Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 5

Заходи Туреччини й Польщі біля кольонізації Правобережної України. «Вічний мир» Москви з Польщею і його наслідки для України. Підпорядкування української церкви московському патріярхові. Кримський похід 1687 р. й упадок Самойловича. Гетьман Мазепа. Його внутрішня політика. Повстання Петрика. Війна з Туреччиною і Кримом.

Той стан речей, що його витворив на правобережній Україні Бахчисарайський договір, не міг довго вдержатися. Це був штучний витвір політичного опортунізму, який дуже скоро показав себе нездатним супроти життя з його ріжнородними й ніякими параграфами непередбаченими вимогами. Стративши Юрія Хмельницького, турки віддали правобережну Україну в управу молдавському господареві Іванові Дуці. Не зважаючи на постанови договору, Дука заходився був кольонізувати спустошений край на основах козацького ладу. Титулуючи себе «господарем земель молдавських і земель українських», він призначив «наказним гетьманом» Яна Драгинича, а той попризначав полковників до колишніх козацьких міст, які малося відновити, й розсилав на всі сторони універсали, закликаючи народ переселятися й обіцяючи всякі льготи й вільності. Полковники Драгиничеві грали ролю осадчих, які заселяли на старих попелищах міста й села. Народ справді почав сходитися, й знову появилися під старими назвами нові людські оселі в спустошеному краю. Це викликало тривогу в кругах гетьманського уряду на Лівобережжі й примусило поспішити з остаточним розселенням зігнаного перед тим силоміць люду з правого берега на півдні теперішньої Полтавщини, між річками Ворсклою й Ореллю, на самій границі запорозьких степів.

Але не тільки Туреччина не вважала на пункти договору: так само не дуже то додержувалась умов Журавенського миру й Польща. Під проводом талановитого й енергійного короля Яна III Собеського, перейнятого ідеєю боротьби христіянського світу з мусульманами, Польща фактично не перепиняла пограничної війни з турками й за кілька років витіснила їх майже з цілого Поділля. В турецьких руках залишився самий лишень Камянець. Опанувавши Поділля, польський уряд також і з свого боку заходився біля кольонізації безлюдних просторів Поділля й Київщини. Ян Собеський не завагався відновити українську козаччину, щоб закріпити за собою правобережну Україну. Він призначив від себе гетьманом Степана Куницького, що служив колись у Дорошенка, й доручив йому наново організувати вірне Річі Посполитій козацьке військо. Куницький оселився в Немирові, почав закликати пересельців і встиг відновити старі козацькі міста, як Богуслав, Мошни, Корсунь, що лежали в руїнах від часу Дорошенка й Юрія Хмельницького. В кінці 1683 р. саме тоді, коли король Ян Собєський визволивши Відень від турецької облоги, виганяв турків із Угорщини, Куницький із своїми козаками зробив похід на південну Молдавію (теперішню Басарабію), попалив околиці Бендер і Акерману, але наскочив на великі татарські сили й був ними побитий. Він покинув військо і втік назад на Україну. Проте він вислав до короля реляцію про свій похід, виставивши його, немов якусь перемогу, й на основі цієї реляції вже в 1684 році повиходили в Італії й Німеччині брошури про «славну побіду запорозьких козаків». Одначе козаки, обурені на Куницького, вбили його й вибрали собі нового гетьмана, запорозького козака Андрія Могилу. Цей Могила повиганяв турків із решти міст коло Камянця і продовжував організацію нової козаччини. В знаменитому поході Яна Собєського під Відень 1683 року брало участь коло 5000 українських козаків, а в самій обороні Відня дуже прислужився український шляхтич зпід Самбора Юрій Кульчицький.

Розірвавши з турками, Ян Собеський формально відновив українську козаччину на правому березі Дніпра. Він видав універсал про відновлення давніх козацьких полків, а сойм зробив постанову, що вірні Річі Посполитій козаки наділяються всіма колишніми правами й привілеями. Україна швидко почала наново заселятися, звідусіль почали появлятися кольоністи й, мов ізпід землі, повставали міста. На Лівобережжі почався настільки сильний рух, щоб переселятися на правий берег, що Самойлович мусів розстановити над Дніпром сторожу, щоб нікого не перепускати. Навіть Переяславський полковник Войца-Сербин задумав був перейти на службу до нового правобережного гетьмана. Але Самойлович, довідавшися про те, встиг його заарештувати й відіслати в кайданах до Москви. З наказу Самойловича були вислані агенти бунтувати козаків проти Могили, й їм удалося таки підбурити кілька тисяч вернутися частиною назад, частиною перейти на Запорожжя. Але це не стримало поширення нової козаччини, бо на місце тих, що втекли, приходило щораз більше нових.

Але це відновлення козаччини на правобережній Україні служило одною з важніших перешкод до заключення «вічного миру» між Польщею й Москвою, про який особливо дбала польська сторона. Вже скоро після своєї перемоги над турками Ян Собеський почав нахиляти Москву до такого миру й до союзу проти турків; до цього союзу приступили крім Польщі й Австрії ще Венеційська республіка й римський папа. В самому кінці 1683 року в тому самому селі Андрусові, де колись заключене було в 1667 р. відоме перемиря, почалися переговори між польською й московською делегаціями про заключення «вічного миру». Гетьманському урядові з Москви запропоновано прислати для присутности при переговорах і свою делегацію, але Самойлович відмовився під претекстом, ніби не встигне за короткий час вирядити своїх представників: він був дуже проти порозуміння Москви з Польщею й усіми силами намагався перешкодити заключенню «вічного миру». Справді завдяки Самойловичеві переговори на цей раз до заключення миру не довели і в кінці лютого 1684 року припинились. Було продовжене лише на кілька років перемиря. Самойлович боявся, що «вічний мир» між Польщею й Москвою остаточно санкціонує розділ України на дві частини, і що вже потім обєднати їх буде тяжко. Хоча Самойлович, особливо в останні роки свого гетьманування виявив багато несимпатичних рис, які нажили йому багато ворогів: необмежене властолюбство й користолюбство, пиха, старання скрізь на впливових посадах мати членів своєї родини або родичів (три його сини були полковниками), — все ж таки він був українським патріотом і прихильником як найширшої автономії України. Він хотів обєднати всі українські землі під булавою одного гетьмана й тому був проти миру з Польщею й спільної з нею боротьби проти турків і татар. Він не хотів знищення Криму, бо тоді б Україна була звідусіль оточена московськими володіннями й не мала б на кого, в разі потреби, опертись. Один із українських учених (В. Пархоменко) висловив недавно думку, що в Самойловича були таємні зносини з Кримом і що він таки дійсно старався робити перешкоди успіхові боротьби з Кримом, у чому його в свій час обвинувачено і що, як ми зараз побачимо, його й погубило. Спочатку Самойлович тримався супроти Москви не тільки льояльно, але й дуже поблажливо, але згодом, укріпившися на гетьманстві і вважаючи свою владу досить міцною, почав держатися супроти Москви незалежніше, критикував, часом доволі різко, її політику, особливо в такому кардинальному питанні як справа союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. Одначе між Москвою й Польщею, не зважаючи на опозицію українського гетьмана, прийшло таки до порозуміння. Весною 1686 року в Москві заключено з Польщею «вічний мир» і взаємний союз проти Туреччини й Криму.

