. Проте розуміли, що на порядок денний треба ставити створення національного акціонерного комерційного банку. Іще раз наголошую, що велика заслуга у цьому була Вадима Петровича Гетьмана. Так народжується ідея банку «Україна».

Мене Вадим Петрович запрошує спочатку на посаду заступника керівника планово-економічного відділу, а згодом я став його першим заступником. Одним з моїх завдань була реєстрація банку «Україна» у Держбанку СРСР.

У Держбанку СРСР трохи пручалися: вони мали десятки зауважень по статуту. Відчувалося, що вони теж розуміли, до чого йдуть політичні процеси, не дуже хотіли нас відпускати, але врешті-решт зареєстрували.

Банк «Україна» став першим комерційним банком України. Уже по наших слідах пішли інші банки. І це був дуже незвичний проект. Зазвичай, коли створюють нові банки, вони розростаються з чогось меншого за масштабом. Наша ситуація була нетипова, оскільки ми мали взяти готову мережу відділень колишнього Агропромбанку з усіма їх балансами, з кредитами, з активами, з нерухомістю, якою вони володіють. Ми повинні були впорядкувати усю цю величезну конструкцію. Це було умовою того, що банк «Україна» відбудеться.

Треба було провести десятки і сотні формуючих рішень. Але оскільки це був перший подібний проект в Україні, то не було кому зателефонувати, не було такого розумного радника чи просто доброго колеги, в якого можна було запитати: «Слухай, а як ти чинив у таких ситуаціях?» Час від часу ми переймали практики європейських банків. Коли ми робили структуру статуту банку чи положення про той чи інший вид роботи, ми дуже часто брали за основу кілька закордонних аналогів і на такому фундаменті закладали свою практику. Проекти ми обговорювали на правлінні з Вадимом Петровичем, і після обговорення ці проекти перетворювалися на циркуляри, які ми розсилали по всіх структурних відділеннях. Усю практику треба було створювати з нуля. Я був дуже гордий, що нам вдалося реалізувати такий проект. Ми були першими!

Якщо хтось думає, що створити банк — то як з гори збігти, то це трохи не так. Ми мали проблеми як з психологічною інерцією «на місцях», так і з пережитками минулого у «верхах». Іще коли Агропромбанк не перетворився на банк «Україна», трапилася показова історія. Вона трохи вибивається із хронології, ці події відбувалися до створення банку «Україна», в Агропромбанку, але варто цю історію згадати саме тут. Ця історія добре ілюструє відповідь на питання, чому розвалився СРСР.

Час від часу на засідання правління Агропромбанку приходили наші куратори із економічного відділу ЦК КПУ, простіше кажучи — з Банкової. Вадим Петрович запрошував або начальника відділу ЦК, або когось із інспекторів. Сфера моєї відповідальності — планово-економічне управління, управління кредитних ресурсів, фінансова і зовнішньоекономічна діяльність, зарплата і преміювання. Тобто у сфері моєї відповідальності знаходяться усі ключові питання банку. Відповідно усі доповіді на правлінні по цій тематиці завжди готував я. Того разу я мав доповісти економічний план на черговий квартал. Ключовим питанням була процентна політика банку.

І тільки я кажу, що нам у банку треба розглянути питання процентної політики, цей куратор з ЦК аж на місці підскочив: «Як?! Яка процентна політика?! Політика — це прерогатива ЦК, ви туди не лізьте!» Я не витримую й у відповідь намагаюся пояснити, що процентну політику формує банк. Цей розділ плану проектував поведінку банку, це була тактика, яку банк мав застосовувати до різних клієнтів, враховуючи різну вартість пасивів, з якими ми працюємо. Це питання видавалося мені настільки важливим для тактики, настільки технічним, щоб обговорювати з партійними функціонерами. Це була регламентна процедура для 600 наших відділень по всій Україні. І цей регламент треба було коригувати щоквартально. Процентна політика мала бути чіткою відповіддю правління, як чинити у тому чи іншому варіанті ситуації. А той телепень вступає і багатозначно вказує пальцем угору: «Яка політика?! Політика формується ТАМ!»

Ця ситуація пояснює, чому впала комуністична система. Таких захалявних економістів у партійних органах була тьма-тьму-ща! Вони не мали практичного досвіду, вони не розуміли суті термінів, не мали належних знань, але дозволяли собі диктувати рішення досвідченим практикам.

Вочевидь, у Держбанку СРСР категорії «процентна політика» не було. Усі процентні ставки були, умовно кажучи, встановлені декретом Раднаркому під час Жовтневої революції: 0,5 % по такому-то кредиту, 1 % — по іншому, а якщо ти проштрафився, прострочив кредит — тобі 2 % нарахують. Авжеж, у тих умовах ніхто про процентну політику не говорив! Але ми вже встали на комерційні рейки, банк має заробляти свої гроші, нам треба думати, щоб вони поверталися, нам треба думати, щоб вони принесли прибуток вкладникам банку. Процентна політика — це дуже делікатна тема, це одна з граней основ конкурентоспроможності банку, яка вимірюється дуже обережно, філігранно навіть! А нам кажуть: ні, хлопці, ви навіть не згадуйте тут ці слова! Нам кажуть, що «процентна політика банку» — це щось буржуазне, це з чужого нам лексикону! Не можу передати, як мене роздратували ті слова: те, що є одним із суттєвих інструментів у реформуванні банку, не сприймалося куратором взагалі. То була формула загибелі, якщо комерційному банку вказувати і далі, що він роздаточна контора, а не економічний інститут, який є мірилом ефективності усієї економіки. То були люди вчорашнього дня, керманичі, які посадили СРСР на економічну мілину.

ГКЧП почалося несподівано для всіх. Я тільки-но повернувся від хворого батька, мені було складно думати про щось, окрім його здоров'я і поточних робочих питань. Усю ту ситуацію я згадую ніби у легкому тумані: людей на Хрещатику, вертоліт, який із не зовсім зрозумілою метою кружляв над Майданом. Залякували? Не маю відповіді! Пам'ятаю, як усі на вулицях обговорювали візит генерала Вареннікова. І це все. Це всі вуличні картини тих неспокійних днів, які я здатний відтворити з пам'яті.

Боюся помилитися, але мені здається, що саме у ті дні усі банки отримали довгу телеграму від першого й останнього прем'єр-міністра СРСР Валентина Павлова. Телеграма була на півтори сторінки і встановлювала регламенти, коли і з якою частотою банки мають перераховувати залишки коштів з бюджетних рахунків трьох бюджетних рівнів, які ми обслуговували. Практично йшлося про інкасацію усіх бюджетних коштів з території України.

Вадим Петрович дає мені цю телеграму прочитати, каже: «То який у тебе план є?» Відповідаю: «У мене є план не перераховувати, але треба подумати, як то ліпше зробити, щоб вас завтра не звільнили». Ми провели консультації серед членів правління, а пізно ввечері обговорили його з іншими заступниками. Приймаємо рішення, що ніяк реагувати на цю телеграму Павлова не будемо. Оскільки у нашому банку були бюджети майже всіх районів України, то це швидко стало відомим, і після нашого рішення інші банки теж прийняли подібне рішення. Так Україна перестала платити Москві.

Може, не саме тоді, а трохи пізніше преса писала, як той чи інший банкір відпочиває десь на Канарах, розповідала, чим снідає, чим вечеряє, — народжувалося нове панство. А я в п'ятницю ввечері сідав у машину, брав з собою Ліну, і ми їхали до батьків у Хоружівку. Корів пасти.

Це і тоді, і сьогодні смішно звучить: стоїть посеред вигону банкір у батьківській фуфайці і корів пасе! Батьків у цьому сенсі мало цікавили мої регалії і посади. У родині ми прийшли до такого порозуміння, що хоч де б я не був «за городами» — то я приїжджаю і роблю усю роботу, яку треба по господарству робити. Приходить черга пасти — то треба пасти. Ліночка цю справу теж полюбила, і мені то було в радість. Проте виснажлива і складна то була справа: жити на дві родини і корів їздити пасти за триста кілометрів!

Але корови були особливою любов'ю батька. Корови у нас були двох «сортів»: або Квітка, або Зірка. Квітка народжує Квітку, і всі потім Квітками називаються, династія утворюється. Проте остання звалася Зірка, у неї на лобі була якась світла цяточка.

Якось приїжджаю з Києва, весь уже страшенно грамотний. Кажу батькові, мовляв, є нова модна чеська порода кіз, яка молока дає майже стільки ж, скільки корова, то давайте Зірку продамо і на наступному тижні я цих кіз привезу. Хвалю тих кіз і сподіваюся, що батько прийме мудру пропозицію сина, бо мама вже погодилась. Батько каже: «Вітю, оце поки я живий — ніякої кози у нас у дворі не буде. Спочатку мене на цвинтар віднесіть, тоді заводьте скільки хочете тих кіз! Зірку я нікуди не віддам!»

Він так це сприймав, що поки в хаті є чоловік — не годиться, щоб кози у дворі водилися, у його свідомості то було атрибутом вдовиць чи неповноцінних якихось родин. І от працюю у банку, кошу траву, сушимо сіно, пасемо чергу з Ліною — і нічого не зробиш: батько хоче так! Ми так його любили і так поважали, що проти думки батька ніхто нічого ніколи не скаже.

Та ось прийшов той час, коли корови перестали бути актуальним питанням.

Пам'ятаю, як батько захворів, він лежав на дивані, а повз диван, уздовж усієї стіни проходила труба до батареї. Батько завжди обома руками тримався за цю теплу трубу. Я потім цю паралель усвідомив: скільки він тепла недоотримав у своєму житті. І від нас, його синів, у тому числі. Не про те йдеться, що ми не віддавали йому наше тепло, ідеться про те, що ми могли б дати його більше. То потім розумієш, що не так багато від тебе як від дитини треба: чи приласкати, чи обійняти, зігріти душею... Батько, щоправда, такі речі не дуже любив і називав їх «кокетством», казав: та не треба, та потім, та завтра, та на тому тижні... А тоді дивлюся на нього, як він лежить паралізований, і думаю: скільки було таких розкішних нагод висловити батькові свою любов?! Але уже було пізно...

У нас ніколи не було великих собак. Батькові вони нагадували про концтабір. Може, тому у мами собаки з кожним роком усе меншали й меншали. Вона сама виводила ті «породи», і врешті-решт вивела Мушку. Вона була розміром як кіт, але гавкала. Це була вершина маминого селекційного мистецтва. І батько, який вважав кокетством усі ласки, на старості літ полюбив цю собачку. Він лягає спати, а Мушка — біля нього, тепла життю додавала. Від дня проголошення Незалежності минуло трохи менше року.

Труну поставили під яблунею. Біля труни влаштувалася вірна Мушка. Я так і запам'ятав той липневий день: Мушка на варті, яблуня із недозрілими яблуками і покійний батько, який вірив у Незалежність, але так і не встиг скористатися її плодами.

Розділ 10
Голова національного банку

Чутки з вулиці Грушевського. — Я «хворію». — Розмова з Головою Парламенту. — Вибір без вибору. — Поганий Дід Мороз і вушка для Нацбанку. — Мішки.

Чутки про моє призначення головою Правління Національного банку почали кружляти ще на самому початку 1993 року. Моє ім'я усе частіше згадували у високих кабінетах на вулиці Грушевського. У Парламенті кілька тижнів тривали консультації. Врешті-решт ці сигнали стали особливо нав'язливими. Я почав міркувати, як так зробити, щоб мене оминула чаша сія. Найліпшим місцем для таких роздумів, за давньою традицією українських політиків і держслужбовців, була і залишається лікарняна палата у Феофанії. Ці хитрощі допомогли на декілька днів: ніхто мене не чіпає і навіть ніхто, здається, не шукає. Я приймаю якісь процедури, ходжу після обіду гуляти в ліс... Лікарняний режим подарував мені три-чотири дні відносного спокою. Аж увечері раптом прибігає сестричка, каже: «Вас кличе до телефону Голова Верховної Ради». Моє серце відчуває, з якого приводу має бути розмова, прошу сестричку: «Скажіть, що ви мене не знайшли!» Так я виграв іще один день!

Наступного дня історія повторюється, тільки вже вдень. Знову приходить сестричка і каже, що мене розшукує Голова Верховної Ради. Тільки цього разу вона каже: «Вікторе Андрійовичу, підійдіть, бо я не можу сказати знову, що я вас не знайшла, інакше мене з роботи виженуть!» Відчувалося, що сестричка цією обставиною була дуже схвильована, вигляд вона мала розгублений і беззахисний... Бачу, що цього разу варіантів не залишається: треба йти до телефону.

Вітаюся. З іншого боку — Іван Степанович Плющ. Він був феноменальним Головою Парламенту, його репліки розбирали на цитати і переповідали у громадському транспорті: «Депутат Заєць, не стрибайте по залу!» Це людина, яка має талант цілісного бачення проблеми. Це великий комунікатор, але він не був до кінця оцінений суспільством і реалізований у своєму потенціалі для України. З Іваном Степановичем ми були знайомі раніше: я інколи брав участь у різних заходах у Парламенті, у слуханнях на профільних комісіях; окрім того, здається, він кілька разів за різних обставин був у банку «Україна», якщо не помиляюся, на щорічних акціонерних зборах. На той момент ми були вже на «ти». Він звертався до мене по батькові, але у дещо специфічній вимові — Андрейович.

І тут я відчув, що на мене відро холодної води вилили: я не знаю, що сказати! Намагаюся згадати, що у мене колись у житті боліло і що не боліло, але я десь про це чув. Починаю розповідати: там коле, там свербить, там стріляє, там пече... Думаю, що хвилини за три я встиг йому розказати, що у мене «болить».

— Андрейовичу, оце, може, половина того, що у мене є зараз! Що я тобі скажу, у нас на комісії розглядали твою кандидатуру на голову Національного банку, то я хочу, щоб ти приїхав. Одягайся, сідай у машину, я тебе чекаю.

Це був час перерви між засіданнями Парламенту. Нема куди діватися — сідаю в машину, їду.

На тій комісії перебрали кількох можливих кандидатів: виконувача обов'язки голови Нацбанку Бориса Маркова, заступника голови Нацбанку Миколи Сивульського й іще кількох колег. Іван Степанович називає усіх тих фігурантів і каже: «Складається така ситуація, що прохідних фігурантів немає, тому тебе будемо пропонувати на голову Національного банку».

Які чинники тут подіяли у першу чергу, мені сказати складно. Багатьом я взагалі не був відомий, у політичні кола вхожим не був — я спілкувався з абсолютно іншими людьми. З другого боку, я був першим заступником голови правління найбільшого банку, і це зіграло певну роль.

Отже, протягом нашої розмови у кабінеті Голови Парламенту я разів десять повторив «не можу». На кожне моє «не можу» Іван Степанович знаходив контраргументи, і треба сказати, що він це робив «з лету», не напружуючись. Час минає, вже за чверть четверта, йому треба йти відкривати вечірнє засідання Верховної Ради, і відчувається, що він уже нервує, кип'ятиться — у цей стан він досить легко вміє входити. Іван Степанович тоді каже: «Знаєш що, я зараз іду відкривати засідання Парламенту й оголошую питання про призначення голови Національного банку першим завтра зранку. Ти завтра прийдеш, вийдеш на трибуну і скажеш Парламенту, що ти не можеш! У мене нема сил на тебе більше!»

