Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 1, розділ 8

Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії.

В той час як на заході виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись обєднати принаймні західньо-українські землі й Правобережжа, — на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.

Татарський погром, як уже згадувано, вплинув на зміну політичних відносин на цілім сході Европи. На землях великоруських, що обєднувалися головно біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціяльних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершила політичний занепад Наддніпрянщини з її осередком Київом. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю; розірвалися звязки династичні, політичні, економічні й культурні. Історичні шляхи народів українського й великоруського (чи властиво вже тепер — московського) розходяться.

Коли говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну-Русь, перш за все повстає питання — на скільки справді ця руїна повела до запустіння наддніпрянської України й до звязаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіоґрафії установився був погляд, ніби по татарській руїні Наддніпрянщина обернулася в майже порожню пустиню. На приклад, Ключевський так просто й каже: «запустіння наддніпрянської Руси, почавшись у XII віці, було довершене татарським погромом 1240 року. З цього часу старі області цієї Руси, колись так густо залюднені, на довгі часи обертаються в пустиню з мізерними останками прежнього населення». В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини українців з Підкарпаття.

Польська історіоґрафія, особливо з XIX століття, також піддержувала цей погляд, щоб довести заслуги польського елементу в ділі нової колонізації «руської пустині» й заведення на ній культурного життя.

Та навіть і стара українська історіоґрафія мала нахил перебільшувати запустіння наддніпрянської України після приходу татар, як те ми помічаємо, наприклад, ще в «Сінопсісі» Гізеля. Такий погляд про наче б то запустіння України в значній мірі залежав від того, що в кінці XII віку уривається Київський Літопис, і про події на Наддніпрянщині ми маємо дуже скупі й уривкові відомості в літописах Галицько-Волинському й Суздальському. Тому то по аналогії з пізнішими татарськими нападами й пустошіннями укріпився погляд про катастрофальний характер Батиєвої руїни. Лиш помалу, шляхом довгої праці, українська історіоґрафія розвіяла ці перебільшені уявлення й зясувала дійсний стан речей. Заслуга в цьому належить і першій мірі М. Максимовичу, який в 1857 році виступив із розвідкою «О мнимомуъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево». Пізніше прийшла моноґрафія В. Антоновича «Кіевъ, его судьби и значеніе» (в «Кіевской СтаринЂ», 1882, кн. І), М. Грушевського, «Исторія Кіевской земли» (1891), М. Владимирського-Буданова «Населеніе Юго-Зап. Россіи отъ половины XIII в. до половіины XV в.» (Архивъ Юго-Зап. Россіи, часть VII, т. 1). В цих працях зібрано багатий матеріял, який свідчить, що ніякого запустіння Наддніпрянщини так, як це уявляли раніш, не було.

Старі літописи, які взагалі доволі скупо й лаконічно оповідають про погром України Батиєм, нічого не кажуть про її повне запустіння: вони кажуть лиш, що багато людей загинуло, головно ті, що ставили татарам по містах опір; але решта поховалася від татар по лісах і печерах і, коли минула перша гроза, поверталася знову на свої селища. Літопис виразно каже про зруйнування Переяслава й Чернігова на лівому березі Дніпра й Київа, Колодяжина, Ізяслава й Камянця на правому. Плано Карпіні в своїх записках оповідає, що коли він прибув до Київа в 1246 р., то з ним разом приїхали купці із Вроцлава, а в самім Київі він застав купців з Польщі, Австрії, Греції, Генуї, Венеції, Пізи, Франції, — отже, закордонна торговля провадилася повним ходом. Правда, місто було понищене, населення його зменшилося, але все таки про його «запустіння» говорити не доводиться. Частина київських церков безперечно загинула, але ж ні св. Софія, ні Печерський монастир не були зруйновані.

Як з оповідання Плано Карпіні, так і з інших звісток видко, що татари скрізь старалися знищити керуючу провідну верству, нагнати страху на масу й потім панувати над нею, беручи з неї дань і наставляючи свою владу. Особливо на руку татарам був той рух, що повстав між населенням, щоб не слухати своїх князів, а підлягати безпосередньо татарам. Ми знаємо, що цей рух «татарських людей» розвинувся і на Волині, і на північній Київщині. Отже татари не знищили населення, а тільки старались обернути його в покірну собі слухняну масу, позбавлену власного проводу.

Ще й треба брати на увагу, що українське населення, яке звикло до переполохів протягом довголітніх половецьких наскоків, було дуже рухливе, і люде нераз утікали з своїх місць, переховувались, а потім знову вертались назад. Тому постійний відплив і потім приплив населення не був ніякою новиною. Так само як на Наддніпрянщині люде тікали під захист лісів і болот, так і в Галичині утікали перед татарами в гори. Коли Данило вертався сам до дому після першої паніки, то зустрів в горах коло Синєвідська масу людей, які також повертались до дому.

Отже можна сказати, що українське населення залишилось на своїх місцях, хоч і потерпіло від татарського наїзду, але відносини й обставини життя дуже змінились. Київ перестав притягати до себе увагу князів, Суздаль взагалі перестав цікавитися українськими ділами, Галич був далеко й мав досить свого клопоту. Коли на північному заході виріс новий політичний осередок — Литва, то Наддніпрянщина доволі легко пристала до того осередку.

В половині XII віку зараз після Батиевого походу, експанзія татар була ще дуже сильна, розмах її ще не видохся. Українські князі ближчої до татар Чернігівщини поспішили в орду і цим заманіфестували свою залежність від неї. Більш упертий князь Михайло Всеволодович приплатив своєю головою.