На основі цього миру Польща назавжди зреклася Лівобережної України, а на правому березі уступала цареві Київ із невеличкою округою між річками Стугною й Ірпенем. Запорожжя залишалося в виключному підданстві московському цареві. Москва за уступку Київа мала виплатити Польщі 146.000 рублів. Щодо середньої Київщини над Дніпром, з містами Ржищевом, Трахтемировим, Каневом, Мошнами, Черкасами, Чигирином, то постановлено, що польський уряд покищо не буде їх відновляти й заселяти, але що це питання остаточно має бути вирішене згодом. Москва зобовязувалася йти воювати Крим, а якби турки рушили на Польщу, прислати на поміч військо; Польща ж мала перегородити своїм військом шлях турецьким силам, якби вони пішли на Київ.

Довідавшися про умови миру, Самойлович голосно виявляв своє незадоволення, отверто казав: «Не послухала мене дурна Москва, замирилася з ляхами, тепер купила собі лиха за свої гроші», грозив, що Україна сама буде думати за себе, й вислав до польського короля лист із протестом проти передачі Польщі правобережної України. Але, виявляючи голосно своє незадоволення, і тим настроюючи проти себе Москву, Самойлович не помічав, що він уже не має якоїсь надійної опори в себе вдома, серед козацької старшини, і що його опозицію до Москви домашні вороги готові використати проти нього самого. А він до того ще й сам тоді доклав рук до знищення одної з основ української автономії, допомігши підпорядкувати українську православну церкву московському патріярхові.

Українська церква з самих початків церковної організації на Україні-Русі залежала від патріярха царгородського. Ця залежність у XVII ст. носила лише властиво номінальний характер, але після унії з Москвою 1654 р. служила для неї заборолом проти московських зазіхань. Як знаємо, митрополит Сільвестер Косів дуже нерадо погодився на присягу московському цареві. Другий по ньому митрополит Діонісій Балабан (1658—63) був отвертим неприхильником Москви й стояв за федерацію з Польщею. Його наступник Йосиф Тукальський (1663—1675) був поборником самостійности України; він і не жив у Київі, а перебував у гетьманській резиденції в Чигирині. По його смерті Москва довго не допускала вибору митрополита, й митрополичий престіл 10 років залишався вакантним; «містоблюстителем» його був спочатку відомий москвофіл єпископ Методій Филимонович, а потім такий же прихильник Москви, архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович. Одначе й вони стояли за незалежність української церкви від Москви. Довідавшися, що Бруховецький просив дати для України митрополита з Москви, Методій гукнув у вічі московському воєводі Шереметеву, що «нам краще смерть прийняти, ніж митрополита з Москви». Московський уряд зачекав іще кілька років, але в 1684 році знову виставив проект вибору київського митрополита з тим, щоб митрополія київська надалі залежала не від Царгородського, а від московського патріярха. На цьому настоював особливо московський патріярх Йоаким, людина дуже властолюбна й великий ворог українців.

Гетьман пішов назустріч Москві, бо він мав у цій справі свої особисті інтереси. Річ у тому, що незадовго до цього часу переїхав на лівобережну Україну князь Гедеон Четвертинський, єпископ луцький. Він зійшовся з гетьманом, і той одружив свою дочку з небожем єпископа, князем Четвертинським. Єпископ Гедеон став своєю людиною для Самойловича, і той виставив його кандидатуру на митрополита. Вибори митрополита відбулися на свято Петра й Павла 29 червня 1685 року в Київі. На раді переважали люди світські. Український уряд заступали ґенеральний осавул Мазепа й чотири полковники. Під явною пресією з боку уряду вибрано Гедеона Четвертинського. Восени того ж року Гедеон поїхав до Москви, де патріярх Йоаким урочисто висвятив його на митрополита. Гетьман вислав до Москви ґенерального писаря Кочубея дякувати за скасування церковної автономії України. В Москві нового митрополита щедро обдарували грішми й соболями, але треба було ще досягти згоди патріярха царгородського. До Царгороду були вислані післанці від царя й від гетьмана, які повезли туди соболі і червінці. Одначе не тільки царгородський патріярх, але й інші, особливо патріярх єрусалимський, ні за що не хотіли змінити порядок, який існував уже сім століть і до якого звикли обидві сторони. Тоді московський посол звернувся до турецького візира, і той примусив царгородського й інших вселенських патріярхів згодитися «добровільно» на відлучення Української церкви від Царгороду й на підпорядкування її Москві. Українське духовенство було тим усім дуже вражене, багато людей, як висловився сам гетьман, «обріталося аки в розтерзанії ума», але нічого не могли вдіяти супроти гетьмана й Москви.

