Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 3

Гетьманування Івана Виговського. Розрив із Москвою. Гадяцька Унія. Бій під Конотопом. Юрій Хмельницький гетьманом. Переяславська умова 1659 р. Чуднівська кампанія і новий польсько-український союз. Роздвоєння України. Тетеря і Бруховецький. Похід короля Яна Казимира на лівобережну Україну. Анархія на Правобережжі.

Смерть Богдана Хмельницького в момент, коли політичний обрій кругом облягали темні хмари, була для України великим нещастям. Насамперед виникало питання, хто ж буде наступником гетьмана, кому достанеться його булава, цей символ гетьманської влади, і хто поведе далі діло покійного вождя? Богдан Хмельницький хотів зробити гетьманство спадковим у своєму роді. В цьому погоджуються між собою майже всі історики (в останні часи Липинський, Грушевський, М. Покровський). Це відповідало вповні інтересам самої держави й настроям козацтва, хоч теоретично гетьманська влада була виборна, принаймні така була дотеперішня практика в козаків. Але династичним плянам Хмельницького нанесла великий удар смерть на війні його старшого сина Тимоша, талановитого юнака. Тепер залишився другий син, молодший Юрій, який далеко не дорівнював своєму братові здібностями, а до того ще був кволий і слабовитий від природи.

Старий гетьман, який у останніх роках свого життя підупав на здоровлі, був заклопотаний питанням про свого наслідника й хотів вирішити його ще за свого життя. В квітні 1657 р. він скликав в Чигирині ґенеральну раду старшин, на якій поставив на обговорення справу про майбутнього собі наступника. Всі одностайно заявили, що хочуть мати гетьманом Юрія Хмельницького, «щоб слава була, що в нас Хмельницький гетьманом», як казали тоді козаки. Старий Богдан погодився на це й офіціяльно сповістив про ухвалу ради всі сусідні держави: Москву, Польщу, Туреччину, Швецію, Семигород, Крим, Молдавію й Волощину. Всі визнали Юрія Хмельницького.

Одначе, вибираючи 16-літнього слабого хлопця на гетьмана, козацька старшина розуміла добре, що по смерті старого гетьмана фактично мусить наступити реґентура. Властиво, до гетьманської булави могло бути не мало претендентів серед козацької старшини вищих ранґ: цілий ряд досвідчених співробітників Хмельницького, заслужених у війську, міг мати і в дійсності мав честолюбні мрії про гетьманську булаву. Але авторитет Богдана Хмельницького й престиж його імени були такі великі серед козацької маси, що ніхто не посмів оспорювати вибір Юрія й виставляти якусь іншу кандидатуру. Та коли смерть Богдана наступила так швидко й серед такої складної політичної ситуації, то всім стала ясною необхідність негайного установлення реґентури. Вже місяць по смерті Богдана 23 серпня (ст. ст.) 1657 року була скликана в Чигирині рада старшин «при зачинених воротях», як підкреслює сучасний свідок. На цій раді Юрій Хмельницький заявив, що він ще замолодий до того, щоб нести на собі тягар гетьманської влади, й хоче покищо вчитися в київських школах, а тому зрікається гетьманської влади. Рада погодилася з цими мотивами й визнала, що фактичне виконання гетьманських обовязків, поки дійде до повних літ Юрій Хмельницький, має бути тимчасово доручене ґенеральному писареві Іванові Виговському. 26 серпня відбулася вже ширша рада, з участю, між іншим, представників міщанства, і на цій раді Виговський згодився взяти тимчасово на себе гетьманський уряд. Нарешті за пару місяців, 25 жовтня 1657 року, відбулася в Корсуні ґенеральна рада при участі старшини й делегатів рядового козацтва, а також і духовенства, і ця рада потвердила вибір Виговського на гетьмана. Взявши булаву, Виговський зовсім і не титулував себе тимчасовим гетьманом, а правив, як справжній гетьман. Більшість істориків, опираючися на оповіданнях Самовидця, приймає тимчасовий характер вибору Виговського на гетьманство, але в останні часи виникла була суперечка: чи Виговського справді вибрано відразу гетьманом, чи тільки тимчасовим регентом? С. Наріжний виступив із думкою, що Виговський був лише регентом і сам себе за такого вважав (наприклад, він не мав ґенерального писаря й виконував сам гетьманські й канцелярські обовязки в одній особі) і, яко такий тимчасовий «булаводержець», являється одинокою постаттю в українській історії. Це становище не справжнього гетьмана, а лиш тимчасового регента, було, на думку Наріжного, слабим місцем Виговського, яке підкопувало цілу його політичну карієру. Л. Окиншевич також схиляється до погляду про реґенство. Натомість М. Петровський, на основі сучасних джерел, рішуче доводить, що обрання Виговського на гетьмана відбулося зразу, в один день, і що Виговський став повним гетьманом від самого дня свого обрання.

Іван Остапович Виговський був найближчим співробітником і найдовіренішою особою великого гетьмана. Родом український шляхтич із Овруцького повіту на північній Київщині, він учився в Київо-Могилянській колеґії, служив юристом при ґродському суді в Луцьку, потім намісником луцького староства, був членом братства й великим ревнителем православної віри. Війна 1648 року застала його в польському війську. Під Жовтими Водами він попав у татарський полон, але був викуплений самим Хмельницьким. Він вступив на козацьку службу й за кілька місяців уже став ґенеральним писарем, себто міністром закордонних справ або канцлером. З того часу він був нерозлучним помічником Хмельницького. Виговський виявив блискучі дипльоматичні здібності, а при тому щиру відданість справі будування й скріплення української держави. З ним вступили на українську службу й чотири його брати: Данило, Костянтин, Федір і Василь. Усі вони віддали рідному краєві великі послуги на полі військової й дипльоматичної діяльности, а двоє з них, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, замучені в московській неволі.

В ролі найближчих дорадників і помічників Виговського виступає ряд талановитих представників української шляхти, що звязала свою долю з долею української держави, а серед них найпомітнішою постаттю є (Юрій Немирич). Як і Виговський, родом із північної Київщини, Немирич одержав блискучу освіту (в Голяндії, в Оксфорді й Кембріджі й нарешті в Парижі). Він був автором кількох учених праць із історії й теольоґії. Вже батько Юрія прийняв протестанство в формі так званого аріянства, а сам Юрій був гарячим його прихильником і взяв ближчу участь у заснуванні аріянської академії в Киселині на Волині. Він брав участь у війнах з Швецією й Москвою й був вибираний послом до сойму. На початку 1657 року вступив Немирич на українську службу й виявив себе щирим прихильником політичних плянів Хмельницького. Щоб не різнитися від свого народу вірою, він став православним. Розцвіт його політичної діяльности припадає саме на час гетьманування Виговського. Брат Юрія, видатний артилерист свого часу, Степан Немирич, зробився, як побачимо, «ґенералом артилєрії Великого Князівства Руського».

Корсунська рада мала значіння не тільки в справі вибору гетьмана, але також і для зміцнення міжнароднього становища України під новим гетьманом. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії й Волощини. В часі засідань ради було нарешті оформлено союзний договір із Швецією, на основі якого король Карл Х Ґустав зобовязувався добитися визнання незалежної України Польщею, прилучення до неї всіх західньо-українських земель і посунення границь української держави аж до Прусії. Від Литви до України мало бути прилучене воєвідство Берестейське й Новгородське аж до Березини. Одночасно був поновлений союз із Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана й з проханням підтвердити договір 1654 р. Виговський, як і Б. Хмельницький, не хотів сам перший розривати з Москвою. З Польщею заключено перемиря.