Данило Галицький спробував був боронитися, але побачив, що не сила. Татари роззброїли його і, хоч не запанували безпосередньо над Галичиною, але не допустили поширення влади галицько-волинських князів на схід. Сам Київ спочатку формально був закріплений за князем Ярославом Суздальським, і в ньому якийсь час сидів його воєвода. З 1259 року всякі звістки про Київ у Галицько-волинському Літопису припиняються, і не можна установити, хто саме ним володів і правив. Можливо, що Київщина перейшла до Чернігівських князів. Грушевський думає, що в Київі в останніх десятках літ XIII століття не було князів і що він був під безпосередньою владою татар. Київський митрополит Максим в 1300 році, «не стерпя татарського насилья», покинув Київ і перебрався до Суздаля. Потім в XIV віці виринають всякі дрібні князі з татарської руки, як от якийсь князь Федір, що сидів поруч з ханським баскаком і разом з ним напав був в 1331 році під Черніговом на проїзжого архієпіскопа Новгородського Василія й хотів його пограбувати. При ньому було всього 50 людей. На початку 1360-их років Київом уже володів князь Литовський Ольгерд.

Не стало мабуть князів і на Переяславщині, хіба що часом проскакують про них якісь глухі звістки. Вдержалися князі, а з ними й старий устрій лиш на Чернігівщині, де кріпко сиділа династія Ольговичів. Але тут ішов безперестанний процес дроблення уділів. Ще в кінці XII віку поруч головних осередків Чернігова й Новгород-Сіверська виросли князівства: Трубчевськ, Стародуб, Брянськ, Глухів, Путивль, Рильськ, Курськ, Воргол та інші. Згодом придбав більше значіння Брянськ. Чернігівські князі опанували територію Вятичів і засіли на столах у Козельську, Мосальську, Болхові, Ельцю, Новолську та інших містах, що лежали на території пізніших Калужщини і Орловщини. Та цей поділ на дрібні слабкі князівства зробив Чернігіво-Сіверську землю легкою здобиччю Литви й Москви.

Вже історія Галицько-волинської держави XIII століття тісно вяжеться з новим політичним чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світа. Цим чинником була Литва. Ще в XII столітті супроти системи руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і маловажним сусідом. В XIII ж столітті вона обєднуеться в одну державу, здобуває чим раз усе більше значіння, а з початком XIV стол. виступає вже в ролі бірача розбитих білоруських і українських земель. В житті обох народів з цього часу і аж до половини XVI в. Литва відограє рішаючу ролю, а з білорусами вона тісно зв'язана й до сьогодні. Все це примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальнім огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державою й українського гароду, була тою спільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський, український і білоруський.

Говорячи про цю державу, історик є у виїмково щасливому положенню: історіоґрафія Литви прекрасно розроблена в працях українських, російських і польських учених, до яких в останні часи прилучилися й дослідники литовські; видано дуже багато джерел і, можна сказати, з великою докладністю освітлено всі важливіші сторони політичного, соціяльного й культурного життя держави, яку з повним правом можна називати литовсько-руською. Ще на початку XIX віку давніша історія Литви була густо вкрита туманом легендарних переказів, які безкритично повторювалися навіть в серйозних працях. Аж в 1878 році появилася перша наукова історія Великого Князівства Литовського, доведена до кінця XIV ст., написана київським професором В. Антоновичем. Пізніше в працях того ж Антоновича, Барбашова, Грушевського, Максимейка, Малиновського, Владимирського-Буданова, Леонтовича, Лаппи, Довнар-Запольського й Любавського — була детально розроблена внутрішня історія литовсько-руської держави, її устрій та соціяльна й економічна еволюція.

Головними джерелами для історії Литовської держави служать насамперед літописи, наш Галицько-волинський (для XIII ст.) й літописи західньо-руські або білоруські; крім того польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і хроністи німецькі. Ці джерела дуже повно зібрані й видані. Крім згаданих вище українських та російських учених історію Литви докладно досліджували, польські вчені як старші — Нарбут і Лелевель так і новіші -- Стадницький, Вольф, Левицький, Колянковський, Прохазка; вони досліджували головно політичну історію литовсько-руської держави XIII—XV віків. В молодій литовській історіоґрафії за останні часі особливо докладно розроблюється доба Вітовта. В усіх цих працях не вважаючи на ріжницю принципових поглядів їх авторів (в залежності від їх національного світогляду) використано величезний актовий матеріял, і фактична історія Великого Князівства Литовського розроблена дуже пильно і докладно.

Тепер уже цілком точно установлено, що литовці уявляють собою самостійну галузь арійської родини народів, їх мова зберегла багато архаїзмів і ще й тепер стоїть найближче з усіх живих європейських мов до санскриту. Історія застає їх на початку христіянської ери на південно-східньому побережжу Балтійського моря і в басейнах Німана й Західньої Двини. Живучи в місцевостях лісових і болотяних, взагалі дуже глухих, вони довгий час не звертали на себе нічієї уваги. Коли в XI і XII вв. заговорили про них німецькі хроніки й руські літописи, литовці розпадались на шість племен: Пруси жили між Віслою й Німаном; Жмудини — на правому березі нижнього Німана, властива Литва в басейні Вілії, Жемгола на лівім березі Двини, Корсь або Курони на півострові між Балтійським морем і Рижською затокою, Летгола на правому й Ятвяги понад Західнім Бугом і верхнім Німаном. В межах кожного племени литовці жили окремими родами, без усякого політичного обєднання. Їхні хати були розкидані серед лісів малими, нічим незахищеними селами. Правили ними дрібні князьки або вожді, з котрих кожен сам по собі був безсилий і без значіння, бо його влада охоплювала щонайбільше кілька малих сел. Заняття литовців було поруч звичайного звіроловства і риболовства також примітивне хліборобство. Реліґія литовців була подібна до поганської реліґії Славян, вони мали за найстаршого бога Перкунаса, що відповідав нашому Перуну. Але литовці мали жерців, чого не було у славян. Жерці називались «криве», а найстарший жрець — «Криве-Кривейто». Ці жерці були оточені великою повагою і мали високий авторитет.