Наслідком договору Москви з Польщею про «вічний мир» був розрив із Туреччиною й Кримом і спільний похід московських та українських військ на самий Крим. Нерадо готовився до цього походу гетьман Самойлович: його порад не розривати з Кримом не послухали, як не послухали й поради, коли вже воювати, то вибиратися в похід яко мога раніше, скоро тільки настане весна, щоб устигнути пройти безводний степ перед тим, як почнеться літня спека. Москва рішила нанести удар татарам в самому їх серці, в Криму, а рівночасно Польща, Австрія і Венеція мали оперувати проти турків. Зібрано величезну московську армію в 100.000 людей під проводом князя Василя Ґоліцина, фаворита царівни Софії, яка тоді фактично правила московською державою. Тільки в кінці травня ця армія, яка мала з собою величезний обоз на 20.000 возів, дійшла до запорозьких степів, де до неї, між річками Ореллю й Самарою, прилучилася 50-тисячна українська армія під проводом гетьмана. Рушили просто на Перекоп. Уже почалася спека. Того літа не було дощів, трава вся висохла й вигоріла від палючого сонця. Порох і духота мучили людей. Не було ні води, ні корму для багатьох десятків тисячів коней. У Самойловича розболілися очі, і він отверто лаяв Москву, що вигадала цей «безглуздий» похід. Коли дійшли до Великого Лугу, недалеко Хортиці, почався степовий пожар. Широкі простори обернулися в море вогню, який обернув степ у чорну, випалену пустиню: це татари підпалили суху траву, щоб утруднити ворогам похід. Але серед москалів пішла чутка, що це, мовляв, самі українці в порозумінні з татарами підпалили степ, щоб не допустити розгрому Крима, бо коли Крим буде завойовано, то ні на кого буде козакам опертися проти Москви. Тепер довелося йти випаленим степом під пекучим літнім сонцем. Люди й коні почали масами гинути від хвороб. Нарешті армія мусіла зупинитися вже недалеко від Перекопу, й на воєнній раді було ухвалено вислати на низ Дніпра під турецьку кріпость Кизикермень 20.000 українського й 20.000 московського війська, щоб там пильнувати татар і не допустити їх вирушити на Україну або на Польщу, а головні сили мали почати відступ назад, щоб не загубити всієї армії. Над українським корпусом, до якого мали прилучитися й запорожці, призначено наказним гетьманом сина Самойловича Григорія, полковника чернігівського, над московським воєводу Неплюєва.

Головна маса війська почала помалу відступати назад на Україну, не бачивши в вічі ані одного ворога. Всі були розлючені невдачею й даремно понесеними трудами й жертвами. Шукали, як звичайно в таких випадках буває, винуватого. І все лихо окошилося на Самойловичу. Старшина давно вже не злюбила гетьмана за його самовладні звички, за сувору й зневажливу поведінку з нею. Обвинувачувано його в користолюбстві, в потуранні своїй рідні, яка засідала на важніших посадах і чинила всякі самоуправства, брала хабарі. Серед гуртка вищої старшини тут же на поході склалася змова: обвинуватити гетьмана перед москалями в зраді й скинути його. Було складено донос на гетьмана, підписаний ґенеральним обозним Дунин-Борковським, суддями Вуєховичем і Кочубеєм, ґенеральним писарем Прокоповичем і «заслуженими у війську особами»: Солониною, Гамалією, Лизогубом, Дмитрашком-Райчею і Забілою, й подано Ґоліцинові. Самойловича обвинувачено в неприхильності до Москви й бажанні створити з Гетьманщини незалежну державу, в користолюбстві, в зневажливому поводженні з старшинами, а найголовніше — в порозумінні з татарами, щодо спалення степу. Ґоліцинові донос був дуже на руку: знайдено було винуватого в ганебному результаті так широко задуманого військового підприємства. Він поспішив негайно вислати донос у Москву, не подавши гетьманові й знаку. Але перше, ніж донос прибув до Москви, туди вже дійшла чутка про те, ніби гетьман звелів палити степ, і московський уряд негайно вирядив думного дяка Шакловитого запитати гетьмана: що це означає? Через тиждень прибув із Москви до Ґоліцина й наказ: арештувати гетьмана й вислати на Московщину, а козацькому військові вибрати нового гетьмана.

22 липня 1687 року в таборі над річкою Коломаком, уже на границі Гетьманщини, старшина заарештувала Самойловича й передала Ґоліцинові, а той відіслав його до Москви. Тут же в таборі 25 липня відбулася рада, яка обрала гетьманом ґенерального осавула Івана Мазепу. Зразу ж як арештовано Самойловича, в козацькому війську почалися розрухи: прості козаки почали бити старшину, але московське військо втихомирило бунт. Ще більші розрухи вибухли в козацькому корпусі, що вирушив був у похід під проводом Григорія Самойловича, як тільки туди дійшла чутка про арешт гетьмана. Полковника прилуцького Лазяра Горленка вбито, інших поарештовано. Григорія Самойловича оборонили сердюки, але його було скоро по тому взято й вислано за батьком на Московщину. Розрухи втихомирили силою москалі.

Над гетьманом Самойловичем не роблено ні слідства, ні суду: його просто заслано разом із сином Яковом до Сибіру. Гірша доля судилася Григорієві: воєвода Неплюєв пограбував його майно і, щоб укрити сліди, обвинуватив у «зраді». Нещасливого гетьманича повезли в Сєвськ, брали там на тортури й відрубали голову: щоб збільшити муки, кат тричі рубав йому голову: так помстилася Москва за те, що Григорій Самойлович, бувши полковником чернігівським, заборонив війтові повісити на ратуші знак московського двоголового орла, коли той хотів тим приподобатися московському воєводі. В вину йому ставлено те, що він завжди лаяв Москву, дарма, що був вихований при царському дворі разом із братами (старший син гетьмана Семен, полковник стародубський, помер у 1685 р.). Так загинула ціла родина гетьмана Самойловича, що був безперечно українським патріотом і мріяв про як найбільшу самостійність України, був добрим політиком і адміністратором, але занадто честолюбною людиною, яка не вміла й не хотіла жертвувати інтересами особистої карієри для загального добра. Обвинувачуючи його перед Москвою в «зраді», козацька старшина, як слушно зауважив проф. В. Пархоменко, сама «знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої клясові й підвела гетьмана під московську кару».

