Дмитро Дорошенко

Нарис історії України

Том 2, розділ 13

Обєднання українських земель під Росією. Перетворення козацької старшини в російське дворянство. Початки українського національного відродження. Опозиційні настрої на Лівобережжі в першій чверті XIX віку. Польське українофільство. Кирило-Методіївське Братство. Російська політика на Правобережжі. Київська козаччина 1855 року.

Українське національне відродження, так само, як і відродження інших славянських народів, приспаних лихою історичною долею, мало своє джерело з одного боку в історичній традиції, а з другого в пробудженні почуття своєї народности. Історична традиція збереглася головно на тих частинах української землі, які ще так недавно перед тим, до кінця XVIII століття, жили своїм власним життям, заховуючи свою політичну й культурну автономію. Це були лівобережні українські землі: Гетьманщина й Слобідська Україна. Пробудження народности наступило спочатку також на тих самих землях, бо політична й культурна автономія, яку вони перед тим посідали, сприяла тому, що національна культура розвинулася найбільше саме на лівобережній Україні, а разом із нею тут найбільше розцвіла й багата усна народня поезія.

Українське національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза до тяжкого політичного й соціяльно-економічного становища та культурного занепаду, в яких опинився в той час український народ на всьому просторі заселеної ним землі. По розділах польської Річі Посполитої майже всі українські землі опинилися в купі під владою Росії. На тих із них, які відійшли від Польщі, на Київщині, Волині й Поділлі, російський уряд залишив без змін той соціяльно-економічний лад, що був там під Польщею. Кріпацтво, яке в кінці XVIII в. досягло в Польщі свого найбільшого розвитку, не вважаючи на те, що саме тоді в умах кращих людей Польщі починалася проти нього реакція, дістало від російського уряду повну санкцію й було піддержане всією силою його військового й поліційно-бюрократичного апарату, якої вже не мала Річ Посполита перед своїм упадком. Селянська маса, яка сподівалася, що перехід під владу православної Росії принесе їй якусь полегшу, мусіла тяжко розчаруватись у своїх сподіваннях. Одиноке, що було змінене супроти давніших порядків, це була свобода повороту від церковної унії до православія. Російська влада навіть спонукувала до такого повороту. Але й повернення на православіє ні в чому не поліпшило долі української кріпацької маси, а скасування уніятської церкви з її культурними установами повело тільки до ослаблення одиноких культурних впливів, які досягали до цієї мети.

В кінці XVIII віку поняття про народність, про націю та її права тільки що почало вироблятись і входити в свідомість передових людей; уряди абсолютних монархій — Росії, Австрії й Прусії, котрі тільки що поділили між собою Польщу, використавши клопоти революційної Франції, яка проголосила «права народів», були далекі від зрозуміння цих понять, а особливо був далекий від такого зрозуміння уряд Росії. Цариця Катерина та її міністри не бачили або не хотіли бачити існування певних національних протилежностей у здобутих від Польщі українських областях: для них це були просто «новоприлучені польські провінції», й тому, залишаючи непорушним суспільний лад у тих провінціях, вони залишили за польською пануючою верствою, яка в їх очах єдино репрезентувала край, повну геґемонію в обсягу культурно-просвітнього життя, головно в царині шкільництва. На початку XIX віку правобережні українські землі ввійшли в склад віленської шкільної округи з її університетом на чолі. Шкільна справа під проводом куратора округи, князя Адама Чарторийського, а особливо його талановитого помічника Тадеуша Чацького, дідича з Київщини, великого польського патріота, почала дуже гарно розвиватися в чисто польському національному дусі. Чацький зумів подвигнути польське громадянство на щедрі жертви на користь шкільництва, і ввесь край укрився густою сіткою середніх шкіл, а для вищої освіти був заснований у Кремінці на Волині ліцей із прекрасною бібліотекою й ріжними помічними установами. Всі ці школи зробилися розсадниками польської культури й польського патріотизму. За яких два десятки років під зверхньою владою російського царя польська культура й просвіта зробили на Правобережній Україні більший поступ, ніж за ціле попереднє століття панування тут польської влади. Але народня маса, пригнічена кріпацтвом і суворим поліційним режимом, позбавлена всякої, хоча б найелементарнішої освіти, перебувала в повній темноті і тільки в своїй усній поезії зберігала, як одиноку духовну спадщину, спомини про колишню козацьку свободу.

Інакші були відносини на лівобережній Україні. І тут із кінцем XVIII віку селян повернуто в кріпацтво. Автономія Гетьманщини, а ще раніше Слобіської України була скасована, була скасована козаччина, судові й громадські порядки, а натомісць запроваджено загально-імперські установи. Гетьманщина обернулася в дві «малоросійські ґубернії» — Чернігівську й Полтавську, а Слобожанщина в «Слобідську-Українську» ґубернію. Одначе залишилося дещо й з старого укладу життя: козацьке військо було скасоване, але козаки залишилися як вільний козацький стан, і кріпаччина їх не торкнулася; таким робом майже третина селянського населення залишилася вільна. Те саме було й на Слобожанщині. Старі суди були скасовані й заступлені новими, такими, як і по всій Росії, але закони, по яким судили, залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністраційний устрій, але посади, починаючи від ґубернатора й кінчаючи останнім канцеляристом, заміщали місцевими людьми. Та найголовніше — на лівобережній Україні збереглася, як вищий стан у суспільстві, своя власна провідна верства: колишня козацька старшина, а тепер шляхетство або дворянство.

Козацька старшина придбала собі протягом XVIII століття становище, анальоґічне тому, яке займала в Польщі шляхта. Спочатку її становище було навіть краще, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було звязане тяжкою примусовою службою, підлягало бюрократичному судові й т. д. Та ось від часу цариці Анни почалася помалу емансипація російського дворянства; в 1730 році воно здобуло обмеження обовязкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряджатися своїми маєтками; в 1763 році цар Петро III дав йому грамоту на повну волю від обовязкової служби, і нарешті Катерина II довершила справу, давши в 1785 році свою знамениту грамоту про «вольність дворянства», яка надавала йому корпоративний устрій і закріпляла за ним становище упривілейованого стану, наділеного всіма правами, крім політичної влади, яка в абсолютистичній державі належала самому монархові