Шведсько-український союз не мав практичного значіння й проіснував дуже недовго. Річ у тому, що Швеція була заклопотана війною з Данією й мусіла евакувати польські землі. Курфірст бранденбурзький, який спочатку воював разом із шведами проти Польщі, тепер, коли досяг свого, коли Польща відмовилася від усяких прав на герцоґство Прусію й визнала її за курфірстом, не мав уже причини воювати, далі; навпаки, надмірний зріст шведської потуги ставав для нього самого небезпечним. Тому, помирившися за посередництвом Австрії з Польщею, курфірст бранденбурзький почав намовляти до того самого й український уряд. Він вислав до Чигирина спеціяльне посольство з пропозицією свого посередництва між Польщею та Україною. Поляки з свого боку робили всі зусилля для того, щоб вернути собі Україну, обіцяючи їй як найширшу автономію, майже самостійність, аби лиш залишився якийсь державний звязок Польщі з Україною. В цім напрямку працював при Чигиринському дворі талановитий польський дипльомат Беньовський.

Та хоча корсунська рада й закінчилась успішно для Виговського й зміцнила його становище на гетьманстві, одначе скоро виявилось, що проти Виговського існує сильна опозиція. Насамперед з того було незадоволене Запорожжя, яке тепер, по смерті Хмельницького, підвело голову. За старого гетьмана воно не відогравало хоч трохи помітної ролі. Коли відбувалася присяга московському цареві, Хмельницький не вважав потрібним привести до присяги запорожців на тій основі, як він пояснив москалям, що запорожці — люди незначні, «маленькі». Але ці «маленькі» люди завжди давали в себе притулок усім незадоаоленим елементам, колись проти польського, тепер проти українського гетьманського уряду. Тут появлялися, як ми бачили, навіть претенденти до булави. Але залізна рука Хмельницького держала Запорожжя в міцних руках. Тепер по його смерті запорожці заворушились і виступили з претенсіями, чому їх не покликали до участи, як вибирали гетьмана. Запорозький кошовий Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом і скаргами на Виговського. До Москви ж. апелював і другий опозиціонер, полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам марив про булаву. Полтавський полк, сусідній із Запорожжям і перейнятий його духом, піддержував свого полковника. Про Виговського писалося в Москву, що він «лях» і замишляє запродати Україну полякам. В такому самому дусі провадилась агітація проти гетьмана й на Україні.

Не задовольняючись агітацією проти гетьмана, запорожці почали робити наїзди на сусідні гетьманські полки й грабувати заможніших козаків. Тоді Виговський наказав бльокаду Запорожжя, заборонивши привозити туди харчі та зброю. Запорожці мусіли скоритись, але не вгамувались.

Все це було дуже на руку московському урядові. Він через своїх агентів уважно стежив за настроями на Україні й спостерігав, що там іде дуже скорим темпом процес клясової диференціяції й загострюються суспільні противенства. Козацька старшина, поповнена представниками української шляхти, робилася фактично упривілейованою верствою, яка вела не тільки військово-політичний провід, але й здобувала щораз більшу перевагу на економічному полі. Вона почала зосереджувати в своїх руках земельні маєтності й закріпляти їх за собою, випрохуючи в царя або в гетьмана грамоти на право безпечного володіння цими маєтками. Ми бачили, що навіть у такий важливий момент, як у часі переговорів у Москві весною 1654 року, де важилася доля України, Зарудний і Тетеря умудрились, хоч потайки, випрохати в царя грамоти на маєтності. Політична, адміністраційна й судова влада були цілком у руках старшини. Але з панування старшини були незадоволені інші верстви українського населення, насамперед міщани, які старалися вийти зпід козацького присуду, спираючися на своє «магдебурзьке» право самоврядування. Від самого початку українсько-московського союзу українське міщанство проточило собі стежку до Москви, випрохуючи в царя підтвердження своїх магдебурзьких прав і привілеїв. Рядове, просте козацтво, так звана «чернь», кривим оком дивилася на те, що старшина прибирає все до своїх рук, не тільки владу, але й кращі ґрунти, «луги і луки», та чим далі, все більше робиться замкненою кастою, куди доступ давали не тільки військові заслуги, але й знатне походження (шляхетство), багатство, звязки. Виїмковий стан, в який була поставлена Україна з початку повстання 1648 року, мусів природно зосередити владу й керму в руках військової диктатури в особі гетьмана й підлеглої йому старшини. Але цей стан закріпився й надалі, і старшини використовували своє пануюче становище, щоб стати великими земельними власниками. Нагромаджуючи в себе великі земельні маєтки, старшина мусіла накладати руку на селянство, яке примушене було відбувати новим власникам «послушенство», себто віддавати їм частину своєї праці, без якої саме володіння маєтками не мало ціни. Цей процес нового закріпачення селян, про яке далі ми будемо говорити докладніше, за часів Хмельницького щойно починався, але деякі його познаки давали вже себе відчувати селянству й викликали його незадоволення. І Запорозька Січ, як резонатор цих настроїв мас, виступаючи проти гетьмана «ляха», який, мовляв, потурав старшині, виступала й проти нових «панів та дуків».

Серед самої козаччини наростало таким робом роздвоєння, поділ на дві частини: на старшину, за якою стояли заможніші й статечніші козацькі круги, й на козацьку «чернь», з якою заодно були й козаки низові, запорозькі. Повстають ніби дві партії: старшинська-аристократична, й партія «черні» — демократична. Осередком демократичної опозиції робиться Запорозька Січ.

Все це добре бачила й розуміла Москва й старалася з свого боку ще більше загострити суспільні антагонізми й здобути собі опору в одній із ворогуючих партій. Вона, як уже згадувано, піддержувала міщан; цар щедро видавав містам грамоти з підтвердженням королівських привілеїв на маґдебурзьке право, й міщани звикали дивитися на московського царя, як на свого протектора й навіть як на оборонця супроти козацької старшини. Так само піддержує Москва й запорожців, висилаючи їм гроші й подарунки. Традиційні монархічні почування українського населення сприяли тому, що колишній (пієтет і пошана до польського короля) переносяться на московського царя: в ньому маси хочуть бачити заступника й оборонця проти власної пануючої верстви, проти козацької старшини, яка заступала місце колишніх панів. Таким робом утворюється звязок між провідниками демократичної партії — Барабашем і Пушкарем — та Москвою; уряд московській піддержує їх, а вони за те вірно держать орієнтацію на Москву й стають опорою московських впливів на Україні.

Приймаючи одночасно послів і від Виговського, і від запорожців, та вислухуючи їх взаємні скарги, московський уряд рішив виступити в ролі арбітра й вислав на Україну «окольничого» Богдана Хітрово, який мав скликати нову козацьку раду, щоб остаточно вирішити питання про владу на Україні, й при тім зміцнити її залежність від Москви. Неприємно це було Виговському, але він явився на раду, скликану в половині лютого 1658 року в Переяславі. Рада одноголосна потвердила вибір Виговського; всі козаки були за його, як за того, що «голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи». Хітрово в імені царя мусів потвердити вибір. Але ж Виговський з свого боку мусів зробити московському урядові великі концесії: дав принципову згоду на присил московських воєвод до Переяслава, Ніжина й Чернігова, обіцяв передати Москві південну Білорусь із Старим Биховом і припинити зносини з Швецією.