Коломацька рада, яка вибрала Мазепу гетьманом, дуже нагадувала своєю обстановою раду в Козачій Діброві, яка 15 років перед тим вибрала Самойловича: майдан над річкою Коломаком оточили московські полки; посередині майдану поставлено було царське шатро для Ґоліцина, який мав передати клейноди нововибраному гетьманові. Козаків на раду допущено коло 2.000. Після молебна Ґоліцин запитав їх, кого вони хотять мати гетьманом? Дехто вимовив імя Мазепи, так було наперед умовлено: річ у тому, що напередодні ради в наметі Ґоліцина відбулася нарада Ґоліцина з ґенеральною старшиною, і на цій раді були підвищені в своїх ранґах усі учасники змови проти Самойловича: Лизогуб, Гамалія, Дмитрашко-Райча, Солонина й Забіла дістали полковницькі уряди, ґенеральний писар Прокопович став ґенеральним суддею (другим), а «реєнт» (управитель) ґенеральної канцелярії Кочубей став ґенеральним писарем. Треба думати, що на цій нараді було умовлено й вибір Мазепи, який потім, коли став гетьманом, зразу ж нагородив їх маєтностями. Отже, на раді, коли було названо імя Мазепи всі почали його вигукувати, й Мазепа був вибраний. Він тут же заприсягнув цареві на вірність і підписав (складені також напередодні) нові «статгі» в 22 пунктах, які де в чому доповнювали статті, списувані перед тим при кожних виборах нового гетьмана. Старшина хотіла була добитися права зносин із чужоземними державами, але в цьому було відмовлено і всякі листи, які могли прийти від чужих урядів, наказано негайно пересилати до Москви. Козаки, як звичайно, виговорювали собі права й привілеї: свободу від усяких податків і натуральних повинностей, спокійне володіння своїми ґрунтами, сіножатями, лісами, млинами і т. д.; підтверджувалися права київських і ніжинських міщан, зазначені в попередніх договорах; гетьман і старшина зобовязувалися дбати про зближення з москалями, особливо через мішані шлюби, щоб ніхто не казав, що Україна «якийсь інший край, під гетьманським регіментом». Воєводи московські мали стояти по старому в Київі, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, але не втручатися в місцеві справи. Оренди мали бути скасовані. Війська реєстрового постановлено мати 30.000. Підтверджено, щоб гетьман не скидав із посад ґенеральну старшину, не поспитавши наперед царського на те дозволу. Гетьман мав жити в Батурині, й при ньому, для охорони його особи, мав перебувати полк московських стрільців. На південній границі Гетьманщини здовж Орелі й Самари мали бути побудовані укріплені міста для охорони від татарських наскоків.

Після Самойловича залишилося величезне майно в грошах (коло пів міліона золотих) і в дорогих річах. Старшина хотіла, щоб усе це пішло до військового скарбу, але Москва настояла на тому, щоб половина пішла до царського скарбу, а половина до військового; вона фактично перейшла в розпорядження нового гетьмана.

В особі нового гетьмана лівобережна Україна дістала талановитого політика й адміністратора зі школи Петра Дорошенка. Іван Степанович Мазепа належав до православної української шляхти білоцерківського повіту на Київщині, де було її родове гніздо, село Мазепинці. Батько Мазепи пристав до козаків і в 1654 р. був білоцерківським отаманом. Мати будучого гетьмана походила з шляхетського роду Мокієвських, відзначалася гарячою прихильністю до православної віри, була «сестрою» Луцького братства, а пізніше, ставши вдовою, постриглася в черниці; вибір її сина на гетьмана застав її ігуменією Флорово-Вознесенського манастиря в Київі. Одинока сестра Мазепи, що була замужем за шляхтичем Войнаровським, покинула свого чоловіка за те, що він її силував перейти на католицтво, і сама теж постриглася в черниці, так само, як її дочка Марта. Син Андрій виховувався при дворі дядька-гетьмана. Ця любов до православної віри й глибока релігійність характеризували й самого Івана Мазепу.

Докладний рік народження Мазепи й досі невідомий: дослідники означають його між 1629-1632 рр. Невідомо напевно, де він учився, є вказівки, що вчився в київській Академії, по другій версії — в єзуїтській колегії в Варшаві, а потім іще й за кордоном; В усякому разі він мав дуже гарну, як на ті часи, освіту, й пізніше, як побачимо, виявив себе великим меценатом просвіти й мистецтва. Найкращу школу життя пройшов Мазепа при дворі польського короля Яна Казимира, куди був узятий як паж десь між 1649-52 роками, в числі кількох молодих козаків, яких король хотів виховати при собі, в прихильній до Польщі атмосфері. В 1659 р. Мазепа возив лист від короля до гетьмана Виговського, а в 1662 до гетьмана Юрія Хмельницького; в 1663 р. відвозив клейноди до гетьмана Тетері. Але, коли король пішов у свій відомий похід на Україну 1663 р., Мазепа, як каже Величко, прибувши до своєї рідної Білоцерківщини, «подякував королеві за службу» й залишився приватною людиною. Ол. Лазаревський думає, що причиною залишення Мазепою служби було те, що він невдало виконав свою місію до Тетері. В 1669 р. Мазепа стає на службу гетьмана Дорошенка.

Спочатку був він лише ротмістром «надворної корогви» — гвардії гетьмана, але його здібності, знання світу й людей швидко були оцінені Чигиринським гетьманом, і за кілька років він став ґенеральним осавулом, а потім і писарем. Перебуваючи на службі в Дорошенка, Мазепа одружився з дочкою білоцерківського полковника Половця, вдовою по полковнику Фридирикевичу, але дітей ніколи не мав. У 1674 р., в липні місяці, коли справи Дорошенка стояли дуже погано, він був висланий своїм гетьманом до Криму й до Туреччини прохати військової допомоги проти москалів і Самойловича, але по дорозі попав у полон до запорожців, трохи не загинув, але, врятований Сірком, був висланий ним до Самойдовича. Він зумів дуже вподобатися Самойловичеві, і той, висилаючи його до Москви, ґарантував йому вільний поворот на Україну. Мазепа вважав діло Дорошенка вже за пропаще й отверто розповів у Москві про всі його турецько-татарські зносини. Мазепу справді пустили назад на Україну, і він вступив на службу до Самойловича. Службову каріеру довелося починати наново: колишній ґенеральний писар починає її в скромній ролі «гетьманського дворянина»; його матеріяльні достатки були в цей час такі невеликі, що для того, щоб виорати подарований йому гетьманом Самойловичем шматок поля, він мусів спрягатися з сусідом, заможним козаком. Одначе й у Самойловича Мазепа висунувся в перші ряди старшини і в 1682 році став ґенеральним осавулом. Усе це говорить не тільки за великі здібності Мазепи, але й за його особливе вміння сходитися з людьми й подобатися їм. На службі в Самойловича виконував Мазепа важливі дипльоматичні доручення, їздив кілька разів у Москву, і це дало йому змогу близько придивитися до московських урядових кругів та до їх політики.

Тяжко сказати, наскільки сам Мазепа був причетний до упадку Самойловича: одні історики, як Костомарів і Лазаревський, уважають його трохи чи не за головного привідцю в усій справі, хоча він сам не підписав доносу. Інші, от як Уманець, кажуть, що Самойлович упав жертвою своєї загальної непопулярности серед війська, що Мазепі не було потреби прикладати рук, щоб його погубити, а що сам Мазепа став гетьманом тому, що він був найпопулярнішою людиною, коли не по всій Україні, то принаймні в таборі над Коломаком. У всякому разі не підлягає сумніву, що в виборі Мазепи відіграв дуже ловажну ролю князь Ґоліцин, який потім дістав від нового гетьмана величезну суму грошей.