Перші зустрілись з руським світом ятвяги. Вже в кінці Х в. з ними воює Володимир святий. Далі без перерви воюють з ними галицько-волинські князі, аж доки в цій боротьбі ятвяги не вигинули або не засимілювалися з південно-західньою частиною українського племени. Видко, що ятвяги перші зорґанізувались в якісь більші обеднання, але ними правило множество дрібних князів, серед яких ні один не спромігся стати на чолі цілого племени. На сході мали литовські племена постійні сутички з Полоцькими князями.

В XII столітті літописи подають багато звісток про напади Литви на сусідні польські й руські землі. Вони згадують про ріжних reges або duces, які стоять на чолі цих нападів, але без сумніву ці reges були ще дрібні князі, котрі не охоплювали своєю владою цілого племени. Та на початку XIII віку сталися події, які дали поважний імпульс до створення литовцями в цілях самооборони больш поважної орґанізації, ніж окремі родові союзи: на заході й на півночі у литовців виріс грізний ворог, далеко небезпечніший, ніж руські князівства. Цим ворогом були німецькі рицарі. В 1202 році папа Інокентій III затвердив на просьбу Рижського архіепіскопа Альберта Бугсгевдена статут Ливонського Ордена Мечоносців, які поставили собі метою завоювання й обернення в християнство дикого племени Летголи (предки сьогоднішніх латишів). В 1230 році над нижньою Вислою утвердився Тевтонський Орден, який в 1237 році дістав благословення папи Григорія IX на таку саму місію відносно племени прусів. Литовці дуже скоро відчули, що воня опинились між двох вогнів. Мечоносці протягом кількох десятиліть завоювали Летголу і відірвали її від звязку з іншими литовськими племенами. Тевтонці вогнем і мечем почали навертати на христіянствв прусів і так само скоро опанували їхню землю. Тепер небезпека почала грозити жмудинам і литвинам. Залізна необхідність сприяла витворенню одної загальної влади.

Але що така влада для свого скріплення й для поборення претензій ріжних дрібних володарів потребувала опертя на чужім елементі, це ми бачимо на прикладі першого «збірача» литовської землі Мендовга, в першій половині XIII віку. Ставши на чолі литовського племени, він захоплює так зв. Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок, і сюди, до Новгородка переносить свою столицю. По вимертю роду полоцьких князів він садовить там свого небожа Товтивіла. Мендовг сам прийняв був христіянство, але скоро зрікся його. Дальші плани Мендовга перебила його смерть в 1263 р. в результаті змови проти нього литовських князів. На Литві знову наступило розєднання й смути, аж поки на початку XIV в. не появився новий «збірач» в особі князя Гедиміна, котрий поклав початок цілій династії. Гедимін (1316—1341) не тільки опановує цілу Литву і Жмудь разом з Чорною Русю, вів прилучає до себе Мінщину, а далі й князівство Турово-Пинське. За ним пішла Берестейська земля й Волинь. Гедимін провадив дуже зручну політику: одруживши своїх двох синів — Ольгерда з Вітебською княжною, а Любарта з Волинською, він здобув для них спадкові права на ці землі. Своїх пять дочок Гедимін повидавав за сусідніх польських і руських князів і цим завязав вигідні для себе союзи. Столицю держави переніс Гедимін до заснованого ним над і річкою Вілією міста Вільни. Тут поруч з поганським святилищем свобідно засновувались православні й римо-католицькі храми: Гедимін відзначався дивною для тих часів реліґійною толерантністю. Колі цей видатний володарь вмер в 1341 р., то залишив свойому наступникові Ольгердові досить значну державу, перейняту духом експанзії.

Цій експанзії не могли поставити перепон ані західня Біла Русь, ані Русь південна — Україна. Перша здавна була розєднана, розділена на невеликі, порівнюючи, князівства, друга була знесилена татарською руїною. Галицько-волинська держава не могла поставити серйозного опору, вона сама доживала свої послідні роки. Але литовське завоювання не було страшним для руських земель; по-перше воно несло їм увільнення від татарської залежности; по-друге — литовське князівство вже за Гедиміна зробилось державою литовсько-руською і то такою, де руський елемент займав політично рівнорядне становище. Отже, не дивно, що обєднання білоруських та українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбувалось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами і христіянство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але сами ще не зважувалися, принаймні одверто, приймати нову віру.

Вже Гедиміну, поруч з не дуже важкою експанзіею на руські землі, доводилось витримувати тяжкий напір німецьких рицарів з заходу. Ця боротьба особливо загострилась за панування його сина, геніяльного Ольгерда (1341—1377). Ольгерд полишив діло оборони од німців одному з своїх братів, хороброму Кейстутові. Цей Кейстут сидів як удільний князь на Жмуді, провадив постійну боротьбу з німцями, а Ольгерд, як великий князь у Вільні, дістав вільні руки для акції на сході. Він поступнево інкорпорував Чернігівсько-Сіверську землю, садовлячи в головних її центрах своїх синів або небожів, як підручних князів-васалів, а в менше важливих залишаючи навіть місцевих князів з Рюрикового дому. Потім прийшла черга на Київську землю, заняту в 1360-х роках. У Київі засів син Ольгерда Володимир. Одночасно була окупована й Переяславська земля

Вже окупація Київщини викликала конфлікт з татарами, що вважали себе за зверхників над цією землею. Ольгерд пішов походом і в 1363 році розбив татар на Синіх Водах, (на пограниччі Волині й Подолії). Цим він закріпив своє володіння Київщиною, а східом прийшла черга й на Поділля.