Я похнюпився, вийшов із кабінету, сиджу у приймальні і дивлюся по телебаченню трансляцію: виходить Іван Степанович і доповідає Парламенту, що він провів співбесіду і завтра першим питанням розглядатиметься обрання голови Національного банку — усе, як обіцяв.

Це вже була та ситуація, коли вийти на трибуну Парламенту, і сказати: «Люди добрі, дякую за довіру, але я не піду» — мало б абсолютно несолідний вигляд. А за якийсь дуже короткий проміжок часу намальовується зустріч із прем'єр-міністром Леонідом Даниловичем Кучмою. І що в цій ситуації робити?!

Я повертаюся до Феофанії, перевдягаюся і йду в ліс.

Треба було мати план «А» і план «Б». План «А» полягав у тому, що Парламент мене спокійнісінько «прокотить» на голосуванні і я повернуся до звичних справ у банку «Україна». Але все одно треба буде виходити на трибуну і щось доповідати. І оцей план «Б» я пішов формувати. У ліс.

Я мав вагомі причини не хотіти посади голови Національного банку.

У парламентських збуреннях на той момент «згоріли» два міцних фахівці: перший голова Національного банку Володимир Матвієнко і другий — Вадим Гетьман. Мені і тоді, і зараз ці відставки видаються результатом незрілості українських політиків того часу: адже для того, щоб щось змінити у фінансовому і банківському секторах, запровадити нові практики і дочекатися результатів їх запровадження, був потрібний щонайменше рік. Деякі економічні процеси можна було взяти під контроль тільки у середііьотерміновій перспективі, для цього потрібні були два-три бюджетних цикли. Володимир Павлович пропрацював на цій посаді 10 місяців, Вадим Петрович — дев'ять.

Ми не мали Національного банку від часів Української Народної Республіки, але, враховуючи короткотерміновість цього досвіду, можна сказати, що ми не мали такої інституції ніколи. Треба було створювати свою платіжну систему, вчитися проводити емісії власної валюти, створювати стандарти обліку, безпеки, звітності, кредитної практики, запроваджувати сотні нових регламентів — усе це було предметом глибокого професійного дискурсу. Проте до питань будівництва банківської системи у Парламенті долучалися усі, хто хотів. І навіть ті, хто не міг сказати щось путнє.

На початку дев'яностих для багатьох учасників тієї дискусії створення Національного банку і запровадження національної валюти були в першу чергу атрибутами державного суверенітету, а не економічними інструментами. І це іноді народжувало емоційні рішення і такі повороти у дискусії, які були далекими від фахових. Рівень дискусії на початку української Незалежності нагадував картини, які я спостерігав і раніше, іще за часів СРСР, в останній рік його існування. Іноді мені доводилося бути присутнім на різних заходах у Верховній Раді УРСР, коли керуючий Укрконторою Держбанку СРСР Василь Данилович

Буряк робив чіткі прикладні доповіді. Проте його аудиторія у стінах Верховної Ради часто була не готова до сприйняття фахової дискусії. Аргументи керуючого розбивалися об «авральщину» і псевдореволюційність, під якими часом ховалася звичайна непрофесійність, брак знань. Сам тон розмов був іноді знущальний, морально принижував головного банкіра республіки. Мені ці картини нагадували сюжети із булгаковського «Собачого серця»: тоді співали другі скрипки, і голос справжнього профі не було чути.

Частина економічних проблем утворилася зовнішньополітичними чинниками. Розлучення із СРСР народило кризу платежів. Москва заблокувала нам тоді близько 500 мільярдів карбованців. Нам теж були винні — у парламентській залі тоді звучала сума десь у 475 мільярдів. Але платежі не йшли. Економіка падала катастрофічними темпами, це означало проблеми із виконанням бюджету. Проблеми стосувалися усього спектра економіки, але цапом-відбувайлом раз по раз ставав голова Національного банку.

У перші роки Незалежності свою перспективу я пов'язував виключно із роботою у банку «Україна». Тоді це був найбільший комерційний банк країни, який мав близько 600 відділень. Ми обслуговували від третини до 40 % національного бюджету. Це був банк, про який я мріяв, це був банк, який мав стати системним, мав шанси стати № 1 не тільки в Україні! Усе краще, на що я міг сподіватися у перспективі, було пов'язане із банком «Україна». Наша країна має унікальні чорноземи, український народ плекає давні аграрні традиції, а у той час почалося формування нового фермерського класу — усе це створювало красиву перспективу для сільського господарства і серйозний потенціал для банку, який обслуговував аграрний сектор. Вочевидь, що не за рік, і не за два, але пшениця, молоко і м'ясо могли стати для України тим, що для інших економік є нафта і газ. Це була українська надія. І моя теж. Декілька сотень років тому англійський економіст Вільям Петті стверджував: «Праця — батько багатства, а земля — його мати». Гадаю, це одна із формул українського процвітання.

Іще на самому початку квітня 1992 року я вперше отримав пропозицію перейти працювати до Національного банку України. Тоді новообраний голова Центробанку Вадим Петрович Гетьман запропонував мені посаду одного із заступників голови НБУ. Ми довго дискутували, я мав ті самі аргументи, що й у розмові з Головою Парламенту через дев'ять місяців по тому. Але вирішальним аргументом у тій нашій розмові з Гетьманом стала одна фраза: «Вадиме Петровичу, ми не можемо обидва кинути банк «Україна». Тоді він це сприйняв, і я залишився працювати у банку своєї мрії.

І ось тепер, після дещо несподіваної відставки Вадима Петровича з посади голови НБУ, я отримав пропозицію прийти на його місце. То був насправді складний вибір. У тих економічних і політичних умовах ніхто не міг сказати жодному претенденту, скільки він протримається на цій посаді: півроку, рік чи усе-таки більше.

День 25 січня 1993 року почався для мене із дискусії у Парламенті. Для багатьох було просто не зрозуміло, хто такий Ющенко і чого це його Плющ так тягне у нове крісло. Один з промовців так і сказав тоді: я утримуюся від голосування, і не тому, що є якісь претензії до кандидата, просто я вперше цю людину бачу і вперше про неї чую!

З питання призначення нового голови НБУ доповідав заступник Голови Парламенту Володимир Борисович Гриньов. Власне, він і розповів у сесійній залі про консультації, які тривали півтора місяця, відтоді, як Гетьман подав у відставку в грудні минулого року.

Суть короткої промови Володимира Борисовича полягала у тому, що Парламент цього разу не має права на помилку і не може допустити, щоб через короткий проміжок часу новий голова Центробанку пішов у відставку: «Я пропоную дуже жорстке рішення від Верховної Ради: якщо ми сьогодні висловимо довіру Ющенку, то варто оголосити мораторій на рік, а краще — на два роки, щоб ми не висували пропозицій щодо заміни керівника Національного банку. Ми не маємо сьогодні банківської системи в Україні, тому це потрібно зрозуміти. А створення банківської системи — дуже важкий і тривалий процес. Якщо ми не зможемо проявити тут деяку стратегію і дати людині можливість реалізувати себе, то ми покажемо власну неспроможність. На мій погляд, кандидатура Ющенка за професійними якостями найбільш гідна з п'яти кандидатур, які розглядалися протягом останнього часу. Безумовно, всі вони дуже цікаві, але він, мені здається, сьогодні найбільш кваліфікований серед інших. Відтак, це найбільш підходяща кандидатура, яка може очолити цю чи не найважливішу нині позицію в нашій державі».

Дискусія після цього точилася про те, з ким консультувався віце-спікер Парламенту. Гриньов назвав імена двох перших голів Нацбанку, згадав голову Асоціації комерційних банків України та членів її Ради, посилався на численні консультації із представниками комерційних банків і обласних управлінь НБУ. Не всі сприйняли слова віце-спікера позитивно, і час від часу у дискусії як альтернативи лунали імена інших кандидатів: заступника голови НБУ Миколи Сивульського і голови парламентської Комісії з питань економічної реформи Володимира Пилипчука.

Хтось із комуністів тоді заявив, що Ющенко не має виробничого досвіду. Василь Данилович Синько, тодішній голова Київської обласної ради, у цей момент не витримав: «Як то у нього нема досвіду, якщо уся його професійна діяльність проходить у банківській сфері?! Чи ви що хочете, щоб він ще й на ферму ходив і вилами полову кидав?!»

Врешті-решт, Іван Степанович згорнув дискусію: «Так, усе. Ющенко Вікторе Андрійовичу, прошу вас!» Так я вперше вийшов на трибуну Парламенту.

Добре, що розгляд цього питання трапився після Різдва і новорічних свят: я був поганим Дідом Морозом. Того дня я мусив говорити лише неприємні речі.

Говорив я тоді про те, що кризові явища, які були спричинені переформатуванням командної економіки на ринкові механізми, спричинять фільтрацію підприємств на предмет їх доцільності, результативності, придатності у нових умовах. Що означало, що виживуть не всі.

Я пояснював, що як уряд, так і Національний банк у таких умовах будуть змушені визначатися із пріоритетами. Врятувати усіх ми не могли. І це треба було визнати з самого початку.

Треба було роз'яснити механізми, якими можна було б діяти в умовах кризи. Я говорив про жорстку монетарну політику, про стримування грошової маси. Адже драма, свідками якої ми стали на початку дев'яностих, полягала у переплетенні кризових економічних явищ з інфляційними процесами. Я казав про те, що у корені багатьох проблем лежить саме інфляція. Казав, що інфляція є проблемою монетарною, а якщо говорити точніше, це була проблема витрат. Проблема витрат для уряду, адже треба було навчитися працювати із дефіцитом бюджету. Я говорив, що теза бездефіцитного бюджету є привабливою, але в тих умовах нереальною, і стабілізація бюджету триватиме роками, допоки нам вдасться досягти цієї мети.

Закінчував я тим, про що напередодні ми говорили із прем'єр-міністром Кучмою: про незалежність Національного банку від уряду, про стабільні гроші і ціни та про управління дефіцитом бюджету.

Тоді я наголошував, що умовою вдалих реформ є розв'язані руки Центробанку. Моя думка звучала приблизно так: ніде у світі ми не знайдемо абсолютно незалежного центрального банку. Більше того, можна наводити приклади центральних банків деяких крдїн, де робота з урядом у контексті реалізації його програм є статутним завданням центрального банку країни. Проте ніякого юридичного підпорядкування Національного банку Кабінету Міністрів не має бути. Ми могли і мали говорити про оперативний альянс і гармонію інтересів, які вирішуються в особистих контактах і в контактах на рівні відповідних підрозділів того й іншого інститутів. Але не більше того.

Я практично нічого не говорив про грошову реформу й інші популярні теми, бо був переконаний, що грошова реформа є наслідком досягнення макроекономічної стабільності, жорсткої бюджетної політики, помірної інфляції. В принципі, така програма була антипопулістською і не могла бути популярною.

Після доповіді почалися запитання. Відповідаючи на одне з них, я почав було говорити про національні платежі, які на якомусь етапі «...ми будемо знову вимушені пропускати через єдине вушко — Національний банк...» На що Іван Степанович блискавично відреагував: «Вікторе Андрійовичу, ми не хочемо, щоб цим вушком був лише Національний банк. Ми хочемо, щоб Національний банк був ініціатором банківської політики, щоб ці вушка були широкі і їх було дуже багато. Тому що в усьому світі банки сприяють виробництву, а в нашому суспільстві вони поки що гальмують виробництво, душать виробника. Так що хтось про ці вушка має думати!» Зал вибухнув оплесками!

Потім було багато слів, запитань, зауважень і звинувачень. Хтось хвалив мене за професіоналізм, хтось ганьбив, хтось сварив Плюща за влаштований диктат і небажання розглядати інші кандидатури, які видавалися більш доречними в цій ситуації. Було досить багато реплік риторичного характеру: а що буде, якщо Голова і Президія помиляються?

«Ми вносили кандидатури, ми обирали. І що з цього виходить? А виходить те, що ми будемо вносити кандидатури доти, поки не прийде така людина, яка зуміє організувати роботу банківської системи в Україні. Сьогодні ми зупинилися на кандидатурі Ющенка Віктора Андрійовича. Вам дали можливість обговорити її. Просимо підтримати цю кандидатуру. Я вношу на ваш розгляд проект постанови:

"Верховна Рада України постановляє: Призначити Ющенка Віктора Андрійовича головою Правління Національного банку України".

Прошу проголосувати за цей проект як постанову».

У той момент я не дуже був щасливий: «за» проголосувало 287 депутатів. Хто знав, що з цього моменту почнеться справжня пристрасть?!

Заходжу до Національного банку. Проходжу центральний вхід. Будівля чарує вишуканим романтизмом фасадів, і головний операційний зал також блискуче спроектований... Тільки враження гнітюче, як за часів УНР: ось-ось до Києва увірвуться більшовики під орудою Муравйова, бо увесь вільний простір завалений сірими мішками. Вони створювали відчуття тимчасовості. Мішки лежали повсюди. У підвалі під усією будівлею був довгий-довгий коридор, там мішки тягнулися у безкінечність. Я запитую: «Що це?» — «Це непроведені платіжні документи». Так, у перший день роботи як голова Правління Національного банку я на власні очі побачив наслідки платіжної кризи: тисячі сірих мішків із мільйонами стандартних папірців у них. Сюрреалістичний вигляд мав Національний банк України в січні 1993 року.

Розділ 11
Психологічні проблеми пострадянської економіки

Мама просить емісію. — Подолання хаосу. — Родзинка на руїнах економіки. — ДАІ хоче знати валютний курс на завтра. — Гриби Івана Степановича. — Конверт із хрестиком. — Прем 'єр просить у мене "кредит". — "їх держава хліб не купує!" — Як приборкати гіперінфляцію. — Подолання психологічної кризи.

Найбільш болючим із самого початку було питання емісії. її від Національного банку вимагали всі: міністри, аграрне лобі у Парламенті і... моя мама.

Одного разу я приїжджаю до Хоружівки. Тоді це була довга і досить виснажлива дорога. Втомився, лягаю на печі. Мама сідає поруч і починає розповідати: хто родився, хто одружився, хто помер - одним словом, свою звичну сільську хроніку. Я засинаю, прокидаюся - мама про Голодомор оповідає, потім - про війну, про життя після війни... А потім утворилася пауза, дивлюся, мама свій фартух рукою погладжує, щось там роздивляється дуже уважно, якісь неіснуючі порошинки-волосинки визбирує у явній нерішучості:

— Вітю, зроби їм ту емісію, бо мені соромно на село ходить! Думаю, якби я у той момент запитав її, що таке емісія, мама не змогла б знайти відповіді. Слово "емісія" вона чула протягом дня кількадесят разів: мама дивилася новини і слухала радіотрансляції з Верховної Ради, де весь час звучало питання про те, що НБУ не хоче "зробити емісію". Газети, радіо, телебачення — усі тільки і говорили, що Нацбанк не дає грошей на се і те, на п'яте-десяте!