Звістка про події над Коломаком послужила немов гаслом для розрухів по цілій Україні: скрізь поспільство та прості козаки кинулися бити й грабувати старшину і взагалі людей заможних, виявляючи цим свій протест проти старшинського панування, проти ненависних оренд і ріжних, звязаних із війною тягарів. Зразу зпід Коломака новий гетьман мусів рушити з компанійськими полками приборкати ці розрухи. Найбільше винних і провідців карали, а одночасно гетьман розіслав універсал, щоб ніхто не смів за свої кривди самовільно мститись, а щоб доходили правди судом, і оповіщав, що касує оренди. Трохи згодом у 1691 році він розіслав універсали в усі полки, щоб ніхто з державців не важився обтяжати посполитих великими роботами й вигаданими поборами і не чинив їм кривди в володінні полями, лісами й сіножатями, та щоб узагалі не чинили насильств і «нічого нового й понад міру не вигадували».

Заспокоївши народне хвилювання, Мазепа мусів братися знову за воєнні приготування до нової боротьби з Кримом. Насамперед треба було побудувати укріплені пункти понад Самарою й заселити їх. Весною 1688 року було зібрано 20.000 козаків, вибраних із усіх полків, і почалася будова кріпостей, із яких головною була Новобогородська на березі Самари. Мазепа сам на місці кермував справою й, побудувавши «городки», зараз же позаселював їх околиці, пераважно колишніми переселенцями з правого берега Дніпра. Самі ці фортеці мали служити базою для нового будучого наступу на Крим, і рівночасно боронити гетьманщину від несподіваних татарських наскоків. Будовою фортець були дуже незадоволені запорожці. Вони вважали, що цим порушується їх права на присамарські степи й боялися, що гетьман буде їх тепер держати в руках. Але Мазепа післав запорожцям у подарунку тисячу червоних і запевнив, що ці фортеці збудовані зовсім не проти них, а на те, щоб улегшити майбутній новий похід на Крим. Запорожці, як каже один історик, зробили вигляд, що повірили гетьманові, й на якийсь час затихли.

Новий похід дійсно відбувся весною 1689 року. Успіхи австрійців і венеціян у боротьбі з турками спонукали й московський уряд організувати новий похід на Крим. 112-тисячна московська армія (у склад її входили й слобідські українські полки) вирушила в березні 1689 року під проводом тогож князя Ґоліцина. В кінці квітня до неї прилучився Мазепа з цілим своїм військом. На цей раз устигли дійти до Перекопа в кінці травня. Хан напав на союзників із усіма своїми силами, але був відбитий. Одначе Ґоліцин не пішов далі Перекопа: татари знищили кругом усю місцевість, не ставало води й корму для такого великого війська; Ґоліцин боявся йти далі і в початку червня наказав відворот. За два тижні військо було вже на берегах Самари й скоро по тому москалі пішли до себе на Московщину, а Мазепа з українським військом — на Гетьманщину. Вся справа обмежилася грандіозною воєнною демонстрацією. Ґоліцин представляв похід, як свій великий успіх, його покровителька, царівна Софія, обсипала його й усіх учасників походу похвалами й нагородами, мов за справжню побіду. Але дні її панування були вже пораховані.

В початку серпня 1689 р. Мазепа приїхав до Москви з величезним почотом представитися царям Іванові й Петрові, які правили номінально, та царевні Софії, яка була реґенткою після революції стрільців у травні 1682 р. З Мазепою прибула майже вся ґенеральна старшина й пять полковників, а всього асистенції гетьмана було понад 300 людей. Мазепу зустріли з великими почестями, як зустрічали звичайно чужоземних послів або суверенів. Почалися були врочисті авдієнції й приняття. Але тут вибухла палацова революція: молодий цар Петро повів рішучу боротьбу з своєю сестрою Софією, нарешті усунув її від реґентури, засадив до манастиря й проголосив, що сам бере владу в свої руки. Софіїного фаворита Ґоліцина заслано на далеку північ; йому між іншим поставлено в провину невдалі кримські походи, а головного прихильника Софії Шакловитого, що їздив недавно в посольстві до Мазепи, страчено. Поки тяглася ця боротьба між Кремлем, де сиділа Софія, й Троїцько-Сергіївським манастирем, де засів Петро, Мазепа перебував у дуже непевному й небезпечному становищі: він прибув, як прихильник Софіїного режиму, його вважали за креатуру Ґоліцина, й можна було сподіватися, що він розділить долю Софіїного фаворита. Мазепа приїхав до Петра в манастир, і ось тут зумів так уподобатися молодому цареві, що не тільки не зазнав ніякої неприємности, але навпаки, придбав його довіря й приязнь, яка тяглася мало не 20 років, аж до того часу, коли дороги царя й гетьмана так рішуче розійшлися. Становище Мазепине було зміцнене й, вертаючися на Україну, він міг тепер спокійніше провадити свою політику.

Становище Мазепи на Лівобережжі було взагалі дуже тяжке від самого початку його гетьманства. Серед народніх мас ішло глибоке хвилювання, котре раз-у-раз проривалось отвертими вибухами. Здобуваючи й заокругляючи всіми правдами й неправдами земельні маєтності, козацька старшина щораз більше обтяжала селян «послушенством» на свою користь. Перехід із селянського стану в козачий робився більше утрудненим. Велику ненависть до себе викликали «оренди», тим більше, що прибуток із них ішов на утримання охотницьких полків: набрані з усякого бродячого люду, ці полки дозволяли собі всякі насильства й здирства й були дуже непопулярні серед населення. У самого гетьмана було не мало особистих ворогів, які інтриґували проти нього й засипали московський уряд доносами. Здеморалізована старшина, звикши вислуговуватися перед Москвою й скидати гетьманів московськими руками, дивилася на Мазепу просто як на спритну людину, що потрапила використати момент і знайти піддержку в Москві; для більшості лівобережної старшини Мазепа був чужий зайда, «лях». Та й для мас рядового козацтва, а тим більше поспільства, новий гетьман не мав за собою нічого, що могло б його виділити зпоміж решти нового панства й зробити популярним.