Одначе дволичність московської політики супроти Виговського виявилася зразу ж після переяславської ради: Хітрово з Переяслава поїхав просто до Пушкаря в Лубні, обдарував його соболями й запевнив у царській до нього милості. І це було тоді, коли Пушкар уже отверто виступив був проти Виговського й розбив під Полтавою відділ війська, висланого гетьманом під проводом полковника Івана Богуна й Івана Сербина. Тоді Виговському не залишалося нічого іншого, як напружити всі сили й здавити бунт Пушкаря силою. Він змобілізував 20.000 козацького війська, закликав на поміч татарську орду, склав із нею формальну умову і в початку травня вирушив на Полтаву. Пушкар поповнив свої сили ріжним бродячим людом, усякими, як тоді казали «гультаями», наймитами з броварів та винокурень, чабанами, взагалі всіми тими елементами, які на той час представляли сільський пролетаріят і уявляли собою найбільш неспокійний і запальний до всяких бунтів елемент, їх називали «дейнеками», і цих дейнеків назбігалось до Пушкаря понад 20.000. Були в його війську й запорожці. Всього мав він коло 40.000 людей. Виговський вислав Гуляницького приборкувати Лубні й Гадяч, які держали сторону Пушкаря, а сам підійшов до Полтави, яка була сильно укріплена. Два тижні штурмував він Полтаву, але Пушкар мав необережність прийняти бій у відкритому полі і був 15 травня геть розбитий: 15 000 бунтівників полягли трупом, і серед них сам Пушкар. Запорожці втекли під захист московського війська, що вступало на Україну, щоб стати залогами в Київі, Чернігові й Ніжині. Барабаша козаки Виговського піймали й повісили. Полтава була спалена, багато людей татари похапали в неволю, але Виговський велів їх відбивати. Він настановив у Полтаві нового полковника й нову старшину з людей, собі вірних. Тимчасом Лубні й Гадяч добровільно піддалися Гуляницькому, а велика ватага пушкарівців була розбита аж під Глуховом, де вона грабувала заможніше населення. Глухівські міщани й козаки самі погромили пушкарівців. а їх ватажків узяли в полон і розстріляли. Бунт Пушкаря, як тоді обраховували, коштував життя 50.000 українських людей.

Приборкання бунту Пушкаря, якому спочувала Москва й хотіла його бачити замість Виговського на гетьманстві, зробило велике вражіння на московських воєвод: вони зразу ж відступили назад за московську гряницю, й тільки боярин Василь Шереметєв із значним відділом пройшов до Київа й розташувався там. З другого боку ціла історія з Пушкарем, в якій так явно було знати московські пальці, мусіла переконати Виговського й старшинські круги, які за ним стояли, що від Москви нічого доброго не можна було сподіватися, їх погляди звернулися тепер на Польщу. Швеція вже не мала охоти воювати й вела переговори про мир і з Польщею, і з Москвою. Від союзу з нею Україна не могла нічого більш сподіватись. Ідея повороту до державного звязку з Польщею справді мала певний ґрунт на Україні. Козацька старшина й навіть православне українське духовенство добре бачили московську політику й розуміли, що ця політика спрямована на повільне обмеження всіх державних прав України, й на обернення її в звичайну провінцію московського царства. Люди, виховані в поняттях політичної свободи, вони з страхом придивлялися до суворого московського абсолютизму, до грубих і жорстоких московських звичаїв, до московської нетерпимости й релігійного фанатизму. Перспектива обернутися в царських «холопів» (так називали себе навіть найродовитіші й найзаслуженіші московські бояри), позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від ласки самодержавного царя, не могла приваблювати людей, у котрих перед очима була Польща з її шляхетською свободою, з її високо розвинутим політичним життям. При всім своїм монархізмі козацька старшина, пізнавши зблизька московські звичаї й порядки, воліла тепер мати діло з конституційним польським королем, ніж з абсолютним московським царем. Бачучи, що ослаблена й стомлена війнами Польща готова йти на як найбільші уступки, українські політичні круги почали схилятися до ідеї федеративного звязку з Польщею, в якому Україна задержала б повну внутрішню самостійність. Новіший дослідник політики Виговського, В. Гарасимчук, каже, що непереможні обставини пхали гетьмана до злуки з Польщею. Одначе він думає, що ця нова політична комбінація, не була провідним ділом Виговського, до якого він ніби то йшов, як скоро зробився гетьманом: це був тільки переходовий етап, і його скоріше можна назвати способом, ніж ціллю; він був наслідком тяжких хвилевих обставин. Гарасимчук дуже влучно підкреслює, що тепер і з польського боку був уже значно інший підхід до української справи. Тепер, хто в Польщі поважно думав рятувати батьківщину, не міг думати про згоду з Україною без ширших політичних уступок у формі широкої автономії. Для справжніх польських патріотів така комбінація здавалась одиноким рятунком. «Таке порозуміння, каже Гарасимчук, витворила попередня десятилітня кривава війна, що викликала зміну політнчно-національних відносин і зродила розуміння злих сторін у дотеперішніх обопільних відносинах; серед правлячих сфер у Польщі витворилося нове покоління з толерантними переконаннями й з серцем більше схильним до широких уступок для України. Добра охота до постійної згоди з Україною була тоді в Польщі досить популярною».

Це все розуміли і в українських політичних кругах, і до думки про державний союз із Польщею схилявся сам гетьман, більшість козацької старшини й навіть вище духовенство з митрополитом Діонісіем Балабаном (Сильвестр Косів помер у 1657 році) на чолі. Особливо ж радісно вітала думку про згоду українська шляхта волинська, подільська й брацлавська, яка протягом десяти років безпереривної війни несла на собі її тягар і щедро заплатила їй дань своєю кровю й майном. Але в широких масах українського народу, серед міщан, рядових козаків і селян поворот до державної злуки з Польщею був непопулярний: вони боялися, що разом із Польщею повернуться старі порядки, національно-реліґійні утиски й панщина. Ці побоювання дуже зручно використовували деякі українські політики, які стояли в явній або укритій опозиції до Виговського й які на піддержці з боку Москви будували власні своєкорисні й честолюбні пляни.

Приборкавши Пушкаря, Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею, й 16 вересня 1658 року в м. Гадячі заключено знаменитий трактат про унію України з Польщею та Литвою. Головним послом із польського боку був відомий уже нам Казимир Беньовський; з українського боку виступали головно Юрій Немирич, якого вважають за справжнього творця Галицького трактату, й Павло Тетеря. Від кожного полку на Україні було прислано спеціяльних комісарів, які обмірковували пункти договору й скріпляли його своїми підписами.

Гадяцький договір передбачав перебудову польської Річи Посполитої в федерацію трьох самостійних держав: Польщі Литви й України. Перший пункт договору постанов, що Україна в межах воєвідств київського, чернігівського й брацлавського стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського. Всі три народи творять три вільні республіки, обєднані між собою лиш особою спільного короля, всіми трьома спільно вибираного. Всі три народи мають спільними силами здобути береги Чорного моря й відкрити на ньому вільну навіґацію. Вони мають взаємно собі помагати в війні, навіть проти Москви, якщо Москва не поверне забраних нею литовських і білоруських земель. На випадок згоди Москви з Польщею, Москва може бути прийнята, як четвертий член славянської федерації.

Такий був зміст розділу договору. Другий містив постанови щодо внутрішнього устрою Великого Князівства Руського. Найвища законодатна влада належала національним зборам депутатів від усіх земель Великого Князівства Руського. Виконавча влада належала гетьманові, вибираному на все життя й затверджуваному королем. Велике Князівство Руське діставало свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, свій власний скарб (фінанси), свою монету й свою армію: 30.000 козаків і 10.000 реґулярного найманого війська. Військо ані Польщі, ані Литви не мало входити на українську територію, а коли б у разі негайної потреби ввійшло, то ставало під команду гетьмана. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків із кожного полку для надання їм нобілітації, себто шляхецької гідности.