Одночасно з остаточним санкціонуванням дворянських привілеїв у Росії йшло скасування української автономії. Козацьке військо було скасоване й старшина мала одержати загально-російські військові або цивільні ранґи. Тепер, із упривілейованням російського дворянства, й для української шляхти було дуже важно дістати ті самі привілеї, які гарантували б її при можливих нових перемінах від якогось пониження її суспільного становища. Російський уряд спочатку визнав, що колишня українська військова або цивільна служба дає право на російське дворянство. Але з заведенням кріпацтва маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними в прості селяни й попасти в кріпаки. Не тільки всі колишні урядовці чи їх нащадки, але й біле духовенство та навіть прості козаки засипали відповідні установи доказами своїх прав на дворянство. В 1790 році, наприклад, виявилося, що так звані «дворянські депутатські комісії», які розглядали справи про належність до дворянства, внесли до дворянських списів понад 20.000 осіб купців, міщан, козаків і панських та казенних селян. Тоді уряд взявся енергійно за перевірку прав української козацької шляхти-старшини на російське дворянство. Так звана «Герольдія» (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечила права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало страшне обурення серед української шляхти. Дворянство Чернігівської й Полтавської Губернії звернулося до царя з петиціями, підкріпляючи свої претензії історичними доказами: покликалися на грамоти польських королів, на договори українських гетьманів із Москвою, доводили, ніби козацька старшина ще з кінця XVI віку мала всі права польської шляхти. На ґрунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання основує на історично-правних доказах. Це викликає особливий інтерес до історії козацької України. Люди старанно збирають історичні матеріяли — літописи, хроніки, грамоти, всякого роду акти, і на них засновують свої домагання. Як каже історик українського дворянства Д. Міллєр, «з посеред дворянства висуваються пастаті Чепи, Чарниша, В. Полетики, Милорадовича, Калинського, Марковича, як добрі патріоти і завзяті оборонці дворянських інтересів. Все це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збирали літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини». Ці люди складають записки, меморіяли, в яких історичними аргументами стараються довести права українського дворянства на упривілейоване становище. На цю свою працю вони дивляться як на патріотичне діло: Маркович пише свою записку «од усердія до своїх земляків»; Чепа «по усердію й любви до своєї нації». «Як приємно, пише в одному листі до Чепи Василь Полетика, — працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою».

Боротьба за признання прав на дворянство за нащадками всіх категорій української козацької старшини затяглася на десятки років і вирішилася більше-менше позитивно аж тільки після царського указу 1835 року; але своє діло в справі оживлення українських історичних традицій у колишній Гетьманщині вона зробила. Вона оживила інтерес до рідної минувшини й повела до дослідження й навіть, до ідеалізації цієї минувшини, опертих не тільки на клясових егоїстичних інтересах, але й на вищих ідейних почуттях.

Я вже згадував, що руйнування старого устрою й скасування автономії Гетьманщини викликали певну реакцію з боку найбільш патріотично настроєних представників українського громадянства. Що ця реакція не обмежувалася сферою літератури, свідчить факт подорожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 році до Берліна, де він пробував знайти в пруського уряду поміч проти московської тиранії»; це був той самий Капніст, що написав «Оду на рабство», в якій оплакував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної акції й чужих інтервенцій уже давно минули, зате літературний інтерес до національної минувшини й історичні досліди над цією минувшиною якраз зустрілися з новими ідеями, що йшли з заходу й з кінцем XVIII ст. почали знаходити для себе щораз більше зрозуміння серед освічених представників українського дворянства на Лівобережжі.

Ідея народности була новим, пізнішим чинником українського національного відродження. Вона народилася в другій половині 18 віку на Заході й знайшла собі відгук серед славянських народів, насамперед у чехів. Ця ідея виявилася в живім інтересі до своєї народности, до народнього життя й побуту, до народньої мови й поезії, до національної минувшини; вона знайшла собі вислів у тому могутньому літературному напрямку, який звичайно звуть романтизмом. Як каже російський учений О. Пипін, «найглибше джерело українського відродження міститься в життьовій силі народної істоти, в тому новому суспільному й літературно-поетичному інтересі до народности, який служить знаменною історичною появою не тільки російсько-славянського, але й цілого европейського життя нових часів». Українські освічені люди половини XVIII віку ще не розуміли й не цінили всієї краси живої народньої мови й народньої поезії: вони здавались їм занадто «простими» й грубими. Їх вабили до себе чужі форми й чужі зразки, колись польські, пізніше російські, французькі та інші. Вони кидали свою мову, свої звичаї так само, як скидали своє старосвітське убрання, свої кунтуші й жупани й міняли його на модне чужоземне вбрання, на каптани, камзоли й фраки. Все багатство й своєрідність народнього побуту, поетичність народніх звичаїв, обрядів і духової творчости здавались їм нікому нецікавим провінціоналізмом, невартим уваги освіченої людини. Коли вони згадували часом про них, то хіба як про якийсь куріоз. Очевидно, не з свідомого наукового інтересу, а просто, щоб зацікавити столичну публику, офіцер Григорій Калиновський видав у 1777 році в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів» і тим поклав початок української етнографії. Але минуло якихсь двадцять років, і на Україні появляються люди, які серйозно й систематично починають записувати народні пісні, студіювати народню мову і навіть уводять її до літератури.

В 1798 році появляються в далекому Петербурзі одночасно дві книжки. Одна з них під назвою «Записки о Малороссіи» — маленька енцикльопедія відомостей про Україну, про її природу, історію, населення, мову й поезію, написана Яковом Марковичем, внуком відомого мемуариста першої половини 18 в., Генерального підскарбія Якова Марковича. Книжка ця була перейнята патріотичним ентузіязмом, який так і бє з кожного речення, з кожного слова її молодого автора. Не мавши наукового значіння, ця книга проте відкриває собою довгу низку видань, присвячених українській історії й етнографії, видань, які одно за одним появляються в перших десятиліттях 19 віку. Далеко більше значіння мала друга книжка: це була «Енеїда» Івана Котляревського. Вона дала початок новій українській літературі, народній мовою, духом і змістом. Той самий Котляревський своєю пєсою «Наталка Полтавка», виставленою на сцені вперше в 1819 році в Полтаві, поклав початок і нового українського театру.

Змагання пізнати минуле рідного краю приводить до створення двох повних курсів української історії: один був написаний з ініціятиви освіченого й гуманного ґенерал- ґубернатора малоросійського, князя Миколи Рєпніна, молодим українським архівістом Дмитром Бантишем-Каменським, і виданий коштом Рєпніна в 1822 р. під назвою «Исторія Малой Россіи». Другу «Исторію Малороссіи» написав одночасно український патріот і почитатель Мазепи Олекса Мартос. Але його праці не судилося побачити світ, з виїмком кількох уривків, надрукованих у 1822 р. Ще раніше над розробленням української історії працюють Опанас Шафонський, Михайло Антоновський, Адріян Чепа, Василь Полетика, Михайло Марків, Ілля Квітка й Максим Берлінський. Вони кладуть початок науковому дослідженню української старовини й популяризують знання рідної минувшини. серед ширших кругів українського громадянства.