З усіх тих труднощів свого становища Мазепа вийшов переможцем. Своєю розумною, тактовною й послідовно переведеною політикою він зміцнив свій авторитет серед старшин. Почуваючи за собою підтримку в особі молодого царя, він приборкав декого з своїх занадто отвертих неприхильників, а щедрою роздачею маєтностей створив значний круг прихильних і звязаних із ним людей. В усій своїй довголітній діяльності на гетьманськім уряді Мазепа виявив зовсім виразну тенденцію оперти українську державність на верстві заможної й освіченої козацької старшини. Проф. В. Антонович, котрий уважав Мазепу за «дуже щирого й гарячого патріота українського», й за «єдиного справжнього політика зпоміж українських діячів XVII століття», каже, що Мазепа «силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцний упривілейований стан, який підпер би його в боротьбі з московським урядом за повну автономію України». Хоча Антонович і вважає за помилку Мазепи, що він оперся не на народні маси з їх демократичними ідеалами, а на старшину з її аристократичними тенденцями, але визнає, що Мазепа «хотів організувати Україну на зразок сусідніх держав», а там скрізь він бачив, що на чолі держави стоїть монарх, який спирається на провідну упривілейовану верству, на національну аристократію. Іншого ладу він собі уявити не міг, а до чого доводить на ділі потурання «народнім ідеалам», те Мазепа мав нагоду добре бачити, як свідок Бруховеччини й цілої правобережної руїни. Він був людиною свого часу, але в межах понять того часу старався зробити яко мога більше добра для рідного краю. Піддержуючи старшину, надаючи їй земельні маєтності, що робили її сильною економічно й до певної міри незалежною політично верствою, він дбав про її освіту й навіть зовнішню культурність. І старшина скоро оцінила свого гетьмана; він придбав її довіря й велику до себе пошану.

Вже від початку свого гетьманування Мазепа виявив себе, як великий покровитель української церкви й меценат національної просвіти. Він побудував своїм коштом ряд величних церков і манастирів у Київі, Чернігові, Переяславі й по інших містах, навіть селах, поставив новий великий будинок Могилянської Академії й щедро обдарував її маєтностями, щоб уможливити науку «всякому з малоросійських дітей, хотячому вчитись», фундував школи, бурси й шпиталі, взагалі всіми способами допомагав просвіті й мистецтву. Недурно прегарний мистецький стиль будівель Мазепинної доби носить назву «Мазепинського барока». Він наділяв маєтностями українські манастирі, які служили в ті часи розсадниками просвіти через свої школи й друкарні, а новому київському митрополитові Варлаамові Ясинському (1690—1706) виклопотав титул екзарха московського патріярха, щоб піднести значіння голови української церкви. За свої заслуги перед церквою й національною культурою Мазепа придбав собі щирі симпатії освічених українців, як духовного, так і світського стану. Нікому з гетьманів не було присвячено стільки панегіриків, поем, драм, як Мазепі, а в одній драмі («Володимир» Теофана Прокоповича) він порівнюється символічно з князем Володимиром Великим, просвітителем Русі-України.

Хоча Мазепа й був представником, так би мовити, клясової старшинської політики, але треба визнати, що він більше ніж хтонебудь із гетьманів старався захистити інтереси народніх мас і вдержати старшинські апетити в межах права й законности. Універсалом 1691 року він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (манастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків неволити переходити в посполиті; він забороняє відбирати в простих козаків землю, яку ті колись «шаблею й кровію своєю завоювали», поділивши між собою колишні маєтності польських магнатів, і взагалі наказує, щоб державці, володіючи маєтностями, владу свою «виражали мірно, як слідує по малоросійському обвикновенію, не чиня подданим розних вимислов і тяжестей». Універсалом 1692 року гетьман нагадує державцям знову, щоб вони володіли «в міру, нічого нового і вище міри не налагаючи, но ізвиклими дачами і роботами (посполитих) доволствуючися». Тоді ж він відняв у деяких полтавських державців, які обтяжали підданих, маєтності. В універсалі з р. 1701 гетьман оповіщав, що він віддав під суд сотника с. Веркіївки (під Ніжином) за «великі й нестерпимі прикрості», які той, як державця, чинив селянам, за «незносні обиди і в панщині непрестанно вимисли», й одночасно наказував, «аби не більше, толко два дні в тиждень (селяни) роботу панщиною одправовали».

Мазепа кілька разів виступав у обороні посполитих, коли московський уряд намагався притягти їх до відбування ріжних повинностей військового часу: будувати фортеці, возити запаси і т. д. Він настояв, щоб усі фортифікаційні праці виконувалися козаками, які до того зобовязані своєю службою, а не посполитими, які й без того обтяжені всякими повинностями. Одначе пізніше він заступався перед царем Петром і за простих козаків, яких той виснажував непосильними походами й працею при будові фортець. Щодо «оранд», які так докучили народові, Мазепа скасував їх, як став гетьманом; але мусив їх незабаром відновити, бо не було чим удержувати охотницьких полків, одначе подбав, щоб людям не чинено було «досади» при купівлі горілки на хрестини та весілля. Сам особисто він був проти оренд. Він писав до Москви, що оренди не так тяжкі сами по собі, як прикрі, бо нагадують давні часи, коли «при польській державі жиди орендою володіли і многії вимишленії отягощення чинили», а через те оренда «єсть досадна і повна безчестя і хули». Тому то гетьман після довгих нарад із старшиною рішив у 1692 році оренди скасувати й пошукати інших джерел прибутку. Про це було сповіщено універсалом і народ. Але не так легко це було провести на ділі. На Великдень 1693 року гетьман скликав нову нараду старшин із усіх полків, із простих козаків і міщан, і на цій нараді ухвалили для спроби скасувати оренди, «як річ іздавна ненависную», на один рік і замісць неї завести податок від винокурень і шинків. Але цей новий спосіб не вдержався, бо приніс державному скарбові дуже мало прибутку. Між іншим, гетьман був проти широкого винокурення ще й тому, що воно страшенно нищило ліси, а він дбав про охорону лісів, про що свідчать його спеціяльні універсали.

Мазепа дбав за розвиток української торговлі й охороняв інтереси українських купців. Коли в 1700 році українським купцям почали чинити в Польщі труднощі й кривди, він спеціяльно інтервеніював перед російським і польським урядами й добився того, що польський уряд видав спеціяльний наказ і універсал до польського населення, щоб купцям, які приїздили до Польщі з українськими пашпортами, ніхто не робив ніяких труднощів або кривд. Взагалі ціла внутрішня діяльність Мазепи показує, що він, хоч і піддержував старшину, як опору української автономії, але дбав за інтереси всього українського народу в його цілості.