Наприклад, виходить на парламентську трибуну велика (в усіх значеннях цього слова) людина — Анатолій Степанович Даниленко — або навіть просто бере слово на різних позапленарних консультаціях у Парламенті, і далі звучить промова, зміст якої я чув разів 150, але по суті він ніколи не мінявся: "Шановні депутати! В Україні все сохне, все дохне, їсти нема чого — Нацбанк не дає грошей!" Або Олександр Миколайович Ткаченко, майбутній Голова Парламенту, виступає з аналогічними вимогами. Вони були потужними лобістами Агрокомплексу в Парламенті і були у позитивному сенсі небайдужі до цієї тематики. Проблеми села їм боліли, і це були насправді щирі почуття. І ось вони дуетом співають одну пісню: "Зробіть емісію!" Чи мій добрий друг — Юрій Михайлович Карасик, який був у той час міністром сільського господарства України - виходить на засіданні уряду і говорить: "Вікторе Андрійовичу, нам треба емісію, нам треба закупити зерно, у нас в міністерстві нема ані копійки, Мінфін не виділяє — урожай гине на полі!"

Отже, у новинах Нацбанк стає притчею во язицех, бо, виявляється, без Нацбанку не можна ані посіяти, ані зібрати врожай! Сільська тема була лише однією з багатьох, коли від Центробанку вимагали додаткових коштів. Така картина повторювалася перед телекамерами десятки, а може, і сотні разів: дайте емісію! І так виходило, що в усіх бідах винний НБУ й особисто його голова — Ющенко Віктор Андрійович.

Десь так ці новини і сприймалися у Хоружівці, де біля магазину завжди знаходився наш сільський "Гайд-парк". Уся ця тематика там гостро обговорювалася: "Варваро Тимофіївно, що оце ваш Вітя емісію не дає?!" Мамі було усе важче і важче ходити "на село" — до магазину — і слухати такі розмови, а тому — "Вітю, зроби їм ту емісію!" Так парламентські й урядові дискусії дістали мене на маминій печі.

Проте емісію робити було не можна. Навіть коли мама просить.

Чому не можна було робити емісію? Для цього треба пояснити, що відбувалося в Україні на початку дев'яностих - у перший рік української Незалежності і потім, коли я став головою Нацбанку.

Сказати, що після розпаду СРСР у банківській системі розпочався хаос, — це нічого не сказати! Перші складнощі у роботі банківської системи, які відчули і пересічні люди, і господарські структури, — це був параліч розрахунків. За нормативами розрахунки мали здійснюватися протягом п'яти днів по Україні і протягом трьох днів — у межах області. Такими були наші нормативи. Проте в реальності у той час нормативи регулярно порушувалися. Платежі здійснювали за системою МФО — міжфіліальних оборотів. Щоб не замучити складними визначеннями і пояснити простіше, скажу, що МФО працювали як система кодування змісту операцій, що здійснювалися через відкриту поштову систему. Це були паперові носії, які банк накопичував повні мішки протягом лише одного операційного дня, і далі їх розсилали контрагентам звичайною поштою або телеграфом. Проте пошта у 1992 році почала працювати, якщо м'яко сформулювати, дещо гірше, ніж раніше: платіжки навіть у межах області могли рухатися зі швидкістю похоронної процесії або повільніше. Звичайні поштові відправлення, листівки, що були відправлені з нагоди Нового року, приходили у кращому випадку до Восьмого березня — на Міжнародний жіночий день, у гіршому — до Міжнародного дня солідарності трудящих, на Перше травня! Так тоді працювала пошта. Адже залізниця, якою поштовики відправляли платіжну документацію, часом відміняла поїзди. Усе це на цілі декади і навіть місяці зривало терміни платежів. До того ж це була епоха, коли тисячі платежів не просто втрачалися — тисячі платежів підроблялися поза банківською системою! Про те, що відбувалося у міждержавних розрахунках тих часів, треба писати кримінальні романи!

Частину платежів відправляли телеграфним кодом. В умовах монобанкової системи, в СРСР це працювало як швейцарський годинник. Але згодом цей код, вочевидь, нелегально з'явився буквально у кожному кооперативі, і почалися спроби запуску грошей від імені банків. Швидко з'ясувати, що відбуваються якісь махінації, було практично неможливо. Контрагенти у тій банківській системі могли відсилати платіжки протягом року, а звірка платежів, так звана "квітовка", відбувалася у березні. Часом можна було здогадатися, що відбувається щось аномальне, коли ти жодних платежів не відправляєш, а тобі приходить підтвердження, що від твого імені хтось щось десь заплатив. На банківському сленгу це чомусь прозвали "чеченські авізо". В результаті таких "чеченських авізо" у тебе в платіжному балансі "вилазить" якась неймовірна, казкова, фантастична сума, але уже минув час і жодних кінців знайти неможливо! Траплялося іноді й таке, що і в комерційній банківській системі з'являлися банки, репутація яких залишала бажати ліпшого. Мені доводилося чути історію, як аж до кінця 1990-х років тривала судова тяганина навколо платежу з Тернополя у Вірменію за поставлене на початку 1990-х взуття. З Тернополя гроші, здається, відправили, але до Вірменії платіж нібито так і не дійшов. Мені траплялася інформація, що тільки протягом одного 1992 року у подібних оборудках з банківської системи було викрадено грошей у еквіваленті 70 мільйонів доларів - значні кошти для того часу! У той період за подібними фактами відкривали величезну кількість кримінальних справ, але гроші пропали, довіра до банків була підірвана, а сама система перестала ефективно працювати.

Єдина для усього СРСР банківська система перестала існувати із його розпадом. Проте навіть до 1993 року усі міжнародні платежі колишні союзні республіки мусили проводити через Москву. Тобто остаточно незалежною ані українська банківська система, ані Україна в цілому до цього моменту іще не була. Україна тривалий час після проголошення Незалежності залишалася у єдиній системі міжфіліальних оборотів, у фінансових тенетах Москви. Єдине платіжне вікно було у російській столиці, усі колишні радянські республіки платили через Москву, а Москва гальмувала проводку цих платіжних документів. У республіках платіжна криза спричинила економічний колапс. Москва вибірково пропускала платіжні документи, багато чого там просто блокували, а те, що пропускали, - відносили до національного боргу України.

Це була груба методична помилка: усі оплати, які йшли з України через Москву, сальдувалися. Тобто якась територія купила більше, ніж продала, — і виникає негативне сальдо, яке відносили на субрахунок України. Насправді це був дефіцит торговельного балансу, який був оплачений: адже ніхто безоплатно жодних товарів чи послуг не відпускав. Просто за певний період ми купили більше, ніж продали, — наше негативне сальдо було звичайною констатацією цього факту. У тій ситуації Нацбанк виступав тільки як касовий інститут, який збирає інформацію про те, скільки в сторону інших республік було зроблено товарних операцій чи операцій по послугах, яке сальдо оборотів. Але Москва оформила це сальдо як різницю між платіжними оборотами і перетворила на національний борг України. На жаль, український уряд прийняв це як державні зобов'язання. Це було щось більше, ніж хаос! Це було щось жахливіше за хаос! Але мені складно підібрати слова для визначення.

Частина платежів не проходила зовсім. Нацбанк врешті-решт відкликав з Москви платежі, які не пройшли, і п'ять чи шість місяців наші працівники розбиралися із змістом тих мішків, які я побачив у перший день своєї роботи як голова НБУ.

Великою психологічною проблемою перших років української Незалежності було те, що керівники промислових підприємств і сільського господарства часто не розуміли, не могли прийняти, що в умовах не адміністративної, а ринкової економіки найважливішим є не виробити, а продати продукт: результати вашої праці мають бути комусь потрібні на ринку! Мало того, що цієї простої речі часом не розуміли, а коли розуміли, намагалися продати і навіть продавали, - то платіжна криза призводила до зупинки чи фактичного банкрутства навіть таких підприємств. їхні гроші губилися десь, і ніхто точно не міг сказати де! Наприклад, десь між Тернополем, Києвом, Москвою і Єреваном, як у тій історії з вірменським взуттям. До того ж не можна було купити валюту, бо в країні нема валютного ринку, і це питання ніяк не було відрегульоване. У країни не було власного валютного ринку. Навіть критичні запити на зразок тих, коли треба було закупити ліки за кордоном, навіть за умов такої гарячої потреби просто їх неможливо було реалізувати легально, запити на валюту реалізовували через посередників у Москві. Платіжну кризу треба було вирішувати швидко. Ми почали будувати власну платіжну систему.

Нацбанк звернувся по технічну допомогу до міжнародних фінансових інституцій. У той час у нас у банку працювало кілька радників із центральних банків або міністерств фінансів різних західних країн, нам допомагали експерти Міжнародного валютного фонду, Світового банку й Європейського банку реконструкції та розвитку й Американської агенції з міжнародного розвитку. Наші іноземні консультанти аналізували поточні системні виклики і шляхи реагування на них. Багато наших проектів ми весь час звіряли із думками західних радників. Не обов'язково їх думку враховували у кінцевому рішенні, але завжди їх рекомендації глибоко вивчалися. Організація власної нової електронної платіжної системи була одним із прикладів таких дискусій із нашими іноземними експертами.

Суть однієї з дискусій навколо цього питання полягала у тому, хто має бути власником нової платіжної системи? Західний світ ішов до створення подібних систем через кооперацію комерційних банків. Декілька десятків банків об'єднувалися у кліринговий дім і організовували власну платіжну систему. Такі системи могли бути національними, регіональними, проте головне, що ця система будувалася на приватно-акціонерній основі: жодних державних грошей у її розбудову не вкладали. Така платіжна система існувала виключно у комерційній орбіті, але в регуляторних нормах, які встановлював центральний банк. І нам радили так зробити наші іноземні консультанти.

У їх позиції було багато раціональних аргументів: наприклад, раптом виникає збій у системі і хтось розкриває код - хто несе збитки за розрахунками між двома суб'єктами? Держава? А чому держава має нести відповідальність, коли по дорозі гроші розгубили два бізнесмени? Адже безпека їхніх грошей — це питання їх відповідальності! Тобто з розробкою концепції нової платіжної системи було багато складних правових моментів. Я добре пам'ятаю, як у цій дискусії наші думки з експертами Світового банку, МВФ, Американського агентства з міжнародного розвитку розійшлися радикально. Так, вони були абсолютно праві і виходили зі своєї хрестоматії. Але наші умови були іншими. У тих умовах, щоб покінчити із корупцією, зловживаннями, які з'явилися було у системі міжфіліальних розрахунків, щоб знищити усі ті "чеченські авізо" — для подолання всього цього негативу був тільки один шлях: ми мали створити таку платіжну систему, безпека якої контролюється Національним банком, ми мали створити таку систему, де повністю нашими силами виписується методологія всього процесу, нам був потрібний на 100 % свій продукт.

Окрім того, був і другий аргумент. Ми розуміли: в умовах, коли стара платіжна система знаходиться у стані колапсу, в економіки просто нема часу чекати, коли сформується ініціатива, коли через групи комерційних банків будуть створені клірингові дома і платіжна система буде організована за класичними західними взірцями. У нас не було часу, у банків - необхідних ресурсів, щоб запровадити цей проект якнайшвидше, до кінця фінансового року. Тому Нацбанк — з одного боку - надавав усю ідеологічну підтримку для того, щоб кожний системний банк сформував власну внутрішню платіжну систему, а з іншого боку, міжбанківські розрахунки ми прагнули централізувати на рівні НБУ й у такий спосіб запровадити єдину клірингову систему для всієї країни.

Минав 1993 рік, і Парламент мене чи не щотижня викликав зі звітами про ситуацію на платіжному ринку країни. В одному із виступів я попросив Парламент встановити піврічний мораторій на такі виступи голови Нацбанку: будь ласка, давайте я не буду приходити сюди щотижня розповідати, як ми будемо усувати успадковану з минулого проблему платіжної політики! Говорю, що у нас є план, що ми працюємо день і ніч, щоб цей план виконати. Пояснюю, що ми ставимо мету організувати по всій Україні виключно електронну систему зв'язку. У цей момент не свистіли, здається, але рівень недовіри до тих слів відчувався буквально у повітрі: дуже скептично і навіть іронічно Парламент сприймав мій оптимізм у розв'язанні платіжної кризи. Але ми домовилися, що півроку по платіжній системі мене Парламент не заслуховує.

Десь у той самий час відбулася іще одна розмова з Головою Верховної Ради. Іван Степанович якось питається: "Що вам треба, щоб отой безлад зі старою платіжною системою закінчити?" Авжеж, ідеться про законодавче забезпечення нової системи. Відразу з'являється розуміння ризику: питання складне і може потонути у хвилях парламентської дискусії. У результаті Верховна Рада приймає соломонове рішення, яке було сформульоване дуже лаконічно: "Національному банку України до 1 січня 1994 року розробити і запровадити систему електронних платежів".

Куратором і батьком нової системи платежів став Анатолій Стефанович Савченко. Його департамент спрацював так, що вже 1 жовтня 1993 року система електронних платежів діяла. Якщо раніше платіж міг йти по пошті, на поїздах, волами, собачими упряжками із непередбачуваними затримками, то тепер платіж формально можна було провести за 10 хвилин, а насправді — у режимі реального часу.

Можливо, мало хто відчував, яка різниця між паперовими носіями й електронною системою. Проте ми тоді провели обрахунки, і виходило, що перехід на електронну систему може щороку приносити приріст внутрішнього валового продукту до 0,5 %. І це — тільки результат зміни механізму! Перехід з платежів "на волах та собачих упряжках" на сучасні електронні носії на декілька десятків днів прискорював використання коштів. По суті суб'єкти господарювання отримували кредит, або додаткові обігові кошти. І все це давало той приріст ВВП на 0,5 % щороку. Це дуже класний економічний результат як для простої зміни механізму!

Ми створили загальнонаціональну систему швидше, ніж комерційні банки створили свої внутрішні платіжні системи.

І тому до кінця року стара і нова системи співіснували. Від січня 1994 року система електронних платежів була введена у промислову експлуатацію й об'єднала більшість банківських установ України. Пошта, вокзали і телеграф тепер були не потрібні. Епоха сірих мішків із макулатурою у банках закінчилася.

Цікаво, що повністю на електронні платіжні системи на той момент не перейшли навіть деякі з найбільш розвинутих західних країн. Росія взагалі пішла іншим шляхом, вона взялася за створення таких собі "кущових центрів" організації міжбанківських платежів, і я думаю, ця країна на багато років програла від того рішення.

Потім можна було почути: платіжна система — родзинка на руїнах економіки України. Ми зробили крок з XIX відразу у XXI століття: це була і залишається одна з найбільш сучасних платіжних систем світового рівня. Це була революція в економіці.

Дійсно, для української економіки створення платіжної системи було цілком рівнозначне революції. На початку Незалежності було загальним уявлення, що досить буде ввести національну валюту, як вже цей факт вирішить усі економічні питання. Але для того, щоб валюта працювала, щоб кров економіки побігла по судинах, треба, щоб запрацювали канали. Якщо економіка працює на старих, іржавих, затромбованих радянських судинах, які не відділяють жовч від крові, то такий організм, така економіка жити не буде! У 1993 році Нацбанк здійснив операцію, яку можна порівняти із пересадкою серця. Тільки окрім нового серця ми імплантували в організм української економіки ще й нові судини.