Третій розділ трактував справу релігії. Унія мала бути скасована в усіх трьох державах: Україні, Литві й Польщі. Православна віра мала бути зрівняна в правах із римо-католицькою і в спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ.

Нарешті четвертий розділ, особливо цікавий, трактував питання просвіти. Він постановляв, що на Україні мали бути засновані два університети. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовою навчання, взагалі всякі школи й друкарні, «скільки їх буде треба». Заводилася повна свобода друку й слова, навіть у релігійних справах, аби тільки не було в книжках або в дискусіях образи королівського маєстату.

Всі ці постанови були прийняті після довгих і завзятих суперечок. Українські депутати домагались, щоб до Великого Князівства Руського були прийняті ще воєвідства волинське, белзьке й подільське, себто всі західньо-українські землі. Помірковані українці умовили своїх гарячіших товаришів не йти покищо так далеко, щоб не попсувати всієї справи, й згодитися на менші вимоги.

Ще в Гадячі велися переговори, а вже між українськими й московськими військами почалися сутички. Брат гетьмана, полковник Данило Виговський, зробив спробу вибити москалів із Київа. Київські міщани йому допомагали. Але спроба ця не мала успіху. Московський воєвода, князь Юрій Барятинський. відбив наступ і, щоб помститись, зруйнував і випалив околиці Київа, при чім згинуло багато тисяч мирного населення. Як каже один російський історик (Ґ. Карпов), Барятинський ходив на лови за «зрадниками» й по шляхах до Київа повісив їх більш, як 3.000 людей.

Звістка про заключення Гадяцького договору була немов гаслом для початку отвертої війни між Україною й Москвою. Цар Олексій видав грамоту до всього українського народу, в якій оповіщав гетьмана Виговського зрадником і закликав народ не слухати його більше. Український уряд із свого боку розіслав маніфест до всіх європейських дворів, сповіщаючи про свій розрив із Москвою й виясняючи причини того розриву. В тому маніфесті стояло: «Ми, ціле Військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілив світом, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східньої Церкви й прадідівської свободи, якої любовю ми держимося, її провадив вічної памяти наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом Ґуставом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кровю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим». Далі говорилося в маніфесті, що цар московський не сповняв своїх обіцянок: завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав трактати із Польщею коштом України, вивопів війну її союзникові Швеції, поставив залогу в Київі, а нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну оружною рукою». Наприкінці зазначалося, що не на українців спадає відповідальність за нову війну, що вже загорається, і що вони, тільки примушені до цього, беруться за зброю.

Ранньою весною 1659 року більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромоданославського й Пожарського вирушила з Путивля на завоювання України руйнуючи й нищучи все на своїй дорозі вогнем і мечем. Недалеко від Конотопу затримав москалів хоробрий полковник ніжинський Григорій Гуляницький із полками ніжинським і чернігівським (всього коло 5.000 людей). Але він не міг удержати московської навали й зачинився в Конотопі, де протягом майже трьох місяців витримував облогу цілої московської армії. Ні завзяті штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстока безпереривна канонада не мали успіху: Гуляницький геройськи боронив місто. Князь Трубецькой мусів задовольнитися тим, що зпід Конотопа робив наїзди на ближчі українські міста й села, палив їх, вирізував, а жінок і дітей забирав у неволю. Така доля стрінула Борзну. Ніжин відбився від ворога.

Завзята оборона Конотопа Гуляницьким дала Виговському змогу зібрати свої сили. Вже перед тим він почав організовувати відділи наємного, «затяжного», як тоді казали, війська з чужоземців: сербів, поляків, німців, волохів. Серби цілими тисячами вступали на українську службу. Прийшов на поміч кримський хан Магмет-Ґірей, з яким поновлено союз, і відділ польського війська під проводом Андрія Потоцького. З усіма своїми й союзними силами вирушив Виговський у червні місяці на визвіл Конотопа. Маючи добру розвідку, він наблизився до ворожої армії так, що та не знала всіх його сил, і коло села Соснівки, недалеко від Конотопа, вдарив на неї з двох боків. У кривавому бою 28 і 29 червня 1659 року московська армія була розгромлена. 30.000 московських трупів услали конотопівські поля. Кілька московських воєвод попали в полон, серед них князь Пожарський, якому за зухвалі слова в вічі самому ханові татари відрубали голову. Як пише про цю битву російський історик Соловйов, «цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, що був несподіваний!.. Трубецькой, на котрого покладали найбільше надій, муж на війні щасливий і ворогам страшний, згубив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці, царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць із своїми родинами й майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль». Ждали, що Виговський піде просто на Москву.

Але ця тривога була даремна: Виговський не міг використати своєї блискучої побіди. В його за плечима кувалася зрада й підготовлялося повстання. Він загнав розбиту московську армію аж під Путивль і притиснув її до річки Сейму, але скоро мусів вернутися з більшою частиною війська на Україну. В запіллі в нього цілий ряд міст уперто ще тримався московської сторони: Ромен, Гадяч, Лохвиця, і їх треба було здобувати силою. В Київі сидів Шереметєв із Барятинським і робив звідти хижацькі рейди на околиці. Виговський вислав брата Данила й Андрія Потоцького добувати Київ. Але, головна річ — прийшла звістка, що Сірко напав на Крим, поруйнував ногайські улуси й забрав там велику здобич. Хан чим швидше поспішив із усією ордою додому, залишивши Виговському всього яких 2—3 тисячі татар. Приборкана торік Полтава знову повстала. Продовжувати наступ не було змоги.

Князь Трубецькой із Путивля запропонував Виговському мирові переговори й гетьман згодився на це, даючи москалям змогу виграти час і приготовитися до дальшої боротьби. Тимчасом сойм у Варшаві ратифікував Гадяцький договір. Найбільші суперечки викликав пункт про скасування церковної унії. Цілий місяць сперечалися над ним, і нарешті справа була вирішена тим способом, що проголошено загальну свободу віри. Після того король, усі духовні й світські вельможі і всі члени сойму присягли на гадяцьку унію. З свого боку київський митрополит Діонісій Балабан, який поїхав до Варшави, привів до присяги українських депутатів. З великим тріюфом святковано початок нової ери в житті народів Сходу Европи. Але цей тріюмф був передчасний.

На Україні справи пішли погано. Данило Виговський і Андрій Потоцький не змогли добути Київа. Московська партія працювала, не покладаючи рук, щоб знищити діло гетьмана Виговського. На чолі її стояло дві духовні особи: ніжинський протопоп Максим Филимоновнч і протопоп містечка Ічні Семен Адамович. Уже князь Трубецькой готовий був зовсім відмовитися від дальшої боротьби, коли до нього прибув таємно післанець від Максима Филимоновича з повідомленням, що проти Виговських готується змова, до якої пристало вже кілька лівобережних полковників. Першим пристав Тиміш Цюцюра, полковник переяславський, за ним Василь Золотаренко, Яким Сомко та інші.

Вже в вересні того ж 1659 року вибухло проти гетьмана Виговського повстання. Тиміш Цюцюра зрадницьки заманив до себе кількох значних козаків, прихильників Виговського, і поодинці замордував, потім післав за допомогою до московського воєводи в Київі Шереметєва й, діставши поміч, разом із полковником Золотаренком, використовуючи неприсутність Гуляницького, кинувся несподівано на відділи затяжного війська, яке було розташоване на південній Чернігівщині. Було вибито близько 3 тисячі, частина попала в полон, частина розбіглась; поляг і начальник цього війська, славний Юрій Немирич. Після того дали знати князеві Трубецькому, щоб скоріше йшов на Україну. Трубецькой за короткий час увіходив уже врочисто до Ніжина, де полковник Золотаренко й міщани склали цареві присягу на вірність. Рівночасно запорозький кошовий Іван Сірко підняв повстання на півдні, проголошуючи гетьманом Юрія Хмельницького.