Тут на Поділлі трималися татари фактично найдовше з посеред українських земель. Витіснивши князів, вони залишили за населенням громадську самоуправу з виборним отаманом на чолі і тільки побірали з населення дань. Погром татарських сил відкрив Ольгерду дорогу на Поділля. Прилучення Поділля довершили підручні князі, небожі Ольгерда. Західньо-руський літопис подає нам дуже яскраву картину цієї їхньої акції, малюючи разом і обставини татарського панування на Поділлі: «Коли господарем над Литовською Землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати, татарські князі, були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки, наїзжаючи, відбірали дань від тих отаманів. Брат же великого князя Ольгерда, князь Коріят, що держав Новгород Литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріятовичів троє старших за дозволом великого князя Ольгерда й за допомогою Литовської Землі пішли в Подільську Землю, війшли в приязнь з отаманом, почали боронити Подільську землю, а дань баскакам давати перестали».

Обсадивши в 1370 році південне Поділля, Коріятовичі побудували три замки: в Смотричу, Бакоті, Камянцю. Пізніше повстали замки в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокальці, Меджибожу, Божську й Винниці. Від 1374 р. дійшла до нас грамота Юрія й Олександра Коріятовичів міщанам Камянця з наданням їм ланів та випасів, пільгою на двадцять років від податків і наданням самоуправи.

За Волинь Ольгерду з братом Любартом довелося витримати війну з польським королем Казимиром Великим. Українське населення дуже піддержувало литовських князів. Белзька й Холмська землі залишилися за Польщею, а Волинь таки вдержали в своїх руках литовські князі.

Так Ольгерд обєднав у своїй державі всі білоруські й майже всі українські землі. Як я тільки що зазначив, причина успіхів Литви а цих землях полягала головно в тому, що литовські князі не порушували місцевого укладу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи; що найбільше вони садовили своїх власних князів замісць Рюриковичів. Ольгерд так само, як і українські князі, поділив державу між своїми синами та ще й залишив уділи братові й небожам. В наслідуванні престолу у великому князівстві Литовському ще менше можна доглянути якусь певну систему, ніж на Руси. Так, за старшого, себто за великого князя визначив Ольгерд одного з молодших своїх синів Ягайла. Але, щоб фактично вдержати владу великого князя, Ягайлові треба було видержати збройну боротьбу з своїми братами, вбиті свого дядька Кейстута й вступити в договірні відносини з його сином Вітовтом, що втік до німецьких рицарів, шукаючи у них порятунку. Я підкреслював уже також і мирний характер інкорпорації литовськими князями руських земель. Здебільшого роблено було обопільні умови: великий князь литовський зобовязувався давати «оборону» князю руської землі, а цей обіцяв йому «покору». Коли ж замісць місцевого руського князя садовлено якогось родича великого князя литовського, то його відносини до великого князя залишались такі ж самі. Збереження старого укладу було немов принципом: «ми старини не рухаєм, а новин не вводим», як сказано було в одному тогочасному документі. Литва не мала свого виробленого державного апарату, що найбільше вона могла дати князя. Тому залишалася на місці вся прежня управа. Руські бояри ставали на службу литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала орґанів управи областями, число яких до того ж зростало в дуже скорім темпі. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до самого «господаря», до великого князя, однаково, чи це були ціла адміністраційні, чи законодавчі, чи судові. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову орґанізацію й способи оборони. Будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами, княже господарство й адміністрація; податкова орґанізація, суд — усе це запозичалось у Руси. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т. д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра — так звалося на Литві спочатку христіянство — мала вже в XIII в. свого гарячого адепта в особі Мендовгового сина Войшелка. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Сам Ольгерд перед смертю вихрестився по православному обряду. Столиця Вільно в XIV в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-руської держави. В складі цієї держави тепер етноґрафічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес західньої й південної Руси знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Київі і в Галичу. Можна було сподіватись, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відограють ролю, подібну до ролі варягів Х—XI століть, скріпивши собою ослаблений руський елемент і засимілювавшись з руською стихією. Але сталось зовсім інакше: в кінці того самого XIV століття сталася подія, що повернула історію Литовсько-Руської держави на зовсім інший шлях. Цею подією була політична унія Литви з Польщею.

Ця унія не прийшла як щось несподіване, випадкове, вона мала свій ґрунт з двох боків — і з боку Польщі, і з боку самої Литви. Перш за все боротьба з німецьким орденом, що набірала чим далі, то більш гострого характеру, вимагала спільної акції, бо німецький орден загрожував однаково Литві й Польщі, одрізуючи останню від моря. По смерти Людовика угорського в Польщі знову виникла усобиця: почалася конкуренція Велико-Польщі з Мало-Польщею. Перша висунула кандидатуру Земовіта Мазовецького. На руку Людовикової дочки Ядвіги було кілька претендентів, але польські пани хотіли вибрати найкориснішого для себе; вони відкинули Леопольда Австрійського, відкинули Земовіта й зупинились на Ягайлові. Знов же й Ягайло шукав опертя в чужій силі. Він не міг дати собі ради з своїми братами й родичами, котрі виявляли сепаратистичні стремління, одні тягли до Москви, другі хотіли стати зовсім самостійними володарями. Найнебезпечніший був син Кейстута Вітовт, котрий склав формальну умову з німцями й з їх допомогою воював з Ягайлом.