Цю аналогію із валютою — кров'ю економіки можна продовжити. У 1993 році українська економіка нагадувала організм, який був поранений у багатьох місцях і страждав від багатьох зовнішніх кровотеч і внутрішніх крововиливів. Неконтрольова-ний бюджет і емісію можна було порівняти із прорваною артерією, з якої ллється кров. То була одна з найбільших проблем, але не єдина. Треба було налаштувати валютний ринок: без насичення крові киснем ззовні організму загрожувала асфіксія. Аж як би добре не працювали серце і сосуди — кисень туди не потрапляв, адже легень у цьому організмі просто не було, і їх теж треба було терміново виростити.

Найгірше у цій ситуації було те, що найбільший крововилив - емісійне покриття бюджетного дефіциту — Нацбанк не міг тоді зупинити. У 1993 році, коли мене обрали головою, Парламент уже затвердив бюджет та план емісії. Рішення по емісії тоді приймалися поза Нацбанком: тоді його усе ще формулював Парламент і затверджував президент. 1993 рік був найскладнішим для мене, адже Національний банк не мав жодного впливу на ці процеси: ця політика була уже сформульована, уже був запланований великий дефіцит бюджету. Нацбанк працював у контексті цих рішень тільки як касова, розподільча установа. Безумовно, це треба було змінити. Проте поки ми отримали можливість змінити економічну модель, інфляція злетіла до неймовірних показників: індекс споживчих цін у 1993 році сягнув сумного антирекорду у 10 256 %! Це був час, коли ціни у магазинах могли змінюватися просто протягом одного дня. Наступного, 1994 року модель взаємин у трикутнику Парламент-уряд-Нацбанк уже була дещо відкоригована. І хоч індекс споживчих цін того року сягнув неприйнятних для нормальної ситуації 500 % — у порівнянні з тогорічним інфляційним божевіллям такий результат, принаймні, створював позитивну тенденцію і ґрунт для ліпших сподівань.

Для того щоб зупинити гіперінфляцію, потрібно було змінити і модель стосунків між Кабінетом Міністрів та Національним банком, особливо в частині покриття дефіциту бюджету. Треба було приготувати ще одну революцію - ментальну, а також змінити психологію державного економічного регулювання. Але подібні зміни у свідомості вимагали багато часу.

Паралельно із цим слід було запустити "легені економіки", адже легального валютного ринку в Україні як такого не існувало. Проте тут можна було впоратися швидше, ніж з емісійним питанням.

Ця історія трапилася уже в той момент, коли Нацбанк створив основні інструменти валютного ринку і можна було трохи розслабитися. Мені здається, що це було літо 1997 року, коли ми приборкали інфляцію, довели її показники до притомних 10 % і запустили в обіг національну валюту — гривню. Того дня я прокинувся рано на світанку і вирішив, поки є кілька годин до початку робочого дня, швиденько з'їздити на дачу в передмістя і, поливаючи городину, про щось актуальне подумати.

На виїзді з міста мене зупиняє інспектор Державтоінспекції, називається і просить пред'явити документи. І просто у цей момент я розумію, що не маю при собі жодних документів: ані водійських прав, ані паспорта! Тільки візитні карточки лежать у гаманці: Ющенко Віктор Андрійович, голова Національного банку України.

Ситуація для мене незвична: по-перше, просто соромно через власну забудькуватість, а по-друге, не знаєш, як у такій ситуації поводитися. Тягнуся до бардачка — роблю вигляд, ніби документи там лежать, а насправді просто час тягну, щоб зібратися із думками. Отже, я "посилено шукаю" документи хвилини півтори, і врешті-решт кажу: "Нема. Забув. От тільки картки є".

Інспектор бере візитну картку, читає, обходить машину, сідає на пасажирське сидіння поруч зі мною, і далі відбувається приблизно такий діалог:

— То ми зараз перевіримо: скажіть, який курс долара буде сьогодні?

— Як так ви не знаєте, який буде курс?! Ось, бачите, а Ющенко б знав!

І в цей момент я усвідомлюю, наскільки моєму співбесіднику ця ситуація має видаватися підозрілою: якийсь чоловік представляється головою Нацбанку, а який буде курс валют — не знає!

Я його насправді не знав. Що робити?! Пояснювати, що Нацбанк не є установою, яка призначає курс? Вочевидь, для лекцій з політики валютного регулювання був не той час і не те місце. Авжеж, я міг досить точно завтрашній курс спрогнозувати, виходячи із наявних тенденцій. Проте прогнозувати — це не те саме, що знати точно. Це просто не було б правдою. Нацбанк уже досить довгий час не призначав курс національної валюти, а був лише одним із гравців на ринку попиту і пропозиції. Впливав, але не визначав. Та чи треба було ці нюанси пояснювати інспектору Державтоінспекції?! З ним ми якось розійшлися без роз'яснення основ валютного регулювання.

Але у 1993 році ринкові механізми валютного регулювання — ці економічні "правила дорожнього руху" - треба було пояснювати усім, хто це хотів чути: у Парламенті, уряді, перед пресою.

Коли я прийшов у Нацбанк, курс встановлювали адміністративно. Був відповідний департамент — валютне управління, яке встановлювало за узгодженням із Правлінням Нацбанку валютний курс, і той курс часом тримався місяцями незалежно від того, які насправді тенденції відбуваються на ринку попиту-пропозиції. У нас не було біржі, у нас не було майданчика, який би формував індикацію. Вочевидь адміністративна валютна політика подавала неправильні сигнали не тільки щодо валютної кон'юнктури, але і щодо кон'юнктури економічної. Для того щоб економіка мала правдиві індикатори, треба було якнайшвидше сформувати інший — ринковий принцип формування національного валютного курсу.

Безумовно, першою відповіддю на цей виклик було створення єдиного валютного майданчика, де б сходилися покупці і продавці і в результаті торгів формували справедливу індикацію, яку Нацбанк не обов'язково мав би повторювати, але яку мав би враховувати.

Річ у тім, що Нацбанк не має і не може протистояти макро-економічним тенденціям! Наприклад, якщо тенденції на валютному ринку вказують на девальвацію, а Нацбанк на це не зважатиме і буде підтримувати той самий курс, то рано чи пізно така політика призведе до банкрутства, бо валютні резерви на підтримку такого курсу схуднуть і прийде момент, коли для підтримання такої політики не залишиться ресурсів. У таких умовах завжди відбувається курсовий обвал. Іншими словами, у 1993 році ми не мали барометра економічної погоди, проте мали потужний суб'єктивний чинник, який помітно заважав економічному середовищу і надто приблизно формував індикацію вартості грошей або просто спотворював її.

Коли Національний банк запускав валютний ринок, спочатку ми сформували монополію, потім почали паралельно запускати міжбанківські ринкові механізми. Врешті-решт, ми вийшли на повну керованість валютних потоків: як на пропозицію, так і на попит. Залежно від того, яка була політика Національного банку щодо біржового курсу, залежно від того, які були поточні засади економічної, торговельної, бюджетної політики, — залежно від усіх цих чинників формувалася наша поведінка на валютних торгах. Якщо національна валюта занадто укріплюється, Нацбанк починає збільшувати її пропозицію і викуповувати надлишок іноземної валюти. Або навпаки — у протилежній економічній ситуації треба виходити на ринок і продавати зі своїх резервів валюту, щоб не відбулася девальвація національної грошової одиниці. Тобто Нацбанк має можливість впливати на валютний курс, але утримувати його не адміністративними методами, а виходити на ринок як гравець зі своїми пропозиціями: або продаєш, або купуєш. І таким чином це є абсолютно ринковий метод, який дозволяє відправляти економіці сигнали щодо ціни на гроші. Десь так це працює.

Таким майданчиком для ринкової регуляції валютного курсу і водночас барометром економічної погоди на першому етапі мала стати валютна біржа. Коли влітку 1993 року ми впритул підійшли до реалізації цього проекту, у мене виникла думка, що Вадим Петрович Гетьман міг би найкраще відповідати викликам часу на посаді директора валютної біржі. Ми переговорили з ним, і він охоче зголосився. Вадим Петрович швидко зібрав кістяк команди, і в липні 1993 року у нас виник гарний курсо-утворюючий майданчик — Українська міжбанківська валютна біржа. Основною проблемою було те, що ми не мали національних правил купівлі-продажу валюти. Тому всю валюту ми закуповували в Росії, у Москві. Нацбанк розробив відповідні інструкції, ми встановили регулятори, а за певний час знайшли одне з найкращих придатних для біржі приміщень. Це був історичний Контрактовий дім — місце, яке було центром головної економічної події старого Києва, славного Контрактового ярмарку. Отже, врешті-решт, ми створили електронну біржу, з якою Нацбанк до сьогоднішнього дня ефективно співпрацює в організації валютного ринку і курсоутворення. Тоді це був один із потужних проривів в організації національного валютного ринку.

Я не можу сказати, що в історії із регулюванням валютного обігу в Україні тих часів усе було ідеально і просто. Часом траплялися конфліктні ситуації, які були спричинені різним баченням тих чи інших економічних питань, різною філософією їх вирішення, світоглядними і психологічними розбіжностями між тими, хто приймав рішення.

Загалом я був позитивно вражений рівнем співпраці з Юхимом Леонідовичем Звягільським, який очолив уряд України восени 1993 року, у найбільш складний для економіки час. Він виконував свою роботу у статусі виконуючого обов'язки, коли Парламент гудів як вулик і був джерелом серйозної політичної нестабільності. Але в наших, у цілому позитивних, стосунках одного разу трапилася така ситуація, коли між урядом і Нацбанком пробігла кішка. Йшлося саме про регулювання валютного ринку.

Юхим Леонідович безперестанно дивував мене своєю енергією. Треба віддати належне: я не знав іншого прем'єр-міністра, який би працював більше. Сонце зійшло — Юхим Леонідович уже на роботі. Якщо я, як голова Нацбанку, о дев'ятій вечора піду з роботи — о десятій він мене буде шукати. Бо він іще в кабінеті, бо його робочий день іще не закінчився і йому треба терміново щось обговорити із головою Нацбанку. Власне, так і сталося того вечора. Було вже близько пів на одинадцяту годину ночі, і я був поза тодішніми можливостями телефонного зв'язку. Як потім з'ясувалося, прем'єр-міністр хотів обговорити гаряче і болюче питання регулювання валютного ринку. Нацбанк уже досить довгий час був у надто складному діалозі з урядом навколо цього питання.

Так співпало, що саме наступного дня у пресі виходить моя досить критична стаття щодо урядової політики в цьому питанні. Я не міг змиритися з політикою валютного регулювання, яку здійснював український уряд: ішлося про розподіл валютних активів у ручному режимі. Від цього страждала національна валюта, мене це турбувало, це було непрофесійно, і тому я протестував. Але наші розмови ніякого впливу не мали. Я побачив, що не можу нічого зробити переговорами, і тоді в якійсь з центральних газет опублікував свою статтю з критикою діяльності уряду в цьому питанні. Цей виступ тоді дуже обурив Юхима Леонідовича.

Приходжу наступного дня до нього, а прем'єр-міністр брови тримає десь на підборідді, на мене не дивиться, а якщо дивиться — то як зубр на червоний прапор світового пролетаріату, просто як чорна хмара зустрів мене. Ми помирилися швидко, але я знаю, що ця історія йому дуже боліла. Мені здавалося, що у тій політичній ситуації Звягільський був дуже одинокий, у багатьох економічних питаннях він не відчував політичної підтримки анізвідки. Авжеж, у моїх інтересах було підтримувати український уряд, підтримувати прем'єр-міністра. Проте ця підтримка могла доходити тільки до тої межі, де інтереси уряду не шкодили інтересам стабільності національної валюти. І це був саме той випадок.

Мабуть, треба розповісти цю історію докладніше... Голова Національного банку повинен вміти говорити слово "ні". У наших стосунках з урядом це траплялося десятки і десятки разів, може, навіть сотні разів. На одному із засідань уряду на чергове моє "ні" віце-прем'єр Валентин Ландик реагує: "У нас голова Нацбанку - людина, що всі добрі справи зводить нанівець! Ліпше викинуть його з вікна!" Це звучить на засіданні уряду. Звучать ті слова напівжартом, але з антуражем засідання Кабінету Міністрів такі жарти, вочевидь, дисонують. Особисто ми були у нормальних стосунках із Ландиком, але тема грошей у нас була яблуком розбрату - давався взнаки конфлікт інтересів уряду і Нацбанку.

Саме тоді Валентин Ландик був віце-прем'єр-міністром України з питань зовнішньоекономічної діяльності та інвестицій. І вони намагалися запровадити абсолютно неринковий механізм на валютному ринку.

Промисловість потребувала коштів в іноземній валюті. І тоді у Кабінеті Міністрів та Верховній Раді формується спільна ініціатива: разом із Віктором Івановичем Сусловим, головою парламентської комісії, вони розробили такий валютний механізм, коли 50 % валютної виручки клієнти мали обов'язково перераховувати до спецфонду та ще й за якимсь регульованим валютним курсом. Уряд регулярно збирався і ділив цю виручку між конкретними клієнтами, у ручному режимі. Це мало дуже сумнівний вигляд не тільки з точки зору порушення ринкових принципів - цей механізм був сумнівним навіть з точки зору моральних ризиків. Це була потенційно корупційна модель, хоча я, безумовно, переконаний, що ані прем'єр-міністр, ані інші посадовці, які брали участь у розробці цього рішення, корупційної вигоди не мали. Тут радше варто припускати психологічну складову - пережиток адміністративної, командної економіки. Але це була провокативна схема. Корупційний ризик був, а коли не працюють ринкові принципи, рано чи пізно ручне регулювання призводить до тіньових процесів.

Я розумію, що без партнерів, без союзників не вдасться закрити цей механізм ручного розподілу валютної виручки. Але, вочевидь, у цьому питанні не Національний банк політику виписує: це компетенція уряду, ці правові норми уряд формулює. Ми у Нацбанку розуміємо, що у цьому випадку ми є лише виконавцями цієї політики: наша компетенція - механіка виконання рішень, а уряду належить ідеологія. І ця ідеологія у цьому конкретному питанні є абсолютно неринковою, до того ж дискримінаційною у стосунку до тих, хто заробляє на зовнішніх ринках. Ця ідеологія примушувала їх ховати гроші за кордоном. У результаті іноземна валюта в країну не потрапляє, утворюється дефіцит валютної пропозиції, і, я починаю розуміти, що це загрожує обвалом курсу українських грошей. Переговори між урядом і Нацбанком у цьому питанні зайшли у глухий кут. І прем'єр ходить на мене ображений.

Телефоную Голові Парламенту і кажу: "Іване Степановичу, уже більше сил нема! Ми просто котимося до краху: уряд в ручному режимі розподіляє виручку в іноземній валюті — 50 % забирають! Клієнти, безумовно, на таку модель реагують хитрощами і намагаються заховати виручку десь за кордоном. Країна збезводнюється валютною пропозицією, курс національної валюти стає під питанням. Іншими словами, це — колапс! І у нього є тільки одна причина: ми прийняли неправильний механізм використання валютної виручки". І я досить довго пояснюю Івану Степановичу, як формується така залежність, чому це таке важливе питання, чому від такого механізму треба відмовитися, чому уряд варто спонукати, щоб він переписав правила: ми так національну грошову одиницю не втримаємо, стабільною вона не буде! Довга тирада - бо механіка процесів не є аж такою простою, щоб її коротко і просто пояснити. Складний момент.