Виговський відразу опинився в вельми тяжкому становищі. Його вороги дуже зручно агітували проти нього, ніби він «запродав Україну ляхам» і хоче запровадити знову колишні пансько-шляхетські порядки. Народня маса не могла оцінити політичних і культурних користей гадяцької унії, але сама думка про поворот під верховенство польського короля була для неї страшною й нестерпною. Виговський рішив заапелювати до козацької ради. Раду було скликано в половині вересня 1659 року в містечку Германівці на Київщині. На раді вороги гетьмана підняли шалену аґітацію проти нього, обвинувачуючи прихильників гадяцької унії в тому, що вони за шляхетські привілеї продали козацьку свободу. Українським депутатам на варшавський сойм Сулимі й Верещаці не дали говорити й зарубали їх на місці. Сам Виговський мусів утікати, й рада розійшлася, нічого не вдіявши. По якімсь часі зібралася нова рада в Білій Церкві, вже без Виговського, й на цій раді скинуто Виговського з гетьманства й на його місце знову вибрано Юрія Хмельницького. Виговський скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, але незабаром виявилось, що на раді не було більшости... Деякі окремі полковники були незадоволені з постанови ради, бо самі думали про гетьманську булаву для себе.

На Україні росла анархія й руїна. Вже, як писав сам Виговський у цей час до короля Яна Казимира, ціла середина Полтавщини, «цвітучі полки Полтавський, Іркліївський, Миргородський, Прилуцький лежали в руїнах, міста й села поросли кропивою, а людність була або вивищена, або розбіглася на всі сторони, а кого — так і татари погнали в неволю». У людей утрачався всякий інтерес до громадської справи, всі бажали одного: аби нарешті наступив якийсь спокій, якою б то не було ціною. Мало кого спокушали гарні постанови Гадяцького трактату, його права й вольності, коли за них треба було проливати стільки крови. «Так сумно скінчилося, каже, Костомарів, гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».

В українській історіографії Гадяцький трактат, а в зв'язку з ним і сам гетьман Виговський, знайшли дуже неоднакову оцінку. Не кажучи про старих істориків, які стояли під впливом суґестії про «зраду» московського царя (Самовидець, Величко, автор «Исторіи Русовъ», пізніше Бантиш-Каменський), із новіших Костомарів уважає, що Гадяцька унія впала через те, що вона «пускала панувати на Україні шляхетський лад, ненависний для черні... народ не знав іще гаразд, до чого воно йде в тій спілці, але йому досить було того, що Україна злучилася з Польщею: яку б форму не мала ця злука, народ не хотів того, бо спомини про минуле були ще занадто свіжі». В. Вовк-Карачевський підкреслює, що гадяцька умова була дуже вигідна для старшини, але «про народ ні слова... з безконтрольної влади польських панів народ попадав у неменш безконтрольну владу своїх панів». Автор спеціяльної монографії про гадяцьку унію М. Стадник також відкидає її «з погляду української демократичности» і вважає її за «один із темніших пунктів у розвитку політичної думки на Україні». Так само неґативно — «з ретроспективного становища» осуджує унію й М. Грушевський, уважаючи неможливим, щоб польська шляхта примирилася з утратою свого панування над Україною, а щоб народ український примирився з новим поворотом під панську кормигу.

Але далеко більша частина істориків нового часу ставиться до гадяцької унії інакше і вважає її за видатний твір української політичної думки. Орест Левицький каже, що Гадяцький трактат, виходячи понад рівень понять тодішньої козаччини, не був для неї зрозумілий, а через те й не був як слід оцінений, навіть старшиною. Але згодом його оцінили, і козаки раз-у-раз почали повертатися до гадяцької умови, як до певного політичного ідеалу. Гадяцька умова, каже Левицький, зробилася на значно довший час, ніж кілька десятків літ, Українською національною програмою. Прихильно оцінювали гадяцьку умову й її творців М. Драгоманів і В. Антонович. Новіший дослідник гетьманування Виговського В. Гарасимчук уважає гадяцьку умову за «величавий памятник козаччини», й самого Виговського за великого патріота українського, з ясною національною свідомістю, перейнятою любовю до свого народу, якого «ніколи не зрадив за марні почести сього світу», патріота, що «ніколи не споганив свого імени коштом свободи свого народу». Другий дослідник доби Виговського В. Липинський гадає, що Іван Виговський, «не зважаючи на зроблені ним політичні помилки, останеться все одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України». Найновіший дослідник С. Наріжний обороняє Виговського від закидів, ніби він таємно служив Москві, і в своїй прихильній оцінці його діяльности прилучається до поглядів Гарасимчука. Він уважає, що вага Гадяцького трактату лежить не так у його міжнародньому значінні, хоч він гарантував Україні майже політичну незалежність, як у тих постулятах, що були висловлені козацтвом на Гадяцькій раді.

Козацька старшина, зірвавши рада-не-рада під натиском козацької черні з Польщею, тепер старалася принаймні виторгувати в Москви якнайдогідніші умови нової українсько-московської унії. Але становище обох сторін було тепер дуже нерівне. Московська армія під проводом Трубецького опанувала вже все Лівобережжя й розташувалася в Переяславі; Трубецькой, маючи при собі також численних прихильників Москви зпоміж лівобережної старшини, міг просто диктувати козакам свої умови. Юрій Хмельницький мусів сам прибути до Переяслава й тут опинився в руках Трубецького, наче закладник. Трубецькой оточив козацьку раду 40-тисячним військом і при такій обстанові Юрія Хмельницького знову вибрано гетьманом і складено 17 жовтня 1659 року новий договір, який мав означити відносини України до Москви.

Тепер говорилося вже про те, що гетьман із усією Україною зостаються в підданстві в московського царя. Гетьмана не можна було змінити без порозуміння з царем. Царські воєводи з військом мали стояти в Київі, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані й утримувати своє військо коштом місцевого українського населення. Білорусь мали рішучо евакувати українські відділи. Мали бути повернуті всі трофеї, взяті українцями в москалів під Конотопом, полонені мали бути обміняні, ряд козацьких полковників, у тому Гуляницького й Ждановича, усунуто від урядів і, нарешті — ганебний пункт: вся родина Виговського мала бути видана Москві.

Козацька рада, яка з українського боку затверджувала цей договір, була дуже неповна. На раду не прибув майже ніхто з правобережних полковників, а ті, що були, з юним гетьманом на чолі, з тяжким серцем присягли на договір. Трубецькой повернувся до Москви, ведучи з собою як трофей трьох братів Виговських (крім самого гетьмана, який утік до Польщі), закутих у кайдани. Старшого з них, полковника Данила, звірськи замучено по дорозі, а двоє других померли в московській неволі. Вивезено до Сибіру й полковника Нечая.

Не трудно догадатись, що українська сторона не могла бути задоволена таким результатом кількалітньої кривавої боротьби. Всі нарікали на гетьмана й на старшину за переяславські статті. Особливо були обурені на Цюцюру. Було спробовано добитись якоїсь полекші в умовах від самого центрального уряду в Москві. З цією метою вислано до Москви полковника Петра Дорошенка. Але з його місії нічого не вийшло. Московський уряд не хотів поступатися своїми успіхами, здобутими після таких тяжких жертв і зусиль. Натомість були щедро роздані знаки милости всім прихильникам Москви, особливо місту Ніжину, при чім милостиві царські грамоти й подарунки було роздано помимо гетьмана.