Нова українська література, в тісному звязку з історичними та етнографічними студіями, відкрила перед очима освіченого громадянства зовсім новий світ народнього життя з його багатим духовим змістом, з його розкішною поезією, яка зберегла в повній свіжості образ минулого героїчного життя. Тепер поняття «нації» широко розвинулося: замість уважати за неї самі лишень горішні круги суспільства, шляхту, тепер у це поняття був включений увесь народ, а поняття «батьківщини» обхопило собою всі землі, заселені цим народом. Тепер уже не в старих хроніках, не в гетьманських універсалах і не в пожовклих шпарґалах фамілійних документів стали дошукуватися слідів минулої слави предків, а в живих народніх піснях, у народніх звичаях і в обрядах.

В 1819 році князь Микола Цертелев надрукував першу збірку українських історичних дум. Ця збірка мала таке саме значіння для пробудження національного почуття серед українців, як видання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для південних словян, або опублікування Краледворського рукопису для чехів. Видаючи думи, князь Цертелев уважав, що він робить патріотичне діло: «Якщо ці вірші, писав він у своїй передмові, не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видко поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадности сусідніх народів». Так само почуттям любови до своєї народности, до її духової спадщини з часів героїчної минувшини перейняте перше видання ліричних народніх пісень, випущене Михайлом Максимовичем у 1827 р. Передмова Максимовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значіння маніфесту, вона була прапором, на якому було виписане магічне слово для тих часів: «народність». «Настав, здається, той час — так починалася ця передмова — коли вже пізнають справжню ціну народности; вже починає здійснюватися бажання: нехай утвориться поезія правдиво руська! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повнішого розвитку самобутньої поезії, яка вродилася на рідному ґрунті й яку довго заглушували чужоземні прищіпки. І от з цього погляду великої уваги заслуговують памятки, в яких найповніше вияляється народність: це — пісні, в яких звучить дума, перейнята почуттям, і казки, в яких відсвічується народня фантазія». Яке глибоке вражіння зробила Максимовичева збірка на сучасників, не тільки на українців, видко з того ентузіязму, з яким відгукнулися на появу цієї збірки з одного боку Пушкін, а з другого Гоголь. Діло Максимовича продовжував і розвивав Ізмаїл Срезневський, видаючи в 1832-38 роках у Харькові свою «Запорозьку Старину». Він друкував у ній історичні думи й пісні в твердому переконанні, що робить цим велику послугу для історії.

На початку 19 століття осередком культурного життя на лівобережній Україні зробився Харьків. Тут у 1805 році з почину місцевого культурного діяча Василя Каразина коштом місцевого дворянства й купецтва був заснований університет. Цей університет скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадянства, діячів на полі української літератури, історії й етнографії. Ректором університету був довший час відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харькові почали виходити журнали: «Украинскій ВЂстникъ», «Украинскій Журналъ» та інші, які вже своєю назвою показували, що вони присвячені місцевому краю та його інтересам. На чолі літературного руху в Харькові стояв творець української повісти Григорій Квітка. В Харькові почали свою діяльність Срезневський, Костомарів, Метлинський, що свої літературні інтереси поширили аж до загально-славянського маштабу й зробилися виразниками духової взаємности й братерства всіх славянських народів. У Харькові пильно студіювали тоді польську мову й літературу, а вже в кінці 30-х років Костомарів і Метлинський друкують тут українські переклади з Краледворського й Зеленогорського рукописів, з народніх чеських, сербських і польських пісень. Звідси ж, з Харькова завязуються безпосередні зносини з Прагою, як осередком славянського руху.

Говорячи про українське національне відродження першої чверти XIX віку, треба мати на увазі, що представником і носієм цього чисто ідейного руху було дворянство. В народні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Ще в половині XVIII ст. в кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Вони позникали навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки, як ми бачили, опинилися в настільки суворих умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи. Понизилась освіта навіть серед духовенства. Давніше діти українського духовенства побирали освіту в школах, які були загально-становими й не мали виключно церковного характеру. Такі були київська Академія й усі українські колегії. Та ще й до кінця 18 ст. стан священика не був у його родині спадковим: кандидатів на священиків вибирала сама громада, вона могла вибрати й світську людину, яку після вибору громадою єпископ мав тільки висвятити. Отже, властиво кажучи, духовної касти на Україні не було. Після реформ цариці Катерини II, які зробили державну службу привілеєм шляхетського стану, діти духовенства мусіли здебільшого вибирати для себе духовну діяльність. Стара українська школа зробилася виключно церковною, й загальна освіта в ній дуже занепала. Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому ввесь літературно-національний рух початку XIX ст. був ділом майже виключно дворянської верстви і, яко такий, носив певні сліди класової дворянської ідеології.

Я вже згадував, що українське дворянство першої чверти XIX ст. було настроєне опозиційно. Ця опозиційність мала своїм джерелом передовсім незадоволення з російського уряду, який не хотів визнати за українською шляхтою дворянських прав у повнім обємі. Але були й інші причини для незадоволення. Один російський ґенерал, який служив на Україні, оповідав у своїх споминах — мова йде про 1824-й рік - що все тодішнє дворянство на Україні було перейняте «ненавистю» до Росії. Причини цієї ненависти він бачив у «порушенні прав України», в великих податках, у поганій економічній політиці уряду, яка вела до загального зубожіння, і в поганому стані судівництва. Цю ненависть і цей дух опозиції помічали не тільки росіяни — ми маємо цілу низку анальоґічних свідоцтв у тодішніх мемуарах і записках — але й зовсім сторонні люди. Німецький подорожник Коль, який обїздив лівобережну Україну значно пізніше, вже в кінці 30-х років, говорить про такий самий опозиційний настрій українського дворянства, про його національний патріотизм і навіть про сепаратистичні мрії. Дійсно, політика російського уряду як за царювання Олександра І, так і за його наступника Миколи І, не могла викликати задоволення на Україні. Великі війни, які провадила Росія з Наполеоном, лягали важким тягарем також і на Україну, яка за всі жертви, які їй доводилося нести на користь держави людьми й матеріяльними засобами, діставала в нагороду тільки безконечне збільшення податків. Уряд не додержував своїх обіцянок щодо українських козаків, до яких звертався в критичні моменти і які, як завжди, з найбільшою охотою готові були стати до військової служби. В 1812 році, коли Наполеон ішов на Москву, Олександер І доручив малоросійському ґенерал-ґубернаторові князеві Лобанову-Ростовському сформувати кілька полків із українських козаків, обіцяючи, що по скінченні війни, вони залишається як постійне козацьке військо. Звістка ця викликала велику радість козаків, і за короткий час вони власним коштом, без усякої допомоги уряду виставили 15 кінних полків по 1.200 людей у кожному. Одначе уряд не допустив їх до участи у війні, продержав на службі до 1816 року і потім демобілізував, не виконавши своєї обіцянки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатків на узброєння, умундуровання й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, «цілком зруйнувало козаків». Натомісць у 20-х роках набрано зпоміж козаків 25.000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Підчас польського повстання 1831 року цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Ґенерал-ґубернатор Рєпнін узявся за справу. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1.000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней, І знову їх не допустили до участи в боях і, коли війна скінчилася, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано на Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків було замордовано до смерти, прогнавши «крізь строй». Таким робом уся справа здобула характер грандіозної провокації.