В постійній опозиції до Мазепи стояло Запорожжя. Воно розуміло, що з завоюванням Криму й опануванням чорноморських степів могла скінчитися сама рація існування запорозької організації, як передової охорони границь України від кримських хижаків. Замирення цих границь і здобуття широких степових просторів грозило зробити існування Запорожжя зовсім зайвим. В інтересах запорожців лежало, щоб кругом були нерозорані поля, щоб не було хліборобського господарства й інтенсивної культури. Присунення осілої людности до берегів Орелі й Самари й будування там фортець дуже не подобалося запорожцям і зразу ж викликало в них конфлікт із гетьманом. Причиною до конфлікту було й те, що Запорожжя, як колись перед Богданом Хмельницьким, стало притулком для всяких опозиційних елементів українського суспільства; звідти виходили на Гетьманщину агітатори, які підбурювали народ проти старшини й проти гетьмана. Звідти нарешті вийшов і претендент до гетьманської булави, який марив увільнити Україну від московської надвлади й від своїх власних панів за допомогою Криму. Був це військовий канцелярист Петро Іваненко, або Петрик.

Ранньою весною 1692 р. ґенеральний писар Кочубей, під яким служив Петрик, вислав його з службовим дорученням з Батурина до Полтави. Петрик доручення виконав, а потім узяв та й утік на Запорожжя. Там він почав аґітувати проти гетьмана й проти Москви. Запорожці вибрали його своїм писарем. Проте особливого успіху аґітація Петрика не мала. Тоді він із кількома десятками січовиків поїхав до Криму й там 26 травня 1692 року склав формальний трактат в імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького Городового й народу малоросійського». Це був договір між двома державами — Україною й Кримом, які умовлялися між собою про «вічний мир і братство» й взаємну оборону від Москви й Польщі. Повний текст цього договору в 16 пунктах уперше опублікував недавно (1927 р.) київський учений проф. Ол. Оглоблин. У договорі стояло, що князівство мало обіймати крім Гетьманщини ще правобережну Україну й частину України Слобідської — полки Сумський і Охтирський, а полки Харківський і Рибінський (?) мали бути переведені на правий берег Дніпра, щоб відкрити татарам вільний шлях для наскоків на Москву. Україна й Крим мали взаємно удержувати резидентів і всі справи й непорозуміння між собою полагоджувати дружнім способом. Застерігалося право вільної торговлі для обох сторін без усякого мита, а для українців спеціяльно право вільного рибальства й звіроловства на низу Дніпра й добування соли без усякої оплати. Проф. Оглоблин уважає, що договір цей має великий інтерес для історії української політичної думки і що основна його ідея — це визволення України зпід чужоземної влади та обєднання українських земель у одній окремій державі. Татарський хан визнав Петрика гетьманом і дав йому кілька тисяч орди під проводом калги. Петрик рушив на Україну і в липні 1692 р. прибув на Запорожжя. Запорозький кошовий Гусак із усіма курінними атаманами й 2000 товариства зустрінув Петрика й калгу хлібом-сіллю, одначе рада не зважилась отверто прилучитися до Петрика й дозволила йти лиш охотникам. Набралося чоловік 500 голоти, яку принаджувала перспектива пограбувати орандарів і панів-кармазинників, що їй обіцяв Петрик. Ця голота проголосила Петрика гетьманом, а калга-салтан дав йому клейноди: булаву, бунчук і корогву.

Петрик розіслав універсали, оповіщаючи, що він, за допомогою Кримської держави хоче визволити Україну «від тиранства Москви і від немилостивих панів» і закликав народ помогти йому «скинути московське невільницьке ярмо з вільних козацьких хребтів». Мазепа був у курсі всіх рухів Петрика й вислав негайно вперед чотири городові полки й один компанійський, а сам із пятьма компанійськими полками став під Гадячем, щоб звідси кермувати операціями. Він видав універсал до народу, де закликав не слухати «погибельного сина Петрика», не починати усобиці, яка поведе край до нової руїни, й грозив карами, хто стане на бік Петрика. Коли підійшли до гетьмана інші городові полки, він рушив на Полтаву. Петрик тимчасом наблизився до південних границь Гетьманщини, й деякі містечка над річкою Ореллю — Царичанка, Китай-Город піддалися йому й заявили охоту визволяти Україну від москалів. Але тут показалися гетьманські полки, й татари кинулись тікати. Мусів за ними вертатися й Петрик із купою своїх прихильників. Ті, що визнавали були Петрика гетьманом, були суворо покарані: царичанському сотникові відрубано голову, а китайгородського з кількома спільниками заслано на Сибір.

Але Петрик не вгамувався. В Криму сталася переміна: на ханському престолі втрете засів талановитий і енергійний Селім-Ґірей, колишній союзник Дорошенка. Він радий був шкодити Москві, яку ненавидів, і рішив піддержувати Петрика. В січні 1693 р. Петрик, маючи при собі татарську орду (по одній версії коло 30.000) і кілька сот козаків, появився знову на Україні. Запорожці на цей раз зовсім відмовилися брати якусь участь у його підприємстві, а міста Переволочна, й Кишинка, до яких він був підступив, не схотіли його приймати. Петрик дійшов був до самої Полтави, але полтавці поставили йому опір, а чутка про наближення великих українських і московських сил примусила й на цей раз Петрика тікати до Криму. Ще кілька літ завдавав Петрик клопоту гетьманським властям своїми інтриґами в Криму; він брав участь у пізніших наскоках татар на Україну, але після 1696 року сходить з історичної арени.

Вже давніше деякі наші історики (наприклад, Ф. Уманець) висловлювали погляд, що справа Петрика не була лиш його особистою авантюрою. В останніх роках проф. Ол. Оглоблин, досліджуючи діяльність Петрика й спираючися на свідченні літописця Величка, прийшов до висновку, що за Петриком стояла певна частина опозиційної старшини, а, можливо, й сам Мазепа, маючи на меті «скласти угоду з Кримом і за кримською допомогою вибитися зпід московської зверхности, вийти з антитурецької коаліції, добитися кращих умов задля українського торгу на Чорноморщині, утворити самостійну українську державу». Але, висунувши Петрика, Мазепа, мовляв, скоро збагнув, що справа не може вдатися, та й виступив сам проти його. Справді, в усій історії з Петриком багато ще темного й загадкового, й сказати щось певне, доки не знайдено явних доказів, дуже тяжко. В усякому разі справа Петрика свідчить за живучість української самостійницької традиції й політичної концепції союзу з татарами проти Москви серед козацької старшини. Проф Оглоблин на підставі деяких міркувань допускає навіть співпрацю Петрика в пізніші часи з Орликом і в конституції Орлика 1710 року вбачає деякі сліди Петрикового договору з Кримом 1692 р.