Переяславська умова 1659 року не витворила приязних відносин ніж українським урядом і Москвою й не вирішила українського питання. Для того, щоб анулювати гадяцький договір і опанувати правобережну Україну, треба було витримати нову війну з Польщею, яка спиралася на сильну українську партію на правому березі Дніпра. Кампанія відбулася літом 1660 року. Московський уряд зірвав перемиря з Польщею й вислав 20-тисячну, дуже добре узброєну й вимуштровану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шерєметєва. До неї був прилучений 20.000 український корпус Тимоша Цюцюри. Сполучені сили рушили з Київа на Волинь, а по дорозі мав прилучитися до них гетьман Юрій Хмельницький із 30 000 військом. Нерадо йшов молодий гетьман у похід і не поспішав: гордий московський боярин ставився до нього зневажливо, та й взагалі між українським головним штабом і московським не було взаємного довіря. Польща стягала військо з шведського фронту, де сталося замирення в Оливі, й виставила дуже добру 32.000 армію під проводом коронного гетьмана Станіслава Потоцького; але душею кампанії став польний гетьман Юрій Любомирський. З польською армією йшов і колишній гетьман України Іван Виговський з своїми прихильниками, маючи свій кількатисячний відділ. На поміч польській армії прийшла з Криму 30-тисячна орда. Шереметєв дійшов до містечка Любару й тут, зовсім несподівано для себе, наткнувся на великі ворожі сили. Він був оточений на дуже незручній для себе позиції й після кількаденних боїв мусів відступити назад, увесь час видержуючи ворожі атаки. Він станув під містечком Чудновом і знову був із усіх боків оточений. Всі надії були тепер на поміч Юрія Хмельницького. Той був уже недалеко. Але Юрій Любомирський, залишивши половину війська тримати Шереметєва й Цюцюру в облозі, з другого боку скорим маршем рушив на Хмельницького і вдарив на нього під Слободищами. Козаки відбили всі атаки, але, коли з польського боку запропоновано було вступити в переговори, старшина охоче на це пішла. Тут же на полі бою було укладено новий договір, який повторяв у головних рисах Гадяцьку унію, але вже не було мови про окреме «Велике Князівство Руське»; Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі. Виговський багато допоміг при переговорах, щоб як найбільше виторгувати для української сторони. Упоравшися з Хмельницьким, Любомирський вернувся під Чуднів. Коли Шереметєв довідався про договір Хмельницького з поляками, він упав на дусі. Частина Цюцюриних козаків вирвалася з його табору й перейшла до Хмельницького. Голод і повне виснаження примусили Шереметєва капітулювати. Він видав кілька тисяч козаків, що лишилися в його таборі, татарам у неволю, але це не врятувало ні його, ні його війська: не зважаючи на те, що він вимовив для свого війська право повороту додому без зброї, татари кинулися на обеззброєних, частину вирізали, частину погнали в неволю. Сам Шереметєв був відведений у Крим, де просидів 20 років у неволі. Погром був страшний, не менш тяжкий для Москви, як конотіпський.

Здавалося, що цим разом пануванню Москви на Україні прийшов кінець. Але польська сторона не могла використати свого успіху. Серед жовнірів почалося хвилювання через невиплачення платні, провідники сварилися між собою, й армія повернула назад до Польщі. Київський воєвода Барятинський, який рушив був на Поміч Шереметєву, довідавшися про його погром, засів у Київі й звідти пустошив і руйнував околицю на десятки верстов кругом. Він сам хвалився, що вирізав 15.000 мирного населення. Між українцями не було згоди. Правобережна Україна, яка безпосередньо межувала з Польщею й була перша наражена на удари з польського боку, стояла за союз із Польщею; але Україна лівобережна, сусідня з Москвою, воліла залишитися з нею в союзі, аби не наражатися на пімсту з московського боку. І в той самий час, як козацька рада в Корсуні апробувала Чуднівський договір Юрія Хмельницького з Польщею, дядько того самого Юрія, переяславський полковник Яким Сомко у своїм Переяславі від імени частини лівобережних полків склав присягу на вірність московському цареві. Василь Золотаренко поміг йому вдержати Лівобережжя під Москвою.

Україна фактично розпалася на дві половини, які боролися взаємно між собою: одна по стороні Москви, друга по стороні Польщі. Але й у кожній із цих половин не було єдности: і на лівобережній Україні були цілі полки, які не хотіли коритися Москві, і на правобережній простий народ дуже був незадоволений союзом із Польщею, і в ріжних місцях, то тут, то там виникали антипольські повстання. В країні росла анархія. Починався той період української історії, який уже від сучасників дістав характеристичну назву «Руїни» ...

Становище на лівобережній Україні, яка під проводом свого «наказного», себто тимчасового гетьмана Якима Сомка, вірно трималася Москви, ускладнялося тим, що тут незвичайно різко загострився клясовий антаґонізм між козацькою старшиною та взагалі між заможним козацтвом і простим рядовим козацтвом або «козацькою черню», як тоді говорилося. Сторону черні держали міщани й запорожці. На цьому антагонізмі дуже зручно грали ріжні демаґоґи, які серед загальних чвар виплили наверх і мали на меті свої честолюбні й егоїстичні пляни Супроти Сомка, як представника заможного козацтва або, сказати по теперішньому, козацької буржуазії, виступив як претендент до гетьманської булави Іван Бруховецький, кандидатуру якого висували запорожці. Він виставляв себе оборонцем інтересів козацької голоти або пролетаріяту. Колишній співробітник Б. Хмельницького й його «старший слуга» (адютант), Бруховецький подався по його смерті на Запорожжя й там в осени 1659 р. прибрав нечуваний титул «кошового гетьмана». Це був великий демаґоґ, один із тих честолюбців та егоїстів, що про них писав Величко, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України?»

Хоча Сомка й вибрано уже було гетьманом на раді в Козельці весною 1662 року, але Москва не довіряла Сомкові, на якого Максим Филимонович і Василь Золотаренко посилали доноси, ніби він хоче царя зрадити. Золотаренко сам хотів булави, але, бачучи небезпеку з боку Бруховецького, помирився з Сомком і піддержував його. За Сомка стояли північні полки лівобережної України і взагалі старшина й заможніша, статечніша частина козацтва. Південні полки, які ближче були до Запоріжжя, й козацька чернь стояли за Бруховецького. Остаточний вибір гетьмана вирішився на так званій Чорній раді під Ніжином у червні 1663 року, куди явилися обидві партії з своїми ватажками, Сомком та Бруховецьким. Явилися туди великою купою й запорожці. Одначе рішаючим чинником стало московське військо, яке було під рукою спеціяльного царського посла, боярина Велікоґаґіна. Рада була дуже бурхлива й закінчилася перемогою Бруховецького, якого поспішив визнати в імені царя Велікоґаґін, і погромом козацької старшини, що стояла за Сомка. Кілька день у Ніжині та в його околицях чернь грабувала й убивала людей заможних. Сомка та його прихильників заарештовано й через три місяці відрубано йому в Борзні голову. Разом із ним трачено ще чотирьох полковників (у тім і Василя Золотаренка) й кількох старшин. Декого заслано в Москву. Бруховецький поскидав із посад усю попередню старшину й понастановляв нову зпоміж своїх прихильників та запорожців. Це була свого роду соціяльна революція, що ще більше розладила життя лівобережної України, яка стояла на порозі нової війни з Польщею і з своїми ж братами, українцями правобережними.