Економічна політика російського уряду ввесь час ішла в розріз із інтересами України, як чисто хліборобського краю. Міністр фінансів ґраф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства України своїми митними тарифами й цілою фінансовою політикою, немилосерно стягаючи з українського населення податки й доводячи його до руїни. Сама місцева російська адміністрація в особі ґенерал-ґубернатора Рєпніна мусіла боротися з петербурзьким урядом, щоб охоронити селян і козаків від остаточного зубожіння. Коли взяти це все на увагу, то нам буде зрозуміла й та «ненависть до москалів» і той дух опозиції, про які так багато оповідають нам мемуаристи й подорожні перших десятеліть XIX віку. Нам будуть зрозумілі й такі факти, як радість дворянина Мочуговського в південній Полтавщині з приводу успіхів Наполеона і його бажання, щоб «Бонапарт зруйнував Росію»; як слова відставного салдата Гуцана в переяславському повіті, що коли його знову покличуть на службу, то він піде різати не французів, а москалів; в тому самому переяславському повіті дворянин Лукашевич пив за здоровля Наполеона, а в пирятинському повіті виголошувано прилюдно тости «за республіку».

Після Наполеонівських війн російське громадянство було обхоплене ліберальними і навіть радикальними настроями в результаті ближчого ознайомлення з західньо-европейським життям в часі походів до Німеччини, Австрії й Франції. Як каже один український дослідник тієї доби, в часі цих походів не тільки російські офіцери, але й прості салдати бачили інше життя, вже позбавлене того примітивного рабства, яке в формах кріпацтва твердо тримало в своїх обіймах величезну імперію на сході Европи. До Росії багато з них верталося не тільки з новими паризькими модами, але й з краскою сорому на обличчі за свої власні російські порядки. Як наслідок цих настроїв російських військ, особливо в ґвардії, де служила вся тодішня дворянська молодь, було поширення в Росії масонських лож і тайних політичних товариств, із яких виросла пізніша широка змова й знамените повстання в грудні 1825 року т. зв. «декабристів».

Масонство знайшло своє поширення й на Україні. Тут воно, бувши з походження чужим, російським або польським, мимоволі приймало на себе впливи місцевого українського ґрунту, мусіло рахуватися з українськими особливостями і врешті висувати на порядок дня національну проблему. З цього погляду особливо цікаві були масонські ложі: одна в Полтаві, до якої належав і знаменитий український поет Котляревський, друга в Київі, яка носила назву «Зєднаних Славян». У цій останній ложі членами були українці, росіяни й поляки, й сама її назва вказувала на змагання до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. З масонських лож виросли чисто політичні товариства, з яких одні ставили собі загально російські й навіть загально-славянські цілі, а другі — чисто українські. Коли в звязку з здушенням повстання 1825 року російський уряд натрапив на слід існування цих товариств, то його члени всіма способами старалися вкрити свою до них приналежність і навіть заперечували саме їх існування. Через те до нас дійшло дуже мало матеріялу про цю сторінку тодішнього життя. Але відомості, що їх подають нам мемуари сучасників і деякі, лиш недавно знайдені в архівах документи, дають нам змогу скласти собі доволі повний образ політичного руху на Україні перед повстанням 1825 року.

Залишилися виразні сліди існування українського політичного товариства, яке складалося з людей, що займали доволі високе становище в суспільстві: головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич. Товариство це, як каже один мемуарист, ставило собі метою політичну незалежність України. Політична змова, яка виникла серед російського офіцерства гвардії в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й на Україні, де членами були й офіцери-українці, а також місцеві поміщики. В той час, як північні організації, в тім і центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не рахувалися з національними особливостями ріжних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання. З цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство «Зєднаних Славян», яке повстало на Україні в 1825 році, перетворившися з масонської ложі того самого імени. Як оповідає нам у своїх мемуарах один із членів цього товариства, «Товариство Зєднаних Славян ставило собі за головну ціль увільнення всіх славян від абсолютистичної влади, знищення національного автономізму поміж деякими славянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити гряниці кожної окремої славянської держави, запровадити в усіх народів демократичну парляментарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ». Підчас урядового слідства в справі цього товариства в одного з його членів було знайдено рукописний катехизіс, де серед інших пунктів був один, який звучав: «Не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути». Це був той самий виклик кріпацтву, те саме гасло, які ми зустрічаємо і в перших творах відродженої української літератури й які за яких-небудь два десятки років з могутньою силою озвалися в поезії великого українського поета Шевченка.

За повстанням 14 декабря 1825 року в Петербурзі відбулося 28 декабря повстання на Україні, де під Васильковом збунтувавсь один піхотний полк, заґітований декабристами. Обидва повстання були погано підготовані й скінчилися невдачею. Наслідком його був повний розгром цілого руху. Сувора розправа молодого імператора Миколи І з революціонерами стероризувала російське громадянство. Вона відбилася й на Україні. Тут теж усе замовкло й притихло. Хоч опозиційні настрої й не були знищені, але вони виявлялися вже в більш прихованих формах. Якийсь час ми нічого не знаємо про політичні організації й товариства, й національний український рух виявляється тільки в літературі, в історичних і етнографічних студіях.

*

Ми бачили, що перші прояви українського національного руху появилися на лівобережній Україні, бо тільки тут збереглася своя власна освічена верства, яка, сполучуючи традиції минулого життя з новими ідеями, витвореними на заході, висунула зпоміж себе піонерів і прихильників національного відродження. Правобережна Україна з своїм польським або спольщеним дворянством не брала участи в цьому відродженні. Навпаки, вона була тереном відродження польської державно-національної ідеї й, коли в 1830 році в Польщі вибухло повстання, то це повстання знайшло собі живий відгук на колишніх українських землях Польщі, головно на Волині.

Здушення польського повстання мало свої певні наслідки й для України. Російський уряд мусів змінити своє відношення до правобережних українських ґуберній, на які він дивився досі як на польські. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна — це старий «русскій» край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддержуючи натомісць елемент «русскій».

Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінєцький ліцей і всі польські середні школи закрито (так само, як на Литві закрито тоді віленський університет), натомісць у Київі в 1832 році засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл переформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу в глиб Росії, натомісць спроваджено учителів росіян або українців із Лівобережжя. За школою пішла черга на церкву. Більшість римо-католицьких манастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 році. Вона залишилася якийсь час тільки на Холмщині. Але уряд розумів, що всі ці обмеження торкаються лише дуже нечисленної вищої верстви населення правобережної України, а саме дворянства. Крім дворянства була ще величезна маса сільської людности, яка належала до української чи то за офіціяльною термінологією до «русскої» народности. Ця маса була в кріпацтві в польських поміщиків. Треба було щось зробити для неї. Уряд дійсно перевів деякі обмеження панщизняної роботи на панів (через заведення певної норми робочих днів), але це мало поліпшило становище кріпацької маси, котра перебувала в повній залежності від панів. Про заведення серед народу якоїсь просвіти, якоїсь школи й не подумано. Стараючись ослабити польські культурні впливи в краю, російський уряд не мав ані гадки чимсь піддержати національне самопочуття української народньої маси. Тимчасом умовий рух, який відбувався в 20-х і 30-х роках XIX ст. серед польського суспільства на правобережній Україні, не залишився без впливу й на розвиток українського національного відродження. Річ у тому, що польське суспільство на правобережній Україні в значній своїй частині було польське лише мовою та культурою. В дійсності це були спольщені нащадки колишньої української шляхти. Антропометричні досліди самих же польських учених (наприклад Юл. Талько-Гринцевича) показують, що польська шляхта на Україні з антропольоґічного погляду стоїть далеко ближче до місцевого українського селянства, ніж до польської шляхти й до польських селян з корінної етнографічної Польщі. Це споріднення правобережної шляхти з українським народом та її загальне привязання до України, як до своєї батьківщини, витворили серед неї зчасом певний місцевий патріотизм. Коли на початку XIX ст. під впливом ідей романтизму прокинувся й серед польського суспільства інтерес до народности, до народньої мови й поезії, то саме польські письменники з України створили так звану «українську школу» в польській літературі. Люблячи Україну й її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української народньої поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники «української школи» мали вплив на розвиток української національної свідомости й українського патріотизму взагалі. Серед представників цього напрямку найбільше визначилися: поети Антін Мальчевський, Богдан Залєський, Северин Ґощинський, Олександер Гроза; повістярі Томаш Олізаровський, Михайло Чайковський; повістяр і критик Михайло Грабовський. Сам ґеніяльний Юлій Словацький належав почасти до української школи. Дехто з представників цього напрямку перейшов до писання українською мовою, от як Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський та ціла низка інших. У значній мірі під впливом цієї школи і взагалі цього місцевого українофільства серед польського суспільства повстав уже в другій половині XIX віку так званий хлопоманський рух, який привів до переходу в український національний табор багатьох представників шляхетського суспільства на правобережній Україні. Крім впливів польського романтизму в його спеціяльній «українській» формі, чималий вплив на розвиток української національної ідеольоґії мала й польська революційна література, поширена на еміграції після упадку повстання 1830-31 років. Лівіші й радикальніші елементи польської еміграції, серед яких не мало було й поляків із України, почали за кордоном жваву політичну діяльність і старалися вести революційну пропаганду в самому краю, на Білорусі, Литві й Україні. Вже в кінці 30-х років на Волині була розкрита велика таємна організація, на чолі якої стояв Шимон Конарський, котрого російська влада судила й розстріляла у Вільні в 1837 році. Київ із його молодим університетом став осередком культурного життя, де зустрічалися між собою спольщені українці з Правобережжя зі зросійщеними українцями з Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому українськими історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї славянської взаємности. Вплив польської революційної літератури надавав їй радикальний відтінок.

Саме в Київі в половині 40-х років склалося українське таємне товариство під назвою Кирило-Методіївського братства, яке виробило першу політичну програму для українства. Це товариство скупчило в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід і розвиток українського відродження. Тут були: історик Микола Костомарів, тоді — професор київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; Опанас Маркович — видатний етнограф; Василь Білозерський, який пізніше відограв помітну ролю в українському громадському житті, й цілий ряд інших. Окрасою товариства був ґеніяльний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 році в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомости. Соціальний склад Кирило-Методіївського братства вже відріжняється від складу масонських лож і політичних кружків першої чверти століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією.

Кирило-Методіївське товариство проіснувало дуже недовго; воно не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи, як уже на початку 1847 року члени його були заарештовані, вивезені до Петербурґу й після адміністраційного суду дуже суворо покарані тюрмою й засланням. Тільки через десять років по смерті царя Миколи І, який особисто кермував судом і визначав кару, члени братства змогли вернутися до літературної й господарської діяльносте. Але ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження.

Програма братства, котре свідомо поставило себе під патронат славянських первоучителів Кирила й Методія, щоб підкреслити свій славянський напрям, найкраще можна бачити з тексту проклямації, написаної Костомаровой під титулом: «До братів українців»: «Ми приймаємо, пише Костомарів, що всі славяни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари. Щоб був один сойм або Рада Славянська, де б сходилися депутати від усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Славянського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибираний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому союзі і в кожній окремій республіці».

Ще докладніше малює нам той устрій всеславянської федерації, про яку мріяли члени братства, його статут. Тут говорилося, що духове й політичне обєднання славян є їх справжнім призначенням, до якого вони мусять прямувати. Славянські народи в будучині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний славянський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сойм із представників усіх славянських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сойму. В кожному штаті був би свій сойм і свій президент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки.

Думки, які лягли в основу програми чи статуту товариства, були розвинуті в цілій низці творів, документів і листів, які заховалися до нашого часу в архівах. Найяскравіше ці думки були висловлені в творі Костомарова «Книга битія народу українського». Безперечно, цей твір був складений під впливом відомих «Księg pelgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом; він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий таким самим, як у Міцкевича, месіянізмом, з тою ріжницею, що в Костомарова месіяністична роля послужити визволенню всіх славянських народів замісць Польщі відводиться Україні.

З усіх практичних намірів Кирило-Методіївських братчиків, наскільки можна бачити з їх планів, найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали провадити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, стараючися виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Рівночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за ширення просвіти в народніх масах, за видання популярних книжок і часописів і взагалі старатися підвести культуру широких народніх мас. Плянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за емансипацію закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар у літературі, однаково, як в українській, так і в російській.

Царювання Миколи І (1825-1855) все пройшло під знаком тяжкої політичної реакції. Розпочавшися з жорстокого здушення повстання декабристів, воно відразу заповіло непримиренну ворожнечу до всяких ліберальних ідей. За основні принципи, що на них мала стояти вся російська державність, проголошено: православя, самодержавя й народність. Православя означало виключне панування одної православної церкви, яка була поставлена в повну залежність від світської влади й мусіла служити виключно піддержанню існуючого режиму. Самодержавя означало не тільки зосередження всієї влади в руках одного абсолютного монарха, але також усунення громадянства від усякої участи в політичному житті, недопущення ніякої самоуправи й віддання цілого величезного державного апарату з усіма його складними господарчими функціями в руки бюрократії, вільної від усякої громадської контролі. Третій принцип державної системи — народність треба було розуміти в значінні панування самої-но великоруської народности й здушення національного партикуляризму всіх інших численних народів імперії. Це стояло в звязку з суворим централізмом, який випливав із ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з одного центру, з Петербургу, де сходилися нитки з усіх кінців імперії: найменша справа, яка виникала десь на місці, мусіла бути вирішена в столиці. Місцеві агенти влади, навіть на найвищих становищах генерал-губернаторів, мусіли про кожну дрібницю запитувати центральний уряд, а то й самого царя.