Для Польщі унія з Литвою мала істотні підстави соціяльно-економічного характеру: відтята німцями від моря й стиснута ними на заході, вона могла звернути свою експанзію тільки на схід, на великі простори Литовсько-Руської держави.

Переговори між Ягайлом і поляками привели до заключення в 1385 р. так званої Кревської унії: Ягайло вибирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою, але наперед мусив охреститися по римському обряду. Ягайло зобовязувався вихрестити всіх своїх ще не охрещених підданих, зобовязувався звернути свої сили на те, щоб здобути назад втрачені на користь німців польські й литовські землі і — обіцяв привернути на вічні часи свої литовські і руські землі до польської корони.

Але Кревська умова була здійснена лиш в перших своїх точках: з початком 1386 року Ягайла вибрано польським королем, і він охрестився і взяв з Ядвигою шлюб. Він перевів масове схрещення своїх литовців по римському обряду. Литовські князі мусили підписати «присяжні грамоти» на вірність Ягайлові. Та реальне злучення Литви з Польщею натрапило на великі перешкоди, перш за все на незадоволення як литовського, так і руського елементу. Це незадоволення дуже зручно використав Вітовт і змусив Ягайла визнати себе за великого князя Литовського, і тільки по його смерти Ягайло знову міг стати литовським князем. Отже, Кревська унія лишилась унією персональною, і тепер ціла литовська політика 40 років обертається біля особи Вітовта.

Це був видатний політик і добрий вояк. Його успішна політика високо підняла його міжнародний престиж. Він продовжував діло свого дядька Ольгерда і зібрав під свою руку всі білоруські і всі (окрім Галичини) українські землі; його володіння досягали Чорного моря. Зручно використовуючи усобиці в татарській орді, він дістав від татарського хана Тохтамиша формальне зречення з його історичних прав на руській землі. При усті Дніпра було збудовано фортецю св. Івана. Другий замок поставлено під Білгородом (нинішний Акерман). В Хаджибеї, де тепер Одеса, установлено порт, звідки руський хліб вивожено до Візантії.

Але цій експанзії на півдні поклав кінець страшний погром, який зазнав Вітовт в бою з 1399 р. над Ворсклою з татарами. Тут поляг цвіт українського, білоруського й литовського лицарства. Береги Чорного моря були втрачені. Цей момент використали поляки для нових переговорів про унію: князі й бояри литовські мусіли зобовязатись на випадок смерти Вітовта не шукати собі іншого князя, як Ягайло, а в разі смерти Ягайла поляки обіцяли вибрати собі на короля Вітовта. Крім того заключено обопільний союз для взаємної оборони.

Цей союз дав сполученим силам Польщі й Литви рішучу перевагу. В славнозвіснім бою під Ґрунвальденом 1410 року литовські, польські, білоруські, українські полки Вітовта й Ягайла завдали Орденові страшний погром. Але Вітовт не захотів нищити Орден до кінця і у себе на Литві провадив самостійну політику, прямуючи до того, щоб стати литовським королем. Перебуваючи ввесь час під загрозою одірвання Литви, поляки раз-у-раз поновляли спроби надати унії більше реальний характер. В 1413 році в Городлі унія дістала нову формулу, в якій практичне значіння мав пункт, що литовська шляхта римського обряду дістає такі ж права, які вже мала в Польщі шляхта польська. Поза тим і на далі Литва уявляла собою окрему державу.

Вітовт був одним з могучих володарів Європи. Свою одиноку дочку Софію він оддав за московського великого князя Василя. Свого небожа Жигимонта він вислав на престол до Чехії. Нарешті він рішив здійснити свій проект коронації королівською короною. На весну 1429 року до Луцька на Волині було скликано блискучий з'їзд для цієї урочистости. Прибули цісарь Жигимонт, московський князь Василій, король данський, Ягайло, посли візантійського імператора й т. д. Але не прибула сама корона, затримана в дорозі поляками. Справу було відлежоно до нового з'їзду у Вільні, але тим часом Вітовт помер 1430 р.

Це розвязало руки польським політикам, одначе ідея самостійности Литви уже укріпилася на стільки, що ліквідувати її самим фактом смерти Вітовта було неможливо: сороколітнє правління Вітовта сформувало й орґанізувало Литовську державу. Вітовт наніс удар удільній системі, повигонивши найбільш амбітних або властолюбних князів; але він залишив самим землям їх автономію, садовлячи тільки замісць князів своїх воєвод або намісників. Цю автономію він ґарантував особливими т. зв. «земськими установними грамотами», в котрих підтверджував права церкви й духовенства, забезпечував особисті права населення, його самоуправу й місцевий суд, а також реґулював фінансову справу.

Загальна тенденція внутрішньої політики Вітовта полягала в тім, щоб «з ласки господарської зберегти старовину, закріпити соціяльний, політичний і юридичний лад землі».

Місцеве управління цілком опинилося в руках місцевого боярства. Суд був зосереджений в руках воєвод і старост, на яких можна було апелювати до самого великого князя. В земських уставних грамотах згадуються і віча, на яких сходились бояри, міщане, міська шляхта і «чорні», себто прості люде. Населенню ґарантувалась безпечність особи: карати було можна тільки по суду. Громадяне держави діставали право вільного від'їзду за кордон. При закріпленні цього нового ладу, який в головних рисах затверджував лад старий, удільні князі зійшли зі сцени, залишившися в характері службових князів, таких як і старші бояри.