Становище на правобережній Україні з того часу, як вона фактично відділилася від України лівобережної, було таке саме непевне й сумне, як і на лівому березі Дніпра. І тут ми бачимо анархію, і тут бачимо боротьбу самолюбств за еґоїстичних інтересів. У pendant до Бруховецького на правобережній Україні випливає на поверхню політичного життя Павло Тетеря-Моржковський. Родом православний шляхтич із Волині й правник із фаху, він пристав до козацького повстання й зробився одним із найближчих співробітників старого Хмельницького. Він став полковником, виконував дуже важні дипльоматичні доручення і за Виговського зробився ґенеральним писарем. Він був одружений із дочкою Богдана Хмельницького. Людина освічена, розумна, він рівночасно відзначався ненаситним користолюбством, безмежним еґоїзмом і жорстокістю. Коли гетьманська булава знову опинилася в слабих руках Юрія Хмельницького, Тетері було нетяжко умовити його, щоб він знов її зрікся. На самому початку 1663 року Юрій Хмельницький склав із себе гетьманський уряд і постригся в ченці під іменем Гедеона. Козацька рада в Чигирині вибрала Тетерю на гетьмана, й польський король затвердив його. Так кожна з обох половин України дістала собі свого окремого гетьмана. Одначе Польща не могла задовольнитися тим, що при ній залишалася сама правобережна Україна, розуміючи, що існування окремого лівобережного гетьманства, яке стояло під протекторатом Москви, було постійною загрозою для польської зверхности й на правому березі. Тому Польща зробила нову спробу силою меча вернути собі лівобережну Україну. До цього намовляв короля й Тетеря.

В жовтні 1663 року король Ян Казимир стояв із польським військом уже в Білій Церкві. Тут до нього приєднався Тетеря з правобережними полками. Разом із ним були Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та інші видатні полковники. Явилася до короля й депутація від київського духовенства з архимандритом Гедеоном, колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким на чолі, — вона сповіщала короля, що в Київі відбулися вибори нового митрополита, і що вибрано Йосифа Тукальського, єпископа Білоруського. В листопаді король із польською армією, з козаками Тетері й татарами, які прийшли на поміч, переправився через Дніпро біля Ржищева. Київ рішено було обминути, щоб не тратити часу на його здобування. Похід серед зими був важкий. Але король доволі швидко посувався наперед, беручи одне українське місто за другим. Сильніші міста такі, як Ніжин або Батурин, польське військо обминало й так дійшло до Глухова на самій уже московській гряниці. У Глухові засів ґенеральний суддя Животовський і енергійно кермував обороною міста. Тимчасом на півдні Сірко з запорозькими козаками зробив диверсію проти Криму й цим стримав татарського хана від активнішої помочі королеві. Бруховецький сполучився коло Батурина з московським військом Ромодановського й рушив у початку лютого 1664 р. на відсіч польському війську. Король мусів зняти облогу Глухова й рушив до Севська (вже на московській території), де сполучився з литовським військом, яке прийшло до нього на допомогу з півночі через Сіверщину. Тимчасом надійшла звістка про повстання на правобережній Україні. Король з ослабленим тяжким зимовим походом і безперестанними боями військом, навіть і після злуки з литовцями не зважився стати проти сполучених свіжих сил Бруховецького й Ромодановського, й після упертих аріерґардних боїв почав відступати через Новгород-Сіверський і Стародуб на Литву. За Величком в українській історіографії якийсь час держався погляд, ніби під Глуховом відбувся ґенеральний бій, в якому Бруховецький переміг короля й примусив його зняти облогу й поспішно тікати через Сіверщину до Польщі. Але недавно М. Петровський довів («До історії Руїни», 1928), що ніякого такого бою не було і що докладний опис бою у Величка є ніщо інше, як патріотична вигадка козацького літописця. Під Глуховом знайшов собі смерть славний Іван Богун: у польському штабі довідалися, що Богун потаємно зноситься з обложенцями й з Бруховецьким. Його судили військовим судом і розстріляли.

Тимчасом, як король оперував на Чернігівщині, Тетеря з своїми козаками й з помічним польським військом завойовував Полтавщину й дійшов до Гадяча. Але тут він довідався про відступ короля з України й про народні повстання на Правобережжі. Він поспішив вернутися за Дніпро. Тут уже кипів народній рух. Повстання обхопило середню Київщину під проводом ватажка Сулимки, й Поділля, де брацлавський полковник Остап Гоголь оповістив себе підданим московського царя. На поміч йому прибув сам Сірко. Тетеря почав приборкувати повстання й жорстокими карами піддержувати авторитет своєї влади, В цей час загинув Виговський. Заздрісний Тетеря не довіряв йому і все підозрівав, що він думає вернути собі гетьманську булаву. Він рішив його погубити. Змовившися з начальником польського відділу, полковником Маховським, він запросив Виговського до себе в Корсунь ніби на нараду, але тут його було обвинувачено в зраді й розстріляно. Не врятував його й титул київського воєводи й сенатора. Це було вопіющим безправством, яке зробило на сучасників велике вражіння, але воно минуло для Тетері й Маховського безкарно.

Тимчасом Бруховецький, витіснивши останні, польські й Тетерині відділи з Лівобережної України й разом із москалями жорстоко помстившися на тих, хто мав нещастя визнати раніше владу короля, переніс військові операції на правий берег Дніпра. Він рушив було на Чигирин, але тут прийшов на поміч Тетері Стефан Чарнецькнй із польським військом і з ордою. Кривавими репресіями почав він приборкувати народній рух. Він дав татарам дозвіл забирати українське населення в неволю, скільки схочуть. Розлючений проти українського народу, він наказував не давати нікому пощади. Але це ще більш обурювало народ, і Чарнецький писав у своєму донесенні королеві, що населення українське так розлючене, що воліє гинути з своїми хатами від огню, терпіти голод і всяку недолю, ніж піддатися добровільно. «Вся Україна, писав він, рішила вмирати, а не піддатися полякам», Через інтриги Тетері Чарнецький звелів арештувати нововибраного митрополита Тукальського, архимандрита Гедеона Хмельницького й славного полковника Григорія Гуляницького й заслати їх до кріпости Мальборк у Східній Прусії. В цей час особливого розголосу наробило повстання містечка Ставища на Київщині й облога його Чарнецьким. Після довгої і впертої облоги, яка коштувала великих втрат і поляків, ставищани, примушені голодом, капітулювали. Вони видали своїх провідників і заплатили велику контрибуцію. Це було в кінці жовтня 1664 року. Але за пару місяців ставищани знову повстали. Тоді Чарнецький узяв Ставища вдруге й звелів усіх мешканців вирізати, а місто зруйнувати до тла. Ще перед тим, бувши в Суботові, він звелів на наругу викопати з могили тіло Богдана Хмельницького й викинути його з домовини. Втихомиривши сяк-так Україну, Чарнецький поїхав до Варшави на сойм, але по дорозі занедужав і вмер.

Його смерть знов оживила повстанський рух. Одначе в тому руху не було якоїсь одної спільної думки. Окремі ватажки діяли кожен на власну руку, без якогось загального пляну. Бруховецький теж воював без певного пляну. Спочатку він мав успіх і в квітні 1665 року його козаки й москалі взяли Корсунь, де захопили в полон ґенеральних старшин Тетері: ґенерального обозного Тимофія Носача й ґенерального суддю Креховецького — обох старих заслужених співробітників Богдана Хмельницького. Обох відвезено на заслання в Москву. Тоді ж ватажок повстанців Дрозденко розбив самого Тетерю під Брацлавом. Наказний гетьман Лизогуб разом із комликами, яких прислали з Московщини на допомогу, розбив польське військо, що було під проводом Яблоновського, недалеко від Білої Церкви. Але на цьому успіхи Бруховецького припинилися. Дрібна партизанська війна точилася по всьому Правобережжі до Дністра.