На зверхній вигляд ця кольосальна державна машина могла імпонувати своєю стрункістю, своїм, здавалось, правильним рухом, своїм зовнішнім порядком. Але ввесь цей порядок держався на самому тільки страху перед карою, на самому механічному виконанні приписів. Найменша нагода укритися від контролі вела до страшних надужить. Та головне було в тому, що вся ця система держалася на поневоленні широких народніх мас, які не переставали глухо хвилюватися й дуже тяжко, навіть на Московщині, де кріпацтво існувало вже сотні літ, відчували свою неволю.

Становище на Україні ускладнювалося ще через особливі умовини місцевого життя. Російський уряд увесь час страшенно боявся примари українського сепаратизму й глибоко не довіряв українцям. Навіть коли українці показували прояви державного патріотизму, виставляючи в 1812 та в 1830 роках цілі полки добровільців для оборони держави, ці полки, як тільки минала перша небезпека, негайно розпускались, або, як це було в 1831 році, насильно виселялися далеко поза межі України. Їх навіть не допускали до участи в бойових операціях. Коли ґенерал-ґубернатор правобережної України князь Рєпнін став виступати з проектами поліпшення тяжкого економічного стану нижчих верств населення і своєю гуманною поведінкою придбав собі лю6ое козаків і селян, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунуто з посади й вислано за кордон. В історії з Кирило-Методіївським братством цар Микола І побачив ні більше, ні менше як намір відрізати Україну від Росії й відновити часи гетьманства. Цим страхом українського сепаратизму, як і загальною лінією політики російського уряду пояснюються його заходи коло остаточної асиміляції українських провінцій. Польське повстання 1830 року тільки прискорило ці заходи.

Отже на лівобережній Україні було в 1831 році скасовано чинність магдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указом із 1835 року, а в 1842 році скасовано було Литовський Статут, який давно вже став українським національним правом. У Київі разом із магдебурзьким правом скасовано й мійську міліцію в числі понад 2.000, узброєну й умундуровану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент у Київі, купців-українців виселено з осередку міста на окраїни, а натомісць спроваджено з Московщини купців-великоросів.

Українське дворянство було в усьому зрівняне з російським і нарешті саме «малоросійське» ґенерал-ґубернаторство було скасоване, щоб не залишилося ніякого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська й Полтавська. Де в чім відмінне становище було на правобережній Україні. Воно відріжнялося від становища на лівобережній тим, що тут після подій 1830-31 років російський уряд відчув загрозу з боку польського елементу, загрозу далеко реальнішу, ніж дворянська фронда лівобережних панів або мрії українських патріотів про козаччину та Гетьманщину. Цим і пояснюються ті заходи російського уряду в шкільній і церковній справі, про які вже говорено вище. Але не зразу наважився уряд на деякі кроки, які хоч до певної міри полегшували долю місцевої корінної української людности й підіймали її значіння в краю.

Статистичні дані з 1838 року показують, що населення трьох обширних ґуберній: київської, волинської й подільської складалося з таких груп: 4.200.000 творили селяни-українці, поголовно панські кріпаки; над ними стояла дворянська верства, поголовно польська, в числі 100.000 людей. Але серед них тільки третину творили дідичі, які володіли середньою або більшою земельною власністю, а величезна більшість (коло 65.000) належала до дрібної малоземельної або зовсім безземельної шляхти, яка служила в маєтках більших панів або орендувала у них маєтки. Шляхта по праву російського дворянства була звільнена від усяких податків і повинностей, у тому й від військової служби. Міське населення в числі 341.000 в незначній частині складалося з українських міщан, а в більшості це були жиди. Вони тримали в своїх руках майже цілу дрібну й велику торговлю по містах і містечках, орендували з дідичів корчми, млини, заводи, річні перевози, іноді й цілі маєтки, а багатші зпоміж жидів брали в оренду навіть маєтки з правом вимагати від селян панщину.

Хоча російський уряд у 1830 році й не зважився на такий крок, який зробив австрійський у 1846 році в Галичині, закликавши селян утихомирювати бунтуючих панів, одначе його головнокомандувач військом фельдмаршал Остен-Сакен видав у травні 1831 року відозву до селян правобережної України, щоб вони доносили урядові на тих своїх панів, які приставали до повстання, а тих із панів, хто виступав із зброєю в руках, просто арештовували й віддавали до рук владі. При чім тут же було обіцяно, що селяни ніколи вже не повернуться під владу збунтованих панів. Ця відозва була читана по всіх церквах у краю, й народ із ентузіязмом відгукнувся на заклик уряду. Спроби польського повстання на терені України не мали ніякого успіху. Але по втихомиренні польського повстання ніхто й не подумав про виконання обіцянок Остен-Сакена.

Народні маси були доведені до крайнього ступня забитости й духової темноти. Не могло їм помогти й своє православне духовенство, бо воно саме було мало освічене, принижене, вбоге й матеріяльно залежне від дідичів. Для народньої просвіти ніхто нічого не робив. Закриваючи давніші польські школи, уряд відкривав нові — російські, але й ці нові школи відкривано тільки задля дворянської молоді. Про київський університет було в урядовому документі заявлено, що він відкривається «для поляків південно-західнього краю».

Уряд розумів, що найпевнішим способом ослаблення в краю небезпечного для нього політично польського елементу було б поліпшення долі селянської української маси, яка перебувала в кріпацтві в польських дідичів. Але зважитися на якенебудь порушення святого принципу кріпацтва було для Миколи І найтяжче. Скоро по своєму вступі на престол у засіданні Державної Ради він заявив: «Я признаю, що в теперішній час всяка думка про увільнення селян була би злочинним замахом на загальний спокій і на добро держави». Зчасом цар Микола прийшов до переконання, що кріпацьку неволю селян треба якось скасувати; протягом цілого його тридцятьлітнього царювання безпереривно засідали одна за другою пять таємних комісій, які виробляли ріжні проекти селянської реформи. Але до кінця свого життя Микола І так і не зважився на якийсь практичний крок у напрямі скасування кріпацької неволі.