Але при всім тім в державі виявився антаґонізм литовського й руського елементу, антаґонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, а литовськими з другого було вбито клин — римо-католицьку віру й звязані з нею привілеї, виразно підкреслені, наприклад, в городельській унії 1413 р. Супроти сепаратизму українських та білоруських князів Вітовт висував значіння своїх литовських магнатів, садовлячи їх на Руси намісниками й воєводами.

По смерти Вітовта мали б вибрати, згідно постановам унії, Ягайла, але литовсько-руські пани вибрали молодшого сина Ольгерда Свитригайла, відомого з своїх авантурничих пригод. Ягайлові не залишилось нічого, як санкціонувати цей вибір. Обставини склались так, що Свитригайло мимоволі став, коли так можна висловитись, шефом руської партії в литовській державі. Українські й білоруські князі й бояри, незадоволені з тої переваги, яку мав тепер у великого князя латино-польський елемент, горнулися до Свитригайла, хоч він виявив себе зовсім незручним політиком і нещасливим вождем. Але з Свитригайла були незадоволені природні литвини за його симпатії до руського елементу. В противагу Свитригайлові вони висували молодшого Вітовтового брата Жигимонта Кейстутовича, якого піддержував Ягайло й поляки. Вкінці дійшло до міжусобної війни, яка вирішилась в 1435 р. погромом Свитригайла під Вількоміром: 42 руських князів попало в полон; полягли найкращі українські й білоруські полки. В Польщі святкували тріюмф. Але Україна ще 4 роки трималась Свитригайла, аж поки литовці й поляки не добили його до кінця. Жигимонт став єдиновладним великим князем литовським. Та не довго він попанував: в 1440 р. він упав жертвою змови руських князів, які замордували його в замку Троках недалеко Вільни.

В Польщі вже не було в живих Ягайла і там сидів його син Володислав. Але Литва по смерти Жигимонта вибрала собі окремого князя в особі молодшого сина Ягайлового Казимир а. На польському й на литовському престолах сиділи окремі володарі, хоча й рідні брати між собою. Фактично унія була розірвана.

Казимир повів на Литві дуже зручну політику, яка значно запокоїла русинів: він посадив на Волині Свитригайла, а в Київі Олелька Володимировича, яко своїх підручних князів. Білоруським землям видав нові привілеї. Коли по смерти брата Володислава, що загинув у відомім поході проти турків під Варною, Казимир був обібраний і на польський престол, він видав нові привілеї руській шляхті.

Але коли Казимир почув себе міцно на обох престолах, то перестав церемонитись з русинами. Литовські маґнати піддержували його в приборканні Руси. По смерти в 1470 році київського князя Симеона Олельковича було скасовано київське удільне князівство, і в Київі замість князів засів литовський воєвода, природний литвин-католик. Тоді українська ірредента підняла голову. На чолі її стали українські удільні князі. Син останнього київського князя Михайло Олелькович, в спільці з кількома іншими князями почав таємні переговори з Москвою, обіцяючи їй уступки на Білій Руси за поміч проти Литви. Але змову було викрито, і князь Михайло Олелькович заплатив за неї своєю головою. Але це не спинило князів, а лиш показало їм дорогу до Москви.

Поки Гедимін та Ольгерд обєднували білоруські й українські землі біля Вільни, на сході серед маси дрібних великоруських князівств виріс осередок, який так само почав обеднувати біля себе землі великоруські. Цим осередком стала Москва. Касуючи один по однім уділи та прилучаючи їх до себе, емансипуючись поволі від татарської зверхности, московські князі встигли до кінця XV. віку створити сильну, централізовану державу. Вони анектували Тверь, Рязань, Новгород й почали приєднувати сіверські князівства. Тут вони зустрілися з Литвою.

Обєднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III починає підносити претензії на землі білоруські й на українські, як на історичну спадщину Рюрикового дому. Він титулує себе «Государем всеї Руси». З династичного погляду його претензії буди оправдані. Для Великого Князівства Литовського виріс грізний суперник.

Раніш за часів Вітовта удільні великоруські князі тягли до Литви супроти московської небезпеки. Тепер навпаки: дрібні удільні князі з сіверського погряниччя сами горнуться до Москви, і протягом двох останніх десятиліть XV віку цілий ряд дрібних сіверських князів перейшов під московську протекцію разом із своїми уділами. Між Москвою й Литвою наростав конфлікт. З огляду на це зросли на Литві уніонні змагання, піддержувані литовсько-католицьким елементом. Поляки й литовці вибирають собі спільних короля і князя й підтверджують унію раз-у-раз новими пактами, хоч при тім Литва й зберігає свою державну окремішність. Проти українсько-білоруського елементу в державі вже починаються національні й релігійні утиски, правда, ще в слабій формі. Але це тільки зміцнює ґрунт для руської ірреденти. Не вважаючи на шлюб литовського великого князя Олександра з дочкою московського князя, між Литвою й Москвою вибухає 1501 р. війна, і московські воєводи побивають литовське військо та окупують цілу Сіверщину. Війна двічи затихала й двічи відновлялася. В результаті по миру 1514 року Москва здобула Смоленськ, Сіверщину аж до гряниці сьогоднішньої Полтавщини, і велику частину Білої Руси. В межичасі в самій Литві вибухло повстання під проводом українського князя Михайла Глинського. Це був останній акорд в боротьбі української та білоруської аристократії за національні інтереси. Повстання було подавлене, і Глинський утік до Москви. Стати представником і оборонцем інтересів руського елементу в литовській державі судилось іншим суспільним верствам, які тільки що входили в силу: це була шляхта, міщане й козаки.