Серед цієї руїни й колотнечі зійшов зі сцени Тетеря. Бачучи загальну проти себе ненависть і зневірившися в своїй політиці, він зрікся гетьманування, забрав клейноди й гетьманські скарби й подався з ними до Польщі. Там він прийняв католицтво й своє майно завіщав єзуїтам. Він залишив за собою на Україні повну анархію. Характеризуючи цю сумну добу в історії України, Костомарів цілком слушно підкреслює загальну деморалізацію й дезорієнтацію українського громадянства, які були наслідком внутрішньої усобиці й які робили, здавалось, неможливим знайти якийсь порятунок, якийсь вихід. «Українська справа, пише він, явно гинула. Неудача за неудачею знищили надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірне тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших... Так бувало, закінчує Костомарів, скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особистої наживи й самолюбства».

Але серед здеморалізованого й зневіреного в своїх власних силах суспільства українського, саме в момент найбільшого безладдя й упадку, зявився діяч, який зумів стати на цілу голову вище від своїх сучасників, який надхнув у них на деякий час віру в своє діло, вказав їм вищу й ідеальнішу мету, й який зробив героїчне зусилля вирвати Україну з обіймів анархії, знову злучити докупи її розірвані частини й створити самостійну українську державу, — таку, яку вже був створив перед тим Богдан Хмельницький. Це був Петро Дорошенко.

Література до розділу 3

До гетьманування Виговського:

Н. Костомаровъ, Гетманство Выговскаго. “Собраніе сочиненій”, кн. І, (т. 2), Петербург 1903; український переклад “Руська історична бібліотека”, т. XIII (Гетьманування Виговського і Юрія Хмельницького) Тернопіль 1891.

М. Петровський, Нариси історії України, Харьків 1930. Л. Ч. (Яків Шульгин), Україна після 1654 року. “Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка”, тт. 29-31, Львів 1899.

В. Гаpaсимчук, Виговський і Юрій Хмельницький, там же, тт. 59-60. Львів 1904; його ж: Виговський і Гадяцький трактат, там же, тт. 87 — 89, Львів 1909.

Д. Коренець, Зносини Виговського з Польщею в pp. 1657-58, там же, т. 38 Львів 1900; його ж: Повстання Мартина Пушкаря, “Ювілейний Збірник в честь М. Грушевського”, Львів, 1906

М. Стадник, Гадяцька Унія, “Записки Укр. Наук. Т-ва”, т. VII і VIII, Київ 1910-11.

W. Lipiński, Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy, “Z dziejów Ukrainy”, Kraków 1912.

С. Наріжний, Гетьманство Виговського, “Праці Українського Високого Педаґоґічного Інституту ім. Драгоманова”, т. І, Прага 1929; його ж: “Московська служба Івана Виговського, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 149, Львів 1928; його ж: Гадяцька умова в світлі української історіографії, “Науковий Збірник Українського Університету в Празі, присвячений Т. Ґ. Масарику”, т. II, Прага 1930.

В. Липинський, Генерал артилерії Вел. Князівства Руського, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 87, Львів 1909.

В. Гаpaсимчук, Смерть Ів. Виговського, “Ювіл. Збірник в честь М. Грушевського”, т. І, Київ 1928.

А. Востоковъ, Судьба Выговскихь й Нечая, “Кіевская Старина”, 1890, кн. І.

П. МатвЂевъ, Москва и Малороссія въ управленіе Ордынъ-Нащокина Малороссійскимъ Приказомъ. “Русскій Архивъ”, 1901, кн. І.

Гетьманування Юрія Хмельницького:

Н. Костомаровъ, Гетманство Юрія Хмельницкаго, “Собраніе сочиненій”, кн. V. (т. 12), укр. переклад “Руська Істор. Бібліотека”, т. XIII.

В. Гарасимчук, Перед чуднівською кампанією, “Науковий Збірник в честь М. Грушевського”, Львів 1906; його ж: Чуднівська кампанія, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, тт. 110-114 і 116, Львів 1912-13

W. Czеrmak, Szczęśliwy rok. Dzieje wojny moskiewsko-polskiej w r. 1660, “Przeigląd Polski”, 1886-1897, tt. 82. 83 і 107.

L. Kubala, Wojny duńskii i pokój oliwski 1657-1660, Львів 1922.

A. Hniłko, Wyprawa Cudnowska w 1660 roku, Warszawa 1931.

Т. Коrzоn, Dola і niedola Jana Sobieskiego, t. I, Kraków 1898.

М. Петровський, Українські діячі XVII ст.

І.Т. Цецюра, “Записки Істор.-Філол. Відд. Україн. Академії Наук”, т. 24, Київ 1929.

Іг. Лоський, Юрій Немирич, канцлер Великого Князівства Руського, “Поступ”, Львів, 1928, кн.З-8.

Гетьманування Тетері й Бруховецького:

Н. Костомаровъ, Руина. Гетманство Брюховецкаго, “Собраніе Сочиненій”, кн. VI (т. 15), Петербург 1905; укр. переклад: “Руська Іст. Бібліотека”, т. XIV. Тернопіль 1892.

С. Е(гунова), Гетманство Брюховецкаго, “Кіевская Старина”, 1885, кн. VIII.

А. Востоковъ, Козелецкая Рада 1662 г., там же, 1882, кн. II; його ж: НЂжинская Рада 1663 г., там же, 1888, кн. V.

М. Петровський, До історії Руїни, “Записки Ніжинського Інституту Народної Освіти”, т. VIII, Ніжин 1928; його ж:

Українські діячі XVII в. П. Роман Ракушка-Романовський, “Записки Істор.-Філ. Відд. Укр. Академії Наук”, т. XXVI. Київ 1931.

В. Модзалевський, Перший військовий підскарбій (1663—1669) Роман Ракушка, там же, тт. І-ІІІ, Київ, 1919-23.

В. Эйнгорнъ, Очерки изъ исторіи Малороссіи въ XVII в. Сношенія малороссійскаго духовенства съ московскимъ правительствомъ въ царствованіе АлексЂя Михайловича, Москва 1899.

М. Петровський, 3 історії клясової боротьби на Україні в XVII стол., “Записки Ніженського Інст. Соціяльн. Виховання”, т. XII, Ніжин 1932. Загальні праці: біографії Ю. Хмельницького, Виговського, Бруховецького й Тетері в книзі: В. Антоновичъ и В. Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885.

С. Соловьевъ, Исторія Россіи, тт. Х-ХІ.

Д. Эварницкій, Исторія Запорожскихъ Козаковъ, т. II. Петербургь 1895.

Ол. Єфименко. Історія українського народу, т. II, Харьків 1922.

В. Волкъ-Карачевскій, Борьба Польши съ козачествомъ во второй половинЂ XVII и началЂ XVIII в., Київ 1899 («Кіевскія Университетскія ИзвЂстія», 1899).

А. Павлищевъ, Польская анархія и война за Украину, т. II, Петербургъ 1878.

Ор. Левицкій, Очеркъ внутренней исторіи Малороссіи во 2-ой половинЂ XVII в., Київ 1874, («Кіев. Универс. Изв.», 1874).