Іван Степанович каже: "Слухай, ти до мене завтра зайди, там, наприклад, о пів на десяту, а на десяту я Ландика запрошу, щоб ви якось помирилися".

Приходжу до Івана Степановича і пояснюю, чому треба стимулювати суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, щоб якомога більше виручки привозили в Україну, чому не треба у них відбирати 50 %, що мають бути якісь стимули. Спочатку треба дати можливість, щоб бізнес повірив, що держава з бізнесом працює чесно. І це дозволить валютним коштам повернутися в Україну. Не знаю, чи вдалося мені пояснити чітко, чи не вдалося, але я, принаймні, спробував пояснити Івану Степановичу, чому питання неринкових механізмів розподілу валютної виручки зараз актуальне для Голови Верховної Ради і для Уряду України.

Приходить Ландик. Валентин Іванович не любив сорочки із довгими рукавами і навіть на піджаку у затятій дискусії намагався рукави до ліктів загорнути. І чим вищий градус дискусії - тим вище рукави на піджаку підіймаються! Того разу його руки мерехтіли у повітрі, жестикуляція — як вітряк крилами махає: "Іване Степановичу, він же нам нічого не дає! Нам скільки грошей треба на трубопровід, на дорогу, на обладнання! Ну він же нам нічого не дає! Він же нас душить! Ми не знаємо, на кого він працює..." Я дивлюся на цей вибух емоцій і думаю, як же Іван Степанович пояснить йому, що, в принципі, уряд повинен бути сам у першу чергу зацікавлений у тому, про що я говорю.

Іван Степанович каже: "Валік, от у нас, у Пущі, є державні дачі, і там до них підходить ліс... І ось Віталій Андрійович Масол, він — великий грибник, він дуже любить збирать гриби. Але він ходить з пізнього ранку. А інший мій сусід, — тут він називає когось із міністрів, — той ще більший фанат, ніж Віталій Андрійович! І от поки Віталій Андрійович встане, поки по хазяйству щось там зробить — потім піде по гриби... А той другий уже о пів на шосту ранку пройшовся по лісу, і навіть по ділянці Масола, і все позрізав!" Я сиджу, слухаю Івана Степановича і думаю, яке відношення гриби мають до валютного ринку? Дивлюсь на Івана Степановича здивовано, він це бачить, завершує: "Валентине, от що я тобі хочу сказать. Ну, ти дай можливість, щоб вони зійшли, ті гриби! А потім уже з ножем ходи!"

Це він так зрозумів мою аргументацію: дайте можливість, щоб валюта зайшла в Україну, зробіть так, щоб принципи ва^ лютного регулювання були такі, що мотивують, щоб валюта поверталась в Україну, а потім уже ходіть з ножами і зрізайте врожай!

Найцікавіше, що ці гриби на Валентина подіяли. І згодом ми у питанні регулювання валютного ринку порозумілися.

Таких епізодів на початку моєї роботи у Нацбанку було дуже багато: сотні, може, тисячі. Для ринкової економіки треба було створювати нові регламенти. Багато економічних явищ виникало стихійно, і реагувати на них Нацбанк мусив аврально. Форматування валютного ринку під нові ринкові умови продовжувалося ще багато років, і Нацбанк не міг не зачепити чиїхось інтересів.

На тому самому валютному ринку треба було значні кошти виводити з тіньового ринку і проводити декриміналізацію цієї сфери. Простіше кажучи, вуличних міняйлів-кидал бути не повинно. Звичайно, це було питання компетенції МВД, але і Нацбанк долучався до тбго, щоб вивести з тіні хоча б частину валютних операцій. У 1995 році ми провели серію заходів, які були спрямовані на виведення валютних оборотів з тіні. Влітку того року ми заборонили використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу на території України. Були заборонені так звані пересувні обмінні пункти. Восени ми зробили більш жорсткими вимоги для функціонування пунктів обміну валют: вони не могли відтоді працювати без касових апаратів. Вочевидь, логіка цих дій полягала у тому, щоб перевести усі неконтрольо-вані валютні операції з "вулиці" у банківську сферу. Усі ці дії відбувалися у логіці нашої економічної терапії: ми продовжували боротися із дрібними крововиливами назовні, кров мала текти тільки там, де мала текти, — по судинах.

Але у "дикі дев'яності" кров текла не тільки по судинах, але й деінде, іноді — буквально на вулицях міст. Час від часу новини повідомляли про перестрілки просто у центрі столиці. У моєму колі спілкування, у дев'яностих убили п'ятеро банкірів, яких я знав особисто і досить близько. А тут Нацбанк починає боротьбу з одним із найбільш криміналізованих сегментів економіки... Вочевидь, ми не могли не перейти дорогу тіньовому бізнесу: може, не на мільярди, але на сотні мільйонів ми перерозподілили валютні потоки з "вулиці" у банківську сферу.

Квартира голови Нацбанку знаходилася неподалік головної будівлі, у будинку на розі Інститутської і Липської — у тихому і завжди дуже престижному районі Києва. Проблема була тільки одна — квартира знаходилася на першому поверсі. З точки зору безпеки це було дивне рішення.

Одного разу зранку я йшов на роботу. Перед вхідними дверима було пару сходинок біля поштових скриньок. Я спустився, дістаю із скриньки пошту. Серед надходжень — конверт. На тому конверті не було жодних позначок, і це видавалося досить дивним. Я його відкриваю: усередині був лист. На майже повністю чистому аркуші було надруковано зовсім мало тексту: чотири імені у стовпчик. Авжеж, я знав їх усі: перші три імені були досить відомими у той час, усі ці люди загинули за більш чи менш загадкових обставин протягом останніх років. Четвертим було надруковане моє ім'я. І хрестик ліворуч синім чорнилом хтось поставив від руки...

Коли хочуть убити — то не листуються. Я вийшов, викинув той конверт на смітник. Я розумів, що це був засіб тиску, але дещо іншого ґатунку. Думаю, що це був спосіб якось вплинути на родину: налякати дружину, яка зазвичай забирає пошту зі скриньки, створити відповідний нервозний настрій, залякати близьких мені людей, перетворити моїх близьких на засіб тиску.

Подолання платіжної кризи, створення електронної платіжної системи, перемоги на ниві валютного регулювання були важливими справами, але у порівнянні з головним викликом часу то були дрібнички. Головним викликом часу була гіперінфляція. У 1991 році показники інфляції уже виражалися тризначними числами, йшлося про сотні відсотків. Наступного, 1992-го Україна мала уже чотиризначні показники: інфляція підскочила за дві тисячі відсотків. А в 1993-му українська економіка встановила світовий антирекорд — індекс споживчих цін сягнув 10 256 %!

Гіперінфляцію можна було приборкати. Але для цього уряд мав навчитися формувати жорстку бюджетну політику та покривати дефіцит бюджету неемісійними засобами. Для декого в Парламенті й уряді це було складно зрозуміти: а де брати гроші, як не в Нацбанку? Проте Національний банк мав припинити кредитувати уряд. Для цього треба було зробити український центральний банк незалежним від уряду.

Отже, перші три роки моєї роботи минули у Бермудсько-му трикутнику між трьох ключових понять: гіперінфляція - емісія — незалежність Національного банку. Для того щоб здолати гіперінфляцію, треба було мати максимум незалежності і мінімум емісійного навантаження на грошову масу. А це означало складний діалог з урядом і Парламентом.

Найдивовижніше у цій історії, що це вдалося: Нацбанк і Кабінет Міністрів порозумілися. У результаті у 1994-му ми мали інфляційні показники у 20 (двадцять!) разів нижчі за тогорічні — 501 %. У 1995-му показники інфляції ще лишалися тризначними, але у 1996-му ми прийшли знову до відносно "пристойних" двозначних показників. За чотири роки українська економіка пройшла дорогу від 10 256 до 10 % інфляції у рік. Такий чудовий ефект був результатом дуже тяжкого порозуміння.

Я добре пригадую той день у Парламенті. Триває засідання, і на тому засіданні вирує чергова розборка навколо емісії. Я сиджу у ложі, де зазвичай сидять представники незалежних інституцій: Прокуратура, Суд, Нацбанк. Уряд навпроти мене сидить у своїй ложі, і Юхим Леонідович як виконувач обов'язків прем'єр-міністра над своїми парламентськими володіннями скелею здіймається. На трибуні хтось черговий раз шкуру знімає з голови Нацбанку. Звучало це все неприємно — гра йшла в одні ворота. То був навіть не бій, а побоїще: кожний, хто виходив, виступає проти Нацбанку — звучать погрози, мені обіцяють відставку: давай емісію!

Я виступив, розказав про монетарну політику, яка була затверджена на рік у Парламенті, пояснив, що чітко знаходжусь у межах цієї політики і нової дискусії зараз ми відкривати не будемо!

Звичайно, мені образливо було чути усі ті обвинувачення і погрози. Хоча що ті емоції?! Ти повинен робити свою справу! Але нема де дітися, відчуваю спустошення через свою самотність: і в переносному значенні — надто мало в Парламенті однодумців, і в буквальному — біля мене нікого поруч. Ані Генпрокурора, ані Голови Верховного Суду немає - сам у ложі сиджу. Це було спецпитания Нацбанку, нікого з них і не мало бути у Парламенті того дня. А все одно самотньо. І хто б міг подумати, що так зле може бути, коли Генпрокурора поруч нема?! Раптом хтось мене за плече торкає — у пустій ложі! Повертаюсь: Юхим Леонідович стоїть у наступному ряду, перехилився до мене через спинку крісла і бере мене за плече. Прийшов підтримати. Далі треба мовою оригіналу, щоб не розгубити усієї чарівності інтонацій:

— Витенька, слышь, Витенька, я тебе скажу: эмиссии мы не допустим! Ми не допустим инфляцию! Я тебя буду всё время защищать, я поддерживаю то, что ты делаешь! Витенька, ты можешь зайти завтра ко мне в восемь, утречком?

Приходжу на восьму ранку в будинок Кабінету Міністрів. Треба сказати, що Звягільський ще раніше починав. Він був "жайворонком", одним із "ранніх" прем'єр-міністрів. Заходжу, він знову починає свою пісню:

— Витя, я тебя не сдам! Я поддержу тебя! Никакой эмиссии, никакой эмиссии! Никаких, там, роста цен. Слышь, Витенька, дай кредит!

— Не-е! Не-не-не — никакая не эмиссия! Дай кредит! Отак. Це зараз досить набрати в Інтернет-пошуку слово "емісія", і в будь-якій електронній енциклопедії буде написано: "Центральні банки не кредитують уряд для покриття бюджетного дефіциту, оскільки такі гроші не матимуть відповідного товарного покриття і призведуть до зростання цін". Але тоді тільки-но завершився 1993 рік. Десятиліттями, увесь час перед Незалежністю ставлення уряду до державного банку було як до касової контори, яка не мала своєї думки: її функції — перераховувати, що скажуть! Інша модель економіки. Інша психологія управління. Інший час. І все це я розумів. Та під час розмови із Юхимом Леонідовичем я почувався дещо розгубленим, адже за моїми відчуттями то був не той момент, щоб прописні істини з хрестоматії читати! Не час був і не місце, щоб прем'єру, на якому вся відповідальність за країну, у якого десятки і сотні невідкладних справ у порядку денному, пояснювати основи ринкової економіки. Наш діалог із урядом тривав іще досить довго, допоки ми вийшли на спільне розуміння проблеми.

Звісно, відповідно до закону про тогорічний бюджет НБУ мав видавати кошти уряду на кредитній основі. Правління НБУ затвердило квартальні і місячні об'єми цього кредитування уряду, і цей жорсткий графік пояснював, чому з такими боями банк розставався з кожною сумою.

Тут треба "на полях" зазначити, що я мав добру співпрацю з кожним прем'єр-міністром. Поки я очолював Національний банк, в Україні змінилося шість прем'єрів: від Кучми до Пустовойтенка. Кожний із них був цікавий і як людина, і як керівник. Юхим Леонідович, наприклад, знав увесь мій розклад дня, і навіть куди і в яке відрядження я їду. Він не відпускав мене навіть на 2-3 дні, щоб я не залишив директиви, як ці дві доби повинен працювати центральний банк. Володимира Семеновича Стельмаха, першого заступника голови НБУ, він називав не інакше, як "мудрий дяк". І кожного разу, коли я мав кудись летіти, мене проводжав прем'єр. Юхим Леонідович кожний раз в аеропорту просив нотатника і казав: "Вітінька, я тебе прошу, напиши резолюцію Стельмаху, щоб той сьогодні чи завтра видав гроші". Авжеж, йшлося про планову суму, яка була затверджена вже у Парламенті, проведена через бюджет. Правдою було і те, що я усі ці бюджетні гроші намагався "притримувати", заощаджувати, Нацбанк розставався із цими грошима — як то кажуть — "зі скрипом". Адже попереду кожного дня у прем'єра завжди дуже багато питань, тому просто не може бути такого, що він приходить, а у мене каса для уряду була порожня. Де б я не був, куди б не летів, час від часу на аеродромі з'являється Юхим Леонідович із однією піснею: "Витенька, напиши этому своєму мудрому дьяку!" І я писав на аркуші з його робочого нотатника щось на зразок вітальної телеграми Стельмаху: "Зберіть правління, розгляньте суму і в рамках емісійного плану на квартал допоможіть".

Отже, чому для Національного банку так важливо було не вдаватися до емісійних джерел покриття дефіциту бюджету? Ми жили у країні, у якої практично не було бюджету: бо цей бюджет не виконувався, національні борги росли, економіка падала, і падала темпами нев5%інеу8%,ав значно більших, катастрофічних масштабах.

Вочевидь, влада за звичкою радянських часів розглядала Національний банк як джерело ресурсів, у більшості випадків не розуміючи, що це джерело є правдивим і ефективним виключно за певних умов економічного розвитку. Через таке нерозуміння функцій центрального банку була запроваджена модель, коли прийняття всіх ключових рішень — грошове регулювання, емісія - знаходилося поза межами НБУ. Ці рішення приймали або на Банковій, або на Грушевського. То була хибна модель: країна занурилася у пучину гіперінфляції.

Чому так сталося? У багатьох представників тодішнього політичного класу сформувалася ілюзія, що, в принципі, у нас все добре: і економіка могла б працювати краще, і ми могли б підвищити пенсію та зарплату — от тільки Національний банк не дає грошей. Як тоді часто говорили у Парламенті: "В обігу мало грошей". У НБУ бачили кредитний мішок, дійну корову, яка повинна покривати бюджетні дефіцити. Елементарне нерозуміння базових законів економіки і призвело до того, що першою жертвою став центральний банк.

Країна занурювалася у життя, коли бюджетний дефіцит знаходився не в межах двох чи трьох відсотків ВВП, а в обсягах, які тепер навіть уявити складно! За останні роки ми вже настільки звикли до відносно низьких показників бюджетного дефіциту, що навіть нарікаємо уряду за слабку політику контролю видатків, якщо цей показник зростає, скажімо, з 1,8 до 3,1 %! Тоді дефіцити заходили за 10 % і більше. Проте це були формальні показники, а була ще й прихована частина дефіциту, яку було складно оцінити з низки причин. Думаю, реальний дефіцит бюджету був набагато більший за 15 %.