Погром Литви Москвою й непевність руського елементу в державі додали прихильникам унії ще більшої енерґії в їх стараннях звязати Польщу й Литву до купи. Потреба в цій унії була збільшена ще й того небезпекою, яка вже з кінця XV віку загрожувала Литовській державі з півдня.

В половині XV віку від татарської т. зв. Золотої Орди відокремилась Кримська Орда, на чолі якої стала династія Гіреїв. Кримські (перекопські) татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили українські землі литовської держави від татар східніх. Політика Кримської Орди змінилась з появою турків. 1475 року турецький флот появився в Криму. Хан Менглі-Гірей став васалом турків. Це мало фатальні наслідки для України. Нерішучий литовський уряд не зумів вдержати свого союза з Кримом. Менглі-Гірей вступив в союз з Москвою. На прохання свого спільника Івана III московського Менглі-Гірей 1484 р. вдарив на українські землі. Київ потерпів страшний погром, якого не памятав уже з часів Батия. Місто було спалене, і золоті чаші з св. Софії Менглі-Гірей післав у дарунок свойому союзнику в Москву. Вся Київщина була спустошена, її населення було частиною знищене, частиною уведене в кримський полон.

Але цей погром був тільки прелюдією до дальших, ще страшніших погромів. Року 1485 було спустошено Поділля. Року 1488 — Київщину. Року 1490 — Волинь й Холмщину, і далі майже кожен рік повторюються страшні татарські наїзди, які пустошать цілий край аж до Поліських болот і Десни. Ці наїзди мали страшні наслідки. Здобутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна до лінії Росі й Десни обернулась в пустиню. Сотні тисяч найлуччого людського матеріялу пішло в неволю. «Усі страти в людях, каже новіший український історик, які потерпіла Україна протягом одного покоління після 1480 р., були такі, що ними можна б сколонізувати величезні простори лугів та степів» по влучному вислову Стрийковського, литовського історика XVI ку, «турок тримав Кримську орду на поготові, як мисливець держить у своїх руках на поготові свору хортів». Ця свора що-року вдалась на нещасливий край і нищила його та обезкровлювала. Посол литовського великого князя Михалон Литвин (здогадуються що це був Михайло Тишкевич), бувши в 1548 році в Криму, бачив там несчисленне число українських невільників, які все прибували й прибували, так що свідкам цього безконечного потоку полонених з України здавалося, що там на Україні вже скоро не залишиться ніякого населення.

Литовський уряд не міг дати собі ради з цим лихом. Він не здолав орґанізувати оборони, і само населення мусило так або інак цю оборону організувати. Воно до цього і взялося. Уряд же шукав опори в тіснішій злуці з Польщею. Довге панування короля Жигимонта І (1506-1548) встигло дуже укріпити ідею унії між Польщею Литвою. Аристократія ще трималася сепаратизму, але середній стан, шляхта від тіснішої злуки з Польщею жде поліпшення своєї долі: хоче збільшити свою політичну вагу, діставши такі самі привілеї, які мала вже шляхта польська: вона сподівається знайти через унію піддержку в обороні від наїздів татар та турків. Шляхта кількох земель вже подавала в такім дусі петиції до великого князя.

За панування Жигимонтового сина Жигимонта Августа (1548-1572) почалась тяжка війна з Москвою за Ливонію. Цілий її тягар упав головно на Литву, спеціяльно на її білоруські провінції. Шляхта цих провінцій почала налягати на князя-короля, щоб перевів унію. Її піддержувала волинська шляхта, яка терпіла від татар. Почалися переговори. Король був бездітний, і по його смерти знов могло повстати питання про окремий вибір короля для Польщі й великого князя для Литви. Сам король рішучо став за унію. Він сликав в 1569 р. спільний сойм до Люблина. Тут польські представники виступили з проєктом повної інкорпорації литовських провінцій до Польщі, так що литовські маґнати, в теорії прихильні до дії, мусили тепер боронитись од неї. Сойм затягнувся на кілька місяців, і його засідання приймали часом дуже драматичний характер. Щоб прихилити до себе українську й білоруську православну шляхту, король в часі сойму видав цілий ряд спеціяльних привілеїв для неї. Так дістала привілеї шляхта Волині, Київщини й Поділля. Проти неслухняних вживано ріжних репресій. Нарешті королю й полякам далось перемогти противників унії, і трактат був заключений. Зміст цього многоважного в історії чотирьох народів: польського, литовського, українського й білоруського — договору був такий:

1) Польська корона й Литва зливались в одну Річ-Посполиту. 2) Король і великий князь мав бути один спільний, вибіраний спільним сеймом і сенатом. 3) Король присягав при коронації на права обох народів. 4) Спільний сойм і сенат. 5) Спільна зовнішня політика. 6) Спільна монета. 7) Право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської в Польщі.

Залишались окремими: 1) Державний герб і печать. 2) Окремі міністри. 3) Окреме військо. 4) Фінанси. 5) Законодавство. 6) Адміністрація.

Спеціяльні права новоприлучених українських областей були зазначені, як сказано, в окремих привілеях. У Волинському привілеї стояло, що стани волинської землі зрівнюються в правах з коронними. Задержується Литовський Статут з тим, що уневажнюються його постанови про військову службу шляхти: ці «тягари» з неї здіймалися, яко «противні вольностям коронної шляхти». По всіх урядах і по судах задержувалася руська мова і в цій мові мали видавати всі акти королівської канцелярії: тільки до міст можна було писати грамоти по польськи. Шляхта грецького закону в усім зрівнювалася з католицькою шляхтою й могла займати всі посади до сенаторської включно. Волинські уряди, духовні й світські, можна було давати лиш осілим обивателям, шляхтичам Волинської Землі.