Тільки що вляглося хвилювання, викликане справою Петрика, як увага козацтва й народніх мас була відтягнута в бік боротьби з турками й татарами, боротьби, яку розпочала наново Москва за опанування доступу до Чорного й Азовського моря і в якій Україна мусіла взяти як найближчу участь. Ця боротьба захопила й Запорожжя та на якийсь час вгамувала його опозиційний настрій. Цар Петро склав плян кампанії на два фронти: з одного боку мали бути ведені операції на долішньому Доні, щоб узяти турецьку кріпость Азов і відкрити вихід до Азовського моря; з другого — мала провадитися військова акція на долішньому Дніпрі, щоб пробитися до Чорного моря. Мета цієї боротьби була зрозуміла українському народові, вона лежала в площі його життьових інтересів, і тому українська козаччина взяла в ній участь охоче й виявила в ній велике завзяття. В 1695 р. цар відбув свою першу облогу Азова, яка скінчилася для нього невдачею. Зате сполучена московсько-українська армія, яка оперувала під проводом Мазепи й боярина Шереметева на долішньому Дніпрі, взяла турецьку кріпость Кизикермень і цілий ряд турецьких фортів, зруйнувала їх і тільки в одному, в Таванську, була залишена українська залога з гетьманських і запорозьких козаків. На самому початку 1696 року татари разом із Петриком зробили наскок на лівобережну Україну й прорвалися аж до Гадяча, але Мазепа вжив енергійних заходів, і скоро татари були прогнані.

В 1696 р. відбувся другий похід і облога Азова. Цар Петро побудував на річці Дону біля Вороніжа цілу флотилію, спустився з нею до Азова й тут, після завзятих боїв, піддержаний 15-тисячним українським корпусом полковника Лизогуба, здобув міцну Азовську фортецю. Українські війська, як признався сам Петро, відіграли в здобутті Азова рішальну ролю.

Кампанія тяглася ще чотири роки. Одним із видатніших її епізодів була геройська оборона Таванська й Кизикерменя, де кілька тисяч гетьманських козаків три місяці відбивалися від цілої турецько-татарської армії з могутньою артилерією й нанесли ворогові великі втрати, аж поки надійшли на визвіл головні гетьманські сили. За цю облогу українці втратили 205 людей, а турки й татари коло 7000. Запорожці на своїх чайках випливали в море й плюндрували кримські береги. Одначе союзники ніяк не могли нанести туркам і татарам рішучого удару, війна затягалась, і Україна, засобами якої головно провадилася боротьба, щораз більше відчувала на собі її тягар. Ситуація погіршувалася через неврожай, який майже кожного літа навідував Україну при кінці XVII стол. Тимчасом Австрія заключила з Туреччиною сепаратний мир у Карловцях. Слідом за нею заключила сепаратний мир і Польща, виговоривши собі поворот Камянця-Подільського. Тоді цар Петро, залишений своїми союзниками, розпочав із кінцем 1699 року й собі переговори з турками й нарешті 30 липня 1700 року заключив із нею в Царгороді перемиря на 30 літ. Туреччина уступила Москві Азов із цілим північним побережжям Азовського моря. Обидві сторони зобовязувалися не будувати ніяких укріплень на долішньому Дніпрі й зруйнувати ті фортеці, які були вже там побудовані. Таванськ і Кизикермень були евакуовані українським і московським військом і їх мури зруйновані. Царгородський мир відкрив для України частинний доступ до Чорноморського й Азовського побережжя, такий важний для її економічних інтересів. Але цей результат уже не задовольняв царя Петра, який мріяв про безпосередній доступ до Европи через море Балтійське. Щоб здобути його, він підготовляв боротьбу з Швецією, і в цю боротьбу втягнув силоміць і Україну, дарма, що її інтереси не були тут безпосередньо зачеплені. Ця боротьба мала фатальні наслідки для української козацької держави.

Література до розділу 5

Н. Костомаровъ, Руина, “Собраніе сочиненій” кн. VI (т. 15), Петербургъ 1905, український переклад: т. 16 “Руської Історичної Бібліотеки, Тернопіль 1894.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, т. XIV.

В. Антоновичъ, ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ ДнЂпра, “Архивы Юго-Западной Россіи”, ч. III, т. 2, Київ 1868; український переклад у т. 18 “Руської Іст. Бібліотеки”, Львів 1895.

С. Терновскій, ИзслЂдованіе о подчиненіи кіевской митрополіи московскому патріархату, “Архивъ Юго-Западной Россіи”, ч. І, т. 5, Київ 1872.

А. Востоковъ, Къ исторіи перваго крымскаго похода, “Кіевская Старина”, 1886, кн. II, його ж: Судъ и казнь Григорія Самойловича, там же, 1809. кн. І.

Про Мазепу до початку Північної війни:

Н. Костомаровъ, Мазепа й мазепинцы, “Собраніе сочиненій”, кн. VI (т. 16), Петербургъ 1905; український переклад тт. 17-18 “Руської Істор. Б-ки”, Львів 1894-95.

Ф. Уманецъ, Гетманъ Мазепа, Петербургъ 1897.

А. Лазаревскій, ЗамЂтки о МазепЂ, “Кіевская Старина”, 1898, кн. З, 5 і 6.

С. Соловьевь, Исторія Россіи, т. XIV і XV.

Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. III Петербургъ 1897.

А. Востоковъ, Посольство Шакловитаго къ МазепЂ въ 1688 r., “Кіевская Старина”, 1890, кн. 5.

Ол. Оглоблин, Договір Петрика з Кримом 1692 p., “Ювілейний збірник в честь Д. Багалія”, Київ 1927; його ж: Мазепа і Петрик, “Записки Істор.-Філолог. Відділу Укр. Академії Наук”, т. XXIII, Київ 1928; ці статті разом із іншими про Петрика передруковано під спільним титулом: “Петрик, ханський гетьман України” в збірнику “Студії з Криму” І — IX, Київ 1930.