Це був результат нездатності Парламенту та уряду збалансовано сформувати базові економічні тенденції, планувати й управляти видатками держави.

Проте уся ця політична клініка, метастази злоякісних утворень у політичній сфері - усі ці симптоми визначали характер дискусії з центральним банком. НБУ протягом двох перших років свого існування працював під тиском постійної критики у Парламенті. В кінці кінців це спричинило серйозне ослаблення монетарної політики. Ослаблення монетарної політики означало гіперінфляцію. Політична безконтрольність і, разом з тим, невміння формувати засадничі речі для держави у перші роки її існування метастазами перекинулися на центральний банк. Він був змушений діяти за наявними політичними правилами і робити емісію під урядові видатки. Іще раз мушу підкреслити, що Нацбанк у системі координат перших двох-трьох років української Незалежності був лише виконавцем рішень, які формулювалися у парламентських і урядових стінах. Нацбанк не був незалежним у своїй діяльності. У тих умовах Нацбанк не міг забезпечити фінансову стабільність.

Фінансова стабільність є золотим правилом економіки розвитку. Про це написано тисячі тисяч досліджень, але коротко суть їх така: економічне зростання настає тільки за умов досягнення фінансової стабільності.

У тому полягають вимоги економіки, вимоги бізнесу до держави: дайте стабільні ціни, дайте стабільні гроші. Якщо ви дасте стабільні гроші — ви можете починати фінансовий цикл. По циклу ти закладаєш реальні ціни, цикл закінчується через 8 місяців, утворюється додана вартість, яку можна реалізувати й отримувати доходи. Це — абетка ринкової економіки. Але що відбувається, якщо ціни перемінні? Темпи розвитку цих цін стають більшими, ніж економічна вигода. Адже через 7 місяців ти отримуєш продукт, де додана вартість менша.

Спробуємо задіяти звичну для українського ока наочність: наприклад, у нас є тарілка борщу, яка коштує 5 гривень. Полумисок із борщем — це валовий продукт, а 5 гривень — наявна грошова маса. Тобто цей валовий продукт обслуговує ця грошова маса. Далі ми абстрагуємося від багатьох нюансів обігу. Проминув квартал. Нічого не змінилося в економічній динамиці: наша тарілка з борщем залишилася такою, якою була: борщ до неї ані долили, ані з'їли. Проте НБУ за рішенням Парламенту випускає іще 10 гривень. Грошей в обігу стало вже 15 гривень! І виходить, що наша миска борщу, наш валовий продукт коштує вже ці 15 гривень. Таким чином, борщ став ніби втричі дорожчий. Інфляція виросла на 300 %. Вочевидь, дохідність виробництва борщу на 300 % не може піднятися. Виникає парадокс: не так борщ став дорожчий, як гроші знецінилися. Знову спрацював закон попиту і пропозиції. Значить, такі ігри з емісією - це дорога до економічного банкрутства, до кризи, до економічного застою, до депресії.

Дуже важливо, щоб кількість грошей в обігу і конкретний стан економіки знаходилися у відповідному ціновому балансі. Якщо центральний банк має вільну доктрину і сильний монетарний курс - він проводить жорстку політику і контролює, щоб кількість грошей відповідала вартості того полумиска борщу. Треба, щоб він коштував 5 гривень і через квартал, і через рік — щоб ціна була стабільна. Тоді той, хто займається виробництвом, може планувати витрати, оновлювати обладнання, створювати додаткову вартість, мати дохід. А емісія ламала усі плани, створюючи умови для нових обертів інфляції. Емісія руйнувала економіку.

Тут, можливо, варто послатися на експертну думку мого товариша Олександра Івановича Кірєєва, який працював поруч зі мною у банку "Україна", а потім — у Правлінні НБУ та на багатьох інших важливих державних посадах. Ось що він час від часу повторює: "У перші роки Незалежності банки могли випускати грошей більше, ніж вони реально мали", а також згадує, що окрім природного емісійного центру — Національного банку — стихійно утворилося іще кілька сотень емісійних центрів. Через низку загальноекономічних обставин і елементарний недогляд з боку державних інституцій, банки і їх філіали отримали можливість створювати "віртуальні" гроші. Наприклад, є певний залишок на рахунку клієнта, і банк може за рахунок цих коштів видати кредит іншому клієнту. Той їх віддає у кредит наступному клієнту. А до того ті гроші можуть бути використані для розрахунків власником рахунку теж. Виходить, що одним карбованцем розрахувалися у двох, а часом — у п'яти-шести місцях! По суті це означало не контрольовану державою емісію. Така "недержавна емісія" підливала олії у багаття інфляції.

Згодом Нацбанк подолав цю проблему, і подолав досить швидко: ми запровадили дуже жорсткі вимоги щодо руху грошей по кореспондентських рахунках, і ця проблема зникла. Між іншим, цю проблему ми теж успадкували з останніх років існування Радянського Союзу. Система МФО в останні роки її існування теж мала бути реформована, оскільки СРСР відмовлявся від монобанкової системи. Інструмент кореспондентських рахунків треба було вводити тоді ж, коли відбулася реформа банківського сектора, коли були створені перші спеціалізовані державні банки, коли радянська система усвідомила необхідність створення акціонерних комерційних банків. Запровадження інструменту кореспондентських рахунків мало б відбутися ще наприкінці вісімдесятих. Але з різних причин не відбулося. І в результаті гроші у країні почали плодитися самочинно і безконтрольно, як кролики.

Грошова маса неконтрольовано збільшувалася, це спричинило гіперінфляцію. Гіперінфляція зумовила ситуацію, коли усі намагалися позбутися грошей і вкласти їх у товар. Адже ціни на товари весь час зростали: якщо ти сьогодні не купиш кілограм цукру, скажімо, за 5 карбованців, через тиждень у тих умовах він коштуватиме 15, а ще через деякий час - 50 карбованців! Гроші переставали бути засобом накопичення. Вони втратили цю функцію, бо дуже швидко знецінювалися. Будь-який товар в умовах гіперінфляції стає ліпшим засобом накопичення багатства, ніж гроші. Усі почали викидати з кишень гроші, а виробництво продовжувало падати: тобто те, що люди не трималися за гроші, у тих умовах сприяло наступному витку інфляції. Коли ж гроші втрачають цінність — тоді починаються прямі товарні розрахунки: товар міняють на товар. Наприкінці XX століття в економіці ми повернулися до Середньовіччя. Почалася бартеризація економіки: телевізори почали міняти на шкарпетки, шкарпетки — на КамАЗи. У цьому сенсі бартер — то дуже весела штука, адже треба порахувати, скільки шкарпеток коштує телевізор. Проте економіці було не до сміху: шкарпетками не заплатиш податки, а гроші втратили функцію засобу платежу. Коли нема податків — нема з чого платити зарплати і пенсії. Ми прийшли до парадоксу: держава емітувала усе більше й більше грошей, а вийшло, що у людей грошей нема!

Для того щоб вилікувати економіку від гіперінфляції, треба було, щоб проти "хорошого" і щедрого уряду стояв хтось "поганий" і скупий та не давав урядовцям робити нічим не підкріплені емісії.

І все було б добре, і логіку Нацбанку щодо емісії на Грушевського могли б сприйняти, але ж "треба годувати народ"! Ще одним фактором, через який в уряді і Парламенті не наважувалися відмовитися від емісійного покриття бюджетного дефіциту, були так звані державні закупівлі зерна.

Кожного року уряд через своїх агентів — Мінхлібопродукт, а потім через Міністерство сільського господарства - закуповував у різний час від 7 до 9 мільйонів тонн зерна. Далі, протягом року через виробничі об'єднання хлібопродуктів уряд це зерно продавав, видавав у кооперацію, підприємствам державної торгівлі, державним хлібним заводам - "годував народ". І кожного року держзакупівлі спричиняли інфляційний сплеск.

На закупівлю цього зерна йшли мільярди коштів. Оскільки в держави цих коштів не було, через Парламент приймалося рішення поза Національним банком про емісію. За командою з Грушевського Нацбанк вмикав друкарський верстат. Що відбувалося далі? Через тиждень вибухає валютний курс. Через три тижні вибухають ціни. Аграрії бурчать, що їх обдурили. Вони бачать, що їхні гроші через три тижні з'їла інфляція, і виявляється, що своє зерно вони продали у три-чотири рази дешевше. Такі некрасиві речі відбувалися тому, що держава платила не реальними грошима, а віртуальними. Насправді то були фіктивні гроші, адже емісійні гроші - то не справжні гроші. Проте ця історія відбувалася кожного року: дайте емісію, бо "треба народ годувати"!

То був якийсь сюрреалізм: хтось видумав, що держава повинна закупити зерно, далі помісячно або навіть і потижнево передавати його до системи хлібопродуктів чи споживкоопера-ції - тим, хто випікає хліб, потім ті передають випічку у торгівлю, і все це формує державний або державно-кооперативний ланцюжок. Насправді, виробництво хліба мало б бути приватним питанням. Так само, як ми шиємо костюми або черевики. Я багато разів говорив, виступаючи на різних нарадах щодо хлібозаготівель: "Ви сидите усі в гарних костюмах, але їх держава не шила - їх шила приватна структура. Ви ходите на роботу в краватках, але держава їх не купує. Ви ходите у черевиках, а держава їх не шиє. Як так виходить, що ви кожний день голі й босі не ходите?! Так чому, коли ми доходимо до хліба, ми кажемо, що хліб має пекти держава?! У держави є зайві гроші? — Ні, немає! Держава пенсіонера не може обслуговувати, держава не може на гідному рівні обслуговувати вчителя, медика, солдата, студента, вченого. То хай держава займеться своєю роботою, а не хліб пече!" Будь-яка комерційна справа державі завжди гірше дається, ніж приватній структурі. Для мене це був виклик і великий клопіт: треба було відучити державу займатися тим, що для неї не було характерним. Врешті-решт, якщо не змінити місію держави в організації зернового ринку - цс було б джерелом інфляції і постійною загрозою стабільності гривні. Це були пережитки радянського минулого, адміністративної економіки. Але багато хто в уряді та Парламенті не хотів цього розуміти, а часом просто боявся щось змінювати.

Наближався відповідний сезон, і я розумів: якщо завчасно про "годувати народ" не подбати - мені знову курс знесуть емісією під хлібозаготівлі.

Я шукаю собі в цей час союзника, телефоную Плющу і кажу: "Іване Степановичу, от якщо зараз ми це питання на самому високому державному рівні не вивчимо і не вирішимо, нам ані успішної грошової реформи не бачити, ані економічної стабільності і росту!"

— Іване Степановичу, у нас зараз є нагода поставити крапку в тій історії, що нас кожний рік літом паралізує. Ідеться про те, коли держава, у якої немає грошей, через сфальшовані емісією гроші купує правдиве зерно. Ця операція зриває стабільність купонів, і ми так ніколи не прийдемо до реформи національної валюти.

Він мене уважно вислухав, і я викладаю свою мрію:

- Іване Степановичу, давайте ми візьмемо літак, зберемо у цей "Ноїв ковчег" міністра фінансів, міністра сільського господарства, міністра промисловості, міністра економіки, десь міністрів сім-вісім, Національний банк, Голову Парламенту і такою делегацією вилетимо в Чехію! Я домовився із прем'єр-міністром Вацлавом Клаусом, щоб ми півдня поспілкувалися, зокрема по цій державній закупівлі хліба.

І ми домовилися з Головою Парламенту, щоб полетіти у такому складі у Прагу і влаштувати державний переворот у закупівлях зерна.

У мене була і залишається велика дружба із Вацлавом Клаусом, віднедавна колишнім президентом Чехії. Колись раніше він був міністром фінансів, а коли відбувалася ця розмова з Іваном Степановичем, Клаус очолював чеський уряд.

Вацлав Клаус — це один із моїх улюблених економістів Європи, це людина, яка принесла дуже багато раціонального у нові фінанси, у реформування країн пострадянського простору. Він зробив значний внесок у славетну чеську оксамитовість 1989 року, яка так багатьом сподобалась. Але водночас він був і монетаристом, і економістом досить радикального типу, можна сказати — тетчерівського ґатунку. Свого часу він випускає епістолярій, послання світові: "10 економічних заповідей XXI століття". Спочатку ми у НБУ його переклали і поширили серед депутатів Парламенту, а в 1995 році цю роботу видали окремою книжечкою. Я активно сприяв цьому виданню, бо мені видавалося дуже важливим, щоб в українському Парламенті ці заповіді прочитали і добре вивчили. Тоді у нас багато принципових рішень було попереду, а ця невеличка, але важлива робота могла допомогти.

Щоб мати хоч якусь уяву про суть тієї дискусії наприкінці 1993 року, варто перечитати півсторінки тексту. Ці думки дають уявлення про той концепт реформування української економіки і політики, який сформулював Вацлав Клаус. Я не можу гарантувати дослівності цитати — це радше конспект-рефлексія на один з публічних виступів Клауса, який перегукується із згаданою роботою та відповідає на найважливіше питання часу - як рухатися до свободи. Сподіваюся, що зміст його відповіді я передав вірно. Отже, як рухатися до свободи:

Системна трансформація не є вправою прикладної економіки або прикладної політології — це процес, який включає в себе людей та впливає на їхнє щоденне життя. Він створює нові групи переможців і переможених. І це змінює відносну політичну та економічну міць і стан різних соціально-економічних груп, руйнуючи первісну політичну, соціальну та економічну рівновагу.

1. Щоб бути успішними, політичні лідери повинні сформулювати і "продавати" громадянам країни позитивне бачення майбутнього суспільства. Перше завдання полягає в його формулюванні; бачення повинно бути позитивним (не тільки

негативним), воно повинно бути ясним, воно повинно мотивувати, воно повинно говорити до сердець чоловіків і жінок, які провели більшу частину свого життя у духовно порожньому комуністичному режимі.

2. Друге завдання — "продати" своє бачення — є набагато складнішим. Воно вимагає звернення до народу: треба сперечатися, пояснювати, відстоювати, агітувати. Це вимагає більш ніж ефективної системи комунікації, більш ніж ефективних інформаційних технологій, більш ніж вільних і незалежних медіа. Це вимагає формування стандартних політичних партій, тому що без них політики не мають ніякої реальної основи влади.

3. Необхідний набір кроків щодо реформування включає в себе як зміни інститутів, так і зміни поведінкових і нормативних правил. Інституційні зміни вимагають часу. Проте зміна правил може і повинна відбутися дуже швидко. Велика частина розбіжностей щодо швидкості перетворення (шокової терапії або поступовості) можуть бути усунуті, якщо буде чітко вказана швидкість цих двох концептуально різних завдань перетворення.

4. Така фундаментальна зміна всього суспільства не може бути продиктована апріорі — за допомогою заздалегідь підготовлених процедур. Схеми реформування повинні бути вільними, невибагливими і гнучкими. Мрії соціальних інженерів усіх ідеологічних кольорів організувати або керувати всім процесом системного перетворення у жорсткий спосіб є помилковими, оманливими та суперечливими. Це має бути прийнято як даність, як важливу теорему перетворення: неможливо централізовано планувати народження і зростання вільного суспільства і ринкової економіки.