Король мусив особливо рахуватися з Волинню, бо тут саме сиділи значні українські пани, всі оті князі Чорторийські, Острожські, Корецькі, Вишневецькі, далі Сангушки, Тишкевичі й інші, що стояли в такій опозиції до унії, боячись втратити своє провідне становище.

Брацлавщину прилучено до Волинського привілею, Київщині надано окремий привілей, який мав такий же зміст, що й Волинський: так само задержувалася чинність Литовського Статуту, забезпечувалися права руської, себто української мови й зазначалася рівноправність православної шляхти з римокатолицькою.

Прилучення до Польщі українських провінцій Литви — Київщини, Волині й Поділля одразу давало Польщі фактичну перевагу в цім новім державнім творі, який уявляв собою дивну мішанину принципів уній й федерації, свого роду компроміс ріжних державних і національних інтересів.

Яка ж була вага Люблинської унії, особливо для українського народу? Польські історики дають їй в своїх творах величавий апотеоз, як акту виключно державної мудрости. Справді поляки мали чого пишатись своїми досягненнями по тій унії: Польща робилася великою державою, розпоряджаючи при тім силами й засобами ще й Литви. Багаті українські землі відкривали широкий простор для колонізації за для її скупченої на неродючих надвислянських землях шляхти. Але для України і Білоруси, як каже Грушевський, «прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвовання, — в дійсності Люблинський сойм був ланцюхом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин».

Але й для самої витвореної на основі унії нової спільної держави ріжні особливості її штучного устрою скоро дали себе відчути. Перш за все пішла дуже швидким темпом гіпертрофія відтепер спільного сойму. Тяжко було засимілювати литовсько-руський сойм, що вже мав свої власні традиції, з сеймом польським. Литовські посли трималися окремо, й сойм розбився на дві частини. Бувши в меншости, литовські посли раз-у-раз хапалися за «протестації», а знамените «Liberum veto» було вжито уперше 1652 р. литовським послом з Жмуді. Спільний сойм, як каже проф. Лаппо, зробився більше конґресом, ніж парламентом. Литовські посли, як суроґат колишнього свого сойму, почали збіратись перед початком сесії на т. зв. «головний сойм» у Волковиську, а потім у Слонімі, де й намічали свою проґраму й тактику для будучого сойму. На час безкороліввя зїзди Великого Князівства Литовського здобували ще більше значіння, беручи на той час усю повноту влади в Литві у свої руки. І взагалі литовські посли й політики ревниво берегли автономію своєї обкраяної батьківщини, з того не раз виникали тяжкі ситуації для Польщі. Найбільше виявилося стремління литовців зберегти свою автономію в кодифікації т. зв. 3-ої редакції Литовського Статуту (1588).

Але з цього часу доля Великого Князівства Литовського, під яким залишились всього два невеликі окрайчики української території — Берестейська й Пинська області, тратить для нашого огляду ближчий інтерес.

Література до розділу 8

М. Грушевський, Історія України-Руси, т.III, Львів, 1905 і т. IV, Львів, 1907.

П. Клепатскій, Очерки по исторіи Кіевской земли, т. І, Литовскій період. Одесса, 1912.

Про литовські літописи:

Д. Багалій, Нариси української історіографії т. І. Київ, 1923.

Т. Сушицький, Західньо-Руські Літописи, частина І. Київ, 1921: частина II, Київ, 1929. Самі літописи видано в т. XVII, «Полнаго Собранія русскихъ лЂтописей», Петербургъ, 1907.

Загальні огляди історії Великого Князівства Литовського:

В. Антоновичъ, Очеркъ исторіи Великаго Княжества Литовскаго, «Монографіи», Київ 1885; український переклад в т. VI «Руської Історичної Бібліотеки», Тернопіль, 1887.

Н. Дашкевичъ, ЗамЂтки по исторіи Литовско-Русскаго Государства, Київ, 1885.

М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1910. 2-ге видання 1915 р.

Про окремих литовських князів:

І. Wolf, Ród Gedymina, Kraków, 1886; Він-же, Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku, Warszawa, 1895

K. Stadnicki, Olgierd i Kiejstut, Lwów, 1870; він-же. Synowie Gedymina, Lwów, 1881.

А. Барбашевъ, Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы, Петербург, 1885; він же, Витовтъ, ПослЂднія двадцать лЂть княженія, Петербургъ, 1891 Vytautas Didysis 1350-1430. Redagavo, P. Šležas. Kaunas, 1930

J. Pfitzner, Grossfürst Witold von Litauen als Staatsmann. Brünn, 1930.

J. Kolankowski, Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagełłonów. Tom I. 1377-1499. Warszawa, 1930.

Б. Ляскоронскій, Русскіе походы въ степи въ удЂльно-вЂчевое время и походъ князя Вітовта на татаръ въ 1399 году, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія». 1907, кн. IV-V і окремо. Петербург, 1907.

Б. Бaрвінський, Жиґимонт Кейстутович, Львів, 1905. А. Prochazka, Władysław Jagełło, 2 tt., Kraków, 1908.

Важніша література про Люблинську унію:

В. Пичета, Литовско-Польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты, «Сборникъ статей, освященныхъ В. Ключевскому», Москва, 1909.

S. Kuttzeba, Unja Polski z Litwą, Kraków, 1914.

O. Halecki, Dzieje Unji Jagełłońskiej, 2 tt. Kraków, 1919-20.

И. Лаппо, Люблинская Унія и Третій Литовскій Статутъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1917, V.