В 1838 році на посаду київського ґенерал-ґубернатора був призначений ґенерал Бібіков. Це був тип завзятого реакціонера, ворога всякої ліберальної думки, а в своїй адміністраційній практиці яскравого сатрапа-самодура. Але це був чоловік розумний і енергійний. Він дуже скоро зрозумів ненормальність відносин у краю з погляду політичних інтересів російської держави й постарався дещо зробити для поліпшення правно-економічного становища селян-кріпаків. Суворо, крутими поліційними заходами приборкував він польські політичні аспірації, але щоб позбавити польський елемент у краю твердого ґрунту, вважав за потрібне щось зробити для українців-кріпаків. Бібіков насамперед звернув увагу на численну дрібну шляхту, котра особливо жорстоко пригнічувала селян, виступаючи як посередниця між дідичами та їх кріпаками в ролі управителів, довірених, орендаторів, і котра в часі повстання давала зпоміж себе головний контиґент узброєних повстанців. Ще перед призначенням Бібікова уряд наказав перевести ревізію прав на дворянство шляхти правобережної України. Бібіков енергійно взявся переводити цю ревізію й протягом 1840-45 років особлива комісія під його безпосереднім проводом виключила з дворянського стану 64.000 шляхтичів, які не могли документами довести своїх дворянських прав, і приписала їх або до селян (розуміється, вільних), або до міщан. Згодом, як каже Орест Левицький, ця колишня шляхта, примушена взятися до продуктивної праці над землею, майже вся злилася з корінною українською людністю, засвоївши її спосіб життя, мову й звичаї.

Далі Бібіков узявся до селян. В краю жила доволі численна категорія так званих скарбових селян. Це були ті селяни, що мешкали в маєтках, сконфіскованих у римо-католицьких манастирів або в дідичів, замішаних в повстанні 1830 року. Ці маєтки звичайно віддавалися в оренду, здебільшого шляхтичам або жидам. Орендатори дуже жорстоко поводилися з селянами, стараючися видушити з маєтків якомога більше доходу. Бібіков звернувся до уряду з меморандумом, де яскраво змалював тяжке становище скарбових селян у руках орендаторів і запропонував перевести цих селян на становище так званих селян «оброчних»: це означало, що селяни мали бути обложені певним регулярним податком на користь скарбу, а поза тим їм лишалася свобода провадити своє власне господарство на державних землях. Бібікову вдалося перевести цю реформу й таким робом хоч частина селян була увільнена фактично від кріпацької неволі. Ще важнішим його кроком було заведення в 1847 році так званих «інвентарних правил». Суть тих правил полягала в тому, що встановлявся певний порядок відбування панщини й точно зазначалося число днів, які селяни мали працювати на своїх дідичів; усякі роботи понад ці установлені дні дідичі мусіли оплачувати по затвердженій урядом таксі. Точно зазначався характер роботи чоловіків і жінок, при чому брався на увагу й вік селян. Панщизняна робота в свята строго заборонялася. Всякі натуральні побори на користь дідичів касувалися. Були зроблені обмеження дідичівської самоволі щодо селянських шлюбів, права здавати селян у рекрути або засилати на Сибір. Панщизняні обовязки були розкладені за місяцями цілого року й заборонено було переносити їх із зимових місяців на літні, або навпаки.

Розуміється, «інвентарні правила» не були ще увільненням селян від кріпацької неволі, але вони до певної міри охороняли особу й власність селянина від безконтрольної влади дідичів і справді трохи поліпшили селянське становище. Одначе ці полегкості, що їх добився Бібіков для українських селян-кріпаків, були ослаблені зараз же після того, як Бібіков у 1852 році уступив із своєї посади й на його місце був призначений ліберальний князь Васильчиков. При ньому були видані «доповнення» до інвентарних правил, котрі паралізували самі правила. В результаті, як каже історик тих часів, «ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час».

Наслідком цих хитань урядової політики в селянському питанні був дуже нервовий, тривожний настрій селян. То тут, то там виникали розрухи, які звичайно дуже суворо здушувано збройною силою. Великі непорозуміння викликали й самі інвентарні правила, зредаговані дуже неясно. Селяни толкували їх на свою користь, а дідичі на свою. Наслідком цього селяни дуже часто відмовлялися зовсім виконувати панщину. Дідичі кликали поліцію й військо, й непокірних дуже суворо карано. Новіший дослідник селянських розрухів на правобережній Україні нараховує 55 селянських бунтів за часи безпосередньо по заведенні інвентарних правил. Та найширші розрухи виникли весною 1855 року в середній Київщині, обхопивши 8 повітів, себто половину губернії. Ці розрухи, які мають в українській історіографії вже цілу літературу, здобули собі назву «Київської козаччини 1855 року». Вони виникли саме в тій місцевості, де ще збереглися живі спомини про козаччину й про колишню свободу. Тому гасло повороту до «козаччини» падало тут на надзвичайно підхожий ґрунт.

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно ставати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах сами священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Селяни кинулися творити відділи, вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу й записували в козаки. Розуміється, всяка робота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх у козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення розрухів були вислані військові відділи. Але селяни поставили їм опір. Тоді були прислані сильніші військові відділи, опір селян був зломлений, і почалися жорстокі репресії. Тисячі селян, чоловіків і жінок, були вибиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру. Можна з певністю сказати, що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи потоками сліз і крови. Але бажана свобода вже наближалася, її прискорила Кримська війна.

Література

Д. Миллеръ, Превращеніе малорусской старшины въ дворянство, «Кіевск. Стар.» 1897, І-IV.

Н. С(тороженко), Къ исторіи малороссійскихъ козаковъ въ концъ XVIII и въ началъ XIX вв., «Кіевск. Стар.» 1897, IV, VI, X-XII; його ж: Малороссійское ополченіе 1812 г., «Чтенія О-ва Нестора ЛЂтописца», кн. V, Київ 1891.

И. Павловскій, Малороссійкое козачье ополченіе въ 1812 г., «Кіевск. Ст.», 1906, IX і X; його ж: Малороссійскіе козачьи полки въ борьбЂ съ поляками въ 1831 г., «Труды Полт. Губерн. Учен. Архивн. Комиссіи», в. VII, Полтава 1909; його ж: Къ исторіи Малороссіи во время генералъ-губернаторства кн. Н. Репнина, там же, в. I, Полтава 1905; його ж: Очеркъ дЂятельности малороссійскаго генералъ-губернатора кн. А. Куракина (1802—1808), Полтава 1914.

М. Свідзинський, До історії козаччини 1812 р., «Наук Збірник Харк. Наук.-досліди. кат. іст. укр. культури», ч. 5, Харьків 1927.

В. Щербина, Доля козаччини а Лівобережній Україні, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 100, Львів 1930,

Br. Dembiński, Tajna misja ukraińska w Berlinie r. 1791, „Przeglad Polski", t. 3, Kraków 1896.

M. Грушевський, Тайна місія українця в Берліні 1791 року, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. IX, Львів 1896.