5. Реформи мають бути сміливими, цілеспрямованими, рішучими, а отже — болючими: бо економічна діяльність на основі пільгових цін, на штучно створених і тепер неіснуючих вимогах і на захищених ринках повинна припинити своє існування.

6. Одномоментний стрибок цін після їх лібералізації є неминучим.

7. Різке знецінення, яке неминуче буде введене перед лібералізацією зовнішньої торгівлі, зміщує обмінний курс значно нижче паритету купівельної спроможності.

8. Нерівність по доходах та майну виросте до безпрецедентного рівня.

9. Витрати, які мусять нести люди, треба широко розподілити: в іншому випадку втрачається крихка політична підтримка. Треба говорити правду, не обіцяти речей, які не можуть бути реалізовані, врешті-решт, збереження довіри до програм реформування та до політиків, які реалізують їх, — усі ці три умови є абсолютними імперативами.

Економічна і політична логіка, яку пропонував Вацлав Клаус, стосувалася також і викликів, пов'язаних із проблемами, через які ми готувалися до вильоту в Прагу.

Отже, завершується листопад 1993 року, прилітаємо у Прагу. Сідаємо на якийсь не той аеродром: сніг іде, хуртовина, нас ніхто не зустрічає, автомобілів нема. Іван Степанович нервується, лає посла: одне слово, візит почався "плідно".

Приїжджаємо до уряду. Прем'єр-міністр Чехії розповідає про свій досвід реформування економіки. Той досвід був складний. Можна десятки історій розповідати, як проводилася чеська приватизація, як розчищалися бюджетні видатки, знімалися привілеї із чиновників. Доходимо до основної теми, заради чого зібралися на ковчезі усі ці різні люди: починаємо говорити про державні закупки зерна.

Іван Степанович уже мав сформовану позицію, розуміє, що питати треба, запитує у Вацлава Клауса:

— Скільки тонн зерна закуповує чеський уряд?

Клаус — це людина, яка працювала міністром фінансів країни, тобто що купувалося, що продавалося державою, людина достеменно знає, але тут він сидить приголомшений, не знає, як відповісти Івану Степановичу. Прем'єр-міністр опустив трошки окуляри, з-над окулярів на Плюща дивиться і всім своїм виглядом запитує: "Повторіть, я не розумію, про що ви питаєте мене!"

Іван Степанович до нас повертається: "Ну, може, він не знає?" І знову до нього:

— Ну, скільки мільйонів крон ви витрачаєте на закупівлю хліба для держави?

— Та ми не купуємо хліба. Ми не купуємо зерна для держави.

— Та є тюрми, — каже Клаус, — є армія, але ми їм даємо бюджет, а де вони купують, ми не знаємо: там є процедура, хто меншу ціну ставить на зерно — там вони і купують. Але де саме вони купують — того ми не знаємо.

— І що, у вас немає цих державних закупівель на рік — "годувати народ"?

— Ні, немає. То бізнес витрачає свої гроші, складує, варить, парить, у торбинки замотує, продає. Ми з держбюджетом ніякого стосунку до цього не маємо!

Іван Степанович перехиляється за крісло до нашого міністра фінансів. Це був Григорій Олександрович Пятаченко, і він сидів десь через три крісла від голови нашої делегації. Іван Степанович до нього повертається і голосним шепотом, яким дітей лякають, звертається до нього: "Григорію Олександровичу, ви чуєте? їхня держава не купує зерно!"

Це було найбільше відкриття для цієї делегації! Григорій Олександрович, правда, тоді нічого не сказав у відповідь. Але поверталися ми звідти уже з перемогою, принаймні, в тому сенсі, що на цей рік держава купувати зерна не буде. Мої аргументи в уряді почули з інших вуст, і це було дуже важливо для фіналізації цього питання: врешті-решт ми перекрили ще одну дірку в бюджеті, а головне - зняли один з ключових чинників девальвації гривні і гіперінфляції споживчих цін.

Але кинути питання зернового ринку зовсім напризволяще мені видавалося якось не зовсім правильним. Тому ми просто у Національному банку організовуємо аукціон з продажу зерна. Я думаю, що за 300 років банківської практики в цьому світі — це був один-єдиний аукціон з продажу зерна, який проводився у головній операційній залі центрального банку. Ми прагнули показати хліборобу, що насправді поза урядом, на нашому ринку він має ліпшого покупця — покупця, який може заплатити дорожче, який здатний його, хлібороба, авансувати, і при цьому ці операції не спричинятимуть девальвації національної валюти, бо це ринковий покупець!

Я зробив такий невеличкий оргкомітет, ми запросили до торгів, можливо, до сотні учасників ринку — як виробників зерна, так і потенційних покупців. До якоїсь частини учасників я особисто передзвонив: хлопці, приїжджайте, нам треба провести перші в Україні зернові торги. Мовляв, ми покажемо, як це робити, а потім ми готові передати комп'ютерну програму і допомогти організувати хлібну біржу України. Проте зараз давайте ми розпочнемо з першого аукціону, покажемо, що для виробників і покупців є площадка, куди можна приходити в перспективі щоденно і в режимі реального часу проводити купівлю-продаж зерна.

Вочевидь, хліб — це знакова тема. Зерно є товаром, який несе колосальне соціальне навантаження. У жодному суспільстві немає байдужих до того, яка ціна на зерно і як працює зерновий ринок. Це питання, яке не здатний обійти жоден уряд, жодна держава. Так само, як неможливо обійти питання ціни на національні гроші. Ціна на хліб і ціна на гроші — то два рівнозначні за вагою питання. Це питання національної ваги.

Валютний курс і ціна на хліб часом поводяться у подібний спосіб. Певні природні чинники впливають на те, що ціна на зерно високо піднімається, і, звісно, через декілька тижнів це приводить до того, що так само зростає ціна на хліб. Хліб — соціальний продукт, і значне зростання ціни викликає гостру соціальну реакцію, що невигідно будь-якому уряду. Тому уряд намагається тримати політику ціни на хліб на такому рівні, який би був комфортний для суспільства. Разом з тим, бувають періоди, коли великий врожай знецінює зерно: ціни на хліб падають і економіка виробника так просідає, що він сам стає проблемою для держави. Враховуючи, що це виробництво ризиковане, зерновий ринок потребує державної регуляції. Але потребує державної регуляції ринкового типу. Підкреслюю: не адміністративного, а ринкового типу. Такого, який здійснюється, наприклад, у Канаді, де працює біржа, яка створена у партнерстві між державою і приватними структурами.

Біржа формує національний зерновий фонд у подібний спосіб, як формуються валютні резерви Нацбанку. Приходить рік, коли зерна мало і ціна на зерно є високою, — тоді біржа проводить інтервенцію зі своїх фондів, викидає на ринок запаси і зменшує ціну на зерно. Приходить рік, коли високий урожай зумовлює малі ціни для виробника, — тоді біржа виступає активним покупцем, створює попит, піднімає ціну і формує свої запаси на майбутнє. Така біржа не є комерційною установою, яка заробляє, вона є установою, яка реалізує державну регуляторну політику в цьому секторі економіки. У такий спосіб ціна на зерно утримується у якомусь коридорі, який забезпечує гармонію і для суспільства, і для виробника. Це ціла політика, яка регулюється ринковими засадами. І от моя мрія була така: давайте ми для такої зернової держави, як Україна, — яка, безумовно, на зерновому ринку світу буде грати перші ролі, рано чи пізно буде у першій п'ятірці, — відпрацюємо модель національної політики.

І ми проводимо аукціон у стінах Національного банку. Цей аукціон дає ціни на продукцію сільгоспвиробника на 30-40 відсотків більші, ніж пропонувала держава на закупки чергового року. У гарному розумінні ми зробили таку собі провокацію: ми показали, що держава насправді є не найкращим покупцем, у неї немає грошей, вона неплатоспроможна так, як інші гравці ринку. Це не властива для держави функція хліб ростити-моло-ти-пекти. Ми переорієнтували ринок на іншого гравця. Таким був основний посил цього експерименту.

Ми провели зернові торги і цим самим показали, що починаючи від цього року в Україні загрози, яка існувала над національною валютою, — залпової емісії для потреб уряду по закупці зерна — більше не існує. Через певний час у приміщенні Мінхлібопродуктів розпочались регулярні торги зерном, а згодом запрацювала біржа. Ми перекрили ще один внутрішній крововилив в економіці.

Від 1993-го і аж до 1998 року українські політики сперечалися, чи голова Нацбанку повинен бути членом уряду. Я керувався хрестоматійним положенням: голова Національного банку не має брати участь у засіданнях уряду. Інституційно уряд і НБУ є протилежностями. Уряд — вічний позичальник. Національний банк — вічний кредитор. Уряд — це головний агент держави. Національний банк має бути, з одного боку, також провідником інтересів держави, а з іншого - працювати на користь звичайного громадянина, пересічного виробника товарів та послуг. Саме тому я завжди відстоював у назві центрального банку слово "національний". Це ключове слово, що відображає баланс раціональних стримувань і противаг в ім'я національного розвитку. Саме у цьому полягає різниця між поняттями "національний" і "державний" банк. Але формально, допоки ми прийшли до розуміння цього статусу Національного банку та його голови, п'ять чи шість років я мав формальний статус члену уряду. Врешті-решт, на тому етапі вмикався суб'єктивний чинник, кожна моя участь у засіданні уряду часто приводила до конфліктів: уряд просить емісію, а голова Нацбанку виходить на трибуну і каже "ні". Це слово я повторював на засіданнях Кабінету Міністрів сотні разів, а хто любить чути слово "ні"?! Треба було, щоб Національний банк України став незалежним від уряду.

Це була одна із успадкованих від часів Радянського Союзу інституційних проблем: Держбанк СРСР не був незалежною установою. В умовах адміністративної економіки у тому не було потреби. Держбанк СРСР перебрав на себе дуже багато функцій, які були у Міністерства фінансів.

У той період, коли я працював в Українській конторі Держбанку СРСР, був момент, коли радянський центральний банк мав би зупинитися, завершити нав'язану комуністичним ладом практику, перестати бути касовою установою, забути про позицію "чего изволите?" і почати вибудовувати свою незалежність, формувати пряму відповідальність за якість грошей, їх стабільність. Але у тих умовах незалежність центрального банку могла почати формуватися тільки як результат зміни державної політики. А політики — вірніше комуністичні діячі — часто цього не розуміли. Боюсь, вони просто не знали про те, що незалежність центрального банку є необхідною умовою стабільності грошей. Політична диктатура тоді була понад усе.

Відносини між Мінфіном і Національним банком є дуже складними у кожній країні: це відносини між вічним кредитором і вічним дебітором. Проте ці стосунки можна і треба гармонійно збалансовувати. Хтось має контролювати уряд, щоб він не перетворився на марнотратника.

Взірцеву історію подібних стосунків надає країна, яка пережила найжахливішу в історії гіперінфляцію, — Німеччина. Ця країна дала світу приклад того, як гроші не працюють. Німеччина показала, як сірники або мило стають більш твердими грішми, ніж національна валюта: після Першої світової війни нову рейхсмарку міняли на один трильйон старих. Коли Німеччина вийшла із Другої світової війни, німцям так само кілька років не вдавалося налагодити фінансову стабільність. Але саме Німеччина провела банківську реформу і збудувала таку банківську систему, з якої брала потім приклад чи не половина усіх країн світу. Коли Людвіг Ерхард, міністр фінансів в уряді Конрада Аденауера, декларував проведення економічної реформи, то ця реформа почалася з того, щоб зробити національний Бундесбанк незалежним від уряду. Керівництво держави прийняло рішення, що віднині Німецький центральний банк повинен бути у Франкфурті, а уряд та Міністерство фінансів повинні працювати у Бонні. Навіть через такі географічні символічні жести ідеологи реформ прагнули показати, що ці інституції не повинні щоденно перетинатися — у них різні місії.

Ми поставили за мету сформулювати нові принципи взаємодії між Національним банком та урядом, взявши за основу німецьку модель. Такий підхід був, до речі, однією з умов, яку треба було виконати до проведення грошової реформи. Адже центральний банк потребує належних повноважень, щоб захистити національну грошову одиницю, у тому числі і від тиску уряду. Але для цього треба було прийняти новий закон і змінити статус Нацбанку.

Врешті-решт, ми вийшли на новий закон і таким чином запровадили ті принципи, той рівень незалежності Національного банку, яку він має сьогодні і яку тепер ніхто не намагається піддати сумнівам. Незалежність Національного банку України сьогодні акцептована і суспільством, й інститутами влади. Проте для усвідомлення цього знадобилося багато років.

Крок за кроком ми підходили до того, що десь у 1995 році ми почали обговорювати з президентом країни Леонідом Даниловичем Кучмою можливість проведення грошової реформи. Проте для введення національної валюти треба було запровадити ще досить багато підготовчих заходів. Найбільшою проблемою залишався бюджет країни, його дефіцит, і особливо — що було дуже важливим для місії Центробанку — спосіб покриття бюджетного дефіциту.

До 1995 року весь бюджетний дефіцит покривався за рахунок емісій Нацбанку. Це була одна з найбільших проблем, яка заважала розпочати грошову реформу. Саме тому кожний раз у наших розмовах із урядом, з прем'єр-міністрами Віталієм Андрійовичем Масолом та Євгеном Кириловичем Марчуком, із президентом Кучмою тема керованості бюджетного дефіциту перетворювалася на одну із найбільш важливих. Нам треба було перейти на інший спосіб його покриття: не через емісію грошей Національного банку, а емісією державних цінних паперів урядом. Ми наближалися до порозуміння. Уряд врешті-решт підтримав позицію Нацбанку. Якщо сьогодні я можу переплутати дні народження моїх дітей чи онуків, то я ніколи не забуду час і обставини, коли на ринку цінних паперів Національний банк України вперше розмістив перші місячні і піврічні облігації Українського уряду. Тоді це було щось революційне, невідоме і тому — надзвичайне. Національний банк мав закласти у політику резервування нові мотиви, які б спонукали комерційні банки купувати облігації уряду як гарячі пиріжки. Тепер це звична практика, дрібний епізод.

Якщо вдаватися до аналізу статистики, можна легко побачити, що на початку 1990-х років виробництво в Україні падало, а бюджетні дефіцити, навпаки, зростали. Рівень реальних пенсій і зарплат зменшувався, і цей стан справ народжував багато утопічних проектів порятунку ситуації. Таких проектів було багато, проте більшість з них пропонувала лише одну ключову відповідь — друкарський верстат.

Україна пішла шляхом слабкої монетарної політики: головне - побільше надрукувати грошей. Друкарський верстат народив дві спіралі, два торнадо: стрімку динаміку цін і дещо менш стрімку динаміку зарплат. Адже слабка бюджетна та монетарна політика приводять до того, що інфляція розвивалася вищими темпами, ніж заробітна плата. Коли такі процеси тривають роками, не тільки у політичних колах, але й у владних колах усе голосніше починає звучати ідея, що цю хворобу — постійне відставання темпів заробітної плати — можна вирішити тільки за рахунок нових емісійних вливань. Це було великою, фундаментальною помилкою! До чого призвело в економіці таке рішення, я вже пояснював: ми отримали парадоксальну ситуацію, коли держава емітувала усе більше й більше грошей, а виходило, що у людей грошей нема, бо ці гроші знецінилися.

Місія Нацбанку полягала у тому, щоб домогтися фінансової стабільності. Фінансова стабільність мала приборкати інфляцію. Проте для цього треба було максимально швидко прийти до жорсткої монетарної політики, до обмежувального бюджету.

Мова йшла про цілу серію досить серйозних, радикальних реформ. Ми мали різко скоротити рівні емісійної підтримки діяльності уряду й особливо його галузевих програм. Уряд мав навчитися раціоналізувати свої видатки, сформувати так свою видаткову політику і дохідну базу, щоб був досягнутий баланс із мінімальним дефіцитом бюджету.

Водночас ці реформи мали дати відповідь на питання: як зробити так, щоб стимулювалося зростання рівня заробітної плати і соціальних програм? Відповідь була простою і очевидною: треба не зарплату піднімати до високого темпу інфляції, а інфляцію опускати до рівня — або і нижче — можливих приростів зарплати і соціальних програм. Залишалося тільки переконати в цьому уряд, парламентське лобі та профспілки.

Наприкінці 1993 року 10 256 % гіперінфляції мали б зробити очевидним для всіх, що через емісію рівень заробітної плати наздоганяє інфляцію так само успішно, як собака наздоганяє свій хвіст. Так усе могло крутитися безкінечно довго: вмикався друкарський верстат, і чергова порція емісії знову піднімала ціни, а тоді треба було знову піднімати заробітну плату, щоб вона наздогнала ці ціни. Економічна ситуація зробила наступний оберт, минає квартал - і знову інфляція є такою, що зарплати не можуть наздогнати ціни, треба робити нову емісію на заробітну плату. І так продовжується без кінця, за законами геометричної прогресії.

Я розумів, що ця дискусія із урядом і Президентом України не могла бути аж такою простою, що цю гру не можна виграти за один тільки 1993 рік. Але ми активізували обговорення без-емісійного покриття бюджетного дефіциту. У мене тоді була одна мрія: через політику центрального банку, безумовно у співпраці з Мінфіном, зробити стабільні ціни і гроші — це було умовою стабільності, відновлення, економічного зростання.

Багато хто в уряді і Парламенті вважав, що спочатку треба стабілізувати економіку, а потім — гроші і ціни. Нас, прихильників іншої позиції, тоді дещо іронічно називали "монетаристами". Але саме наша позиція було єдиною вірною у тих умовах: спочатку треба було стабілізувати гроші та ціни, а наслідком цього мала стати стабілізація економіки. Іншими словами, догма вимагає спочатку досягти фінансової стабілізації, а потім прийде економічна. Сьогодні це розуміють усі. Проте так було не завжди.

Коли ми тільки починали цю дискусію, я очікував, що Міністерство фінансів почне атакувати такі пропозиції Національного банку. Ця дискусія то розгоралася, то затухала. На Банковій та Грушевського траплялися періоди метушливої активності, коли тиск на Національний банк збільшувався.

Я розумів, що мене будуть звинувачувати в тому, що ініціативи Національного банку будуть переобтяжувати бюджет. Адже уряд повинен запозичити основну суму кредиту, а потім ще й обслуговувати відсотки. А уряд до цього нікому відсотків не платив! Натомість тут йому треба в бюджет закласти суми на обслуговування запозичень: а це небачено, бо в нього і так дефіцит! Це був розрив психологічного шаблону — "у нас у Хоружівиі такого не було!" Іншими словами, виходила така собі абракадабра: треба платити більше, щоб платити менше. Але це була абсолютно логічна абракадабра, адже гіперінфляція обходилася економіці дорожче.

Проте з кожним місяцем, з кожним кварталом позиції Національного банку, президента й уряду зближувалися, ми домовилися: запроваджуємо беземісійні інструменти.

Якщо взяти стандартну ситуацію, то сто років тому чи не в кожній країні Заходу питання беземісійного покриття бюджетного дефіциту найбільше цікавило уряд і запровадження таких інструментів було ініціативою самого уряду. У нас практика емісійного покриття бюджетного дефіциту привела до того, що атрофувалася сама мотивація уряду шукати ресурси на ринку. Уряд претендував на "право першої ночі", вважав, що він особливий клієнт і тому може особливо фінансуватися, включати друкарський верстат.

Позиція Нацбанку була протилежна: уряд — це рядовий клієнт економіки, він має працювати на тому ринку, на якому працює цукровий завод, колгосп, великий підприємець чи проста людина. Уряд від них нічим не відрізняється — він є простим позичальником. Проте оскільки уряд належить до категорії вічної, то навпаки - позичати уряду завжди є велика честь! Адже уряд є інституцією першого рівня кредитоспроможності. Уряд - це установа, яка ніколи не збанкрутує. Це вічна установа, яка буде завжди обслуговувати свої зобов'язання, а значить немає ризику для тих інститутів, які бажають кредитувати уряд.

Десь наприкінці 1994 року ми дійшли у переговорах із Кабінетом Міністрів до узгодження плану урядових запозичень на внутрішньому ринку. Я був дуже зацікавлений у тому, щоб цей механізм запрацював. Щоправда, Мінфін у цю затію не дуже вірив і досить часто заявляв, що у наявній економічній ситуації урядові цінні папери — це безглузда ідея, адже ці облігації не будуть користуватися попитом. У Мінфіні боялися, що уряд ніхто не захоче кредитувати, адже довіра до уряду була дуже слабка. Були побоювання, що кредиторів не зацікавлять відсоткові умови. І я це добре розумів, тому ми робили усе, щоб урядові запозичення сподобалися на ринку. І, безумовно, ми серйозно підігрівали політикою Національного банку інтерес до цих запозичень.

Національний банк дуже добре попрацював з комерційними банками. Ми запровадили діалог із майбутніми кредиторами; я провів декілька нарад з ними і пояснював: як тільки-но уряд приймає рішення щодо випуску цінних паперів - ми переходимо до нового типу бюджетної політики. Цей тип бюджетної політики передбачав, що дефіцит бюджету покривається не емісією грошей Нацбанком, а випуском урядом України цінних паперів. І я закликав банкірів до того, що тільки-но уряд підтримає цю ідеологію, першим його партнером мають стати комерційні банки.

Звісно, у банківському колі теж було багато побоювань, застережень, дискусій, тому в Нацбанку запрацювала постійно діюча нарада з комерційними банками. Ми намагалися донести ідеологію цього проекту. Безумовно, ми розуміли, що одного фінансового патріотизму у такій справі буде замало, треба було запровадити відповідні стимули. Тому ми з самого початку, ще до випуску урядових облігацій, внесли корекцію у політику Нацбанку. Ми дещо змінили політику рефінансування комерційних банків і запропонували стимул: комерційні банки, які викуповували облігації уряду, отримували стовідсоткову підтримку через рефінансування з боку Нацбанку. Такі інструменти Нацбанку спонукали комерційні банки вийти на той ринок, який вони ще не знали, в якому вони не працювали, де вони не хотіли працювати, бо не мали великої довіри до урядових запозичень.

З іншого боку, і у Міністерства фінансів не було досвіду в організації ринку внутрішніх запозичень: за останні сімдесят-вісімдесят років це була перша спроба спрямувати уряд позичати гроші на тому самому ринку, де позичає звичайна людина, де позичає бізнес. Позичати, замість того щоб користуватися друкарським верстатом - для багатьох це була революційна ідея. Це було нечувано, щоб уряд став рядовим позичальником! Це була революція в оптимізації політики видатків держави.

Звичайно, спочатку цей інструмент викликав певну недовіру. Пам'ятаю, треба було робити певні жести і я, як голова НБУ, викупив кілька десятків облігацій, так само як мої співпрацівники та колеги з Мінфіну.

З початку 1995 року Мінфін почав емісію цінних паперів. Ми запропонували, щоб уряд вийшов з емісією короткотермінових цінних паперів: на 3 місяці, на 6 місяців, щоб усі учасники ринку звикли до цього інструменту. Короткотермінові облігації рясно стимулювалися Нацбанком за допомогою інструментів рефінансування. Нам вдалося досить легко запустити цей механізм. Ми спостерігали за ним протягом двох років і бачили його ефективність: емісія цінних паперів є здоровою, ринковою альтернативою друкарському верстату.

Поступово уряд почав розуміти, що таке фондовий ринок, де беруться гроші і яка їх ціна. А тим самим ми уникнули загрози дестабілізації національної валюти. Ми сформували модель, коли міністр фінансів уже не апелює до голови Національного банку, щоб той зробив емісію. Історія з емісійним покриттям бюджетного дефіциту закінчилася. Так ми зняли найбільш серйозну загрозу дестабілізації майбутньої національної валюти, загрозу, яка могла зірвати проведення грошової реформи.

Мені видається, що ця історія трапилася на самому початку 1996 року, адже вона має виразно різдвяний настрій.

Я прилітаю з якогось відрядження. В аеропорту мені кажуть, що прем'єр-міністр просив терміново із ним зв'язатися. Я набираю телефонний номер Євгена Кириловича Марчука. Треба віддати належне Євгену Кириловичу, він був, мабуть, найтактовнішим з прем'єрів, досить часто у нас бракувало такої високої інтелігентності в уряді:

— Чи не могли б ви зараз заїхати до мене? Де ви зараз?

І я з аеропорту в обідню пору, в неділю іду до прем'єр-міністра. Заходжу до нього, Євген Кирилович сидить без піджака, у сорочці на своєму робочому місці. Перед цим у нього була урядова делегація з Китаю. Він зустрічався з прем'єр-міністром Китаю у себе в кабінеті, якісь враження залишилися, дуже урочисті, від цієї зустрічі. І з цим настроєм Євген Кирилович мене зустрічає. Раптом каже: "Давайте вийдемо на балкон".

У прем'єр-міністра з кабінету є два виходи на балкони: один виходить у бік вулиці Грушевського. Виходиш - колони праворуч закривають будинок парламенту, зліва - готель "Дніпро", Український дім, а перед тобою - засніжені дерева, і таке враження ніби ти стоїш серед лісу. Марчук у сорочці виходить — хоч холодно було, — каже: "Вікторе Андрійовичу, подивіться, що це за чудо!" Тоді перейшли через кімнату відпочинку на другий балкон, а там тільки дахи: шифер, бляшані димарі, клубки диму. Це виглядало як дві протилежності одного світу, як "інь і ян", світ, опанований людиною, і світ, створений Богом. Якийсь дуже ліричний момент був...

Повертаємося до кімнати відпочинку, там сидять міністр фінансів і ще кілька міністрів. Скромно накритий стіл, і видно, що на мене чекали. Прем'єр-міністр починає говорити: "Якби у цій країні ми обирали кращого, якби у нас був конкурс на кращого серед урядовців, то я сказав би так — кращим у минулому році у нас був Віктор Андрійович Ющенко і та робота, яку зробив Національний банк!"

Я відчував, що то не були лестощі. Це були слова оцінки, які дуже важливо чути від партнера. Цю розмову я добре пам'ятаю і хотів би сказати Євгену Кириловичу, що то були дуже важливі знаки взаємоповаги.

У мене були гарні відносини з усіма урядами. Я насправді щиро хотів бути поруч з ними, бо розумів, що основне навантаження з модернізації країни лягає на уряд. Я можу спонукати якісь процеси, я можу багато з урядових ініціатив підтримувати: Нацбанк володів значними ресурсами для реформ. Нацбанк не міг заявити щодо чогось, що це — виключно урядові проблеми, що це не наші проблеми. Я думаю, що без допомоги Нацбанку уряд мав би можливість вирішити проблеми перших років української Незалежності, проте вирішив їх пізніше і не так якісно. Я весь час демонстрував, що Національний банк — це партнер уряду. Проте партнер не в тому, щоб безоглядно робити найпростішу роботу — неконтрольовану емісію, а щоб ми всі навчилися берегти стабільність національних грошей. Фінансова стабільність була першоосновою для сотень тисяч бізнесменів, які почали генерувати енергію української економіки. Ми трошки змінили нашу країну.

Коли в січні 1996 року ми з прем'єр-міністром Євгеном Марчуком стояли на балконі будинку Кабінету Міністрів, ми уже добре знали результати фінансового року. Ми подолали платіжну кризу і відрегулювали валютний та зерновий ринки, ми рухалися до беземісійного покриття бюджетних дефіцитів. Ми дивилися на фінансові результати року і вже могли прогнозувати, що гіперінфляція приборкана. Прийшло усвідомлення, що ми виходимо на новий етап економічного розвитку, і не тільки економічного, — Україна знаходилася за крок до запровадження ще одного символу Незалежності, до появи нового атрибуту державності. Ми готувалися зустрічати Леді Гривню.

Віктор Ющенко
Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам'яті

Розділи 1-11

Розділ 1
Дороги моїх батьків

Розділ 2
Обставини народження

Розділ 3
Полиновий хліб

Розділ 4
Мої мрії

Розділ 5
Лавини

Розділ 6
Моє шевченкове заслання

Розділ 7
Банкір улянівського банку

Мамині сльози. — Вечірній візит до Держбанку. — Земляки. — Співбесіда у великому кабінеті. — Проблема вибору та східноукраїнська патріархальність.

Розділ 8
СРСР періоду напіврозпаду

Розділ 9
День незалежності

Мої тривоги. — Час змін. — Марні спроби реформувати СРСР. — Україна в лапках і без лапок. — Телепень з ЦККПУ. - ГКЧП. - Мушка.

Розділ 10
Голова національного банку

Чутки з вулиці Грушевського. — Я «хворію». — Розмова з Головою Парламенту. — Вибір без вибору. — Поганий Дід Мороз і вушка для Нацбанку. — Мішки.

Розділ 11
Психологічні проблеми пострадянської економіки

Віктор Ющенко Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам'яті

Розділи 1-11

Розділ 1 Дороги моїх батьків

Розділ 2 Обставини народження

Розділ 3 Полиновий хліб

Розділ 4 Мої мрії

Розділ 5 Лавини

Розділ 6 Моє шевченкове заслання

Розділ 7 Банкір улянівського банку

Мамині сльози. — Вечірній візит до Держбанку. — Земляки. — Співбесіда у великому кабінеті. — Проблема вибору та східноукраїнська патріархальність.

Розділ 8 СРСР періоду напіврозпаду

Розділ 9 День незалежності

Мої тривоги. — Час змін. — Марні спроби реформувати СРСР. — Україна в лапках і без лапок. — Телепень з ЦККПУ. - ГКЧП. - Мушка.

Розділ 10 Голова національного банку

Чутки з вулиці Грушевського. — Я «хворію». — Розмова з Головою Парламенту. — Вибір без вибору. — Поганий Дід Мороз і вушка для Нацбанку. — Мішки.

Розділ 11 Психологічні проблеми пострадянської економіки

Віктор Ющенко
Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам'яті

Розділ 1
Дороги моїх батьків

Розділ 2
Обставини народження

Розділ 3
Полиновий хліб

Розділ 4
Мої мрії

Розділ 5
Лавини

Розділ 6
Моє шевченкове заслання

Розділ 7
Банкір улянівського банку

Розділ 8
СРСР періоду напіврозпаду

Розділ 9
День незалежності

Розділ 10
Голова національного банку

Розділ 11
Психологічні проблеми пострадянської економіки