В. Горленко, Къ исторіи южно-русскаго общества начала XIX ст., «Кіев. Стар.», 1893, І, а також: у збірці «Южно-русскіе очерки и портреты», Київ 1898.

А. Лазаревскій, Прежніе изыскатели малорусской старины, «Кіев. Стар.», 1894, XII, (Яків Маркович); 1895, II (Ол. Мартос).

Н. Василенко, Къ исторіи малорусской исторіографіи и малорусскаго общественнаго строя, «Кіевск. Стар.» 1894, XI і XII.

Д. Дорошенко, Огляд української історіографії, Прага 1923.

А. Пыпинъ, Малорусская етнографія, Петербургъ 1891.

С. Єфремов, Історія українського письменства. Ляйпціґ 1924

Н. Петровъ, Очерки исторіи украинской литературы XIX стол., Київ 1884.

Н. Дашкевичъ, Отзывъ о сочиненіи г. Петрова, «Отчетъ о 29 присужденіи наградъ гр. Уварова», Петербургъ 1888.

С. Єфремовъ, Масонство на Україні, «Наше Минуле», 1918 кн. 3.

Ів. Рибаков, 1825 рік на Україні, «Україна», 1925, VI.

О. Гермайзе, Рух декабристів і українство, там же;

Т. Слабченко, До історії «Малороссійскаго Общества», там же.

Д. Дорошенко, Князь М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський, «Праці Укр. Вис. Педаґ. Ін-та ім. Драгоманова», т. І, Прага 1929.

Ю. Оксман, Одеське «гніздо змови» 1825 року, «Прапор Марксизму», Харьків 1928, т. І.

В. Базилевич, Декабристи на Україні, Київ 1926. «Декабристи на Україні», Збірник під редакцією С. Єфремова, т. І, Київ 1926, т. II під редакцією Д. Багалія, Київ 1930,

Д. Багалій, Декабристи на Україні, Харьків 1926. «Рух декабристів на Україні», Збірник під редакцією Д. Багалія, Харьків 1926. «Повстання декабристів на Україні», Збірник Наук.-Досл. катедри, Харьків 1926.

Л. Добровольський, Decembriana (огляд наукової літератури про декабристів). «Ювлейний збірник на пошану Д. Багалія, Київ 1927.

М. Мочулський, Українська школа, умовини її появи в польській літературі, «Україна», 1917, кн. І-II.

Л. Козловскій, Польскіе романтики украинской школы, «Голосъ Минувшаго». Москва 1913, кн, VII і VIII.

L. Wasilewski, Seweryn Goszczyński, Познань 1923

J. Tretiak, Bohdan Zaleski, tt. 1-3, Kraków 1911-1914.

Ів. Франко, Антін Шашкевич, король балагулів, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» т. 47, Львів 1902

Ол. Юровська, Куліш і Грабовський, «Україна», 1929, вересень.

В. Гнатюк, М. Грабовський, і П. Куліш, «Записки істор.-філол. відд. Укр. Акад. Наук т. XXI-XXII і XXIII, Київ 1928-29; його ж: Падура, Рилєєв і декабристи, там же, т. XVIII, Київ 1928.

В. Щурат, Шевченко і поляки, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 119-120, Львів 1917,

Н. Стороженко, Кирило-Мефодіевскіе заговорщики, «Кіев. Стар.», 1906,

П. С. Єфремoв, Біля початків українства. Ґенезис ідей Кирило-Методіївського братства, «Україна», 1924, кн, 1-2.

П. Зайцев, «Книги битія», як документ і твір «Наше Минуле», 1918, кн. І.

М. Новицький, Шевченко в процесі 1847 р., «Україна», 1925, кн. 1-2.

О. Гермайзе, Куліш і Костомарів як члени Кирило-Методіївського братства. Збірник «Шевченко та його доба», т. І, Київ 1925.

Є. Рихлік, Славянофільство кирилометодіївців, «Записки ніжинського ІНО», т. VI, Ніжин 1926.

М. Возняк, Кирило-Методіївське братство, Львів 1921.

М. Грушевський, Матеріяли до історії Кирило-Методіївськоіо братства, в «Збірнику памяти Шевченка», вид. Укр. Наук. Т-во, Київ 1816.

О. Левицкій, Тревожные годы. Очеркъ изь общественной и политической жизни г. Кіева и Юго-Западнаго края въ 1811-1812 гг., «Кіевск. Стар.», 1891, X і XІ; 1895 XI і XII; його ж: О положеніи крестьянъ Юго-Западнаго края во второй четверти XIX в., там же 1906, VII-VIII.

И. Каманинъ, ПослЂдніе годы самоуправленія Кіева по Магдебурскому праву, там же, 1888, V, VIII, IX.

В. Иконниковъ, Кіевъ въ 1654-1855 гг., там же, 1904, IX-XII.

В. Прокопович, Київська міліція, «Наше Минуле», 1918. І.

П. Клебановскій, Къ исторіи польскаго возстанія въ Юго-Зап, краЂ въ 1831 г., «Кіевск. Стар.», 1905, VI.

М. Ясинскій, Волненія крестьянъ кіевской губерній въ 1855 г., «Чтенія О-ва Нестора-ЛЂтописца», кн. IV, Київ 1890.

П. Лебединцевъ, Записки о козащинЂ 1855 г., «Кіевск. Стар.», 1900, VII-VIII.

Ст.Томашівський, Київська козаччина 1855 року, Львів 1902.

Л. Добровольський, 3 київської козаччини 1855, «Укр. Наук. Збірник», т. І, Москва 1915.

С.Шамрай, Київська козаччина 1855 р., «Записки Іст. Філ. Відд. Укр. Акад. Наук», т. 20, Київ 1928.

Н. Василенко, Крестьянскій вопросъ въ Юго-Западномъ краЂ при НиколаЂ I и введеніе инвентарей, «Великая Реформа», т, IV, Москва 1911.

М. Корнилович, Бібіковські інвентарі, «Український Архів», т. І, Київ 1926.



розділ 12         Зміст         розділ 14



Psend kept free because of these great sponsors.a..

Other Sponsors

electrical connectors, Mangosteen Juice, real estate short sale, Jupiter FL real estate,

Furniture Markdown

Great Deals on furniture - Free Shipping!
Discount Furniture
Daybeds
Metal Beds
Platform Beds
Futons

Y-Net Wireless Internet

Denver area high speed wireless privider.
Colorado High Speed Internet, Wireless Internet Denver, VOIP Denver CO, T1 provider Denver, Denver Wireless ISP , Denver Internet Access,

Dog House Technologies

Doghouse Techonologies is located in Tampa Bay FL and offer professional web design, ecommerce development and custom application design for the internet.
Tampa Bay Web Design, E-Commerce Web Design, Tampa Bay Search Engine Marketing, Tampa Web Hosting, Florida Web Design, Custom Application Development, Search Engine Optimization,